1. ОСНОВНІ ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ ЕТНІЧНОЇ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОСТІ В ПЕРІОД ЗРІЛОГО ФЕОДАЛІЗМУ

Природно-географічні умови. Однією з важливих умов виникнення і нор­мального розвитку етносу є природне середовище, яке впливає на всі сфери життя людей, зокрема на їх господарську діяльність.

Надзвичайно різноманітною за своїми природно-географічними умо­вами є територія, на якій формувалася українська народність. Ці землі умовно поділялися на кілька природних зон — Полісся, Лісостеп і Степ, Карпати. Основну частину грунтів лісостепових і степових районів ста­новили чорноземи. Переважну більшість площ Полісся і передгір’я Кар­пат займали малопродуктивні грунти. На неосвоєних людиною цілинних землях повільно йшло формування родючого шару чорноземів, яке по­чалося приблизно 800—900 років тому. В північній частині України пе­реважали глинисті, суглинкові, піщані й супіщані грунти, а також бо­лота ³.

За своїми кліматичними умовами територія України належить до помірного поясу. Клімат і зона поширення основних рослин протягом двох тисяч років в Європі майже не змінилися ⁴.

Характерною рисою клімату всієї Східної Європи (у тому числі й значної частини України) є його континентальність, тобто клімат відзна­чається сухістю, холодною зимою і жарким літом. Прохолодно-волога фа­за на цій території наступила приблизно з XI до XIV ст. Після XV ст. намітилася тенденція до зростання посушливості.

Поверхня України вкрита густою мережею озер і річок. Основна їх частина несе свої води в Чорне та Азовське моря і лише 4 %, що нале­жать до басейну р.

Найбільшою і найкрасивішою рікою України є Дніпро. Дніпро справляв великий вплив па кліматичні умови України, що зумовлюва­лося його багатоводністю чи маловодністю. За чотири століття — з середи­ни XIII до середини XVII ст.—на території басейну Дніпра відзначено 55 маловодних і 67 багатоводних років. В XVI ст. найбільш маловодною була весна 1575 р., коли Дніпро настільки обмілів, що в деяких місцях його переходили вбрід вівці⁶. На Слобожанщині найповповодніїпою рі­кою був Сіверськин Донець. Про його красу писав ще автор «Слова о полку Ігоревім» ⁷.

Поряд з ріками важливу роль у водному балансі українських зе­мель відігравали озера, болота та численні ставки. Разом з тим протя­гом багатьох століть відбувався природний процес обміління, заболочен­ня й зникнення окремих водоймищ по всій Європі. Згідно з документами і картами XV-XVII ст. ряд озер, що існували в той час, уже зникли. Частина з них перетворилася на болота. Так, на Україні і в Білорусії найбагатше було ними Полісся. Зараз їх площа займає 35 % всієї те­риторії краю ⁸.

З кліматом і водним балансом країни нерозривно пов’язана флора, зокрема лісові, лісостепові, степові й гірські ландшафти. IIa території, України виділяються три види ландшафтів: рівнинні — Південний захід Східноєвропейської рівнини (переважна частина всієї території), Укра­їнські Карпати і Кримські гори з ознаками середземноморських. Вся північна частина України — зона змішаних лісів. Її південний кордон проходив по лінії Рава-Руська, Львів, Кременець, Житомир, Київ, Ні­жин, Глухів. Лісостепова зона простягалася від Передкарпаття до за­хідних відрогів Середньоросійської височини. Українські Карпати охоп­люють західноукраїнські землі, Кримські гори — південь Кримського півострова ⁹.

Надзвичайно багата флора України. На її території росте понад 25 тис. різноманітних рослин. З них 200 видів диких харчових, 1000 ви­дів медоносних і пергових, 800 видів рослин, які використовуються в народній медицині. Одночасно на Україні росте близько 600 видів отруй­них рослин і більше 700 бур'янів ^,0.

На лівобережжі Середнього Подніпров’я в епоху середньовіччя ве­лике значення мали ліси та ріки, що займали значні площі. Вони ство­рювали безпеку для життя людей, були природним захистом слов’ян­ських поселень від нападів ворогів-кочівників. Крім того, ліс був бага­тющою базою для промислів і полювання. На карті Татарії І. Гопдіуса (1601) Слобожанщина, зокрема межиріччя Сіверського Дінця й Дону, показана як район майже суцільних лісів. На правобережжі Сіверсько­го Дінця — в пониззі й па середній течії — також відзначено великі лі­сові масиви ”.

В своїй практичній господарській діяльності люди встановили, що вирубування лісів негативно впливає на річки і озера, спричиняючи їх обміління. Однак епоха великих географічних відкрить та кругосвітніх подорожей сприяла переоцінці традиційних цінностей. У Європі, напри­клад, підкорення природи людиною проходило під знаком боротьби з «варварством». Використання нових великих площ під посіви, зайнятих раніше лісовими масивами, вважалося ознакою цивілізації ^,2.

В південних та південно-східних районах України простягалися ши­рокі степи, вкриті переважно трав’яною рослинністю та її залишками, які захищали грунт від впсушливої дії сонячного проміння і вітрової ерозії ^|3.

На заході України височіли Карпатські гори та їх відроги, що орга­нічно окреслювали (завершували) етнічну територію української народ­ності. Життя і діяльність східнослов’янських (а згодом українських) горян протягом багатьох віків великою мірою залежали від навколиш­ніх природно-географічних умов гірського регіону. Це наклало відбиток практично па всі сфери їх господарювання, побуту, матеріальної і ду­ховної етнічної культури ^u.

Багата флора, особливо ліси й діброви, ріки й болота, незайняті сте­пи, а також невелика густота населення спричиняли багатство фауни України, де, наприклад, водиться близько 300 видів птахів, 154 види парнокопитних та інші тварини. Серед них були поширені дикі кабани, козулі, лосі, благородні олені, зубри. Чимало тоді водилося й різноманіт­них хижаків: вовків, лисиць, бурих ведмедів, куниць, горностаїв, норок, борсуків, видр, лісових кішок, рисів, а також гризунів: бобрів, білок та ін. Особливо багатою фауною і флорою в XlV-XVI ст. відзначалися області басейну Дону й Донеччини. На південних землях Російської дер­жави, зокрема на Слобожанщині, ще в XVl ст., за словами тогочасних мандрівників, водилися сайгаки. Поступово дикі тварини винищувались людьми. В XVI ст. на Україні повністю зникли кулани, на початку XVIl ст. в Європі було вбито останнього тура, а в 90-х роках знищені дронти — безкрилі голуби. Продовжувалося винищення сайгаків і тар­панів ^,5.

Господарська діяльність і життя народу, особливо селянства, вели­кою мірою залежали від стихійних лих. В літні періоди в степовій, а ін­коли й у лісостеповій частині України на тривалий час встановлювалася суха і жарка погода, що призводила до неврожаїв. В степових районах України засухи повторювалися, як правило, через кожні 3—4 роки. За­галом від середини XIII до 50-х років XVll ст. на Україні (крім За­карпаття) зафіксовано 68 засушливих років і 187 років, які відзнача­лися сильними дощами, повенями, бурями й грозами ^,6. Крім засух та дощових літ, мали місце й інші природні лиха, які часто викликали голод, масовий падіж худоби й інші нещастя. Величезну шкоду посівам і врожаю на Україні приносили сарана, повітряні бурі.

