Милоградська культура, неври й перші кельти на землях України
Можна впевнено казати, що давні кельти не тільки вбирали в себе елементи кочівницької культури Причорномор’я, але й самі істотно впливали на формування культурного обличчя земель України вже принаймні з IV ст.
до н. е. Щоправда, в культурі степових скіфів-кочовиків цей вплив майже непомітний — надто вже самодостатньою вона була у порівнянні з кельтською. На відміну від гальштатських та ранньолатенських «князівських» гробниць, у яких трапляються речі греко-скіфського кола, у багатих курганах скіфських царів якогось виразного впливу кельтів не помітно. Єдина коштовна річ, якій іноді приписують кельтське походження — золота фігурка дикого кабана зі скіфського кургану ΓV ст. до н. е. Хомина Могила на Дніпропетровщині.[45] Але й це викликає сумнів: попри поширеність у кельтів подібних фігурок, до широкого вжитку вони увійшли лише з II ст. до н. е.Загалом, предмети кельтської матеріальної культури, датовані переважно кінцем ΓV — III ст. до н. е., знайдені приблизно у сотні пунктів на території від Карпат до Дніпра. Це переважно прикраси (браслети, застібки-фібули, підвіски тощо), монети кельтського виробництва та предмети озброєння. У Подніпров’ї знайдено кілька культових предметів: фігурка дикого кабана з с. Пастер- ське, маленька бронзова маска, виготовлена у типово кельтській манері, з села Пекарі біля Канева, низка підвісок у вигляді колеса зі спицями, що символізували сонце (підвіски такого типу добре відомі в культурі кельтів на Балканах та у Центральній Європі). Більшість предметів випадково знайдена археологами- аматорами або місцевими мешканцями, тож сказати щось певне про їхнє походження наразі неможливо. Інші, як, наприклад, кельтський меч з Верхньої Тарасівки, виявлені у скіфських похованнях. Усі подібні знахідки, на думку Б. Канліффа, свідчать про інтенсивні контакти між кельтською та скіфською елітами, обмін дарами, зброєю та жінками.[46] Свого часу В.
Єременко припустив, що близько 340 р. до н. е. на Балканах склалася коаліція кельтських, фракійських і скіфських племен, які спільно діяли проти Македонії. Цим, нібито, й пояснюється проникнення східніше Карпат ранньолатенських імпортів.[47] Однак ретельна перевірка цієї гіпотези показала, що факт наявності подібної коаліції не підтверджується жодним джерелом.[48]204.
Ареал милоградської культури й поширення топонімів з основою Hop-∕Hyp- (Мельниковская 1967, Тищенко 2006)
Навіть якщо певні контакти між скіфами та кельтами на рубежі IV-III ст. до н.е. мали місце, до жодних структурних перебудов скіфської культури вони не призвели. Можна сказати, що вплив кельтів на степову Скіфію обмежився модою на бронзові браслети латенського типу, з рубчиками або шишечками — чималу їх кількість знайдено у скіфських похованнях, так само як і певну кількість прикрас інших типів. Зовсім інша справа — лісостепова та лісова зона України. Тут у Середньому та Верхньому Подніпров’ї, особливо на території українського та білоруського Полісся розвивалися археологічні культури, населення яких було близьким до тодішніх кельтів за способом життя та ведення господарської діяльності. Саме вони, наскільки можна судити, стали головним об’єктом сприйняття західних культурних віянь.
Особливо тут слід відзначити милоградську археологічну культуру, яка була поширена на території Південної Білорусії та Північної України з VII ст. до н. е. Свою назву вона отримала за поселенням біля с. Милоград Гомельської області Білорусі. Носії цієї культури вели осілий спосіб життя у відкритих поселеннях, а нерідко і в укріплених городищах, збудованих у важко- доступних місцях — серед боліт, на річкових мисах тощо. Мило- градська культура демонструвала досить високий, як на той час, рівень розвитку виробництва й торгівлі. Як зазначала свого часу О. Мельниківська — найбільш авторитетний дослідник мило- градської культури, «лужицько-висоцькі, гальштатські, а пізніше й латенські типи речей і вплив як у металі, так і в інших виробах, для милоградських пам’яток надзвичайно характерні й значною мірою визначають їх обличчя».[49]
Дійсно, на милоградських поселеннях і могильниках виявлено чимало предметів, які можна впевнено пов’язати з західною областю гальштатської та латенською культурами кельтів.
На думку О. Мельниківської, до ареалу милоградської культури вони потрапляли завдяки торговельному шляху, що сполучав Середнє та Верхнє Подніпров’я з Центральною Європою через Південне Полісся й Прикарпаття. Але особливо цікавим є те, що й місцеві вироби, виготовлені в майстернях милоградських городищ, починають наслідувати латенські форми. Зокрема, на городищах Мохово, Горошков і Чаплін у Верхньому Подніпров’ї були виявлені ливарні форми для виготовлення ла- тенських браслетів.[50] Крім того, у Горошкові, який був одним з найбільших поселень і культових центрів милоградських племен, знайдено доволі репрезентативний набір предметів латен- ської культури, зокрема наконечник дротика, фрагменти бойового пояса, ранньолатенські та середньолатенські фібули, браслети, знаряддя праці тощо.Ймовірно, на територію поширення милоградської культури проникали не тільки торгівці, які доставляли імпортні предмети з кельтських областей, а й окремі ремісники чи невеликі ремісничі артілі, що володіли відповідними технологічними навичками й застосовували їх на місці. Це тим більш імовірно, якщо врахувати, що біля гирла Прип’яті поблизу с. Залісся, тобто на території поширення милоградської культури, ще на початку XX ст. було відкрито кремаційне поховання, досить схоже на кельтське. У ньому перепалені кістки, що містилися у ліпному горщику сірого кольору, форма якого наслідувала гончарну кельтську кераміку супроводжувала кельтська фібула ранньолатенської схеми (друга половина IV ст. до н. е.).[51] Можливо, це поховання належало заможному «гастарбайтеру» з кельтських земель. Поява таких людей за межами основного кельтського ареалу цілком правдоподібна, адже у кельтів ремісники мали статус вільних «людей мистецтва», що могли безперешкодно мандрувати між племенами (див. наступний розділ).
