Поразка Каролінгів

По завершенні римського епізоду Європа має незвичайну конфігурацію. Вона відповідає латинській імперії без Північної Африки, а невдовзі й без чотири п’ятих Іспанії, але з прирощенням на германську Центральну Європу, а з ІХ-Хст.

Події каролінгського періоду стали завершенням глибо­ких змін, які проходили в постримській Європі впродовж трьох віків у VI-VIII ст. Цим змінам була притаманна рідкісна незвичайність, оскільки вони полягали в дивовиж- ному синтезі римських і варварських елементів. Залежно від ваги, яку мали ті чи ті з них, можна намалювати дві цілком різні картини. Тривалий час домінантною картиною була картина падіння, варварства, повного розриву з римським минулим. У пізніший період наступність узяла гору над роз­ривом, і це сприяло зниженню напруги радше, ніж обриван­ню мережі. Можна також віддати перевагу картинам визрівання чи творчого руйнування, адже завдячуючи римським та індоєвропейським чинникам період продукує й нове, яке не можна прямо віднести до жодного з двох варіантів минулого і яке, якщо його сприймати під кутом зо­ру майбутніх процесів, має бути включеним до нового істо­ричного періоду.

Спроба створення імперії була-таки проведена, і проведе­на вдало, але вона залишилася ефемерною та ніколи з успіхом не повторювалася. Імперія Каролінгів постає як май­же дотепний епізод, але він розкриває період, коли історія стала на шлях, який дедалі більше відхиляється від того, яким просувалися інші культурні ареали. Чинники цього розходження мають привернути нашу увагу. Перший чин­ник можна знайти у варварських царствах. Великі навали слід розглядати не як дике нашестя та не як виконання пев­ного плану, а як спершу дуже поступовий і ледь помітний, дуже давній процес показу своїх сил через найманців, який стає дедалі потужнішим аж доки не перетворився на міграцію цілих народів із Північної Європи й із центру. По­ступовий характер процесу дав змогу і час географічним об­меженням, доримській спадщині та римському адміністра­тивному розділенню зіграти свою роль і забезпечити своєрідний неясно зорієнтований розподіл новоприбулих. Хоча археологія й показує розмах депопуляції на прикладі великої кількості полишених поселень, не всі римляни й ро­манізовані групи зникли, щоб поступитися місцем новопри­булим. Варвари - це таланисті завойовники, метою яких бу­ло не стати селянами на нових землях, а утворити нову правлячу еліту, яку б утримував народ завойованих.

Усі ці чинники сприяли тому, що різні народи розподіля­ються не випадково в перших-ліпших князівствах і царствах чи королівствах. Цілком можливо, що випадок привів англів і саксів до римської Британії, але вона є окремим утворенням, а племена - уже сформованими народами, а не безформною масою різнорідних елементів. Щодо поділеної латинської імперії, то можна навести таке ж саме зауваження стосовно будь-якої з її частин: хоча й не було жодної відповідності між тим чи тим народом - фракійцями, вестґотами, остґота- ми, бурґундами, лангобардами і певною географічною зоною, народи й зони мають відмінну й сформовану особистість, навіть якщо контури її залишаються розмитими. Хоча еліта, яка користується завоюваннями, вирізняється, можливо, жорсткими звичками, це не означає, що вона щойно вистриб­нула зі своїх прадавніх лісів.

Наведені міркування надто нечіткі й непевні, щоб дати за­довільну відповідь на запитання, яке не можна обминути: як ці варварські племена спромоглися закласти міцні підвалини європейської політичної карти та зробити намітки майбутніх королівств? Це ж саме запитання поставлять інші варвари, які нахлинуть із 793 р., - вікінґи. Вочевидь анархічні грабіжники виявляться здатними організувати в розпалі фе­одального розкладу Нормандське герцогство, звідки вони ви­рушать до Англії, щоб завоювати її та утворити унітарне ко­ролівство. Інші попрямували до Ісландії, де вже в Х ст. побу­дували струнку політію, яка змогла пережити не одне століття. Безстрашний норманський рід Отвілів заходився в ХІ ст. відвоювати Сицилію в арабів та Південну Італію у візантійців і спромігся утворити там структуровану й дієву монархію. Наявність успадкованих політичних кадрів недо­статня для потрібної відповіді. Її слід доповнити політичним режимом, який практикували варвари. Від самого початку він відповідає ексклюзивному типові - помірній ієрократії. Вона може зазнавати змін, порушень, уточнень, але ніколи не вийде за межі гри, яку запровадила.

