3. ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ТЕРИТОРІЇ У XVIIIct. ЗМІНИ В НАРОДОНАСЕЛЕННІ

Включення в господарське життя нових земель на Лівобережжі та Слобо­жанщині. Територіальні межі розселення української народності не зале­жали від природних кордонів, як це твердять деякі сучасні історики — прихильники теорії єдності етнічних і природних кордонів.

Утворення національної території стало одним з найголовніших фак­торів у загальному процесі перетворення української народності в бур­жуазну націю. У XViII ст. дальше формування території України про­ходило в складних історичних умовах. Це в основному обумовлювалось неоднаковим соціально-економічним розвитком і політичним становищем окремих регіонів країни. Так, Лівобережжя і Слобожанщина — історіїко- географічні області України вже з XVll ст. входили до складу Російської держави. Навколо них в основному й відбувався складний і тривалий процес консолідації національної території українців. Цей процес супро­воджувався географічним поширенням назви «Україна» на всі землі, за­селені українською народністю. Сама назва «український» все частіше починає зустрічатися в тогочасних джерелах. У XIX ст. вона остаточно закріплюється за всією спільністю українського народу ^,57.

Неабияку роль у формуванні національної території України віді­гравали міграції населення та освоєння нових земель. IIa Лівобережній Україні у XVIII ст. як стихійне, так і організоване заснування нових населених пунктів відбувалося відносно повільно. В регіоні не спостері­галося такого масового та активного заселення, як раніше. Територія Лівобережжя на той час вже була досить залюдненою (лише на півдні краю — Полтавщині значна кількість землі перебувала «впусці», тобто пустувала) ^|58. Цим пояснюється той факт, що протягом століття тут ви­никло всього кілька десятків сіл і ряд містечок. Так, за авторськими під­рахунками.

Поява нових населених пунктів обумовлювалась як політичними, так і соціальними та економічними причинами. Наприклад, с. Гриньки па початку XVIII ст. (пізніше, в 60-х роках, село ввійшло до складу Жов- нинської сотні Лубенського полку) заснували козаки, що втекли з Пра­вобережної України, де зазнавали утисків від польської шляхти. Воно розташувалось на землях, які перед тим захопив чпгирипо-дібровський сотник І. Булюбаш у шушвалівських козаків. Подібним чином па почат­ку XVIIl ст. виникло і село Коряївка (Перша сотня Полтавського пол­ку). Його заснували також переселенці з Правобережжя, іцо рятувались від шляхетського гніту. В зв’язку зі зменшенням у XVIlI ст. загрози вторгнення кримських татар на Лівобережжя, зокрема біля річок Орелі та Сули (притоки Дніпра), з’явилося кілька нових населених пунктів ^,β,.

IIa відміну від цих сіл, що виникли стихійно, заснування с. Полівка

було організоване урядом у другій половині XVIII ст. як казенного посе­лення ^|62.

Переселенський рух з Правобережної України на лівий берег Дніпра помітно активізувався в 60-х — на початку 90-х років. Десятки, сотні людей цілими сім’ями мігрували на Лівобережжя в пошуках кращих умов життя. Більшість з них були українцями, але чимало нараховува­лось і представників інших етносів, зокрема росіян, які раніше оселилися в різних районах Правобережжя *⁶³.

Якщо міграції населення не мали спеціально організованого характе­ру. то переселенці самостійно обирали місця для поселення. Інколи місця проживання для переселених козаків, селян і міщан визначались цар­ським урядом або місцевою адміністрацією. В цьому випадку їм, як пра­вило.

Заселення Лівобережжя відбувалося за рахунок переселенців з різ­них районів України, а також з Росії, Білорусії, Грузії, Молдавії та ін­ших країв. Досить значними тут були грузинські поселення. Переселенці з Грузії з’явилися в Росії у 20-х роках XVIII ст., розраховуючи на допо­могу останньої в їх боротьбі проти турецьких і персидських загарбників. Наприкінці 30-х років вони переселились на Лівобережну Україну, де спочатку проживали лише на території Полтавського, а згодом Миргород­ського, Київського, Прилуцького, Ніжинського, Чернігівського, Стародуб- ського, Переяславського й Лубенського полків. Тільки з грузинської ко­лонії в Москві на Полтавщину перебралося близько 1500 чоловік ^1б5.

У другій половині століття засновували свої поселення на Лівобе­режжі і західноєвропейські колоністи. Зокрема, на Чернігівщині, в районі Білої Вежі (Борзнянський повіт), шість невеликих колоній заснували німецькі переселенці ^l6β. В 60-х роках група переселенців з Болгарії при­була на землі, які належали Києво-Братському монастирю. Звідси болга­ри згодом розселились у межі Київської та Чернігівської губерній ^,67.

Па освоєння нових земель на території регіону значний вплив мали фізичний приріст і розселення місцевого населення. Причому середньо­річний приріст у краї був досить високим і загалом перевищував серед­ній по Росії^,м.

