Давні кельти в історичних джерелах

Слова «кельти» та «кельтський» міцно вкорінені у сучасному лексиконі. Сьогодні кельтами можуть називати давні пле­мена Європи, які за античних часів наводили жах на гре­ків і римлян, а водночас створили непересічну за рівнем свого розвитку матеріальну та духовну культуру.

Перші дані про кельтів або протокельтів можемо почерпнути з археологічних джерел. На рубежі бронзового та залізного віків, а саме у XII — VIII ст. до н. е., на величезних обширах Централь­ної Європи існувала спільність, що отримала назву культури по­лів поховальних урн.^[1] Її носії ще не знали заліза, але спромогли­ся створити досить розвинену матеріальну цивілізацію — про це свідчать знахідки витончених бронзових прикрас та предметів озброєння з численних скарбів та поховань цієї культури. Са­ме від поховального обряду, однією з особливостей якого було влаштування великих грунтових кладовищ («полів поховань»), ця культура й отримала свою назву. Населення її провадило пе­реважно осілий спосіб життя, хоча безсумнівний і зв’язок куль­тури полів поховальних урн зі світом індоєвропейських кочових племен Східної Європи IV — II тис. до н. е.

Нині ми достеменно не знаємо, ким були і як називали се­бе носії цієї культури, але більшість дослідників схильні вважа­ти їх предками багатьох народів індоєвропейської мовної сім’ї

— іллірійців, італіків, германців, слов’ян (лужицька культура), кельтів тощо.

— сеапп в ірландській і репп у валлійській). І хоча нині кельтські мови балансують на межі зникнення, все ще живими лишають­ся ірландська та шотландська, що належать до Q-кельтської гру­пи (вона вважається давнішою й більш архаїчною), а також вал­лійська (кімрська) та бретонська, які, відповідно, репрезентують Р-кельтську.^[3]

У давнину на Європейському континенті були поширені кель- тіберійська мова в Іспанії, лепонтійська у Північній Італії, а та­кож галльська — сукупність діалектів на всіх інших землях, засе­лених кельтами. Кельтіберійська мова була близькою до гойдель- ської групи, галльська — до бриттської. Континентальні кельтські мови відомі за ономастичними даними й порівняно нечислен­ними епіграфічними пам’ятками, створеними з використанням грецького, латинського та лепонтійського алфавітів переважно у II ст. до н.е. — І ст. н.е. Найбільша за обсягом пам’ятка, таб­лиця з Боторітти кельтіберійською мовою, містить близько 130 слів. У Галлії відомі написи магічного (Ларзак, Шамальєр) та ка­лендарного (Коліньї) характеру. Діалекти, що були поширені у східній частині кельтського ареалу, швидше за все, споріднені з галльською мовою, хоча за браком надійних свідчень довести це неможливо.^[4]

Доля культури полів поховальних урн складалася по-різному у різних регіонах Європи.

Бронзовий шолом, прикрашений золотими пластинами, сріблом та коралами.

IV cm. до н. е. Агрі, Франція

Творення нової культури, що його приписують кельтам та іллі­рійцям,^[6] співпало зі змінами у на­вколишньому середовищі. Клімат у Європі стає холоднішим і воло­гішим, значні площі вкривають­ся повноводними ріками, озерами та болотами. З півночі насувають­ся змішані та хвойні ліси. Але но­сіям гальштатської культури суво­ріші погодні умови принесли ли­ше користь, адже велика кількість болотяної залізної руди та дереви­ни у якості палива створювала як­найкращі умови для розвитку за­лізної металургії, торгівлі залі­зом, виробництва ефективніших знарядь праці та зброї, що нада­вало вирішальної економічної та військової переваги над більшіс­тю супротивників, усе ще озброє­них кам’яними сокирами та бронзовими кинджалами. Другою умовою розквіту гальштатської культури стала сіль — біле золо­то давнини та середньовіччя, єдиний засіб, що дозволяв створю­вати довгострокові запаси білкової їжі. Сіль була дуже дорога й це сприяло швидкому збагаченню верхівки гальштатського сус­пільства завдяки торгівлі з етрусками, греками, а також навко­лишніми племенами. Експортуючи сіль, метали, рабів та худобу, гальштатські «князі» отримували з півдня коштовний бронзовий посуд, прикраси, вино й інші предмети розкошу — все це у вра­жаючій кількості знаходять археологи у похованнях і руїнах ре­зиденцій протокельтської знаті у західній частині гальштатсько- го ареалу.

