1. ЕВОЛЮЦІЯ АГРАРНИХ ВІДНОСИН - ОДИН З ВАЖЛИВИХ ФАКТОРІВ РОЗВИТКУ ЕТНОСОЦІАЛЬНИХ ПРОЦЕСІВ

Давньоруські традиції і поява нових елементів у сільському господарстві. Сільське господарство України, як Росії та Білорусії, в XIV — першій половині XVll ст. розвивалося на основі сільськогосподарського досвіду Давньої Русі.

Традиційною основою сільського господарства східнослов’янських земель залишалося землеробство. Ще в епоху Київської Русі та феодаль­ного роздроблення існували дві великі географічні зони — лісостепова та лісова. В їх природних межах населення застосовувало різні системи землеробства (переліг, трипілля, підсіку) та основні землеробські зна­ряддя— рало, плуг (в лісостепу), соху (в лісовій зоні), робочу худобу — воли та коні. Поступово все ширше впроваджувалося в більшості районів України трипілля. При трипільній системі землеробства, як найбільш поширеній і прогресивній за доби феодалізму, збільшувалася площа ріл­лі, тобто продуктивна площа поля, певною мірою зберігалася структура грунту, частково зростала урожайність. Як правило, трипілля співісну­вало з перелоговою, паровою (двопільною) й вирубною (підсічною) си­стемою землеробства.

Ila Слобожанщині, Чернігово-Сіверщині, Запорожжі, Північній Бу­ковині було ще багато перелогових земель. Зокрема, в Путивльському повіті наприкінці XVl ст. переліг становив до 50% надільних земель². Нескладна, хоч і трудомістка, техніка підсічного землеробства була здав­на добре відома місцевим жителям і дозволяла відносно швидко освоюва­ти підлісові простори ³.

Землеробство України цілком забезпечувало необхідними сільсько­господарськими продуктами населення і тваринницьку галузь господар­ства, яка на різних землях була розвинута неоднаково. В тих чи інших місцевостях існували свої особливості й традиційні методи господарюван­ня. Порівняно розвинутішим було землеробство на Поділлі, Південній Волині, Київщині, в Галичині (за винятком гірських районів), в низовин­них районах Закарпаття, в лісостепових районах Черпігово-Сіверіцини та на Лівобережжі.

Удосконалення сільськогосподарської техніки йшло повільними тем­пами. В поліських районах селяни України продовжували користуватися багатозубими ралами, які виникли ще за давньоруської доби. Вони існу­вали протягом всього феодального періоду і в своєму подальшому роз­виткові перетворилися в культиватори⁴. На розкорчованих площах Чер- пігово-Сіверщини, Путивльщнни і ряду інших районів селяни використо­вували багатозубі та двозубі орики або орчики^s. Сохою орали, як правило, малородючі й легкі грунти на Поліссі (відоме, наприклад, при­слів’я «Де оре сошка, там хліба трошки») ⁶. Чорноземи, які займали найбільші площі, оброблялись плугом. Ще в давньоруський період селя­ни поряд з безколісним почали застосовувати й колісний плуг ⁷, залізні деталі до якого у значній кількості продавалися на тогочасних ринках ^s. Плуг з залізним лемешем належав переважно селянам заможних госпо­дарств ⁹. З інших сільськогосподарських знарядь праці широко використо­вувалися серпи, коси, сокири, заступи, лопати, граблі, вила, ціпи тощо.

В лісостепових районах України основною тягловою силою при об­робітку грунту були воли ^l0. Широко використовувались також коні, що істотно пришвидшувало оранку та обробіток поля.

Обробіток грунту, незважаючи на виснажливу працю селян, зали­шався на низькому рівні. В поліських і гірських районах України ча­гарники й ліс постійно наступали на оброблені поля.

В XVI-XVII ст. все в більших масштабах практикувалось удобрен­ня грунтів гноєм, попелом, торфом.

Основною сільськогосподарською культурою продовжувало залиша­тися жито — головний продукт харчування населення. Відомо, що посіви жита в Речі Посполитій XVI ст. складали більше двох третин посівів всіх зернових ¹³. Ця важлива злакова культура була найменш вибагли­ва до якості грунту та його обробітку.

В цей час дедалі більшу питому вагу серед зернових культур набу­ває пшениця. В південних районах України сіяли здебільшого озиму, а в північних — яру пшеницю. Значні площі засівалися вівсом і ячменем. У XV-XVI ст. в гірських селах Галичини поряд з скотарством велику роль відігравало вирощування вівса та ячменю із застосуванням двопіль­ної системи землеробства. Важливе місце серед зернових займали греч­ка і просо, особливо на нових місцях у лісових районах, а також бобові, зокрема горох, чечевиця та боби. В результаті накопичення багатовіко­вого сільськогосподарського досвіду почало стихійно складатися району­вання хлібних культур ^,4.

Серед технічних культур найбільш необхідними для селянина були льон і коноплі. Вони вирощувалися майже повсюдно. Здебільшого на Поділлі та Волині, частково на Чернігово-Сіверщпні та в Житомирсько­му повіті почалося закладання спеціальних хмільників.

Велике значення мали городні культури. Чільне місце тут належало капусті, якою засаджувалися значні площі кращої городньої землі. З глибокої давнини вирощувалася ріпа. Чимало грядок відводилося під петрушку та пастернак, цибулю й часник. У селянських господарствах та в панських маєтках вирощувалися також столові буряки, огірки, редь­ка, морква, щавель.