Людина, існуючи в природному середовищі, пристосовується до при­роди й постійно змінює її, одночасно вдосконалюючи свій власний розум і тіло. В «Діалектиці природи» Ф. Енгельс підкреслював: «...найістотні­шою і найближчою основою людського мислення є якраз зміна природи людиною, а не одна природа як така, і розум людини розвивався відпо­відно до того, як людина навчалася змінювати природу» ^l7.

Навала ординських феодалів і державно-територіальні зміни в східно­європейському регіоні. Численні напади східних кочових орд на українські землі негативно вплинули на соціально-економічні, політичні, культурні і етнічні процеси. З цього приводу К. Маркс писав: «...тиск надлишку населення па продуктивні сили примушував варварів з плоскогір’їв Азії вторгатись у держави Стародавнього світу... То були племена, які займа­лися скотарством, полюванням і війною, і їх спосіб виробництва вимагав широкого простору для кожного окремого члена племені... Зростання чи­сельності цих племен приводило до того, що вони скорочували одно од­ному територію, необхідну для виробництва. Тому надлишкове населен­ня було змушене робити ті сповнені небезпек великі переселення, які поклали початок утворенню народів стародавньої і сучасної Європи» ^!9.

В ЗО—40-х роках XIIl ст. на Русь обрушллося руйнівне нашестя татаро-мопгольських феодалів. В 1237 р. курултай Монгольської імперії прийняв рішення про завоювання Східної Європи. Бату-хан вирушив по­ходом проти Русі з величезною на той час армією, приблизно в 140 тис. чоловік²⁰. У своїх «Хронологічних виписках» К. Маркс писав про цей руйнівний похід: «Монголи проникають всередину Росії, спустошуючи все вогнем і мечем... Руські тікають в болота і ліси. Міста і села були спалені до тла» ^2,. В Києві загарбники знищили близько 50 тис. жите­лів, живими залишилось приблизно 2 тис. чоловік²². Великих людських втрат зазнали й інші райони. Так, в південпоруських землях-кпязівствах (Рязанське, Чернігово-Сівсрське, Київське, Переяславське) загарбники знищили більше половини населення, переважно міського.

Сила татаро-монгольського війська, навіть після його ослаблення під час завоювання Русі, залишалася грізною²³.

Розорені і зруйновані завойовниками князівства Північно-Східної та Південно-Західної Русі не були включені в склад Золотої Орди, залиша­ючись на становищі напівзалежних територій, що обкладалися даниною. Визнали зверхність Золотої Орди також землі сусідньої Західної Русі, майбутньої етнічної території білоруської народності.

Навала татаро-монгольськпх феодалів, підкорення ними численних народів Азії та Східної Європи, створення величезної Монгольської імперії, а па заході її складової частини — Золотої Орди — спричинила серйозні зміни у всьому підвладному загарбникам регіоні Азії й Східної Європи. З утворенням Золотої Орди землі між пониззям Дніпра й Дні­стра ввійшли до її складу. В басейні р. Південний Буг кочів’я ордин­ців дійшли до його лівої притоки Синюхи ²⁵.

Після татаро-монгольського завоювання припинила своє існування як окреме князівство Переяславська земля, яка перейшла в безпосереднє підпорядкування феодалів-золотоордипців ²⁶. Уже в середині XIII ст. Пе­реяслав було включено в буферну русько-золотоордипську зону. В місті перебував стаціонарний контингент монгольської адміністрації, а непода­лік від нього розташувався улус Куремсп. Район верхів’я Південного Бугу й середньої течії Дністра з центром у м. Бакота з середини XIII ст. був також перетворений у своєрідну буферну зону між галицькими й золотоордннськими володіннями і в політичному відношенні підпорядко­вувався безпосередньо татаро-монголам ²⁷. Гірські райони й південне уз­бережжя Тавріки (Таврії), формально не входячи до складу Золотої Орди, також були залежні від завойовників. Відомо, наприклад, що пра­вителі Солдайї (Судака) сплачували данину ординцям²⁸.

Багаті східнослов’янські степові й лісостепові землі ординці прагну­ли перетворити у пасовища для своєї худоби та в місця постійних кочо­вищ. Рятуючись від навали та майже безперервних грабіжницьких на­бігів кочівників, частина автохтонного слов’янського населення пересе­лялась в глухі й малопридатні для ведення господарства місця. Відплив населення з Наддніпрянщини негативно позначився па економічному, політичному й культурному становищі Київської землі. Часті набіги ко­чівників па південні степові околиці Русі змушували їх жителів пере­селятися в райони лісів та гір, зокрема в область верхнього Подністро­в’я ²⁹. Це сприяло збільшенню населення і формуванню території май­бутнього Буковинського краю.

Галицька й Перемишльська землі з середини XIII ст. відігравали роль своєрідних резервуарів, куди під тиском кочових орд відходило сло­в’янське населення з південних, менше захищених земель. Через деякий час, коли натиск кочівників слабшав, воно знову поверталося у спусто­шені ординцями райони сходу і півдня країни ³⁰.

Порівняно менше постраждала територія східного Прикарпаття, яку заселяли головним чином волохи (молдавани) і слов’яни, що займалися гірським скотарством. В часи золотоординського панування вони стали більш інтенсивно заселяти глибинні райони Дністровсько-Карпатського краю. Разом з тим безперервні ординські набіги змусили об’єднане сло­в'янсько-молдавське населення відходити в гірські малодоступні об­ласті ^3,.

Феодали-золотоордипці несли смертельну небезпеку всім народам Європи. Сильно ослаблена Русь, втрачаючи значні людські та матері­альні ресурси, стримувала дальшу агресію татаро-монгольських орд. До середини XIV ст. золотоордннськими загонами було здійснено понад 20 значних військових нападів па Північно-Східну й Південно-Західну Русь³². Постійні руйнівні татаро-мопгольські набіги вкрай негативно впливали па нормальну демографічну ситуацію не лише Північно-Схід­ної та Південно-Західної Русі, а й всього східноєвропейського регіону.

Східні слов’яни в смертельній битві з ординцями врятували не лише себе як етнічну спільність, а й численні народи Європи й Азії від поне­волення, рабства й фізичного знищення.

Загарбання українських земель іноземними державами. В складних політичних умовах розчленованості і загарбання сусідніми державами східнослов’янських земель відбувався дальший процес формування росій­ської, української та білоруської етнічних території!. Територіальна про­блема в той час набувала все більшої гостроти. «В порівнянні з старою родовою організацією держава відзначається...,— підкреслював Ф. Ен­гельс,— розділенням підданих держави за територіальними поділами» ³³.

Політичні фактори справляли помітний вплив на формування ран­ньосередньовічних регіональних народностей. Вони особливо виявилися в умовах розвинутого феодалізму, для якого характерні ієрархічна полі­тична структура, гостра боротьба тенденцій централізації і децентраліза­ції. У зв'язку з цим нестійкі державні кордони і межі етнічних спільно­стей, що сформувалися в раннє середньовіччя, часто не збігалися ³⁴.

