2. РОЛЬ МІСТ, РЕМЕСЕЛ І ПРОМИСЛІВ У ФОРМУВАННІ ЕКОНОМІЧНОЇ СПІЛЬНОСТІ НАРОДНОСТІ

Зростання ролі міст в економічній консолідації народності. В процесі формування народностей важлива роль належала містам. Виникнувши, вони поступово набували значення економічних, політичних.

Ординська навала завдала тяжкого удару Русі. Однак, незважаючи на жорстоке іноземне іго, народ поступово відбудовував спустошені і зруйновані міста-гради ⁹⁵. На території Подніпров’я, зокрема Переяслав­щини і Чернігівщини, уже в другій половині XHI—XIV ст. починається інтенсивне будівництво міських і сільських поселень ⁹⁰. В цілому, на Ру­сі в XIV ст. нараховувалося 358 міст (у XIII ст.— 300), серед них були й українські міста ⁹⁷. Одночасно зростала й кількість міського населення. Однією з причин активізації містобудування в другііі половині XIIl — на початку XIV ст. була втеча населення в міста від грабіжницьких на­падів ординців. Сучасник тих подій В. Зиморович у «Хроніці Львова» (70-ті роки XIII ст.) писав: «В ті часи... татари по прийняли руйнувати до кінця вже не раз спустошену ними Руську землю, плюндруючи по­ля і забираючи худобу. Тому селяни, втративши рідні оселі, з дня на день стікалися юрбами до фортеці Львова...» ⁹⁸

У Східній Європі соціально-економічний розвиток міст був нерозрив­но пов’язаний з дальшим поглибленням суспільного поділу праці.

Активізація торгово-економічного життя міст справляла безпосеред­ній вплив на формування економічної консолідації української народнос­ті шляхом встановлення економічних зв’язків між окремими землями. «Міста,— писали К. Маркс і Ф. Енгельс,— вступають у зв’язок одно з одним, з одного міста в друге привозять нові знаряддя праці і поділ між виробництвом і торгівлею незабаром викликає новий поділ виробництва між окремими містами, в кожному з яких переважає своя особлива га­лузь промисловості» ¹⁰¹.

Досить швидко зростає кількість міських поселень па всій етнічній українській території у XVI — першій половині XVII ст. Це явище було обумовлене дальшим суспільним поділом праці. За підрахунками I. II. Крнп’якевича, у 40-х роках XVII ст. на Україні нараховувалося близько тисячі міст і містечок ^l°². У Київському воєводстві їх було 358, Волинському — 150, Подільському — 111, Брацлавському— 122, Русько­му — 177, Волзькому — 32, у Холмській землі — 23 ^,°³. Крім того, на Чернігово-Сіверщині існувало понад 40, па Слобожанщині — близько 20, Півдні — ЗО, Північній Буковині — 10.

Більшість міст і містечок па Україні була заснована народними ма­сами. Згодом частина відроджених і новозасновапнх поселень одержува­ли від королівського і великокнязівського уряду статус міста, зокрема Вишгород (1566), Топорище (1566), Брусилів (1574), Літки (1573), Пе­реяслав (1585), Корсунь (1592), Городище (1579), Іскоростень (1589), Чигирин (1589) ^,0δ. Урядові привілеї на «заснування» нових міст були надані багатьом магнатам, шляхтичам, монастирям.

Наприкінці XVI — в першій половині XVlI ст. при сприянні та під­тримці царського уряду засновано ряд міських центрів на Слобожанщині, Згідно з указом царя Бориса Годунова в 1599 р. засновано Царів-Борисів, у 1571 р. на р. Мерл відомий Дяків Острог (пізніше Богодухів). Розта­шований на перехресті шляхів Зміїв (згаданий в царському указі від 1571 р.) на середину XVII ст. значно зміцнів і розрісся¹⁰⁶. В 1638 р. в межах Донецької волості виникло м. Чугуїв, а в 1639 р. був створений Чугуївський повіт ^,°⁷. Наприкінці XVI ст. поблизу р. Ізюмець з’явилася Ізюмська сторожка ^І08. Нові поселення на Слобідській Україні заселяли­ся українсько-російським населенням. Зокрема, в м. Царів-Борисів жили росіяни й українці. ІЗ межі краю переселялися й інші етнічні групп. За­снування нових поселень сприятливо позначилося на господарському OCBOGiini Слобожанщини, збільшенні міграційних потоків, посиленні між­етнічних зв'язків.

