«Звіриний стиль» степової Скіфії й кельтське мистецтво

На рубежі VI-V ст. до н. е. переважна частина території ниніш­ньої України увійшла до складу Великої Скіфії, промовиста назва якої вказує на домінуючу етнічну групу — скіфів. Як і кіммерійці, скіфи були кочовиками.

ми полювання, війни та по­буту, а найчастіше — фігу­рами оленів, коней, хижих звірів і птахів, фантастич­них грифонів тощо. Деякі з цих виробів належали влас­не скіфським майстрам, ін­ші походили з ремісничих майстерень грецьких міст, де вони виготовлялися на замовлення скіфської знаті, з урахуванням її традицій та естетичних смаків.

Золота статуетка дикого кабана, курган Хомина могила, IV ст. до н.е. Музей історичних коштовностей, Київ.

Виразні сліди скіфського «звіриного стилю» вже давно по­мітили дослідники кельтського мистецтва,^[37] проте щодо появи східноєвропейських мотивів на витворах кельтських майстрів з металообробки одностайної думки серед фахівців немає. Так, британський дослідник В. Miroy вважає, що кельтські та скіф­ські стилі розвивалися не перетинаючись, хоча й у паралельних напрямках — саме тому у них з’являються схожі образи та деко­ративні елементи.

ського набору прикрас золота діадема вагою 480 г. Саме цю діадему, прикра­шену невеликими фігурками крилато­го коня й левовими лапами, деякі до­слідники вважають греко-скіфським витвором, що був вироблений десь у надчорноморському регіоні.¹⁵ Дій­сно, у кельтському мистецтві подібні декоративні елементи й образи май­же не використовувалися. Серед ін­ших прикрас з поховання приверта­ють увагу бурштинові намистини та шиферні браслети, що, ймовірно, по­ходили з балтійського узбережжя. Але найбільш вражаючою знахідкою у по­хованні, безумовно, був гігантських розмірів бронзовий кратер (ємність для змішування вина), місткістю по­

Реконструкція обличчя жінки з князівського поховання у Вікс

над 1100 л, вагою 208 кг і висотою 164 см. Кратер був вироблений

Схоже, що перші яскраві зразки східноєвропейського худож­нього ремесла потрапляють до кельтів наприкінці гальштатської або на самому початку латенської доби, себто вже у VI — V ст. до н. е. Підтвердженням цього може бути знамените «князівське» поховання у Вікс, поблизу Шатільон-сюр-Сен, в Бургундії. Під великим курганом діаметром 42 м і висотою 6 м було виявлене поховання жінки віком 30-35 років, тіло якої було покладене на чотириколісний візок.

ми воїнів і персонажами античної міфології, на кшталт Медузи-

скромніші розміри, припускають, що кратер з Вікс був спеціаль­

Горгони. Оскільки в грецькому світі подібні вироби мали значно ним замовленням якогось представника варварської знаті. Най­вірогідніше, робота була виконана в одному з грець­ких міст Південної Італії й на шляху до замовника по­долала близько 1300 км.

Загалом, інвентар по­ховання у Вікс засвідчує, що воно належало жінці, суспільний статус якої був надзвичайно високий. Од­нак дослідження кісток ви­явило, що небіжчиця ма­ла серйозні вроджені вади й за життя кульгала на оби­дві ноги. Оскільки за уяв­леннями давніх кельтів тіло

володаря не ПОВИННО було Кратер з Вікс.

мати ЯВНИХ ФІЗИЧНИХ НЄДО- ^M“^5e'^{e arMolo}Siволодарем трону. Ар­тур стає королем й невдовзі одружується з прекрасною Гіневрою (або Гвіневер). Пізніше Гіневра йому зраджує й тікає зі своїм ко­ханцем, який, за однією з версій, є найзапеклішим ворогом Ар­тура, а за іншою — його найближчим соратником. Артур розваж­ливо й справедливо править Британією, боронить її від ворогів. Йому допомагають вірні сподвижники-лицарі, які сидять разом із ним за Круглим столом — Ланцелот, Галахад, Персіфаль, Трис­тан, Гавейн тощо. Після багатьох успішних війн із загарбниками, Артур зазнає смертельної рани в битві при Камлані у 539 р. Але фея Моргана не дає йому померти й переносить до потойбічного світу, на острів Аваллон, де він перебуває й понині, але може ко­лись повернутися. Образ Артура зустрічається також у збірнику валлійських легенд Мабіногіон, де він має виразні риси міфоло­гічного божества-героя, важливої дійової особи міфу про проти­борство небесних і земних богів. Він звільняє ув’язненого Мабо- на, який чітко асоціюється з сонцем, полює на гігантського царя диких кабанів Typx Труата, викрадає з підземного світу чарівний достатку тощо.

