Латенська культура: нарис кельтської археології

Перш ніж перейти до розгляду проблеми участі кельтів в ет­нокультурних процессах на території України, необхідно зроби­ти певний екскурс у кельтську археологію IV-I ст. до н. е., адже значна частина нашої інформації походить із археологічних дже­рел.

Матеріальні сліди перебування кельтів на європейському суб­континенті зазвичай об’єднуються під назвою латенська куль­тура. Незважаючи на те, що певні елементи латенської культу­ри були поширені від Британії до Малої Азії, її ядром все одно лишаються території сучасної Франції, (крім південно-західної її частини), Чехії, Австрії та Південної Німеччини (Баварії). Пе­реважно про них і йтиметься далі. Ядром формування латенської культури стали землі в басейні Марии й Мозеля, а також Богемія. В латенській археологічній куль­турі прийнято виділяти хроноло­гічні фази: A₁₂ (бл. 500 - 390 рр.), В, _2b (бл. 390 - 250 pp.), C_{la 2} (бл. 250 - 120 pp.), D₁₃ (120 р. до н. е. — перші роки н. е.).

Одразу підкреслимо, що моно­літної у своїх проявах археологіч­ної культури кельтів не існувало. Латен — досить умовне поняття, під яким розуміють численні гру­пи давнього населення Європи, до певної міри об’єднані викорис­танням спільних технологій ре­місничого виробництва, традицій декоративно-прикладного мисте­цтва, а також деяких рис поховаль­ного обряду. Схожість виявляється насамперед у виготовленні мета­левих предметів: мечів, наконеч­ників списів і дротиків, деталей оснащення щитів, застібок-фібул, торквесів (шийних гривень), по­ясних ланцюгів, браслетів та під­вісок тощо. Близькими були й традиції керамічного, склоробно­го, ткацького виробництва, буду­вання житла. Різні типи предметів вкривав схожий орнамент, який мав переважно пластичні та рос­линні форми. Схожість спостері­гається у рисах декоративних зо­бражень людських і тваринних

Золотий торквес та браслет з поховання Рейнхейм (Німеччина) IV ст.

Мальована керамічна посудина другої половини TV ст. до н. е. Musee des Antiquites Nationales, Paris.

Фрагмент картатої тканини. Гальштат, VIII - III cm. до н. е. Naturhistorishes Museum, Vienne

фігур, які теж підкорялися певним уніфікованим сти­лістичним канонам. Біль­шість досліджених матеріа­лів латенської культури по­ходить з пам’яток двох типів — поселень і могильників.

рідко займали площу більше 0,5 га і, як правило, складалися з

5 — 6 невеликих житлових споруд та певної кількості господар-

сі дому. Схили були досить крутими, аби полегшити стікання до­щової води, й сильно виступали над низькими стінами. Останні

Господарське життя зосереджувалося у спеціальних примі­

Принаймні до кінця II ст. до н. е. основною формою латенських поселень були невеликі відкриті селища (vicus) або ферми (aedifica), де зосереджувалися соці­альне життя й господарська діяльність кельтів. Селища ських будівель. Типове житло центральноєвропейських кельтів становило напівземлянку прямокутної (довжиною 5 — 7 м) або квадратної форми, на півметра заглиблену в ґрунт, що дозволя­ло краще зберігати тепло. Ґрунтову підлогу іноді вкривали тов­ченим камінням або черепицею. Солом’яну покрівлю тримали дерев’яні стовпи (найчастіше два), розташовані уздовж довгої ві­були сплетені з гілля й обмазані товстим шаром суміші з глини, піску, соломи й шерсті. З зовнішнього боку стіни іноді фарбува­ли світлою фарбою.' щеннях. Майстерні мало чим відрізнялися від житлових будин­ків, але іноді були пристосовані для потреб конкретного вироб­ництва. Ткацькі майстерні, зокрема, покривалися зверху компос­том для підтримання необхідного для роботи рівня температури

¹ Брюно Ж.-Jl., Бюкзешюнц О. Новые исследования кельтской цивилизации во Франции И Вестник древней истории. - 1990. - №3.

та вологості. Робота з гли­ною, деревом і кісткою від­бувалася в різноманітних прибудовах та під навіса­ми. Продукти зберігали у дерев’яних коморах, а зер­но у великих циліндричних ямах (silos), герметично за­критих пробкою з глини та соломи. Там воно могло пе­ребувати упродовж кількох років, слугуючи надійним засобом подолання неврожаїв. Воду отримували з колодязів, а іноді і з природних джерел. Компакт­но розташований комплекс із житла, іноді майстерні, комор та інших господарських приміщень, ями для зерна й колодязя ста­новив ферму.

Шкіряне взуття.

Гальштат, VTII - III cm. до н. е.

Селища та ферми були осередками сільськогосподарсько­го виробництва, яке мало у кельтів переважно скотарсько- землеробський характер. Полібій, говорячи про нашестя кельтів на Італію, повідомляє, що прибульці мали легкі житла, харчува­лися переважно м’ясом, а багатство вимірювали кількістю золо­та й худоби, оскільки це майно можна було у разі необхідності легко перевозити з собою (Polyb. II. 17). М’ясо складало основу щоденного раціону кельтів навіть на рубежі II-I ст. до н.е. По­силеній згадував, що кельти їдять дуже мало хліба, віддаючи пе­ревагу смаженій або вареній свинині та яловичині (Athenaeus, IV, 36, р. 151, E — 152D). Ці особливості дієти, а саме вживання багатої на білок їжі підтверджує й вивчення кісток з кельтських поховань.^[58]

В Ірландії давнім поселенням була притаманна неземлероб- ська структура. Тут знаходять величезну кількість кісток тварин, до 97% яких належали великій рогатій худобі. Стада, які знахо­дилися у власності великих сімей, були невеликими — до кількох десятків тварин, і лише найзаможніші члени громади могли во­лодіти сотнею голів.^[59] Велика рогата худоба відігравала роль пла­тіжного засобу. Більшу частину року тварини перебували на па­совиськах або в лісах, а улітку їх переганяли на більш високі та віддалені місця.^[60] Кельти раціонально використовували поголів’я: велику рогату худобу забивали в кінці періоду росту, залишаю­чи певну кількість молочних корів, волів в якості тяглової сили та кількох биків для регенерації.

За словами Полібія, у кельтів землеробська праця вважалася принизливою, але, попри це, їм вдалося досягти певних успіхів й у цій царині. Основу землеробства складало вирощування злаків — пшениці, жита, вівса. З ячменю пекли хліб і виготовляли пиво (сота або zythos). Поряд із цим, культивувалися деякі види овочів і технічних культур: буряк, ріпа, льон, конопля, цибуля, часник тощо. Для помелу зерна використовували ручні зернотерки, а іно­ді й ротаційні млини, що складалися з двох кам’яних жорен (ва­гою до 40 кг) і дерев’яної конструкції. Дані аерофотозйомки пока­зали, що земля ділилася на ділянки довжиною до 120 мі шириною до 80 м. Такі поля можна було орати вздовж і впоперек, зберігаю-

чи вологу в грунті. По мірі того, як єв­ропейський клімат ставав вологішим, ділянки подовжувалися, перетворюю­чись на вузькі смуги землі.

