Доба феодалізму

Цей період триває від розпаду імперії Каролінгів із 843 р. до зламу XIV-XV ст., коли виникає нова Європа - Європа королівств, націй, монархій, європейського балансу та Євро­па, з якої вирине своєю чергою модерна доба в наступні віки.

Щоб краще зрозуміти оригінальність феодального суспільства, потрібно подивитися, яким воно було в X-XI ст., коли воно виглядає найпоказовіше. Його оригінальність ґрунтується на поєднанні трьох елементів: васальної залеж­ності, сеньйорії та королівства, кожен з яких більш-менш звичний і банальний, але поєднання яких настільки ней­мовірне, що єдиною досить переконливою історичною пара­леллю є досвід Японії в XII-XVI ст.

Васалітет - це договір між двома членами соціальної еліти, тобто між аристократами-воїнами. Договірні сторони рівні за суттю, оскільки обидві представлені вільними людь­ми, які належать до одного й того самого світу, але вони не­рівні за своєю владою, авторитетом і багатством. Договір фік­сує обмін цими двома видами рівності: захист з одного боку і військова підтримка - з іншого. Учасники обміну нерівні й вільні, а складові обміну рівні. Васальний договір чітко пова­жає умови договірної справедливості. Вищий, або «сеньйор», - пізніше «сюзерен», що значить, точніше, сеньйор сеньйо­ра, - має певні ресурси, які можна мобілізувати в політичних цілях.

Договір вирізняється певними характерними рисами. Він перетворює васала на професійного солдата на службі се­ньйора. Сеньйор повинен утримувати васала, якщо хоче ма­ти його біля себе. Оскільки економіці того часу практично не­відомі гроші, утримання може відбуватися тільки в двох формах: або сеньйор тримає своїх васалів у власному домі, де вони користуються продуктами його земель і майстерень, або ж він надає їм доходи з тієї чи тієї зі своїх земель. Пер­ший варіант надто складний для здійснення, і може застосо­вуватися для кола, яке не перевищує невеликий рівень. От­же, мав би взяти гору другий варіант. Доходи, що віддаються з землі, звуть леном, або ф’єфом, а ленне дарування має не­стійкий характер, принаймні в тому сенсі, що васалові пере­дають не саму землю і не тих, хто на ній працюють. З тех­нічної точки зору сеньйор залишається власником виробни­чих чинників і передає тільки продукти. Проте дуже швидко доходами почали вважати землю, а передання лену стало довічним, а згодом і спадковим. Договір укладали довічно - звідси й довічне володіння леном, - і його не можна було розірвати ні за спільною згодою, ні за рішенням однієї зі сторін, за винятком серйозного порушення умов і духу дого­вору. Він і сам теж дуже швидко стає спадковим. Договір має виключний характер стосовно васала: якщо в сеньйора є кілька васалів, то у васала може бути тільки один сеньйор. Це правило поставлять під сумнів у XII ст., але це - ознака еволюції феодалізму в напрямку виходу за власні межі.

Договір обставляється ритуалом. Васал складає руки й вкладає їх у руки сеньйора, інколи стаючи при цьому на коліна; сеньйор промовляє кілька слів; це - символ покори. Потім вони цілуються на знак згоди та дружби. Після цього відбувається ще один ритуал, який з’явився пізніше, але твердо відомий з епохи Каролінгів як суто релігійний і хрис­тиянський обряд: поклавши руку на Євангеліє чи на якісь реліквії, васал присягає на вірність, це - його «слово».

Зазначені васальні узи можуть легко і без викривлень пе­ретворюватися на ланку васального ланцюга. Досить, аби ва­сал став сеньйором або сеньйор васалом, якщо тільки з кож­ним із них не станеться цього перетворення, щоб стихійно утворювалися феодальні мережі, які набувають пірамідаль­ної структури з огляду на нерівність сторін у договорі. У цій структурі учасники угоди діляться на два типові шари: вища аристократія, яка дістає цей статус завдяки своїй позиції «зверху», своїй силі, багатству й авторитетові, і нижча ари­стократія.

