Роль Риму

Різні аспекти Риму як імперії були розглянуті вище. З них випливає, що римська імперія є нетиповою, оскільки во­на імперіалізує не культурний ареал, а фрагменти трьох ареалів - європейського, азійського та північноафрикансько- го.

Політичне об’єднання Середземномор’я Римом становить загадку, яку належить розгадати, адже це об’єднання мало дуже малі шанси на здійснення. Незважаючи на видимість, Середземне море не є центром ваги й природним ядром згур­тування для різних частин історії людства. Звичайно, це - внутрішнє море, але не озеро. Шторми тут непередбачувані й потужні, вони спонукають радше до прибережного плаван­ня, ніж до виходу у відкрите море. Його периметр характеризується дуже посіченим гірським рельєфом, зам­кненими прибережними басейнами та ізольованими й несуд­ноплавними гирлами. Такий рельєф змушує до відносної ізо­льованості та вираженого розсіяння. Кліматичні умови спри­яли поширенню спільної сільськогосподарської моделі з VII-VI тисячоліть. Ця модель прийшла з Близького Сходу і поєднує рільництво, яке базується на вирощуванні зернових, виноградниках і оливкових деревах, з вівчарством і козівництвом. Однорідність моделі забезпечує майже повну самодостатність кожного регіону. Жодна стихійна потреба взаємодоповнюваності не примушує ізольовані й розсіяні одиниці відкриватися одній назустріч іншій. Загалом, Серед­земномор’я радше зона розсіяння: імперіалізація через нього аж ніяк не є сама собою зрозумілою.

Щоб зрозуміти й пояснити, що ж таки відбулося на­справді, треба поглянути за межі Середземномор’я та вдати­ся до образу синапсу.

Наведена загальна ситуація не передвіщає неминучого об’єднання. У масштабі тисячоліть ми змушені констатувати повну відсутність процесів у цьому напрямку. Фінікійська колонізація має торгову мету, а грецька - відбувається з де­мографічних причин. Жодна з них не має політичних цілей, які полягали б у закладенні підвалин майбутнього середзем­номорського цілісного утворення. Не можна навіть стверджу­вати, що хоча намірів таких, поза сумнівом, не було, колонії ставали принаймні якимись віхами чи орієнтирами для май­бутніх амбіцій. Цього не можна стверджувати, тому що греки почали засновувати свої колонії ще в мікенський період і продовжували цей процес іще протягом тисячі років і при цьому він жодного разу не перетворювався на спробу імперіалізації, до якої можна було б віднести хіба що при­клад Делоського союзу, заснованого й керованого Афінами після греко-перських воєн, який протримався аж до Пело­поннеської війни, тобто протягом трьох поколінь у V ст., коли союзники тільки й встигли, що труснути капшуком задля спорудження розкішного Акрополя.

Якщо звузити масштаб часу з тисячоліття до століття, то можна помітити, що історична ситуація в трьох ареалах по­значена нахилом центру ваги до Середземномор’я. Північно- африканський ареал майже повністю відрізаний від чорної Африки Сахарою. Якщо там і виникають політичні амбіції на кшталт Карфагена чи когось із його представників, вони мо­жуть спрямовуватися тільки в бік Середземного моря. Мож­ливості європейського ареалу щодо мобілізації сили та вихо­ду назовні обмежуються тільки італійською та грецькою пе­риферією. Азійський ареал характеризується складнішою ситуацією. Він може виявляти зовнішню політичну ак­тивність тільки в бік Заходу й Середземномор’я, адже на Сході перед ним знаходяться лише гори та племена, які важ- ко підкорити й контролювати. А далі він межує з індійським ареалом. Він не піддається асиміляції, хоча його можна заво­ювати вторгненням через Гіндукуш. Завоювання означає, що індійські імперські позиції переходять до рук сил, які прий­шли з Передньої Азії, а не те, що індійський ареал був по­глинений азійським. Хай там як, але в VIII-IV ст. до н.е. Індія перебуває в розпалі імперіалізації. Воєначальники Александра змусили його відмовитися від походу в долини Гангу, можливо, більше з міркувань здорового глузду, ніж через бажання повернутися назад та скористатися з резуль­татів уже здійснених завоювань. По смерті Александра і роз­паду його імперії західна частина Азії, Анатолія, «Родючий Півмісяць» і Єгипет еллінізуються через міста й еліту та майже втрачають інтерес до східної частини, яку невдовзі залишають персам Аршакідам. Починаючи з ІІІ ст. до н.е. За­хідна Азія спрямовує свої погляди тільки на Середземно­мор’я.