Середня урожайність зернових становила сам 3—5. Найвища урожай­ність була у великих панських фільварках, де грунти краще обробляли і угноювали. На родючих південних землях Російської держави (у тому числі лісостепових районах Чернігово-Сіверщпни) в другій половині

XVI ст. урожайність при сприятливих погодних умовах була досить ви­сока — сам 9—13, інколи сам 17 ^,δ.

Збільшення сільськогосподарської продукції відбувалося в основно­му за рахунок розширення орних земель, а не підвпщенпя урожайності зернових та городніх культур, яка залишалася майже незмінною.

На Україні важливою галуззю сільського господарства продовжувало залишатися тваринництво. В XVI — першій половині XVII ст. воно за­знало значних зрушень. Районами інтенсивного розведення рогатої худо­би, коней, овець, свиней, птиці стали Київщина, Черпігово-Сіверщина, Брацлавщина, Поділля та Волинь. В гірських районах Галичини, Північ­ної Буковини та Закарпаття основою тваринництва було вівчарство. В пе- редстепових і степових районах України, зокрема па Запорожжі та Сло­божанщині, важливу роль відігравало конярство і вівчарство. В першій половині XVlI ст. значна частина великої рогатої худоби, копей, свиней вирощувалася для продажу на місцевих (і частково зарубіжних) ринках у панських і монастирських маєтках та фільварках, а також в господар­ствах козацької старшини, заможних селян і козаків ¹⁶.

Природні умови на українських землях у XIV — першій половині

XVII ст. сприяли розвитку бджільництва, яким займалися представни­ки всіх етапів тогочасного суспільства. Майже скрізь продовжувало існу­вати бортництво. В одній з грамот (1499) відзначено, наприклад, що на берегах р. Бобрик під Києвом Печорському монастиреві належали великі борті ^,7. В той час бортппцтво широко практикувалося також па Поліссі та в Карпатах. Писемні джерела XlII—XIV ст. згадують вже і про па­січне бджільництво, що поступово поширювалось на лісостепові та степо­ві райони України, частково Прикарпаття.

Певну роль у тогочасному господарстві відігравало садівництво. Не­великі сади росли біля садиб селян, міщан, козаків. Іноземці, які проїж­джали в ті часи по Україні, відзначали, що всі села, хутори, слободи, містечка й міста потопали в зелені садів, а біля будинків цвіли квіти. Великі сади і виноградники мали пани і монастирі. Серед основних садо­вих дерев тогочасні документи відзначають яблуні, груші, вишні, черешні, сливи, волоські горіхи. В садах росли також малина, смородина, порічки, агрус, барбарис. У с. Страшевичі в Галичині в 1301 р. існували виноград­ники, з яких селяни сплачували десятину церкві. Київський Мнкільський монастир у 1507 р. захопив виноградники київських міщан²⁰. Виноград­ники існували на Закарпатті та Поділлі. Михалов Литвин відзначав у свої мемуарах, що на Україні виноград мав великі грона й смачні ягоди ²¹.

Зростання феодальної земельної власності. Формування і зростання феодальної земельної власності па східнослов’янських землях мало склад­ну й тривалу історію. Воно відзначалося багатоваріантністю, певною іс- рархічпою структурою. К. Маркс і Ф. Енгельс наголошували, що «струк­тура землеволодіння і зв'язана з нею система збройних дружин давали дворянству владу над кріпаками. Ця феодальна структура... була асоціа­цією, спрямованою проти поневоленого, виробляючого класу» ²².

В XIII—XIV ст. основна частина феодалів-землевласників склада­лася з нащадків давньоруської знаті — князів, бояр, вищого православ­ного духовенства. Поряд з маетностями феодалів місцевого походження на українських та білоруських землях, що були загарбані іноземними державами, поступово виникає і неухильно збільшується земельна влас­ність феодалів іноетнічного походження — литовських, польських, угор­ських, молдавських.

З розширенням феодальної земельної власності посилювалася не лише економічна могутність феодалів-землевласників, а й їх політична влада. Клас феодалів зосередив у своїх руках усі важелі адміністратив­ної, судової, військової влади та ідеології. Па більшій частині території України в період розвинутого феодалізму маєтності феодалів зростали в основному за рахунок насильницького захоплення селянських земель, із застосуванням жорстоких методів експлуатації безпосередніх виробників і тенденцією до перетворення їх у безправних кріпаків.

Основна частина земель в XIV — першій половині XVII ст. па Украї­ні поступово зосередилась у руках магнатів. На Волині великими земле­власниками були Острозькі, Чорторийські, Pa дзі вілли. Острожецькі, Зба­разькі, Сапгу'шки, Корецькі та Вишпевецькі, на Київщині й Подні­пров’ї — Пронські, Ружинські, Заславські, Сенські, Капусти, Немиричі, Проскури, Полозовичі, До мов ти, Дашковичі й Ворони, на Брацлавщипі та Поділлі — Замойські, Сипявські, Потоцькі, Язловецькі, Яблонські, Ko- нецьпольські, Калиновські, Пронські, Корецькі, Ляпдкоропські та Гер­бу рти. Ряд магнатських родин давньоруського походження, серед них Острозькі, Сангушки, Корецькі, Вишпевецькі, Ружинські, мали свої чис­ленні володіння майже в усіх районах України, Білорусії, Литви, а та­кож на етнічних землях Польщі. В Руському воєводстві в XV-XVI ст. 55 родин великих феодалів володіли понад 1500 сіл, міст і містечок, тобто більш як половиною всіх поселень краю. ІЦе яскравіша картина спостерігалася па Волині, де па початку XVI ст. нараховувалося понад 430 магнатських і шляхетських родин, яким належала більшість земель­них багатств краю. На 1629 р. у Волинському воєводстві лишилося 37 магпатів-землевласників, які володіли 79 582 димами селян, тобто 74 % всіх димів-господарств Волині ²⁴.