Ієрократична схема відома здавна, і в ній немає будь-чого особливо оригінального.

Варто звернути особливу увагу на ознаку «помірна». Вона має на увазі, що другий установчий договір ієрократії - пер­шим суверен зв’язується з Богом, - а саме договір між дина­стією та підданими набирає ваги й змістовності. Намісництво короля конкретизується в згоді підданих визнати його легітимність. Ця згода ґрунтується, кінець кінцем, не на ідео­логії, а на розумінні того, що, обмінюючи покірність на мир, справедливість і процвітання, люди діють не за поганим роз­рахунком. Король у такій ситуації не може робити будь-що, він обмежений у своїй свободі дій, з одного боку, божествен­ними приписами, а з іншого - свободами своїх підданих. При цьому слід мати на увазі - і це надзвичайно важлива обста­вина, - що свободи захищає соціальна еліта, яка зацікавлена в їхньому захисті та має всі можливості для їхнього успішно­го захисту. Еліту представляють аристократи, які посідають стратегічне положення, а їхня домінантна стратегія орієнтується на помірність і навіть на скромність королівської влади. Посідаючи владні позиції, маючи авторитет, багатство, що не залежать від монархії, аристократи зацікавлені в тому, щоб ці їхні можливості зберігалися вічно, а цього вони можуть здобути, тільки утворюючи між собою досить сильні коаліції, щоб зірвати будь-яку спробу короля ослабити або знищити їх.

Проте для їхнього становища може виникати загроза з двох боків. Щоб утримати короля в його заспокійливому стані першого серед рівних, потрібно, аби аристократи домо­вилися між собою. Глибокі незгоди та розрив зв’язків мо­жуть розвалити коаліції та надати змогу комусь із могутніх нацькувати одних на інших на свою користь. З іншого боку, сеньйори застраховані від народного бунту, тільки якщо мо­жуть розраховувати на підмогу від влади, яка опікується миром і безпекою. Домінантна стратегія аристократів стає прозорою. Вони зацікавлені в підтримці династії, яка гаран­тує їм їхній стан і свободи. Але така гарантія передбачає відповідну вихідну систему орієнтирів, якою визначаються гравці, що гратимуть, та яка дає їм змогу зобов’язати дотри­муватися правил гри. Мовою фахівців така система зветься політією, а в історичних і морфологічних термінах - ко­ролівством або царством. Зазначені вимоги домінантної стра­тегії аристократів виглядають як глибинна та тривала основа успіху варварів у їхній справі з використання вказівок історії та географії для розбудови міцних політичних меж. Ясна річ, побудови виникають поступово, навпомацки та за­вдяки воєнній удачі.

Забезпечена помірність європейських ієрократій має два наслідки, мало помітні в період свого зародження, але вирішальні для майбутнього. Від самого початку виникає стан напруженості між стихійно доцентровими і абсолюти­стськими тенденціями королівської влади та стихійно відцентровими та помірними тенденціями соціальної еліти. Також від самого початку визнається, хай навіть і нечітко, поділ на публічну сферу, керування якою покладається на короля з його вельможами, і на сферу приватну, якою кож­ний порядкує на власний розсуд. Точніше кажучи, еліта вва­жає, що має невід’ємне право брати участь у керуванні спільним благом у згоді з королем і під його проводом, а ко­роль не має жодного права втручатися в особисті справи аристократів, у розпорядження їхнім майном і в стосунки з їхніми людьми, навіть у публічні позиції, які вони обіймають на регіональному і місцевому рівні.