Саме торгівля вперше виводить кельтів на сторінки писаної іс­торії. Вже Гомер, який жив у VIII ст. до н. е., в «Іліаді» та «Одісеї» згадує Kaccitnepoc «олово» — кельтське за походженням слово. Але назва «кельти» (грец. Kελτωι, ймовірно від і.-є. *kel- ) у писемних джерелах з’являється не раніше середини VI ст. до н. е., й похо­дить з перипла, своєрідного путівника для мореплавців, складе­ного, як припускають, карфагенським флотоводцем Гімілько- ном. Джерело не збереглося, але його широко цитує пізній рим­ський автор Фест Авієн. У його творі йдеться про те, що кельти прибули з далеких північних країв, витіснили лігурійців, які жи­ли на півдні сучасної Франції, й проникли на Піренейський пів­острів. У VI ст. до н.е. кельтів поблизу Массілії (суч. Марсель) згадує також Гекатей Мілетський. Починаючи з V ст. до н. е. згад­ки про кельтів з’являються у працях патріархів грецької науки та літератури — Геродота, Аристотеля, Платона та ін.

Припускають, що слово «кельти», яке вони вживали для ви­значення групи північних племен, походить від індоєвропей­ського кореня *kel, «удар» (інше значення — «піднесений», «ви­сокий»), Пізніше на сторінках античної літератури з’являються інші назви — «галли» (лат. Galli) та «галати» (грецьк. Γαλαταi), пов’язані з д.-ірл. gal «лютий, відважний», galdae «войовничий» та galgart «герой».^[7] Упродовж кількох століть терміни співісну­ють, і це призводить до неймовірної плутанини — часом «кель­ти» та «галли» вживаються як синоніми, в інших випадках антич­ні письменники розмежовують тих та інших, а подекуди кельти згадуються як частина народу галлів або навпаки. В сучасній нау­ці прийнято називати «кельтами» усі племена й народи Давньої Європи, які говорили кельтськими мовами. Так само називають і давніх британців, незважаючи на те, що античні письменники кельтами їх не вважали. Термін «галли» нині закріпився задавнім населенням Галлії, що охоплює нинішню територію Франції, то­ді як галатами називають давнє кельтське населення Малої Азії.

На рубежі VI — V ст. до н. е. у самому кельтському світі відбу­ваються фундаментальні зрушення; на зміну гальштатській куль­турі приходить латенська, що отримала свою назву від с. JIa Тен поблизу Невшательського озера у Швейцарії. Латенська культу­ра успадкувала численні традиції своєї попередниці, але не стала її прямим продовженням: з’являються нові типи й форми пред­метів, на зміну геометричному орнаменту приходить криволіній­ний та рослинний.^[8] Відбуваються й вагомі соціальні катаклізми: на початку V ст. до н. е. пожежа поглинає більшість розкішних резиденцій гальштатських «князів», поховання біднішають, на­томість різко збільшується кількість зброї. І не випадково.

Формування латенської культури майже збіглося в часі з по­чатком масових кельтських міграцій у південному та східному напрямках.^[9] Кельтів вабили плодючі землі з м’яким кліматом й квітучі міста Італії та Греції, у яких можна було здобути бага­ту військову здобич. Першими зрушили з місця бої — потужний племінний союз, що населяв сучасну Богемію та Баварію (у на­звах цих регіонів — Boihaemum та Bayem — й досі зберігається згадка про боїв). Вже у V ст. до н. е. бої дістаються на терени Пів­нічної Італії, а згодом до них долучаються й інші племена — ви­хідці з Шампані та долини Марни на північному сході сучасної Франції.^[10] Вони перетинають Альпи через Малий Сен-Бернар і спустошують квітучу долину р. Пад (суч. По) - північні околи­ці високої цивілізації етрусків. Кельтам поталанило розбити вій­ська коаліції етруських міст-держав біля р. Тіцини, зруйнувати міста Мельп і Фельсину й просунутися уздовж Апеннін на пів­день. Тоді ж кельти вперше зустрілися зі своїм головним ворогом на наступні кілька століть — Римською державою. За легендою, під час облоги етруського Клузія, римські посли, що перебува­ли у місті, виступили на боці етрусків проти кельтів. Оборонцям міста це не принесло особливої ко­ристі, натомість ватажок кельтів Бренн скористався зручним при­водом для нападу на молоду Рим­ську республіку.

