3. МІСЦЕ ЕКОНОМІЧНИХ ЗВ’ЯЗКІВ У ФОРМУВАННІ НАРОДНОСТІ

Головні напрями економічних зв’язків. У встановленні зв’язків між окремими землями та в економічнім консолідації української народності важливу роль відігравали шляхи сполучення.

В Східній Європі протягом багатьох віків складалася сітка найваж­ливіших торговельних шляхів. Через Русь проходили головні артерії між­народної торгівлі. Давньоруська держава і феодальні князівства числен­ними торговими шляхами були зв’язані з країнами Центральної і Захід­ної Європи, Близького і Середнього Сходу.

Руйнівна навала ординців па Східну Європу значною мірою підірва­ла народне господарство, справила негативний вплив на торгівлю. Ряд торгових шляхів занепав, окремі перестали діяти. Однак найголовніші з них продовжували функціонувати. Як відзначали тогочасні мандрівни­ки. уже в другій половині XIlI ст. діяв шлях, який зв’язував Русь з пів­денними країнами ^,73.

Після спустошливої ординської павалп і постійних грабіжницьких набігів степовиків народні маси почали поступово відбудовувати міста і села. Сітка торгових шляхів у другій половині XIV-XV ст. знову про­лягла майже через всі українські землі. З рубежа XV-XVI ст. почався новий етап у соціально-економічному розвиткові українських земель. У зв’язку із зростанням існуючих і появою нових міст, дальшим розвит­ком ремесел, промислів і сільського господарства посилюються економіч­ні відносини між містом і селом, окремими містами і районами україн­ських земель. Поступово змінювалися напрями торгових шляхів, занепа­дали традиційні і виникали нові торгові центри.

Широкі уторовані дороги на Україні (так звапі биті шляхи) в ті часи називали «гостинцями», а найважливіші — «великими гостинцями».

При пануванні натурального господарства важливу роль відігравали ринки міст або містечок, зв’язаних грунтовими дорогами з усіма навко­лишніми селами іі хуторами. Ними селяни доставляли па продаж про­дукцію своїх господарств або вивозили з міст куплений товар. У цілому «населення жило нерухомо по селах,— писав В. І. Ленін,— виробляючи більшу частину продуктів або на своє власне споживання, або па невели­кий ринок околишніх селищ, мало зв’язаний з іншими сусідніми ринка­ми» ^,'^d. Проте поступово і між місцевими ринками тіснішають економіч­ні контакти. Важлива роль у цьому належала великим містам, що пере­творилися в справжні вузлові центри, до яких тяжіли навколишні райони й сходилося по кілька важливих торгових шляхів. Серед них Київ, Пу­тивль, Охтирка, Чугуїв, Чернігів, Повгород-Сіверський, Стародуб, Пере­яслав, Черкаси. Канів, Біла Церква. Житомир, Чорнобиль, Вінниця, Брацлав, Кам’янець-Подільський, Луцьк, Кременець, Володимир-Волип- ський. Львів, Коломия. Дрогобич. Галич, Хотин, Чернівці, Ужгород, My- качів, Хуст. Від них шляхи сполучення пролягали і в сусідні країни.

Головні шляхи з України вели в російські міста, зокрема в Москву. Шлях з Києва до Москви пролягав через Бровари, Гоголів, Басань, Ko- бнжчу, Володькову Дівицю, Ніжин, Борзну, Городище, Конотоп, Путивль, Севськ. Карачев. Болхів, Калугу ¹⁷⁷. Інший шлях йшов по лівії Київ — Ніжин — Батурин — Глухів — Севськ — Орел — Мценськ — Тула — Москва ^,78. Віддаль з Києва до Москви через Путивль у XVI ст.

Вузловим пунктом економічних зв’язків України з Росією напере­додні визвольної війни став Путивль ^lδ,. Він перетворився у центр почат­кового етапу консолідації місцевих ринків Слобожанщини, Сіверщини, Лівобережжя і одночасно став важливим осередком складання всеросій­ського ринку південно-західних земель Російської держави.