Ковальське знаряддя, Ніколаусберг, IV - III cm. до н. е. Museum Carolmo Augusteum, Salzbourg

продовжувала виготовля­

тися з бронзи. Цей сплав олова та міді, широко вживаний дав­

Сільські поселення були також центрами ремесла, яке у давніх кель­тів досягло дуже високого рівня роз­витку й було представлене усіма мож­ливими на той час галузями.

зові сітули (невеликі відра) та сковорідки різних форм. Статус -

Срібні монети кельтів Подунав'я

ний характер мали бронзові джбани з носиком для роз­ливання вина, шо нерідко прикрашалися багатим де­кором. їх використовували лише під час урочистостей, адже у більшості випадків вони майже не мають слідів повсякденного вжитку.

металу були ручні та ножні браслети, золоті та бронзові торкве-

займали важливе місце в системі соціальної та релігійної сим­воліки, поясні ланцюги, які були невід’ємним елементом одя­

прикрашали гравіруванням, інкрустували емаллю.

Значного рівня розвитку досягло виробництво кераміки, яка

В ювелірній справі, окрім бронзи, широко викорис­товувалися й інші сплави та різновиди кольорових металів. Кельтські ювеліри широко використовували карбування й лиття у зво­ротну форму: з воску виго­товляли модель майбутньо­го виробу, покривали її гли­ною, потім витоплювали віск і заливали форму брон­зою. Оскільки форму потім розбивали, кожен виріб, по суті, був унікальний. Осно­вними типами прикрас з си (шийні гривні), які передавалися з покоління в покоління і гу (бронзові у жінок, залізні у чоловіків) та фібули.

кельтського світу типи керамічного посуду могли досить істотно відрізнятися. У Цен­тральній Європі найбільшого поширення набув чорний або темно-сірий посуд з до­мішками графіту у глиняному тісті. На За­ході, зокрема у Галлії, впродовж останніх століть до нашої ери була популярною ма­льована кераміка, зазвичай червоного ко­льору. Крім гончарного посуду, який виго­товлявся спеціалізованими ремісничими майстернями й тому коштував недешево, кельти широко використовували ліпну ке­раміку, яка могла вироблятися в домашніх умовах. Часто ці ліпні горщики наслідува­ли традиції керамічного виробництва міс­цевого докельтського населення.^[64]

Золотий статер македонського царя Філіпа II

Про розвиток ткацтва у давніх кельтів можна судити лише за кількома шматка­ми тканини, знайденими у гальштатських соляних копальнях, керамічними деталя­ми ткацьких верстатів й згадками греко- римських джерел, які вихваляли вовняний галльський плащ з ка­пюшоном (sagutri) й кепкували зі звичаю кельтів носити штани (Ьгасае). Скласти уявлення про кельтський костюм ми можемо також за допомогою зображень, чоловіків, одягнених у штани, що іноді доходили лише до щиколотки, сорочку та довгий плащ, а також жінок у довгих сукнях. Тканини зазвичай фарбували, ро­блячи їх смугастими або картатими. Деякі предмети одягу — взут­тя, куртки, пояси та ін. — виготовлялися зі шкіри.

На рубежі II-I ст. до н. е. світ латенської культури вступає у фазу свого найвищого розквіту. Поряд із відкритими селища­ми та фермами, на землях заселених кельтами, з’являються посе­лення, які несли на собі перші ознаки міської культури. Римля-

Латенські прикраси з території Швейцарії та Південної Німеччини: скляні браслети (III ст. до н. е.), фібули (IV-II ст. до н. е(), бронзові браслети у пластичному стилі (III ст. до н. е.)

ни називали їх оппідумами (pppida) і саме цей термін набув поширення в істо­ричній науці, попри те, що самі кельти іменували такі поселення dunum, «місто» або «фортеця».^[65] Найбільші оппідуми розташовували­ся на території центральної та південної частини Фран­ції (Бібракте, Алезія), Пів­денної Німеччини (Ман- хінг) та Чехії (Страдоніце, Завіст).

Появу оппідумів най­частіше пов’язують із заго­стренням зовнішньої не­безпеки і, слід вважати, що спочатку вони дійсно мали виключно оборонне при­значення. На це, зокрема, вказує розташування біль­шості з оппідумів у важко- доступних місцевостях, де береги річок, скелі та круті схили пагорбів відігравали роль природних укріплень.

За незначної щільності населення, оппідуми були, як правило, великі за площею і могли розмістити на своїй території досить

потужні військові сили. В Алезії, столиці галльського племені ар- вернів, римську облогу витримувало 80-тисячне військо Верцин- геторікса. Оппідуми мали розвинену систему оборонних споруд

з каміння, дерева та землі, яка в літературі отримала назву murus

Gallicus, «галльський мур». Масш­таби укріплень кельтських оппіду- мів вражають. Так, для споруджен­ня 7-кілометрового муру оппідуму біля баварського містечка Манхінг знадобилося 11800 погонних ме­трів дубової деревини, 2 тони за­лізних цвяхів, 6900 м³ вапняку й 90000 м³ землі та щебню.

Латенські прикраси з території Швейцарії та Південної Німеччини: жіночий бронзовий поясний ланцюг (Les Celtes 2001)

Оппідуми були не лише схо­ванками під час небе?пеки, а й соціально-економічними та полі­тичними центрами сільської окру­ги. Вони найчастіше розташовува­лися на перехресті торговельних шляхів, поблизу родовищ золота, заліза, солі, графіту та іншої сиро­вини, а це зумовлювало їх перетво­рення на потужні центри ремес­ла й торгівлі.^[66] На території оппідумів археологи дослідили за­лишки ринків, святилищ, майстерень ковалів, ливарів, ювелірів, емальєрів, спеціалістів з обробки золота, срібла, бронзи, скла, а подекуди й величезні вілли кельтської знаті. Так, наприклад, бу­ло в Бібракте — найбільшому кельтському оппідумі на території Франції. Тут був досліджений цілий аристократичний квартал, що складався з просторих наземних будинків або цілих комп­лексів житлових та господарських споруд, зведених за римським зразком. Один з них займав площу 1150 м² і мав 30 кімнат довкола центрального атрія. Будинок було прикрашено розписами і моза­їкою. В іншому подібному будинку функціонувала система опа­лення підлоги. Будинки знаті з Бібракте разюче контрастували з крихітними напівземлянками ремісничого кварталу. Оппідуми були центрами монетної справи — тут зі срібла, золота й бронзи

Озброєння кельтського воїна:

мечу піхвах з фрагментами бойового поясу, на­конечник та залізне обкуття уатища списа, залізний умбон таруківя щита, 1-ша пол. Ill cm. ро н. е.

Musee municipal, Epernay.

відпивалися грошові оди­ниці, що здебільшого ста­новили імітації грецьких, македонських та римських монет. Саме вони в останні століття до н. е. витісняють худобу у якості платіжного засобу.