Сеньйорія - це зовсім інше й незалежне від першого яви­ще. Її можна охарактеризувати трьома основними рисами. Це, по-перше, економічна одиниця, маєток з ознаками нату­рального господарства. У цій одиниці згруповані сільськогос­подарські землі - одну частину, заповідні землі сеньйора - кріпаки обробляють безпосередньо на нього, а решта поділе­на на дрібні ділянки, які роздають сім’ям кріпаків для їхньо­го власного вжитку, - та майстерні, де виробляють усі не­обхідні предмети чи кріпаки-ремісники, або сільськогоспо­дарськими кріпаками в міжсезоння. Зовнішні обміни обме­жуються деякими предметами розкошу, шовковими ткани­нами, прикрасами або домашніми рабами, переважно слов’­янського походження, чим і пояснюється сама їхня назва (раб французькою - «esclave»). Така схема економічної оди­ниці характерна для північних країв, тоді як на півдні, зок­рема в Італії, замість маєтків існують подрібнені великі во­лодіння, а обробка заповідних земель сеньйора замінена фе­одальними повинностями. Ці варіації мають суто технічне значення і не справляють жодних економічних наслідків.

Сеньйорія - це також і соціальна одиниця. До її складу входять сеньйор і його сім’я, в принципі, аристократи, які ще тримаються родових уз, тож сім’ю слід розглядати радше не як домашнє господарство, а як розширену родину.

Це, зрештою, майже політична одиниця. Розвал центра­льної політичної влади внаслідок розпаду імперії Каролінгів виявився в запаморочливій децентралізації та в розосеред­женні публічної сфери й у перманентній війні між одиниця­ми, яким цей стихійний процес пішов на користь. Цими оди­ницями є сеньйорії, які перетворюються на одиниці безпеки й захисту від ворожого зовнішнього середовища. У такій си­туації сеньйор здійснює або ж узурпує повноваження органу правосуддя, законодавства і оподаткування, які умовно зву­ться «королівськими прерогативами» і які в звичайний час закріплюються за центром, за королем і його владним апара­том. Чинним режимом є дуже абсолютна ієрократія, оскільки не існує противаги владі сеньйора. З цього випливає змішан­ня публічного й приватного, одним із наслідком якого є те, що сеньйор прагне привласнити собі всі землі, які входять до сеньйорії. Ця тенденція ніколи не доходила до свого завер­шення та до ліквідації власності: деякі позасеньйоріальні во­лодіння, привласнені приватними особами, змогли зберегти­ся й пережити феодальну добу. Під цим кутом зору сеньйо- рія справді виглядає як квазіполітія, адже в ній зберігаються більшість інституцій і публічних функцій, але на місцевому рівні.

Сеньйорія сполучається з васалітетом через ленне во­лодіння. На початку і за своєю концепцією лен - це заробітна плата в натуральній формі, яку видають напряму за столом у сеньйора чи опосередковано в формі доходів від землі. Із запровадженням спадковості на лен і його ототожненням із землею він стає частиною володіння васала. Достатньо, щоб це володіння перетворилося на сеньйорію, аби лен і сеньйо­рія означали одне й те саме, а отже, одне й те саме означа­ють сеньйорія та васалітет.

Королівство - менш помітний елемент феодалізму. Князі, королі й навіть імператор не зникли разом із імперією Ка­ролінгів. Ці законні володарі влади в границях політій не ви­мерли. Проте, з одного боку, політії стали рухливими під дією воєн, битв, через виявлення васалами своїх вірних по­чуттів, унаслідок поділу володінь між спадкоємцями на уділи, хоча в загальному плані вся картина залишається стабільнішою, ніж здавалося б. З іншого боку, реальна влада володарів прямо пропорційна кількості та якості васалів, яких вони можуть мобілізувати, і ленів-сеньйорій, який вони можуть подарувати. Реальна сила престижного титулу може бути дуже слабкою: так, перші королі з династії Капетингів не простягали своєї влади далі «краю», яким є Франція на північ від Парижа. Але королі й князі посідають особливе місце. їх не можна викинути з гри, попри їхнє безсилля та всі мінливості війни, бо вони - священні особи, династичні спадкоємці законної влади, яка сягає ще римського імпера­тора.