Після Люблінської унії 1569 р. магнатська земельна власність на Україні різко зросла. Загарбання українських земель польськими та місцевими феодалами в районі Подніпров’я активізувалось після ухва­ли сеймом Речі Посполитої закону 1590 р. про «роздачу пустель, що лежать за Білою Церквою», а також степових «не зайнятих» земель по обох берегах Дніпра аж до кордону з Російською державою²⁵.

Поступово українське магнатство втрачало етнічні зв’язки з корін­ним населенням. Після 1569 р. білорусько-литовська і українська знать почала активно полонізуватися. В XVII ст. магнатство і шляхта перетво­рилися у панівну соціальну верству Речі Посполитої²⁶.

Зростання магнатської земельної власності справляло негативний вплив на етнічну консолідацію українського народу. Магнати — най­більш реакційна частина панівного класу Речі Посполитої, були зацікав- лен і у збереженні станових перегородок, у розширенні й недоторканості своїх латифундій. Це значною мірою консервувало феодально-кріпос­ницькі порядки, гальмувало соціально-економічний та етнокультурний розвиток.

Річ Посполита залишалася однією з найвідсталіших феодальних дер­жав Європи, де зберігалася ранньосередньовічна васальна система. Зем­левласники магпати-сюзеренн надавали своїм васалам-шляхтичам маєт­ки, села або їх частини тощо. Так, лише в одному Барському старостві на Поділлі в 1570 р. 37 сіл належало польським та українським васалам- шляхтичам. В окремих селах було по три-чотири власники²⁷.

В XlV-XVI ст. відбувалося формування феодальної земельної влас­ності на території Путивльського повіту, де найбільшими землевласника­ми з 80-х років XV ст. стають князі Глипські. Па Слобожанщині цар­ський уряд, роздаючи землі служилим людям, у тому числі козакам і дрібним дворянам, приєднував до «помісних» дач земельні ділянки, угіддя з рибними і звіриними ловами. Навколо слобідських міст поступово скла­далася приміська округа служилих людей. У 1637 р. царський уряд на Слобожанщині почав здійснювати політику так званих «заказных горо­дов», згідно з якою великим московським феодалам заборонялось купува­ти землі у південних повітах країни. Це певного мірою захищало володін­ня дрібних служилих людей ²⁸.

Спільним закономірностям підпорядковувався розвиток феодальних відносин па західноукраїнських землях. З XIIl ст. почала неухильно зростати велика феодальна земельна власність на Закарпатті. В районі Ужгорода й Певицького в XIV ст. одержали королівські привілеї на зем­лі магнати Лмодей і Чак. Один з найбагатшпх феодалів Вербовці на по­чатку XV ст. мав 50 маєтків ²⁹. Як підкреслював К. Маркс у «Хроноло­гічних виписках», напередодні селянської війни 1514 р. в Угорщині, до складу якої входило Закарпаття, в основному сформувалося велике фео­дальне землеволодіння³⁰. На рубежі XV-XVI ст. 25 магнатським сім'ям Угорщини належала майже половина всіх земельних угідь. Більшість дрібних дворяп-немешів володіла 1—3 кріпаками з їх наділами³¹.

На Північній Буковині великими землевласниками залишалися на­щадки галицько-волинських бояр-феодалів ³². Згідно з рядом грамот мол­давських воєвод-господарів вони одержали села, землі, угіддя «за вірну службу» разом з підданими їм українськими і молдавськими селянами ³³. Поряд з українськими феодалами в XIV—XVl ст. на території Північної Буковини закріпили за собою землі феодали молдавського походження ³⁴.

Продовжувала зростати також земельна власність церковних фео­далів. Ще 8 березня 1301 р. князь галицький Лев Данилович дав грамо­ту на володіння селами й землями церкві Успенія в Галичі. Софії Київ­ській з давніх часів феодали віддавали на «поминки» свої «села, и волос­ти з даньми, и съ всеми доходы, так же земли, и воды, з борьтми. и съ всеми пошлинами, с людмп, и с озеры, что издавна придано къ (ц)е(р)- квп б(о)жьеи» ³⁵.

Одним з найбільших феодалів залишався Київський Печор­ський монастир (з кіпця XVI ст.— лавра). Монастир володів багатьма містечками, селами і хуторами з орними землями, озерами, островами, а також млинами, руднями і т. д.³⁶ Па Волині значними землевласни­ками були Луцька та Острозька православні єпископ ії. їм належало одне місто, 2 містечка й 38 сіл. Володимирська епископія володіла 16 селами, замком, містечком Квасовим і Куничівською волостю³⁷.

На Україні неухильно зростала земельна власність католицької церкви. В XV ст. католицьке духовенство в Галичині одержало цілий ряд королівських пожалувапь на землі й села з феодально залежними селя­нами. Помітно зросло володіння католицької церкви наприкінці XVl — в першій половині XVlI ст. Лише у Волинському воєводстві (1629) їй належало 2094 селянських дима. На землях України Ватікан посилено насаджував католицизм і унію, споруджував костьоли, засновував єзуїт­ські колегіуми. Тільки на Львівщині протягом 1587—1648 рр. було від­крито 64 нових костьоли. В 1635 р. польський король Владислав передав ордену єзуїтів православний Спасо-Преображенський монастир у Новго- роді-Сіперському разом із землями³⁸. Цей монастир мав маєтності з за­лежними селянами в Путивльському й Новгород-Сіверському повітах. Ка­толицькі костьоли, монастирі і колегіуми щедро наділялися землями з феодально залежними українськими селянами.