Носіїв милоградської археологічної культури нині досить обгрунтовано ототожнюють з неврами, описаними в «Історії» Геродота. І дійсно, ареал милоградської культури рясно вкривають назви населених пунктів на кшталт Норин, Понора, Норинськ, Нурець та інші, які вважаються похідними від назви племені неври.
Щоправда, трапляються такі назви й поза ареалом милоградської культури, наприклад, Ziemia Nurska у польському Побужжі.[52] Сам етнонім неври вже давно привертає увагу лінгвістів, серед яких значного поширення набула думка про його кельтський характер. Зокрема, назву неври порівнювали з етнонімом кельтського племені нервії (Nervii), яке мешкало у Північній Галлії за часів Юлія Цезаря. Саме ці нервії залишили назву річці Н’євр в однойменному французькому департаменті, а також місту Невер. О. Стрижак, який спеціально досліджував етнонімію геродото- вої Великої Скіфії, пішов іще далі, виводячи з кельтських мов і назву сусіднього із неврами племені — будинів (із д.-брет. bodin, «військо»),[53] яких пізніше під назвою бодини згадує Клавдій Птолемей. Існує гіпотеза і про спорідненість самих етнонімів «кельти» й «сколоти» (самоназва скіфів за Геродотом).[54]Надійної інформації про неврів майже немає — Геродот переказує про них лише непевні чутки, частині з яких він і сам не довіряв. Після Геродота, який жив у V ст. до н. е., «невр-супостат, що вдягнув коня у броню» згадується лише у пізньоантичній поезії, та й то в якості літературного образу, який до історичних неврів, найвірогідніше, жодного відношення не мав. Наше основне джерело, Геродот, повідомляє, що за землями неврів простягається незаселена пустеля й нібито неври якось змушені були полишити свої землі внаслідок небувалої навали змій. Далі він зазначає, що кожен невр щороку перетворюється на вовка. Сам Геродот цим пліткам не вірив, хоча й вважав неврів чаклунами (Herod. IV. 105). Пізніше було встановлено, що у фольклорі слов’янського Полісся досить широко представлені легенди про вовкулаків. О. Трубачов вбачав у легендах про неврів-перевертнів згадку про спорідненість цього племені з кельтським племенем вольки (Volcae), назва якого буквально означає «вовки». Воль- ки були досить численним племенем, широко представленим у Центральній Європі. Достатньо сказати, що їхня назва у германських мовах перетворилася на слово Walhoz, «чужинці».
Германці називали так усіх іноземців (звідси, між іншим, походять і назви західноєвропейських народів — валлійців, що самі себе називають кімри, а також валлонів — франкомовних бельгійців). Це слово прижилося й серед слов’ян. Згадаймо Валахію, застарілу назву Молдови, польську назву Італії — Wlochy тощо.У зв’язку з цим О. Трубачов звернув увагу на один фрагмент «Повісті врем’яних літ»: «...Од племені таки Яфетова, постав народ слов’янський — так звані норики [в оригіналі вжито нарци — Г. К.\, які є слов’янами... Коли ж волохи найшли на слов’ян на дунайських, і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов’яни ті, прийшовши, сіли на Віслі... [а інші], прийшовши, сіли по Дніпру».[55] О. Трубачов, який вважав прабатьківщиною слов’ян Подунав’я, розтлумачив це місце «Повісті» наступним чином. Нарці — це Norici, кельтське плем’я, зафіксоване античними письменниками на території сучасної Штирії та Карінтії. Вони напали на слов’ян і зрештою витіснили їх з Подунав’я у бік Bi- сли та Дніпра. Слов’яни, відступаючи, потягли за собою й кельтів, яких вони називали волохами, а грецькі письменники — не- врами. Останні згодом змішалися зі слов’янами й передали їм свій етнонім.[56] З певними застереженнями цю гіпотезу підтримав К. Тищенко, який у своїх працях наводить чимало цікавих мовних аргументів на її користь.[57]
А от археологи бачать проблему неврів зовсім інакше. Визнаючи гальштатсько-латенський вплив на милоградську культуру й ототожнюючи її носіїв з неврами, вони здебільшого припускають, що ця культура мала місцеве коріння, а залишили її предки балтів або слов’ян. Головна обставина, яка не дозволяє підтримати гіпотезу О. Трубачова щодо кельтської належності неврів — сама структура милоградської культури, яка, попри значну кількість спільних рис, все ж істотно різниться від сучасних їй кельтських культур Центральної Європи. Ці відмінності простежуються у поховальному обряді, будівництві житла та поселень тощо. Хто правий у «неврській» суперечці між лінгвістами та археологами — покаже час. На нашу ж думку, найбільша присутність кельтів на теренах Східної Європи, так само, як і їхні найсуттєвіші контакти зі слов’янським світом, сталися вже після сходження неврів з історичної арени — у III — II ст. до н. е. Й відбулося це за дещо інших обставин.