На спустошені й підкорені Золотою Ордою східнослов'янські землі вчиняли систематичні напади феодали сусідпіх держав. У 1387 р. Гали­чина, а в 1434 р.— Західне Поділля були остаточно поневолені Поль­ським королівством, яке неухильно посилювало соціальний та національ­но-релігійний гніт над автохтонним східнослов’янським етносом³⁵. Складною залишалася історична доля Побужжя —давньої східнослов’ян­ської землі «Червенських міст» — складової частини Київської Русі, а по­тім Галицько-Волинської землі. Ця територія разом з усією Галичиною і Західною Волинню була захоплена в XIV ст. польськими феодалами ³⁶.

З XII ст. угорські феодали почали загарбання споконвічних східно­слов’янських земель, зокрема Закарпаття. Проте автохтонне східносло­в’янське населення чинило їм опір. У зв’язку з цим навіть в XIII ст. Угорське королівство ще остаточно не встановило свою владу над За­карпаттям, яке тоді входило до складу Галицько-Волинського князів­ства³⁷. Лише наприкінці XIII — на початку XIV ст. угорські феодали, скориставшись послабленням Південно-Західної Русі, остаточно встано­вили своє панування над цією територією. Споконвічна східнослов’янська земля протягом багатьох століть перебувала під владою іноземних поне­волювачів.

Внаслідок складних зовнішньополітичних умов південна частина давньоруських земель (Буковина і Подунав’я) потрапила під владу мол­давських феодалів. До складу Молдавського князівства насамперед була приєднана та частина Буковини, що здавна називалася Шипинською зем- лею. На заході вона межувала з володіннями Польщі і її кордон про­ходив по р. Колония, на півночі — сягала р. Дністер, па півдні — р. Се­рет, а на сході простягалася до р. Каютип. Головними містами були Хо­тин, Цецин (па західній околиці сучасних Чернівців), Хмелів (на тери­торії нинішнього с. Капчів Вижневецького району Чернівецької обл.) та ін. Наприкінці XIV — на початку XV ст. за цією східнослов’янською територією остаточно установилася її власна назва «Буковина», яка вперше зустрічається в документах під 1392 р.³⁸

Крім того, свою владу Молдавське князівство поширило на Пониз­зя, а також район Подунав’я і частину північно-західного узбережжя Руського моря (Понта) від гирла Дунаю до гирла Дністра (XIV— XV ст.) ³⁹. Молдавський господар Роман (1391 — 1394) писав в одній з грамот: «...мы Роман воєвода обладая землею Молдавскою от плапипы до моря» ⁴⁰.

Литовські феодали, підкоривши Західну Русь, в другій половині XIV ст. розпочали наступ па Південно-Західну Русь. Спираючись на мі­сцеву феодальну верхівку, вони захопили й приєднали до Великого кня­зівства Литовського Волинь, Чернігово-Сіверщину, Підляшшя, Київщи­ну, Поділля. Білорусія та Україна, підкреслював Ф. Енгельс, «...зна­йшли собі захист від азіатської навали, приєднавшись до так званого Литовського князівства» ⁴¹. Кордони Великого князівства Литовського до­ходили до Чорного моря і проходили вздовж його узбережжя. В XIV ст. у басейні Дністра було створено Подільське удільне князівство, що пе­ребувало у васальній залежності від великого князя литовського. В цьо­му краї виник цілий ряд укріплень — Брацлав, Скала, Смотрич, Coko- лець та ін. Землі князівства протягнулися аж до берегів Руського мо­ря ⁴². Лише па рубежі XV-XVI ст. під натиском турецько-татарських завойовників кордони Великого князівства Литовського відсунулися на північ.

Отже, в кінці XIV — на початку XVI ст. більшість українських зе­мель увійшла до складу Великого князівства Литовського, яке справед­ливо називають Литовсько-Руською державою, оскільки 9/10 її території і населення складали східні слов’яни.

Після завоювання Золотою Ордою східнослов’янських земель важ­ливі територіальні зміни відбулися у південних степах, на узбережжі Руського та Сурозького морів, Таврійському півострові, які стали на дов­гі роки об’єктом агресивної політики турецько-татарських феодалів. У XIII ст. па північному узбережжі Руського моря і в Таврії генуезці (італійці) заснували цілу низку колоній — Монкастро (Білгород-Дпі- стровськпй), Чембало (Балаклава), Солдайя (Сугдея, Сурож, Судак), Каффо, Чіпріко, Боспоро (Корчев), Керч (Bocnop), Tana, Матрече (Ma- траха, Матрахта, Тмутаракань) ⁴³. Проте вже у наступному столітті Кримське ханство встановило владу над Таврійським півостровом, за ви­нятком MantyncbKoro князівства (що називали його Теодоро або Феодо- ро) і генуезьких колоній, яким належала незначна частина морського узбережжя.

З кіпця XV ст. почалася експансія турецьких феодалів на південно­українські землі. Османська імперія загарбала Нижнє Придунав’я, чор­номорські й азовські порти. Кримське ханство потрапило у васальну за­лежність від Порти. Водночас турецькі феодали спрямовують свою агре­сію проти східнороманських держав — Волощини і Молдавії. З 1456 р. Молдавське князівство стало данником, а згодом попало в пряму залеж­ність від Османської імперії. Турецькі феодали захопили також давньо- слов'янську територію — Дунайсько-Дністровське межиріччя, міста Кілію і Білгород-Дністровський з прилеглими до них землями, що входили до складу Молдавського князівства (1484). Вони були оголошені турецьки­ми ранями і перейшли під безпосереднє управління пашів — султан­ських намісників. У XVII ст. створена Ізмаїльська райя, яка також під­порядковувалася безпосередньо Стамбулу. Від чорноморського узбереж­жя були відрізані Молдавське князівство, Велике князівство Литовське і Королівство Польське ⁴⁴.

З рубежа XV—XVI ст. турецькі феодали-завойовники почали на­зивати Руське морс — Чорним (від тюрсько-мусульманського звичаю ви­значати північ чорним кольором, а південь — червоним), Сурозьке або Меотідське море — Азовським (від турецького Азак, Азов), а Таврій­ський півострів — Кримським (від татарського поселення Карім. Крим, нині — селище Старий Крим, що було на початку центром однойменного ханства). Відтоді тюркська географічна термінологія закріпилася над споконвічними східнослов’янськими етнічними землями і морями.

В історії формування української феодальної народності важливе значення мало утворення централізованої Російської держави. Виникнен­ня і неухильне зростання у Північно-Східній Русі її природного цен­тру — Московського князівства — сприяло досить інтенсивній консоліда­ції навколо нього російської народності. Це був складний і суперечливий процес, у якому поєднувалися як відцентрові, так і центробіжпі тенден­ції. Обумовлені дальшим розвитком економічних і соціальних відносин консолідаційні явища набували дальшої сили і розмаху ⁴⁵. Російська дер­жава, що виникла, уже в XIV-XV ст. почала перетворюватися у бага­тонаціональну.⁴⁶

Об’єднання всіх російських етнічних земель в єдиній централізова­ній державі відбувалося одночасно з героїчною боротьбою народних мас проти ординського іга. Ф. Енгельс зазначав, що «...навіть в Росії підко­рення удільних князів ішло рука в руку з визволенням від татарського іга, що було остаточно закріплене Іваном III»⁴⁷. Це об’єднання відбува­лося швидко й відносно легко. Протягом 1471—1521 рр. удільні князів­ства були ліквідовані⁴⁸.