Церковні феодали розширювали свою власність на Закарпатті та Північній Буковині. Так. грамотами XV-XVI ст. молдавських господарів ряду буковинських монастирів та епископств було роздано близько 200 сіл. Пізніше вони одержували підтверджувальні грамоти на свої зе­мельні володіння. Монастирям дозволялося також засновувати нові села й заселяти їх. Наприклад, Яцько Єремія Могила в 1597 р. видав грамо­ту монастирю на село, згідно з якою «они имут звати у того село, люті суть ипшии земли, или з нашей земли лѣх или русин, или срѣбин, или гречип, или бут что за язика будет» ³⁹.

Великими землевласниками часто виступали феодальні міста в особі найбагатшої міської верхівки — патриціату. У 1585 р. Корсуню були надані землі поблизу річок Ольшаниця, Угорський Тікач і Синя Вода. Феодал Р. Гойський передав своєму місту Сокол на Київщині землі на 20 км навкруги. На початку XV ст. Львову належало п'ять сіл. В 1432 р. до міських володінь було приєднане ще с. Головсько Мале, а в 1500 — села Волиця й Поріччя. Крім того, в 1507 р. магістрат купив ще два села ⁴⁰.

В XVl — перший половині XVIl ст. в структурі феодальної земель­ної власності на Україні сталися певні зміни, пов’язані з розвитком землеволодіння козацької старшини та частини багатих козаків. Основ­ним типом землеволодіння середнього козацтва в першій половині XVlI ст. став хутір. При хуторах, як правило, було небагато орної землі, але до них прилягали луки, сіножаті, ниви, стави, пасіки, гаї, ліси. То­му хутір часто ставав великим господарством. Заможний козак М. Хмель­ницький (батько Б. Хмельницького) придбав хутір Суботів під Чигири­ном, заклав там пасіку, а згодом заснував власну «слободу» Новосільце з «підданими». Окремі козаки перетворювалися у значних землевласни­ків. Гак. чигиринському козакові М. Михайловичу у 1615 р. належали Плоськпіі ліс по р. Цибульпик, рибні лови на р. Інгулець, ряд поселень та рілля, які оцінювалися в 1990 кіп грошей литовських⁴¹.

Селянське землеволодіння та землекористування. На всіх східносло­в’янських землях ще з часів «Руської Правди» поряд з феодальною зе­мельною власністю продовжувала існувати і селянська землевласність. Як підкреслював К. Маркс, селяни «мали таке ж феодальне право влас­ності, як і самі феодали...» ⁴² Не слід забувати, що навіть кріпаки не тільки були власниками,— правда, зобов’язуваними сплачувати оброк,— невеликих ділянок, які прилягали до їх дворів, а й співвласниками об­щинної праці⁴³. Окремі селяни зберегли право продавати, закладати, да­рувати свої земельні ділянки, що підтверджувалось грамотами великих литовських князів ⁴⁴. Цим самим феодальне законодавство визнавало за­конність існування й селянської землевласності.

Основна маса селян України в XV ст. володіла й користувалася зем­лями протягом віків, одержуючи їх у спадщину від попередніх поколінь. За користування землею селяни виконували державні повинності ⁴⁵. В усіх землях Великого князівства Литовського, куди входила й більша частина українських земель, до волочної поміри 1557 р. укладалися уго­ди про заставу-впкуп селянських земельних ділянок. Це був один із звичаєвих засобів перерозподілу землі у відповідності з потребами і еко­номічними можливостями окремих селянських господарств. Великокня­зівські, тобто державні, селяни не лише заставляли землю іншим дер­жавним селянам, представникам привілейованих станів та їх підданим, а м купували в них земельні ділянки ^4β.

«Устава на волоки» 1557 р. на землях Великого князівства Литов­ського завдала відчутного удару по селянській землевласності та земле­користуванню. Офіційно «устава» узаконювала лише великокнязівське і шляхетське землеволодіння. Селянська землевласність визнавалася державним законодавством лише в період проведення волочної поміри. Одночасно обумовлювалось, що після реалізації цієї акції селянські зем­лі мали стати великокнязівськими: «А гьде номера пойдетъ, маютъ ме­ркти всякій кгрунт купленый и заставный, кгды жъ кмети и вся его ма­етность наша есть». Волочка поміра відчутно вдарила по селянству, нозбавивши його традиційних форм землевласності. Однак вона не приве­ла до повного і повсюдного обезземелення селян ⁴⁸. «Устава на волоки» торкнулася лише частково українських земель (Волинь).

В XV—XVI ст. у королівських селах Галичини продовжувала збері­гатися селянська землевласність, коли селяни здійснювали торговельні операції із землею між собою на основі звичаєвого права. Інтенсивний наступ феодалів Галичини на селянське право володіння землею («ді- дичність») почався наприкінці XVI—на початку XVlI ст. Протягом першої половини XVII ст. селяни були повністю позбавлені права влас­ності. Сучасники зазначали, що пани могли зігнати із землі всіх селян- к.метів і там закласти свої фільварки. В окремих староствах Галичини (Галицьке, Городоцьке, Холмське, Красноставське та Сокальське) в 40-х роках XVII ст. в результаті невпинного наступу феодалів на селянство близько 80 % селян було не забезпечене або недостатньо забезпечене землею. На Волині лише в другій половині XVI ст. селянські землі ско­ротилися на 50—60 % в результаті захоплення їх панами. Напередодні визвольної війни на Київщині внаслідок загарбання феодалами селян­ських земель понад 45 % населення перебувало на низькому економіч­ному рівні, з них близько 40 % селян не було забезпечено землею ^4θ.