Разом з тим, в окремих місцевостях Лівобережної України спосте­рігалося і зворотне явище. Внаслідок жорстокої експлуатації селян фео­далами, неврожаїв, стихійних лих і епідемій спустошувалися села. В од­ній із скарг чернігівського єпископа про зубожіння його підданих — монастирських посполитих (1731) читаємо, що Свержській волості (Чер­нігівщина) «подание за неравномернпм й тяжестним в тамошних селах па консистентов денежной дачи расположением знатную узнаючи обиду и немогучи оною болше сносити, многие во инние околничние маетности владелческие принуждены зостали поросходитися, а малое число остав­шихся подданих немогущих надлежащею вистачити до катедрп Черни­говской и до дворца Свержского повинности за неурожаем хлеба, гладом, изморен не в житии своем немалую претерпевают нужду».

Одним з основних регіонів відходу лівобережного населення ставали землі сусідньої Новоросії, а також Війська Донського, де соціальний гніт був значно слабшим. Мешканці Лівобережної України переселялись також і на правий берег Дніпра. Так, у 1765 р. у «Польщу» втекло близько ЗО селян і козаків. які оселилися неподалік від кордону ’⁷⁰. Сам факт закріпачення частини лівобережного селянства в 1783 р. не міг пе посилити вихід населення з регіону.

IIa Слобідській Україні міграційні процеси та освоєння нових земель проходили інтенсивніше, ніж на Лівобережжі. Це пояснюється, насампе­ред, наявністю великих масивів незайнятої території. IIa 1732 р. кіль­кість населених пунктів тут збільшилась до 469, в яких мешкало при­близно 370 тис. жителів. На кінець XVIII ст. на Слобожанщині нарахо­вувалось 19 міст, понад І тис. сіл і слобід, 2111 хуторів, де проживало близько 1 млн чоловік ^,7,∙

Заселення Слобожанщини, як і Лівобережної України, відбувалося вкраіі нерівномірно. Швидше і густіше були заселені північні райони CyAfCbKoro, Харківського, Охтирського та Острогозького полків, пізніше і дещо менше — їх південні та південно-східні території. Землі Ізюмсько- го полку освоювалися переважно в останній чверті XVlI ст. У слобід­ських полках швидко зростала чисельність українців, повільніше — іно­національного населення.

На початку XVIlI ст. починає інтенсивно заселятися територія вздовж р. Оскол, де виникла нова оборонна лінія. В 1700 р. царський уряд дозволив козакам і старшині Ізюмського полку поселитись на бере­гах річок Жеребець і Красна. В цей же час на р. Красна 150 козаць­ких сімей, що на чолі з А. Катрухіпп.м і І. Бугаєвим переселились з Пол­тавщини. заснували слободу Меловатка. В цьому самому районі виника­ють слободи: Сватова Лучка, Кремінна, Нижня Дуванка (1700) ^|72.

Одночасно відбувалося дальше освоєння нових земель у районі ба­сейну р. Деркул, а також по притоках Дону — Ікорцю, Бітюгу, Осереду. Ila 1711 —1715 рр. припадає остання хвиля масового переходу українців з Правобережжя на Слобожанщину ¹⁷⁴.

У другій чверті XVIII ст. освоєння земель між річками Колонах, Мож і Донець активізувалось у зв’язку з будівництвом пової оборонної лінії. Саме в цей час тут виникає ряд поселень будівельників Південної укріпленої лінії (1731 — 1733). Заселення в цьому районі проходило за рахунок росіян і українців, про що певного мірою свідчить топоніміка цих місць. Причому склад переселенців за місцем їх виходу був неодно­рідним. Так. слободу Олексіївна заснували вихідці з Курської, Орлов­ської, Тамбовської та Воронезької губерній ^,7δ.

У другій половині XVIlI ст. на Слобожанщині продовжувалась на­родна колонізація. Гак, першими поселенцями с. Григорівна стали крі­посні селяни, яких оселила тут графиня Гендрикова. Село Бурбулатове заснували селяпи-кріпаки, втікачі з Полтавщини. Воно розташувалось на землях поміщика Адама, який охоче приймав селян як дешеву робочу силу ^,76.

Крім українців і росіян, прагнучи уникнути жорстокого національно­го та соціального гніту, на Слобідську Україну переселялися білоруси, молдавани, волохи, серби та ін.¹⁷⁷ У другій половині XVIII ст. в с. Kpy- тець Острогозького полку перейшло на мешкання 5 сімей латишів. А гру­па німців у 1766 р. недалеко від Острогозька заснувала с. Рибендорф ^17d.

У формуванні національної території України велике значення мали міста і містечка. Як центри сотень, полків, повітів, округів, намісппцтв, губерній тощо вони, як правило, виконували не лише адміністративні, а й економічні та оборонні функції.

Характер утворення та історичний розвиток міст, містечок та інших населених пунктів па Україні часто обумовлювався віддаленістю держав­них кордонів, наявністю річок, лісів, зручних торговельних шляхів. На зростання населених пунктів негативно впливали війни, напади турець­ких і татарських орд, посилення соціального та національного гніту, не­врожаї, пожежі, епідемії тощо.