Водночас оппідуми не можна вважати справжніми містами. їхнє постійне на­селення, принаймні біль­шість, було зайняте у сіль­ськогосподарському ви­робництві, причому угіддя, де випошувалися культуо- ні рослини, зазвичай розташовувалися всередині «міських» му­рів. Побут мешканців оппідумів, у більшості випадків, майже не відрізнявся від селянського, притаманного мешканцям відкри­тих селищ." Не було тут і монументального будівництва, харак­терного для середземноморських країн. Окрім святилищ, часто природних, в оппідумах взагалі не було громадських споруд.

Другий найпоширеніший тип пам’яток латенської культури — поховання. Вони не тільки істотно доповнюють наші уявлен­ня про матеріальну культуру кельтів, але й яскраво відображають деякі істотні особливості їхньої соціальної організації та звичаїв. До ранньолатенського часу дожив гальштатський звичай ховати представників знаті під курганами, супроводжуючи багатим ін­вентарем і колісницею. У латенський час кургани зникають, а ін­вентар поступово біднішає. Втім, до першої половини І ст. н. е в деяких регіонах кельтського світу зберігаються окремі багаті по­ховання з бойовими колісницями, у просторих поховальних ка­мерах тощо.^{11 [67] [68]}

Набір бронзових хірургічних інструментів з території Хорватії (Батіна). II-I cm. до н. е. (Les Celtes 2001)

Панівним різновидом поховаль­ного обряду було тілопокладення у супроводі інвентарю. Багаті чоло­вічі могили зазвичай містять набір озброєння (меч, щит та спис), ме­талеві деталі костюма (залізний по­яс, фібули, ручні браслети), а також кілька посудин, в яких містилися страви з поминальної трапези, на­самперед шматок м’яса дикого ка­бана або свині. Знаряддя праці до могил, як правило, не клали. Ви­няток могли становити лише ножи­ці, що, ймовірно, відігравали певну роль у ритуалі переходу. Похован­ня жінок іноді були багатші за чо­ловічі й супроводжувалися великою кількістю різноманітних прикрас. Лише у жіночих могилах зустріча­ються торквеси — шийні гривні, які правили за символ належності до суспільної верхівки як чоловіків, так і жінок. Поряд із цим, не є рідкістю могили з бідним інвентарем, або взагалі без інвентаря. На середньоєвропейських могильниках кількість останніх сягає іноді 16%.

Дитячі поховання є рідкістю, водночас трапляються парні по­ховання. їх можна розглядати як свідчення наявності звичаю, згідно якого дружина мала слідувати за померлим чоловіком. Варто відзначити, що на кельтських інгумаційних похованнях настільки істотно позначилися регіональні відмінності, що важ­ко говорити про наявність певного еталону поховального обря­ду. Покійник найчастіше лежав на спині у прямому положенні, але в моравсько-австрійсько-карпатському регіоні непоодинокі і скорчені поховання.^[69] Не існувало й сталої орієнтації могил по

Кельтська чорна лощена та мальована кераміка І ст. до н. е.

сторонах світу: у деяких ре­гіонах домінувала орієнта­ція на північ або захід, в ін­ших — на схід і т. д. Кельти активно запозичували еле­менти поховального обряду підкорених народів. Зокре­ма, у Північній Італії кельт­ські могильники IV — III ст. до н. е. містять таку кіль­кість етрускських характер­них рис, що їх досить важ­ко відрізнити від поховань власне етрусків.^[70]

Вже за епохи міграцій кельти починають посту­пово переходити до обряду кремації, що супроводжувалося по­дальшим зубожінням поховального інвентаря. Однією з осно­вних причин цієї еволюції, ймовірно, було пожвавлення кон­тактів між кельтами та середземноморським світом. Помічено, що кремація була особливо характерною для кельтів Карпатської котловини, і найбільш ранній перехід від обряду інгумації до об­ряду тілоспалення відбувся саме на сході кельтської ойкумени, подекуди вже у першій половині IV ст. до н. е. В деяких місцевос­тях довго зберігалася біритуальність.^[71] Така географічна особли­вість еволюції поховального обряду цілком закономірна. Доведе­но, що обряд кремації поширювався з південних придунайських районів, де він відомий від початку доби бронзи, далі на північ, причому незалежно від етнічних кордонів. Поширення обря­ду тілоспалення було обумовлене, насамперед, його санітарно- гігієнічними перевагами.^[72] Вже у II ст. до н. е. кремація стає до­мінуючою у більшості кельтських регіонів, і саме обряд тілоспа- лення знаходять у кельтів античні автори. Кельтські кремаційні поховання здійснювалися у різних за формою та глибиною ямах. Вони, як правило, не містять залишків поховального вогнища. Безурнові поховання домінують над урновими. Серед поховаль­ного інвентаря переважають прикраси та предмети озброєння, найчастіше ритуально «вбиті» — зламані або зігнуті. Поховання воїнів часто накривали щитом. Продовжував зберігатися звичай супроводжувати покійника м’ясною їжею та деякі інші характер­ні особливості обряду.

Однак не пройшло й століття, як кельтський поховальний об­ряд знову зазнав змін, певною мірою загадкових. У І ст. до н. е. майже по всій території континентальної Європи, що була засе­лена кельтами, зникли могильники. Відтоді відомі лише нечис­ленні поодинокі поховання або їх невеликі групи. Кельти в біль­шості перейшли до поховального обряду, сліди якого не можуть бути зафіксовані археологічно.^[73] Найвірогідніше, відбулася пев­на еволюція кремації, принаймні Посидоній у II ст. до н. е. та Це­зар у середині І ст. до н. е. спостерігали, як галли спалюють сво­їх небіжчиків:

«Похорон у галлів, порівняно з їхнім способом життя, пиш­ний і супроводжується великими витратами. Все, що, на їхню думку, подобалося покійному за життя, вони кидають у вогонь, навіть і тварин, і ще незадовго до нашого часу після дотримання усіх поховальних обрядів спалювалися разом із померлим його раби та клієнти». (Caesar VI. 19)

З’ясування проблеми зникнення кельтських поховань значно ускладнюється тим, що нам цілковито не відомо особливості та навіть хронологічні рамки цього процесу. Ми бачимо лише ре­зультат і не володіємо інформацією про те, коли й звідки він роз­почався, скільки часу зайняло його поширення, і чи існувала у певних регіонах біритуальність. Еволюція поховального обряду не могла бути миттєвим явищем, адже відомо, що кремація за­войовувала популярність у кельтів протягом майже двох століть. Деякі факти, зокрема, мізерна кількість дитячих поховань, вка­зують на те, що кельти завжди використовували певну форму по­ховального обряду, невловиму для археологів. Тож не виключе­но, що поховання у кельтському світі почали зникати не у І ст. до н. е., а значно раніше. Між тим, ця проблема має неабияке значення для розв’язання багатьох питань, пов’язаних з перебу­ванням кельтів на українських землях, де за наявності порівня­но великої кількості пам’яток матеріальної культури досліджено вкрай мало кельтських поховань.