Гальмівний вплив на господарське життя регіону, зокрема па засну­вання і розвиток міських центрів, справляли часті напади турецько-та­тарських феодалів. Тому майже всі міста виконували й роль важливих оборонних осередків, іноземні мандрівники у своїх мемуарах відзначали, що українське населення, прагнучи захистити себе від нападів татар і шляхти та створити умови для розвитку ремесла і торгівлі, зводило чис­ленні укріплені міські поселення.

Па українських землях, захоплених Великим князівством «Литов­ським, Королівством Польським і Габсбурзькою імперією (Закарпаття), переважна частина міст перебувала у власності світських і церковних феодалів. На Україні існувало понад 80 % приватних міст і містечок. Так, у Брацлавському воєводстві з 117 міст лише шість були королівсь­кими. Подібна ситуація склалася і в інших воєводствах ^uι. Надзвичайно згубно на господарське життя міст впливали оренда і посесія. Однією з особливостей розвитку українських і білоруських міст було існування в них юрпдик — приватної територіальної власності феодалів, що не під­лягала міському управлінню та судочинству. Юрядикп негативно вплива­ли па розвиток міського ремесла і торгівлі, а також па соціальпо-етпіч- нпіі процес.

Українські міста мали різноманітний соціальний та етнічний склад населення. Міські жителі в епоху феодалізму становили незначний про­цент населення, але їх роль в історичному процесі була досить помітною. Як писав Ф. Енгельс, городяни «...стали класом, який втілював у собі дальший розвиток виробництва і торгових зносин, освіти, соціальних і по­літичних установ» ^u2. У містах і містечках Великого князівства Литов­ського, до якого входила більшість українських земель, жило в XVI ст. пе більше 16 % населення держави ^пз. Більшість міст України в XVI — першій половині XVII ст. нараховувала по 100—300 будинків, а мешка­ло в них від 1 до 5 тис.

Основний приплив населення в міста України відбувався з навко­лишніх сіл і міст, а також з віддалених районів українських земель. Це явище особливо характерне для Подніпров’я. Так, «Реєстра всього Вій­ська Запорозького» (1649) свідчить про те, що в Києві, у містах і містеч­ках навколо Києва (Васильків, Ходосівка, Трипілля, Обухів, Преварка, Мака рів, Мотовплівка) жили вихідці з Полісся, Сіверщини, Поділля, До­неччини, Галичини, Волині, а також з Переяслава, Черкас, Канева, Білої Церкви, Фастова, Корця, ПІумська, Любеча, Коломиї та ін. Чимало пе­реяславських міщан походило з Полісся, Поділля, Волині, Подула в’я, а також з Канева. Білої Церкви, Черкас, Ніжина. Міста і містечка Пе­реяславщини, крім названих вище місцевостей, населяли переселенці з Оржиці, Мотовилівки, Обухова, Дорогінки, Києва, Бобрика, Кам’янки, Чуднова, Вінниці, Посівки, Глухова, Коломиї. В Кропивні та містах і міс­течках навколо неї жило населения, предки якого виходили з Київщи­ни. Волині, Поділля, Сіверщини, Галичини, Донеччини, Запорожжя ^,І7. Подібний склад населення був у Ніжині та в інших містах ^8Н. Наприкінці XVI — на початку XVIl ст. у містах України швидко зростала питома вага козаків. Кількість козацьких «непослуїииих» будників у містах часто перевищувала число «неслушних» міщанських будинків ^,lβ.

Різке зростання чисельності міст і міського населення, збільшення їх значення як торгово-економічних центрів, особливо наприкінці XVI — в першій половини XVll ст.,—одне із свідчень розкладу феодальної суспільно-економічної формації, яка базувалася на натуральному госпо­дарстві.

Значення ремесел в економічному розвитку. В економічній консоліда­ції етносу важливу роль відігравали ремесла і промисли. Розвиток реміс­ничого виробництва трьох братніх східнослов’янських народів відбувався па основі традицій давньоруського ремесла. Bin загальмувався на кілька століть навалою ординських феодалів. Тисячі ремісників загинули або були взяті в рабство і відправлені в столицю Монгольської імперії — Ка­ракорум ^l2°. Поневолення Русі, знищення міст, угін ремісників у рабство негативно позначилися на стані ремесла. Багато ремісничих секретів було втрачено. Однак східні слов’яни, наполегливо борючись з ординсь­кими феодалами, відновлювали різні галузі зруйнованого народного гос­подарства. продовжували розвивати й ремесла.