Сприятливі соціально-економічні умови розвитку і політичне стано­вище Лівобережної та Слобідської України зумовили відносно швидкі темпи росту міст і містечок. Наприклад, на Лівобережжі в 1783 р. з 8271 населеного пункту було 33 міста й 89 містечок ^,79. У 1786 р. кіль­кість міст па території регіону зросла до 35, а містечок до I12^,8°. На Слобожанщині в 1788 р. нараховувалось 15 міст ^lδl, а на кінець століт­тя — 19.

Узагальнюючих даних про кількість і склад всього українського на­селення Російської держави до 1763 р. історична наука нині не мав. Подушними переписами на топ час охоплювалось українське населення Слобожанщини і прилеглих до неї губерній Росії, переважно Воронезь­кої та Бєлгородської. В 1763—1764 рр. на території Лівобережжя (без Полтавського і чотирьох сотень Миргородського полків) нараховувалось 944 337 душ чоловічої статі, причому 98,82 % становили українці. В цей же період тут було зареєстровано 11 087 росіян. На Слобідській Україні в 1763 р. було зафіксовано всього 308 125 душ чоловічої статі, з них 98,92 % українців ^,82.

Збільшувалась кількість українського населення і в прилеглих гу­берніях Росії. Так, в цей же час у Бєлгородській губернії їх було 174 511 душ чоловічої статі, або 19,22 % від усього паселепня, у Воро­незькій губернії — 35 266 українців чоловічої статі, або 4,08 % всього населення. Як бачимо, па території Воронезької губернії чисельність українців у 60-х роках була порівняно незначною, проте й тут в окремих повітах українське населення займало значний процент (у Хоперському повіті — 80,82 %, у Середському — 73,7 %, Павловському — 57,39 %) ¹⁸³.

Отже, на Лівобережній і Слобідській Україні найінтепсивніше засе­лялись та освоювались землі у першій половині XVIII ст. Протягом всьо­го століття перше місце в цьому процесі належало представникам україн­ського етносу, зокрема переселенцям з Правобережжя та західноукраїн­ських земель. Це значною мірою сприяло зміцненню постійних етнічних зв’язків між населенням окремих регіонів країни, перетворенню Лівобе­режжя та Слобожанщини в один із своєрідних центрів формування тери­торії української буржуазної нації. Поряд з українським народом у цьо­му процесі брали участь вихідці з Росії, Білорусії, Молдавії, Грузії та інших країн.

Особливості заселення Південної України. Виникнення міст. Заселен­ня та освоєння широких просторів від р. Синюха (ліва притока Південно­го Бугу) до р. Дніпро і далі до берегів Чорного та Азовського морів по­чалося в попередні роки. Проте до XVIIl ст. вони відбувалися відносно повільно. Однією з причин цього явища були постійні напади турецьких і татарських загарбників, що робило життя в степах вкрай небезпечним. У зв’язку з цим навіть у першій половині XVIII ст., ця територія зали­шалась малозаселеною. В періоди частих війн утворені населені пункти нерідко знищувались, а їх мешканці або втікали, або ж потрапляли в полон до татарських чи турецьких феодалів. Переселенці оселялися го­ловним чином у північних місцевостях краю — ближче до обжитих кор­донів Лівобережної України, Слобожанщини, Правобережжя і подалі від Кримського ханства та Туреччини.

Разом з тим російський уряд, прагнучи зміцнити свої позиції, нама­гався всіма засобами сприяти заселенню і освоєнню нових земель у цьому регіоні. Причому великого значення надавалось військовій колонізації прикордонних районів. Господарське освоєння південних степів помітно активізувалось після війни Росії з Туреччиною 1735—1739 рр. Особливо багато поселень з’явилось в межиріччі Дніпра і Південного Бугу. Якщо в 1740 р. па правому березі Дніпра були відомі лише 13 сіл і одна сло­бода, то в 1745 р. тут існувало вже 2 міста, 36 сіл, 139 хуторів, а па по­чаток 50-х років кількість сіл досягла близько 120. Майже все населення становили українці ¹⁸⁴.

В 50—60-х роках царський уряд вживає заходів, щоб прискорити заселення та освоєння земель Поворосії. Одним з них стало розміщення па північних кордонах Запорозької Січі іноземних колоністів, які мали захищати заселені райони Лівобережжя та Слобожанщини. Це були серби, болгари, греки. Поряд з ними селилися також росіяни, українці, молдавани та іп.¹⁸⁵ Початок іноземній колонізації поклав указ від 24 гру­дня 1751 р. У наступному році в цьому районі була створена так звана Нова Сербія, на території якої оселились два полки, що складались пере­важно з сербів і угорців. Уряд утворив з полків по 20 шанців (укріпле­них поселень), які проіснували до ліквідації Пової Сербії у 1764 р.

Поряд з Повою Сербією, між річками Бахмут і Лугапка, інші інозем­ні переселенці в 1753 р. заснували так звану Слов’яно-Сербію, утворивши при цьому 16 шанців. Тут поселилися сербські військові загони на чолі з полковником Р. Прерадовичем та І. ІІІевпчем. Ллє основну масу вій­ськових поселенців становило українське і російське населення.

Необхідність швидкого заселення півдня України, особливо прикор­донних районів, зумовила появу урядового «Плану про роздачу в Новоро­сійській губернії казенних земель для їх заселення» (22 березня 1764 р.) ^,s6. Цей «План» поширювався не тільки па територію Новоросій­ської, а й Азовської губернії. Він фактично до кінця століття визначав аграрну політику місцевої влади, становище і побут поселенців.