Спроби відділити історію від міфу й співставити образ коро­ля Артура з історичними персонажами, у реальності яких сумні­вів немає, тривають вже упродовж кількох століть. Однією з та­ких спроб є згадана вище алано-сарматська гіпотеза, найдоклад- ніше висвітлена у дослідженні «Від Скіфії до Камелоту» Скотта Литлтона й Лінди Малкор.^[43] На їхню думку, Артур був римським ватажком, командувачем кількатисячного допоміжного підроз­ділу сарматської кінноти, який дислокувався на півночі Британії наприкінці II ст. до н. е. Він настільки прийшовся до душі сво­їм підлеглим, що згодом сарматські ветерани, які продовжували компактно проживати у кількох поселеннях в Британії, а також їхні діти, які теж служили під римськими знаменами, зробили Артура персонажем своїх давніх іранських легенд, привезених зі східноєвропейської батьківщини. Згодом ці легенди набули по­пулярності, переплелися з місцевими кельтськими переказами, а пізніше потрапили на континент. Там вони змішалися з леген­дами інших іраномовних кочовиків — аланів, які в період Вели­кого переселення народів опинилися далеко на заході Європи. На перший погляд, правдоподібність алано-сарматської гіпоте­зи викликає сумнів, але вона ґрунтується на двох достовірних іс­торичних фактах. По-перше, досить численні сарматські підроз­діли справді перебували на території Британії. По-друге, ними дійсно міг командувати римський офіцер на ім’я Люцій Арторій Каст.

Зображення важкоозброєного сарматського вершника. Танаїс, поч. Ill cm.

Сармати, як відомо, були іраномовними кочовиками, які у 111 — II ст. до н. е. витіснили скіфів і панували у Північному Причорномор’ї до приходу сюди готів та гунів у III — IV ст. Алани — племена, споріднені з сарматами, продовжували мешкати тут і пізніше, а їхні нащадки й досі живуть на Північному Кавказі.

Надгробок римського центуріона. Rheinisches Landesmuseum, Bonn

Британії клеймо BSAR на черепиці було знайдено на поселенні Ката- рактоніум (нині — Кеттерік у Пів­нічному Йоркширі). Його також пов’язують з сарматськими підроз­ділами.

Тим часом, близько 200 ро­ку десь на Адріатиці був виготов­лений саркофаг із досить цікавим написом-посвяченням. Напис міс­тився на трьох фрагментах сарко­фагу, які були знайдені в районі су­часного міста Подстрана у Хорва­тії.

«Душам померлих: Люцій Ар­терій Каст [Lucius Artorius Castus], центуріон III Галльського легіону, центуріон VI Залізного, центуріон II легіону Адіутрікс, центуріон V

і кавалерійських когорт з Британії проти армориків, прокуратор

Напис-епітафія на честь

ЛюціяАрторія Каста (6л. 200 р. н. е.). Подстрана, Хорватія.

Македонського легіону, приміпіл цього ж легіону, препозіт Mi- зенського флоту, префект VI Переможного легіону, дукс легіонів провінції Лібурнія, наді­лений правом засуджувати на смерть. Упродовж жит­тя він зробив для себе і сво­єї родини...»

На цьому напис обрива­ється, але й наявної інфор­мації достатньо для рекон­струкції блискучої кар’єри римського військового ді­яча та урядовця, який, не виключено, послужив істо­ричним прототипом коро­ля Артура. Люцій Арторій Каст, як про це свідчить його ім’я, по­ходив з відомого у Центральній Італії роду Арторіїв і належав до вершників — проміжного суспільного прошарку між родовою се­натською аристократією та плебеями. Виходець з вершницького

стану зазвичай повинен був пройти кількарічний курс військо­вої служби у ранзі вищого офіцера, трибуна. Однак Арторій Каст починає службу з нижчого офіцерського звання — центуріона. Швидше за все, він був молодшим сином у родині, не отримав спадку й не мав відповідної кількості грошей, аби підтвердити належність до вершників. Тому військова кар’єра була для нього

єдиною можливістю підтвердити свій соціальний статус.

