Еволюційна затримка

Еволюційну затримку Європи можна оцінювати як у по­рівнянні з «нормальною» еволюцією від племені до імперії впродовж неолітизації, так і в порівнянні з історією Китаю. Затримка є емпіричною даною в тому сенсі, що Передню Азію у 539 р.

Насправді ж становище на 9 р. н.е. - це оптична ілюзія. Того ж таки року три римські легіони під командуванням Ва­ра розбиті в Тевтобурзькому лісі германським вождем, який мало не залишився невідомим, - Германном, чи Армінієм.

Еволюційне відставання Європи є реальним, і чинники, які могли йому сприяти, мають різний характер. Одні з них - структурні й ендогенні. До таких не належить клімат, оскільки його можна вважати кон’юнктурним чинником, зва­жаючи на те, що післяльодовиковий перехідний період не однаковий за хронологією в різних регіонах. Щодо помірного клімату, який урешті-решт встановлюється разом з усіма його океанічними й континентальними нюансами та варіаціями від середземноморського до субполярного, він за­лишається поза межами впливу, оскільки плавність і гнучкість переходів надають йому об’єднувальні якості, що суперечать будь-якому еволюційному відставанню. Не мож­на брати до уваги й рельєф, бо він ніде не створює перешкод, які могли б спричинитися до тривалого розгороджування.

За певних умов відцентрові наслідки можуть бути ство­рені двома географічними чинниками. Морське узбережжя Європи сильно порізане, що створює дуже високе відношен­ня «узбережжя/континентальна маса» - найвище на плане­ті. Широта та Гольфстрим забезпечують постійне судноплав­ство на морях. Гостині береги всюди надають безпечний при­тулок. Урешті-решт, узбережжя має чітко периферичні кон­тури, у тому сенсі, що море не врізається аж до центру мате­рика. До настання змін модерних часів морські перевезення були завжди дешевші за наземні. З цього випливає яскраво виражена кореляція між водою та динамікою еволюції. Це - загальна умова. Щодо Європи, то взаємодія цієї умови зі зга­даними вище фізичними умовами сприяє тому, що динаміка процесу концентрується на периферії культурного ареалу - від Чорного моря до Балтики, враховуючи також Середземне море, Атлантику, Ла-Манш і Північне море. Внутрішні про­стори континенту зазнають відносного відставання. Цей кон­траст спричиняється до певного розриву між центром і пери­ферією, а цей розрив своєю чергою утруднює й робить до­рожчим завоювання та об’єднання середньої частини конти­ненту периферійною та зміщеною щодо центру силою. І на­впаки, еволюційна затримка середини континенту дала їй змогу довше зберігати племінну будову та вищу здатність опору завойовникам.

Дію цих тонких нерівних процесів можна спостерігати на прикладі римських завоювань.

І ще один географічний чинник - це гідрографія та гідро­логія. Найбільші європейські ріки судноплавні завдяки по­мірному клімату, а їхні русла зумовлені розташуванням альпійських водних джерел і периферійним положенням морів і океанів. Вартість перевезень дає змогу долинам скон­центрувати в них також культурну динаміку. Наведене об­меження за транспортом і фізичними умовами пояснює пе­риферійне розташування зон інновації, а в кожній із таких зон - інноваційних районів і тих, що відстають від них. Ясна річ, людські справи надто складні та важкі, щоб їх можна було завжди пояснювати аж так просто й однозначно. «Зем­ля і вода» не єдиний, а один із ключів європейської історії. Але, попри все це, загальна фізична картина сприяє зв’язку між річками й морями, а гідрографічні умови сприяють відцентровому тискові узбереж і підсилюють його.

Ці два чинники повинні мати певний зв’язок із тим фак­том, що основні фази культурного розвитку Європи від по­чатку неолітизації характеризуються чіткою тенденцією до зародження на периферії та до поширення від зовнішніх границь усередину. Розглянемо такі приклади: мегаліти, які з IV по ІІ тисячоліття вишикуються вздовж Атлантичного узбережжя від Португалії та до Норвегії і на середземно­морських островах від Мальти до Балеарів; грецька й римсь­ка фази, які розквітають у Середземномор’ї з VIII ст.

