Сучасні кельтські народи
Упродовж майже півтисячі років кельтські народи перебували під владою Лондона та Парижа, і влада ця далеко не завжди відзначалася м’якістю або принаймні толерантністю. Найтяжчих утисків зазнали ірландці.
Населення острова систематично повставало проти англійців, а з XVI століття протистояння набуло характеру не стільки етнічного, скільки релігійного конфлікту: англійські та шотландські переселенці перейшли до ревного протестантизму, ірландці залишалися не менш ревними католиками. Англо-ірландська ненависть ретельно культивувалася Лондоном: ірландців зганяли з земель, що віддавалися протестантським колоністам, змішані шлюби були заборонені а в англійських документах того часу корінне населення острова нерідко називали «ірландськими собаками».18 Особливо жорстоко подібна політика проводилася в епоху англійської революції Олівером Кромвеллем. Загалом, законодавча дискримінація ірландських католиків тривала до 1829 року, але навіть тоді її скасування викликало протести англійської громадськості. Наскільки глибокою залишалася прірва між англійцями й ірландцями, продемонстрував «картопляний голод» 1845 — 1849 років, коли упродовж кількох неврожайних років від недоїдання й тифу загинуло понад чверть населення Ірландії і стільки ж були змушені емігрувати. Навіть нині чисельність населення Ірландії вдвічі поступається тій, що була досягнута до 1845 року. Англійська ж адміністрація під час голоду продовжувала збирати податки й ренту, ніби нічого не сталося, а допомога у вигляді роздач безкоштовного супу й візиту королеви Вікторії до Дубліна тільки загострювала ненависть корінного населення.19
Кельтські країни сучасної Європи: Ірландія, Шотландія, Уельс, о. Мен, Корнуолл, Бретань
Більше пощастило шотландцям: їхня країна увійшла до складу Великої Британії на правах рівного партнерства.
У 1603 році була укладена персональна унія, й на англійському престолі опинилася шотландська династія Стюартів, скинута згодом під час Англійської революції. У 1707 році процес об’єднання завершився підписанням міждержавної унії, яка ознаменувала створення Сполученого Королівства. До червоного хреста на англійському прапорі додався шотландський діагональний хрест і синє поле, а шотландські парламентарії посіли свої місця у Вестмінстері. Шотландці, більшість яких були протестантами, майже не піддавалися дискримінації за релігійними ознаками. У середині XVIII ст. англійські урядовці провели репресії проти шотландських гірських кланів, однак в цілому правління британської корони було тут значно м’якшим аніж в Ірландії. Завдяки англійським підприємцям міста шотландського Лоуленда перетворилися на найбільші торговельно-промислові центри. У той час як ірландцям був заборонений доступ навіть до середньої освіти, шотландські18 Макарова Е. Национальная мысль и национальное сознание в Англии // Национальная идея в Западной Европе в Новое время. - M., 2005. - С. 40.
19 Дейвіс Н. Європа. Історія: Пер. з англ. - K., 2000. - С. 857 - 859.
університети вважалися кращими на островах. Видатні діячі британської науки й культури від Адама Сміта до Джорджа Гордона Байрона походили з Шотландії й саме шотландці становили кістяк офіцерського корпусу й колоніальної адміністрації Британської імперії. Валлійці, а також бретонці — єдиний кельтський народ, що проживає за межами Британських островів, — національного утиску майже не зазнавали, хоча й можливостей для повноцінного культурного розвитку у них також не було.
Головним підсумком багатосотлітнього іноземного панування став катастрофічний занепад кельтських мов, майже повністю витіснених англійською та французькою. Деякі з них взагалі зникли: у 1974 році помер останній носій менської мови, себто гельської мови острова Мен в Ірландському морі. Лише близько трьох сотень осіб нині вільно володіють корнською мовою, яка колись домінувала на півострові Корнуол на заході Британії.
Загрозливим є становище шотландської гельської мови — згідно перепису 2001 року, нею користувалося 58652 особи, тобто близько 1,2% населення Шотландії. По суті, шотландська залишається живою розмовною мовою лише на островах, розташованих уздовж західного узбережжя країни, тоді як навіть у Хай- ленді, шотландській верховині, що традиційно була оплотом національної культури, її використує менше чверті населення. Непевне майбутнє навіть в ірландської гельської, яка має статус державної мови Ірландської республіки, а з 2005 року є однією з офіційних мов ЄС. Нині гельська є рідною мовою для приблизно 50 тисяч громадян з понад чотиримільйонного населення республіки. Близько 40% ірландців володіють гельською, але лише третина з них вживає цю мову щоденно. Нині найпоширенішими кельтськими мовами є валлійська та бретонська. Валлійською розмовляє близько 750 тисяч осіб. Більшість з них, понад 610 тисяч, проживає у самому Уельсі, загальна чисельність населення якого складає 2,9 млн. 133 тисячі носіїв валлійської мешкає в Англії, а ще близько 30 тисяч — в Аргентині, Канаді, США, Австралії та Новій Зеландії. На півострові Бретань, де налічується понад 3 мільйони мешканців, бретонська мова є рідною для
Золота «кельтська арфа» на синьому тлі - державний герб Республіки Ірландія
близько 500 тисяч осіб. При цьому ще на початку XX ст. більшість бретонців навіть не розуміла французької.