Про етнічний склад чоловічого населення Новоросії в 1763—1764 рр.

Слід відзначити, що загалом у 60-х роках XVIII ст. на території Ро­сійської імперії українці становили близько 15 % всього її населення. Збільшення питомої ваги українців щодо всього населення країни значно залежало від активної колонізації Поворосії та підвищення їх природного приросту. За матеріалами четвертої ревізії (1782), українців па території держави (тобто без Правобережної і Західної України) значилось понад 2 мли 150 тис. дуга чоловічої статі, або 16,54 % всього населення. У 1795 р. на тій же території кількість українців досягала 2 389 890 душ чоловічої статі, або 17 % населення країни ^,88.

За умовами Кучук-Кайнарджійського мирного договору 1774 р. до Російської держави відійшли землі між Дніпром і Південним Бугом, фор­теці Кінбурн, Керч, Єнікале й Азов; визнано незалежним Кримське хан­ство ^,89. Росія одержала впхід до Чорного моря.

Відразу після завершення війни царський уряд почав приділяти значну увагу створенню системи прикордонної охорони. З цією метою вздовж Бугу були розміщені військові частини. Намісник краю Г. По- тьомкіп 18 червня 1775 р. зобов’язав новоросійського губернатора забез­печити поселення на Побужжі розміщеного там повоствореного козачого полку та арнаутів з волонтерських частин російської армії. Козачий полк був сформований ще в 1769 р. з добровольців Правобережжя та західно­українських земель. Арпаутські волонтерські команди в складі російської армії теж були створені під час цієї війни з молдаван, волохів та інших виходців з балкапських країн.

В 1774—1783 рр. заселення та освоєння нових земель півдня Украї­ни проходили в умовах напруженої боротьби за Крим, який згідно з умо­вами Кючук-Кайнарджійського мирного договору вважався незалежним, але фактично перебував під впливом то російської, то турецької зовніш­ньої політики. Цс позначалося не лише на темпах колонізації, розвитку сільського господарства та промислів краю, а й на чорноморській торгів­лі, яка в зв’язку з цим була дуже обмежена. За півтора десятиліття перед визволенням Криму економічне життя на півострові прийшло до глибоко­го занепаду. Особливо відчутно позначився па ньому виїзд з Криму в 1778 р. понад 31 тис. православних, які побоювалися репресій з боку певних кіл мусульманського населення і місцевої влади за свою при­хильність до Російської держави. Напередодні приєднання півострова тут нараховувалось близько 1400 населених пунктів, більшість з яких була невеликими за розмірами (5—7 дворів у кожному). Загальна ж кількість жителів Криму па початку 80-х років становила близько 130 тис. чоло­вік, з них 15 тис. мешканців міст ^,9°.

Приєднання в 1783 р. до Російської держави Кримського хапства означало не тільки включення нових районів з багатими природними ресурсами. Безпосереднім наслідком цієї політичної акції стало те. що землі створеного згодом Катеринославського намісництва перестали бути окраїною країни, зникла загроза спустошливих ординських нападів. Це відкрило широкі можливості для більш інтенсивного заселення краю. Особливу активність при цьому виявляли поміщики, які одержали в но­вих районах великі масиви землі. Лише на території Криму після його приєднання до Росії виникло близько 15 населених пунктів, серед них два міста¹⁹¹. У Сімферопольському повіті (1787) існувало вже п’ять ка­зенних поселень: Санкт-Петербурзькі Мазанки, Мангуш, Курці, Нова Слобода і Саблі ^l92.

Відомо також, що царський уряд висилав у південні райони учасни­ків селянських повстань. Так. наприкінці XVIII ст. в Придунав’я були вислані з Курської та Орловської губерній російські селяни, які за­снували с. Васпльківку. Тут також селились колишні запорозькі козаки і молдавани. В 50-х роках на лівому березі р. Тилигул виникло с. Троїць­ке, засноване селянами-втікачами з Лівобережної України та Росії ^|93.

Російсько-турецька війна 1787—1791 рр. знову поставила під загрозу перебування півдня країни в складі Росії й істотно знизила темни госпо­дарського розвитку. Разом з тим вона мобілізувала на боротьбу з ворогом велику кількість нових переселепців. Результатом війни стало те. що до Росії відійшла Очаківська область.

Активне заселення Новоросії продовжувалось до середини 30-х років, а місцями і до 50-х років XIX ст. На півдні України, на відміну від гус- тонаселених центральних губерній Росії, де села часто переростали в міс­та, поселення засновували переважно на пезаселепих землях. Як і в ін­ших регіонах, початок багатьом містам і містечкам па півдні України поклали фортеці, що споруджувались для захисту населення краю від нападів ординських феодалів ¹⁹⁴. Так. утворення міста Костянтиноград було започатковане спорудженням у 1731 —1733 рр. Бєльовської фортеці в складі вже згадуваної Української оборонної лінії. Першими мешкан­цями майбутнього міста стали в основному російські селяни з Правобе­режжя. Часті напади татар і певні господарські труднощі зумовили по­вільне зростання кількості мешканців поселення. Тільки в 70-х роках з'явилися тут перші кам’яні будинки. В 1775 р. у зв’язку з ліквідацією Запорозької Січі та створенням Азовської губернії на територію фортеці було перенесено головне управліня губернії. В 1778 р. Бєльовська форте­ця перетворюється на повітовий центр Азовської губернії, а в 1784 р. вона, згідно з указом Катерини II, була перейменована на місто Костян­тиноград. Причому на цей час фортеця вже втратила оборонне зна­чення ¹⁹⁵.

