2. ТЕРИТОРІЯ Й НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст.

Зміни в природно-географічному середовищі. Вплив людини на природу проявлявся в різних регіонах України неоднаково. Найсильнішим він був на Лівобережній та Слобідській Україні й характеризувався скороченням лісових масивів і розширенням площ орних земель.

Незважаючи на певне зменшення, лісові масиви продовжували зай­мати значну територію України, насамперед у північних районах Слобо­жанщини, Лівобережжя і Правобережжя, а також на західноукраїнських, закарпатських і півпічнобуковппських землях. Ліси простягалися до Се­реднього Подніпров’я, росли на берегах Дніпра, охоплювали значні площі невеликих степових річок Орель, Вовча, Саксагань, Інгулець, Інгул і Пів­денний Буг. Так званий Великий луг (Запорозька Січ і територія навко­ло неї) був укритий багаторічними травами, чагарником і деревами. У лі­сах між Доном і Дніпром переважали в основному дуб, липа, клен, оси­ка, сосна. Далі на захід росли грабово-дубові, букові та грабово-букові лісп.

Географічне середовище, сонячна радіація та атмосферні явища справляли визначальний вплив на формування клімату. В цілому він залишався помірно континентальним, у Криму — субтропічним, а в гір­ських районах Карпат нестійким. Кліматичні умови на території Украї­ни, як і Східної Європи в цілому, відзначалися зниженням температури повітря, збільшенням кількості сніжних холодних зим і підвищенням зволоженості землі.

При загальній підвищеній зволоженості земель досить часто трапля­лись засухи. Зокрема, сильними вони були в окремих районах на початку 50-х років. Літо 1680 р. видалось настільки жарким, що «повнспхалп води и трави посохли, с которой сухоти робацтво умножилось, и позе да вши капусти та боб, горохи, коноплі повиедали и гречку, з ниви на ниву ста­дом ходили» ^|22. Спека тривала і восени. Посіяні в суху землю озимі не зійшли, в наслідок-чого в різних місцях України спалахнув голод. У дру­гій половині XVII ст. на території Руської рівнини зафіксовано 12 вели­ких голодовок, під час яких померло багато людей ^,23.

Становище народу погіршувалося і через епідемії, мор худоби і на­пади сарани. Від епідемії чуми па Західній Україні в 1648 р. померло ти­сячі місцевих жителів, а також селян і козаків повстанського війська під Львовом. «Повальний» мор худоби мав місце в 1651 р. не тільки па укра­їнських, а й па польських землях ^l24. Широкого розмаху набула епідемія чуми в 1652 р., коли від неї загинуло у Києво-Печерському монастирі 300 з 500 монахів, багато селян, міщан і козаків Києва, навколишніх сіл, а також жителів Корсупського полку. Подібна епідемія охопила в 1690 р. північні паланки Запорожжя і прилеглі землі Лівобережної Укра­їни. Запобіжні заходи хоч і стримували поширення епідемій на пові ра­йони, але не могли ліквідувати причин їх виникнення.

Фактично безсилою залишалася людина і перед нападами сарани та інших шкідників. Влітку 1686 р. черв’яки, як писав Самовидець, «стада­ми ходили по дорозі и в город, в брами, п из города стадами ишлп па ого­роди» ¹²⁵ і знищили посіви конопель. У серпні 1689 р. сарана поїла посі­ви і траву на шляху свого перельоту від р. Сіверський Донець до Волині.

Вилив визвольної війни на територіальну спільність народності. Ви­звольна війна 1648—1654 рр. продемонструвала нестримне прагнення українського народу до визволення всіх своїх етнічних земель і створення власної незалежної держави. Це відповідало об’єктивному характеру етпо- соціальиих процесів народності, яка досягла вищого рівня розвитку. Пере­яславська рада 1654 р. проголосила рішення про об’єднання з Росією всієї України як єдиної територіальної спільності. На початок лютого 1654 р. до складу Росії фактично входили Слобожанщина, Лівобережжя, Запорожжя, Київщина, Брацлавщина, Поділля і частково Волинь. Решта українських земель залишилася під владою Речі Посполитої, Туреччини та інших держав, що становило серйозну перешкоду консолідації народ­ності.