Наступ феодалів па селянську землевласність відбувався також і в Російській державі. На кінець XVI ст. основна частина общинних земель перейшла до рук служилих людей ⁵⁰. Це ж явище частково мало місце на Чернігово-Сіверщнні та в Путивльському повіті, що входили до скла­ду Російської держави.

Часто поміщики Закарпаття в XVI ст., захоплюючи селянські землі, садовили залежних людей на пів- і навіть чвертьланові наділи, змушую­чи їх викопувати всі повинності за повнолановий наділ ^5,.

Постійне посилення феодальної експлуатації селянства і зменшен­ня земельних площ — найважливішого засобу сільськогосподарського виробництва — гальмували розвиток селянського господарства, як і сіль­ського господарства в цілому. Одночасно стримувався й приріст тієї про­дукції, що йшла па ринок. Це негативно відбивалося па соціально-еконо­мічних процесах етносу всіх українських земель.

Посилення феодального гніту народних мас. Еволюція феодальної ренти на Україні мала свої особливості. Протягом XIH-XV ст. поступо­во зникла більшість вільних общинників, що становили переважну час­тину сільського населення Давньої Русі і удільних князівств. Головною соціальною категорією стають феодально залежні селяни, які змушені були виконувати різноманітні феодальні повинності на користь світсь­ких і духовних феодалів або феодальної держави⁵². Пануючою формою феодальної ренти майже на всіх українських землях стала натуральна рента. Разом з тим на різних землях існувала певна специфіка у спів­відношенні її форм. У Галичині на рубежі XIV -XV ст. з селян «бра­ли... исъ подымья по колод вовса». Па Волині феодально залежні селяни сплачували «половіцину», а па Житомирщині (1471) — «бовкуповщп- ну» ⁵³. В поліських районах з розвинутим бортництвом феодально залеж­ні селяни сплачували натуральну данину медом ⁵⁴. Багато загальнодер­жавних податків існувало у Великому князівстві Литовському, до якого входила більшість українських земель. Окремі з них («поголовщина», «серебщнна», «стація») були спільними для всього сільського і міського населення, деякі ж («воловіцина») запроваджувалися лише па окремих землях ⁵⁵. Обтяжливі податки виступали однією з форм феодальної рен­ти на користь феодальної держави — Великого князівства Литовського.

Селяни Галичини в XV ст. в основному сплачували світським та церковним феодалам данину натурою та грішми. Так, до 30-х років XV ст. більшість сіл Галичини, королівських і панських, крім інших повиннос­тей, вносили ще й данину по мірці вівса з кожного осілого лану. Разом з тим, спостерігалася тенденція до неухильного росту відробіткової рен­ти. IIa середину XV ст. панщина в середньому становила вже 14 днів па рік з ланового господарства. Загальнодержавні сейми в Topyni і Бпд- гощі в 1520 р. затвердили щонайменше одноденну панщину на тиждень у королівських і шляхетських маєтках ^5β.

Протягом 1564—1565 рр. у 588 королівських селах виникло 142 філь­варки. Кмети відробляли чотириденну панщину, а загородники чи город­ники — дводенну. В першій половині XVlI ст. нормою кріпаків більшос­ті сіл Галичини стала 5—6-денна панщина з півланового господарства. В ряді місцевостей навіть чвертьланові селянські господарства відробля­ли триденну панщину. Особливо швидкими темпами зростала пашципа у церковних володіннях. Так, у 1481 р. селяни Галичини відробляли по дню панщини з лану, з 1530 р.— 2 дні, в 1581 р.—6 днів, а в 1603 р.— 24 дні з лану землі⁵⁷.

Па Закарпатті в XIV ст. селяни змушені були віддавати феодалам десятину від врожаю, худобу й викопувати ряд інших робіт. Державні податки протягом XV — початку XVI ст. зросли в 3,3 рази, а панщина підвищилась до 2—4, а в окремих селах до 6 днів на тиждень з лану. Вже па початку XVII ст. відробіткова рента стала пануючою. Її розмір практично не регламентувався і залежав від волі землевласника або управителя маєтку. Так, у мукачівських маєтках магната Ракоці селяни змушені були відбувати па рік 102 дні панщини ⁵⁸.

Аналогічна ситуація спостерігалася у Північній Буковині, де фео­дально залежні селяни, крім виконання значних повинностей па ко­ристь своїх феодалів, змушені були сплачувати податки та відбувати ряд загальнодержавних повинностей. Так, в краї па початку XV^fI ст. існувало близько 20 видів повинностей і податків. У 70-х роках XVI ст. номенкла­туру повинностей поповнила непосильна подвоєна данина (харач) на ту­рецьких феодалів-завойовників ⁵⁹.

Значно мепші феодальні повинності були на Подніпров’ї. Це обумов­лювалося цілим рядом факторів, зокрема порівняно слабкою заселеністю цього радону, наявністю великих площ вільних земель тощо⁶⁰. На Ки­ївщині майже до кінця XV ст. ще зберігалися традиційні староруські по­винності— «дань» і «волюдля», тобто в основному рента натурою⁶¹.