Міста Єлисаветград, Новомпргород, Повоархангельськ, Овідіополь розвинулися па базі фортець, побудованих у 40—50-х роках XVIII ст. Олексапдрівськ взяв свій початок від фортеці на Дніпровській лінії (1770). У 1778 р. виник важливий центр морського суднобудування і перший порт Росії на Чорному морі — Херсон. На Азовському морі вели­ким портовим містом став Маріуполь (1779). Будівництво найбільшого осередку військового суднобудування, а згодом і значного торгового пор­ту — Миколаєва розпочалося в 1788 р. у гирлі р. Інгул.

Відразу після приєднання Криму до Російської держави на північ­ному узбережжі Чорного моря, в Ахтіарській бухті [§], виник Севасто­поль — могутня фортеця і військовий порт (1783). Першими почали будівництво міста матроси Азовської та Дніпровської флотилій під ке­рівництвом флаг-офіцера лейтенанта Д. Н. Сепявіна. Пізніше до міста стали прибувати робітні люди і з інших місцевостей Криму, і, навіть, з центральних губерній Російської держави ^,θ6. Виникнення Севастополя свідчило про остаточне закріплення позицій Росії па Чорному морі, пе­ретворення її па могутню морську державу.

В 1784 р. із створенням Таврійської області відбулося заснування її адміністративного центру — Сімферополя. Будували його на лівому бере­зі р. Салгир, поряд з Ак-Мечеттю, російські солдати, кріпосні й державні селяни. На початку 90-х років у місті проживало попад 1550 чоловік ¹⁹⁷.

У 1794 р. на місці колишньої турецької фортеці Хаджибей розпоча­лося будівництво Одеси. Населення нового міста зростало досить швидко. Вже на кінець століття тут нараховувалось попад 5 тис. жителів. Пере­важну частину мешканців становили українці та росіяни, з якими майже повністю асимілювалась незначна кількість іноземців. Збільшення чисель­ності населення зумовило розширення площі Одеси. В зв’язку з цим пар- ськпй уряд відвів під нові будови і вигони міста 29 тпс. десятий придат­ної для обробітку та 1200 десятин непридатної землі, на якій могли селитися всі бажаючі ^!98. Незабаром Одеса стала найбільшим на Чорному морі й другим за значенням у Росії портом, великим економічним і куль­турним центром.

Одночасно з названими па півдні України зростали міста і містечка, котрі виникли раніше — Кременчук, Керч, Феодосія, Євпаторія та багато інших. Число невеликих населених пунктів на півдні України поступово збільшувалося. В 90-х роках тут вже існувало близько ЗО міст.

Поряд з процесом виникнення та розвитку міст і містечок інколи спостерігалось і зворотне явище: перетворення останніх па села та слободи.

Таким чином, на кінець XVIII ст. із звільненням Північного При­чорномор’я від панування турецьких і татарських феодалів та інтенсив­ними колонізаційними процесами в основному завершилось формування національної території України. В XVIII ст. на півдні країни освосппя нових земель відбувалось переважно за рахунок переселенців з різних районів Лівобережжя, Правобережжя, а також з російських губерній. Вирішальну роль у заселенні регіону відіграли представники україн­ського етносу, які протягом століття стаповилп найбільшу частину насе­лення. До середини XVIII ст. переселенці, як правило, займались сіль­ським господарством. Згодом, у зв’язку з швидким розвитком міст і місте­чок, а також значним заселенням вільної землі, зростає чисельність пеземлеробського населення, виробничі заняття якого були пов’язані з промисловим виробництвом, торгівлею, морською справою. Завдяки геро­їчній боротьбі проти іноземних загарбників і самовідданій праці україн­ців, росіян, а також представників інших народностей, що проживали па території Новоросії, цей край, колись малозаселений і неосновний, за відносно короткий час перетворився па регіон зі значною кількістю насе­лення, розвинутим тваринництвом, землеробством і торгівлею.

Міграції населення па Правобережжі та західноукраїнських землях. На Правобережжі, яке майже до кінця XVIII ст. перебувало у складі Речі Посполитої, міграційні процеси мали свою специфіку. Після невда­лого Прутського походу в Молдавію (1711), під час війни між Росією і Туреччиною (1710—1713), Петро І був змушений вивести з Правобереж­жя російські війська і відмовитись від претензій па ці землі ^,". Одночас­но активізувалося й переселення правобережних козаків і української шляхти на лівий берег Дніпра. «Тамошним же полковникам с полковою, сотенною і рядовою козацкою старшиною, з женами и детьми их и с их движимими пожитки,— вказувалося в іменному указі царя від 23 верес­ня 1711 р. білоцерківському полковнику А. Тапському,— на жилища перейти в Малую Россию, в тамошние полки, где кто пожелает» ²⁰°.