Спираючись на матеріальні й людські ресурси об’єднаних у складі Росії земель, український народ почав рішучу боротьбу за визволення Галичини, Закарпаття і Північної Буковини. Цього вимагали інтереси народності, яка у ході війни знищила перепони, що стримували її даль­ший розвиток, і усвідомлення субетносами різних українських земель своєї належності до українського народу.

Протягом березня 1654 — січня 1655 рр. лівобережні козаки, росій­ські солдати і місцеве населення відбили спробу шляхетської Польщі відірвати Брацлавщипу, Поділля і Київщину від Лівобережної України, Слобожанщини і Запорожжя. Перегрупувавши сили, російські та україн­ські війська влітку 1655 р. почали наступ у західному напрямі ^,27. Міс­цеве населення радісно зустрічало визволителів і подавало їм всіляку допомогу — повідомляло про чисельність і розташування ворожих військ, постачало продовольство і фураж, об’єднувалося в повстанські загони і громило маєтки феодалів. На осінь 1655 р. головні сили польсько-шляхет­ської армії були розгромлені й відтиснуті в межі етнічних польських земель. У результаті успішного визвольного походу російських ратних людей і українських козацьких полків (1655) територіальна єдність біль­шості українських земель була відновлена. Під владою Туреччини і Угор­щини залишались тільки Північна Буковина і Закарпаття.

На перешкоді дальшої консолідації українських земель стали загарб­ницькі устремління шведського уряду. Захопивши значну частину тери­торії Польщі, шведський король Карл Густав виношував плани розчле­нування етнічних українських земель. Щоб привернути на свій бік поль­ських магнатів і шляхту, він визнав населену українцями Західну Укра­їну складовою частиною польської корони і в жовтні 1655 р. поставив перед Б. Хмельницьким вимогу вивести з неї козацькі полки. При цьому шведський король передбачав передати Львівщину, Покуття і частину Поділля князю Трансільванії 10. Ракоці. а Волзьку, Саноцьку і Холмську землі залишити під владою Швеції¹²⁸. Наміри Карла Густава розходилися з планами Б. Хмельницького, який прагнув до визволення й об’єднання всіх українських земель.

На пропозицію російського уряду про визначення кордону між Укра­їною і Річчю Посполитою Б.

Підписаний ТО. Хмельницьким у 1660 р. Слободищенський трактат ліквідовував завоювання українського народу і передбачав передачу Укра­їни польським магнатам і шляхті. Річ Посполита знову загарбала Во­линь, Поділля і Київщину. її війська з допомогою загонів кримського хана па початку 60-х років почали наступ па Лівобережжя ¹³°. Ллє, на­штовхнувшись па сильний опір українських і російських частин, уряд Речі Посполитої припинив спроби відірвати Лівобережжя і Запорожжя від Росії силою зброї і почав переговори про мирне врегулювання питан­ня. Згідно з умовами Андрусівського перемир’я (1667) Україна вперше офіційно ділилась по Дніпру па Лівобережну і Правобережну, що викли­кало невдоволення різних кіл українського народу. Лівобережна Украї­на залишалася в складі Росії, а Правобережна — відходила до Польщі. Київ па два роки передавався Росії, але заходи російської дипломатії дозволили залишити його у складі Росії назавжди. Запорожжя формаль­но перебувало під владою обох держав, фактично ж Січ не визнавала влади Речі Посполитої ¹³¹.

У розчленуванні й загарбанні українських земель активну участь брала і султанська Туреччина. Влітку 1672 р. турецькі війська розгро­мили польсько-шляхетську армію на Поділлі й захопили сильну фортецю Кам’янець-Подільський. За Бучацькнм договором 1672 р. до Туреччини відійшло Поділля, її союзнику П. Дорошенку дісталися Брацлавщипа і Південна Київщина, шляхетській Польщі — Північна Київщина, Волинь і Галичина.