Голова божества

зі святилища Миіецькі Жехровиці, II-I cm. до н. е.

Narodni Muzeum, Praga

римлянам. Трьома століттями пізніше історик Саллюстий Крисп

лію, спустошуючи Апулію й Кампанію. Однак це були переваж­но грабіжницькі напади. Закріпитися кельтам вдалося лише на

Півночі Італії, в долині р. Пад. Ця область надовго отримала на­

18 червня 390 р. до н. е. (за ін­шими даними — бл. 385 р.) поблизу р. Алій кельти вперше зустрілися з римлянами й завдали їм жахливої поразки, що відкрила перемож­цям дорогу на Рим (Tit. Liv. V. 37­38; Polyb. II. 29; Appian Celtica. 8). Останні оборонці міста упродовж семи місяців витримували облогу в цитаделі на Капітолійському па­горбі. Лише після того, як у кельт­ському таборі почалися хвороби й голод, загарбники взяли з римлян викуп і повернулися на північ. Гір­ка поразка надовго запам’яталася писав: «римляни вважали, що увесь світ схиляється перед їхньою доблестю, з галлами ж вони б’ються за своє існування, а не зара­ди слави» (Sallust. Crisp. lug. 114. 2). Упродовж 360-340-х рр. до н. е. кельти неодноразово проникали в Середню та Південну Іта­зву Цизальпійської Галлії. Тут виникли багаті кельтські поселен­

ня, найбільшим з яких був Медіоланум (суч. Мілан).

Інша частина кельтських племен просувалася у південно- східному напрямку, в бік Балкан. Вже близько 358 р. до н. е. у джерелах з’являються повідомлення про підкорення іллірій­ського племені автаріатів. Саме тоді вони безпосередньо набли­зилися до сфери впливу потужного Македонського царства. Про важливість для кельтів встановлення відносин із цією держа­вою свідчить той факт, що у різних куточках кельтського світу, від Британії до Карпат упродовж кількох століть будуть карбува­тися імітації монет македонського царя Філіпа II (царював у 359 — 336 рр.). У 335 р. до н. е. на Дунаї відбулася легендарна зустріч Олександра Великого з кельтським посольством, яке на питання царя, чого кельти бояться понад усе, дало зухвалу відповідь: «Ми боїмося лише того, щоб небо не впало на нас» (Strabo VII. 38). Вже на початку III ст. до н. е. кельти справно підтвердили чут­ки про свою хоробрість і войовничість спочатку нападом свого війська на чолі з вождем Камбавлом на Фракію, а згодом масо­ваним наступом на балканські народи, який розпочався у 280 р. до н. е. Найбільш докладний опис подій зберігся у творах Павса- нія (X. 19-32) та Юстина (XXIV. 4-8; XXV 1-2). Кельти, яких, за деякими оцінками, налічувалося близько 300 тис. осіб, вируши­ли трьома угрупованнями. Одне з них, на чолі з Керетрієм, дія­ло проти фракійських племен, друге, очолюване Белгієм — про­ти Македонії, третє під командуванням двох вождів Акіхорія та Бренна вирушило на завоювання Пеонії. Белгієві вдалося роз­громити македонське військо й навіть відтяти голову тодішньо­му цареві Птолемею Керавну, однак невдовзі його воїни зазнали поразки від македонців і змушені були відійти. Наприкінці лі­та 279 р. до н. е. основні сили кельтів на чолі з Бренном завдали тяжкого удару македонському війську й спустошили Грецію, за­хопивши, серед іншого, легендарне святилище Аполлона у Дель­фах. Лише при відступі, обтяжені великою здобиччю, кельтські загони розосередилися на незнайомій гірській місцевості й за­знали значних втрат.

