Винятковий приклад Греції

Чому греки не стали для Європи тим, чим арійці стали для Індії? Слушності цьому запитанню надає неминуче по­рівняння, адже Александр (356-323 до н.е.) і Ашока (роки правління: 268-232 до н.е.) майже сучасники, а греки таки завоювали імперію, хоча й у Передній Азії, а не в Європі.

Цей парадокс проявляється ще краще, якщо уявити два можливі варіанти розвитку. Греція могла відвернутися від Передньої Азії, щоб зосередитися на самій собі та на своєму племінному житті. Такий вибір зробили для себе македонські греки. Цей уявний вибір не виключав Філіпа та Александра, які могли б захопити Перську імперію, якби не необхідність пройти через Грецію полісів. Отже, сталося б завоювання імперії племенами варварів, на кшталт того, як периферійні племена завойовували кілька разів Китайську імперію. Грецію могла б також повністю поглинути Передня Азія, як­би перси доклали трішки більше енергійності та рішучості в греко-перських війнах. Вони могли б здобути остаточну пе­ремогу та, поза сумнівом, позбавити Грецію будь-якої значи­мості для європейської історії, а можливо, і для історії Азії.

Оригінальність парадоксу підкреслює порівняння з двома аналогічними прикладами. Японія - активний елемент ки­тайського культурного ареалу, в який вона повністю інтегро­вана. Але розташування архіпелагу дозволило їй зберегти політичну незалежність. Завоювання вести важко чи навіть неможливо в тому і в зворотному напрямках, і вони зовсім не стоять на порядку денному, оскільки вся спільнота мало схо­жа на активну трансполітію. Можна констатувати культурну інтеграцію та трансполітійну незалежність. Англія - актив­ний елемент європейського культурного ареалу і водночас постійний дієвець європейської трансполітії, тож, вона зна­ходиться в стані культурної й трансполітійної інтеграції. Греція відрізняється від Японії тим, що знаходиться набага­то далі від Передньої Азії в культурному відношенні й наба­гато ближче до неї в трансполітійному, а від Англії - тим, що в культурному і трансполітійному плані вона знаходиться набагато чіткіше за межами і європейського, і азійського аре­алів.

Можна розв’язати парадокс, якщо розглянути грецький етап європейської історії під двома кутами зору: азійської орієнтації та культурного винятку. Азійська орієнтація, оче­видно, первинна дана. Елліни є відгалуженням тих індоєвро­пейців, які оселяються в усій Європі в III тисячолітті. Вони належать до анатолійської гілки експансії, яку слід розгля­дати не як єдине й масове переміщення, а як низку проник­нень, навал, походів уздовж узбережжя та від одного остро­ва до іншого, за якими йшла поступова окупація внутрішніх земель. Прихід до Греції в археологічному сенсі пояснюється різким розривом, про який свідчать пожежі, спустошення, втеча на більш-менш тривалий час із поселень і різкі зміни в гончарній справі. Розрив найяскравіше проглядає близько 2000 р. до н.е., що вказує на більш масований наплив.

Для цього відгалуження анатолійської гілки край, який воно займає, виглядає як цілковито глухий кут, з якого для нього є тільки два виходи. Або новоприбулі міцно влаштову­ються в регіоні, який їм запропонувала доля, і продовжують жити племенами й громадами аристократів і селян, як це ро­били індоєвропейці та асимільовані народи майже всюди в Європі.

Греки обрали другий варіант і зберігали азійську орієнта­цію від однієї епохи до іншої протягом близько сімнадцяти віків. У мікенський період, що триває з 1600-х по 1200-ті рр. до н.е., вони поділені на три спільноти. На півночі - в Епірі, Македонії та в Фессалії - існують немікенська Греція і такі ж самі європейці, як і всі решта. Мікенська культура охоп­лює південь, Беотію, Фокіду, Аттику, Арголіду, Лаконіку, Мессенію. На півдні зберігаються також і немікенські зони - в Еліді, Ахайі та Акарнанії. Мікенці розкидають свої поліси в Іонії, на південних берегах Чорного моря, на Іллірійському узбережжі та на Кіпрі. Це все - воїни, грабіжники й пірати, що живуть, паразитуючи на Середньому Сході, на хетах, ка- ситах, єгиптянах. Близько початку 1200-х рр. до н.е. відбувається різкий занепад мікенської цивілізації з іще не­відомих причин. Найпростіше пояснення, за яким відпо­відальність за катастрофу лягає на нових прибульців - дорійців, археологія не підтверджує. За цим настають чоти­ри «темні століття», позначені демографічним спадом і зву­женням зайнятих територій, щодо яких археологія за­лишається майже німою.