У другій половині XVIII ст. активізувалися міграційні процеси українського населення всіх семи правобережних полків: Чигиринського, Білоцерківського, Уманського, Богуславського, Брацлавського, Kopcyii- ського, Могилівського. Внаслідок цього в 1713—1714 рр. істотно зменши­лася кількість населення у південно-східних повітах Правобережжя. Про­те незабаром па цих землях почали селитися польські селяни та міщани. Паралельно проходило дальше залюдпеппя українськими селянами По­ділля. Брацлавщипп, південної Київщини. Саме за цих складних і супе­речливих обставин у XVIII ст. продовжувала формуватися етнічна структура населення Правобережжя, переважну більшість якого стано­вили українці ²°^,.

Про участь у колонізаційних процесах на Правобережжі різних верств українського населення та населення Речі Посполитої свідчать відомості про Меджибізьку волость Летичівського повіту (1717). У ЗО населених пунктах волості нараховувалось тоді 2403 господарства, з них 2164 нале­жали підданим-християнам, 88 — шляхтичам і 201—євреям. Причому лише 620 родин проживали у волості давно і вважались старожилами. З 13.52 родин прийшлих підданих з українських земель прибув 1151 (з Волинського воєводства — 763, Руського — 143, Волзького — 69, Київ­ського і Брацлавського— 41, Подільського воєводства — 51, Подністро­в’я—21, Лівобережжя — 42, з інших районів України —21), з Поль­щі — 106, Білорусії та Литви — 43, Молдавії — 26 і стільки ж з Росії ²°². Отже, вихідці з різних місцевостей України становили понад 85 %.

Інтенсивно освоювалися землі в районі Подніпров’я. В 1733 р. на півдні Київщини нараховувалось 7297 дворів, які заснували переселенці з Лівобережної України ²⁰³. Причини широкого переселенського руху з лівого берега Дніпра на Правобережну Україну в 30-х роках XVIII ст. полягали у відносно слабкій державній владі на місцях, наявності вели­кої кількості вільних родючих земель та посиленні антифеодальної бо­ротьби на Лівобережжі, що призводило до масових втеч підданих селян на Правобережжя ²°⁴.

Велику роль у народній колонізації ряду районів Правобережної України, особливо в першій чверті XVIII ст., відігравало існування так званих «слобід», жителі яких на кілька років звільнялись від виконання повинностей на користь феодалів. Про велику кількість слобід, заснова­них, зокрема, на Поділлі в перші роки після його визволення від пану­вання турецьких феодалів, свідчить постанова сеймику в Кам’янець-По- дільському (1702). У документі вказувалось, що піддані, які оселяються на слободах, «висидівши» немало часу, переходять з місця на місце, зав­даючи своїм панам значних збитків. Небезпідставно вбачаючи в довго­тривалих «слободах» одну з причин непокірливості підданих, подільська шляхта па цьому ж сеймику заборонила проголошувати «слободи» більш як на три роки ²°⁵. В наступному році після придушення па території Подільського воєводства великих вогнищ народно-визвольної боротьби трудящих шляхта кам’янецького сеймику ухвалила рішення про обме­ження «слобід» до одного року ²⁰⁶. Проте такого роду постанови в зв’язку з загостренням класових суперечностей, як правило, не виконувалися ²°⁷.

В окремих районах Правобережжя освоєння земель йшло досить швидкими темпами і на середину XVIlI ст. в основному завершилось. Так, за рахунок великої кількості новоприбулих поселенців у 30-х роках фактично закінчилось масове заселення Поділля ²°⁸.

Проте утворення сіл і містечок па Правобережжі мало місце і в дру­гій половині XVIII ст. Наприклад, управитель Богопільського ключа в уманській латифундії С. Потоцького доповідав магнату в 1785 р., що він намагався, «чтобы все пустки, которые застал, были заселены... В хоро­шем месте слободы две заложили: одна над Бугом — против Копецполя, а вторая недалеко от Синички, к которым начали тянуться люди...» ²⁰⁹. Лише на Житомирщині за цей період виникло декілька десятків сіл, зокрема Вірля, Березівка, Радячі, Ягодника, Березники, Кривотпи, Мок- ляки та in.²¹⁰

На кінець XVIII ст. на Правобережжі зросла кількість молдавських поселень. Це обумовлювалось насамперед тим, що багато молдаван, не витримуючи турецько-фанаріотського гніту, тікали за межі батьківщи­ни — за нижній Дністер, на Поділля і далі на схід, у південні райони Брацлавського і Київського воєводств, на береги річок Синюха та Висі²¹¹.

Народна колонізація охоплювала головним чином пайбідпішу части­ну населення українських міст і сіл: «халупників», «поморників», реміс­ників, тобто ті соціальні категорії, яким нічого було втрачати на поперед­ньому місці проживання.

Отже, наведені історичні факти спростовують твердження деяких учених про культтрегерську роль польських магнатів і шляхти в про­цесі заселення вільних земель па території Правобережної України.