У процесі формування донського козацтва ще в кінці XV ст. проляг­ла дорога з Русі па Дон ¹⁸². З російських міст Севська, Рильська, Хотмпж- ська, Брянська. Трубчевська, Курська, Бєлгорода були прокладені важ­ливі торгові шляхи на Україну Серед них Москва — Тула — Єлець — Оскол — Сіверський Донець — Дон ^ιw.

У Російській державі в XVI — першій половині XVII ст. особливого значення надавалося забезпеченню безпеки шляхів сполучень, що вели на південь, в тому числі й через Слобідську Україну ¹⁸∖ Важливу роль в XVl-XVII ст. па південних рубежах Російської держави відігравали засічні лінії («засечные черты»), «загороды» (засіки),зокрема Охтирська.

В XV—XVlI ст. деякі важливі міжнародні торгові шляхи, що зв’язу­вали Європу з Азією, проходили через Київ: Париж — Франкфурт — Краків — Київ — Москва — Астрахань — Бухара; Стамбул — Київ — Москва, а також Стамбул — Київ — Рига ^,δ5. В XIV-XV ст. через Львів, Київ, Кам’янець-Подільський, Луцьк пролягали головні сухопутні шля­хи леваптської (східної) торгівлі між Заходом і Сходом. Торговельна діяльність українських міст переважно зводилася до посередництва в торгівлі між Сходом і Заходом ^lδ6.

В XIV-XV ст. важливу роль в економічних зв’язках українських земель, зокрема Галицької і Волинської, відігравало Нижнє Подунав’я.

Значним центром міжнародної і транзитної торгівлі у XIV-XV ст. був Львів. Зі Львова один шлях йшов до Кракова, другий — до Гданська. У східному напрямі головний торговий шлях вів до Києва, інший проля­гав до Перекопу, а там роздвоювався: один — у Таврію до Кафи, дру­гий— па Тапаїс і Астрахань, а звідти в Середню Азію, Персію, Індію і Китай ^,δ9.

В Закарпатті проходив важливий торговий шлях через Хуст. Особли­ве значення він мав для перевезення солі з Солотвинських соляппх ро­довищ ^,9°.

В Карпатському регіоні, зокрема в Українському Прикарпатті, з дав­ніх часів місцевому населенню були відомі траси по гірських долинах, якими українські, словацькі й польські пастухи в період середньовіччя пересувалися з отарами овець, купленими в Трансільванії й Бапаті *⁹¹. Це сприяло міжетнічній дифузії слов’янських народів.

Функціонував торговий річковий шлях по Західному Бугу, що зв’я­зував Галицько-Волинську землю з Литвою. Тут певну роль відігравало білоруське місто Берестя (Брест), де перехрещувався ряд головних тор­гових артерій. Через Брест українські землі підтримували зв’язки з Бі­лорусією, Польщею, Прибалтикою ^,92.

Через українські землі проходив шлях з Русі у Візантію й країни Близького Сходу. В XIV-XV ст. він дістав назву Молдавського торго­вого шляху. Цей шлях продовжував відігравати важливу роль у торгово- економічних зносинах всієї Європи зі Сходом ^,93.

Через українські землі пролягали в XV-XVII ст. так звані татар­ські шляхи. Кримські феодали-грабіжники користувалися ними для своїх розбійницьких нападів на українські, російські, білоруські, литовські і польські землі.

Значення внутрішньої торгівлі в становленні економічних зв'язків. У формуванні народності важливу роль відігравали економічні зв’язки між різними населеними пунктами, ринками і землями. Незважаючи на негативні зовнішньополітичні фактори та внутріполітичні умови, україн­ський народ продовжував розвивати продуктивні сили країни. Економіч­ні зв’язки між окремими українськими землями перетворювалися у не­від'ємний фактор становлення їх економічної спільності.

В історії кожного народу на стадії виникнення та еволюції феодаль­ної народності важливе значення мала торгівля. К. Маркс підкреслював, що «спочатку торгівля була передумовою для перетворення цехового, сільсько-домашнього і феодального сільськогосподарського виробництва у капіталістичне» ^,95. При пануванні феодального натурального господар­ства ринок, наголошував В. І. Ленін, поступово руйнує суспільні зв’яз­ки і ставить па їх місце «...зв’язки між масами індивідів, не зв’яза­них пі общиною, ні станом, пі професією, ні вузьким районом промислу і т. п.» ¹⁹⁶

Наприкінці XIII — у першій половині XIV ст. у багатьох містах зро­стає кількість торгів, що, як правило, обслуговували вузькі місцеві рин­ки ^,97.

