Кіммеро-фракійські вершники гальштатської культури

Східноєвропейський вектор кельтської історії бере свій поча­ток ще за тих часів, коли культура давніх кельтів лише форму­валася, вбираючи в себе численні іноземні віяння. Серед них не в останню чергу слід згадати вплив іраномовних кочових наро­дів Північного Причорномор’я, насамперед кіммерійців та скі­фів.

Гальштатська культура є однією з тих археологічних культур Європи, які не мають вираженої етнічної приналежності: у різ­них регіонах вона відбивала розвиток різних давньоєвропейських народів. На сході її ареал ся­гав сучасного українського Закарпаття та Прикарпаття, де були поширені культури так званого фракійського гальштату: куштановицька, гава-голіградська, висоцька тощо. їх творцями були дав­ні ілліро-фракійські пле­мена, носії зниклих палео- балканських мов. Водночас західна область гальштат- ської культури належала пе­реважно кельтам або прото­кельтам.

Малюнки Й. Рамзауера, Ufo проводив розкопки у Гальштатті в середині XIX cm.

Знаряддя праці з Гальштатту. Museum Carolina Augusteum, Salzbourg

Її ядром була Південна Німеччина, північно-західна частина Австрії, включно з самим поселенням Гальштат біля Зальцбургу, а також Чехія й Північно-Східна Франція. Поступово гальштат- ські елементи проникали все далі на Захід — в Іспанію та на Бри­танські острови, де вони змішувалися з місцевими культурами. Розквіт гальштатської культури, як вже зазначалося, став мож­ливим завдяки розробці протокельтами багатих родовищ залі­за й солі.

План фортеці гальштаттського часу Гейнебург

Стабільні торговельні зв’язки з Півднем дали поштовх збага­ченню значної частини населення, яке у великій кількості по­чинає отримувати іноземні предмети розкоту. Навіть у рядових гальштатських похованнях не є рідкістю грецька розписна кера­міка, бронзовий посуд етруського виробництва, амфори з серед­земноморським вином, вироби з балтійського бурштину й аф­риканської слонової кістки. У жіночому похованні з Хохміхеля знайдено найдавніший у Європі шматок шовку й рештки індій­ської парчі.^[26] Ресурсів, очевидно, вистачало усім. У західногаль- штатській області аж до V ст. до н. е. не спостерігається жодних слідів масштабних зброй­них конфліктів. Навіть са­ма зброя, яку знаходять у похованнях, найчастіше мала характер символічно- статусної або спортивно- мисливської. Наскільки можна судити, ключові те­риторії західного гальшта- ту були поділені багатьма невеликими угрупування- ми знаті, між якими була налагоджена система обмі­ну багатими дарунками — символами зв’язків гостинності, шлюбних альянсів та союзни­цтва. Опорою могутності гальштатських князів стають потужні укріплені резиденції, найвідоміша з яких — Гейнебург, на лівому березі верхньої течії Дунаю. Ця невелика (300 х 180 м) фортеця, яка кілька разів перебудовувалася, мала стіни, споруджені з ви­сушеної на сонці цегли, з вежоподібними бастіонами на відстані близько 10 м один від одного. Технологія будівництва була суто середземноморською, тож припускають, що власник Гейнебурга наймав грецьких архітекторів і ремісників для її зведення.^[27]

Князівське поховання з Хохдорф, друга половина IV ст.

Але, мабуть, найцікаві­шою рисою гальштатською культури є так звані князів­ські поховання.^{[28] [29] Вони вра­жають не лише колосальною кількістю золотих прикрас, коштовної зброї та посуду, а й самим поховальним обрядом. Кельти гальштатської до­би мали звичай ховати своїх знатних осіб у просторих по­ховальних камерах з товстих дерев’яних колод, над якими робили великий земляний насип — курган. Небіжчика супроводжував чотириколіс­ний віз, оздоблений витон­ченим декором. Серед інвен­тарю особливе місце займав посуд, у якому зберігалося вино й страви з поминальної трапези. Вершину принаймні частини курганів прикрашала кам’яна сте­ла у вигляді фігури людини. Наскільки можна судити зі збереже­них статуй з Хіршладена й Глауберга, ці стели зображували само­го похованого «князя», часом із дещо метафорично перебільше­ними або символічними деталями сакрального змісту.}

Навіть поверхового погляду на ці пам’ятки досить, аби помі­тити разючу схожість багатьох рис князівських поховань Галь- штату й курганних пам’яток кочівницьких культур причорно­морського та прикаспійського регіонів. Деякі спільні елементи — кургани, поховальні камери й віз, звичай встановлювати ан­тропоморфні надгробні стели — мали виразне східноєвропейське походження, де вони відомі ще з доби бронзи. Характерним для кочівницьких культур є використання ритонів (рогів для пит-

Бронзовий та золотий кинджали, золотий торквес з поховання Хохдорф, Wiirttenbergisches Lanaesmuseum, Stuttgart

тя), які не є рідкістю й у гальштат- ських похованнях. Зокрема, в кур­гані «князя» з Хохдорф було ви­явлено цілий набір з дев’яти рогів (найбільший місткістю 5,5 л), при­чому деякі з них були виготовлені зі справжнього бичачого рогу, дея­кі — з заліза й прикрашені золотом. Навколо гальштатського кургану у Магдалененсберзі, одного з най­більших у Європі, археологами бу­ли виявлені характерні круглі ями від паль, на які, ймовірно, наса­джували жертовних тварин або на­віть людей:^[30] так само, як це роби­ли царські скіфи за повідомленням Геродота.