Наприкінці XV — на початку XVI ст. до Російської держави віді­йшов значний масив східнослов’янських земель, захоплених раніше Ве­ликим князівством Литовським. У цей час посилився рух народних мас Чернігово-Сіверської землі за входження території краю до Росії. Ви­словлюючи ці загальні прагнення та устремління народу і враховуючи незадоволення політикою литовського великокнязівського уряду, па по­чатку 1500 р. вийшли з складу Великого князівства Литовського і перей­шли до Російської держави разом з своїми «отчинами» і «волостями» чернігово-сіверські князі. В литовсько-російській війні 1500—1503 рр. литовські війська зазнали ряду відчутних поразок. Згідно з умовами пере­мир’я 1503 р. до Росії перейшла значна територія: Чернігівське (з містами ^lIepniroBOM, Стародубом, Трубчевськом і ін.), Новгород-Сіверське (з Пов- город-Сіверським, Рильськом і ін.) князівства, а також багато окремих міст і волостей, всього 319 міст і 70 волостей ⁴⁹.

З рубежу XV-XVI ст. на кінець XVI ст. територія Російської дер­жави збільшилася вдвічі й становила близько 5,5 мли кв. км. В порів­нянні з 60-ми роками XV ст. територія, підвладна Москві, за століття зросла в десять разів ⁵⁰.

Одночасно з формування трьох східнослов’янських народностей між ними налагоджувались та міцніли зв’язки, які охоплювали якнайрізнома­нітніші сфери життя: економіку, політику, культуру. Вони мали стійкий і довготривалий характер.

В 1569 р. відбулася подія, яка змінила політичну карту Європи,— Люблінська унія — об’єднання Великого князівства Литовського та Ко­ролівства Польського і створення однієї держави — Речі Посполитої (республіки) ⁵². В результаті цієї акції основна частина українських зе­мель — Волинь, Підляшшя, Брацлавіципа і Київщина — були загарбані польськими феодалами і включені до складу Королівства Польського. В. і. Ленін з цього приводу відкреслював: «Полыца за Люблінським союзом (Union) — 1569 р.— мала... Малоросію з Києвом, Полтавою..., По­долію, Волинь etc...»⁵³.

Люблінська унія була вузькокласовою угодою експлуататорів — польських, литовських, українських, білоруських феодалів Королівства Польського і Великого князівства Литовського, спрямована проти народ­них мас України і Білорусії. Вона обумовила дальше посилення на ук­раїнських землях жорстокого феодально-кріпосницького гніту, який до­повнювався національно-релігійними утисками.

На початку XVH ст. польські феодали, скориставшись послабленням Російської держави, почали проти неї воєнну інтервенцію. Згідно з умо­вами Деулінського перемир'я 1618 р. між Росією і Польщею, від Росій­ської держави були відірвані Смоленська і Чернігово-Сіверська землі й приєднані до Речі Посполитої. Отже, майже вся Лівобережна Україна була також поневолена польськими феодалами.

Зовнішньополітичний фактор інколи відігравав вирішальну роль у територіальних змінах, мав великий вплив па формування етнічної тери­торії народності, особливо в той час. коли народ потрапляв під владу іно­земних держав. Це стосується, зокрема, українських земель, загарбання яких різними державами негативно вплинуло на політичну та економіч­ну консолідацію українського етносу.

На середину XVII ст. перед українським етносом стала небезпека повної полонізації та окатоличення, втрати ним основних етнічних рис.

Міграційні процеси. Дальше освоєння південних та лівобережних східнослов'янських земель. В XV-XVII ст. південні та південно-східні землі, спустошені ординцями, поступово почали заселятися українським та російським етносом, який в основному уже сформувався на цей час. Ще на рубежі XII-XIII ст. у степовому Подніпров’ї в результаті ма­сового припливу слов’янського населення з’явилася значна кількість по­стійних поселень. Основна частина переселенців йшла з Середнього По­дніпров’я ⁵⁴. Після татаро-мопгольської навали й утворення Золотої Орди східні слов’яни продовжували жити па узбережжі Азовського моря, у пониззі Дону, на Таврійському півострові і Північному Кавказі. Слов’я­ни населяли північне узбережжя Чорного моря, а також о. Березань. Наявність слов’ян у Причорномор’ї допомогла військам великого князя Ольгерда перемогти татарських феодалів-загарбппків⁵⁵.

У другій половині XVl ст. особливо інтенсивно заселялися південні землі Російської держави. В результаті посилення феодального гпіту і господарської кризи, яка охопила країну, опрпччини і війн почався ін­тенсивний відплив селянського населення з центру Росії на південь. Внаслідок цього до складу Росії увійшли землі між Допом і лівими при­токами Дніпра та Десни⁵⁶. Поряд з росіянами сюди безперервно при­бували й українські переселенці, що безпосередньо впливало па етно- соціальні процеси в цьому районі.

В XVI — першій половині XVII ст. переходи і втечі селян від своїх поміщиків в Росії та на Україні досяглії особливо великих розмірів. Вті­кали поодинці, сім'ями, цілими «деревнями» й селами, як правило, па околиці країни, що межували зі степом, тобто в райони, де феодальний гніт був паііслабптпм. а то й зовсім відсутній. Колонізаційний потік охо­пив різні класово-станові групи населення Російської держави та Укра­їни. В процесі освоєння нових земель зіткнулися інтереси дворянства, купецтва, царської казни. Сюди прямували також тисячі переселенців ⁵⁷. Втікачі і переселенці поступово освоювали степові райони та зміцнюва­ли обороноздатність цієї території.

Степові й передстепові простори Східної Європи — територію між гирлом Дунаю, пониззям Дніпра й Дону, землі, що споконвічно належа­ли східним слов’янам, польська шляхетсько-буржуазна історіографія, захищаючи вузькокласові інтереси магнатів, шляхти і католицького духо­венства, назвала «Диким полем». Це твердження далеке від історичної правди. Адже добре відомо, що передстепова Україна ще до загарбання її шляхетською Польщею була територією порівняно добре заселеною. Там існувало немало міст та сіл і кількість їх неухильно зростала ⁵⁸.

В етнічній консолідації українців значну роль відіграло козацтво, яке виникло на рубежі XV-XVI ст. на південних околицях Київщини і Східного Поділля. Українське козацтво успішно освоювало землі перед- степової України, південного Поділля, Слобожанщини, Північного При­чорномор’я і Приазов’я ⁵⁹. В середині XVI ст. на Нижньому Подніпров’ї козаки заснували Запорозьку Січ — політичний центр українського ко­зацтва, яка згодом перетворилася в центр великого краю — Запорожжя,— складової частини української етнічної території. Запорожжя охоплюва­ло великі передстепові та степові простори лівобережжя й правобереж­жя нижнього Дніпра. Зростаючи чисельно, козацтво освоювало нові про­стори передстепової та степової України. Особливо інтенсивно цей процес відбувався у першій половині XVII ст. В межах краю все більше виникало зимівників та хуторів — постійних поселень запорозьких коза­ків та селяп-втікачів. Все далі на південь почали проникати козацькі промпсловці-уходники.

Ставали тіснішими економічні, воєнно-політичні та етнічні зв’язки між запорозькими і донськими козаками. По р. Кальміус з часом вста­новився рубіж між землями Запорожжя і Війська Донського. А в гирлі Кальміуса в другій чверті XVII ст. виник сторожовий пункт запорозь­ких козаків, який згодом перетворився в центр Кальміуської паланки.