Ми досить добре знає­мо місця дислокації рим­ських легіонів й завдяки цьому можемо прослід­кувати перепетії служби Арторія. III Галльський [Gallica] легіон й VI За­кутий у залізо [Ferrata], в яких він розпочав служ­бу, у середині II ст. пере­

Римські легіонери поч. II ст. Рельєф з колони Траяна у Римі

бували у Сирії та Іудеї, де близько 162 року брали

участь у війні з парфянами. Пізніше ми бачимо Арторія в Пан- нонії, на Дунаї, де він служив центуріоном II легіону [Adiutrix] й, очевидно, вперше познайомився з сарматами. Згодом він пере­вівся до V Македонського [Macedonica], у якому дослужився до приміпіла — першого центуріона, одного з найвищих офіцерів у легіоні. V Македонський дислокувався в дунайській провін­ції Мезія (згодом переведений до Трансільванії), але його век- силяції — окремі загони — перебували також у містах Північного П ричорномор’я Tipi та Херсонесі принаймні до кінця 60-х рр. II ст.^[44]" Тож, принаймні теоретично, Арторій Каст міг побувати й на

території сучасної України.

Король Apntyp (посередині зверху). Книжкова мініатюра, кін. XIV cm.

Час його служби на Ду­наї співпав із маркоман- ськими війнами проти гер­манців та сарматів. З усією очевидністю Арторій брав у них участь і навіть непо­гано відзначився, адже зго­дом отримав престижну по­саду в Неаполі, де базував­ся Мізенський флот. Тоді ж сарматський допоміжний корпус було відправлено до Британії, а дещо згодом там опиняється й Арторій Каст, який стає одним з префек­тів VI Переможного легі­ону [Victrix]. На цій поса­ді Арторій міг командувати однією з когорт або кава­лерійських ал, що входили до складу легіону, або навіть одним з прикордонних гарнізонів. Можливо, Арторія, з його багаторічним дунайським досвідом, могли призначити командувати саме сарматською кавалерією. Початок 180-х рр., на який, як припускають Малкор та Літлтон, припала служба Арторія у Британії, видався вкрай неспокійним. З півночі на територію провінції вдерлися пікти й майже одно­часно VI легіон, командуванню якого підпорядковувався Арто­рій, повстав й проголосив імператором одного з офіцерів на ім’я Пріск. У цей час Арторій Каст, очевидно, виявив себе і як воє­начальник, і як лояльний до Риму посадовець. Адже після при­душення заколоту його кар’єра робить карколомний злет. У 185 р. Арторія було призначено командувачем [dux] експедиційно­го корпусу, висланого з Британії придушувати повстання на кон­тиненті, в Армориці. Про цю військову акцію згадує Геродіан, щоправда, не називаючи ім’я начальника римських військ. Оче­видно, Арторій і цього разу із за­вданням впорався добре, бо він­цем і завершенням його службово­го шляху стає керівництво тихою й квітучою провінцією Лібурнія на Адріатичному узбережжі. Тут Ар­торій Каст пішов з життя близько 200 року. Сармати ж, а також їхні нащадки, що проживали у Бреме- танакумі, настільки шанували сво­го колишнього командира, що йо­го образ міцно закріпився у на­родних легендах, привезених ще зі східноєвропейських степів.

Деякі легенди артурівського ци­клу справді містять виразні мотиви скіфо-сармато-іранської міфоло­гії, а іноді перетинаються і з нарт- ським епосом осетинів — нащад­ків давніх іраномовних кочовиків. Найяскравішим іранізмом арту­рівського міфу є легенда про ча­рівний меч, встромлений у камінь, який зумів витягти тільки Ар­тур Хоча кельти досить шанобли­во ставилися до мечів, аналогів та­кій легенді в інших кельтських пе­реказах немає. Натомість Геродот повідомляє, що скіфи у Північно­му Причорномор’ї вклонялися бо- ткнутий скіфський меч-акінак, а поруч лежали кістки відрубаної людської руки. Скіфський культ меча пустив глибоке коріння й у Причорномор’ї, адже майже через тисячу років після Геродота готський історик Йордан оповідатиме про його подальшу долю. Нібито, непереможним «Марсовим мечем» скіфських царів за­володів сам ватажок гунів Аттіла:

Ренесансне бачення короля Артура.