Не порушуючи умов Андрусівського перемир’я, російський уряд по­чав боротьбу за визволення Південної Київщини і Поділля та об’єднан­ня їх з Росією. На початку 1674 р. лівобережні українські та російські полки перейшли Дніпро і почали воєнні дії проти військ правобережного гетьмана П. Дорошенка. Правобережні козаки, селяни і міщани під­тримали визволителів і разом з ними розгромили загони турецьких і кримських феодалів. Десять правобережних полків — Білоцерківський, Брацлавський, Кальницький. Канівський, Корсупський, Паволоцький, По­дільський, Торговицький, Уманський і Черкаський — знову об’єдналися з Лівобережжям '³². Так здійснилася мрія населення Правобережної України про об’єднання з лівобережним населенням в одній державі.

Не бажаючи миритися з втратою українських земель, турецький уряд у 1677 і 1678 рр. з допомогою військової сили намагався захопити Укра­їну. В двох Чигиринських походах турецька армія зазнала поразки і му­сила відступити. За умовами Бахчисарайського мирного договору 1681 р. Туреччина і Кримське ханство визнавали об'єднання Лівобережної України, правобережних міст Києва, Василькова, Дідівщини, Стайок, Трипілля і навколишніх земель з Росією, а також її владу над Запорож­жям. Так обидва народи п’ядь за п’яддю у жорстокій боротьбі визволяли від загарбників українську землю, добивались її територіальної спіль­ності. Проте Південна Київщина, Брацлавщипа і Поділля залишалися під владою Туреччини. Обидві сторони зобов’язалися не заселяти землі між Південним Бугом і Дністром ^,33.

У цих складних умовах серед народу продовжувала жити ідея необ­хідності визволення захоплених іноземними феодалами українських зе­мель. В 1685 р. гетьманське управління Лівобережної України запропо­нувало російському урядові прийняти до складу Росії Правобережжя і Західну Україну. Головну підставу для цього воно, як раніше і Б. Хмель­ницький, вбачало в тому, що територія між Дніпром і Дністром здав.ча належала руським князям, входила в «Российскую страну природную свою отчизну» ^l34. Серед таких земель називалися заселені українцями Волинь, Підгороддя, Поділля, ^lIepnona Русь з Галичем, Львовом та інши­ми містами. Тобто мова йшла про більшість етнічних українських земель, територія яких раніше входила до складу Давньоруської держави. При цьому особливий наголос робився на багатовікову боротьбу українського народу проти загарбників, па те, що па Переяславській раді «волею народу малоросійського» з Росією була об’єднана вся Україна. Гетьманське управ­ління наполягало па тому, щоб населення правобережних земель прийняти до Росії разом з землями тому, що «когда тогобочной стороны в сегобочпой станутся включены тогда многие тогобочные как войсковые, так и поспо­литые люди старинные малороссійскпе обыватели прихилитися сюда до пас не могут мати заводного прожития за теснотою земли» ^,35. Пропозиції геть­манського управління були відхилені царським урядом.

Наростаюча боротьба правобережного і західноукраїнського населен­ня за визволення своїх земель і загострення відносин з Туреччиною зму­сили Річ Посполиту в 1686 р. підписати з Росією «Трактат про вічний мир». До Росії на Правобережжі разом з Києвом відходили землі по р. Ірпінь, міста Васильків, Трипілля, Станки. Уряд шляхетської Польщі відмовлявся від претензій на Запорожжя і визнавав його належність до Росії. Але інші українські землі відривалися від територіального ядра народності і залишалися під владою загарбників: Північна Київщина, Волинь і Західна Україна — шляхетської Польщі; Поділля — султансь­кої Туреччини; Південна Київщина і Брацлавщина оголошувались нейт­ральною зоною ^,3β.

Розчленовуючи українські землі, «вічний мир» тим самим гальмував копсолідаційпі процеси всередині української народності. Разом з тим він відкривав перед Росією і Україною можливість у союзі з Польщею, Австрі­єю. а потім і Венецією завдати нищівного удару по Туреччині та Крим­ському ханству і таким чином забезпечити безпеку своїх етнічних півден­них земель.