Загалом феодалізм демонструє картину надзвичайного розсіяння політичної влади, яка може спускатися аж до рівня місцевої округи, підпорядкованої сеньйору, але це роз­порошення не погрузає в повну анархію, оскільки суспільст­во структуроване сеньйоріями та васальними мережами у межах можливих королівств. Феодалізм - це певна будова, принцип зв’язності та єдності людського суспільства. Його витоки можна простежити без надто великих зусиль.

Феодальні королівства варто розглядати в двох аспектах. Ідея королівства та імперії завжди була присутня в умах політичних та ідеологічних чинників - майже виключно освічених людей у тому, що стосується ідеології, - і завжди свідомо прив’язувалася до Риму. Важливий момент, який можна аналізувати тільки на основі достеменних документа­льних даних, торкається матеріального розмежування політій. Це - повільний, складний і мало досліджений про­цес. Його вивчення слід було б вести, виходячи з гіпотези, що політична карта в тому вигляді, в якому вона постає на­прикінці феодальної доби, після Столітньої війни, визначена географічними вказівками, накопиченим спадком, різно­манітними стратегіями, війнами, непередбаченими випадка­ми тощо.

Верденський договір 843 р. можна розглядати як старт процесу, немовби троє синів Людовіка Благочестивого запро­понували в загальних рисах кінцевий результат і поклали на добу феодалізму завдання перевірити його слушність і підправити його деталі. Адже якщо взяти правильну перс­пективу, яку можна застосовувати до максимального куль­турного ареалу, принаймні в розрізі п’яти тисяч років, і як­що припустити, що цей ареал слід розподілити на політії, здатні врівноважувати одна одну, то ми, звичайно, от­римаємо не ту детальну політичну мапу Європи, яку ми знаємо, а визначення багатьох субкомплексів, що можуть утворювати з себе політії: італійський «чобіток», Іберійській півострів, Британські острови, Скандинавія, Рейнський ба­сейн, альпійська зона, Північноєвропейська рівнина тощо. У такому контексті запитання стає точнішим, а відповіді суттєвішими: які чинники та які обставини сприяли або за­вадили тому, аби різні субкомплекси утворили нинішні політії? Цей шлях одразу приведе до виявлення основної ва­ди сучасної європейської схеми: відсутність німецької політії, утвореної в самому центрі геополітичної ваги Європи.

Витоки сеньйорій не мають нічого таємничого. Ми вже визначили великі помістя чи володіння аристократів як еко­номічні одиниці, де працювали раби чи орендарі на всіх ета­пах розбудови європейської історії, починаючи від індоєвро­пейців середньої бронзової доби. Пізніше вілли епохи Ме- ровінгів і Каролінгів стають прямими спадкоємцями римсь­ких латифундій у тому вигляді, в якому вони визначалися з ІІІ ст., і адаптуються до нових політичних, фіскальних, еко­номічних і, можливо, демографічних умов. Як квазіполітійні одиниці, сеньйорії є прямими продуктами розвалу держав­них структур Каролінгів. Оборона, правосуддя, процвітання забезпечуються в дуже вузьких межах можливого, в найґрунтовніших границях - помістях, які перетворюються на сеньйорії. Ця система набуває загального поширення че­рез перетворення на сеньйорії всього, що має якусь сталість, і може слугувати місцевою точкою єднання: єпархія, мона­стир, давній адміністративний округ або просто місцевий можновладець чи авторитетна особа. Сеньйорія як явище зовсім не притаманне європейському феодалізмові. Воно зав­жди супроводжує розпад центральної влади. Проблема по­лягає не в політизації периферії через утворення сеньйорій, а в падінні центру. Щодо імперії Каролінгів, причинами роз­паду стали нестача людських і економічних ресурсів у період нападів сарацинів, норманів і угорців. Слабкість ре­сурсів перевищує за вагою напади, адже сильніша Європа могла б стримувати і припинити напади. Оттонові довелося мобілізувати майже всі наявні феодальні сили, щоб вибити сарацинів з їхньої фортеці в Ля Гард-Френе!