Статуя у Інсбруку, 20-ті рр. XVI cm.

гу війни в образі меча, встромленого у штучний пагорб, прино­

сили йому в жертву коней, худобу та кожного сотого з полонених (Herod. IV. 62). У 1981 р. слова Геродота підтвердили археоло­

ги: на Кавказі під час розкопок першого Уляпського кургану в

Адигеї було виявлено вівтар з хмизу та землі, до якого був уві-

«Якийсь пастух... помітив, що одна з його теличок кульгає, але не міг знайти причину поранення. Стурбований, він просте­жив кривавий слід, і виявив меча, на який вона, поки їла траву, необережно наступила. Пастух викопав меча й одразу відніс йо­го Аттілі. Той зрадів і, будучи зарозумілим, вирішив, що постав­лений володарем над цілим світом і що завдяки Марсовому мечу, йому дарована могутність у війнах» (lord. 183)

Римський історик IV ст. Амміан Марцеллін повідомляє, що іраномовні кочовики алани, вихідці з причорноморських степів, теж вклонялися мечу встромленому в землю:

«У них немає жодних храмів та святилищ, не можна побачи­ти вкритого соломою куріня, але вони втикають у землю за вар­варським звичаєм оголеного меча і шанобливо вклоняються йо­му як Марсу, покровителю країн, де вони кочують» (Amm. Marc. XXXL 2. 23)

Пізніше алани, в ході Великого переселення народів, зали­шать Причорномор’я і разом із готами вирушать далеко на захід Європи, до Іспанії, де згодом розчиняться серед місцевого насе­лення. Разом із собою алани заберуть і свої легенди, що, згідно припущення авторів «алано-сарматської гіпотези», поєднаються з оповіданнями їхніх родичів, нащадків сарматів, які продовжу­вали жити в Британії.

Іранські риси має й образ Дами з Озера, яка подарувала Ap- турові чарівний меч Екскалібур. Легенда іноді називає її Білою Змією, при цьому відомо, що образ жінки-змії широко пошире­ний у скіфській міфології, проте невідомий у кельтській. В арту- рівських легендах досить часто фігурують дракони, уявлення про яких теж не були характерні для кельтів, але досить близькі сарма­там. Бронзова голова дракона з довгим полотняним хвостом була військовим штандартом сарматської кінноти, який був запозиче­ний також римською армією. Головні герої артурівських легенд — кінні списоносці, якими були не лише середньовічні лицарі, але й закуті в броню сарматські катафракти. Більше того, прихиль­ники «алано-сарматської гіпотези» знаходять багато схожих рис в образах Ланцелота, Парсіфаля, Галахада, Трістана та інших ли­царів Круглого столу з одного боку, й героїв осетинського нарт- ського епосу — з іншого. Деякі мотиви артурівських легенд відна­ходять паралелі як у кельтській, так і у скіфо-іранській міфології. Це, зокрема, звичай кидати зброю до священної водойми, вша­нування казана достатку, образ жінки-воїтельки тощо. Ексклю­зивно кельтськими визнаються тільки образи невірної дружини Артура Гіневри, яка досить схожа на кельтську богиню плодю­чості, а також артурового батька Ютера Пендрагона.

Алано-сарматська легенда, як бачимо, цілком має право на іс­нування, хоча не варто сприймати її аж надто буквально. Адже, наука сьогодні поступово відмовляється від пошуків реаль­них історичних прототипів короля Артура, якого більшість уче­них розглядають саме як легендарну постать. До того ж, скіфо- сарматські мотиви, справді присутні в артурівських легендах, могли потрапити до кельтської міфології значно раніше, напри­клад, ще за часів історичних контактів давніх кельтів з іраномов- ними причорноморськими кочовиками. А головне — артурівські легенди давно стали інтернаціональними, адже до їхнього ство­рення долучилися не лише кельти та, можливо, сармати, а й ін­ші європейські народи. Тож нехай король Артур спочиває собі на чарівних берегах Аваллону, а ми повернемося на континент, аби не пропустити моменту першої появи кельтів на теренах сучас­ної України.