З XV ст. дедалі все більшого значення в розвитку торгово-економіч­них зв’язків українських земель набувають ярмарки. Вони відбувалися в містах і містечках у визначений королівськими і великокнязівськими привілеями час. Великі ярмарки збиралися в Києві, Львові, Кам’янці-! Io- дільському, Луцьку, Кременці, Володимирі-Волнпському, Брацлаві, Він­ниці, Дубно. У містах, розташованих на перехресті важливих торгових шляхів, було по 2—3 ярмарки па рік. Зокрема, у Львові, Луцьку, Барі — по три ярмарки, в Києві, Берестечку, Летичеві, Острожці — по два яр­марки ^,98.

Одним з найбільших був львівський ярмарок у першій половині XVII ст. Львів набув значення консолідаційного етнічного центру для всього західноукраїнського регіону. До нього приїздили купці з усіх українських земель, а також із сусідніх країн. З східних земель України до Львова торговці приганяли великі гурти худоби, привозили хутро, шкури, мед, віск, рибу, ремісничі вироби. IIa львівському ярмарку се­ляни, міщани та купці купували полотна, сукна, залізо, вироби з кольо­рових та благородних металів, зброю, казани та інші предмети ^iq9. Ярмар­ки такого типу мали не тільки регіональне, а й загальноукраїнське зна­чення.

Важливе місце в становленні економічної спільності народності на­лежало київським ярмаркам і торгам, які поступово виходили з локаль­них рамок. У Київ постійно доставлялися різноманітні товари з навко­лишньої округи, усіх українських земель і ряду зарубіжних країн ²⁰°. Місто поступово перетворювалось в економічний центр етнічного терито­ріального ядра.

Багато ярмарків на Україні мали місцеве значення. Вопи були міс­цем обміну та торгівлі ремісничих виробів і сільськогосподарських про­дуктів невеликої округи. Такі ярмарки збиралися, наприклад, у Bninropo- ді, Топорищах на Київщині, у Вербовій Кременецького повіту, Соколі, Городищі Луцького повіту, у Скалі на Поділлі ²°^,.

Інколи ярмарки XVI—-XVIl ст. виконували певні функції в експорт­но-імпортній торгівлі па Україні. На них в основному обмінювалися предмети одного імпорту на інший. Торговці закуповували товари для вивозу за кордон або в інші місцевості України ²°². Це також певпою мі­рою сприяло контактам між окремими локальними ринками і всіма укра­їнськими етнічними землями.

Щоб уникнути збігів у строках функціонування ярмарків, заможні міщани інколи добивалися у короля проведення їх на інші дві. Так, у 1560 р. володимирські міщани домоглися від великого князя литовсько­го грамоти на перенесення місцевого ярмарку з свята св. Марії на св. Пи­липа ²⁰³. Внаслідок цього істотно зростало значення Пилипівського яр­марку, на який заїжджалися купці, міщани і селяни не тільки Вол оци­ми рського повіту, а й всієї Волині та сусідніх воєводств. Це впливало на етнічне зближення великого регіону північно-західної України.

Торги, як правило, відбувалися один раз, рідко двічі па тиждень. Так, у Ягельпиці, Барі, Ярівцях на Поділлі діяло по два щотижневих торги ²°⁴. Торги перетворювалися в елемент постійної торгівлі, ставали основою невеликих локальних ринків, на яких відбувалися контакти місь­кого і сільського населення навколишньої округи.

У цей час, тобто в XVI — першій половині XVII ст., помітно роз­ширився асортимент товарів, які доставлялися на ярмарки і торги. Одним із основних сільськогосподарських продуктів залишався хліб. Такий то­вар, як хліб, зазначав В. І. Ленін, скрізь і завжди пізніше й повільніше втягується в товарний обіг ²⁰⁵. Майже в усіх містах існувала ремісничо- торгова професія — «перепечайників», які виготовляли різні хлібні ви­роби й торгували ними. У Києві, Луцьку, Володимнрі-Волипському, Кре­менці існували окремі цехи «перепечайників», хлібні лавки та ряди на міських ринках ^20δ. Значну частину зерна скуповували купці, лихварі, ба­гаті міщапп й вивозили ііого за кордон.