Витоки васалітету відомі. Особисті узи між чоловіками - це кельтська інституція, взята Цезарем, германська, описана Тацитом, і, дуже вірогідно, індоєвропейська. Цими узами зв’язуються воєначальник або ватажок розбійницького на­бігу та його соратники чи спільники, які всі є аристократами, що відрізняє їх від уз клієнтарності, якими можуть зв’язува­тися аристократ і пересічний люд. Каролінги свідомо й сис­тематично використовували цю інституцію як фіктивний замінник для імперського владного апарату. Не маючи змоги наймати й утримувати адміністративну, військову, фіскаль­ну, ідеологічну бюрократію та здійснювати за її допомогою контроль, а згодом і ліквідацію аристократів, імперська вла­да змушена була перетворювати їх на вірних собі людей, ви­нагороджуючи їх політичними посадами та ленними дару- ваннями. Цей підхід був безнадійний і підкреслює, якщо в цьому є потреба, несвоєчасність такої спроби. Падіння імперії та поглиблення її розпаду приводять до перемоги відцентрові сили й стихійно делегують королівські прерога­тиви дедалі нижче, у подрібнену структуру, аж до рівня місцевої сеньйорії та найменшого васала. Результатом стає поширений на загал стан небезпеки. Щоб знайти хоч трішки безпеки, потрібно згрупувати найслабших навколо си­льніших і утворювати стихійні коаліції. Такі квазіполітійні коаліції завжди супроводжують фази розпаду імперій. Оригінальність Європи - і Японії - полягає в тому, що узи клієнтарності замінили договори, які об’єднують рівних за суттю та нерівних за силою. У цьому процесі немає нічого наперед замисленого, і вислів «феодальний лад» дуже мало відповідає йому. Перед історичними дієвцями поставала ве­лика проблема: падіння імперії та напади з усіх боків. Вони знайшли елегантний і ефективний вихід, зібравши докупи елементи своєї культурної спадщини та пристосувавши їх до нових умов. При цьому, самі не знаючи й навмисно не бажа­ючи того, вони винайшли небачену будову сегментарного ти­пу, таку як плем’я та касти, оскільки вона базується на гнуч­кому й змінному поєднанні самодостатніх низових одиниць, у цьому випадку сеньйорій-помість.

Зазначена будова вимальовується і встановлюється в IX ст., тріумфує в X ст. і зазнає глибоких перетворень у XI-XIII ст., вийшовши у новий світ у XIV-XV ст. Динаміку та її напрям диктують дві визначні зміни, одна з яких веде від феодального роздрібнення до реставрації монархії, а дру­га - від феодальної багатополярності до сучасної олігополяр- ності.

На відміну від режиму каст, який забезпечує соціальну солідарність у повній незалежності від політичних структур, а отже - тисячолітню стабільність, феодалізм нестійкий за своєю внутрішньою природою та нестримно веде до чогось іншого. Причина цього лежить на поверхні. Примножуючи кількість квазіполітій, феодалізм започатковує транс- політійну гру з дуже численними дієвцями. Багатополярна гра не знає правил або ж неспроможна забезпечити їхнє до­тримання, як про це свідчать неодноразові спроби встанови­ти «Божий мир», до яких вдавалася церква. Війна через це стає перманентною і вічною, навіть попри те, що вирішальні битви трапляються рідко й вони не аж такі кровопролитні. У перманентній війні весь час визначаються переможці й пере­можені. Проте деякі позиції бувають майже неприступними в тому сенсі, що ті, хто ними володіють, можуть програти ба­гато битв, а врешті-решт виграти війну. Хай там як, але це нескінченне змагання веде до поступового й хаотичного ви­ходу на поверхню найвищих переможців, королів і князів, які мали визнану легітимність. Стихійно народжений з роз­паду імперії, що втратила актуальність, феодалізм стихійно призвів до реставрації та до встановлення монархій і князівств.