Кельти за межами «кельтського світу»^[74]

Нас не повинна вводити в оману позірна схожість предметів і традицій у різних куточках кельтської Європи. Цілісність латен­ської культури насправді лише уявна, оскільки кельти інтенсивно засвоювали культурні надбання підкорених та сусідніх народів. Найбільшою своєрідністю відзначалися локальні групи латен­ської культури: марнська та Хунсрюк-Ейфель у Північній Фран­ції та Німеччині, Appac і Ейлсфорд у Британії, Пухов у Словач­чині та Тинець у південно-східній частині Польщі. Більше того, здобутки латенської культури могли поширюватися й серед не- кельтських народів, тоді як далеко не всі кельтські землі склада­ли ареал латенської культури. Ми маємо уважно поставитися до цих суперечностей, аби об’єктивно оцінити кельтські пам’ятки,

Матеріальна культура кельтіберів.

III -11 ст. до н. е.

РОЗДІЛ IIL КЕЛЬТСЬКА МОЗАЇКА ДАВНЬОЇ ЄВРОПИ: НАРОДИ ТА КУЛЬТУРИ що походять з території України й іноді демонструють істотні відмін­ності від латену Західної та Цен­тральної Європи, який ми коротко схарактеризували раніше.

Серед усіх регіонів Європи, де так чи інакше зафіксовано пере­бування кельтів, певно найбіль­шою своєрідністю відзначаєть­ся плоскогір’я Месета у централь­ній частині Іспанії. Тут упродовж останніх століть до нової ери. про­живали племена кельтіберів, яких античні письменники вважали ре­зультатом змішання прийшлих загарбників-кельтів та іберів, міс­цевого доіндоєвропейського насе­лення півострова (Diod. Sic. V. 33. 38). Археологічні дослідження, що інтенсивно проводилися в Іспанії з початку XX ст., начебто підтвер­джували думку греко-римських письменників. Культура кельтібе­рів не просто мала свої специфічні риси, вона докорінно відрізняла­ся від латенської культури Галлії та Центральної Європи. Відмінності спостерігалися в усьому. Кельтібе- ри використовували розписну кераміку, яка здебільшого насліду­вала місцеві форми періоду бронзового віку. їхня зброя складала­ся з короткого меча (згодом мечі такого типу взяли на озброєння римляни) та невеликого округлого щита. Найпоширенішим ти­пом прикрас були відомі тільки в Іспанії бронзові фібули, прикра­шені кінською фігуркою. Кельтіберійські ремісники застосову­вали геометричний орнамент замість криволінійного латенсько-

Матеріальна культура кельтіберів. III - II ст. до н. е.

го. Мистецтво кельтіберів не знало центральноєвро­пейського звіриного стилю і характерних для латен­ської культури особливос­тей антропоморфних зо­бражень.

Замість відкритих сіл ти­пу vici й городищ-оппіду- мів, основним типом кель- тіберійських поселень були castro — невеликі укріплені селища. Оселі будувалися з каменю, розташовувалися обабіч центральної вулиці й тісно примикали один до одного. Великі протомісь- кі поселення у кельтіберів виникають вже наприкін­ці III ст. до н. е., але їхню появу дослідники схиль­ні пов’язувати не з загаль­ним процесом виникнен­ня оппідумів у Західній та

Центральній Європі, а з посиленням впливу більш цивілізова­них іберів, племена яких продовжували населяти південь і схід півострова до приходу римлян. Тими ж впливами пояснюється засвоєння кельтіберами традицій середземноморської монумен­тальної архітектури, монетного обігу, а також іберійської абет­ки, яка використовувалася переважно для коротких епіграфіч­них написів.

Поховальний обряд кельтіберів теж значно відрізнявся від центральноєвропейського кельтського. У кельтіберів суцільно панувала кремація. Перепалені кістки найчастіше вміщувалися в урни (хоча відомо й чимало безурнових поховань), яма іноді об­кладалася камінням. Для культури кельтіберів характерні вели­кі могильники з правильним плануванням і кількістю поховань до кількох тисяч, тоді як могильники латенської культури рідко налічують більше сотні поховань. Переважна більшість кельтібе- рійських поховань не містить інвентаря, дуже рідко зустрічається кельтський звичай супроводжувати померлого навмисно злама­ною зброєю. Обряд тілопокладення, звичний для центральноєв­ропейського латену, здійснювався лише у єдиному випадку: ді­тей, які помирали у віці до року, ховали в будинку, в чому явно простежується вплив середземноморської поховальної обрядо­вості. Крім того, відомо, що тіла загиблих у бою воїнів кельтібе- ри залишали на полі битви.^[75]

На сьогоднішній день вважається встановленим, що ґенеза культури кельтіберів пов’язана із культурами іспанського брон­зового віку — місцевого різновиду культури полів поховальних урн та Коготас І, на які тією чи іншою мірою впливали іберійські культури південно-східної частини півострова. Дискусії іспан­ських археологів нині точаться лише довкола питання, яким бу­ло співвідношення цих компонентів у процесі творення кельтібе- рійської спільноти. Водночас встановлено, що латенська культу­ра майже не вплинула на археологічну ситуацію на Іберійському півострові. Пам’ятки латенської культури в Іспанії відомі лише у незначній кількості, а їхня поява пов’язується з досить пізньою інфільтрацією невеликих груп населення з сусідньої Галлії.

Упродовж тривалого часу дослідники не могли пояснити див­ний факт: за наявності археологічної культури з зовсім некельт- ським обличчям у тому ж ареалі наявний величезний пласт ви­разно кельтські топонімії, зокрема понад два десятки ойконі- мів (назв населених пунктів) з типово кельтським формантом —briga, «укріплення на пагорбі». Кельтіберійські імена — Camal, Teioreicus (Deivorix), Moericus — також мають кельтське походжен­ня, крім того, в Іспанії зустрічаються імена богів, зокрема Lugus та Cemunos, відомі також у Галлії та Британії.

Лінгвістична природа кельтіберійської епіграфіки тривалий час викликала суперечки серед фахівців, з огляду на те, що усі виявлені написи були короткими й фрагментарні. Втім, це не вважалося великою перешкодою: суперечності між лінгвістич­ним та археологічним матеріалом традиційно тлумачилися як ре­зультат взаємної асиміляції прийшлих кельтів і місцевого доіндо- європейського населення — іберів. Але у 1970 р. було здійснене відкриття, яке докорінно змінило уявлення про всю етнічну си­туацію в Іспанії періоду ранньої залізної доби. Під час розкопок у невеликому містечку Боторітта (18 км від Сарагоси, в долині р. Ербо), де свого часу існувало кельтіберіське поселення Контре- бія Белаїсків, у шарах І ст. до н. е. була виявлена бронзова таблиця (40x10 см), що з обох сторін містила написи іберійським алфаві­том. Вже перше лінгвістичне дослідження тексту таблиці вияви­ло, що мова пам’ятки не лише суто індоєвропейська, а й така що її з усією впевненістю можна віднести до кельтської мовної гру­пи. В міру того, як таблиця очищувалася від патини, з’ясувалося, що текст взагалі не містить впливів іберійської мови, натомість у ньому присутні архаїчні італійські елементи.^[76] Здогадки лінг­вістів остаточно підтвердилися у 1979 р., коли поліція Боторіт- ти конфіскувала у «чорних археологів» другу частину таблиці, що містила латинський переклад тексту.

