Романтичний образ кельтів

корили освічених європейців сво­єю поетичністю та вигадливістю. У масовій культурі поступово сфор­мувався романтичний образ кель­та, у якому кожен міг знайти собі щось за власним смаком.

Кельтські воїни на малюнку кін. XVI ст.

У сучасній Європі (або ширше — в Західному світі) кель­ти є не лише універсальним компонентом так званої «історич­ної пам’яті», який можна підключити до політичного проекту будь-якого спрямування. Інтерес до кельтів віддавна підтриму­вався діячами літератури, музики й образотворчого мистецтва, яких приваблювала давня загадкова культура. Певну роль у цьо­му відіграли вже згадані яскраві описи античних авторів, відкри­ті в середині XIX ст. пам’ятки латенського мистецтва, а також твори ірландської та валлійської літературної традиції, що під­кельтах «людей лісу», що жили в гармонії з природою.

Захоплення кельтською минувщиною породило у Європі справжню «кельтоманію», що у кожній країні далася взнаки по- своєму. У Британії, наприклад, кельтам приписували будівни­цтво мегалітів, у тому числі й знаменитого Стоунхенджа, який

Друїд на фоні Стоунхенджа, з золотим серпом та гілкою омели. Гравюра кін. XVIII ст.

насправді був споруджений за кілька тисячоліть до появи самих кельтів. Французькі кельтомани^[25] доводили, що біблійна Галілея є близькосхідною Галлією, а відтак Icyc та апостоли були кельта­ми.

Кельтські мотиви також органічно вплелися до містично- філософського руху «Нью-Ейдж» — дивної суміші езотерики, ме­дитативних духовних практик, лаоської філософії, сучасних нау­кових ідей, «етнічної» музики тощо. Варто зазначити, що інколи надмірне захоплення кельтським язичництвом призводило й до трагічних наслідків: у 1992 році один новоявлений австрійський «друїд» приніс у жертву свого 8-місячного сина.

До світу європейської літератури та мистецтва кельти впер­ше потрапляють вже у XII — XIII ст. Тоді, за епохи середньовіч­чя, великої популярності набули твори про короля Артура в об­робці видатних представників європейської лицарської поезії — Кретьєна де Труа, Гартмана фон Aye, Вольфрама фон Ешенбаха тощо. Легенди про Артура та лицарів Круглого столу, чарівника Мерліна, Тристана й Ізольду (їхня історія взагалі стала зразком куртуазного кохання та служіння шляхетного лицаря прекрас­ній дамі) рясно обросли новими подробицями й сюжетними лі­ніями, в яких ледь проглядала кельтська першооснова. Експери­ментував з кельтськими сюжетами й патріарх англійської драма­тургії Уільям Шекспір: шотландський та валлійський фольклор яскраво проявив себе на сторінках його «Короля Ліра» та «Мак­бета».

Проте найпотужніший поштовх кельтським сюжетам да­ла епоха романтизму, представники якої — поети, письменники та митці — обрали об’єктом оспівування або мужніх стародавніх галлів, що помирали у битвах із легіонерами Цезаря, захищаю-

Верцингеторікс складає зброю до ніг Цезаря. Л. Poe, 1899 р.

чи свою батьківщину, або волелюбних шотландських горців, які не хотіли коритися англійським колонізаторам. Епохальною ста­ла поява у 1765 році збірки поезій «Оссіан», авторство якої при­писувалося однойменному барду, герою середньовічних легенд, але насправді належало шотландському поету Джеймсу Макфер­сону (1736- 1796). Натхнені фольклором Шотландії поезії Occi- ана стали визначальними для літератури романтизму, глибо­ко вплинули на творчість численних поетів, композиторів і лі­тераторів кінця XVIII - початку XIX ст., серед яких І. Г. Гердер, Ф. Шуберт, Ф. Мендельсон-Бартольді, И. В. Гете, О. С. Пушкін та інші.^[27] «Оссіан» породив цілий жанр історичних фальсифіка­цій епічної поезії, найвідомішою з яких є «Краледворський руко­пис». На думку деяких літературознавців, навіть «Слово о полку Ігоревім» несе на собі відчутний відбиток російського перекладу «Оссіана» 1792 року.^[28]

На зламі XVIII — XIX ст. кельти штурмують один жанр мис­тецтва за іншим. Присвячені Шотландії поезії Роберта Берн­са та історичні романи Вальтера Скотта не дають занепасти ін­тересу до кельтів у літературі, викликаному колись «Оссіаном». З’являються сотні скульптур і живописних полотен, що зображу­ють кельтських історичних та міфологічних персонажів. Кельти проникають навіть на театральні підмостки. У 1831 р. в Парижі відбулася прем’єра опери Вінченцо Белліні «Норма», сюжетом якої стало кохання галльської друїдесси до римського воєначаль­ника. Колосальний успіх «Норми» покликав до життя цілу низ­ку схожих музичних та театральних творів: «Тристан» і «Парсі- фаль» Р. Вагнера, «Мерлін» Е.