Продукція міських ремісників починає розширювати сферу збуту па внутрішньому ринку. Напередодні ординського нашестя високоякісні ме­талеві вироби міських ковалів збувалися в селах па віддалі до 150 км від міст ¹²¹. тобто відбувалося закономірне розширення району збуту реміс­ничої продукції і одночасне переростання місцевих ринків у обласні. З розвитком ремесла це явище набувало все ширшого розмаху.

Уже в другій половині XIII — у XIV ст. в Галицькій та Волинській землях на основі давньоруських традицій певного розвитку досягло за­лізоробне та ковальське виробництво. Місцеві ковалі виготовляли значний асортимент виробів. У Львові значно розвинулося виробництво метале­вих виробів — знарядь праці, речей побутового вжитку, дзвонів. У се­редині XIV ст. у Києві також спостерігалося поступове піднесення ре­місничого виробництва. IIa основі давньоруських традицій місцеві ман- стри-ювелірп в XIV-XV ст. оволоділи новими технічними і художніми прийомами — скань, емаль тощо, що давало можливість сполучати різно­манітні матеріали — золото, срібло, коштовне каміння ^,22.

Високого рівня розвитку досягла будівельна справа. В XlV-XV ст. було споруджено ряд кам'яних фортець в Ужгороді, Мукачеві, Севлюші, Випікові, Королеві, Певицькому, Середньому (Закарпаття), у Василеві, Дарабанах, Ленківцях та в інших місцях ^|23. Про розмах і високий рівень будівельної справи свідчить факт відбудови Київського замку після його зруйнування татарами в 1482 р. Одночасно тут працювало понад 20 тис. теслів, столярів, ковалів, мулярів і землекопів, зібраних майже з усього Великого князівства Литовського ¹²⁴. На будівництві спільно працювали українці, білоруси, росіяни, литовці.

Значних масштабів досягло виробництво зброї. Чимало її виробля­лось не тільки в містах, а й у селах. З другої половини XV ст. поглиби­лась спеціалізація реміспиків-зброярів.

Незважаючи на несприятливі зовнішньополітичні умови, ремісниче виробництво на всіх східнослов'янських землях мало багато спільних рис. Майже до кінця XIV ст. спостерігалася спільність розвитку металооб­робки на Подніпров’ї, в Північно-Східній і Північно-Західній Русі ^12δ. Це ж саме спостерігалося в гончарстві та інших ремеслах. У другій поло­вині XIII-XIV ст. в керамічному виробництві міцно зберігалися тради­ції давньоруського гончарства. А з XIV ст.. поряд з ручним, широко застосовувався і ножний гончарний круг ^,26. На Русі в XIV—XV ст. з’яви­лись і поширювалися прості машини й механізми: водяні млини, токар­ні верстати, блочні підйомні механізми, ручні жорна, ваги тощо.

В період розвинутого феодалізму зростала кількість ремісників, по­глиблювалась їх спеціалізація. Ще в давньоруських містах існувало май­же 70 ремісничих спеціальностей¹²⁷, з них 12 (XI—XV ст.) — тільки в металообробці ^12δ. 3 часом цей процес поглибився. Наприкінці XIV ст. у Львові згадано 23 ремісничі професії, а в 1405—1426 рр.—уже 36. У Києві в середині XVI ст. кількість ремісничих професій ледве переви­щувала два десятки, а в середині XVII ст.— досягла сотні ^,29.