У другій половині XVlII ст. Річ Посполита переживала глибоку по­літичну і економічну кризу. Вона опинилася в залежності від різних держав. Ф. Енгельс з приводу цього писав: «Країна, яка вперто зберіга­ла недоторкнутим феодальний суспільний лад, у той час як всі її сусіди прогресували, формували свою буржуазію, розвивали торгівлю й промис­ловість і створювали великі міста,— така країна була приречена на зане­пад. Аристократія дійсно довела Польщу до занепаду, до цілковитого занепаду» ^2,2.

Ослаблення шляхетської Польщі в другій половині XVIII ст. неод­норазово використовували уряди Австрії та Пруссії. До них приєднува­лась і Росія. Так, у 1772 р. вони здійснили перший поділ Речі Посполи­тої, внаслідок чого значна частина Білорусії увійшла до складу Росії; Австрія захопила Галичину, частину Краківського воєводства, а в 1774 р.— Буковину; Пруссія — Вармію, Поморське воєводство, частину Куявії. В 1793 р. відбувся другий поділ Польщі, за яким Правобережна Україна і частина Західної Білорусії були закріплені за Росією. В ре­зультаті до складу Російської держави ввійшло 4533 квадратних милі території, 410 міст і містечок, понад 10 тис. сіл з 3 млн жителів²¹³. Воз­з’єднання Правобережної України значно прискорило національну консолідацію українського народу та формування його етнічної тери­торії.

Дальше заселення і освоєння земель в Східній Галичині, Північній Буковині та на Закарпатті гальмувалися подвійним соціальним і націо­нальним гнітом австрійських, угорських й польських загарбників, а також «своїх» українських поміщиків. ITроте населення західноукраїнських зе­мель не припиняло зв’язків як між собою, так і з жителями інших райо­нів України, Російської держави в цілому. В процесі розвитку зміцнюва­лося почуття належності до українського етносу, зростала соціальна самосвідомість, посилювалася боротьба трудящих Західної України проти чужоземного уярмлення і за возз’єднання краю з українськими землями в складі Росії ^2Н. «Австрійські русини»,— писав Ф. Енгельс,— тяжіли «як до свого природного центру... до інших малоросійських областей, що об'єдналися з Росією» ^2,5.

Протягом усього XVlII ст. селяни прикордонних місцевостей Галичи­ни відходили на заробітки в Закарпаття. І навпаки, жителі Закарпат­ської України тікали в Галичину, доходячи інколи до кордонів Росії²¹⁶. В 1789—1790 рр. тільки з Буковини в Росію емігрувало понад 14 тис. чоловік^2,7. У свою чергу, в 80-х роках відбулося значне переселення «великоросів» на Буковину. Вони проживали в селах Клнмовці, Біла Криниця, Липовенп та Мигодра ^2,8.

Посилення національного та соціального гніту па західноукраїнських землях змушувало іноді селян чи міщан кидати обжиті місця й шукати притулку в горах або непрохідних лісних хащах. Згодом тут виникали невеликі населені пункти. Так, майже вся територія сучасного с. Серед­ній Майдан (Івано-Франківська область) у XVIII ст. була вкрита густим лісом, в якому шукали собі порятунку від експлуатації феодалів кріпакп- втікачі. Серед лісу селяни знайшли поляну і почали па ній будувати оселі. Звідси і пішла назва цього та навколишніх поселень: Середній Майдан, Майдан Горішній, Майдан Долішній, Майданні; ²¹⁹.

У середині XVIIl ст. у Карпатах в долині р. Прут виникло кілька сторожових постів, які згодом також перетворилися на великі села²²°. Па території Галицької землі (50-ті роки XVIII ст.) існувало близько 850 населених пунктів. Причому в Галицькому і Теребовляпському пові­тах незаселеиих земель було мало, а в гірській місцевості Коломийщи- ни — багато. В 1772 р. в межах Галицької землі вже нараховувалось 70 міст і близько 800 сіл, де жило понад 467 тис. жителів. Протягом сто­ліття найбільше поселень виникло на Теребовлянщині — 25. Наприкінці XVIII ст. у зв’язку з заселенням лісистих земель Карпат і території між річками Серет і Збруч у Східній Галичині масове освоєння нових земель в основному завершилося ²²¹.

Основний контингент поселенців на західноукраїнських землях ста­новили українці, менше поляки, вірмени, німці та іи. Так. наприкінці XVIIl ст. Гуцулыцнну заселяли переважно українці. Проте поряд з ними проживала і незначна кількість поляків, євреїв і вірмен ²²². В цей час були утворені досить великі поселення німців у Північній Буковині та в Східній Галичині. IIa Північній Буковині в середині XVIIl ст. виникло кілька сіл, заснованих переселенцямп-поляками ²²³.