Першою виринає Англія завдяки щасливій вилазці нор­мандського герцога в 1066 р. Франція переживає набагато важчий і триваліший період зародження. їй знадобиться два століття безперервних воєн, які вестиме споріднена з Ка- ролінгами династія з Іль-де-Франс, щоб досягти вирішальної критичної маси за Філіпа ІІ Августа (1180-1223). З іншого боку, Італія й Німеччина не спромоглися створити унітарні королівства. Обидві випадковості, поєднані з історичною спадщиною, призвели до виникнення регіональної олігопо- лярної структури та до блокування на невідомо який час хо­ди до політичного об’єднання, яке мало б, у принципі, взяти гору. Одним із наслідків ситуації в Італії був, можливо, аналіз європейської аномалії та концепції трансполітійної рівноваги, зроблений Мак’явеллі й Гішарденом. Німецька аномалія призвела до появи зони слабкості й розривів у серці Європи, результатом чого стали кілька загальних ката­строф, від першої - Тридцятилітньої війни (1618-1648) - до другої (1914-1945).

Реставрація монархії відбувається в самих межах фео­далізму. Він став нагодою для легістів, радників тодішніх князів, виробити феодальну ідеологію, засновану на прин­ципі піраміди васальної вірності, кульмінацією якої стає присяга, яку приносять територіальні князі королю як своєму сеньйорові.

Цей основоположний процес започатковує й інші - похідні від нього. Найвизначнішим на тривалу перспективу стає відвоювання князями в сеньйорів королівських прерога­тив. Логіка ієрократії схиляється в бік абсолютизму. Сеньйо­ри - це аристократи, яким недорого коштує об’єднатися та які в об’єднанні стають потужними. Вони зацікавлені в тому, аби протистояти абсолютистським тенденціям, і мають засо­би для дієвого опору. З цього процесу повинні утворюватися монархії, більш-менш помірні - залежно від співвідношення сил. Таке становище базується на нестійкому балансуванні між абсолютистським підходом і стримувальним опором і мо­же призвести до визначальних розривів, які відкривають шлях радикально новим підходам. Таким розривом буде пе­рехід до нової конституційної монархії, яку можна демокра­тизувати.

Інший наслідок - це перетворення аристократії на дво­рянство. За першої феодальної доби аристократи існують, але не як дворянство, що визначається як законно закріпле­на верства чи спадкоємний стан. Цей перехід стає рухом від відкритості до замкненості, принаймні деякою мірою. Ари­стократія є радше відкритою за браком політичної сили, здатної закріпити той чи той стан. Загальна ситуація на­стільки хаотична, що родини й роди зникають у небуття, і виринають нові люди, як, приміром, такий собі Роберт Силь­ний, убитий 866 р. у сутичці з норманами: це - пращур Капе- тингів, Валуа, Бурбонів. Тенденційна замкненість базується на спадковості та кровних узах і на офіційній позиції. Ця умова передбачає союз дворян проти нових людей за ко­ролівської підтримки. Але стратегія королівської влади спрямована на те, аби розмістити у владному апараті свої креатури, унаслідок чого - через певний час - аристократія має бути налаштована проти дворянства. Ситуація стає не­стабільною через балансування між самостійною аристо­кратією та дворянством як інструментом королівської влади.

Звернімося ще до одного наслідку процесу - переходу від сільської сеньйорії до сільськогосподарської ренти. На по­чатку XI ст. різко змінилися обставини, які, здавалося б, усталилися за минулі століття: життя буяє, стосунки віднов­люються в дедалі ширших масштабах, відроджуються торгівля й міста, розкорчовуються величезні лісові масиви в Європі. Упродовж трьох століть Європа переживає період надзвичайного підйому в мистецтві, думці, економіці, техніці, і можна стверджувати, що це кипіння стало наслідком фео­дальної квазіанархії, принаймні як умови можливості. На­слідки цього періоду стають вирішальними для сільської се­ньйорії. Сеньйоріальні заповідники та майстерні зникають, бо вони вже не рентабельні в економіці, яка повернулася до торгівлі та використовує принцип порівняльних витрат. Се­ньйори перетворюються на підприємців, вони теж корчують ліси, будують укріплені містечка та нові міста, прагнуть збільшити свої доходи перед лицем нових витрат. Щоб успішно вести свої справи, їм потрібно залучати й утримува­ти робочу силу вигідними умовами: головні з них - звільнен­ня з кріпацтва та надання визвольних листів старим і новим селам, які через це перетворюються на комуни та на ма­ленькі самоврядні республіки. Сеньйоріальні права перетво­рюються на повинності, які сплачуються або грошима, або натурою, але вони сталі, що має заохочувати селян до підви­щення продуктивності праці.