Таблиця з Боторітти стала ключем до дешифровки усього кор­пусу кельтіберійської епіграфіки. Вона досі є найдовшим тек­стом, написаним мовою давніх кельтів. Більше того, з’ясувалося, що кельтіберійська мова таблиці з Боторріти найбільш архаїчна з усіх відомих на сьогодні кельтських мов. З часу відкриття ці­єї пам’ятки проблема етнічного складу культури кельтіберів бу­ла остаточно вирішена: її творцями були кельти або протокель- ти, ймовірно, носії культури полів поховальних урн, які з VI ст. до н. е. розвинули на Іберійському півострові своєрідну матері­альну цивілізацію, що докорінно відрізнялася від культур інших кельтських народів. Елементи культури доіндоєвропейського на-

РОЗДІЛ IIL КЕЛЬТСЬКА МОЗАІ'КА ДАВНЬО! ЄВРОПИ: НАРОДИ ТА КУЛЬТУРИ

Таблиця з Eomopimmu (Іспанія, I cm. h. e.) - найдовший текст, написаний мовою давніх кельтів

селения Іспанії вплинули на формування особливостей матері­альної та духовної культури кельтіберів, але аж ніяк не змінили їхнього етнічного обличчя.

Характерно, що землі кельтіберів у східній частині Месети стали центром, звідки поширювався процес кельтизації лузітан- ських племен північно-західної частини Іберійського півострова — ваккеїв (культура Сото), веттонів (культура Коготас II), носіїв культури Кастро на території Галісії та Північної Португалії, асту- рів, кантабрів тощо. З IV ст. до н. е. у середовищі цих культур по­ширюється зброя, прикраси та кераміка кельтіберійських типів, а там, де раніше панував поховальний обряд, що не лишав по собі чітких слідів, з’явилися великі кремаційні могильники тощо. Па­ралельно йде поширення кельтських топонімів та етнонімів. Од­нак, оскільки археологічні джерела не дають підстав говорити про витіснення місцевого населення кельтіберами, процес кельтиза­ції Північно-Західної Іспанії сьогодні прийнято розглядати ли­ше як результат домінування військової еліти кельтіберійського походження.^[77]

Кельтібери — не єдина відома нині кельтська етнічна спіль­нота, що розвивалася незалежно від носіїв латенської археоло­гічної культури. Дуже схожі за своєю природою процеси відбу­валися у приальпійській зоні Північної Італії, де протягом IX­IV ст. до н. е. існувала культура Голасекка. Вона також виникла на основі культури полів поховальних урн, але відчувала на собі дуже сильний вплив сусідів: з одного боку етрусків, а з іншого — західного гальштатту.^{[78] [79] Кельтське походження цієї культури дов­го не визнавалося з двох причин: по-перше, античні письмен­ники розміщували на цій території лігурів або кельто-лігурів, а по-друге, культура Голасекка зберігала своєрідність і не зникла з появою раннього латену, що давало підстави ототожнювати її носіїв з тими ж лігурами, іллірійцями, італіками — ким завгод­но, але тільки не з кельтами. Проте з’ясувати справжнє етнічне обличчя культури Голасекка також допомогли дані епіграфіки. Завдяки тісним торговельним контактам з Північною Італією серед носіїв культури Голасекка рано поширилася писемність. На сьогоднішній день відомо близько 70 коротких написів і мо­нетних легенд, записаних північноетруським алфавітом Лугано. Дослідження мови цих пам’яток (у лінгвістичній літературі во­на фігурує як лепонтійська, від назви племені лепонтіїв, що на­селяло цю місцевість) беззаперечно довело її приналежність до кельтської мовної групи, причому без істотного іншомовного впливу.[80]}

Отже, в особі кельтіберів і лепонтійців ми бачимо кельтські мовно-етнічні спільноти, матеріальна культура яких мала зо­всім «некельтські» риси. Але інша периферійна зона європей­ської Кельтики дає нам іще цікавіший приклад етнічної взаємо­дії — носіїв латенської археологічної культури, що спілкували­ся кельтськими мовами, але насправді, як довели дослідження останніх років, кельтами не були.

-53.

Йдеться про Британські острови — єдиний регіон Європи, де й досі збереглися живі кельтські мови. Британські острови у світі стародавніх кельтів завжди посідали особливе місце. По-перше, греко-римські письменники ніколи не називали мешканців ост­ровів кельтами, галатами або галлами, тобто тими етнонімами, за якими ідентифікувалися континентальні кельти. Для античних авторів мешканці Британії завжди були бриттами, скоттами та піктами. По-друге, матеріальна культура британського залізного віку істотно відрізняється від континентальної. Латенська куль­тура була поширена на більшій частині островів і значна кількість шедеврів латенського художнього стилю походить саме звідти. Проте острівний латен має численні специфічні риси. Так, на відміну від континенту, де найпоширенішим типом кельтсько­го житла була прямокутна напівземлянка з глинобитними сті­нами, британські кельти споруджували наземні кам’яні будинки круглої форми. Тут не було оппідумів: замість них існували ли­ше великі городища-схованки, які в літературі отримали назву hill-forts. Художній стиль, який використовували британські ре­місники, також відрізнявся від континентального.²⁴ Домінуючим

Гігантська фігура коня на крейдяному грунті. Аффінгтон, Англія. I cm. до н. е.

²⁴ Raftery В. Les Celtes pre-chretiens des iles // Les Celtes. - P., 2001. - P. 561.

Бронзове дзеркало з орнаментом на реверсі. Дезборо, рубіж нової ери. British museum, London

поховальним обрядом бри­танських кельтів була кре­мація, причому поховання виглядали досить скром­но у порівнянні з пишним обрядом континентальних кельтів. Могильники зага­лом зустрічаються досить рідко, а населення деяких областей Британії взагалі використовувало обряд по­ховання, який не залишав по собі слідів. Сліди інгума- ційного обряду більш-менш поміт­ними лише у Східному Йоркширі, де з середини V ст. до н. е. розвива­ється культура, а точніше культур­на група Appac. Загалом, прийнято вважати, що латенська культура Британських островів має яскраво виражене автохтонне походження і є результатом розвитку місцевих культур доби бронзи.

Слід зазначити, що латенська культура ніколи не охоплювала усі­єї території Британських островів. Парадоксальний факт: латен май­же невідомий в Ірландії, найбільш «кельтській» країні сучасної Євро­пи. Знайдені в Ірландії латенські пам’ятки зосереджуються переважно у північно-східній частині острова й здебільшого є лише місцевим наслідуванням британ­ських виробів. В Ірландії повністю відсутня латенська кераміка і знайдена лише одна кельтська монета. Рання залізна доба Ірлан­дії загалом надзвичайно бідна: знахідки переважно класифіку-

Круглий будинок (roundhouse) бронзової та залізної доби Британії. Реконструкція.

ються як випадкові, практично невідомі поселення, окрім зна­чної кількості фортець, матеріал яких і собі не піддається чіткому датуванню.^[81] Поза сумнівом: що якби в Ірландії не збереглася до­сі розмовна кельтська мова та кельтська культура, острів ніколи б не віднесли до ареалу поширення стародавніх кельтів.