Після цієї поразки частина кельтів, здолавши опір фракійців, вийшла на узбережжя Чорного моря й утворила вождівство з цен­тром у місті Тиліс (Тіла) на території Болгарії." Плем’я скордис- ків осіло в межиріччі Сави та Морави, підкоривши місцеві іллі­рійські племена. Тут утворилося потужне «Царство скордисків»,

¹¹ Докладніше про перебування кельтів у причорноморському регіоні див.: Wdzniak Z. Wschodnie pogranicze kultury Iatenskiej. - Wroclaw, 1974. - S. 13-30. яке відігравало провідну роль у північно-західній частині Балкан до І ст. до н. е.¹² Близько 20 тисяч кельтів разом із жінками та ді­тьми на запрошення віфінського царя Нікомеда переправилися через Босфор. Нікомед планував використати кельтів як найман­ців, однак невдовзі варвари вийшли з-під його контролю й за­йнялися грабунком грецьких поселень Малої Азії. Згодом вони оселилися в районі сучасної Анкари, в області, яку ще довго на­зиватимуть Галатією.

Про міграції кельтів у західному та північному напрямку ві­домо значно менше, адже не було кому описати їхні пересуван­ня. Припускають, що на територію Іспанії протокельти прони­кли ще за часів культури полів поховальних урн, тоді як Британія та Ірландія отримали найпотужніші хвилі кельтських мігрантів за гальштатської доби (див. розділ 3). Загалом на середину III ст. до н. е. землі, зайняті кельтами, простягалися з заходу на схід на відстань близько 3300 км.

Єдина кельтська «імперія» на цих землях, звичайно, не утво­рилася. Більше того, дослідники мають великі сумніви щодо то­го, чи усі кельти від Ірландії до Туреччини мали почуття спорід­неності й чи усвідомлювали вони себе «кельтами» або «галла­ми», поряд із усвідомленням належності до окремих племен.¹³ Сьогодні відомо принаймні те, що «кельтами» вони себе ніко­ли не називали. Швидше за все, це була назва одного з племен, з якою найраніше познайомилися греки й згодом поширили на весь етнічний масив, відомий нині як «кельти». Так само фран­цузи означають усіх німців Allemagne за етнонімом германського племені аллеманів, яке колись брало участь у Великому пересе­ленні народів. Помічено також, що греки та римляни нерідко на­зивали кельтами усю сукупність північних варварів, так само як європейці у XVI ст. називатимуть усіх мешканців Нового Світу індіанцями, не зважаючи на беззмістовність і географічну неко­ректність цього терміну.

Див.: TodorovicJ. Kelti UjugoistoCnoj Evropi. - Beograd, 1968.

" Щодо дискусії на тему кельтської ідентичності див.: James S. Atlantic Celts. Ancient people or modem invention? - Madison, 1999. - P. 16-25.

Складніше із назвами «галли» або «гадати», адже топоніми з цією основою збереглися всюди, де в історичний час були по­мічені кельти — від області Гелтахт на заході Ірландії до одно­го з районів Стамбула, що носить назву Галата. Це означає, що якась спільна назва все ж існувала. Згадки або туманні натяки на відчуття взаємної спорідненості у різних кельтських племен тра­пляються й у працях античних письменників.^[11] Ведучи мову про давніх кельтів, ми маємо також пам’ятати, що у більшості випад­ків власне кельти становили лише нечисленну правлячу верхів­ку, яка інтенсивно змішувалася з підкореним населенням і відчу­вала на собі істотний культурний вплив останнього. Тож жодних «чистокровних» кельтів у реальності не існувало. Була швидше культурно-генетична спільність, що до певної міри трималася завдяки близькості діалектів, релігійних уявлень, принципів сус­пільної організації, виробничих традицій. Цю спільність ми сьо­годні й називаємо кельтами.