З другої половини 80-х років російський уряд змінив зовнішньополі­тичний курс і приступив до вирішення проблеми виходу до Чорного моря. В цих планах важливе місце відводилося об’єднаним у складі Росії Слобо­жанщині, Лівобережжю та Запорожжю. Вони виступали як плацдарм на­ступу на південь. У результаті Кримських (1687 і 1689) і Азово-Дніпров- ських (1695—1696) походів російських і українських військ влада крим­ського хана па північних причорноморських землях дещо ослабла — були зруйновані татарські фортеці па пониззі Дніпра, українське населення одержало право займатись господарською діяльністю па землях південніше Запорожжя ^,37. Проте за умовами Константинопольського мирного догово­ру з Туреччиною 1700 р. Росія зобов’язувалася ліквідувати збудовані в попередні роки фортеці на Дніпрі і не заселяти територію між Запо­рожжям і Очаковом. Південна Київщина, Брацлавщина і Поділля згідно з рішеннями Карловицького конгресу 1698—1699 рр. переходили до шля­хетської Польщі.

Після об’єднання України з Росією українські землі продовжували часто називатися «Малою Руссю». Такий термін вживали у листуванні російський уряд, гетьманське управління, духовенство і міщани. Поява нової пазвп відбилася і в титулі царя. Вживання терміну «Мала Русь» підкреслювало належність українських земель до земель давньоруських, де він і з'явився понад три століття тому. Разом з тим продовжувала по­бутувати і назва «Україна». Так називалися українські землі в статтях козацької старшини, поданих па розгляд царського уряду в березні 1654 р., листах Б. Хмельницького, а також І. Брюховецького від Il листопада 1663 p., 1 листопада, 16, 27 грудня 1664 р., 21 січня і 2 березня 1665 р. і т. д. Таку назву вживали у 1664 р. І. Сербин, що перейшов па службу до лівобережного гетьмана, в 1665 р.— розвідник з Львова, козак з Білої Церкви М. Оксак, київський полковник В. Дворецький, а також усі літо­писці. Поділ України па Лівобережну та Правобережну відбився в назвах «сегобочная», «тогобочная» або «заднепровская» Україна.

Міграція населения на Лівобережжя, Слобожанщину і Запорожжя. У другій половині XVIl ст. кордони української державності були нестій­кими і не збігалися з етнічним розселенням українців. Окремі етнічні групи народності потрапили під владу іноземних феодалів, що не могло не позначитися і на етнічних процесах в їх середовищі. Тільки населен­ня Лівобережжя, Запорожжя і Слобожанщини у роки війни завоювало IHjijHiii можливості для етногенезу, ніж населення інших земель. На українських землях розташовувалося етнічне ядро народності, яке пере­творилося в центр притягання для українців Правобережної і Західної України, Північної Буковини та Закарпаття.

Щоб позбутися тяжкого феодально-кріпоспицького гніту, національ- но-ррлігіііних утисків і переслідувань, а також руйнівних наслідків май­же безперервних воєнних дій частина населення цих регіонів мігрувала па землі, що перебували у складі Росії. В перші повоєнні роки переселен­ці активно заселяли територію Ніжинського, Чернігівського і Стародуб- ського полків, а з 60-х років і інші райони Лівобережжя. Масове пересе­лення з Правобережжя на Лівобережжя активізувалося в 70-х роках, коли польсько-шляхетські й татарські війська спустошили правобережні землі. «Остаток народа в городах и поветах тамошних,— відзначав літописець С. Величко,— на сюю Днепра сторону перебирался и где улюби, по раз­ных сегобочных полках украинно-малороссийских для житія своего изби­рал и заседал месца;...и вся сегобочная Украина, пред тем малолюдство- вавшая, от того времени тогобочными людми украинскими наиолиилася и умножилася» ¹³⁸. Па лівий берег Дніпра переселилися тисячі жителів Корсунського, Канівського. Уманського, Брацлавського, Торговнцького, Паволоцького та інших правобережних полків ¹³⁹ Тільки наприкінці 70-х років на Лівобережжі зібралось 20 тис. сімей з Правобережжя ^н0. Якщо врахувати, що тогочасна сім’я складалась в середньому з шести осіб, то загальна кількість лише цих переселенців становила 120 тис. чо­ловік. Це тільки ті мігранти, які іце не були розселені по лівобережних полках. Насправді їх було набагато більше.