Попри те, що офіційна версія британської історії передбачала наявність принаймні кількох хвиль кельтської міграції на остро­ви, достовірного підтвердження масового переселення до Брита­нії континентального населення у бронзовому чи ранньому заліз­ному віці знайдено не було. Складну наукову проблему частково розв’язали дослідження людського ДНК, результати яких почали активно використовуватися в історичній науці протягом остан­ніх десяти років. Можливості такого використання з’явилися після того, як генетики довели, що людська Y-хромосома у май­же незміненому вигляді передається з покоління в покоління за батьківською лінією, а т. зв. мітохондріальна ДНК — за материн­ською. Порівняння цих елементів генома, взятих у донорів з різ­них людських популяцій, дає можливість визначати міжетнічні зв’язки предків сучасного населення.^[82]

Вже перше дослідження, що було присвячене генетичній кар­тину кількох регіонів Британських островів у порівнянні з кон­тинентом, дало цілком неочікувані результати. Виявилося, що ір­ландці, шотландці та валлійці за структурою Y-хромосоми на 80­90% споріднені з басками,^[83] причому спорідненість із будь-якими іншими групами європейського населення набагато менш по­мітна. Цю гіпотезу у 2004 р. підтвердило масштабне дослідження генетиків з дублінського Трініті Коледж, що проводилося в рам­ках державної програми «Генетична історія Ірландії».^[84] Сьогодні генетична спорідненість, якщо не тотожність, сучасних британ­ських кельтів і басків — науково доведений факт. Остаточної зго­ди серед науковців немає лише стосовно генетичної природи на­селення Англії: одні дослідження показують, що англійці майже не відрізняються від кельтомовного населення Британських ост­ровів, інші доводять наявність такої різниці.

Баски, які нині проживають у горах Північної Іспанії, як ві­домо, є чи не найбільш архаїчним етносом Європи. їхня мова не індоєвропейська, натомість вона віддалено споріднена з карт- вельськими мовами Північного Кавказу. В історичній науці уста­леним є погляд на басків як на реліктову популяцію нащадків мисливців і збирачів доби палеоліту. За результатами низки за­значених археогенетичних досліджень серед британських архе­ологів та істориків поширилася думка, згідно якої основна ма-

РОЗДІЛ ПІ. КЕЛЬТСЬКА МОЗАЇКА ДАВНЬОЇ ЄВРОПИ: НАРОДИ ТА КУЛЬТУРИ '∞ii∞6N∞∞K∞∞m∞∞KWWK∞∞∞K∞∞N∞WW∞W∞9Sправильністю його поведінки перебувало благополуччя суспільства, здоров’я худоби та плодючість землі. Несправедливе рішення короля, будь-яке його каліцтво або хвороба могли призвести до невро­жаю, голоду, військових невдач тощо.

Навколо персони вождя зосереджувався апарат — жерці, дру­жинники, ремісники тощо. Старійшини родів утворювали щось на зразок ради, яку Цезар називає звичним для себе словом «се­нат». В Ірландії, крім цього, існували народні збори, на яких ко­роль мав затверджувати рішення про укладення союзу чи поча­ток війни. Але на континенті вони не згадуються. Тут провідну роль у суспільному житті відігравав прошарок родової військо­вої знаті, яка користувалася високим соціальним статусом. Йо­го представники мали особливі шляхетні імена, складені з тер­мінів, що підкреслювали їхнє суспільне становище та військо­ву доблесть: гіх «вождь, цар», sego «сила», таго «великий», orgeto «вбивця», catu «битва», tarvo «бик», baud «перемога», еро «кінь» тощо. В бою вони використовували легкі колісниці або просто коней, носили довгі вуса й велику кількість прикрас із бронзи та дорогоцінних металів, насамперед торквес — символ приналеж­ності до родової знаті.

Визначити чисельність кельтської військової еліти за дани­ми писемних джерел неможливо, але ситуацію до певної міри можуть прояснити факти археології. Розкопки кельтських мо­гильників у Центральній Європі засвідчують, що кількість чо­ловіків, похованих зі зброєю, сягає 25%. Це був прошарок лю­дей, що брали безпосередню участь у бойових діях, адже бага­то похованих мали сліди бойових поранень і травм.^[90] Звичайно, не всі вони належали до прошарку знаті, оскільки могили вої­нів відрізняються за кількістю супровідних предметів. Кількість багатих могил, які серед іншого містили комплект наступальної та захисної зброї (меч, кілька списів, щит), складає приблизно 5-10%.^[91] Ця цифра відповідає й кількості багатих жіночих похо­вань — 6-10%.

Характер поховального інвентаря відбивав наявність певної ієрархії у середовищі вищого прошарку суспільства. Могили ба­гатих і впливових вождів могла вирізняти наявність кам’яної або дерев’яної поховальної камери, колісниці, шолому, кольчуги, меча особливої форми, з так званим антеноподібним руків’ям, бронзових посудин, імпортної грецької та італійської кераміки тощо. Кількість таких поховань досить незначна і, як правило,

вони містять лише деякі з наведе­них тут ознак. Значно більш по­ширені поховання, де найкоштов- ніший предмет інвентаря — довгий меч. Вважається, що ці поховання воїнів з мечами належали старшим членам родин, головам домашніх господарств тощо. Під час війни вони гуртувалися навколо вождя вищого рангу й утворювали ядро його війська.^[92]

Писемні джерела теж засвід­чують, що у середовищі знаті іс­нувала градація, залежно від ро­довитості й матеріальних статків. Багатство дозволяло представни­кам еліти згуртовувати навколо се­бе якомога більшу кількість залеж­них людей. Як зазначає Цезар, «що знатніший і багатший [представ­ник вищого прошарку. — Г. АГ. ], тим більше він тримає при собі амбак- тів та клієнтів. Лише в цьому вони вбачають свій вплив і могутність» (Caesar VI. 15). Амбакти («ті, що оточують») та клієнти набиралися представниками суспільної верхів­ки серед бідніших членів громади, які через борги і тяжкі податки бу­ли змушені шукати собі покрови­телів й захисників:

«У Галлії не лише в усіх общинах, усіх районах та інших части­нах країни, а ледь не в кожному домі існують партії. На чолі цих партій стоять особи, які мають у суспільстві значну вагу, на їхній розсуд передаються усі найважливіші справи. Цей порядок вста­новився, очевидно, дуже давно, аби звичайним людям була за­безпечена допомога проти сильних. Адже жоден голова партії не дозволяє утискати й ображати своїх прибічників; в іншому разі він втрачає серед своїх прибічників будь-який вплив. Взагалі, це явище спостерігається в усій Галлії, адже в усіх общинах існують дві партії» (CaesarVI. 11).

Патрони вимагали від своїх клієнтів повної лояльності. Вра­жає один з епізодів «Записок про галльську війну», де Цезар роз­повідає про притягненого до відповідальності за спробу узурпа­ції влади аристократа Оргеторікса, який з’явився до суду в ото­ченні десяти тисяч своїх клієнтів і боржників. Деякі аристократи згуртовували навколо себе дружини з кількох сотень солдуріїв («відданих») — професійних воїнів, що приносили клятву вірнос­ті своєму покровителю й отримували від нього за службу певні матеріальні блага:

«[Солдурії] користуються усіма життєвими благами спільно з тими, чиїй дружбі вони себе присвятили; але якщо цих останніх спіткає насильницька смерть, то солдурії розділяють їхню долю або самі позбавляють себе життя; і досі не пам’ятають жодного такого солдурія, який би відмовився померти в разі загибелі то­го, хто став його другом» (Caesar III. 22).