Внесок варварів у помірність європейських ієрократій, очевидно, першорядний, адже режими з аристократичною домінантою - з короёем чи без нього - стають притаманними індоєвропейським суспільствам від самого початку. Привлас­нивши собі рештки ёатинського Риму, новоπрибуёі вибраёи в римській спадщині все, що дозвоёяёо інституцілізувати та «модернізувати» їхні політичні традиції, Костянтина як мо- деёь християнського суверена, титуёьну систему пізньої імперії, адміністративні округи. Вони досягёи в цьому тим біёьших успіхів, що їх у цьому напрямку підтримувала цер­ква, зробивши з Костянтина наступника Давида й Соёомона та вписавши вёасну організацію в римську адміністративну структуру. З іншого боку, дуже сиёьно виражені в IV ст. аб­солютистські тенденції в християнській імперії відкидають, і в цьому проявёяеться цілковита відмінність від Візантії, яка за браком аристократії збереже й підсилить абсоёютизм своєї ієрократії в повній відповідності до азійських традицій.

Якщо внесок варварів виявився вирішальним, внесок Ри­му також значний, оскільки в латинській частині він не зни­щив аристократію, а використовував її, щоб поповнювати правлячу еліту й керувати полісами, на мережу яких імперія спиралася так само, як і на свою будову. Ці римські аристократи, що самі вийшли з аристократії італійської, іберійської, романізованої кельтської, після розпаду імперії опинилися колишніми римлянами, але виявилися соціально живими та міцними. Аристократія варварів не заступила ро­манізовану аристократію: вони злилися, укріпилися та ще більше зміцнили свої позиції. Злиття - яке не виключає ускладнень і зведення рахунків на місцевому рівні - забез­печило соціальній структурі та її політичним наслідкам зага­льну наступність, сумісну з виникненням і підйомом нових родів, занепадом і зникненням родів старих.

Щодо іншої складової європейської соціальної структу­ри - селянства, то його розпад імперії та германське нашестя зовсім не зачепили. Від латинської латифундії до вілли епо­хи Меровінгів і Каролінгів спостерігається повна наступність як з економічної, так і з соціальної точки зору.

Які повчальні висновки можна зробити з подій навколо цієї імперії? Найперші висновки стосуються неактуальності імперії Каролінгів. Карла Великого коронували в 800 р., по­мер він 814 р., а імперія завдячує тим, що проіснувала до 843 р., тільки випадкові, що зробив з Людовиіка Благочести­вого його єдиного наступника, який вижив. Хай там як, але імперія надто велика й надто мало заселена, щоб нею можна було керувати з єдиного центру. Усі ознаки вказують на од­не: спроба імперіалізації не передвіщає майбутнє, вона жи­виться й керується ностальгією за римським минулим. У цьому сенсі цікава й симптоматична новація - саме корону­вання імператора в Римі. Він проголошує й затверджує оста­точний розрив грецької та латинської імперій. Цей симптом виражає певну дану, а саме те, що ці два світи сприймають відтепер один одного як окремі, і так воно є насправді, тож, не слід і намагатися возз’єднати їх. Він є також і ознакою ар­хаїзму, оскільки ця подія має сенс тільки стосовно минулого і веде до свого логічного завершення поділ і розходження між Заходом і римським Сходом, розпочатий Діоклетіаном і за­креслений заснуванням Константинополя.

Цей архаїзм водночас і ознака визначної новини, а саме входження до історичної самосвідомості нової Європи - ла­тинського християнства. У релігійному плані після навернен­ня та організації сільського населення, християнізація стає вже абсолютною. За римської доби християнство було майже виключно міським явищем, як про це свідчить те, що лати­ною «язичник» і «селянин» мають однаковий корінь - «paga- nus»: селянин як протиставлення міщанинові. Село було «ох­рещене» в епоху Меровінгів, і тоді ж запроваджена система парафії, якій судилося протриматися аж до наших днів, і те­пер вона починає зникати. Ця система ґрунтується на ідеї максимально можливої відповідності, яку слід встановити між церковною організацією та світськими угрупованнями, щоб життєві громади могли перетворюватися на громади вірців і спасенних. Цим постулатом завершується надання церкві територіальної структури, а структуру цю ототожню­ють із політичними та адміністративними територіями. У той самий період зазначена орієнтація, якою проголошується прагнення добитися злиття людського суспільства з христи­янською спільнотою, підсилюється інновацією, яка йде в ра­дикально протилежному напрямку. У VI ст. св.Бенедикт при­носить на Захід чернецтво, що зародилося в грецькому хрис­тиянстві. Самітницьке та монастирське чернецтво виражає, навпаки, необхідність виходу зі світу та створення окремих громад для тих, хто претендує на справжнє християнське життя.