На місцеві торги селяни та шляхтичі з навколишніх сіл, крім хліба, привозили крупи, овочі й фрукти, прядиво, худобу, вовну, шкіри, птицю, яйця, рибу, мед, віск, лісоматеріали, дрова, сіно, продукти сільських промислів і домашнього ремесла. Міське населення па торгах прагнуло придбати продукти харчування та сировину для ремісничого виробництва. Купці на ярмарках і торгах часто скуповували великими партіями хліб, худобу, вовну, шкури, прядиво, мед, віск, поташ тощо. Продаж сільсько­господарської продукції та продуктів промислів в інших районах (тобто в сусідніх волостях, повітах, воєводствах) певною мірою сприяв поси­ленню контактів населення, що, в свою чергу, порушувало локальну замкнутість місцевих ринків.

Купці, багаті міщани і цехові ремісники на ринкових площах міст влаштовували постійні лавки, в яких продавали різпі товари. В Кременці (на Волині), наприклад, в 1563 р. постійно функціонувало 70 лавок ²⁰⁷. В таких крамницях продавалися тканини (сукно, полотно, оксамит, мухо­яр, шовк, багазея, злотоглав, китайка, атлас і ін.) різних кольорів, гото­вий одяг, шапки, взуття (чоботи, сап’янці, бути, ходаки, черевики, по­столи), рушники, скатертини, ковдри, простирадла, ліжники, килими, вибійки, навіть серветки й хустинки. Особливим попитом у покупців ко­ристувалися російські та угорські пожі. Продавалося також чимало різних східних прянощів: перець, шафран, тмин тощо. З першої половини XVII ст. зріс попит на тютюн і зерна кави. З XVI — першої половини XVII ст. збільшився продаж паперу ²⁰⁸. Постійний і широкий збут на ринках України знаходила зброя. Українські ремісники-зброярі в основ­ному забезпечували зростаючу потребу населення в зброї. Так, високо­якісні вироби львівських зброярів — мечі, шаблі, карабели, чечуги, па­лашики продавалися в різних районах України та за її межами ²°⁹.

Міські й сільські ремісники постійно завозили на ринки різнома­нітний крам свого власного виробництва, а також гончарні, бондарні, чин­барські, шевські, кравецькі, ткацькі, кушнірські, лимарські, столярські, ковальські, слюсарські, ювелірні вироби. Уже в XVI — першііі половині XVIl ст. кращі вироби українських міських ремісників дістають назву від місця свого виробництва, що свідчило про початкові елементи реміс­ничої спеціалізації і порушення локальності місцевих ринків, а також про посилення економічних зв’язків в ареалі всієї етнічної території України.

Важливим предметом торгівлі була сіль. Уже в період феодального роздроблення значних розмірів досяг її вивіз на Подніпров’я з Галицької землі. В XV — першій половині XVII ст. великі трапспорти солі з Захід­ної України через Кременець, Луцьк, Кам’янець-Подільськпй з Самбір- іциви, Коломийщини, Дрогобича, Долини йшли на Волинь, Холмщипу, Поділля, Київщину, а згодом і на Лівобережжя²¹⁰. Торгівля сіллю Се­реднього Подніпров’я з Північним Причорномор’ям, Приазов’ям і Таврією відбувалася сухопутними і річковими шляхами, в основному Дніпром²¹¹. У цей час з’являється окрема категорія торговців сіллю. Так звані соле- ники, а з першої половини XVII ст. чумаки й коломийці стають основ­ними поставщиками солі населенню всієї України^2t2. Соляна торгівля ставала одним з важливих елементів в економічній консолідації україн­ського етносу.

З самого початку свого існування в товарно-грошові відносини було втягнуте й українське козацтво. Запорозькі козаки постійно торгували продуктами землеробства, скотарства, різноманітних промислів і висо­коякісними ремісничими виробами, які в основному збувались на місце­вих ринках Подніпров’я ²¹³. Вони також підтримували стабільні торгово- економічні контакти з донським козацтвом.