Пробудження Греції відбувається в архаїчну епоху - з VIII по VI ст. Воно виражається в активній колонізації, вик­лючно через заселення. Демографічний вибух зменшує кількість вільних земель. Право старшинства змушує молод­ших дітей шукати собі долі в інших місцях. Загроза потрапи­ти в рабство за борги спонукає до втечі.

Грецький світ - це Греція в центрі, але тільки її найпівденніша частина, Іонія на сході та Велика Греція на заході. Загалом - щось зовсім малесеньке й виключно серед­земноморське, зорієнтоване на ареал Передньої Азії. У кла­сичну епоху - з VI по IV ст. - контактів з Європою майже немає, за винятком хіба що скіфів, але вони ледь торкаються Європи. Активні й постійні культурні контакти підтримують­ся з Азією, до якої входить і Єгипет. Головні політичні кон­такти зав’язуються з Перською імперією хоча б тому, що до неї приєднані поліси Іонії. Вони погано інтегровані в імперію і погано в ній почуваються, а це спричиняє заворушення та заходи з їхнього придушення з боку влади Ахеменідів. Один із таких заходів на початку V ст. призводить до мобілізації полісів Греції й далі до двох воєн у 490-м та в 480-479 рр. до н.е., в яких перемогу здобули греки не стільки завдяки ре­альній військовій перевазі, скільки через певну байдужу не­дбалість персів.

Європейська історія Греції (її візантійська історія стосується Передньої Азії) завершується македонською екс­пансією між 357-м і 323 р. до н.е. Македонія входить до скла­ду племінної Греції півночі, яка протягом цих півтори тисячі років залишалася майже повністю в тіні та невідомості.

Імперія Александра - це типовий приклад завоювання вже створеної імперії зовнішньою силою, яка спромоглася знищити центр ваги ворога, у цьому випадку перського війська: їй залишається тільки зайняти імперський центр, який став вільним. Зміна династії привела, незважаючи на розпад імперії одразу по смерті Александра, до активної еллінізації азійського ареалу через заснування поселень і масової міграції греків на Схід на кшталт того, як свого часу іспанці вирушать із метою розбагатіти до Америки. Сама Греція, яка втрачає своє населення через міграцію, занепа­дає і стає жертвою міжусобних воєн. Включена до царства, яке буде утворене з Македонії, вона стане врешті-решт римською провінцією Ахайєю в 146 р.

Загалом, історія Греції виключно середземноморська й азійська і дуже мало чи зовсім не європейська, навіть не бал- канська й не степова.

І проте в жодному з визначних моментів і в жодному відношенні Греція не азійська країна, хоча вона й підтриму­вала постійні контакти з Азією і не припиняла переймати культурні цінності з Азії. Цей контраст підкреслює відмінний характер історії Греції в тому, що вона була висо­ко ефективним і самобутнім «культурним перетворювачем». Знову ж таки повчальними стають паралелі з Англією та Японією. Ці країни цілком інтегровані в свої культурні ареа­ли й при цьому розвивають свої самобутні риси, більш вира­жені в Японії, ніж у Англії. Вони теж дієві перетворювачі, хоча й мало оригінальні в тому сенсі, що всі теми, які розви­ваються в Англії, чітко та ясно є варіаціями на європейські теми. В Японії акліматизація та трансформування китайсь­кого видаються посиленішими й відбивають помітнішу само­бутність. Якщо спробувати, наскільки це можливо, пояснити винятковий приклад Греції, не можна виходити з результату та з культурного вираження - філософії, трагедії, ораторсь­кого мистецтва, раціональної історіографії, геометрії тощо, оскільки вони є частиною визначення об’єкта, слушного по­яснення якого ми шукаємо. Потрібно придивитися до пере­творювача та розібратися, в якому напрямку він перетворює і чому.