Вже у другій чверті III ст. до н. е. темп кельтських завоювань значно сповільнився, а згодом південні сусіди змусили кельтів взагалі перейти до оборони. Найважчого удару кельтській мо­гутності завдали римляни: у 225 р. до н. е. під Теламоном вони розгромили ополчення кельтських племен Північної Італії, що й визначило їхню долю. Просуваючись землями кельтів, римля­ни засновували свої міста-колонії у найважливіших пунктах, під- корювали або витісняли колишніх загарбників. У 191 р. до н. е. римляни змусили відійти за Альпи боїв, що відкрило римським легіонам подальший шлях до завоювання плодючих земель в до­лині р. По. Значні військові успіхи римлян у Південній та Схід­ній Іспанії дозволили їм узяти під контроль західне узбережжя Середземного моря і створити необхідні передумови для завою­вання Південної Галлії, яке й завершилося у 125 р. до н. е. утво­ренням Провінції (звідти сучасна назва Прованс). З півночі кель­там почали загрожувати германські племена. Близько 120 р. до

Вмираючий галл.

Мармурова римська копія з грецького бронзового оригіналу III ст. до н. е. Musei Capitolini, Roma

н. е. навала конгломерату кельто-германських племен, відомого під назвою кімврів і тевтонів, спустошила одвічні кельтські зем­лі в Богемії та Баварії. У 109 р. до н. е. кімври розбили секванів і просунулися вглиб Галлії. Грабіжницькі походи кімврів і тевто­нів зуміли припинити лише римляни під проводом Марія у 103 та 102 рр. до н. е. Напади кімврів і тевтонів, а також військові по­ходи римлян на Балкани підірвали могутність кельтів на Дунаї та в Карпатській улоговині. Нищівного удару кельтським племенам цього регіону було завдано даками, які у першій половині І ст. до н. е. об’єдналися у протодержавне утворення на чолі з вождем Буребістою. Його війська між 60 та 45 р. до н. е. у ве­ликій битві розгромили ополчення боїв і таврісків на чолі з Крітасіром, а зго­дом перемогли скордисків, внаслідок чого кельти наза­вжди втратили гегемонію у Карпато-Дунайському ре­гіоні. На заході вже з 70-х рр. до н. е. племена герман­ців почали масово пересе­лятися за Рейн, на терито­рію Північної Галлії, витіс­няючи звідти кельтів.

Проте історія кельтів у II — І ст. до н. е. — це не тільки поступо­вий занепад потужної військової сили. Водночас кельтські зем­лі переживають безпрецедентний, як для «варварів», соціально- економічний та культурний розквіт. Традиційні галузі ремесла — гончарство, металургія, обробка заліза та коштовних мета­лів, склоробство досягають апогею свого розвитку. Кельтські ре­місники у цей час запроваджують цілу низку істотних техноло­

гічних вдосконалень, частина з яких використовуватиметься в Європі аж до епохи промислової революції, а окремі винаходи доживуть і до нашого часу. Кельтське мистецтво з його витон-

Посидоній з Апамеї

(6л. 135 - ISl рр. до н. е.)

ченим пластичним стилем пере­живає свій золотий вік. З кінця II ст. до н. е. на заселених кельтами землях зростають оппідуми — об­несені потужними мурами ранньо- міські поселення, що відігравали роль військово-адміністративних і торговельно-ремісничих центрів. Тут карбується власна монета, роз­будовуються квартали ремісників та резиденції знаті.

Період розквіту культури дав­ніх кельтів на власні очі побачив Посидоній — грецький філософ із сирійського міста Апамея, який наприкінці II ст. до н. е. здійснив мандрівку землями Галлії, виру­шивши з Массілії (суч. Марсель) разом із грецькими купцями. У 23 книзі своєї «Історії» Посидоній до­

кладно описав соціальну організацію, звичаї і традиції давніх кельтів.¹⁵ Велика увага була приділена релігійним уявленням і

жрецькій організації друїдів, яку Посидоній наділив рисами по­

тужної надплемінної корпорації. Праця Посидонія, на жаль, не

збереглася, але її широко цитують пізніші автори — Діодор Сіци­лійський, Страбон, Афіней. Серед інших важливих джерел, яки­ми ми послуговуємося при відтворенні кельтської минувшини, варто відзначити праці Ефора, Полібія, Тіта Лівія, Юстіна, Пав-

санія, а також багатьох інших античних авторів І ст. до н. е. — III

ст. н. е., які лише побіжно торкалися кельтської тематики, але

повідомляли часом досить важливі деталі.