Нормальному розвиткові торгівлі на українських землях перешко­джала митна політика в Королівстві Польському і Великому князівстві Литовському. Великі феодали, особливо магнати, як правило, добивалися звільнення від мит. Часто феодали без посередництва купців проводили торгові операції па внутрішньому і зовнішньому ринках. Це звужувало товарно-грошовий обіг, стримувало копсолідаційні соціально-економічні процеси народності.

Тяжкий феодально-кріпосницький гніт та іноземне поневолення, від яких найбільше терпіли широкі народні маси України,— одні з головних причин уповільненого розвитку внутрішньої торгівлі.

Місце зовнішньої торгівлі в економічних зв'язках українських земель. В економічній консолідації українського етносу поряд з внутрішньою певну роль відігравала й зовнішня торгівля. В XIII-XIV ст. продовжу­вались торговельні зв'язки Галицько-Волинської землі з Литвою. Місто Вільно (Вільнюс) згідно з князівською грамотою 1432 р. безмитно торгу­вало з Києвом, Луцьком, Брестом, Мінськом, Смоленськом та іншими містами ^2И.

Па рубежі XV—XVI ст. істотно зросло значення торговельних зв’яз­ків українських земель з країнами Західної Європи через Польщу. Згідно з Торунським трактатом між Королівством Польським і хрестоносцями (1466) Польща одержала вільний доступ на Балтику через Гданський порт. Це дало значний поштовх розвитку зовнішньої торгівлі великого східноєвропейського регіону. Волинь, Галичина, частково Поділля і Брац- лавщина були тісно зв’язані з Гданським, а також з Кролевецьким (Ke- нігсбергськнм) портами, морськими воротами, через які основна частина зерна з українських земель відправлялася на ринки Західної Європи ^21δ. З 30-х років XIl ст. активізувався вивіз зерна на західні ринки з Над­дніпрянщини ^2,β. Важливими предметами вивозу з України за кордон бу­ли вовна, сало, жир, прядиво, віск, мед, шкури, смухи, худоба, сировина різноманітних промислів. На західноукраїнські і польські ярмарки з По­дніпров’я відправлялася велика кількість худоби ^2,7.

Зростаючим попитом па зовнішньому ринку користувалися лісома­теріали і попіл. Вони доставлялися в Західну Європу через балтійські порти. 'Гак, у 1561 р. князю К. Острозькому було дозволено безмитно про­везти через Гданськ в Західну Європу 100 лаштів попелу з волинських і київських лісів. З лісів маєтку Радомшина па Волині (1565) пан Р. Гуле­вич відправив до Гданська 26 лаштів і 2 бочки попелу. З Дуброви цьких лісів на Волині у 1576 р. було продано в Гданську 300 лаштів попелу на 9900 польських злотих. Багато лісоматеріалів вивозилося із Закарпаття. Відомий мемуарист С. Герберштейн відзначав, що вивіз лісу і попелу на Захід з Великого князівства Литовського досяг досить значних розмі­рів ^2,8.

З кіпця XVI ст. Річ Послопита перетворилася на основного експорте­ра зерна й лісу на західноєвропейські ринки. Головну частку цих важли­вих експортних тогочасних товарів вивозили феодали з українських зе­мель. У цей промисел було втягнуто тисячі феодально залежних селян і міщан України, що сприяло не лише етнічній консолідації, а й міжет­нічним контактам.

Тісні торгові контакти існували між українськими землями і сусід­ньою Молдавією. Західноукраїнські та подільські кумці в XV — першій половині XVlI ст. через Молдавське князівство вели активну торгівлю з містами Причорномор’я, зокрема з Білгородом-Дністровським. Молдав­ські господарі сприяли цій торгівлі. Як писалося в грамоті.молдавського господаря Романа в 1448 р., у Молдавському князівстві постійно торгува­ли купці з Королівства Польського, а в королівських землях — з Молда­вії ^2,9. В 1523 р. львівським купцям було дозволено торгувати в Молдавії «водлуг того миту привольного щож... и маете от наших предков» ²²°. Мол­давські й буковинські купці щороку навесні й восени везли з Дунаю, придунайськпх озер і Дністра рибу в Чернівецьку, Сучавську та інші во­лості Молдавського князівства ^22!. Риба, а також худоба, коні, шкіра, сму­хи, вина, горіхи та інші молдавські товари також користувались попитом у населення Поділля і Галичини.