Аналізу можна піддати три вірогідних напрямки, у тому числі морфологію. Типова будова Греції, з якою слід рахува­тися, - це поліс (у розумінні місто-держава або поселен- ня-держава). В ньому немає нічого оригінального, оскільки сільські поліси зустрічаються на всіх континентах. Але типо­ва індоєвропейська будова - плем’я, а не поліс. Типова племінна структура збереглася в Епірі, Македонії, Фракії та в деяких віддалених районах Пелопоннесу. Не можна твер­дити, що елліни були винятком серед своїх двоюрідних ро­дичів і родичів-предків. Чому історична Греція мешкала в містах-державах? Гіпотеза про те, що поліси можна було ви­найти в Греції, ґрунтується на концептуальному плутанні морфології, політії та політичного режиму і дає зрозуміти, що йдеться про подвиг, на який був здатний тільки грецький народ, тоді як поліс - найпоширеніша й найбанальніша річ у світі, як обличчя племені та громади. Простіша і слушніша гіпотеза полягає в тому, що цьому регіонові поліс був знайо­мий ще з неоліту, а грецькі племена, які з’явилися тут бли­зько 2000-х рр. до н.е., прийняли тубільну будову, захопивши сільські поліси, можливо, тому, що прибували вони розсіяни­ми масами і негайно осіли. Цю гіпотезу не можна довести на­пряму за відсутності документальних свідчень. Однак, якщо розшифрувати археологічні та епіграфічні пам’ятки в світлі цієї гіпотези, легко переконатися, що мікенці жили в полісах уже з XVI ст. до н.е. Отже, не має значення, що ми не в змозі довести це щодо кількох попередніх століть. Поліс - це гре­цька константа, від Мікен і аж до Візантії, коли на пере­хресті V i VI ст. гору бере азійська будова міст-князівств.

Місто-держава мало найглибші та найрізноманітніші на­слідки, не в тому сенсі, що воно викликало їх, як причина продукує свій наслідок, а в тому, що воно відіграло в низці грецьких феноменів роль чинника і змінило перебіг окремих процесів у оригінальному напрямку. Міста-держави стихійно утворюють олігополярну трансполітію, бо вони полягають переважно в «політизації» племінної структури, сегменти якої стають суверенними на потрібному рівні сегментації. Олігополярна трансполітія міст-держав опирається так само, як і плем’я, ендогенному політичному об’єднанню. Потрібно було дочекатися македонців і Філіпа, щоб силою включити поліси до царства. Тривале існування трансполітії закладає підвалини двох вирішальних структурних рис для культур­них процесів. Це, з одного боку, найсприятливіша умова для культурної діалектики тем і варіацій. А з іншого - воно стихійно створює федеральну структуру, яку ніхто не може контролювати.

Другий наслідок можна вивести з тісного ототожнення поліса й політії. У племені роз’єднання між цими двома ре­аліями повне. А тут поліс - це політія, що чималою мірою сприяло змішуванню цих двох формувань, яке ще більше по­легшувалося близькістю понять «місто» і «місто-держава». Ототожнення морфології та політії в конкурентній транс­політії має доводити дух незалежності аж до найбільш враз­ливої осібності. Такі настрої мають полегшувати концент­рацію соціальної енергії на прагненні незалежності та здат­ності до неї, про що свідчать греко-перські війни, політичні промови Демосфена чи той факт, що для греків «свобода» ототожнюється з «незалежністю від політії». Вони стимулю­ють також змагання, які можна бачити в чистому вигляді в різних загальногрецьких іграх.

Можливо також, що ці маленькі світи зі своїми центрами, де розподіл земель між громадянами - основоположна й ри­туальна операція і де землі привласнюють приватним шля­хом, сприяли в дуже тонкий спосіб зародженню виключно грецької дисципліни - геометрії, тоді як математика повсюд­но представлена арифметикою. Точніше можна стверджува­ти, що політичний режим у всіх містах-державах на всіх стадіях розвитку є або прагне бути олігархічним: громадські справи народ віддає в порядкування еліті, але під власним контролем і під страхом бунтів у разі поганого керування. Коли елітою, як у цьому випадку, є аристократія, то на­слідки цього мають прямий сенс для визначення гарного життя, яке може бути однаковим тільки там, де еліта складається з купців, підприємців, освічених людей і чинов­ників. Це також режими з демократичними нахилами й імовірністю, що провіщає домінування політичного життя че­рез протистояння між олігархами й демократами. Політичне життя стає від цього активним, жвавим, різноманітним, що повинно було сприяти розвиткові ораторського мистецтва.

Зрештою, режим зобов’язує, як і всюди, до чіткого і не­обхідного поділу на публічне й приватне, на те, що належить до колективного блага і спільного керування, і те, що входить до приватних інтересів і нікого більше не обходить.