Намагаючись стримати потік переселенців, польсько-шляхетські уря­довці вдавались до найжорстокіших заходів. З допомогою військових за­гонів магнаті! і шляхта повертали селян і міщан у свої маєтки або ж при вияві непокірності нещадно розправлялись з ними. В багатьох випадках жителі кількох населених пунктів силою пробивалися на Лівобережжя і Слобожанщину. Зокрема, так робили жителі Брацлавського і Торговиць- кого полків, а також Корсуня, Канева і Богуслава. Шляхетська адміні­страція посилала на Лівобережжя спеціальних агентів, які таємно палили будинки переселенців, а потім агітували їх повернутися па Правобереж­жя, обіцяючи за все всілякі пільги. У більшості випадків всі їх намагання залишались марними.

У зв’язку з наступом польсько-шляхетських військ на Правобережжя на початку 90-х років міграція місцевого населення на лівий берег Дніп­ра знову пожвавилася. З цього приводу гетьманське управління Ліво­бережної України в 1696 р. писало в Малоросійський приказ про масовий перехід правобережних жителів па територію лівобережних полків і не­обхідність забезпечення їх землею. Переселенці заснували на Стародуб- щнні Мнклашевку, Лобанівку, Ропську Буду, Солов'їв, Хотіївку та інші села ^h,. На початок XVIII ст. у Старо думському полку з’явилося 128, Ніжинському— 114, Прилуцькому — 52 населених пункти. Усього на Лі­вобережжі нараховувалось близько 2 тис. міських і сільських поселень¹’², де проживало понад 1.8 млн чоловік.

Значна частина жителів Правобережжя прямувала на Слобожанщи­ну. Сюди переселялися й селяни Лівобережжя, намагаючись таким чи­пом уникнути феодального гніту з боку панівної верхівки. Зацікавлений у господарському освоєнні південних земель російський уряд виділяв переселенцям місця для поселень, допомагав матеріально при організації власного господарства, надавав їм козацькі права і привілеї. Переселен­ня па Слобожанщину не викликало різких змін в етнічному обрисі місце­вого населення, що зумовлювалося існуванням тут української культури, привнесеної попередніми хвилями переселенців. До того ж, у результаті тривалого контактування українців і росіян виробився взаємоприйнятли- вий мовний засіб спілкування, що мало важливе значення у зближенні окремих субетносів.

Розпочавшись у попередні роки, міграційний рух правобережного і лівобережного населення па Слобожанщину активізувався під час виз­вольної війни 1648—1654 рр. IIa початку 50-х років переселенці заснува­ли Суми, Ближню Полуб’янку, Великий Прокопець, Тростянку та багато інших населених пунктів. У зв’язку з загостренням політичної ситуації па Лівобережжі в першій половині 60-х років відхід місцевого етносу на Слобожанщину посилився. В 1663 р. 200 чоловік з Чернігівщини та ін­ших місцевостей Лівобережної України перейшли на слобідські землі й за згодою бєлгородського воєводи осіли поблизу гирла Балаклійки. IIa наступний рік тут утворилося велике поселення Балаклія. Інша значна група переселенців у цей же час освоювала землі навколо Бишкіпського перевозу на Дінці ^нз. У 1664 р. на Слобожанщину прийшли 1100 чоловік «черкас» па чолі з отаманом І. Федоровпм. Прибулі спорудили невелику фортецю на татарській сакмі між р. Ольшанкою і Гусипим болотом, а по­тім почали зводити навколо неї й жилі будинки. Так виникло місто Суджа.