Наприкінці XVI — в першій половині XVII ст. активізувалося за­селення й освоєння території Слобожанщини. В межі краю рухався по- ліетнічнпй потік втікачів з центральних повітів Росії, різних частин українських земель, представників інших народностей. Щоб матеріаль­но зацікавити новоприбулих, царський уряд роздавав їм «безданно и безоброчно» землі⁶⁰. Одна з українських народних пісень XVII ст. образ­но змальовує заселення Слобідської України:

Покинь батька, покинь мати, покинь всю худобу. Іди з нами, козаками, на Вкраїну, на слободу ^бІ.

В освоєнні Слобожанщини важливу роль відігравали Сіверська Укра­їна та Путивльщнпа. Ciвершина XVI ст.— це край з густими лісами та просторами лісостепу, серед яких лежали невеликі села. На ці землі й спрямувалися потоки сільських переселенців, що втікали від закріпачен­ня ⁶². Незважаючи на матеріальні нестатки переважної частини україн­ських переселенців, па новозасповапих землях поступово й неухильно зростало населення. Основним осередком ставали сім’ї поряд з числен­ними в ті часи переселенцями-одинаками.

Так, у 20-х роках XVII ст. па Роменщнні виросла ціла мережа значних носелень-слобід: під самими Ромнами — 300 дворів, на колиш­ньому Медвежому городищі — 20 дворів, па Липсько.му — 150, Рашев- ці — 50, Полковій — 40, Охмилові — 10, Пустовійтові — 100, Воїтівці — 50, на Бобрику — 100 дворів і т. д. На 'Горські озера поблизу Сіверського Дінця прибували «охочие люди» з Білгорода, Валуйок, Оскола, Єльця, Курська, Ливень, Воронежа. За селянами рухалися и феодали. Уже в 20—30-х роках XVIl ст. майже всі землі південної частини Білгород- ського повіту (Донеччини) перебували у володінні поміщиків⁶³.

Частина українських переселенців оселялася в російських етнічних землях⁶⁴. Після придушення народного повстання 1637—1638 рр. пересе­лення з України в межі Російської держави посилилося. Реєстрові коза­ки. говорячи про утиски з боку панів, писали в одному з тогочасних до­кументів, що їм немає іншого виходу, як переселятися в Росію, яка, за їх словами, вже багато «...товариства нашого прийняла, з жінками і дітьми осіли в Білгороді» ⁶⁵. Переселенці стали активними поборниками ідеї дружби обох народів ⁶⁶.

Царський уряд, зацікавлений у зміцненні оборони південних рубе­жів Російської держави, всіляко сприяв заселенню російськими та укра­їнськими переселенцями своєї південної «украины», як тоді офіціально називалася південно-східна територія Слобожанщини⁶⁷. В грамоті імпе­ратриці Єлизавети Петрівни (1743) Харківському полку про привілеї зазначалося, що слобожани в степах «...без регулярного учреждения... одними козацкими легкими компаниями» завжди успішно чинили відсіч ворогам і «...неприятеля никогда во внутрь российских городов не до­пускали» ⁶⁸.

В обороні краю важливе місце належало фортецям, особливо фор­тецям першого розряду, які мають далеко вперед висунуті форти. Важ­ливо також, писав Ф. Енгельс, щоб були «...фортеці відділені одна від одної...» невеликою відстанню, а також «...розміщені в надзвичайно зруч­ній для оборони місцевості» ⁶⁹. При спорудженні оборонних ліній па Сло­божанщині будувалися засіки та надолби. Вони добре вписувалися у природні перешкоди — ліси, байраки, річки, болота.

У XVl-XVII ст. па південних та південно-східних кордонах Росій­ської держави значний розвиток одержали так звані засічні лінії — си­стема оборонних споруд для захисту від нападів татар. На шляху більш інтенсивних наскоків споруджувалися міста-фортеці, а ліси, де проходи­ли засіки, називалися заповідними. Законом їх заборонялося знищувати і самовільно прокладати дороги. Засічна сторожа, що обороняла ці лінії, постійно збільшувалася і в другій половині XVI ст. уже нараховувала 30—35 тис. ратних людей. У 30-х роках XVII ст. південно-західні кор­дони Росії обороняли понад 40 міст, серед них такі, як Путивль, Севськ, Орел та ін.⁷⁰ Оборона краю в основному була покладена на козаків Ci- верщини і Слобожанщини. Козаки, що жили в Сіверській Україні, були люди хоробрі, сильні, витривалі і вольові. Про них писали сучасники па початку XVII ст.: «Они же козаки зломысленны и коварливы и бес­страстны к смерти и непокорливы п к нуждам терпеливы» ⁷¹.

В історії Сіверщини і Слобожанщини важливу роль відігравали тіспі зв’язки цих територій з Доном. Постійний приплив населення па Дон в XVl ст. відбувався з Сіверської землі, Запорожжя і навіть з більш від­далених районів України ⁷². Запорозький старшина А. Шафран у 1626 р. свідчив: «Живет де, он, Олеша, на Дону 18 лет; а иные его товарищи живут по 5-ти п 6-ти... А в Запорогах, де донских казаков так же мно­го... они ходят на Дон, а з Дону казаки к ним. и живут сколько где хто хочет. А повелось де у пих то з донскими казаки изстари, что меж себе сходятся и живут вместе в одних куренях»⁷³. Приплив українських переселенців у область донських козаків був настільки значним, іпо самі донці визначали їх число «в Азове и на Дону» в ІО тис. чоловік. Основ­ну частину населення Дону складали росіяни й українці, що знайшло своє відображення у складній і своєрідній етнографії Донської землі '⁴.

Етподифузійпі процеси, які відбувалися найбільш активно на росій­сько-українському прикордонні, мали місце також на рубежах етнічних територій українського народу з білоруським, польським, словацьким, угорським, молдавським народами.

Зростання населення. Збільшення кількості населення й міграційні процеси тісно пов’язані з соціальними умовами. К. Маркс писав, що: «...всякому історично особливому способові виробництва в дійсності влас­тиві свої особливі закони народонаселення, які мають історичний ха­рактер» ⁷⁵. На цю обставину звертав увагу також В. І. Ленін. Він наголо­шував: «Умови розмноження людини безпосередньо залежать від устрою різних соціальних організмів, і тому закон народорозселення треба ви­вчати для кожного такого організму окремо, а не «абстрактно», безвід­носно до історично різних форм суспільного устрою» ⁷⁶.

Українські землі мали певну специфіку в формуванні населення. Господарство нуклеарної сім’ї, тобто односімейпе індивідуальне госпо­дарство. наприкінці XVI — на початку XVIl ст. в прикордонних укра­їнських воєводствах, що перебували в той час перед загрозою постійних нападів турецько-татарських феодалів, не могло витримати економічної деформації та постійних людських втрат ¹¹. Це було однією з важливих причин існування в той час селянських общин.

В інтересах панівного класу феодалів урядові кола ухвалили ряд заходів, які утруднювали або взагалі забороняли міграцію населення, особливо селянства. Уже в XIV ст. польським королівським урядом різ­ко обмежувалася міграція населення, зокрема втечі селян. У королів­ських документах зазначалася й етнічна приналежність втікачів: «А же бо побѣгпет русин або руска, или во Львов, или чий або роба,— выдать его» ⁷⁸.

