«Уявні кельти» в європейській політиці

Майже одночасно із розвитком кельтської історії, в Європі відбувалося творення кельтського міфу. Античні письменники, твори яких правлять за наше основне джерело, заклали перше каміння у фундамент образу кельта як «шляхетного дикуна»: не­долугого, кровожерливого, але по-дитячому наївного й мораль­но незіпсованого варвара, який так разюче контрастує з освіче­ним, культурним, але хитрим і розбещеним елліном.

З іншого боку, у творах античних письменників ми можемо побачити й шанування волелюбності кельтів, симпатію до їхньої доброзичливості та гостинності тощо. Посидоній особливо наго­лошував на релігійності кельтів, їхньому шанобливому ставленні до жерців-друїдів, «варварських мудреців», яким нібито належа­ла уся повнота суспільної влади. Для античного мислителя, який багато писав про далеке минуле «золотого віку», коли людьми ні­бито правили філософи, такий акцент був цілком природним. У свою чергу, історики багато уваги приділяли висвітленню кель­тів як хоробрих і вправних воїнів, наділених велетенським зрос­том та неймовірною фізичною силою. Таким чином формувався образ «страшного» ворога, необхідний для звеличення грецьких та римських воєначальників, які перемагали кельтів.^[20] Наведемо, для порівняння, кілька найбільш колоритних описів кельтської зовнішності та характеру:

«Галли високі на зріст, а їх тіло дуже вологе й біле, хоча волос­ся не завжди натурального білого кольору.

«[Галли] надто швидко приймають рішення й зазвичай схиль­ні до всіляких змін. Справді, у галлів є звичка зупиняти мандрів­ників навіть всупереч їхньому бажанню й розпитувати їх, що во­ни чули або знають з того чи іншого приводу; так само у містах народ оточує торговців і змушує їх розповідати з яких вони країв і які звістки вони звідти принесли. Під враженням цих чуток та пустої балаканини вони часто приймають рішення з найважливі­ших приводів й, зрозуміло, одразу ж шкодують про це, адже при­ймають на віру непевні чутки й більшість повідомляє їм на дого­ду відверті вигадки» {Юлій Цезар (IV. 5), середина Icm. до н. е.)

«Майже усі галли високі на зріст, мають біле тіло й русяве волосся; погляд у них живий та погрозливий; вони страшенно сварливі й надзвичайно зарозумілі. Коли один посвариться з ін­шим і йому почне допомагати його синьоока дружина, яка силь­ніша за нього самого, то цілий натовп іноземців їх не подолає.

Наскільки ми можемо довіряти цим свідченням — питання ри­торичне, адже інших у нас немає. Проте, ми мусимо пам’ятати: значна частина тверджень греків та римлян щодо кельтів є ні­чим іншим як стереотипним зображенням іноземців, чужинців. Як зазначає австрійський дослідник Гельмут Біркхан, описи ан­тичними авторами давніх кельтів нерідко нагадують світогляд­ні кліше його власного суспільства щодо росіян під час та після Другої світової війни.^[21]

Кельти поступово перестають цікавити античних авторів відтоді як їхні землі входять до складу Римської імперії. Образ «шляхетного дикуна» тепер приміряють вже на інших варварів- чужинців, а кельтам відводиться роль повчального історичного прикладу нетривалості неорганізованої могутності, що рано чи пізно поступається силі централізованої держави. З кінцем анти­чності згадки про кельтів майже зникають, аби знову виринути на сторінках історичних джерел через тисячу років.

У XV — XVI ст., коли останні кельтські народи втрачали неза­лежність, в Європі панувала епоха Відродження. Відхід від тра­диційного для середньовіччя релігійного розуміння людини та суспільства, широке поширення книгодрукування, зростання мережі університетів, поява нових наукових ідей та підвищен­ня загального культурного рівня населення — усе це сприяло по­жвавленню інтересу освічених кіл європейського суспільства до минулого своїх країн.

