Від автора
Давня історія ледь не кожної сучасної країни постає як нескінченний ланцюг народів і культур, що розквітали й згасали на її території. Поява нових прибульців далеко не завжди відбувалася безболісно для місцевого населення, проте з висоти тисячоліть здебільшого помітний позитив: технологічні новації, мистецькі здобутки, елементи духовної культури, переходячи від однієї країни до іншої, збагачували їх рівною мірою.
Історія не знає жодного більш-менш виразного культурного явища, яке б сформувалося, не зазнавши певного зовнішнього впливу. Якби не зв’язки Європи з Близьким Сходом, не було б грецької писемності, не написали б свої твори Платон та Есхіл, якби не культурний вплив Греції — не було б Давнього Риму, а якби германські варвари не зруйнували Римської імперії, не було б Середньовіччя з його лицарями й трубадурами, не було б і культури Відродження з його реакцією на середньовічний церковний універсалізм. Так само й Україна, як і кожна інша країна світу, має власний перелік давніх народів, що тією чи іншою мірою збагатили її культуру. Втім, не усі вони досліджені однаковою мірою.Ми звикли сприймати кельтів як щось зовсім далеке від нашої історії, притаманне радше західним країнам, як-от Велика Британія або Франція. Це, однак, не зовсім вірно, адже у давні часи кельти поширилися далеко на схід Європи, сягаючи, зокрема, земель сучасної Словаччини, Польщі, Угорщини, Румунії. Вони залишили чимало слідів в матеріальній культурі, географічних назвах, культурних реаліях. Понад десять років тому я зацікавився питанням: а чи залишили кельти частку своєї культурної спадщини українським землям? Тогочасні публікації, здавалося б, давали ствердну відповідь на це питання. На землях України були виявлені численні пам'ятки латенської культури, як і кельтські топоніми, натомість у культурі кельтів Центральної Європи відчувалися східноєвропейські впливи.
Писемні джерела містять уривчасті згадування про перебування якихось кельтських груп у Північному Причорномор'ї, а також про зв'язки земель України з кельтськими країнами за доби Середньовіччя.Втім, дослідники, які намагалися інтерпретувати цей строкатий джерельний матеріал, мали настільки різні погляди, що про жодну загальноприйняту реконструкцію кельтського епізоду в історії Східної Європи годі й казати. До того ж наукова література не уникла прикрих помилок та перекручень, а деякі інтерпретації базувалися на відверто ненадійних даних. Це обумовлювалося здебільшого тим, що для переважної більшості авторів історія та культура кельтів не складали основу їхніх наукових зацікавлень, тож вони часто не враховували специфіку предмету, використовували застарілі дані та підходи й, водночас, деякі важливі явища та процеси лишали поза увагою. Над вивченням кельтів у Східній Європі тяжіли й певні обставини ідеологічного ґатунку, зумовлені геополітичними конфліктами XX століття. Ситуація ускладнювалася й тим, що археологи та лінгвісти, що досліджували проблему кельтів на території України, послуговувалися переважно власними вузькогалузевими методами. Спробу навести містки між різними науковими дисциплінами, поєднати їхні дані у зважену й цілісну картину, а також виправити деякі суттєві неточності читач може знайти, звернувшись до цієї книги. Bo-
ВІД АВТОРА
∖∖∖∖w⅛∖∖∖∖w∖∖⅛∖∖TOm∖⅛∖∖⅛∖∖∖⅛^^^^^^
на є своєрідним підсумком наукового доробку автора — статей, книг, доповідей на міжнародних конференціях, оприлюднених у 2005 — 2009 роках, а також матеріалів спецкурсу з історії та культури кельтських народів, викладання якого для студентів Київського національного університету імені Тараса Шевченка було започатковане 2006 року.
Наголосимо на ще одному аспекті цієї книги. На тлі добре дослідженої й широко представленої у навчальній і науково- популярній літературі проблеми місця й ролі у давньоукраїнській історії іраномовних народів (кіммерійців, скіфів, сарматів), а також античних міст Північного Причорномор'я, історична роль у ній кельтів, як і низки інших західноєвропейських народів, майже невідома.
Водночас в Україні саме з кельтами пов’язана діяльність найбільшого в Європі металургійного центру доби раннього заліза, знахідки деяких витончених зразків кельтського мистецтва та низка топонімів, що й нині доносять відлуння мови давніх кельтів. Не помічаючи того, ми й досі вживаємо слова, запозичені у кельтів нашими далекими предками, серед них і такі вкорінені в українському лексиконі слова як «сало» й «брага». Маловідомо, що культура іраномовних кочовиків південноукраїнського степу — кіммерійців, скіфів, сармато-алан, істотно впливала на формування власне кельтської культури. А як щодо впливу кельтів на етногенез предків слов’ян, носіїв давніх археологічних культур українського лісостепу? Мало хто знає про зв’язки України з кельтськими країнами Заходу Європи за Середньовіччя та Нового часу. Чи згадає хтось нині про те, що найбільший ірландський монастир середньовічної Європи був заснований коштом київського князя й носив ім’я його дружини? Чи пам’ятають ім’я шотландця, який керував обороною Чигирина від турків і татар? І чи відоме справжнє походження «англійського» засновника Донецька? Хочеться вірити, що поставлені у книзі ці та інші питання зацікавлять не лише науковців, а й усіх тих, кому небайдужа історія та культура України та кельтських народів.Поява цієї книги була б неможлива без щирої та безкорисливої допомоги багатьох людей. Передовсім автор вдячний своїм
учителям і колегам з історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Я пишаюся тим, що серед моїх наставників був відомий український археолог Віталій Зубар. Глибоко вдячний я і Костянтинові Тищенку, який відкрив для мене світ порівняльного мовознавства й під керівництвом якого я мав змогу вивчати валлійську мову. Значну кількість важливих матеріалів, що були використані при підготовці книги, а також цінні консультації та міркування щодо її змісту й основних положень надали Олег Габелко (Казань), внесок якого я хочу підкреслити особливо, Дмитро Алексинський (Санкт- Петербург), Григорій Бондаренко (Колрейн), Ігор Бруяко (Одеса), Андрій Зелінський (Київ), Петро Лобода (Одеса), Тетяна Михайлова (Москва), Юрій Мосенкіс (Київ), Роксана Скоруль- ська (Київ), Александр Фалілеєв (Аберістуіт, Санкт-Петербург), Максим Фомін (Колрейн). Також я висловлюю вдячність керівництву та колективам Національного музею історії України (Київ), Ужгородського державного музею, Білгород-Дністровського краєзнавчого музею, Львівського музею історії релігій, Одеського музею нумізматики, Меморіального будинку-музею М. В. Лисенка за люб'язно надану допомогу й можливість використати матеріали музейних експозицій при підготовці книги. Певна річ, усі неточності й помилки лежать виключно на сумлінні автора.
Геннадій Казакевич