Традиційними залишалися зв’язки українських земель з країнами Сходу. Через Київ місцеві українські та іноземні купці доставляли схід­ні товари з Азії — Персії, Індії, Аравії. На українські ринки турецькі купці — турки, вірмени і греки привозили різноманітні східні товари: шовкові, бавовняні й габові тканини, шалі, перські килими, сап’ян, фрук­ти, фіги, ізюм, мигдаль, шафран, рис, тютюн та іп.²²²

Велике князівство Литовське і Королівство Польське підтримували постійні торговельні контакти з Кримським ханством. ІЦе в 1540 р. між ними було укладено торговий договір, згідно з яким купці з Великого князівства Литовського і Королівства Польського мали право брати сіль в Хаджибеї, заплативши мито «по старині» і привозити її в Київ, Луцьк та інші міста. Купцям також дозволялося вільно ходити з товарами у Перекоп і Кафу. Водночас кунці з Таврії і Північного Причорномор’я торгували у великокнязівських володіннях, тобто на українських, біло­руських і литовських землях ²²³.

Торгівля з Туреччиною. Таврією і Північним Причорномор'ям сприя­ла тісним економічним зв’язкам українських земель з цим важливим ре­гіоном Східної Європи. Це в свою чергу зміцнювало міжетнічні контакти.

Багато різноманітних товарів привозилося з інших країн на Украї­ну: з Чехії — ремісничі вироби, папір, книги; з Угорщини — металеві та шкіряні вироби, вино, коні; з південнослов’янських країн — горіхи, фрук­ти. випо. шкіра; з Італії — тканини, папір, кппгп; з Франції — тканини, книги, прикраси; з Голландії — тканини, папір, книги; з німецьких кня­зівств — папір, тканини, вироби з металу й скла, зброя, книги і т. д. По­чинаючи з XVI ст. все більшого значення набуває книготоргівля. В 20— 40-х роках XVII ст. у Київ та інші українські міста майже постійно надходили закордонні книги. У київського митрополита П. Могили, на­приклад, існував каталог книг, закуплених ного людьми у Варшаві й Кракові ²²⁴.

Наприкінці XVI — першій половині XVII ст. поглибилися торгово- екопомічпі відносини українських земель з багатьма країнами Централь­ної і Західної Європи та Близького Сходу. Зокрема, постійні або епізо­дичні зв'язки підтримувалися з Чехією і Словаччиною, південнослов’ян­ськими балкапськимп країнами, Молдавією, Волощиною, Грецією, Австрією і німецькими державами, Прибалтикою і Скандінавією, Нідер­ландами, Англією, Францією, Іспанією, Закавказзям та інтими краї­нами ^22δ.

Українсько-російсько-білоруські економічні зв'язки. Українсько-ро­сійські та українсько-білоруські взаємозв’язки своїм корінням сягають в глибину століть. Вони зародилися ще в епоху Київської Русі, коли між окремими давньоруськими землями встановилися постійні й нерозривні відносини. Ці історичні традиції залишилися стійкими і в період розви­нутого феодалізму.

В XIV-XV ст. між українськими й російськими землями налаго­джуються й поступово розширюються торговельні контакти. В торгівлю почали втягуватись не тільки порубіжні, а й більш віддалені міста, роз­ширюється асортимент товарів ^22β. Одночасно стали тіснішими зв’язки між українськими і білоруськими землями. У російсько-українській, українсько-білоруській та в міжнародній торгівлі неухильно зростала роль Києва. У місто, як писав у 70-х роках XV ст. венеціанський мандрів­ник А. Контаріні, з’їжджалося багато купців з Москви ²²⁷. Російські купці привозили в українські землі хутра білок, лисиць, бобрів, горностаїв, ри- сів, видр, а також віск, мед, шовкові тканини, шуби, кожухи, єпанчі, ков­пачки, шапки, свити новгородські, «москатні» товари та іп. У Російську державу завозилися різні іноземні товари і через територію Великого кня­зівства Литовського.