¹⁵ Див. наукове опрацювання й фрагменти текстів Посидонієвої традиції у пра­ці: Tierney J. The Celtic ethnography of Posidonius // Proceedings of the Royal Irish Academy. - 1960. - Vol. 60. - Section C. - № 5.

Гай Юлій Цезар (100-44рр. до н. е.)

Так склалося, що одному з на­ших найважливіших свідків суди­лося особисто поставити жирну крапку в історії давніх кельтів кон­тинентальної Європи. Йдеться про Юлія Цезаря — римського військо­вого та державного діяча, який на початку 50-х років І ст. до н. е. очо­лював провінцію Нарбонська Гал­лія. У 58 р. до н. е. він втрутився у міжплемінні чвари сусідньої «віль­ної» Галлії й упродовж наступних кількох років підкорив майже всю її територію. Секрет успіху був до­волі простий. Спочатку Цезар до­зволяв використовувати себе й свої легіони як знаряддя помсти й зведення особистих рахунків між галльськими вождями. Він щедро винагороджував союзників і люто карав їхніх ворогів, але згодом навіть колишні друзі зрозуміли, до якої халепи втрапили — римські війська зайняли усі стратегіч­но важливі пункти на території країни й відтоді могли диктувати свої умови будь-кому.

Лише у 52 р. до н. е. галльські племена спромоглися об’єд­натися на чолі з арверном Верцингеторіксом — талановитим ватажком, харизматичним лідером, який очолив антиримське повстання. Він реорганізував військо, багато уваги приділяю­чи дисципліні, й у боротьбі з Цезарем використовував тактику випаленої землі, намагаючись позбавити його продовольства. Римляни зазнали кількох відчутних поразок, але згодом легіо­нам вдалося зібратися з силами, нейтралізувати галльську кін­ноту й змусити військо Верцингеторікса шукати притулку за му­рами Алезії, одного з найбільших галльських міст-фортець. Це­зарю вдалося розбити галльське військо, яке йшло на допомогу Верцингеторіксу, а згодом, коли в Алезії почався голод, примусити й самого галльського ватажка до ка­пітуляції. До початку І ст. н. е. на­ступники Цезаря, діючи батогом і пряником, завершили завоюван­ня континентальних кельтських племен, а у 43 р. легіони імперато­ра Клавдія висадилися у Британії й перетворили частину острова на римську провінцію.

Золотий статер

Вериингеторікса, бл. 52 р. до н. е.

Cabinet des medailles de la Bibliotheque natιonale de France, Paris

Під владою Риму кельти швид­ко асимілювалися, чому сприяла вдала політика імперії.^[18]” Колиш­ній племінній верхівці римляни охоче надавали права громадян­ства, відкривали шлях до набуття високих військових та адміні­стративних посад по всій імперії тощо. Заборонивши традиційне кельтське жрецтво — прошарок друїдів — римська влада виявля­ла цілковиту повагу до місцевої релігії, звичаїв і святилищ. Де­які кельтські боги, як, наприклад, Епона, набули загальноім- перського визнання. До того ж, у І — II ст. кельтські провінції імперії під захистом рейнських та дунайських легіонів пережи­ли справжній економічний бум, який лишав все менше охочих домагатися відновлення незалежності. Лише пізніше, у III — IV ст. в період загальної внутрішньої кризи Римської імперії та по­силення тиску нових варварів на її кордони, вже асимільоване кельтське населення з ностальгією згадуватиме давню історію своєї могутності. «Кельтський ренесанс» у західних римських провінціях яскраво виявиться під час існування «Галльської ім­перії» у другій половині III ст., а його відлуння сягне навіть Схід­ної Європи. Проте долі кельтських народів на континенті це вже не змінило.

Зовсім інша ситуація склалася у Британії, де римляни зустріли запеклий опір місцевих племен.^[19] Попри численні спроби, імпе­рія так і не змогла підкорити всієї території Британських остро­вів: Ірландія, частина Уельсу та Шотландії так і лишилися непід­владними римській адміністрації, хоча й зазнали певного впливу римської провінційної культури. Зрештою, Британія знову ста­ла вільною після 410 р., коли напередодні падіння тисячолітньо­го Риму легіони були виведені з островів. Землю колишньої про­вінції знову поділили між собою вожді кельтських Civitates, що носили римські військові та адміністративні титули. Але вже за кілька десятиліть країна зазнала нападу нових загарбників — гер­манських племен англів та саксів. За свідченням середньовічних хроністів, германці вирізали маси кельтського населення, зму­сивши живих шукати притулок у горах Уельсу й Шотландії. Саме у ті часи легендарний король Артур боронив землю Британії від кровожерливих саксів, а цілком реальні британці під тиском во­рогів перетнули Ла-Манш й оселилися на півострові Арморіка, давши початок формуванню області Бретань на північному захо­ді сучасної Франції.