Ідея поставити кельтське минуле на службу злободенним по­літичним інтересам виникла майже одночасно у кількох євро­пейських країнах. Наприкінці XVI ст. з’ясувалося, що мови гір­ської Шотландії, Ірландії, Уельсу та Бретані мають спільне ко­ріння із мовами давніх кельтів континентальної Європи. Цю думку у 1582 р. вперше висловив шотландський учений Джордж Б’юкенен, а майже через сто років бретонський монах Поль-Ів Пезрон остаточно оформив її у своїй праці «Antiquite de la nation, et des Celtes, autrement appelez Gaulois» (1703). Він довів, що су­часні бретонська та валлійська мови споріднені з мовою галлів часів Юлія Цезаря. Виявивши цю спорідненість, Пезрон вперше назвав «кельтами», з одного боку, племена рубежу нашої ери, що протистояли римлянам, а з іншого — сучасне населення Уельсу та Бретані. У такому термінологічному виборі сучасні дослідни­ки вбачають політичний підтекст: Бретань, батьківщина Пезро- на, перебувала під владою Франції, офіційна ідеологія якої вже тоді розглядала галлів, римлян і франків «офіційними» предка­ми сучасних французів. Саме тому Пезрон ухилився від уживан­ня назви «галли», хоча наукових підстав для цього було набагато більше.²²

Вже через кілька років погляди Пезрона розвинув валлійський учений Едвард Ллюйд. У своїй «Archaeologia Britannica» (1707) Е. Ллюйд включив до однієї групи мову континентальних кельтів, а також бретонську, валлійську, ірландську та шотландську туль­ські. Концепція «кельтськості» кількох народів крайнього заходу Європи виявилася дуже вчасною. Освічені кола Бретані, Уельсу, Ірландії та Шотландії легко сприйняли її, оскільки «кельтськість» гарантувала народам цих країн принаймні 2,5-тисячолітній родо­від і підкреслювала відмінність від менш давніх, але більш вправ­них одвічних ворогів — французів та англійців.

²² James S. Atlantic Celts. Ancient people or modem invention? - Madison, 1999. - P. 45.

Наполеон III (1808 - 1873)

другосортність та культурну непо­вноцінність у країнах, що претен­дували на спадщину Давнього Ри­му і середньовічних германських королівств.

Акценти змістилися наприкін­ці XVHI ст., коли ідею «кельтськос- ті» вдало використали ідеологи Французької революції. Шукаю­чи обґрунтування кривавим подія­ми 1789 — 1794 рр., вони вислови­ли ідею, згідно якої боротьба на­родних мас проти аристократії та монархії мала уявлятися як віднов­лення історичної справедливості — повстання підкорених галлів (кель­тів) проти загарбників франків (германців), від яких вела своє по­ходження французька родова знать.^[22] Пропонувалося навіть пе­рейменувати французькі міста й повернути їм «історичні» кельт­ські назви: Париж мав би стати Лютецією, Отен — Бібракте тощо. З того часу галли стають «титульними» предками французької на­ції. їх найбільше шанують за тих політичних режимів, які спи­раються на підтримку широких прошарків населення. Особливо цим відзначився уряд Наполеона III і сам імператор. За його ча­сів до шкільних підручників офіційно вводиться вивчення кельт­ських старожитностей, як і формула «наші предки галли».^[23] Пі­кантність ситуації полягала у тому, що за цими ж підручниками навчалися діти у французьких колоніях Африки та Індокитаю, де молодим алжирцям та в’єтнамцям втлумачувалася думка про їхнє походження від «великих і білявих» європейських варварів.

Тривале правління Наполео­на III співпало з початком розвит­ку археології, яку імператор мит­тєво поставив на службу державі. Казенним коштом були проведе­ні розкопки на місцях давніх бата­лій між галлами та військами Це­заря, а поле вирішальної битви під Алезією (Аліз-сен-Рен) перетво­рилося на своєрідний історичний меморіал.

Пам'ятник Верцингеторіксу, Аліз-сен-Рен, Франція, 1865 р.

усією французькою армією потрапить до німецького полону під Седаном. Цікаво, що значно пізніше, після німецької окупації Франції у 1940 р. маріонетковий уряд Віши знову згадуватиме ка­пітуляцію Верцингеторікса - цього разу наголошуючи на пози­тивних наслідках, які нібито принесла Галлії іноземна влада.