У результаті цих процесів зникають майже автаркійні сільські одиниці, а їх місце посідають мільйони сільських господарств, які ведуть селянські сім’ї. Вони можуть бути власниками якихось ділянок, але часто орендують свої гос­подарства у великих землевласників - сільських аристо­кратів чи міських буржуа, стаючи, отож, орендарями або по­ловинщиками. Для майбутнього важливо те, що вони само­стійно ведуть свої господарства. Це зовсім маленькі підприємці, охоплені єдиним сильним бажанням - стати власниками свого господарства та розширити його. Мешка­ють вони скупчено в комуні, парафії чи в селі - поодинокі поселення є винятком, причому зазначені три одиниці мають тенденцію до змішання, хоча так відбувається не завжди й не цілковито. Усі ці процеси ведуть до увічнення аристокра­тичної еліти, що живе зі своєї земельної ренти, і спеціалізується на війні та службі королю, а також до появи, або радше до відновлення, народу вільних селян, які ведуть господарство на власних фермах, самі керують своїми спільними справами, групуючись навколо своєї церкви та свого кюре.

Тепер піднімемося вище й розглянемо ситуацію під політичним кутом зору. Ми спостерігаємо політичну гру з трьома основними дієвцями: князі та владні апарати; само­стійна, аристократична еліта й помалу та дедалі більше міська буржуазія; народ селян. У політиці три ділиться на два проти одного. Структура гри дозволяє створювати змінні коаліції, а її склад по-різному спрямовує їх залежно від домінантної загрози. Проти надто сильного князя еліти й на­род утворюють альянс, як у Англії. У Франції еліти доміну­ють і нав’язують коаліцію між народом і князем. Рідше й ви­падковіше траплялося так, що народ видавався загрозливим князеві та еліті. Найвизначнішою подією в цьому плані, яка мала найтривалішу дію, стала Селянська війна в Німеччині з 1525р.

Найвизначнішим результатом еволюції в межах фео­далізму й поза ними та результатом, що мав найбільші на­слідки, є не-подія: багатополярна нестабільність привела си­стему гри не до її логічного завершення - імперської моно­полії, а до олігополярної конфігурації. У всі наступні періоди на трансполітійній сцені одночасно активно діють від п’яти до семи політій. Це королівства, що виникли з феодального роздрібнення, поліси, створені в проміжках, утворення, які стихійно виникли через ці обставини. Вони звуться Англія, Франція, Іспанія, Швейцарія, Австрія, Богемія, папство, Данія, Швеція, Венеція, Флоренція, Неаполь, Баварія, Пруссія і т.д. Згодом до гри допустять Росію й Туреччину, бо вони розташовані поруч. Ця гра виходить на поверхню впро­довж Столітньої війни й спричиниться ще до двох віків жах­ливих воєн, у тому числі так званих релігійних воєн, доки її не буде інституйовано Вестфальськими договорами у 1648 р.

Чому сталося саме так? Це - не чистий випадок, адже неімперіалізація Європи є даною старою, яку нові обставини реактивували з доби в добу. Новизною модерності з другої половини XV ст. стала олігополярність трансполітії, яка складалася з королівств-політій, дедалі краще окреслюваних чимраз жорсткішими кордонами. Цю новизну можна чітко розгледіти в ретроспективі. З іншого боку, те, що кількість політій-дієвців постійно перебувала в потрібних межах, і те, що ніколи не виринула жодна гегемонічна політія, яка була б потужнішою за коаліцію слабших, слід уважати цілковитою випадковістю. Ці факти не були потрібними, передбачувани­ми й неминучими: вони суто історична випадковість.