Рубіж XV-XVl ст. був переломним у соціально-економічному й по­літичному житті народів Східної Європи. В зв’язку з дальшим розвитком товарно-грошових відносин відбулися значні зрушення в сільському гос­подарстві. Феодали на своїх землях почали організовувати власні госпо­дарства — фільварки, розширюючи ріллю і збільшуючи поголів’я худоби з метою збуту сільськогосподарських продуктів на внутрішньому і зов­нішньому ринку. Панщина стає основною і найбільш тяжкою формою феодальної експлуатації. Вона становила близько двох третин всіх по­винностей ⁶². Ріст пашцнни в першу чергу негативно позначився на се­лянському господарстві. Зв’язуючи в єдине ціле землеробське виробницт­во з феодальною земельною власністю, прикріплюючи селян до землі, панщина гальмувала розвиток товарно-грошових відносин в селянському господарстві, перешкоджала його зв'язку з ринком ⁶³.

На землях королівства Польського і Великого князівства Литовсь­кого наприкінці XV — в XVI ст. відбувався такий самий процес. Феодали також засновували фільварки на основі примусової панщинної праці феодально залежних селян. У великокнязівських фільварках Литви, Бі­лорусії і Волині селяни в цей час відбували не менше 98 днів пашцнни на рік. Відповідна панщина виконувалася однією особою волами, кіньми, інвентарем від кожної волоки. У багатьох селах Волині панщина стано­вила три дні на тиждень з лану або волоки. В 1570-х роках триденну панщину відробляли жителі сіл Рикапи, Митищі, Буремля. Зубильне. В селах Хлівечко, Гвоздевичі, Туровичі. Зелів, Поридуби па Волині в 1590 р. за кожну волоку селяни «по чотири дни в тиждень роботи вип­ни и иншие повинност». В окремих селах Волині уже в другій половині XVI ст. феодали встановили щоденну панщину. Так, десять дворищних господарств с. Цевів Луцького повіту в 1573 р. змушені були щодня ходи­ти на панщину і «чиншу готового випни давати в рок по шести грошей литовских, по осин мац овса з дворища, кур по дві» ⁶⁴.

Зростали феодальні повинності й на Поділлі. Більшість селян Пер­ського староства в 1565 р. відбували по два дпі пашцнни щотижня, дава­ли по 4 гроша, по 10 третннників вівса, 4 третпнників пшепиці, по два півні, по 10 яєць. 20-го вепра, 20-ту вівцю, десятину від бджіл, кожні три роки — десятого вола. В першій половині XVII ст. в окремих деяких фільварках краю панщина вже досягала п’ять-шість днів на тиждень з лану ⁶⁵.

Однак фільварк не став в цей час пануючою формою господарств на Україні. Виробнича необхідність, класова боротьба селянства і опо­зиція міст змушували феодалів задовольнитися такими різновидностями фільваркової системи, при яких селянський двір зберігав мінімум госпо­дарської самостійності і можливості накопичення, а домен не обмежував­ся лише застосуванням дарової праці кріпаків⁶⁰.

Разом з тим введення і постійне зростання панщинних повинностей великою мірою сковували господарську ініціативу закріпаченого селян­ства, затримували соціально-економічний розвиток, що відбивалося і на етпосоціальних процесах.

Більшість селян Південної Київщини ще в першій половині XVII ст. виконувала незначні феодальні повинності. Феодально залежні селяни в селах Остролуч. Єдлівка, Рудішцьке, Хлопків, Селище, Дернівка по­близу м. Переяслава в 1629 р. сплачували лише грошову ренту по 15, а жителі с. Остролуччя — по 42 гроша від кожного господарства⁰⁷. В усьому Переяславському старостві в 1622 р. нараховувалося 25 хуто­рів і сіл. У них жило 280 сімен «послушних», тобто феодально залежних селян. Вони давали лише незначний чинш на утримання місцевого ста­рости. В них жило понад 1000 козаків, які займалися сільським госпо­дарством і різними відхожими промислами. Козаки не виконували фео­дальних повинностей і не сплачували податків ^б6. Отже, порівняно зі ста­новищем селян інших районах України рядове козацтво перебувало у незрівняно кращому соціально-економічному та правовому стано­вищі.

Значно менше була поширена пашцина в районах, де переважали скотарство і лісові промисли [гірські райони Карпат, Запорожжя і Сло­божанщина, окремі місцевості Полісся]. На Слобожанщині основною по­винністю залишалася сторожова служба ⁶⁹. В сторожах чимало служило севрюків, тобто вихідців з Ci перської України. В окремих селян Путив­льського повіту на рубежі XVl--XVll ст. феодально залежні селяни ви­конували різні повинності, платили податки натурою і грішми ⁷⁰.

Одночасно козацька старшина поступово перетворювалася у части­ну українського експлуататорського класу феодалів. Уже напереродяі визвольної війни 1648—1654 рр. у своїх маетностях вона змушувала се­лян виконувати «звнклое послушенство» ⁷¹.

В окремих районах Російської держави, в тому числі па ^lIepiiiroBo- Сіверіципі й Слобожанщині на початку XVlI ст. поміщики практично не збільшували феодальних повинностей ⁷². Картина різко змінилася піс­ля загарбання в 1618 р. Чернігово-Сіверщини Річчю Посполитою. Поль­ські та українські феодали шляхом прямого військового насильства і вве­дення кривавого терору встановили тяжкий феодально-кріпоспицький гніт над місцевим населенням. Це були роки страшного лихоліття і жорсто­кої польсько-шляхетської неволі⁷³.