Зміни в етнонімія ній ситуації. Поява нових політонімів. Складний процес формування національної території супроводжувався появою но­вих і зміною значення старих політонімів, поширенням назви «Україна» на всі землі, заселені українцями: від Карпат до кордонів Російської держави. Так, лівобережний регіон в офіційних актах царського уряду найчастіше продовжував називатися «Малоросією» або «Малою Руссю». Поряд з ними з’явилися й інші назви: «Малоросійський край», «Гетьман­щина» і т. д. Всі вони певиою мірою виражали національну політику царизму щодо українського народу. Термін «Гетьманщина» вживався стосовно Лівобережної України разом з Києвом і невеликою територією на правому березі Дніпра, якою управляла гетьманська адміністрація. У зв'язку з ліквідацією в 1764 р. інституту гетьманства, а на початку 80-х років і полкового адміністративно-територіального устрою ця назва втрачає своє значення.

Згадані політоніми широко застосовувалися не лише в царських ука­зах, постановах Сенату, універсалах гетьманів, розпорядженнях Малоро­сійської колегії та Генеральної військової канцелярії, а й побуті місцево­го населення — «малоросів». Так, в одній з історичних пісень того часу говориться про тяжке соціально-економічне становище народних мас па Лівобережжі:

Ой горе нам па гетьманщині.

Надокучила нам вража панщина...²²⁴.

В документальних матеріалах XVIII ст. досить чітко простежується грань, яку проводили державні органи влади між жителями «малоросій­ських українських» і «слобідських» полків, у той час коли і Лівобережна, і Слобідська Україна входили до складу одного державного об’єднання. Нові політоніми щодо Слобожанщини виникали і змінювались відповідно політико-адміністративним нововведенням на території краю протягом століття. Якщо в XVI-XVII ст. ця місцевість часто називалась «полем», інколи — степовою окраїною руських земель (пізніше — Російської дер­жави), де частина населення жила в «слободах» й називалась слобожа­нами, то в XVIlI ст., в міру заселення й освоєння нових земель, старі політоніми поступово зникають із вжитку, основними залишаються назви «Слобідська Україна» і «Слобожанщина». Проводячи політику зміцнення самодержавства та посилюючи феодальну експлуатацію на Україні, цар­ський уряд в 1765 р. ліквідував місцеве козацьке самоврядування і па території Слобожанщини була створена Слобідсько-Українська губернія (з 1780 р.—Харківське намісництво). Слободи поступово зливалися з містами або перетворювалися на звичайні села чи містечка, населення яких підлягало подушній податі. Проте назви «слобода», «слобідка» про­довжували існувати і зберігатися за багатьма населеними пунктами.

Після ліквідації царським урядом Запорозької Січі це політичне і географічне поняття поступово зникає з ужитку, хоча ще досить довго продовжує жити к пам’яті українського народу.

Південні райони країни тривалий час напівофіційно називалися «Хашцпна», «Турецька область». У другій половині XVlII ст. тут поши­рюються назви: «Слов’япо-Сербія», «Нова Сербія», «Поворосія», «Новоро­сійський край» і т. п. Перші два політоніми проіснували недовго й у зв’язку з утворенням в 1764 р. Новоросійської губернії втратили своє значення. «Польской Украиной», «заграничной польской областю» до 1793 р. продовжував називатись правобережний регіон. Тільки після об’єднання Правобережної України і Росії місцеве українське населен­ня перестало бути «польськими подданными». Ці терміни поступово ви­йшли з ужитку серед населення і з кінця XVIlI ст. не зустрічаються на сторінках офіційних документів.

Назви «Лівобережна», «Слобідська», «Південна» Україна, «Лівобе­режжя», «Слобожанщина» застосовуються і в сучасній літературі як гео­графічні поняття.

Таким чином, входження Правобережжя до Росії прискорило фор­мування етнічної території українського народу, перетворення народнос­ті в буржуазну націю. Ila кінець XVIII ст. із звільненням Північного Причорномор’я від турецьких і татарських агресорів, а також заселенням його українським етносом в основному завершилося формування націо­нальної території України. Важливу роль у цьому відігравали міграційні процеси, які в окремих регіонах країни мали свої особливості. Па Ліво­бережжі, Слобожанщині й частково Правобережжі найінтенсивіїіше засе­лення відбувалось у першій половині, в Нов о росії — в другій половині XVIII ст. Для західноукраїнських земель були характерні імпульсивні міграції, що мали час від часу і зворотний колонізаційннй рух.

Першорядне місце в освоєнні незаселених земель на території Украї­ни належало українському народові. Поряд з ним активну участь брали вихідці з Росії, а також з Білорусії. Литви, Молдавії, Грузії тощо. Певну частину населення Правобережжя у вказаний період становили польські селяни і міщани, а на західноукраїнських землях — німецькі та угорські колоністи.

Заселення неосвоєних або запустілих земель проходило, як правило, двома шляхами: по-перше, у вигляді стихійної вільнонародної колоніза­ції і, по-друге, спрямовувалось та визначалось царським урядом і місце­вою владою. На характер і розвиток народної колонізації сильно вплива­ла кріпосна політика, суть якої, за визначенням В. І. Леніна, полягала «в утрудненні переселення, у бюрократичній опіці пересування населен­ня, в роздаванні (прямому або шляхом продажу і оренди) казенних земель великим землевласникам, які здобувають прибутки шляхом ка­бали» ²²⁵.

Формування української національної території супроводжувалось появою нових великих економічних, політичних і культурних осередків — міст. Вони ставали центрами консолідації українського населення.