Якщо наприкінці XV ст. у містах України нараховувалось 150— 200 ремісничих спеціальностей, то на середину XVII ст. їх кількість збільшилась до 270. Навіть у середніх за розмірами містах напередодні визвольної війни працювали ремісники 20—30 спеціальностей ¹³°. За да­леко неповними даними, в середині XVII ст. в Ніжині існувало понад 20 ремісничих професій, у тому числі й таких вузьких, як виготовлення пляшок. У Переяславі в цей час зафіксована 31 спеціальність, в Гоголе­ві — 14, Борисполі — 13, Бикові — 11, Яготині — 9, Березані — 8, Bopoii- кові — 8. В ірклісві було 36 ремісничих спеціальностей і серед них такі рідкісні, як оксамитпик, котляр, корпомаз, білошкірник ^,31. Навіть у Пів­нічній Буковині, де промислове виробництво розвивалося досить повіль­но, в XIV- XVII ст. спостерігалася дальша спеціалізація ремісників. У Чернівцях працювали шевці, кравці, бондарі, теслярі, ковалі, слюсарі, гончарі; в Хотині, крім згаданих,— каменярі, мулярі та цегельники. Во­ли не лише задовольняли потреби замовників, а й збували свої вироби на місцевих ринках ^,за. Одним з центрів по виробництву торгових суден — ком’яг, крім Києва, в XVI ст. був Устплуг на Західному Бузі. Там, крім майстрів-теслів. працювали ще й «роботпикн» ^l33. Очевидно, це були віль­нонаймані робітники.

У XIV — першій половині XVII ст. багато безземельних і малозе­мельних селян змушені були займатися ремеслами і промислами. Сільсь­кі ремісники виготовляли знаряддя праці, речі домашнього вжитку, одяг, взуття, тканини, рушники тощо. Особливо багато сільських ремісників різних спеціальностей працювало у маєтках феодалів.

Порівняно більше, ніж на інших українських землях, існувало сіль­ських ремісників у Галичині, на Поділлі та Волині. В середині XVI ст. в селах Галицької землі нараховувалось 239 ремісників. У Подільсько­му воєводстві в другій половині XVI ст. у 144 селах працювало 100 ре­місників. У XX⁷I — першій половині XVII ст. окремі села спеціалізува­лися на виготовленні певних виробів. Частину своєї продукції ремісники збували на місцевих ринках. Для більшості з них реміснпчо-торговельна діяльність залишалась побічним заняттям. Проте шевство, кравецтво та деякі інші галузі сільського ремесла майже не мали зв’язків з ринком, а обслуговували індивідуального замовника. Інші галузі ремесла — гон­чарство, ткацтво, бондарство були розраховані на задоволення потреб вузького кола иепромислового споживача. В цьому випадку ці ремесла набули товарного характеру.

У розвитку міського ремесла важливу роль відігравали цехи. Ана­лізуючи обставини і причини їх виникнення, К. Маркс і Ф. Енгельс за­значали: «Необхідність об’єднання проти об’єднаного розбійницького дво­рянства, потреба в спільних ринкових приміщеннях в період, коли про­мисловець був одночасно і купцем, зростання конкуренції з боку збіглих кріпаків, які сходилися в розквітаючі тоді міста, феодальна структура всієї країни — все це породило цехи» ^,34.

Ремісничі об’єднання за фахом існували ще в давньоруський період, але їх розвиток був перерваний іноземним нашестям. Цехові організації на українських землях почали виникати у XIV ст., зокрема, в цей час вони з’явились на Закарпатті ^13s. В Галичині центром цехового ремесла став Львів. У 1425 р. в місті існувало 9, а на кінець XV ст.— 14 цехів, які об’єднували ремісників понад 50 різних спеціальностей. У першій половині XVII ст. у Львові діяло вже понад ЗО цехів майже з 2 тис. ре­місників, підмайстрів і учнів 133 спеціальностей ^,36. Цехи Львова вва­жалися опікунами ремісників багатьох міст і містечок України. Мечни­кам Львова підпорядковувалися мечники міст всього Руського воєводст­ва, а столярам — столяри всіх міст і містечок Руського, Волинського і Подільського воєводств. Це, до певної міри, порушувало цехову локаль­ну замкненість і одночасно сприяло економічній консолідації значних ре­гіонів українських земель.

У другій половині XIV — першій половині XVII ст. кількість цехо­вих об’єднань збільшилася. В Ярославі діяло 20 цехів, Струмиловій Кам’­янці — 14. Білій Церкві — 12, Самборі та Перемишлі — 10, Ніжині, Рогатині, Жовкві — 8, Переяславі, Бродах, Теребовлі — 7, Стрию — 6 це­хів ^,37. В Ужгороді існували гончарний, шевський, чинбарський, бондар­ський, кравецький та столярний цехп.