Яскраву картину страждання українського селянства напередодні визвольної війни змалював у своїх мемуарах французький офіцер П. Шевальє: «Селяни України та сусідніх провінцій пепаче раби, так само як і в більшості інших частин Польщі: вони зобов’язані працювати кінно і пішо три-чотнрп дні щотижня для панів. До того ж вони обтяже- ні різними орендними платами збіжжям та свійською птицею за землі, якими користуються; зобов’язані платити десятину від баранів, поросят і всяких земних плодів, а також возити дрова і викопувати інші важкі роботи» ⁷⁴.

Сільська община на Україні і початок її розкладу. Сільська община — об’єднання, яке виникає на певному етапі історичного розвитку селян­ських споріднених або сусідських родин. Община пройшла довгий і складний шлях свого виникнення, розвитку й розкладу. «Землеробська община,— наголошував К. Маркс,— будучи останньою фазою первинної суспільної формації, є в той же час перехідною фазою до вторинної фор­мації, тобто переходом від суспільства, побудованого па спільній влас­ності, до суспільства, яке грунтується на приватній власності» ⁷⁵.

Община відігравала значну організуючу роль у житті сільського на­селення ще за часів Давньої Русі. Переважна частина селян тоді входи­ла до общин-громад, які захищали права своїх членів і стояли на пере­шкоді наступові феодалів па права безпосередніх виробників. Існування общин певною мірою було вигідне також і феодалам, бо так звана дани­на — одна із форм феодальної натуральної ренти — накладалася, як пра­вило, па общину. Однак невпинний наступ панівного класу феодалів па членів сільських общин обумовлював перетворення їх у нижчий проша­рок суспільства ^7β.

Форми общинної спільності в епоху середньовіччя значною мірою залежали від природних умов та етнічних особливостей країни. «Оскіль­ки люди, кінець кіпцем, стають осілими,— зазначав К. Маркс,— то вже від різних зовнішніх (кліматичних, географічних, фізичних тощо) умов, а також від природних задатків людей (від їх племінного характеру) залежатиме, в якій мірі ця первісна спільність буде видозмінена» ⁷⁷. В територіальні або сільські общини входили окремі індивідуальні сім’ї, а також сімейні або патріархальні роди. Згідно зі статутом польського короля Казимира IV (XV cτ.), чинність якого поширювалась і па укра­їнські землі, до сімейної общини входили рідні і двоюрідні брати, що жили разом ⁷⁸.

Панування натурального господарства в епоху феодалізму — основна причина довготривалого існування сільських общин. У докапіталістичну епоху, відзначав В. І. Ленін, господарства окремих помість, общин, се­лянських сімей існували самі по собі, незалежно від інших господарств, і ніяка сила не могла їх вирвати з вікового застою ⁷⁹. Це було загально­європейським явищем. Ізольованість сільських общин — одна з причин довготривалого процесу формування народностей в епоху феодалізму.

Найважливіше місце в общині належало поземельним відносинам — общинній колективній землевласності та селянському індивідуальному землекористуванню. В територіальній общині «...орну землю і луки, які були до того в спільному володінні, почали за відомим уже способом ді­лити між окремими домашніми господарствами, що тепер виникали, спер­шу па якийсь час, пізніше раз назавжди, тоді як ліси, вигони і води лишалися спільними» ⁸⁰. Сільська община час від часу проводила пере­розподіл орних земель та сіножатей між окремими родинами-господар­ствами, чим, певною мірою, підтримувалася відносна рівність общин­ників.

Формою селянської землевласності в поземельній общині виступав компроміс між общинною і приватною землевласністю. У приватній влас­ності селянина знаходились садиба, будинок, смугп землі в різних кіпцях поля. У власності общини — вигін. Ця консервативна система господарст­ва, підкреслював В. І. Ленін, спостерігалася скрізь — в середовищі як вільних, так і залежних селян ^8,. Вона зберігалася віками аж до рубежу XIX-XX ст.

З розвитком феодалізму община поступово втрачала право власності па землі, якими вона володіла. Переважна частина земель протягом XIV-XVI ст. на Україні перейшла в руки окремих світських і церков­них феодалів. Члени общин продовжували спільно користуватися угіддя­ми, а інколи й орними землями. Тільки в селах, що не стали власністю окремих феодалів, селяни-общипнпки продовжували володіти своїми зем­лями. Відомо, що па початку XVI ст. вони мали право вільно здійснюва­ти торговельні операції землею ⁸².

Внутрішнє життя сільської общини-громади на Україні, як і на всіх східнослов’янських землях, регламентувалось нормами давньослов'янсько- го звичаєвого права. Вищим розпорядчим органом общини були зібрання, сходи або копи общинників, де обирався сільський голова, вирішувались судові справи на основі звичаєвого права тощо. В Галичині ще в XV ст. залишався в силі давній звичай «гоніння сліду», тобто розшуку «сліду» злочинців в межах обпиши ⁸³.

На основі кругової поруки сільська громада відповідала за вико­нання феодальних повинностей общинників перед феодальною державою або паном. У земельних пожалуванпях великих князів литовським фео­далам визначалися ті повинності, які мала виконувати вся сільська гро­мада. В 1511 р. князю Ф. М. Чорто римському було надано село Літовичі у Вол оди мирському повіті разом із землями, селянами, а також «з даня­ми грошовыми и медовыми, и з бобровыми, и куничными, и службамиΛ ⁸⁴. У такій типовій формі «узаконювались» основні повинності селян при наданні земель феодалам.

Натуральну та грошову ренту давали і сплачували общинники всією громадою. Так, наприклад, шість господарств-дворищ с. Тарасовичі на Київщині в другій половині XVI ст. всією сільською громадою платили щорічно Кпєво-Печерському монастирю по 3 копи 50 грошей литовських і по 14 відер меду. Сільська громада з 18 господарств с. Пулин Жито­мирського повіту в другій половині XVI ст. платила щорічно своєму па­нові Тншковичу по IO кіп грошей і по 14 відер меду⁸⁵.