Інші чинники, протилежні імперіалізації, також струк­турні, але вони ендогенні в тому сенсі, що утворюють куль­турний ареал і постійно діють у відцентровому напрямку. Важливим чинником має бути індоєвропейська соціальна структура, характерна для степових скотарських суспільств. Пригадаймо їхні основні риси. Для цієї структури притаман­ний чіткий поділ на еліту, народ і рабів. Еліта складається з аристократії, родів і родин, які посідають владні позиції, во­лодіють власним, а не делегованим політичним центром, ба­гатством і авторитетом. Вони володіють стадами та землями, за якими доглядають раби та орендарі. їхнє життя складається з дозвілля, яке оживляють війни та різноманітні розваги. Вони очолюють великі «доми», де зібрані їхня сім’я, родичі, слуги, клієнтура. Ця група зазнає постійних змін, до яких спричиняються біологічні чинники, економічні пери­петії, особисті здібності та амбіції. Склад її плинний в стабільній структурі. Народ складають селяни. Вони вільні, об’єднуються в сім’ї, не мають родових зв’язків або ж мають слабкі зв’язки. Вони володіють господарствами як власники чи орендарі, самі порядкують ними й ведуть на них змішане господарство, поєднуючи рільництво з тваринництвом. Меш­кають вони об’єднаними сільськими громадами, самостійни­ми та самоврядними, де керують ради глав сімей. Вони нале­жать до клієнтури аристократів. У воєнний час вони стають пішим військом у кінних аристократів, які приводять із со­бою своїх людей. Раби - це люди, які загрузли в боргах або полонені, і вони мають ту майже унікальну в історії особ­ливість, що зайняті не тільки хатньою роботою, а ще й вико­нують важливу економічну функцію як рільники.

З цієї соціальної структури можна вивести наслідок, який безпосередньо впливає на механізми політичного об’єднання. Племінна будова залишилася вже давно позаду й розвину­лася в громади та в мережі громад. Соціальна структура на­дає цим мережам громад особливу організацію та динаміку. їхня структура виглядає як нагромадження пірамід, кожна з яких складається з аристократів, селян і рабів. Суспільство розбите на частки й досягає єдності, коли піраміди погоджу­ються увійти разом до складу суспільства. Розбита на частки пірамідальна структура краще проглядає в контрасті з іншою структурою, яка може існувати в мережах громад. Вона зустрічається в світі набагато частіше: в Полінезії та субсахарській Африці її можна було спостерігати ще зовсім недавно, у Китаї вона була поширена дуже давно - в II тися­чолітті до н.е. за династії Хань і західних Чжоу. Ця структу­ра компактніша, упорядкованіша та ієрархізованіша в тому сенсі, що всі керівні позиції зайняті родинами, які походять із царського клану. Суспільство складається не з аналогічних автономних сегментів, а з двох основних шарів - одного, зай­нятого царським кланом, і другого, який складається з наро­ду хліборобів, безперечно, офіційно вільних, але становище яких тяжке, а часом їх ще й гнобить панівна верства. Цей підпорядкований народ підтримує дуже сильні родові зв’яз­ки. Якщо тут є раби, як, наприклад, в Африці, то їхня еко­номічна роль не помітна. Цей народ обробляє землі, привлас­нені елітою рантьє.

В обох структур докорінно протилежна динаміка. Унітар­на ієрархічна структура сприятлива для концентрації влади в центрі та на верхівці, якщо вони здатні мобілізувати до­статні ресурси та потугу. Навпаки, подрібнена пірамідальна структура прагне нескінченного існування та до блокування політичного об’єднання та концентрації. Кожна піраміда характеризується сильною єдністю, оскільки аристократичні роди та селянські сім’ї зв’язані міцними узами вірності. Вона ґрунтується не тільки на обміні взаємними послугами, на до­говорі, що забезпечує зацікавленим сторонам рівні та взаємодоповнювальні переваги, які звільняють їх від будь-якого іншого зобов’язання, крім тих, що ясно передба­чені договором. Вірність є також іще більшою мірою зобов’я­занням на життя й смерть у взаємній службі між вищими й нижчими. Нижчі віддають усі свої можливості й самих себе справам вищих, а ті віддячують не менш цілковитою відданістю захистові та добробуту нижчих. З огляду на це, піраміди забезпечують майже нульову вартість об’єднання, що надає їм дуже великий ступінь єдності та відповідно ду­же велику здатність до прагнення автономії, яке йде аж до незалежності. Об’єднання між пірамідами можливі через аристократів, але такі коаліції вирізняються характерним договірним характером. Для коаліції потрібна згода всіх сторін, і вони завжди можуть розриватися та перебудовува­тися на інших засадах. Кожна локальна піраміда надто слаб­ка, щоб чинити опір коаліції пірамід. Тож, кожна зацікавлена в тому, щоб увійти до складу регіональної коаліції навколо міцнішого роду, але такого, який не був би таким сильним, щоб нав’язати членам коаліції особисту владу та ліквідувати їхню автономію з її перевагами. З цих вимушених розра­хунків випливає спонтанне виникнення всередині аристокра­тичного шару внутрішнього розподілу на вищу та нижчу аристократію. Між цими двома прошарками можуть виника­ти стосунки вірності, але вони не такі щільні, як ті узи, що пов’язують кожного аристократа з його людьми. Так, дрібні аристократи мають удосталь ресурсів і можуть досить легко домовлятися між собою, щоб протистояти владі великого аристократа та контролювати її. Великий аристократ посідає місце не хазяїна, а рівного, трішки рівнішого за інших: pri­mus inter pares.