Варто звернути увагу й на ту обставину, що гальштатські кель­ти першими серед народів Західної Європи почали використо­вувати коня не лише як тяглову силу, але й для верхової їзди, що надавало їм суттєвих військових переваг. Зі сходу Європи до кельтів потрапляють нові породи верхових коней, а також пев­ні елементи кочівницького повсякденного побуту. Насамперед, штани, носіння яких серед осілих народів Центральної та Захід­ної Європи почали поширювати саме кельти. На цьому тлі най­більш інтригуючою обставиною є потрапляння до багатих по­ховань західногальштатського ареалу особливих типів кінської вуздечки та вудил з набором, що були характерні для культури кіммерійців.^[31] їхня поява певною мі­рою проливає світло на обставини, за яких до культури протокельтів потра­пляють східноєвропейські елементи. Але яким чином вони могли там опи­нитися?

Як відомо, кіммерійці були кочови­ками, що населяли Північне Причор­номор’я та Приазов’я у IX — VII ст. до н. е., хоча згадуються вони і далеко за межами цього регіону. Перші відо­мості про кіммерійців походять з пе- редньоазійських джерел VIII ст. до н. е. Відомо, що у Малій Азії кіммерій­ці взяли участь у знищенні Фрігій­ської держави, завдали нищівного уда­ру Лідійському царству та загрожували грецьким містам Іонії. Кіммерійці роз­громили державу Урарту й здійснили кілька військових походів проти Ac- сірії. В одному з них, у 678 р. до н. е., вони зазнали поразки, після чого аре­на дій кіммерійців обмежилася лише причорноморським степом. Щодо по­ходження й мовної приналежності кім­мерійців досі точаться дискусії, адже відомо лише три кіммерійські назви. Це імена їхніх ватажків — Теушпа, Tyr- дамме й Шандракшатра.

„ VI ст. до н. е. Wurttenbergisches

європейське чергування, а третє Є ОД- Landesmuseum, Stuttgart

ГЕННАДІЙ КАЗАКЕВИЧ. КЕЛЬТИ НА ЗЕМЛЯХ УКРАЇНИ

777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777

нозначно індоіранським.^[32] Чорнорогівська археологіч­на культура, яку пов’язують з кіммерійцями, була спад­коємицею кочівницьких індоєвропейських культур, поширених між Дніпром та Волгою ще з часів брон­зового віку. Кіммерійці до­сить істотно вплинули на формування фракійського населення на півночі Бал- канського півострова й під­тримували з ним стабільні зв’язки.

З писемних джерел про кіммерійців мало що відомо, за ви­нятком оповіді Геродота про їхній занепад. За словами «батька історії», коли кіммерійцям почали загрожувати скіфи, народ зі­брався радитися, що робити далі. Царі та знать воліли захища­ти свою землю, тоді як рядові общинники схилялися до відступу без бою. Кіммерійці, за словами Геродота, так і не змогли поро­зумітися. Між ними виникла кривава бійка, в ході якої частина людей загинула. Ті, що лишилися, поховали загиблих біля річки Tipac (Дністер) й назавжди залишили свою батьківщину (Herod. ΓV. 11 — 12). Куди вони подалися потім — джерела не повідомля­ють. Але цілком ймовірно, що рештки колись потужного наро­ду відкочували на захід і деякі групи кіммерійців досягли земель, населених прото кельтами. Тут вони й вступили у контакти з міс­цевою верхівкою, залишивши відбиток своєї культури у князів­ських похованнях. Водночас варто пам'ятати, що події, описа­ні Геродотом, припадають на пізніший час, аніж той, яким дату­ються кіммерійські предмети з гальштаттських поховань.

Сьогодні переважно мирне проникнення на землі прото- кельтів певних груп переселенців з причорноморських та при-

азовських степів, які взя­ли участь у культурогене- зі західного Гальштату й стали важливим компо­нентом суспільної еліти, є загальновизнаним.^[33] Оче­видно, проникнення пев­ного іраномовного компо­нента до протокельтсько- го середовища відбилося і у розвитку кельтських мов.

Тут, можливо, доречно згадати міфологічну традицію ірланд­ських саг, викладену у «Книзі завоювань Ірландії». Там, зокре­ма, йдеться про те, що гойдели (ірландці) вели своє походжен­ня від Яфета, сина Ноя. Вони «прийшли з Єгипту, Скіфії та Me- отійських країв [Приазов’я — Г. X^r.], по Тирренському морю до

ГЕННАДІЙ КАЗАКЕВИЧ. КЕЛЬТИ НА ЗЕМЛЯХ УКРАЇНИ //////////////////////////////////////////////////^^^^

Крита й Сицилії, й... захопили Іспанію силою», а вже звідти пе­реправилися до Ірландії.^[36] Ця розповідь зазвичай вважається ви­мислом середньовічних монахів. Однак, можливо, ця легендар­на оповідь була тільки пристосована християнським переписува­чем скел до біблійної генеалогії народів, тоді як її основа містила якесь далеке відлуння справжніх історичних подій? Адже гене­тики нещодавно довели факт масових міграцій прадавнього на­селення з Північно-Західної Іспанії до Ірландії та Британії (див. нижче), що раніше також вважалися за середньовічну вигадку. Проте ухилимося від занадто далекосяжних висновків, адже нав­ряд чи випаде досягти істини в цьому питанні.