Середземноморська орієнтація трьох ареалів за цих об­ставин веде до кількох можливих сценаріїв. Найімовірнішим є завоювання та об’єднання зі сходу азійським ареалом. Перська навала на Єгипет наприкінці VI ст. до н.е. і на Грецію на початку V ст. до н.е. могла бути передвісником цього процесу, який швидко обірвався через греко-перські війни.

Якщо взятися за ущипливе питання історичної долі Риму, то можна полегшити собі справу, поділивши його на «як» і «чому». Питання «як» стосується піднесення Риму як серед­земноморської сили, здатної об’єднати весь басейн у стабіль­ній імперії. Можна знайти слушні відповіді на це запитання, якщо знову ж таки сформулювати його в термінах транс- політійних систем. Якщо не брати до уваги початкову фазу його історії, то протягом царського періоду з 759-го до 509 р. до н.е. Рим завжди був утягнутий у двополярну гру, не­стабільну за своєю сутністю та підпорядковану обмеженню на кшталт «усе або нічого». Упродовж століть він вів смер­тельні війни, з яких завжди виходив живим. Чергування двополярних ігор виражається в розширенні римської поту­ги послідовними колами мірою того, як попередня перемога приводить його до зіткнення з новим, більш далеким викли­ком.

трьох елліністичних царств, перш ніж заходитися завойову­вати Європу, хоча він майже одразу зупинився, обмежив­шись Рейном і Дунаєм.

Якщо запитання «як» виглядає загадкою, яку можна сподіватися розгадати, то запитання «чому» - це таємниця, в яку важко проникнути ще з часів античності. Таємниця ще більше густішає через те, що вона подвійна. Як пояснити та­ку надзвичайну постійність успіхів протягом тисячі років? Логіка, що діє в запитанні «як», дозволяє зрозуміти об’єднання Італії та й усього Середземномор’я, але не дає жодного пояснення тому дивному фактові, що на кожному етапі факел тримала одна й та сама рука, хоча його передача з одних рук до інших була слушнішою, як про це свідчить, зокрема, китайська історія. І цією рукою є рука полісу - чинника, найменше здатного на таку звитягу. Поліс має три вочевидь невиправні вади, щоб проводити амбітну імперську політику.

Таємницю Риму доводить до апогею той факт, що завою­вання імперії полісом абсолютно унікальна річ. Завоювання Флоренцією її «контадо»[†††††] і завоювання Венецією «Твердої землі»[‡‡‡‡‡] не витримують порівняння в жодному сенсі. Пояс­нення, яке дає Полібій на початку VI книги «Римської історії» й досі залишається найкращим. Рим зобов’язаний своїм успіхом змішаному політичному режимові, визначною рисою якого була ідеальна пристосованість цього змішаного характеру до вимог військової ефективності. Олігархічний елемент, представлений патриціями Сенату, забезпечує на­ступність і стабільність. Демократичний елемент в особі плебсу й народу обіцяє народну підтримку, яка спирається також і на фактичну участь у поділі вигод від завоювань. Формула «Senatus populusque Romanus» («Сенат і римський народ») - не просто формула, це - реальність. Монархічний елемент, утілений двома консулами, яких обирають на один рік, а по завершенні стають проконсулами, тобто головноко­мандувачами військ, що ведуть кампанію, забезпечує мобілізацію й концентрацію сили, не підвищуючи при цьому ризики тиранії, не викликаючи паралізуючих превентивних заходів Сенату та не відриваючи народ від Сенату на ко­ристь демагогів. Саме так урешті-решт усе й буде відбувати­ся, але це станеться не раніше першої половини І ст. до н.е., коли головне вже буде зроблене. Полібій слушно увінчував чесноти політичного режиму «чеснотою» римського народу, яка складалася з енергійності, терпіння, упертості, гордині, жадібності, віри в долю Риму, який водночас сприймався як окрема цілісність людей, що його складають, і ототожнював­ся з формулою «Senatus populusque Romanus». Загалом ми маємо справу з історичною унікальністю, яка, подібно до будь-якої іншої унікальності, залишається непояснюваною за певними межами.