На початку епохи Середньовіччя розпочався процес формуван­ня сучасних кельтських народів Європи — ірландців, шотландців, валлійців, бретонців. Вони не були прямими нащадками кель­тів часів Посидонія та Цезаря, не відчували історичного зв’язку з давніми грабіжниками Риму та Дельф і навіть не мали почуття взаємної солідарності: для середньовічного ірландця мешканець «кельтського» Уельсу був таким самим чужинцем, як і англієць, їхня матеріальна культура й спосіб життя суттєво відрізнялися від тих, що були характерні для давніх кельтів континентальної Єв­ропи, але певні ознаки спадковості все ж існували. Середньовіч­ні кельти продовжували послуговуватися кельтськими мовами, а також зберігали деякі елементи духовної культури та соціального устрою, притаманні їхнім далеким родичам на континенті.

Центром цього нового «кельтського світу» стала Ірландія, яка упродовж раннього середньовіччя пережила справжній розквіт, їй першій вдалося об’єднатися під владою потужних конкурую­чих династій — Уі Нейлів на півночі та Еоганнахтів на півдні ост­рова. Ірландці завойовують і колонізують частину Уельсу, а також засновують королівство Дал Ріада, яке після 843 р. стане осно­вою для створення Шотландської держави. Вплив Ірландії від­чувався тут настільки сильно, що за мешканцями Шотландії на­віть закріпився етнонім Scotti, який раніше стосувався виключно ірландців. Завдяки зусиллям Св. Патрика та інших проповідни­ків, Ірландія вже у середині V ст. стає християнською країною, а згодом ірландські монахи складатимуть найосвіченішу части­ну католицького кліру. їхня широка місіонерська діяльність охо­пить майже всю Західну та значну частину Центральної Європи, дасть потужний поштовх Каролінзькому відродженню у Фран­ції, сприятиме підвищенню загального рівня розвитку культури та науки.

В самій Ірландії при монастирських скрипторіях будуть за­писані ірландські саги — героїчні та міфологічні пам’ятки усної традиції, яка своїм корінням сягає язичницької доби. Ірландські саги — найдавніші літературні твори у Європі, написані не кла­сичними мовами (тобто не давньогрецькою й латиною). Незва­жаючи на суттєвий відбиток християнської культури та світогля­ду, твори ірландської традиції широко використовують дослід­ники при вивченні суспільства давніх кельтів-язичників, адже збережена в них інформація незрідка перегукується з даними греко-римських джерел про культуру та звичаї континентальних кельтських племен (хоча існує й чимало відмінностей). Перші ір­ландські саги були записані у VII — VIII ст., а дещо пізніше були зафіксовані твори валлійської епічної традиції — віршовані пое­ми та славетний збірник легенд і сказань Мабіногіон.

Згодом для кельтських країн настали скрутні часи, обумов­лені прагненням зміцнілих англійської та французької держав включити їхню територію до свого складу. Низький рівень еко­номічного розвитку, незначна щільність населення, феодальна роздрібленість і нестабільність політичних структур сприяли по­глинанню Ірландії, Шотландії, Уельсу та Бретані їхніми потуж­нішими сусідами. У 1270 р. англійці завоювали Ірландію, у 1282 р. втратив незалежність Уельс. Шотландці, хоча й відстояли свою самостійність у кількасотлітній запеклій боротьбі, все ж не змог­ли запобігти культурному й економічному поглинанню своєї країни Англією після укладення унії 1707 р. й утворення Сполу­ченого Королівства. Ще раніше, у 1532 р., до складу Франції була остаточно включена Бретань. Мине не одне століття, перше ніж у Європі розпочнеться нова хвиля «кельтського відродження».