Як правило, общини складалися з окремих селянських дворищ, у які, в свою чергу, входило кілька «димів» — селянських сімей-родин. У дво­рищах жили як повноправні общинники, так і залежні селяни. Земель­ний наділ, яким користувалися члени дворища, називався «службою» або «дворищем». Сюди входили садиба, орні землі, сіножаті, лісп, води. Дворище, як правило, не ділилося ⁸⁸.

Громада с. Берці на Волині в XVI ст. мала всього два дворища, які складалися з 26 димів-господарств. Мешканці цього села всією громадою сплачували тільки грошову ренту — по 29 кіп 5 грошей литовських щорічно ⁸⁷.

Однією з форм існування сільських общин у Білорусії та в деяких порубіжних з білоруськими землями районах Росії й України виступало сябринне землеволодіння та землекористування. В XV-XVI ст. сябрами називалися селяпи-общинпики, що жили окремими дворищами-господар­ствами, маючи свої орні землі та угіддя, але які спільно з іншими селя- нами-сябрами володіли або користувалися орними землями, сіножатями, пасіками тощо. їх взаємовідносини регулювали норми звичаєвого права. Селяни-сябри за користування земельними угіддями спільно сплачували ренту феодалам або державі ⁸⁸.

Рівності в общинах ніколи не існувало. Ф. Енгельс підкреслював: «...там же, де між членами общини виникає більш чи менш значна нерів­ність у розподілі, це є висе ознакою розкладу общини, що починається» ⁸⁹. «...Община,— писав К. Маркс,— носить у своїх власних надрах елементи своєї загибелі. Приватна земельна власність уже проникає в неї у вигля­ді будинку з його сільським двором, який може перетворитися у форте­цю, звідки підготовляється наступ на спільну землю. Це вже бувало. Але найістотніше це — парцелярна праця як джерело приватного привлас­нення. Воно дає грунт для нагромадження рухомого майна, наприклад, худоби, грошей...» ⁹⁰. Розвиток індивідуальних господарств селян-общин- ппків зумовлював майнову нерівність в їх середовищі, яка мала тенден­цію до поглиблення. В общинах постійно збільшувався період між пере­розподілами спільних орних земель і сіножатей, а також їх передачі в індивідуальне володіння ⁹¹. Особливо згубний вплив на общину мало за­снування фільварків, основаних па панщинній праці феодально залежних селян, що підривало її основи і обумовлювало дальше поглиблення май­нової нерівності селян.

Однією з ознак початку розкладу сільської общини виступала поява інституту підсусідництва. Зубожілі селяни, не маючи власного господар­ства, за стародавнім слов’янським звичаєм жили в хатах своїх заможних односельців і називались підсусідками. Засобом їх існування була що­денна робота на селянина, в якого вони поселилися. Кількість підсу- сідків постійно зростала. Так, у Луцькому повіті поборові списки 1570 р. не фіксують підсусідків, а в 1583 р. їх уже налічувалося 330 чо­ловік ^м.

Поширення общинної форми господарства в різних районах України було далеко неоднаковим. Зокрема, в XVI — першій половині XVII ст. певні соціально-економічні та політичні особливості існували в південно­му та східному регіоні українських земель. У поселеннях, що перебували па «слободі»,— селах, хуторах і слободах, заселених селянами, що оголо­шували себе козаками, переселенцями та втікачами з різних українських і сусідніх земель (тобто не тільки не спорідненими, а часто й різпоетніч- ними елементами), як правило, сільських общин не існувало. Так, на Переяславщині в 1616 р. всі державні села й містечка перебували на «слободі», і їх жителі практично не виконували повинностей ⁹³. Очевид­но, кожен селянин самостійно вів своє господарство, освоював нові зем­лі, не зв’язуючи себе з общинною формою організації праці.

Таким чином, продуктивність праці в сільському господарстві зали­шалася низькою. Існували традиційні, пов’язані з природними умовами й етнічними особливостями, методи обробітку грунту, догляду за росли­нами, посівами та худобою, збиранням врожаю, обробкою сільськогоспо­дарської продукції. Спостерігався повільний, але неухильний розвиток сільського господарства екстенсивним шляхом.

На середину XVlI ст. земельні багатства України загарбали україн­ські та іноземні феодали-землевласники. Відбувався невпинний наступ феодалів на землі селян насильним їх захопленням. В процесі боротьби з трудящими консолідувався панівний клас феодалів — землевласників України. Різниця в етнічній і релігійній належності не порушувала єд­ності панівного класу експлуататорів-феодалів.

Феодальний гніт на Україні протягом XIII — першої половини XVIl ст. невпинно зростав. Еволюція феодальної ренти йшла в напрямі неухильного збільшення панщини та інших форм ренти. В різних землях України феодальний гнів був нерівномірний — найбільш жорстокий на заході України, значно слабший — па Подніпров’ї і Слобожанщині. Від­повідно і його вплив па етносоціальні процеси був неоднаковим па всіх українських землях.

Сільські общини на Україні в XIII—першій половині XVII ст. мали багато спільних рис з аналогічними об’єднаннями в інших народів, особливо в російського та білоруського. Однак їх відрізняла й певна спе­цифіка, пов’язана з особливостями соціально-економічного розвитку і по­літичного становища українських земель. Зокрема, в південних і східних районах у зв’язку зі специфікою їх розвитку сільської общини в цей час не існувало.