Основний внесок Риму до європейської історії - це не політичне об’єднання Середземномор’я в імперію, а розчле­нування цієї ж таки імперії. Ця подія, яка лежить у найвіддаленіших витоках сучасності, була, безперечно, най­вирішальнішою для Європи і через модерність для виду як такого. Падіння Риму стало топосом історіографії, який за­звичай змішують з топосом занепаду. Якщо спробувати окреслити причини та сенс цієї події, то краще відділити ці дві теми одна від одної і при цьому не звертати уваги на за­непад. Висувають численні причини падіння Риму за двома головними напрямками: або вважається, що Рим помер від внутрішнього виснаження з економічних, демографічних, ду­ховних, релігійних причин; або ж твердять, що його погубили зовнішні напади варварів. Ми можемо подолати ці штучні протиставлення та долучити всі слушні причини до пояснен­ня, переносячи наголос, як це нам пропонує аналіз імперій. Такий аналіз веде до двох принципових тверджень:

- «кожна імперія рано чи пізно розпадається, бо вона жи­ве не по кишені та зазнає тиску ззовні»;

- «кожна імперія рано чи пізно відбудовується, бо одні й ті самі причини призводять до одних і тих самих наслідків».

Якщо застосувати ці два твердження до Риму, то ми дійдемо трьох висновків. Перший полягає в поступовому ви­ходу на поверхню, починаючи з другої половини III ст., двох римських імперій - грецької й латинської. Другий полягає в тому, що розчленування торкається виключно латинської імперії, тоді як грецька імперія дуже добре відбудовується в VI ст. і досить успішно опирається нападам мусульман після важкого початкового періоду й загине тільки в 1453 р. Третій висновок вирішальний: латинська імперія ніколи не відроди­лася, незважаючи на те, що імперська ідея жила довго. Кож­ний із наведених висновків має просте пояснення. Чому обидві частини імперії дрейфували аж до затвердження цьо­го руху, коли в 330 р. Константинополь не став її другою сто­лицею? Тому що Римська імперія була випадковим, штучним і крихким зібранням трьох культурних ареалів. Чому доля обох її частин виявилася різною? Тому що в грецькій частині абсолютна ієрократія, яка спиралася на дієвий адміністра­тивний, військовий і релігійний апарат, віднаходить і про­довжує тисячолітню азійську модель: Візантія - це історич­не вираження Передньої Азії, а не Європи. У латинській час­тині аристократи реагують на абсолютизацію пізньої Римсь­кої імперії, замикаючись у своїх володіннях, підриваючи цим самим соціальні, економічні, фінансові, фіскальні, адмініст­ративні та, можливо, навіть емоційні підвалини імперії. Цей підривний процес дає варварам змогу проникати, облашто- вуватися й урешті-решт завоювати й поділити між собою імперію. Чому латинська імперія ніколи не відродилася? То­му що протягом п’ятнадцяти століть цьому заважала низка зрозумілих випадковостей: поразка Каролінгів, феодалізм, олігополярна згода європейських націй. Завершенням проце­су, який розпочався наприкінці V ст., могли б стати такі собі Сполучені Штати Європи.

Сенс події міняється залежно від елементів, які беруться до уваги. Середземномор’я перестає бути в центрі ваги і стає кордоном. Історики ще сперечаються про те, чи цей розрив стався вже при Меровінгах, чи його причиною були мусуль­манські завоювання при Каролінгах. Фактом є те, що, ставши кордоном, Середземне море збігається з фізичними даними, які перетворюють його радше на зону розпорошення, і з да­ними історичними, які роблять з нього зону зближення між культурними ареалами. Його подальша доля більше відповідає цим напрямкам, ніж це було будь-коли за Римсь­кої імперії. З початку XII ст. хрестові походи відновлюють шляхи сполучення, які ніколи не були повністю перервані, і започатковують віки обмінів і конфліктів. З XVI ст. воно стає глухим кутом унаслідок відкриття морських шляхів до Азії й Америки і головно унаслідок переміщення європейського центру ваги на північний захід. У XIX-XX ст. аж до Другої світової війни Середземне море слугує економічним і воєнним чинником для зовнішньої політики Європи. Три аре­али відриваються один від одного, принаймні азійський і європейський, оскільки північноафриканському ареалові надто не вистачає глибини, аби мати змогу існувати трива­лий час у незалежному стані. I хоча все, принаймні в західній частині, від Триполітанії до Атлантики, свідчило за можливе її долучення до латинського та європейського ареа­лу, мусульманське завоювання надовго прив’язує його до Азії, за винятком хіба що Іспанії, яка повертається до Євро­пи в XI-XV ст.