Заселення Слобожанщини вихідцями з Правобережжя і Лівобереж­жя не припинялось до кінця XVII ст. До 1696 р. вони збудували такі села: на території Сумського полку — Бакнрівка, Білка, Біловоддя, Бого- любівка, Василівна, Істороп, Кириківка, Климівка, Литовка, Локія,.Ми­хайлівна, Ястребне; Охтирського — Високопілля, Водолажка, Грай ворон, Губарівка, Дем’япівка, Дернове, Жигайлівка, Ков’яги, Козіївка, Кручик, Лихачівка, Лобівка, Лужище, Микитівна Полкова, Микитівна Хрущова, Огульці, Павлівна, Перекоп, Попівна, Рублівка, Рясне, Черемушне, Ямне; Харківського — Базіївка, Береки, Велика Бабка, Велика Данилівна, Ве­ликий Бурдук, Вертіївка, Гиніївка, Гуляй-Поле, Золочів, Одринка, Осно­ва, Піщане, Польове, Пришиб, Стара Водолага, Соколів, Уди, Шебелшіка, Хатня; Ізюмського — Дворічне, Заводи, Кабанье, Каменка, Краснянка тощо. Кількість населених пунктів і жителів па території Слобожанщини незмінно збільшувались. Якщо у 1657 р. тут нараховувалося 64 міста і села, то в 1687 р.— 232, тобто в 3,6 раза більше. У них проживало при­близно 250 тис. чоловік, більшість яких становили українці ^Н4.

Жителі правобережних і лівобережних земель продовжували заселя­ти і Запорожжя, куди їх притягували відсутність кріпацтва і відносно незначний гніт. Але внаслідок частих нападів орд кримського хана пере­селенці не мали умов для стабільної господарської діяльності й тому час­то мусили шукати нових земель для поселення. Українці проживали і па території Північного Причорномор’я. Слабка заселеність південних земель стримувала етногенетичні процеси серед місцевого етносу. Ллє зростаючі економічні зв’язки Запорожжя з Лівобережжям і Слобожанщиною ви­ступали надійною основою дальшого етнічного зближення їх населення в майбутньому.

Українські землі в складі Росії перетворились в зони активного етпо- контактування українців і росіян. На територію Лівобережжя і Слобо­жанщини переселялось або тікало багато росіян, насамперед селян-кріпа- ків. З’явилося чимало сіл з російським або змішаним російсько-україн­ським населенням, зокрема на Слобожанщині й Стародубщині. Інтенси­фікація культурно-побутового спілкування росіян і місцевого населення супроводжувалася активізацією етпогепетичних процесів об’єднавчого характеру. Але навіть шлюби, цей найдієвіший біологічний фактор між­етнічного зближення, не означали швидкої втрати нащадками етнічних рис своїх батьків. Процес етнічної асиміляції в регіонах, куди переселя­лася відносно велика група іпородного населення, затримувався на бага­то поколінь. Причому, як правило, відбувалося своєрідне розчинення мен­шого етносу в більшому. Але такий однобічний процес не варто абсолю­тизувати. «Іноді, навпаки, невелика етнічна спільність може асимілювати окремих представників більш великої. Ще частіше розглядуваний процес має місце Iipjf взаємодії рівновеликих етнічних спільностей. У таких ви­падках відбувалася двобічна асиміляція» ^u5. Такі процеси проходили па лівобережних і слобідських землях, де одночасно якась частина україн­ського і російського етносів розчинялась одна в одній.

На лівобережні та слобідські землі переселялись також молдавани, болгари і серби, що таким чином рятувались від тяжкого гніту і переслі­дувань турецьких феодалів. У Києві, Ніжині та Переяславі існували колонії вірменів і греків, які займалися перевалено торгівлею. У Київ­ському, Ніжинському, Чернігівському, Стародубському і Сумському пол­ках проживало багато білорусів. Крім них, були також поляки, турки, євреї тощо.

Населення півпічпочориоморських, правобережних і західноукраїн­ських земель. Український етнос північночорноморських, правобережних і західноукраїнських земель розвивався у вкрай несприятливих умовах. Тяжкий феодально-кріпосницький гніт, який в окремих регіонах межував з рабством, національно-релігійні утиски і переслідування гальмували не тільки етносоціальппй розвиток, а й відтворюючі можливості українського населення. З посиленням тиску інонаціональних феодалів пробуджува­лись нові життєдайні сили українського народу, завдяки яким він збе­рігав себе як етнічну спільність.