Ця структура має щось невмируще, навіть якщо вона роз­виватиметься максимально довгий час, у масштабі тися­чоліть. Великі аристократи не залишаються бездіяльними, а весь час конкурують між собою - то, щоб підвищити свій стан, а то, щоб не дати його понизити. Щоб виграти чи не програти в цій грі, з якої жоден не може вийти під страхом опинитися в соціальному небутті, кожному конче потрібна підтримка дрібних аристократів, а ті, своєю чергою, не мо­жуть утримуватися від створення коаліцій для збереження своєї автономії та свого соціального існування. З усіх цих умов виникають коаліції, які змінюються на всіх рівнях так, що неможливо, аби колись з’явився верховний вождь. Ця схема постійно зазнає перебудови на рівні своїх складових, проте сама вона залишається сталою через непереборне й непереможне прагнення до рівноваги. Така еволюційна стабільність повторюється в усіх просторових варіантах, від регіонального чи провінційного ареалу аж до всього культур­ного ареалу. «Великі» й «дрібні» аристократи можуть мати найконтрастніший конкретний вигляд, від князька й феода­ла до царя. Стабільність системи гри на всіх щаблях означає, що в ній завжди поєднується контрольоване об’єднання діючих коаліцій і відсутність навіть контрольованого об’єднання самої системи під єдиною політичною владою. У масштабах Європи це обмеження означає, що найвищим можливим ступенем політичної інтеграції був ступінь неза­лежних політій у єдиній трансполітії. Подрібнена піраміда­льна структура унеможливлювала остаточну імперіалізацію, так само як і будь-яку абсолютизацію політичної влади. Така неможливість була притаманна всім епохам і всім масшта­бам політичних об’єднань у Європі від середини III тися­чоліття і аж до індоєвропеїзації.

Проте нам можуть зауважити, що ці якості політичної по­міркованості, вироблені індоєвропейською соціальною струк­турою, не зустрічаються ні в Центральній Азії, ні в Анатолії, ні в Месопотамії, ні в Ірані, ні в Індії, хоча індоєвропейці роз­селювалися й тут. Це зауваження можна спростувати, якщо ввести додаткове міркування, що саме з огляду на ево­люційне відставання Європи індоєвропейська структура й динаміка не мали жодних причин мінятися. Вони стихійно й без зусиль увійшли до племінної європейської структури, яка була ще близькою до неоліту, тоді як у всіх інших місцях індоєвропейці зіштовхнулися з зовсім іншими ситуаціями, до яких їм довелося пристосовуватися та які привели їх до зовсім нових для них кінцевих розв’язань. У Греції вони во­чевидь знайшли вже наявну будову полісів і вписалися в неї, тоді як в Анатолії, Месопотамії та Ірані вони завойовували князівства, царства та імперії в стадії зародження, вскочили в потяг історії на ходу й не змінювали напрямок його руху. З іншого боку, індоєвропейську модель у Європі міг би знищи­ти ззовні якийсь загарбник. Сталося, однак, так, що така ка­тастрофа ніколи не відбулася. Араби, монголи, турки, росіяни мало не спровокували її, але урешті-решт їм у цьо­му не поталанило.

Другий ендогенний структурний чинник - як вінець попе­реднього - виміряти буде складніше. Назвімо його чинником культурного видоутворення. Морфологічна й соціальна структура ґрунтується на міцності локальних - аристокра­тичний рід і його вірні селяни - і регіональних - домінантний аристократичний рід і об’єднані з ним аристократичні роди - пірамід. Зверху коаліції або не існують, або створюються за обставинами, тож, реалії влади, багатства й авторитету зна­ходяться в основі структури. Міцне місцеве коріння, поєдна­не з цілковито осілим способом життя, надає особливого зна­чення культурним ареалам малого розміру, що дедалі слаб­ше інтегруються в ареали зростаючого розміру. Найщіль- нішою і найінтенсивнішою культурною реалією є «край» - цілісність із радіусом двадцять п’ять - тридцять кілометрів. На протилежному боці найкрихкіша й найменш помітна ре­алія - це сама Європа, яка більше скидається на спільний осередок можливих тем, причому і сам цей осередок уявний. Між цими двома крайностями лежать більш змінні реалії, залежно від узятих критеріїв. Так, наприклад, мовний кри­терій дає великий розподіл на еллінів, італійців, іллірійців, кельтів, германців, скандинавів, балтійців, слов’ян.