Передня Азія зазнає нового зміщення свого центру ваги, але цього разу в східному напрямку - до Месопотамії та ^а- ну. Вона віддаляється від Середземномор’я, замикається на самій собі, підтверджуючи вікову закритість щодо зовнішнь­ого світу. Це зміщення та його наслідки конкретизувалися протягом понад півтисячоліття, з V-VI ст. і до монгольської навали XIII ст., пройшовши при цьому кілька етапів. До му­сульманського вторгнення Візантія силкується відновити цілісність імперії, зокрема при Юстиніані (527-565 рр.). Вис­наження Візантії, поглиблене, поза сумнівом, першими епідеміями чуми, сприяє завоюванням арабів, які користую­ться також і тодішньою кризою Персії Сасанідів. Результа­том стає певне об’єднання Передньої Азії Аббасидами про­тягом одного чи двох славних віків з 750 р., ще до того, як розпорошення й занепад ударять по монголах і призведуть до їхнього падіння. Від самого початку XVI ст. Османи почи­нають переформування величезної азійської імперії, але ^ан залишиться незалежним від неї.

Для Європи вирішальна подія - відкриття сполучення між римською та германською її частинами, що стало водно­час наслідком і причиною розчленування. Цей вихід спричиняється до переміщення центру ваги на північний захід. Ці дві частини Європи стали дуже різними після п’я­тисот років роз’єднання і попри всі контакти та численні проникнення. Проте їм вдається створити на диво ефектив­ний казан. Він починає діяти з V ст. навіть іще до розпаду імперії. У VI-VIII ст. він стає активнішим. Від цього часу Європа ідентифікує себе з латинським християнством і відвертається від візантійського грецького християнства.

У цілях нашого дослідження ми маємо розглядати римсь­ку спадщину не як усе те, що в пізнішій Європі можна буде прямо чи непрямо віднести до Риму, а як те, що могло спри­яти виникненню модерності через певні прояви посередницт­ва, з якими доведеться розбиратися. Цей дуже обмежуваль­ний критерій дозволяє взяти до розгляду три вирішальних види спадку. Перший - це великий поділ між романізовани­ми і нероманізованими європейцями. Він виражається у чис­ленних розривах між латиномовними та германомовними чи слов’янськомовними країнами, між країнами римського та звичаєвого права, між країнами міського і сільського спряму­вання, між «красномовними» і «мовчазними» народами. Цей принциповий розрив проявився в грандіозному вимірі в XVI ст., призвівши в загальному плані до поділу на като­лицькі й протестантські країни. Поділ цілком реальний, але нам слід стерегтися перетворювати його на поляризацію. Ідеться радше про нюанси тонів і смаків. Писане й звичаєве право не мають між собою абсолютної різниці, адже римське право вийшло з судової практики, а звичаєве було закріпле­не феодалами й монархами. Середньовічні міста прищепили міський спосіб життя в германських краях. І протестанти, і католики - християни. Отже, треба бути обережним, адже якщо розглядати поділ як абсолютну реальність в окремих питаннях, то ми наражаємося на ризик віднести на них усі пояснення як на причини наслідків, які ми хочемо пояснити. Ми, отже, наражаємося на логічну помилку.

Другий спадок - це селянство й аристократія. Римський внесок негативний і через це помітніший. Римська імперіалізація не призвела до ліквідації індоєвропейського соціального укладу, хоча й мала б, як це сталося в Індії та Ірані. Ця винятковість Риму потребує пояснень. Для цього слід виходити з того, що поліс Рим, що був того часу рес­публіканським і доімперським, ще більше зміцнив аристо­кратичні й селянські коріння й підвалини свого соціального укладу завдяки своїй будові, своєму змішаному політичному режимові та своїй ідеології. Імператори епохи Юлія та Клавдія розпочали фізичне знищення римської аристократії, але це принесло їм славу мерзенних тиранів. Антоніанці відмовилися від цього замислу, і це піднесло їх на небосхил монархів-філософів. Глибинна причина збереження аристо­кратії лежить, однак, не в повазі до минулого й у прагненні гарної репутації. Будова Римської імперії базувалася на ме­режі самокерованих і самофінансованих полісів. Там, де ари­стократія в Європі існувала, - а її не було в Азії, в Грецькій імперії та у Візантії, - вона виконувала життєво важливу морфологічну функцію, стихійно займаючи всі позиції, які надавала морфологія. Апаратові імперської влади була по­трібна аристократія, щоб зменшити вартість керування та контролю імперії.