Динаміка росту українського населення загарбаних іноземними по­неволювачами земель, па відміну від Лівобережжя і Слобожанщини, від­бувалась переважно в результаті природного приросту. Правда, в Північ­ному Причорномор’ї та в Криму його кількість зростала і за рахунок невільників-українців. Майже щорічні напади орд кримського хана па Україну супроводжувались захопленням тисяч полонених, яких потім продавали па невільницьких ринках Кафи, Карасубазара, Козлова і Бах­чисарая. Відомі роки, коли ханські загони виводили з України по 20— 40 тне. молодих чоловіків, жінок і дітей. Під час одного з нападів кримці захопили в полон 300 тис. українців ^н6. Навіть якщо ці дані й перебіль­шені, то безсумнівним залишається одне — в Криму і Північному При­чорномор’ї на становищі рабів перебували десятки тисяч українців. Крім них на цій території проживало і особисто вільне українське населення, яке ціною неймовірних зусиль продовжувало зберігати мову, православну релігію, звичаї та інші характерні для нього етнічні ознаки.

В історії українського етносу друга половина XVII ст. характеризу­валась масовим відходом жителів правобережних і західноукраїнських земель на Лівобережжя, Слобожанщину і Запорожжя. Зворотна міграція населення мала епізодичний характер, була значно слабшою і серйозно не виливала на кількість українського етносу цих регіонів України. Жителі Правобережної України па власному досвіді перекопувались у перевагах життя на землях, іцо були звільнені від польсько-шляхетсько­го і турецько-татарського панування. Наприклад, у 1682 р. під впливом залякувань і обіцянок правобережних властей 4 тис. колишніх переселен­ців з Правобережжя залишили Лівобережжя і оселились під Немпровом. З перших же днів свого перебування вони відчули па собі свавілля фео­далів. Хани безцеремонно грабували їх майно і худобу, забирали в неволю працездатних чоловіків і жінок, шляхта змушувала переселенців працю­вати у своїх маєтках. Все це викликало хвилю народного обурення — спа­лахнуло повстання проти тих старшин, які утримували переселенців на Правобережжі. Знищивши їх, мігранти повернулись па Лівобережжя ¹⁴⁷.

Переселення правобережних селян і міщан на Лівобережжя носило масовий характер і пе припинялось протягом усієї другої половини XVII ст. Зокрема, в 50-х роках з Кам’япецького і Кременецького повітів Волинського воєводства на Лівобережжя перейшла досить велика група переселенців ^Н8. Багато жителів Паволоцького полку в 1663 р. перепра­вилось на лівий берег Дніпра. Більшість з ппх оселилася в Бобровиці, Гоголеві, Козельці та Острі, одержавши від лівобережних властей земель­ні наділи ¹⁴⁹ Особливо інтенсивний переселенський рух спостерігався з районів Південної Київщини і Поділля, які зазнавали частих спустош­ливих нападів польсько-шляхетських і татарських військ.

У результаті відходу селян і міщан па визволені від польсько-шля­хетського і турецько-татарського панування землі кількість українського населення на Правобережжі зменшувалась. Па кінець XVII ст. вона ско­ротилась приблизно на 200—250 тис., на Волині протягом 1673— 1683 рр.— на 217 тис. Подібна картина спостерігалась і па Поділлі. В 1659 р. па його території проживало 280 тис. чоловік, а в 1667 р.— 134,7 тис. оподаткованих душ ^l5°, тобто приблизно в два рази менше. Якщо допустити, що неоподатковані особи становили щонайменше 25 % жителів, то і тоді зменшення населення па Поділлі не викликає сумніву.

Проте кількісне скорочення місцевої людності не означало повного запустіння краю, як про це писали польські буржуазні історики, звели­чуючи цивілізаторську місію польської шляхти в історії України. Втрати компенсувались частково за рахунок природного приросту і незначної кількості переселенців з інших земель. Сучасна історіографія довела, що навіть в таких умовах кількість населення правобережних земель була такою, що дозволяла йому тривалий час вести успішну боротьбу проти магнатів і шляхти. Кількісне зменшення населення, безумовно, негатив­но позначалось па інтенсивності етпогенетичних процесів. Воно супрово­джувалось занепадом економіки і торгівлі, що відповідно гальмувало і дальшу етнічну консолідацію українського етносу.