Практично вся торгівля Російської держави з Південно-Східною Єв­ропою, з екваторією Чорномор’я проходила через українські землі. Тор­гові каравани з Росії в Таврію, Туреччину і на Балкани проходили зем­лями Слобідської України, Середнього Подніпров’я, Запорожжя. В XV— XVI ст. російські купці їздили в південні міста — Кафу, Царград, Азов, Сурож через литовські (українські.— Авт.) землі. З півдня російські купці везли шовк, шовкові й вовняні тканини, шовкову тасьму, папір, кушаки, сап’ян, шаблі, сагайдаки, гребні, намиста, дорогоцінне каміння, губки, килими, перли, ладан, мило, волоські горіхи, імбир, перець, миг­даль. ревень, шафран, мускус, камфору, різноманітні фарби ²²⁹.

В XVI ст. пожвавішали українсько-російські торговельні зв’язки. В цей час встановилася і розширилася торгівля між запорозькими і донськими козаками. Ініціатива в розгортанні торговельних зв’язків між Україною і Росією належала російським торговим людям. З Києва росій­ські «гості» відправлялися з своїми товарами в різні міста України ²³°. Місто, писав у своїх мемуарах М. Литвин, переповнено різними чужозем­ними товарами, бо нема шляху більш відомого, ніж шлях з Півдня через Київ ²³*. Російські купці досить часто торгували у Луцьку, Володимирі- Волинському, Кам’янці-Подільському, Кременці, Львові та інших містах України ²³². В свою чергу, українські торгові люди в XVI ст. з товарами відвідували ярмарки Москви, Нижнього Новгорода, Ярослава, Курська, Владимира, Вязьми, Твері, Смоленська, Брянська. Відомо, що в Москві постійно проживали українські купці.

Розвитку торговельних зв'язків між Росією і Україною не могли перешкодити війни, державні кордони тощо. Так, у 1567 р., тобто під час Лівонської війни, над київськими купцями велося слідство за тісні від­носини з російськими торговими людьми. Кияни звинувачувались у зраді польському королю й великому князю литовському ²³³.

В XVIl ст. українсько-російські й українсько-білоруські економічні взаємозв'язки розширюються, набувають глибшого характеру, стають не­від’ємною частиною складного й тривалого процесу формування всеро­сійського ринку. В 1621 р. путивльські воєводи В. Typenin і С. Собакін у своїй відписці в Розрядний приказ відзначали, що російські торгові лю­ди їздять на Україну, а українські в російські міста «безперестани» ²³⁴. Це свідчило про те, що торгово-економічні українсько-російські зв’язки мали не епізодичний, а постійний характер і охоплювали широкі маси населення.

З Росії на Україну в вершій половині XVII ст. торгові люди в наба­гато ширших масштабах, піж в попередні часи, везли хутра, шкіру, тка­нини та інші ремісничі вироби ²³⁵. Українсько-російські економічні відно­сини не припинялися навіть під час селянсько-козацьких повстань 20— 30-х років XVII ст. У 1636 р. польський магнат С. Жолкевський писав, що російських «купцов есть везде немало на Украине» ²³⁶. Про економіч­ні українсько-російські взаємовідносини свідчать також численні зна­хідки російських монет в українських землях. «Денги» та інші монети, датовапі XVI ст. і початком XVll ст., виявлені на Слобожанщині, а та­кож па Київщині, Поділлі і Волині. Особливо багато їх знайдено у Чер- нігово-Сіверській землі ²³⁷, яка найтісніше була зв’язана з Російською державою і на початку XVI ст. ввійшла до її складу. Знахідки російських грошей на українських землях — свідчення постійних і близьких контак­тів не лише торгових людей, а й численних жителів міст і сіл України і Росії.