Згодом високе мистецтво охолонуло до кельтів, як і в цілому до історичної тематики, але популярність давнього народу від то­го не зменшилася: у XX столітті кельти закріплюють свої позиції у масовій культурі. Зокрема, їхня історія та культурна спадщи­на стає плодючим грунтом для розквіту літератури у жанрі фен- тезі. Першим із її патріархів, хто широко залучав кельтську те­матику до своїх творів, був батько славетного «Конана-варвара» Роберт Говард. Він не тільки вдало використав образ «шляхет­ного дикуна» для розробки головного персонажу творів про Ко­нана, а й надрукував цикл фентезійних новел про «короля лік­тів» Брана Мак Морна, прототипами якого послужили герої ір­ландських легенд. Один з продовжувачів справи Говарда, Джон Рональд Руел Толкієн також не цурався використовувати у своїх творах «кельтизми». Професор-філолог і знавець давніх мов, він майстерно вплітав у свою знамениту трилогію «Володар Кілець» мотиви фінської, скандинавської та кельтської міфології. Часом їх неможливо розрізнити: наприклад, толкієнівські ельфи, по­

при давньогерманську назву й мову, сконструйовану письменни­ком з фінської та середньоваллійської, мають за прототип міфіч­них ірландських сідів — безсмертних людей з потойбічного світу,

Обкладинка англомовного видання коміксів про Астерікса. 1961 рік.

Р. Госцинг, А. Удерцо

яким була притаманна дивовижна фізична краса й мудрість. Годі пе­релічити й решту представників лі­тератури фентезі, що використову­вали й використовують у своїх сю­жетах кельтську тематику.

У другій половині XX ст. кельти стають своїми й у кінематографі. Першопрохідниками тут були ку­медні персонажі французьких ко­міксів — Астерікс та Обелікс, що вперше з'явилися у 1959 р. Нехи­трий сюжет (купка галльських се­лян за допомогою виготовлено­го друїдом магічного напою пере­магає тисячі римських легіонерів) та витончений французький гумор принесли авторам Астерікса Рене Госцині та Альберто Удерцо світову славу.

Кадр з кінострічки

© Braveheart (Хоробре серце), 199S р. з Мелом Гібсоном у головній ролі

Серце» Мела Гібсона (1995). В основу сценарію цієї кіностріч­ки було покладено реальні події антианглійського національно- визвольного повстання шотландців під проводом Уільяма Уолле­са у 1297-1305 роках. Про історичну достовірність багатьох сю­жетних ліній фільму не йдеться, але емоційність та видовищність твору повністю компенсувала цей недолік. Стрічка, прем’єраякої відбулася 1995 році, здобула 5 нагород Американської кіноакаде- мії, зібрала понад $210 млн. й дала початок створенню цілої низ­ки історичних блокбастерів, серед яких «Гладіатор», «Троя», «300 спартанців» тощо. За лекалами Мела Гібсона, серед іншого, була скроєна й французька стрічка «Верцингеторікс» (у російському

За рівнем комерційної успішності серед «кельт­ських» кінопроектів з са­гою про Астерікса може по­змагатися хіба що «Хоробре перекладі вона вийшла під назвою «Друїди»), яка продовжувала традицію романтизації боротьби давніх кельтів проти римсько­го панування. Саме ж «Хоробре Серце» викликало хвилю заці­кавлення історією Шотландії в усьому світі, породило справж­нє паломництво туристів з Європи та Америки до місць англо- шотландських середньовічних битв і, що не менш важливо, стало одним із символів сучасного шотландського сепаратизму.

Нині Європа переживає бурхливий сплеск інтересу до всьо­го, що пов’язано із кельтами. Щороку виходять сотні наймену­вань літератури «про кельтів» — від грунтовних наукових робіт

до сумнівних опусів про гороскоп друїдів та «кельтські містерії». Тисячні зали збирають концерти виконавців «кельтської музи­ки», твори якої переважно написані за мотивами ірландського музичного фольклору XVIII — XIX ст.

«Уявні» кельти міцно заволоділи серцями та гаманцями євро­пейців і здавати своїх позицій поки що не поспішають. Але чи виграли від цього «реальні» кельти? Як зазначають етнологи Б. Арнольд й Д. Блер Гібсон «прикметник «кельтський» вживав­ся стосовно народів від Ірландії до Чехословаччини, від періо­ду культури поховальних урн до сьогодення. Він має багато різ­них значень у різних контекстах, причому деякі з них суперечать одне одному. Лінгвісти, соціоантропологи, археологи, історики, фольклористи й спортивні оглядачі - кожен претендує на цей термін і використовує його у свій спосіб». Під кельтами можуть розуміти сьогодні і баскетбольну команду з Бостона, й усіх фран­цузів у минулому та сьогоденні, і носіїв сучасних гельських мов. «Сам термін «кельтський»... виявляється небезпечно широким. До певної міри, його включення до такої кількості різних дис­циплін становить яскравий приклад «люмпенізації», а також ро­бить його неадекватним для завдання точного опису різнорід­них груп стосовно яких він застосовується».^[31] Британський до­слідник Саймон Джеймс іде ще далі, кажучи, що слово «кельти» настільки перевантажене історичним багажем і політичними ви­кривленнями, що від нього слід відмовитися хоча б із почуття поваги до минулого.^[32]

Природно, що така точка зору не поклала край двохсотліт­ньому розвитку кельтології — дисципліни, котра вивчає кельт­ські народи, поєднуючи методи історії, археології, лінгвістики й етнології. Ніхто не поспішає відмовлятися й від самого терміну «кельти». Навпаки, можна сказати, що критика лише уточнила наші уявлення про кельтів, допомогла відмовитися від значної частки політичних упереджень та культурних стереотипів. Вона ж вказала на ті теми та напрямки у кельтологічних студіях, які все ще недостатньо вивчені й потребують прискіпливої уваги на­уковців. Серед них — складна й багатоаспектна тема зв’язків дав­ніх кельтів зі Східною Європою, і, зокрема, з тими землями, що нині складають Україну.