В Німеччині за часів панування націонал-соціалістичної іде­ології ставлення до давніх кельтів було неоднозначним. З одного боку, вони ототожнювалися з заклятим ворогом — французами, але з іншого — кельтам не відмовляли в арійськості й при одіоз­ній нацистській організації Аненербе, яка суміщувала езотерич­ні пошуки з науковими дослідженнями у різних галузях, начеб­то навіть існував відділ кельтських студій (хоча основною темою для гітлерівських істориків лишалися готи та інші германські народи). Не менш характерно, що в Іспанії за часів диктатури Франко кельтським дослідженням певний час також надавала­ся державна підтримка задля підкреслення історичних зв’язків з Німеччиною. Слід зазначити, що й сьогодні ультраправі у ба­гатьох європейських країнах спекулюють на темі давніх кельтів, яких вважають уособленням «білої» арійської Європи, на проти­вагу азійським та африканським мігрантам. Так званий «кельт­ський хрест» навіть слугує символом сучасних неонацистів.

Після другої світової війни геополітичний характер ідеї «кельт- ськості» знову змінився. В атмосфері примирення колишніх во­рогів вона стала зручним концептом, який наочно демонстрував наявність у багатьох розрізнених європейських країн спільно­го історичного минулого. Так, за часів холодної війни стародав­ні кельти почали розглядатися як знак приналежності до захід­ної цивілізації центральноєвропейських країн «народної демо­кратії», що перебували у зоні впливу CPCP, а також як певне історико-генетичне обґрунтування ідеї об’єднаної Європи. Цей підхід був чітко продемонстрований публікацією у 1976 р. одного з номерів Kyp ’єру ЮНЕСКО, повністю присвяченого стародавнім кельтам. Автори — а ними стали найавторитетніші європейські кельтологи — прямо наголошували на спорідненості європейсь­ких народів, що мають спільну кельтську спадщину:

«Народи Європи, чи походять вони від іберів, римлян, гер­манців і англосаксів, угорців або слов’ян, навіть якщо вони про це вже забули, несуть у собі етнічні елементи та частку культури, успадковану від кельтів, і ці елементи, серед інших факторів ми­нулого, можуть виявитися ланками знову поверненої спорідненос­ті» (курсив мій — Г. K.).^2s

З боку радянської науки відповіддю на подібні «зазіхання» стала тенденція до применшення зовнішнього, особливо захід­ного впливу на формування давнього населення Східної Європи. Як зазначає Л. Залізняк, «відстоювання місцевого коріння старо­давніх культур і народів CPCP мало патріотичний підтекст, який нерідко виливався у твердження на кшталт «наш радянський не-

²⁵ Дюваль П.-М. Кельты: первое европейское сообщество // Курьер ЮНЕСКО. - 1976.-№ 1.-С. 6.

андерталець — найпрогресивніший неандерталець у світі».^[24] У багатьох наукових працях проводилася думка, що населення те­риторії, яка входила до складу CPCP, з давніх-давен мало спіль­ну історичну долю, спільне коріння й прагнення до об’єднання. Відповідно, сформувався й неофіційний список «неблагонадій- них» давніх народів, перебування яких на теренах CPCP було не­бажаним. Найменше поталанило готам та норманнам-варягам, репутація яких була заплямована нацистськими ідеологами, але й давні кельти, як уособлення ворожого Заходу, також не отри­мали радянської «прописки». Незважаючи на накопичення но­вих наукових даних та поповнення джерельної бази, в CPCP ви­ходила мізерна кількість наукових робіт, присвячених проблемі перебування кельтів на сході Європи, та й ті праці з’являлися пе­реважно у більш-менш ліберальних наукових центрах Москви та Ленінграду. Загалом же радянська академічна наука відкида­ла перебування кельтів бодай на якихось землях, що входили до складу CPCP

Своєрідного апогею ідея європейської єдності на кельтському ґрунті досягла у 1991 р., коли у Венеції відбулася грандіозна ви­ставка під назвою «І Celti» («Кельти»), за участю провідних сві­тових фахівців та понад 200 музеїв з усієї Європи, у тому числі з України. Виставка, що тривала з березня по грудень, служила своєрідним прологом підписання Маастрихтських угод про ство­рення ЄС. Згодом подібні заходи, хоча й менш масштабні, про­водилися і в інших європейських містах. Кельти, таким чином, закріпилися в ряду наднаціональних історичних символів Євро­пи, поряд із еллінською культурою, римською державністю, уні­версалізмом імперії Карла Великого тощо.