Найважче було вижити селянству, але воно вижило. Ве­ликі господарства з рабами - це економічний глухий кут, і вони зникли разом із кінцем завоювань у два перші століття імперії. їх заступила система колонату. Володіння діляться на дві частки: одна з них приносить прямий доход і обробля­ють її селяни, які самі живуть з тих ділянок, що становлять другу частку. Розмір частки прямого господарювання може мінятися залежно від економічних обставин аж до повного зникнення, коли колони перетворюються на орендарів. Важ­ливим моментом є те, що колони - це завжди сім’ї, яким пе­редають у керування господарство, хоч яким малим воно бу­де. Цей підхід зберігає та увічнює їхній первісний індоєвро­пейський статус самостійних керівників підприємства й за­побігає зведенню їх до статусу батраків, які перебувають під владою іншого. Починаючи з ІІІ-IV ст. домінантним режи­мом, принаймні в латинській частині, бо грецька в елліністичних царствах повернулася до хліборобської систе­ми Передньої Азії, стає система майже автаркійних лати­фундій, яка інституціоналізує поєднання великого володіння з малими господарствами, які ведуть сім’ї. Ця система пере­ходить без змін Меровінгам і Каролінгам. Вона зберігається й поширюється феодалізмом, який перетворює колонів на кріпаків, які, проте, не стають батраками. З XIV ст. частка феодала, яку обробляють кріпаки на пряму вигоду власника, зникає, грамотами про волю поступово ліквідується кріпацт­во і сім’ї починають уперто і невпинно боротися за те, аби от­римати власність на землю. Вони рано чи пізно досягають цієї мети в той чи той спосіб, і європейське селянство після двох тисячоліть терпіння примх долі повертається до свого первісного стану - дрібних сільськогосподарських підприємців, господарів своєї господарської долі.

Третім і останнім спадком Римської імперії є церква як інституція й організація, а не християнство як загальна релігія. Християнству, безперечно, була потрібна імперія, щоб розпочати ходу до своєї універсалізації, але така імперія не конче мала бути Римською. В уяві можна легко побачити християнство релігією Передньої Азії, радше ніж Європи. Тим, що історія вирішила інакше на два тисячоліття, ми почасти завдячуємо Римові в тому, що імперія стала носієм для поширення християнства й принесла його до Європи. Але ця визначна спадщина не є внеском Риму в поя­ву модерності. І навпаки, церква є таким внеском - церква як організація спільноти вірних. Це - вельми самобутнє і навіть унікальне створіння, в якому Рим відіграв хоча й ду­же непряму, але вирішальну роль.

У Писанні немає практично жодної вказівки щодо ор­ганізації спільноти. Довелося все винаходити за допомогою імпровізації, поступового створення своїх способів з ураху­ванням умов і обмежень. Основними винайденими способами стали: вибір навернення в християнство невірних проти зам­кненого сектантського підходу в євреїв; поширення христи­янства з полісів і міст, а не через заснування монастирських громад, які почали з’являтися тільки в IV ст.; таємне прий­няття християнства та переслідування, які протягом трьох століть і аж до Костянтина не давали змоги запровадити це- заро-папістську систему. Принцип апостольської спадщини, закріплення кожного єпископа за певним апостолом, спадкоємцем якого він стає, виражається на Заході в тому, що єдиним апостольським престолом є римський престол, заснованим апостолами Петром і Павлом. Відокремлення Римської імперії мало механічним результатом те, що римський єпископ стає єдиним проводирем латинської церк­ви, тоді як Грецька імперія отримала декілька апостольських престолів. Суперечки з гностиками та єретиками всіх мастей виявили важливість проблем учення та ортодоксального тлумачення, що підсилило роль єпископів. Виникли ієрархічні й пірамідальні інституційні структури, які без зу­силь вписувалися в римську адміністративну структуру. Та­ка конвергенція призвела до того, що в IV ст. Костянтин і Феодосій запровадили найкласичнішу для імперії систему: залучення релігійного одкровення на ідеологічну службу ієрократії та включення духовенства до її владного апарату. Але Римська імперія розпалася і вже більше ніколи не була відновлена. Цей нещасний випадок унеможливив, з огляду на відсутність цезаря, цезаро-папістський варіант, який пе­реміг у Візантії. Церква стала незалежною трансполітійною організацією, унікальною характерною рисою якої є пряме вираження європейської аномалії.