Символічно-статусні предмети, що визначали приналежність до суспільної еліти: бронзовий джбан для вина (Вальдальгесхайм, Німеччина), шолом (Чіумешті, Румунія), бойова колісниця (Ллін-Керріг-Бах, Велика Британія)

У середовищі кельтської знаті ми знаходимо цілком сформо­вану субкультуру, що відокремлювала суспільну верхівку від ре­шти населення. Свій високий соціальний статус аристократи намагалися підкреслити різноманітними зовнішніми проявами багатства й пошани. Промовисте свідчення з цього приводу за­лишив Аппіан:

«[До римлян прийшов] посол царя аллоброгів Бітуїта, у роз­кішному вбранні, за ним слідували воїни зі списами, пишно вдягнені, і собаки, адже тамтешні варвари охороняються також і собаками. За ним ішов музика, який на варварський кшталт оспівував славетне походження й багатство царя Бітуїта, потім аллоброгів, а потім і самого посла» (Appian, Celtica, ПІ, XII).

Наскільки можна судити, основним заняттям представників знаті була війна, полювання й трапези, які займали чільне місце у повсякденному житті кельтів. Посидоній докладно описує, як знатні воїни сідають на звірині шкури обідати разом. Найвпли- вовіший серед присутніх сідає посередині, поруч із ним розміщу­ється почесний гість, а далі — кожен згідно свого статусу, по колу. Біля них стоять дружинники зі щитами, а неподалік, над розпа­леними вогнищами — вертели й котли з м’ясними стравами. Слу­ги або діти підліткового віку розносять напої у коштовному ке­рамічному або срібному посуді (Athenaeus, IV 36, р. 151 E — 1521; Diod. Sic. V. 28. 4 — 5). З ірландських саг відомо, що кульміна­ційним моментом бенкету було визначення того, хто мав право розділити тушу й отримати найкращу її частину. Цим священ­ним правом користувався найхоробріший або найбільш шляхет­ний з-поміж присутніх, який розподіляв шматки між співтрапез­никами відповідно до їхнього соціального статусу. Але якщо на право ділити тушу й отримати кращий шматок було кілька гід­них претендентів, виникали гострі суперечки й навіть смертель­ні двобої, про які згадує Посидоній.

Непересічну роль у житті кельтського суспільства відіграва­ла жрецька організація, лави якої поповнювалися також за ра­хунок родової аристократії. Вона складалася з друїдів, освіче­ної жрецької еліти, віщунів, що виконували ритуально-магічні функції, а також бардів, знавців сакральної поезії та героїчних пісень. Усі складали єдиний ієрархізований соціальний проша­рок, об’єднаний спільною назвою «друїди».^[93] Соціальний статус кельтських друїдів був надзвичайно високий і добре захищений численними привілеями та пільгами. Як зазначає Цезар, «Друїди зазвичай не беруть участі у війні і не сплачують податків нарівні з іншими, вони взагалі вільні від військової служби і решти по­винностей. Завдяки таким перевагам багато людей самі йдуть до них у науку, частково їх відправляють батьки та родичі». З джерел відомо, що таке навчання могло тривати до 20 років, а його зміс­том було вивчення напам’ять сакральних текстів, запис яких був заборонений. Крім того, ми знаємо, що друїди опікувалися під­ростаючим поколінням військової знаті, виховуючи його в руслі традиційних релігійних цінностей.

Авторитет жерця у суспільстві був досить значний, подеку­ди навіть всеохоплюючий. Вражає фраза ранньосередньовічно­го християнського проповідника св. Коллума з Кілле, який на питання шотландських язичників «Хто є твоїм друїдом?» відпо­вів: «Мій друїд... Син Божий» [Mo drui... mac De].^[94] Друїд був радником світського вождя, він тлумачив знамення, пророкував майбутнє, накладав табу. Він міг, склавши пісню похвали, підви­щити статус людини, або, навпаки, морально знищити її, при­ректи на долю вигнанця шляхом накладання прокляття. Друїди здійснювали судочинство. За Страбоном, їх вважали найспра- ведливішими з людей і тому виносили на їхній розсуд як приват­ні, так і громадські справи (Strabo, IV, 4, 6). Цезар, у свою чер­гу, додає:

«[Друїди] виносять вироки майже по всіх справах, громад­ських і приватних; чи то скоєний злочин або вбивство, чи має місце справа про спадкоємність чи кордони, — вирішують ті ж друїди; вони встановлюють нагороди й покарання; і якщо хтось

— чи то приватна особа, чи народ^[95] — не підкоряється їхньому рі­шенню, його відлучають від жертвоприносин... Хто таким чи­ном відлучений, вважається нечестивцем і злочинцем, всі його стороняться, уникають розмов з ним, щоб не набути лиха; як би він не наполягав, для нього не учиняється суд, не може він отри­мувати й жодні почесті» (CaesarVI. 13).

У Галлії щорічно жрецький суд збирався у певному місці в зем­лях племені карнутів, куди з усієї країни сходилися шукачі спра­ведливості. Посидоній до цього красномовно додає:

«Не лише в мирний час, але також і під час війни вони [галли.

— Г. X?.] сумлінно підкорюються цим людям [друїдам. — Г. X".] та своїм ліричним поетам і так само роблять їхні вороги. Часто, ко­ли армії наближаються одна до одної в бойових порядках з оголе­ними мечами й піднятими для атаки списами, ці люди виходять поміж них і зупиняють конфлікт, наче приборкуючи якихось ди­ких звірів. Так, навіть серед найбільш диких варварів лють посту­пається місцем мудрості й Apec сплачує данину Музам» (Diod. Sic. V. 31. 5)

Ці та інші подібні повідомлення джерел змушують дещо пе­ребільшувати вплив жрецької організації давніх кельтів. І, вар­то зазначити, для багатьох дослідників ця спокуса стала насправ­ді непереборною. Навіть у наукових працях часом побутували фантастичні теорії про «корпорацію друїдів», всевладдя якої по­ширювалося на усі кельтські племена: одним своїм рішенням ця «корпорація» нібито могла поставити поза законом ціле плем’я, прирікаючи його на вимирання. Що вже казати про популярну літературу, яка приписувала друїдам володіння іншопланетними знаннями, а до їхнього числа зараховувала й самого Icyca Христа. Насправді для подібних поглядів немає жодних підстав: усі во­ни — наслідок надто великої довіри до Посидонія та Цезаря, які у своїх текстах свідомо перебільшували значення друїдів. Пер­ший хотів бачити в них нащадків мудреців «золотої доби», іншо­му друїди були потрібні заради збільшення галльської небезпеки в очах римлян. Насправді ж у джерелах немає жодної згадки, яка би засвідчила, що друїди справді мали ту повноту влади, що їм приписувалася. Не були чимось унікальним і соціальні функції кельтських друїдів, адже ми знаємо, що римські фламіни, жерці давніх етрусків і волхви ранньосередньовічних слов’ян користу­валися не нижчим статусом у своїх суспільствах. Відмінності по­лягали лише в деталях.