Найбільш інтенсивно українсько-російські економічні зв’язки розви­валися в прикордонних районах Росії й України. Напередодні визвольної війни з багатьох міст Слобідської, Сіверської і Лівобережної України їздили купці в міста, розташовані на південних рубежах Російської дер­жави,— Путивль, Брянськ, Севськ, Рильськ, Хотмижськ, Трубчевськ, Бєлгород, Курськ ^23β. В українсько-білоруських економічних зв’язках най­більшу роль відігравали великі міста України й Білорусії — Київ, Львів, Луцьк, Чернігів, Володимир-Волинський, Мінськ, Берестя (Брест), Дро­гобич, Гродно, Білосток, Річиця, Могилів та інші, а також міста, що зна­ходилися поблизу українсько-білоруського пограниччя. Тісні українсько- російські та українсько-білоруські зв’язки, особливо в суміжних районах Росії, України й Білорусії, сприяли етнодифузійним процесам братніх східнослов'янських народів.

У постійній українсько-російській торгівлі, крім купців великих міст (Києва, Ніжина, Чернігова, Білої Церкви, Черкас, Переяслава і іп.), бра­ли також активну участь міські ремісники, козаки, міщани, тобто «лю­ди прості».

В асортименті товарів, що продавались у російських містах, значне місце займала кримська й коломийська сіль. З України в Росію купці й торговці вивозили шкури, вовну, смухи, селітру, поташ, рибу, жито та ін. Гостинцями постійно гнали гурти великої рогатої худоби, коней, овець.

Всі ці товари знаходили широкий збут па ринках Москви, Твері, Ниж­нього Новгорода. Тули. Коломны, Вязьми, Ярославля, Курська ²³⁹. З Ук­раїни в Російську державу на початку XVH ст. (до !634 р.. коли в Росії було суворо заборонено палити — «пить табак») вивозився місцевий, а та­кож турецький, молдавський і волоський тютюн ²⁴°.

Напередодні визвольної війни російський уряд сприяв налагоджен­ню взаємовигідної українсько-російської торгівлі. Курському воєводі 1. Бутурліну 26 листопада 1638 р. була надіслана царська грамота, згід­но з якою українцям дозволялося безмитно купувати продовольчі та ремісничі товари ²⁴¹. На Слобідську Україну постійно привозився хліб з Курського, Путивльського та інших повітів Російської держави. Сіль до­ставлялася на Слобожанщину аж з Строгапівських заводів через Путивль і Рильськ ²⁴². З кінця грудня 1647 р. до кінця квітня 1648 р. лише одна Бєлгородська митниця зареєструвала приїзд 20 українських купців ²⁴³. Постійний і стабільний характер українсько-російської торгівлі в першій половині XVII ст. підтверджує й те, що в здійсненні торгових операцій широко практикувався відпуск товарів у кредит ²⁴⁴.

Таким чином, незважаючи на те, що українські землі в другій поло­вині XIII—першій половині XVII ст. були розчленовані, поневолені феодалами-завойовнпками і перебували в складі іноземних держав, між ними не припинялися економічні зв’язки. В свою чергу це позитивно по­значалося на етнічній консолідації української народності, а також роз­витку міжетнічних контактів.

В період розвинутого феодалізму важливу роль відігравала внутріш­ня торгівля, що мала тенденцію до постійного розширення. Локальна замкненість місцевих ринків поступово порушувалася. Внутрішня торгів­ля стала однією з необхідних і важливих умов економічної консолідації українського етносу напередодні визвольної війни 1648—1654 рр., яка за­вершилась знищенням влади шляхетської Польщі.

Зовнішня торгівля втягувала в сферу свого впливу значну кількість торгових центрів і місцевих ринків, сприяючи економічним зв'язкам ук­раїнських земель з іншими країнами, особливо міжетнічним контактам. Складовою і невід’ємною частиною соціально-економічного розвитку Ук­раїни були українсько-російські та українсько-білоруські взаємовідно­сини. Вони стали однією з важливих умов розвитку етпосоціальпих про­цесів на Україні, зокрема характеризували формування економічної спільності.

Отже, в період розвинутого феодалізму, в другій половині XIII — першій половині XVII ст., незважаючи па несприятливі соціально-еконо­мічні і політичні умови, відбувався поступовий розвиток всіх галузей народного господарства — необхідна соціально-економічна умова форму­вання й еволюції української феодальної народності. Важливу роль віді­гравав розвиток сільського господарства, міст, ремесла, промислів, торгів­лі, що сприяло як етнічній консолідації української народності, так і міжетнічному зближенню українського народу’ з східнослов’янськими й іншими народами.