Наслідки загального прийняття християнства мають вирішальне значення для цивілізації, оскільки великими ку­льтурними спрямуваннями керують найвищі цілі. Упродовж понад тисячу років діяльність у Європі буде весь час більш-менш глибоко позначена християнством. Це тверд­ження стосується не стільки самої діяльності, скільки прак­тичних методів роботи та пізнання. Майже для всіх видів ма­терії, що обробляються, будуть знайдені форми, навіяні хри­стиянством, і навпаки, формам будуть знаходити христи­янізовану матерію. Процеси пізнання просякнуті проблема­тикою, засновками, упередженнями в християнському дусі. Оскільки вся ця діяльність наддетермінована цілями, на службу яким вона мобілізується, то зачіпаються всі стани за двома головними осями. Усе, що йде в напрямку логіки укла­ду, отримує християнське тлумачення: політика, економіка, етика, педагогіка, ігри... Коли ж логіка укладу вступає в су­перечність з християнським ученням, наприклад, лихварст­во або також війна чи політична хитрість, вибухають кон­флікти й потрібно шукати компроміси.

Результатом стала цивілізація, в якій неможливо знайти хоча б одну рису чи один аспект, який не мав би жодного зв’язку чи жодного разу не пов’язувався б з християнством. Цей результат нормальний і банальний у тому сенсі, що всі великі цивілізації були так само визначені та просякнуті ве­ликою релігійною традицією. Нормальність цього факту на­водить на думку про неймовірність того, що ненормальність виникнення модерності можна було б приписати християнст­ву як одному з її органічних процесів. І навпаки, якщо мо- дерність - це нова матриця можливих культурних варіантів, її виникнення в особливому контексті християнської цивілізації неминуче повинне було набути антихристиянсь- ких рис. Ці риси - зовсім не показники будь-якої не­сумісності між християнством і модерністю, а з простішого та менш драматичного погляду це показники одвічного за­родження нового через чорнозем, просякнутий християнст­вом, найперше і найвище призначення якого полягає не в то­му, щоб ідентифікуватися з тим чи тим культурним ареалом. Європа стала християнською за доби Каролінгів, але христи­янство не вимагало за своєю природою Європи для самови­раження, так само як і Європа не вимагала християнства, щоб жити своєю долею максимального культурного ареалу.

Отже, середовище було наскрізь просякнуте християнст­вом, а християнство своєю чергою перебрало від нього деякі риси. Вони не такі славетні й яскраві, як собори та схоласти­ка, але вони змогли зробити неабиякий внесок якщо не у ви­никнення модерної доби, то принаймні в умови її можливості. Серед них виділяються дві риси, що стосуються організації та життя церкви. У стратифікованому й територіалізованому суспільстві церковна організація, яка вирішила якнайтісніше увійти в це суспільство, а не виходити з нього, не може уник­нути зараження стратифікацією й територіальністю. Тери- торіальність наражає церкву на ризик розколу на стільки церков, скільки є організованих політій і політичних сил, за­цікавлених у тому, аби поставити ці церкви собі на службу. Зазначений ризик пов’язаний із тим, що церква як церковна організація має організаційну спорідненість з імперією. За відсутності імперії та за існування великої кількості суве­ренних політій церква стикається з вибором між розпадом і зникненням на користь національних церков або утворенням духовного й нетериторіального контрсуспільства. Випадко­вості історії дозволяють перевірити ці твердження. Право­славне грецьке християнство процвітало в тіні Візантійської імперії. Коли імперія зникла, воно розпалося на етнічні й на­ціональні церкви, тісно підпорядковані певним інтересам, які, можливо, були законними, але, безперечно, не релігійни­ми. Латинське християнство абсолютно не мало імперії, з якою воно могло б зв’язати своє існування. Частина цього християнства зазнає в період Реформації тієї ж самої долі, що й грецьке християнство, ідентифікувавшись із національ­ними політичними церквами. Друга частина - католицька - вочевидь обрала шлях, указаний модерною добою, шлях трансполітійної та екстратериторіальної організації.