Поглиблення суспільного поділу праці вело до збільшення кількості позацехових ремісників — так званих партачів за рахунок притоку в міс­та селян-втікачів, сільських ремісників і цехових підмайстрів, які не мали змоги стати повноправними майстрами. Іноземні феодали проводили по­літику національного гноблення українського населення, в тому числі й міських ремісників. їх вступ до цехів обмежувався, що було однією з причин зростання числа позацехових ремісників. Між цеховими й поза­цеховими ремісниками точилася безперервнії гостра боротьба. Цехова за­можна верхівка, спираючись на феодальну державу або окремих феода­лів, прагнула зберегти своє монопольне право на виготовлення тих чп інших промислових виробів.

Магнати, шляхта, міські багатії інколи підтримували партачів в ін­тересах власної наживи. Феодали заманювали партачів у свої юрпдпки, переховували їх у маєтках, поступово перетворюючи цих безправних ремісників у феодально залежних людей. Так, львівському старості в 1599 р. дозволялося тримати у своїй юридпці двох ремісників, а мав він їх понад 100 ¹³⁸.

В цехах поглиблювалася соціальна диференціація. Заможна цехова верхівка нещадно експлуатувала підмайстрів і учнів. Цехмайстри збіль­шували тривалість робочого дня. Для підмайстрів-малярів робочий день влітку тривав 10—13, підмайстрів-столярів — 13—15, а підмайстрів-крав- ців — 14—15 годин па добу¹³⁹. Експлуатація цеховою верхівкою своїх підлеглих була настільки тяжкою, що підмайстри ще в XV ст. почали створювати ремісничі організації — «господи» для охорони своїх інтересів від утисків майстрів. Такі «господи» ткачів відомі у Львові (1469) і шев­ців у Коростені (1483) ^l4°. Нехтуючи цеховими статутами, багаті майстри нерідко збільшували кількість підмайстрів та учнів, нещадно їх експлуа­туючи. Львівський цеховий майстер-кравець Я. Соколовський у першій половині XVIl ст. замість трьох підмайстрів і одного учня експлуатував працю 10 підмайстрів і кількох учнів ^u,. Між цеховими майстрами також не існувало рівності. Цехова заможна верхівка постійно накопичувала запаси сировини, збільшувала виробництво ремісничих виробів та їх збут, що вело до дальшого поглиблення майнової нерівності.

Іноземне поневолення і національно-релігійний гніт народних мас України негативно позначалися па етапі ремесла. Так, національних утисків та обмеження зазнавали ремісники-українці Львова з боку за­можних іноземців-католиків, в руках яких знаходились міський магіст­рат і управління цехами. Ремісникам-українцям був обмежений вступ до цехів і продаж ремісничих виробів. В Ужгороді доступ у ремісничі цехи було заборонено особам православного віросповідання аж до 1608 p.^u2

Разом з тим існували фактори, які позитивно виливали на розвиток ремісничого виробництва. Таким, зокрема, фактором для окремих регіо­нів стали різнобічні виробничі зв’язки. Так, па Черпігово-Сівсрщииі в XVI ст. зосередилося чимало «зелених дворів», де російські та українські майстри виготовляли порох. Російські переселенці привносили з собою будівельні традиції па Слобожанщину. Це позитивно позначалось па обмі­ні виробничим досвідом між українськими і російськими ремісниками.

Поступово виділяється категорія так званих перехожих ремісників, які шукали заробітків за межами своїх поселень. Ще з рубежа XV— XVI ст. в Російській державі феодальне законодавство визнавало віль­нонайману працю. З українських земель на територію Російської держа­ви, зокрема на Слобожанщину, переходили особи, що займалися виключно ремеслом — робітні люди, вільнонаймані ремісники. Кількість наймитів неухильно зростала. Як найбільш мобільні працівники вони переходили із міста в місто, із одного району в інший ^нз.

Наприкінці XVI — в першій половині XVII ст. на Україні зароджу­ються елементи мануфактурного виробництва ^u4. Зародкова форма ману­фактури, писав К. Маркс, відрізняється від «...цехового ремісничого ви- робпицтва навряд чи чимсь іншим, крім більшої кількості робітників, од­ночасно застосовуваних одним і тим самим капіталом. Майстерня цехо­вого майстра тільки розширена» ^|45. Разом з тим «мануфактурний пері­од... спорадично розвиває також вживання машин, особливо при деяких простих підготовчих процесах... Так, наприклад, у паперовій мануфакту­рі скоро почали будувати спеціальні млини для перемелювання ганчірок, а в металургії — ступи для роздрібнення руди» ^,4С.