Інколи па міграційні процеси впливали козацькі походи в різні ра­йони українських земель. Так, в 1616 і 1619 рр. кілька тисяч козаків брали участь у міжусобній боротьбі феодалів па Закарпатті. Козаків активно підтримало місцеве українське населення. «Тільки того треба боятися, що до козаків прилучаться їх однодвірці і піддані Другета вер­ховинські «русняки», які і без того ненавидять своїх панів»,— писав сучасник подій, угорський магнат ⁷⁹. Цілком очевидно, що частина коза­ків могла залишитися па Закарпатті, а частина верховинців — піти з козаками на Подніпров’я. Поряд з соціальним моментом, що відігравав вирішальну роль у цих процесах, певне значення мало також усвідом­лення етнічної спільності українським народом.

За доби феодалізму па всіх українських землях відбувалося зро­стання кількості населення. Його динаміка мала такий вигляд: з 3,2 млн чоловік в 1300 р. до 5,3 мли чоловік в 1650 р. (в тому числі, в 1300 р,— 3200 тис. чоловік, 1400 р.— 3700, 1500 р.— 4400, 1550 р.— 4900, 1600 р,— 5200, 1650 р.— 5300 тис. чоловік) ⁸⁰.

.Зростання населення було нерівномірним в різних районах України. Найбільш інтенсивно відбувалось воно в центрі України — па Подні­пров’ї. На середину XVII ст. Київщина мала вже приблизно 1400 тис. чоловік. В цілому на Подніпров’ї (Київське і Чернігівське воєводства) мешкало близько 1750 тне. чоловік, тобто 10—12 чоловік па кв. км ^8,.

На середину XVII ст. населення Слобідської України зросло до 50 тис. чоловік. Окремі дослідники вважають, що на Волині в першій половині XVII ст. проживало приблизно 900 тис. чоловік, а кожна се­лянська сім'я складалася не менше як з восьми осіб. У 1629 р. в По­дільському воєводстві жило 347,3 тис. чоловік. Зокрема, в 72 містах і містечках нараховувалося 19 687 будинків і 118,1 тис. чоловік, в 902 се­лах— 38 208 будинків і 229,2 тис. мешканців. Протягом першої поло­вини XVII ст. в Подільському воєводстві виникло іце 315 нових посе­лень. Населення Галичини протягом XIII—XV ст. зросло з 568,9 тис. до 1 млп 85 тис. чоловік. Неухильно збільшувалася кількість населення на Закарпатті, наприкінці XV — па початку XVI ст. нараховувалося 150— 200 тис. чоловік, а в середині XVII ст.— уже приблизно 300 тис. чоловік. В XIV-XV ст. заселялись передгір’я Карпат, а також гірські райони буковинських Kaprtaτ. У Північній Буковині в середині XVII ст. мешка­ло не менше 50 тис. чоловік ⁸².

На українських землях, крім автохтонного українського населення, проживали також представники інших етносів. Адже в Східній Європі, наголошував В. 1. Ленін, так і не склалося «жодної держави з чистим національним складом» ⁸³. У містах України нанереродпі визвольної вій­ни проживали представники 21 народності. В кількісному відношенні серед них переважали вихідці із слов’янських країн — Росії, Білорусії, Польщі, Чехії, Сербії, Болгарії та іп.⁸⁴

Найтісніші взаємовідносини існували між східнослов’янськими на­родами. Російська, українська і білоруська народності постійно підтри­мували широкі міжетнічні зв’язки, які охоплювали різні сфери життя. В українські міста й села нескінченним потоком тягнулися селяни-вті- качі з Росії й Білорусії. Вони разом з українськими селяпами-втікача- ми поповнювали міські стани населення, займалися ремеслом, промисла­ми, торгівлею. Ще в першій половині XVI ст. у всіх українських землях постійно жили вихідці з Росії⁸⁵. «Реестра всього Війська Запорозького» 1649 р. свідчить, що чимало росіян і білорусів оселилися в Ніжині, Чернігові, Києві, Кроппвні та інших містах і містечках ⁸⁶. Особливо це явище характерне для Подніпров’я та Лівобережжя ⁸⁷. Росіяни й білору­си поступово зливалися з українським етнічним елементом, часто зали­шаючи за собою тільки попередні прізвища. Такий же процес відбувався й з представниками українського етносу на території Росії та Білорусії.

В містах України, хоч і пе в значній кількості (на Подніпров’ї лише поодиноко) проживали також представники сусідніх країн. В Киє­ві та па Київщині мешкали переселенці з Молдавії і Волощини, Польщі, Литви, Угорщини, Німеччини. В містах і містечках Кропив’япщипи. на­приклад, жили представники польського, литовського, сербського, мол­давського етносів⁸⁸. В галицьких, подільських, волинських, буковин­ських. закарпатських містах і містечках поряд з автохтонним україн­ським населенням мешкали також молдавани, волохи, поляки, угорці, чехи, словаки, татари, турки, вірмени, євреї, цигани, німці та ін. Кон­такти корінного українського етносу з іноетнічпим населенням, особливо з представниками трудящих, справляли певний вплив на етносоціальні процеси.

З часу Люблінської унії 1569 р. па українських землях, в тому чис­лі й па Подніпров’ї, постійно зростала кількість представників польсько­го народу, зокрема шляхтичів і військових. Про кількість польських жов­нірів у містах і містечках Подніпров’я свідчить, наприклад, такий факт: у 1630 р. лише в Києві і містах Київського повіту перебувало близько 6 тис. польських жовнірів⁸⁹.

У містах Закарпаття. Галичини, Поділля, Волині, Київщини, По­лісся і навіть Лівобережжя в XVI-XVIl ст. постійно жили вірменські переселенці ⁹⁰. Вони знаходили па Україні притулок від постійної загро- зи турецьких феодалів-завойовників.

Після руйнівного ординського нашестя на Закарпатті багато земель було зайнято угорськими колоністами. Друга значно більша хвиля пере­селень угорців на Закарпаття відноситься до XVI-XVII ст., тобто до часу захоплення Угорщини султанською Туреччиною. Рятуючись від свавілля турецьких феодалів, багато угорських селян тікало у віддалені області, зокрема на Закарпаття. В XII—XIII ст. розпочалася німецька колонізація цього регіону. В основному колоністи селилися в містах^9|.

Неоднорідним в етнічному відношенні було населення Північної Бу­ковини. Основну його масу складали українці, які засновували нові міс­та і села, розвивали різні галузі господарства. Разом з тим деяку части­ну населення становили представники інших етносів, зокрема молдавани, волохи, турки, вірмени, євреї. Одночасно українські села вклинювалися далеко па південь, аж до половини Ясської і Сучавської волостей. З по­чатку XVI ст. і пізніше відбувається міграція молдавського населення на лівобережжя Дністра. Молдавани часто селилися в середовищі укра­їнського етносу ⁹².