Політична доля кельтських народів теж склалася по-різному. Державний суверенітет спромоглася здобути лише Ірландія. Країна пройшла до нього довгий шлях через безуспішні повстання, кілька десятиліть обмеженого самоврядування, а насамкінець — крізь кровопролитну визвольну війну, що завершилася у 1921 році проголошенням Ірландської республіки у складі 26 з 32 графств (адміністративних округів) острова. Незалежна Ірландська республіка пережила довгий період соціально-економічної стагнації, який завершився лише у 80-х роках, після проведеної урядом низки системних реформ.
Десятиліттям пізніше Ірландія пережила справжнє економічне диво — за її зміцнілою економікою тоді навіть закріпилася назва «кельтський тигр». На початку 2008 року Ірландія за рівнем доходу на душу населення поступалася лише Люксембургу, а за темпами розвитку економіки випереджала решту країн ЄС.Північна Ірландія, або Ольстер, у складі шести графств, які за умовами мирної угоди 1921 року залишилася під юрисдикцією Лондона, свого часу складали найрозвиненішу частину острова. Тут поряд із ірландцями проживала велика кількість протестантського англо-шотландського населення. Проте для католиків- ірландців Ольстер був не просто частиною їхньої країни, а історичним та культурним центром Ірландії, місцем дії ірландських середньовічних переказів, батьківщиною багатьох шанованих королів та святих. Це, а також відверта дискримінація ірландських католиків в Ольстері, призвело до багатолітньої підпіль-
Агітаційний плакат Ірландської республіканської армії. Ольстер, початок 1980-хрр.
hoi війни, яка з кінця 60-х років супроводжувалася жорстокими розгонами демонстрацій, терактами й розстрілами мирного населення. Останні проводилися як бойовиками Ірландської республіканської армії, так і їхніми ворогами — бійцями напівлегальних протестантських збройних формувань, неофіційно підтримуваних англійським урядом. Край кон флікту, який за ЗО років забрав понад 4 тисячі життів, поклала мирна угода 1998 року, за якою Ірландська республіканська армія складала зброю в обмін на гарантії прав ольстерських католиків, розширення автономії й створення парламенту Північної Ірландії.
Нині свій парламент має також Шотландія, де спостерігається суттєве піднесення національної самосвідомості. Якщо в перші повоєнні десятиліття лише 10% жителів Шотландії вважали себе насамперед шотландцями, а не британцями, то тепер таких 80%. У 1997 р. за створення власного парламенту проголосувало 74% шотландців, тоді як двома десятиліттями раніше цю ідею підтримало менше половини мешканців країни.
У травні 2007 року, на виборах до Парламенту Шотландії, відносну більшість голосів (32,9%) одержала Шотландська національна партія, головним гаслом якої був вихід країни зі складу Великобританії. Нині оглядачі цілком серйозно розглядають можливість відокремлення 5-мільйонної Шотландії від Англії шляхом розторгнення унії 1707 року, а голова британського уряду Гордон Браун, сам шотландець за походженням, напередодні 300-ї річниці утворення Сполученого королівства назвав цю ситуацію «загрозою балка- нізації Британії».
Уельс також користується правами автономії і має власну Асамблею, повноваження якої значно вужчі за ті, що їх має шотландський парламент. Щоправда, й самі мешканці, попри певне зростання популярності націоналістичної партії Плайд Кімрі, наразі не готові підтримати ідею незалежності.
рія поділена між чотирма французькими департаментами, а єди
Бретонська регіональна рада. Ідею автономії для Бретані відсто
Якщо не враховувати Корнуол, де процес асиміляції місцевого населення англійцями майже завершився, єдина кельтська країна, яка сьогодні практично не має ознак автономії — Бретань. Її терито- ним органом самоуправління, що їх до певної міри об’єднує, є ює партія Бретонський демократичний союз, який має лише 4 з 83 місць у регіональній раді, що відображає мінімальну підтримку цієї ідеї з боку населення. Крім того, в Бретані діє кілька нелегальних націоналістичних угрупувань, серед яких виділяється Бретонська революційна армія. З 1963 року її бійці проводять акції, переважно з метою паплюження державних символів Фран
ції та держмайна.
В цілому ж, сучасне становище кельтських народів не варто розглядати як протистояння та боротьбу проти національного гноблення: це досить спрощений підхід. З Англією та Францією кельтські країни поєднують глибокі культурні, історичні, соціально- економічні, а досить часто
Зал засідань
Шотландського парламенту
й родинні зв’язки.
Національні символи міцно переплелися. Давнє кельтське свято Самайн перетворилося на улюблений англійцями Хеллоуін. Най- відоміший нині персонаж англійської літературної традиції — напівлегендар- ний валлійський король Артур, який усе життя бив-
Прапор Уельсу - червоний дракон на білому та зеленому полі
ся з саксами, предками самих англійців. Національною героїнею
Англії є кельтська принцеса Боудікка, що боролася за незалежність від Римської імперії. Видатний ірландський письменник Джеймс Джойс, який вважається засновником усієї модерної літератури, послуговувався англійською мовою й навіть не розумів ірландської. Англієць був винахідником кілта, невід’ємного атрибута істинного шотландця: на початку XVllI ст. один англійський управляючий помітив, що традиційний шотландський одяг — плед із поясом — заважає працювати лісорубам-горянам, тож і запропонував їм вдягти спіднички. У Північній Ірландії англійські націоналісти вшановують героя кельтського епосу Kyxy- ліна, який захищав Ольстер від набігів з півдня острова. Перелік таких прикладів можна продовжувати ще довго.