Стратифікація справила свою дію в більш прямий спосіб із наслідками, очевидно, несприятливими для християнства і, поза сумнівом, сприятливими для розвитку Європи. Вище духовенство, як біле, так і чорне, отримало до свого складу паростки аристократії, бо та мала кого влаштовувати, а місця виглядали спокусливо. Такий дещо викривлений добір кадрів не був поганий сам по собі, але, як і всякий інший спосіб добору, він віддалявся від принципу компетентності, збільшував небезпеку некомпетентності стосовно суто релігійних критеріїв, церковних звичок, які мало відповідали настановам учення і дисципліни. Сприятливим наслідком є участь вищого духовенства в політичних змаганнях аристо­кратії з метою встановлення стрункого політичного укладу, який зміг би підтримувати мир, та режиму, орієнтованого на помірність. Цезаро-папістські нахили, які церковні достойни­ки могли витягти з пам’яті про добу Костянтина, отже, ней­тралізувалися. Альянс трону з вівтарем набував такого ж са­мого значення, що й союз династії зі своїм дворянством: до­говір на обопільну користь сторін, а не зведення однієї до стану служниці другої.

Щодо нижчого духовенства, то воно походить із селянсь­кого світу, а згодом, коли з X ст. відроджуються міста в Італії, а з XI ст. і в інших місцях, і з міст. Ототожнення па­рафії з сільською громадою веде до злиття їхньої долі, а кюре, вікарій чи священик може стати чільним органом у громаді. Як клерк, інтегрований в організацію, що по­ширюється на весь ареал, він входить у контакт з вищими рівнями культурної дійсності й може поширювати на своєму скромному рівні її ослаблений відгук. Саме він за­безпечує значною мірою культурну гомогенізацію Європи в її соціальних глибинах, як це роблять «джаті» брахманів у Індії, а роди освічених у Китаї. З огляду на свою належність до церковної організації, кюре парафії має також доступ і до аристократії - або опосередковано, через вище духовен­ство, або більш прямо, через сеньйорію та належність до неї парафії. У разі конфлікту між сеньйором і селянами кюре стихійно відіграє певну роль, оскільки завдяки своїм обо­в’язкам і своїм зв’язкам він посідає місце передавача ін­формації в обох напрямках. Ця позиція надає йому виріша­льного значення в двох видах різноспрямованих стра­тегічних ігор: або він сприяє союзові села й феодала проти підсилення королівської влади; або він підтримує союз на­роду й центральної влади проти аристократії. Перша стра­тегія сприяє помірності влади, тоді як друга може сприяти поступові до абсолютизму.

Історичний епізод Каролінгів веде також до важливих не­гативних висновків. Згідно з одним із них, в Європі не існує - на даний час або потенційно - жодної політії, здатної розви­нути таку силу, яка дозволила б їй завоювати чи стабільно контролювати інші політії, їхні еліти та народи. Досвід Ка­ролінгів показовий не стільки сам по собі, скільки тим, що його повторив Ottoh з 962 р. Оттонівська династія виявилася неспроможною поширити свою реальну владу на всю Європу та блокувати дедалі помітнішу різницю між спадщиною Кар­ла II Лисого та Людовіка І Німецького: так, у XI ст. вже мож­на вирізняти Францію й Німеччину. Неімперіалізація Європи відбивається в позитивних прикладах, у незалежних політіях і в стрункій трансполітійній карті. Другий негатив­ний урок показує, що альянс між імперією та папством за моделлю Костянтина та Візантії, який був стихійним ще між Карлом Великим і Леоном III, зникає при Оттонідах. Конфлікт 1077 р. між Григорієм VII і Генрихом IV не був викликаний цими обставинами, хоча він і вибухнув з приво­ду контролю за призначеннями духовенства. Це питання по­сідає чільне місце, коли доводиться вирішувати, чим має бу­ти церква: організацією, вільною від будь-якого політичного підпорядкування, або ж одним із департаментів імперських справ. Перемога папи над імператором провіщає не ілюзії папського верховенства, які плекатиме століттям пізніше ^окентш III, а виникнення нової ситуації: спільнота вірних, організована для самої себе, незалежна від будь-якої політичної організації та відкрита для всього людства.