Якщо про суспільну верхівку — військову знать та друїдів у нас є чимало інформації, то джерела майже не повідомляють про життя нижчих верств населення. Впевнено можна стверджува­ти лише те, що кельтські аристократи мало рахувалися з думкою громади в процесі прийняття важливих рішень. Цезар взагалі пи­ше, що становище простого люду в Галлії жодним чином не від­різнялося від рабського (Caesar VI. 13). У цьому, однак, є певне перебільшення. Нині відомо, що прошарок галльських виробни­ків не був однорідний, принаймні з майнової точки зору.⁴⁰ До то­го ж, соціальна структура галльських племен зберігала певну мо­більність. З твору Цезаря відомі випадки, коли окремі особи не­знатного походження могли увійти до складу аристократії через своє багатство та зв’язки (Caesar VII. 39).

Певне проміжне становище між заможною знаттю й рядови­ми общинниками, зайнятими у сільськогосподарському вироб­ництві, займали ремісники. Вже йшлося про те, наскільки важ­ливу роль відігравало ремесло у кельтському суспільстві. Воно досить рано відділилося від домашнього виробництва й набу­ло спеціалізованого характеру. Вміння й знання ремісників ви­соко цінувалися суспільством. Показово, що в язичницькій Ір­ландії теслярі, ковалі, воїни, арфісти, поети, друїди, лікарі, крав­ці та мідники утворювали єдиний соціальний прошарок «людей мистецтва».⁴¹ Вони могли на власний розсуд змінювати місце

⁴⁰ Crumley C. L. Celtic social structure: the generation of archaeologically testable hypotheses from literary evidence. - Michigan, 1974. - P. 70.

⁴¹ Щукин M. На рубеже эр. Спб. 1994. С. 16; Шкунаев С. Община и общество западных кельтов. - M., 1989. - С. 48.

свого проживання, переходити з одного племені до іншого. Саме цим пояснюється відносна єдність технологічних традицій аре­алу латенської культури. Відомо також, що кельтські ремісники проникали й за межі власне кельтських земель. Один такий ви­падок зафіксований у писемних джерелах: Пліній згадує вихідця з племені гельветів Елікона, що жив у Римі й був відомий своїм ковальським мистецтвом, а згодом повернувся до себе на бать­ківщину (Plin. MaiorXlL 2).

Окремо слід сказати кілька слів про статус жінки у суспіль­стві давніх кельтів. Прийнято вважати, що він був досить висо­кий. Підтвердженням цього є, з одного боку, багаті жіночі по­ховання гальштаттсько-латенської доби, а з іншого — приклади того, як жінки шляхетного походження ставали на чолі племен. Найбільш промовистим з них є антиримське повстання бриттів, яке очолювала цариця Боудікка (пом. бл. 60 р. н.е.). Важливим є повідомлення про знатну галатку на ім’я Ономаріс, яке, нажаль, майже повністю позбавлене історичного контексту. Як зазначає анонімний грецький автор, під час неврожаю гадати намагали­ся залишити країну і задля цього були готові довірити своє жит­тя будь-кому, хто був готовий вести їх на нові землі. Але оскільки жоден чоловік не наважувався забезпечити своїм майном пересе­лення й очолити похід, це зробила Ономаріс. Вона організувала переселення за Дунай, де на завойованих землях згодом правила як цариця.^[96] Є інформація і про те, що кельти шанували своїх жі­нок за дар віщувати майбутнє й залишали на їхній розсуд питан­ня війни та миру.^[97]

Водночас не варто забувати, що в епоху історичних міграцій кельтів ставлення до жінок мало й інший аспект. Специфіка мі­грацій латено-римського часу полягала у тому, що досить часто переселялося не все плем’я й не пропорційний зріз його членів, а лише певна частина молодих воїнів-чоловіків.⁴⁴ Захоплюючи нові землі, вони прагнули винищити усіх здатних носити зброю, але зберігти жінок. Саме цим, очевидно, пояснюються випадки, коли у варварському середовищі при зміні археологічних культур спостерігаються розбіжності у поховальному обряді чоловіків і жінок, причому у низці випадків фіксується й значна різниця в антропологічному складі чоловічого та жіночого населення.⁴⁵ За писемними джерелами простежується специфічне ставлення до жінок як до певного цінного ресурсу, яким можна заволоді­ти, забравши у сусідів, або пожертвувати у разі крайньої необхід­ності. Так, перед битвою з Антигеном Гонатом гадати приносять своїх жінок та дітей у пожертву (lust. XXVI. 2. 4). Кельтизовані германці-фрізи, які будучи не в змозі сплачувати римлянам вста­новлену данину, розраховувалися спершу биками, потім — зем­лями, а потім — жінками та дітьми (Тас. Ann. IV. 72). Ампсіварії, інше германське плем’я, яке було вигнане зі своєї землі сусіда­ми, у пошуках землі для поселення втратило усіх здатних носи­ти зброю, а їхні жінки та діти стали здобиччю інших племен (Тас. Ann. XIII. 56). Дуже показовий епізод стався під час антирим- ського повстання племен долини Рейну у 68 р. Ватажок повста­лих Арміній запропонував обложеним римським солдатам (пе­реважно романізованим галлам) дружин, поля й гроші. Однак останні розцінили його слова як знамення й передрікли собі у здобич жінок та майно ворогів (Тас. Ann. II. 13).

Про поширеність подібних соціальних практик у Давній Єв­ропі свідчить і епічна традиція, особливо легенди про походжен­ня народів та заснування держав. Зокрема, можна згадати пере­казану Геродотом легенду про походження сарматів від шлюбу скіфів з амазонками: прикметно, що скіфи так і не змогли опану­вати мову своїх дружин. Цікавий у цьому відношенні фрагмент зберегла середньовічна валлійська легенда, у якій воїни, що ра-

⁴⁴ Клейн JI. Археологические признаки миграций // IX МКАЭН, Чикаго. Доклады советской делегации. - M., 1973. - С. 6 - 7.

⁴⁵ Див., напр.: Рудич Т. Роль населення черняхівської культури у формуванні ан­тропологічного складу слов’янської людності // Археологія. - 2007. - № 3. - С. 52.

ніше служили Максену Вледігу, прообразом якого був римський воєначальник Маґн Максим, відправилися у похід й захопили нові землі, де знищили усіх чоловіків, а жінкам повідрізали язи­ки, аби ті не зіпсували їхнього наріччя.^[98] Цікаво, що у хрестома­тійній історії про викрадення сабінянок першими римлянами на чолі з Ромулом, спочатку йдеться саме про насильницьке захо­плення жінок сусіднього племені, яке мало не призвело до війни. Лише згодом конфлікт було врегульовано й передання жінок бу­ло оформлено у вигляді договору. Щось подібне ми зустрічаємо й у середньовічній традиції про походження піктів, давніх племен Шотландії. Ті нібито припливли в Британію з-за моря і, не маю­чи власних жінок, попросили дружин у сусідніх скотгів, на що ті погодилися з певними умовами (Beda Ven. І. 1). Врахування та­кого роду особливостей соціальних і тендерних відносин є важ­ливим для розуміння низки явищ, пов’язаних із проблемою пе­ребування кельтів на території України.