Демографічні процеси в епоху феодалізму ускладнювалися періо­дичними стихійними лихами, а також постійними війнами. Найбільш грізна епідемія чуми в історії людства була в XlV ст. Вона охопила тоді всю Європу і тривала протягом 40—90-х років. За далеко неповними да­ними, «чорна смерть», як тоді називали чуму, скосила лише в Європі від 14 до 25 млн чоловік. Тільки через 110—120 років кількість насе­лення досягла попереднього рівня. Зокрема, причорноморські степи пов­ністю обезлюдніли. Велика смертність спостерігалася в Києві, Чернігові та інших містах. У Глухові не залишилося жодної людини («вси изо- мроша). Спустошлива епідемія охопила Русь, в тому числі й Україну, у 1419—1420 рр. До хвороби приєднався страшний голод, який у 1422 р. знову повторився. В XVI ст. мали місце також спалахи епідемій (1510, 1557, 1580, 1593).

Величезні людські втрати приносили війни. Протягом XVII ст. за­гальна кількість жертв у всій Європі лише серед військових перевищи­ла 3 млн чоловік⁹⁴. Систематичні хижацькі руйнівні напади турецько- татарських феодалів па українські й російські землі, масове знищення мирних жителів та угін в неволю бранців також стримували кількісне зростання населення. Проте, незважаючи на несприятливі умови, чи­сельність населення України поступово зростала.

Назви етнічної території та населення України. Утворення і розвиток феодальних народностей тіспо зв’язані з етнічною назвою території, на якій формуется народ і його етнічна самоназва. Назва «Україна» сло­в’янського походження. Етимологія цього терміна визначена і походить від загальнослов'янського слова «край» у значенні земля, країна, краіі, район, область. В українській мові слово «Україна» протягом XV— XVII ст. поступово трансформувалося з визначення краю — країни — землі до назви етнічної території українського народу ^os. Вперше назва «Україна» зустрічається в Іпатіївському літописі під 1187 р. стосовно частини території Середнього Подніпров’я — Переяславської землі. Го­ворячи про смерть в Переяславі князя Володимира Глібовича, що бага­то зробив для організації захисту краю від кочіппиків-половців, літопи­сець, очевидно, переказуючи пісню дружинників, записав: «И плакашася по немь вси Переяславци: 6Ѣ бо любя дружину п злата не сбирашеть, нмѣняя не щадяшеть. по даяшеть дружинѣ; бѣ бо князь добр и крѣ­покъ на рати, и мужьствомь крѣпокь показаясн, и всякими добродетель- ми наполненъ, о пемже Украина много постова» ^9β. Під 1189 р. ця назва згадується стосовно Галицького князівства. Князь Ростислав, писав літо­писець, прибув «ко украяне Галичькой». У 1213 р. лі тописец вживає назву «всю Украйну» щодо Західної Волині, тобто споконвічної східно­слов’янської землі — «Червенських міст» ⁹⁷. З XVI ст. в українському фольклорі і офіційних документах (зокрема, у відомій збірці документів Великого князівства Литовського — Литовській метриці) назви «Укра­їна» і «Вкраїна» вживалися у розумінні «край», «країна», «земля», а не «окраїна» ⁹⁸. Малась на увазі українська етнічна територія.

В XIII ст., незважаючи на те що уже не існувало політичної єднос­ті па Русі, назва «Русь» ще поширювалась па всі східнослов'янські зем­лі ". В складних соціально-економічних і політичних умовах відбувалося формування трьох братніх східнослов’янських народностей — російської, української і білоруської. Воно одночасно супроводжувалося спорадич­ним вживанням і поступовим закріпленням за територіями кожної з них поряд з давнім терміном «Русь» самостійних назв: «Велика Русь», «Ук­раїна», «Білорусія» ^,°⁰.

З XIV ст. з’являється також назва «Мала Русь» («Малая Русь»), Нею спочатку називалася Галицько-Волинська земля, а пізніше (з ру­бежа XIV-XV ст.) й Середнє Подніпров’я. Ця назва вживалася, голов­ним чином, у російських офіціальних документах, а також в літерату­рі ¹°^,. Поступово за територією російського народу закріплюється назва «Велика Русь», а за українськими землями (як офіційна назва в Росій­ській державі) — «Мала Русь». Цікаво, що до кінця XIV ст. Київ вклю­чався в територію «Великої Русі» як «головний город всієї Русі» ^,°².

В XVI-XVII ст. назва «Україна» поширилася па всі землі, заселе­ні українцями, від Карпат до кордонів Російської держави. Ця самоназва поступово охопила всю етнічну територію: Київщину, Переяславщину, Чернігово-Сіверщину, Слобожанщину. Запорожжя, Волинь, Поділля. Га­личину, Північну Буковину, Закарпаття ¹°³. Назва «Україна» ставала все популярнішою в усній народній творчості, важливу роль в чому відігра­ли кобзарі. А в XVI ст. українську народну думу «Duma ukrainna» уже широко використовують у своїй творчості польські поети ¹°⁴.

У польсько-литовських документах термін «Україна» з XVI ст. вжи­вався стосовно більшої частини етнічної території українських земель в складі Королівства Польського і Великого князівства Литовського (з 1569 р.— Речі Посполитої). В постанові сейму Речі Посполитої від 1580 р. про розмах антифеодальних народних виступів зазначалось, що ці рухи охопили «Україну Руську (Галичину, Київську, Волинську, По­дільську, Брацлавську)» ^,°⁵. А відомий французький інженер і вчений Г. Боплап називав Україною територію, що простягалася від «Московії до Трансільванії». До речі, па загальній карті «Україна» Г. Боплап також подав українську етнічну територію першої половини XVII ст. від Черпігово-Сіверщипи до Покуття включно ^l°⁶. Від етнотопоніма «Украї­на» за корінним населенням, що заселяло цей масив східнослов’янських земель — від Закарпаття до Слобожанщини і від Полісся до Запорожжя та Нижнього Прндупав’я,— поступово закріпився етнонім «українці».

В силу історичних умов центром формування і консолідації україн­ського етносу стало Середнє Подніпров’я — Київщина, Переяславщина і Чернігово-Сіверщина. Саме тут утворилося етнічне ядро, до якого тяжіло населення інших українських земель. Ця територія поступово набувала провідного значення в суспільно-політичному та культурному і духовному ясптті. а також у боротьбі українського народу проти соціального гпіту та іноземних загарбників ^l°⁷. Етно диференціюючий процес, що охопив населення Подніпров'я з його численним козацтвом і Запорозькою Січчю, сприяв формуванню етнічної самосвідомості, розвитку мови, культури і утвердження тут назви «українці» і «український народ» ^l°⁸. Відносна єдність української національної території, незважаючи на перебування окремих частин України в складі різних феодальних держав, в свою чер­гу справила позитивний вплив на етнічний розвиток. Крім того, у XVII ст. жителі України, усвідомлюючи свою соціальну та етнічну приналежність, називали себе ще й «козаками». Ця назва закріпилася за населенням більшої частини етнічної території українського народу. Про це писав ще в середині XVlI ст. французький дипломат П’єр Шева­льє: «Мешканці України, які сьогодні всі називаються козаками і які з гордістю носять це ім'я, мають гарну постать, бадьорі, міцні... і не здатні терпіти ярма, невтомні, сміливі й хоробрі...» ^,w.

Територія національного ядра народності і нації, як правило, не мала етнічно-локальної назви. Вона переважно збігалася з основною наз­вою всього етносу. Отже, назва національного ядра ставала загальноет- нічпим ім'ям народу і етнічної території. Одночасно з самоназвою «укра­їнці» населення центральної частини України — Середнього Подніпров’я в XVI—XVII ст. називалося також «черкасами».