В другій половині XVl — першій половині XVIl ст. в Галичині, на Волині та Київщині значного рівня досягло паперове виробництво. Воно відразу виникло у формі мануфактури, минувши ремісничу стадію. Во­дяний млин — необхідний механізм тогочасної папірні. Складність техно­логічного процесу вимагала більшої концентрації робочої сили і засобів виробництва, ніж в інших видах промисловості. Власниками папірень, як правило, виступали міщани, а працівниками — кваліфіковані вільнонай­мані майстри ^,47. Окремі великі млини мали вже початкові риси ману­фактури. Так, на млині під Саноком на 5 кіл (1585) мололи зерно на борошно, виробляли сукно, різали колоди па дошки. Тут уже існував технічний поділ праці. Мануфактурних форм набували також підприєм­ства для виготовлення гармат ¹⁴⁸.

У переважній більшості міст відбувався невпинний процес зростан­ня кількості ремісників, що привело до прискорення соціального розша­рування їх жителів. Ремісники і дрібні торгівці, які вийшли з середо­вища міського населення, становили потенціальний зародок буржуазних прошарків населення міста ^,49.

Вплив промислів па становлення економічної спільності народності. Сільські промисли, зазначав В. І. Ленін, у середні віки тісно поєднува­лися із землеробством. «Патріархальне (натуральне) землеробство поєд­нується з домашніми промислами (тобто з обробкою сировини для свого споживання) і з панщинною роботою на землевласника.

Цей вид поєднання селянських «промислів» із землеробством най­більш типовий для середньовічного господарського режиму» ^,5°. Одночас­но, підкреслював В. І. Ленін, сільські домашні промисли в епоху фео­далізму ще нерозривно були зв’язані з натуральним господарством: «Домашні промисли становлять змінну приналежність натурального гос­подарства, рештки якого майже завжди зберігаються там, де є дрібне се­лянство» ^ls,.

Поширення і розвиток промислів на Україні в досліджуваний період грунтувалися на давньоруських традиціях. Ремісничою діяльністю були охоплені жителі усіх міст, містечок, сіл, слобід, хуторів, зимівників, що становило важливу частку економічної основи українського етносу.

До одного з найважливіших промислів належало виробництво залі­за, яке також базувалося на давньоруських виробничих традиціях ^,δ2. Си­ровиною для заліза були болотні руди, па які багата вся Східна Європа. Інколи жителі цілого ряду поселень займалися добуванням руди відкри­тим способом та виробництвом заліза. На Волині, Чернігово-Сіверщині, Київському Поліссі, Переяславщині з’являлись поселення, у назву яких входив топонім «руда».

Значного розвитку залізорудний промисел досяг в XVI — першій по­ловині XVII ст. па Чернігово-Сіверщині, де жителі більш як сотні насе­лених пунктів займалися добуванням руди. Майже біля кожного такого поселення функціонували домпиці для виплавлення заліза. Рудокопи Київського Полісся, видобуваючи руду на берегах річок Тетерева, Тете- рівкп, Глибочин, Гнилоп’ятки, П’ятки, Рудої. Поронівки, Іржиці, найчас­тіше продавали її майстрам, які снеціалізувалпся виключно на впготов- лен пі заліза ^l53. Феодально залежні рудники сплачували феодалам нату­ральну ренту залізом. Так, наприкінці XVI ст. с. Церковщипа на Обухів- ському шляху під Киевом стало власністю Києво-Печерського монастиря, який примусив селян віддавати вироблене ними залізо. Церковщипа була місцем постійного добування залізної руди й виробництва заліза ^lδ4. Де­які рудні на Україні проіснували сотні років, постійно вдосконалюючи процес виплавлення заліза. Рудня Годиха на Житомирщині проіснувала з XVI до XVIII ст., Піддубецька рудня, заснована в XVI ст., була пере­творена на відомий Єні льченський чавуноливарний завод (XIX ст.) ^lδδ. Поряд з феодально-примусовою працею все більшого значення в рудодо- бувному промислі набуває наймана праця малоземельних і безземельних селян найближчих сільських поселень, а також перехожих селян-найми- тів. Отже залізоробний промисел в тогочасній економіці продовжував відігравати виключно важливу роль. В ньому були зайняті тисячі людей. Залізо залишалося найнеобхіднішим матеріалом для виготовлення сіль­ськогосподарських знарядь праці, ремісничих виробів, домашнього на­чиння тощо.