Розбій турецьких феодалів і жорстока експлуатація викликали масо­ві втечі українського населення з Північної Буковини. Нестерпні соці­альні умови погіршувалися частими неврожаями, голодом і епідеміями. Сучасник відзначав, що у 80-х роках «був великий голод, вся країна розбрелася, люди пе могли обробляти землю, не вирощували хліба. Па дорогах лежали обезсилені і померлі, і було людоїдство» ^,δl. Багато сіл і міст, у тому числі й таке колись велике, як Чернівці, опустіли. Навіть у 1762 р., коли в краї почало відроджуватись економічне життя, тут налі­чувалося менше 200 дерев’яних будівель. Щоб заселити запустілі землі Північної Буковини, молдавські господарі закликали на слободи людей «із землі ляцької і з інших країн», звільняючи їх від податків і повин­ностей на 8 місяців ^,52.

На Бойківщині темпи приросту населення в другій половині XVII ст. були на рівні XI-XIV ст. і становили 15—17 % ^,53.

Несприятливо складалися умови життя і для етнічної групи україн­ської народності Перемишльської землі*. Воєнні дії на її території, при­душення польсько-шляхетськими військами народно-визвольного руху, жорстокий феодальний гніт супроводжувалися винищенням і відходом місцевого населення па інші землі та у важкодостуїші місцевості краю. Коли в 1616—1629 рр. у п’яти селах Перемишльського староства (Аксма- нице, Засяньє, Поповице, Сідліска і Циків) нараховувалося 75 госпо­дарств к.метів, то в 1663 р.— тільки 44. У цьому самому році в 13 гір­ських селах староства 58,6 % раніше оброблюваних земель не засівали­ся ^,δ4. Лише за останнє десятиріччя XVII ст. за рахунок заселення краю переселенцями кількість пустуючих земель почала скорочуватися, стали з’являтися нові поодинокі населені пункти, серед них Волоща і Вронівка.

Складним було становище і етнічної групи лемків на території Ся- ноцької землі ♦♦. Справжнім лихом для населення краю залишались постої польсько-шляхетського війська, якому казна не виплачувала гро­шей на утримання. Щоб прохарчуватися, жовніри відверто грабували лемків, забираючи в них хліб і худобу. Селянські та міщанські господар­ства руйнувалися під час воєнних дій, занепадали внаслідок епідемій та стихійних лих. У пошуках кращих умов для існування селяни тікали за кордон, на Закарпаття, в результаті чого зменшувалася кількість насе­лення, ослаблювалися продуктивні сили краю. Протягом другої половини XVII ст. тут опустіло близько ЗО % селянських наділів у шляхетських маетностях і 50 % у королівщинах. У той же час тут не зареєстровано появи жодного нового населеного пункту ^,s5.

У другій половині XVII ст. український народ, незважаючи на значні втрати, мужньо відстоював здобуту у визвольній війні 1648—1654 рр. територіальну єдність своїх етнічних земель. В жорстокій боротьбі україн­ський та інші народи захистили Лівобережну Україну з Києвом і неве­ликою територією навколо нього, а також Запорожжя і Слобожанщину від польсько-шляхетської агресії. Відстояна в кровопролитній борні терито­ріальна єдність окремих українських земель сприяла етнічному розвитку української народності, формуванню її територіального ядра. Боротьба за визволення Північного Причорномор’я і поступу його до Росії мала част­ковий успіх — послаблення влади Кримського ханства і султанської Туреччини на південних українських землях. Перебування частини зе­мель України під владою іноземних феодалів гальмувало процес дальшої консолідації української народності і переростання її в буржуазну націю.

Основний міграційний потік українського населення спрямовувався з правобережних і західноукраїнських земель на Лівобережжя та Слобо­жанщину, які перебували у складі Росії. В результаті активного культур­но-побутового спілкування тут швидше, піж в інших регіонах України, викристалізовувалися найбільш характерні для всього українського наро­ду риси у побуті, культурі та психологічному складі. Консолідація укра­їнської народності па території Лівобережжя та Слобожанщини відбува­лася під впливом переселенців і втікачів з Росії, що було важливою передумовою дальшого контактування українського і російського етносів у майбутньому. Збільшення кількості населення на територіальному ядрі української народності стимулювало розвиток продуктивних сил, втяг­нений в сферу його впливу інших українських земель.