Поряд з етнічними спільностями співіснують і відіграють не менш важливу роль етнокультурні, етполінгвістичпі, етпосоціальпі, етпорелі- гійні, етнічно-локальні та інші спільності. Кордони їх не збігаються один з одним ^,,°. Очевидно, па Україні до етнічно-локальних спільностей, або субетносів, відносилися в той час, крім бойків, лемків і гуцулів, також поліщуки, а можливо, й севрюки та слобожани.

В епоху панування феодального натурального господарства, відсталої техніки, слабкого суспільного поділу праці, при існуванні митних кордо­нів, іноземного панування тісна економічна спільність етносу скластися не могла, хоч окремі її елементи й виникали. За таких умов окремі тери­торіально-етнографічні групи українців мали деякі відмінності в мові, побуті, культурі ^l,,∙ В XVI—XVII ст. на Україні існував ряд етнічно- локальних районів з деякою етнографічною відмінністю.

В крайній західній частині української етнічної території, поряд з Головним Карпатським хребтом, знаходився один з таких районів Украї­ни — Бойківщина, населений українськими горянамп-бойками. Його ко­рінне населення мало деякі відмінності лінгвістичного та побутового характеру від жителів сусідніх районів. Межі Бойківщпни окреслювали­ся на сході р. Лімпиця. па заході — верхів’ями р. Сап, па півночі — пе­редгір’ями Карпат (південніше р. Дністер), па півдні — Полонинським хребтом між верхів’ями річок Уж і Тарасва па Закарпатті. Етнічна дифузія постійно відбувалася і в сусідні райони, в тому числі й на мол­давські землі, де в 1489 р. зафіксовано село з назвою «Боиковци» ^u2.

Лемківщина заселена українськими лемками, що мали також етно- ліпгвістичпі та побутові особливості. Лемківщина розташована па північ­них та південних схилах Бескидів Українських Карпат і на сході долин річок Уж, Ослав і Лаборець, на заході — р. Попрад. Лемківські села, засновані головним чином у XVI ст., розташовані переважно в гірських долинах, тягнулися вздовж вузьких незаливних терас по берегах гірських річок ^,,3. Історична доля і матеріальне становище лемків були особливо тяжкими, що призводило до масового їх вимирання.

Найбільший етнічно-локальний район Прикарпаття — Гуцульщина, заселена українцями — горяпамп-гуцулами. Вона охоплює південно-захід­ні гірські райони Українських Карпат, Галичини, південно-західну частину Північної Буковини та південно-східну частину Закарпаття. Ця етнічно- 8G

локальна територія з її етнічними особливостями місцевого українського населення почала формуватися, очевидно, в XVI-XVII ст. Край був освобниіі місцевим українським населенням. Назву «гуцул» етнічно-ло­кальної групи населення цього краю виявлено в XVI ст.¹¹⁴

В минулому серед українців були відомі й інші порівняно нечисленні етнографічні групи. Поступово проявлялася тенденція до зменшення кількості таких груп і їх зникнення. Більшість з них (такі, як ополяни, ністровяпи, сотаки, підгоряни на Прикарпатті) являли собою не етнічні спільності, а локальні групи.

В XIV-XVI ст. Закарпаття виступало під назвою «Краппа», «Край­па», а місцевих жителів — українців називали часом «крамнинами». Па­м’ятки XVII ст. фіксують назву «Україна» уже й стосовно Закарпаття. Багато рис місцевого життя, що дуже нагадують аналогічні явища в ін­ших українських землях, формувалися тут також в єдиному етпоісторич- ному процесі ^π5.

Населена автохтонним східнослов’янським населенням Північна Бу­ковина (сучасна Чернівецька область УРСР) входила до складу Давньо­руської держави, а згодом Галицько-Волинського князівства. В середині XIV ст. ця земля потрапила під владу Молдавського князівства. Місцеве населення краю, хоч і мало певні етнічно-локальні особливості, завдяки політичним та природно-географічним умовам ніколи не поривало зв’яз­ків з усіма українськими землями. Тут також відбувався процес форму­вання єдиної української народності.

Волинь, що знаходиться на північному заході України, в той період входила до складу Волинського воєводства. Край був споконвічно заселе­ний автохтонним східнослов’янським населенням, що завжди називало себе волиняпами. Звідси відбувався постійний відплив людності в інші українські землі.

Поділля входило до складу Подільського і Брацлавського воєводств. Поділля — одну з пайбагатших і найчарівпіших земель України, населя­ло автохтонне населення, що називало себе подолянами (подоляками) й мало певні етнічно-локальні особливості.

Етнічно-локальний район північного Лівобережжя — Сіверщипа (Чернігово-Сіверщпна або Сіверська земля) заселений в основному сев- рюками, або сіверянами — нащадками східнослов’янського племені сіве­рян. В XV — першій половині XVII ст. цей край ще називався Сівер- ською землею, а її населения — севрюками ^l36. Про місцеве населення краю сучасники писали, що в «...Северских и Украинных городах севрю- ки люди простые» ^,,7. Чернігово-Сіверщпна в XVl — па початку XVII ст. була південно-західною околицею Російської централізованої держави. В цей час все частіше її називають Сіверською Україною. Процес фор­мування і розвитку єдиної української народності охопив і цей край.

Слобідська Україна, або Слобожанщина, що перебувала в складі Російської держави, в XVI-XVII ст. охоплювала територію межиріччя Сейму, Бахмутки, Айдару, Сіверського Дінця. Разом з тим уже з XVI ст. назва «Україна» згадується в російських джерелах, в офіційних докумен­тах і стосовно східних українських етнічних земель, що входили до скла­ду Російської держави, зокрема Слобожанщини, в тому числі Путивль- щннп ^π8. Очевидно, відбувалося поєднання й злиття значень «окраїна» й «країна», що згодом трансформувалося в етнічно-локальний термін «Сло­бідська Україна».

У Західній Європі уже в XV — першій половині XVII ст. українці були відомі не тільки як окремий народ зі своєю етнічною територією, мовою, побутом, а також з поділом всього населення на ряд етнографія- них або етнічно-локальних груп — волинян, подолян та ін.”⁹ Крім цих, існували й інші етнічні назви — батюки, буковинці, верховинці, галича­ни, кариаторуси, ополяни, opoc(aκ)π, підгірці, пінчуки, поліщуки, польо- викн, райки, роксоланн, русини (руснаки), рустени (книжна назва), сло­божани, степовики, тавричани, угроруси, червонорусп, чорноморці ^,2°. Слід зазначити, що в Російській державі XVl-XVII ст. був відомий і широко вживаний термін «черкаси», рівнозначний етноніму «українці». Цей термін широко застосовувався (в основному щодо українців Подні­пров’я) не лише в офіційних документах, айв літературі та усній народ­ній творчості російського народу.

Таким чином, протягом другої половини XIII — першої половини XVH ст. в основному сформувалася українська етнічна територія на пів­денно-західних землях Київської Русі, споконвічно заселених автохтонним східнослов’янським населенням. Формування етнічної території України відбувалося в умовах гострої безперервної боротьби народних мас з іно­земними феодалами-агресорами, що захоплювали й розчленовували укра­їнські землі. За цей час, незважаючи на цілий ряд несприятливих умов, населення України майже подвоїлося. За етнічною територією остаточно закріплюється назва «Україна», а за населенням — етнічна самоназва «українці».