Місцезнаходження та регіоналізація, які увічнюються з покоління в покоління, сприяють вираженому виокремленню ідентичностей, що не заохочує до імперського об’єднання. Очевидно, цей висновок можна було б краще оцінити, якби - у разі створення європейської імперії - пощастило виявити ті засоби, які вона б мобілізувала, аби контролювати відцент­рові можливості дуже сильно виражених культурних іден­тичностей. Нинішнє становище Європи, політичному об’єд­нанню якої перешкоджає пережита гострота окремих іден­тичностей європейців, дає змогу, можливо, виміряти здатність культурної диференціації безкінечно блокувати імперіалізацію. Хай там як, але індоєвропейська Європа про­тягом понад трьох тисяч років, починаючи з середини III ти­сячоліття, постає як хвиляста мозаїка народів, згуртованість і здатність до мобілізації яких то більше, що вони менші й локальніші, і навпаки. Це обмеження грає на користь інтро­версії і на шкоду екстраверсії, через що індоєвропейські воїни в Європі стають скоріше грабіжниками, ніж завойовни­ками, бо їм не вистачає можливостей, аби контролювати за­воювання великих розмірів.

Увагу привертають також кон’юнктурні чинники. Розгля­ньмо два з них. Останнє заледеніння закінчується приблизно дванадцять тисяч років тому. Льодовики відступають посту­пово, і поступово ж таки поліпшуються кліматичні умови з точки зору переходу від полювання до виробництва харчів. Ця обставина пояснює той факт, що просування здійснюєть­ся залежно від широти, а неолітизація розтягується на чоти- ри-п’ять тисячоліть між Середземномор’ям, яке вступило в цей процес з середини VII тисячоліття, і Скандинавією, де найдавніша з відомих на цей день пам’ятка рільництва датується серединою III тисячоліття в Західній Зеландії в Данії. Таке хронологічне розсіяння має сприяти розбіжності долі народів і перешкоджати тому, аби шлях усіх народів став спільним. З іншого боку, густі ліси, які збереглися на міжріччях через поступовий характер викорчування та пе­реважне використання долин, серйозна перешкода для спо­лучення суходолом взагалі й для пересування кавалерії зок­рема, а це не сприяє великим завойовницьким справам.

Другим кон’юнктурний чинник - культурний. Ареал Пе­редньої Азії розпочинає свою стадію неолітизації набагато раніше, з IX тисячоліття, з тих самих кліматичних причин, але в цьому випадку з огляду на віддаленість льодовиків во­ни виражаються в зростаючому розмаїтті харчових ресурсів у дедалі меншому радіусі й спонукають мисливців до осілого способу життя. Це випередження дозволяє Передній Азії зберігати постійну перевагу в часі над Європою в плані ево­люції, морфології, політики, економіки, демографії, релігії. А перевага в часі, своєю чергою, сприяє тому, що на південно­му сході Європи відбуваються цікаві речі, наслідком чого стає загальне перенесення культурного градієнта та центру ваги до Східного Середземномор’я.

Як структурні, так і кон’юнктурні чинники підсилюють один одного в напрямку, протилежному тому, якого вимагало б імперське об’єднання. Географічні відцентрові сили вико­ристовуються регіоналізацією та перенесенням центру ваги. У перенесенні мобілізована соціальна енергія орієнтується на Східне Середземномор’я; при цьому енергія розсіюється за межі Європи чи принаймні не шукає собі цілей усередині континенту. Середземноморський напрямок ігнорує півден­ний захід континенту, де вода дозволила б знизити вартість сполучення і могла б сприяти утворенню центру ущільнення. Як наслідок, у другій половині I тисячоліття до н.е. не існує якоїсь європейської історії, а є велика кількість історій при­мітивного типу, погано документованих і без видимих основ­них напрямків. Маємо повний контраст зі становищем і ево­люцією Китаю. Тут хода до імперії має в собі щось природне й фатальне; в Європі вона аж ніяк не стоїть на порядку ден­ному.