Важливе значення належало деревообробному промислу, коріння яко­го сягають ще в давньослов’янську епоху. Уже тоді існував широкий асортимент інструментів, призначених для обробки деревини. Ліс давав матеріал для будівництва побутових і оборонних споруд, використовував­ся для виготовлення зиарядь праці, транспортних засобів тощо. З дереви­ни виробляли дьоготь, смолу, лика тощо.

Литовський уряд постійно турбувався про збільшення прибутків з великокнязівських лісів. Грамота 1529 р. вимагала: «При котором кол- век дворе нашом суть пожитки с купов в лесе, то есть смолы, ванчос, клепки, попел, тое суполную на нас зоставуем» ^lδβ. Тисячі феодально за­лежних селян працювали у великокнязівських лісах на заготівлі лісома­теріалів для будівництва замків, мостів, церков, ратуш тощо. Феодалп нещадно знищували ліси. Великокнязівські урядовці часто змушені були констатувати той факт, що лісові масиви, розташовані поблизу річок, пов­ністю знищені. Навіть далеко від річок і серед боліт у XVI ст. диміли численні «буди», «купи», «смоловарні», «поташні».

Деревообробний промисел найбільш розвинутим був па Волині, Чер- пігово-Сівершині, Київщині, Поділлі, Прикарпатті, Закарпатті, Букови­ні. Так, у містах і містечках Подніпров’я (Обухів, Бровари, Мотовилівка, Бориспіль, Котельва, Остер) постійно жили такі спеціалісти лісових про­мислів, як «дьохтярі» (дігтярі), смолярі, будники¹⁵⁷. Документи першої половини XVIl ст. свідчать про розвиток деревообробних промислів па Слобожанщині, незважаючи на обмаль в краї лісів. Зокрема, в Іловсько- му лісі місцеві жителі заготовляли (1650) дубові колоди, луб'я, виробля­ли бочки, кадки, жбани ^lδ8.

Наприкінці XVI-XVII ст. на внутрішньому і зовнішньому ринках різко зріс попит па поташ — необхідний компонент для виробництва скла, мила, фарб, соди. Поташні буди були розкидані на всіх українських етнічних землях, від Карпат на заході до крайньої лісової смуги на схо­ді. На рубежі XVI-XVlI ст. лише в Київському та Брацлавському воє­водствах зареєстровано понад 50 поташних буд ^lδ9. Інколи поташні буди досягали значних розмірів. У 1615 р. в Канівському старостві діяла вели­ка поташпя, яка давала власнику щорічно 750 флоринів (флорин — ЗО— 36 грошів польських) чистого прибутку¹⁶⁰. Польський магнат С. Конець- польський у 1649 р. передав в оренду міста Гадяч, Лютеньки, Рангів з навколишніми селами. Орендар зобов’язувався щорічно постачати магна­тові по 1000 шифунтів (шифунт — 1т) поташу чистої якості і по 40 лаш-

тів (лашт — 2 т) твердої смольчугн ¹⁶¹. Це призвело до винищення вели­ких масивів полтавських лісів.

IIa волинських пулах в XVI ст. по випаленню попелу існували вже елементи мануфактурної праці, зростало число найманих працівників. Так, інколи кількість будників досягла 160 чоловік. Крім того, на під­приємства додатково піднаймався ще ряд «роботників» за певну пла- ту

На поташних будах поряд з місцевими селянами, наймитами та май- страми-українцями па Слобожанщині, Черпігово-Сіверщппі та Київщині постійно працювали росіяни і білоруси. На Волині і в Галичині — вихід­ці з Польщі — мазури ^l63.

В тогочасному господарстві важливе значення мало виробництво дьогтю, смоли, випалювання дерев’яного вугілля. Ці важливі промисли найбільш розвинуті були на Українському Поліссі. В середині XVlI ст. у Путивльський повіт постійно прибували уходннки з українських земель, варили по кілька сот бочок дьогтю щорічно, віддаючи в казну кожну п’яту^,б4. Основна частина продукції збувалася па місцевих ринках. У промисловості широко застосовувалися деревина і деревне вугілля. З цією метою в лісах викопували ями для випалювання вугілля, де пра­цювали вуглярі. Цим промислом займалися, як правило, селяни, інколи він носив комерційний характер ^,6δ. Отже, в організацію лісових промис­лів була втягнута значна частина населення. Вуглярські промисли в той час становили складову частину економічного життя народності.