Цей історичний епізод показав також, що владний апарат у Європі може складатися тільки з аристократів - світських або духовних, - оскільки вони єдино компетентні, якщо вла­да хоче бути ефективною, або ж досить сильні, щоб успішно протистояти всіляким спробам зламати їх. Виходячи з цьо­го - і вже на віки, - ієрократія зможе пом’якшуватися тільки більшою або меншою мірою аристократами. Християнізація сприяє тому, що аристократи отримують монополію на політичні позиції. Будь-яка влада, що прямує до абсолютиз­му, прагне ставити на такі позиції людей, які не мають со­ціальної основи, незалежної від влади, - рабів, вільновідпу- щених, євнухів, іноземців, представників меншин... В Європі немає жодної визначеної в такий спосіб групи населення. По­вна християнізація залишила меншиною тільки євреїв, але їхня репутація боговбивць в очах християнства не дозволяє ставити їх на політичні позиції. Робити євнухів - значить на­кликати на себе анафему, раби дуже нечисленні й уже фак­тично зникають. Щоб знайти вихід Оттоніди вирішили ввес­ти до свого апарату єпископів і абатів, оскільки в них не було законних дітей. Проте в них були родичі й близькі люди в се­редовищі аристократів, тож, ефективність цього заходу, ма­буть, була сумнівною, навіть якщо не брати до уваги конфлікт, який неминуче виникав би з цього в питаннях при­значення церковних достойників. Хай там як, але впродовж кількох століть, аж доки середньовічні університети не поча­ли випускати правників, політична влада на всіх рівнях мог­ла набирати собі на службу тільки тих людей, які були за­цікавлені в контролі її поширення. Королівський апарат от­римає певну свободу дій, тільки коли зможе залучати на свою службу легістів - чиновників, які мали правову освіту.

Останній висновок менш притаманний, але його важ­ливість через це не знижується. Якщо імперію неможливо заснувати завдяки процесові, який йшов би з середини Євро­пи, то її так само неможливо створити й завоюванням ззовні з тих самих причин. Немає жодного центру ваги, знищення чи завоювання якого забезпечило би переможцеві панування над усією Європою. Якщо припустити, що таке панування встановили, йому довелося б зіткнутися з безліччю соціаль­них пірамід при низькій вартості мобілізації кожної піраміди проти кожної зовнішньої загрози та помірній вартості об’єднання пірамід між собою. Розпорошення і опір поясню­ють те, що впродовж понад два віки, з VIII по X ст., сараци­ни, нормани, угорці могли безперервно нападати, грабувати, розоряти, руйнувати й не змогли нічого завоювати. Нормани й угорці оселилися в Європі в Х ст. і остаточно перейняли європейські звичаї. Сарацинів урешті-решт вигнали завдяки зміні співвідношення сил, яка рано чи пізно мала статися. За певною іронією долі саме нормани допомогли вибити їх з Південної Італії та з Сицилії в ХІ ст.

Після та внаслідок невдачі Каролінгів і повторної невдачі Оттонідів і Священної Римської Імперії залишається, утім, певна проблема. Якщо Європа непридатна для остаточної імперіалізації, то який же відомий чи новий тип структури повинна вона взяти їй на заміну? Відповідь на це запитання дадуть складні процеси, які розтягнулися щонайменше на п’ять віків: структурною альтернативою стане олігополярна трансполітія. Перехід від одної альтернативи до іншої вкорінюється в феодалізмі, роль якого неможливо пере­більшити, щоб зрозуміти остаточне виникнення Європи, здатної пережити прихід модерної доби.