Ще один наслідок видається не менш вирішальним. У містах-державах релігія зведена до статусу громадянського культу та ідеологічного ритуалу на службі духу єднання. Ду­ховенство відсутнє, і його замінюють магістрати, призначен­ня яких може відбуватися за різноманітними процедурами, але суто релігійний образ яких завжди дуже незначний: це - служителі громадянського культу, так само, як інші займаю­ться військовими справами чи народними святами. З цього становища випливають два наслідки. З одного боку, автен­тична релігійність відкидається в приватну і в позагрома- дянську сфери і проявляється або в локальних культах, або в культах із містеріями. З іншого боку, інтелектуалами, як у Китаї, є не ті чиновники, які існують в Індії та Передній Азії. Цей світський статус, встановлений у Греції та в Китаї дуже в різний спосіб, значною мірою сприяє світському характе­рові думки.

Другий шлях, який може привести до пояснення культур­ного грецького перетворювача, пролягає через соціальний склад. Він типово індоєвропейський від початку й до кінця та включає аристократів, вільний народ і рабів.

Родова племінна структура розчиняється та втрачає будь-яку політичну вагомість. Еліта складається з глав дому, а вже не з глав родів. Цим полегшується соціальна мобільність, а разом із нею і віднесення до еліти тих, хто обіймає фактично, а не за правом владні, майнові та автори­тетні позиції. Поняття народу диверсифікується і включає пастухів, селян, ремісників, рибалок, торговців. Це роз­маїття, що ґрунтується на економічній множинності занять, відповідає постулатові соціальної й громадянської одно­рідності членів суспільства, яких цементує поліс. Усі є одна­ково членами полісу й повинні брати хоча б пасивну участь в керування громадськими справами й активну участь у війні, роль якої найзначуща від початку і до кінця грецької історії. З огляду на постійні війни, рабів стає більше. За ними легше наглядати в маленьких і незалежних утвореннях. Вартість рабської праці знижується настільки, що вона стає рентабе­льною, і це винятковий приклад в історії людства. Звідси випливає вирішальний наслідок: ідеалом для народу стає життя в неробстві, забезпечуване працею рабів. Цей висно­вок по-особливому кидає світло на політичні конфлікти ар­хаїчної та класичної епох. їх слід розглядати не як плебеїза- цію еліти, а як аристокритизацію народу.

Цивілізаційні наслідки соціального складу та його аристо­кратичного нахилу виглядають поважними й вирішальними, коли поєднуються з такими найважливішими культурними ознаками, як етика й релігія. Релігія поділяється на три види діяльності. Публічна сфера релігії опікується багатоликими богами та їхнім культом. Вона забезпечує політичні та ідео­логічні функції зі слабкою емоційною інтенсивністю, і ця її діяльність виразно контрастує з цими самими функціями, коли їх виконують ієрократи в царствах та імперіях. Релігійні пам’ятники, звичайно, існують, але вони не відби­вають тієї спрямованості та неодмінності, як в Індії, у Пе­редній Азії та, зокрема, в Єгипті. Аналогічно відсутні палаци, і їх заміняють приватні будинки та публічні приміщення. Інші види релігійної діяльності приватні й відбивають справ­жню та реальну релігійність, тобто релігійність меншості: оскільки ці види релігійної діяльності мобілізують тільки ча­стку населення, вони справляють незначний вплив на куль­турний процес. До третього класу належить народна релігійна діяльність - та, яка виражається у всіляких містичних дійствах для запобігання та виправлення величез­ної кількості людських вад і нещасть. Культурні наслідки цього виду релігійних проявів досить обмежені. Можна зро­бити висновок, що ця цивілізація мало позначена релігією та релігійністю і ще менше переймається ними. Такий стан по­винен мати наслідки на пропозицію й попит і уможливлюва­ти перехід до радикальної демістифікації, зміни mythos на logos, виникнення грецької філософії, започаткованої іонійцями в VI ст. до н.е.