В XVI-XVII ст. у зв’язку з широким застосуванням вогнепальної зброї набуло поширення селітроваріння. Особливо бурхливо почав роз­виватися селітроварний промисел у першій половині XVII ст. па Ліво­бережжі та Слобожанщині. Частина українських селітроварів змушена була переходити в межі Російської держави, де існували сприятливі умо­ви для розвитку цього промислу. Царська грамота 1638 р. зобов'язувала порубіжних південних воєвод організувати роботу досвідчених селітрова­рів ^l6β. В 40-х роках XVII ст. російський уряд постійно закликав на Сло­божанщину українських селітроварів, надаючи їм пільги. Інколи селі­троварні па Слобожанщині досягали значних розмірів, па них працювало по кілька десятків чоловік. Гак, у 1648 р. в 20 верстах від Валок 100 за­порозьких козаків влаштували велику селітроварню, яка задовольняла потреби військ Б. Хмельницького ^,б7.

Життєво необхідним залишався соляний промисел. Основними осе­редками добування солі були Прикарпаття. Північне Причорномор’я і ГІрпазов’я. В Прикарпатті, наприклад, виробництво солі зосереджувалося на Дрогобиччпні, Перемишльщині, Коломийщпні, околицях Галича. На солеварнях поряд з визиском феодально залежних селян все ширше за­стосовувалась праця робітних людей та селяп-наймитів. Прикарпатська сіль задовольняла потреби значної частини населення України і виво­зилася за її межі в Білорусію, Польщу, Литву. Королівські соляні про­мисли і окремі варниці феодалів були досить великими підприємствами. На дрогобицьких «жупах» (солеварнях), які приносили значні прибутки власникам, нараховувалося понад 700 чоловік. На великих солеварнях працювали за грошову оплату кваліфіковані майстри. IIa додаткових операціях використовувалася праця закріпачепих селян ^1б8.

На кінець XVI — першу половину XVII ст. відносяться перші кроки розвитку соляних промислів на Слобідській Україні, в районі річок Бах- мутка і Top¹⁶⁹. В 40-х роках XVII ст. росіяни й українці подавали чис­ленні чолобитні, щоб їх відпустили на Горські промисли. їхали «для со­леного варения разных городов всякие люди белгородцы и чугуевцы п хотмыжане» ^,7°. IIa Слобожанщині соляні промпслп розвивалися майже без застосування примусової праці феодально залежних селян. Постійна робота па соляних та інших промислах українців і росіян позитивно впливала на міжетнічні виробничі контакти представників обох народів. Соляні варпнці діяли також на Сіверіцині, Прикарпатті, Закарпатті, у Північній Буковині та інших районах українських земель ^,n.

Продукти промислів селяни змушені були віддавати феодалам у ви­гляді натуральної ренти. Основну частину цієї продукції феодали збували на ринку. Сюди (зокрема, в XIV-XV ст.) регулярно транспорту­валися смола, мед, віск, льняні тканини тощо ¹². З XVl ст. у розвитку промислів відбуваються значні зрушення. Посилюється відокремлення об­роблюваної промисловості від добувної.

Таким чином, українські міста в другій половині XlII — першій по­ловині XVII ст. не мали досить сприятливих соціально-економічних та політичних умов для свого розвитку. Над ними тяжіли іноземний фео­дальний гніт, постійна загроза нападів з боку кочівників-ординців. іно­земців. Однак всупереч цьому міста поступово перетворювалися в еконо­мічні, політичні, оборонні та культурні центри окремих районів, сприяли дальшому поглибленню зв’язків між всіма українськими землями, що позитивно позначилося на консолідації української народності.

Формуванню економічної спільності української народності знач­ною мірою сприяли розвиток ремесла, поглиблення його спеціалізації, спорадичне застосування найманої праці. Промисли складали необхідну ланку тогочасного народного господарства України. Вони були поширені на всіх українських етнічних землях й охоплювали тисячі людей. Намі­тилося певне районування промислів (рудодобувний, селітроварний, со­ляний), використовувалася вільнонаймана праця. Промисли стали важ­ливим середовищем етнічних та міжетнічних контактів, сприяючи цим самим консолідації української народності.