Етика як «добре життя», те, що заслуговує бути прожи­тим, ще вирішальніший чинник. Зрозумілим ідеалом є ари­стократичне бездіяльне життя, присвячене тому, на що його варто витрачати людям, гідним цього звання: участь у політичному житті, у війні й у безлічі задоволень, таких як свята, бенкети, дозвілля з флейтистками та хлопчиками, ми­стецтво, спорт і знання. Формулюється певний попит із дуже оригінальними рисами. Він типовий у тому сенсі, що вимагає благ і послуг з чітко окресленими напрямками використання. Він також масовий з огляду на аристократизацію народу. Він освічений з тієї ж самої причини: рідні міста переможців за- гальногрецьких ігор замовляють епінікії (урочисті хори) Піндару. Він має нульову або незначну вартість об’єднання - завдяки будові, яка надає споживачам право переважного голосу. Пропозиція відповідає попитові та підпорядковується йому. Оскільки попит дуже сильно заохочується, а загальній структурі притаманний федеральний тип, усі таланти вияв­ляються і виводяться на такі позиції, де вони можуть проя­вити себе щонайбільше. Не існує жодної монопольної позиції, а ідеологічний контроль слабкий - незважаючи на справу Сократа, яку слід розглядати в контексті розлюченості при­низливою поразкою Афін у Пелопоннеській війні та політич­них потрясінь, до яких вона призвела, - і це має сприяти змагальності та інтенсифікувати діалектику тем і варіацій. Винагорода, яку обіцяють найкращим, - це не влада, оскільки політичний режим не має потреби в придворних чи в радниках монарха, і не багатство, оскільки ресурси обме­жені, і демократія підтримує заздрість і прагнення рівності або принаймні непомітної нерівності, а авторитет. Він більше сприяє творчості, ніж амбіціям чи жадобі, оскільки ґрунтується на логіці захоплення, зосередженій на певній меті, на здатності деяких ближче підійти до неї та на готов­ності решти задовольнитися цим посередництвом. Такий підхід має створювати потужний тиск поклонників на тих, ким вони захоплюються, і підштовхувати чи тягнути їх вище самих себе.

Третій напрямок полягає в тому, щоб звернутися до всьо­го того, що показують перші два, аби вийти на тісне по­рівняння з Передньою Азією. Винятковість Греції проглядає з нього ще більш виразно. Найпростіше й найефективніше подивитися на політичний і трансполітійний режими. Режи­ми в Греції еволюціонували від найпомірнішої ієрократії - яку Гомер описав у феаків - до демократії, призначеної для обраної меншості громадян. Ми бачимо тут різкий контраст з ієрократичними режимами з сильною тенденцією до абсолю­тизму в Азії. Глибока й непереможна відраза греків до азійських політичних звичок стає при цьому зрозумілою: азійська система означає для них підкорення. Морфологія та політичний режим виводять нас на паралель «грець­ке/азійське», в якій абсолютні ієрократичні режими, контро­льовані коаліцією палацу, храму й ринку, протистоять мале­сеньким політіям, якими керують аристократи й олігархи, живуть дражливими, сварливими, войовничими вузько місцевими інтересами й дуже мало здатні до послідовної зовнішньої експансії.

Щодо трансполітійного режиму, то він проявляється в Греції механізмами змінних коаліцій і постійних перестано­вок, здатними зберегти незалежність кожного полісу. Таке становище визначає культурний простір федерального та ієрократичного типу, позбавленого, проте, будь-якого центру чи верхівки, яка могла б контролювати все ціле. Азійську мо­дель можна визначити як таку, що «роздувається в замкне­ному універсумі», адже в ній фази жорсткої імперіалізації та експансії на великі відстані чергуються з періодами хаотич­ного розсіяння та стискання.

Напрошується певний висновок. Так само як для римлян Александрія була не в Єгипті, а біля Єгипту, так і Греція ніколи не була в Азії, вона завжди була поруч із нею: біля Азії, але не в Азії. Цим оригінальним і, можливо, унікальним в анналах людства становищем пояснюється те, що Греція, попри свою домінантну географічну орієнтацію, залишалася готовою для можливого внеску в європейську історію. Сама ідея Європи, а про слово годі й казати, є грецькою. І для апо­логетів цього слова та ідеї Європа саме й була «не-азійсь- ким» грецьким світом. Європейська історія є історією посту­пового - впродовж понад дві тисячі років - розширення ідеї Європи так, аби збіглися уявлення та реальність уявленого культурного ареалу. Повільне й хаотичне наближення цього збігу конкретизувалося не стільки через розширення, скільки через гігантський поступовий рух центру ваги ареа­лу з південного сходу на північний захід. Вирішальним чин­ником, який сприяв цьому перенесенню центру ваги стала римська фаза європейської історії.