1. ВПЛИВ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ 1648-1654 PP. І ОБ’ЄДНАННЯ УКРАЇНИ З РОСІЄЮ НА ГОСПОДАРСЬКЕ ЖИТТЯ НАРОДНОСТІ

Руйнування феодальної замкнутості сільського господарства. У розвитку народності визначальне значення належало виробництву матеріальних благ. Відтворювані в його ході знаряддя і предмети праці несли па собі й елементи ознак етнічної належності людей.

Етносоціальпі процеси в другій половині XVII ст. відбувалися під впливом перемоги українського народу у визвольній війні та об’єднан­ня України з Росією. Особливо відчутним він був у регіонах, що визво­лилися від польсько-шляхетського гніту і перебували у складі Росії. Вплив цей був неоднозначним. З одного боку, завойована свобода і умови об’єднання України з Росією відкривали широкі горизонти для роз­витку сільськогосподарського і промислового виробництв, а отже і для прогресування етносоціальних процесів усередині української народ­ності. Безумовно, важливе значення в цьому плані мало включення лівобережних земель у формування всеросійського ринку з його необме­женими споживчими можливостями. З іншого боку, політика царського уряду спрямовувалася на зведення Лівобережної України до середньо- російського рівня розвитку, що неминуче вело до знищення національної державності, її особливостей і самобутності, а також часткового зникнен­ня капіталістичних елементів у економіці та соціальній структурі насе­лення. Таким чином, якщо дії царського уряду гальмували, то об’ктив- ний хід історичного розвитку сприяв, хоч і повільному, створенню соці­ально-економічних передумов для переростання української народності в буржуазну націю.

Основою економічного розвитку українських земель залишалося сільське господарство, яке справляло значний вплив й на формування етнічних рис народності, незважаючи навіть на те, що окремі її субетно­си були відірвані від материнського ядра.

Порівняно швидкими темпами і в єдиному руслі розвивалося сільське господарство Лівобережжя та Слобожанщини, де з масовим прибуття ?• переселенців розширювалися площі орних земель під зернові н технічні культури. На більшості їх територій землеробство велося за прогресив­ною на той час трипільною системою, при якій підвищувалась продук­тивність праці і зростала врожайність зернових ². Однак і вона мала свої недоліки, які полягали у відсутності культурного травосіяння, що не давало змоги забезпечувати тваринництво високопоживними кормами. У лісових районах вживалась підсічна, а в лісостепових — частково і пе­релогова система землеробства.

Як і для всіх українських земель, традиційним залишалося угноєння грунтів. Органічні добрива вносилися переважно під городину, кавуни, коноплі.

Найпоширенішим землеробським знаряддям у регіоні був однотип­ний плуг, конструкція якого в порівнянні з попередніми роками не зазна­ла суттєвих змін. Користуватися ним могли переважно багаті господарі, що мали необхідну кількість волів або коней ³. Слабо забезпечені тягло­вою силою селяни вдавалися до супряги. Менш поширеним знаряддям ви­ступало рало. Найчастіше воно вживалося в Південному Поліссі і в зоні Лісостепу. Населення продовжувало обробляти землю сохою, яка мала багато спільних рис з сохою сусідніх районів Росії та Білорусії. Це типо­ве явище для етносів одного господарсько-культурного типу з однаковим рівнем соціально-економічного розвитку і подібними екологічними умо­вами існування. Першочергова роль належала простоті і зручності знарядь праці, що зумовило їх поширення серед різних етносів.

Зернове землеробство в цілому залишалось натуральним. Але товар­но-грошові відносини поступово руйнували замкнутість господарств фео­далів. селян, козаків і міщан. Частина одержуваного в них зерна поступа­ла на ринок у чистому вигляді або перероблялася в горілку з наступним її продажем ⁴. Товарне зерно надходило з селянських господарств у Пе­реяслав, Остер. Київ та інші міста, де його купували представники цар­ських воєвод або купці ⁵. Поглиблення суспільного поділу праці, збіль­шення попиту на зерно постійно зростаючої кількості населення стано­вили головну передумову дальшої товарності зернового землеробства і розвитку хлібних ринків Лівобережної та Слобідської України.

Значну роль відігравало зернове землеробство в багатогалузевих гос­подарствах феодалів. Па Лівобережжі замість польських магнатів і шлях­ти панівні позиції в ньому захопили українські експлуататори — козаць­ка старшина, православна шляхта і монастирі. Експлуатуючи залежну і найману працю, вони одержували таку кількість зерна, яка не лише спо­живалася в їх господарствах, а й частково реалізувалася на ринку. Чима­ло зерна вирощувалося в маетностях І. Брюховецького, І. Самойловича, Д. Райчі та інших землевласників, які володіли багатьма орними угід­дями. В 1659 р. київський полковник В. Дворецький продав казні жита па 300, а в наступному році — на 330 крб., це досить великі на той час суми®. Охтирський полковник І. Перехрест у 1684 р. разом з майном сво­го попередника одержав дві тисячі кіп жита, які були зібрані не менш як з 125 десятин посівів ⁷. І. Забіла у 80-х роках засівав тільки під Обто- вом Ніжинського полку 84 десятини орної землі. Значні посіви під зер­нові культури відводили Києво-Печерський, Густи нський, Мгарський, Святогорський та інші монастирі. Зернове землеробство становило важ­ливу статтю збагачення козацької старшини і духовенства, що виступало економічною передумовою їх дальшої консолідації в панівні стани народ­ності.

Крім жита і пшениці, населення вирощувало ячмінь, овес, просо, гречку тощо.

Спільною головною технічною культурою для українського етносу залишались коноплі. Вони вирощувалися в усіх лівобережних і слобід­ських полках, але найбільше в Чернігівському, Стародубському і Сум­ському. Тобто вже започатковувалася спеціалізація в цій галузі сільсько­господарського виробництва. Вона мала важливе значення в поглибленні товарно-грошових відносин і зміцненні економічних зв'язків між різними районами Лівобережної України і Слобожанщини. Спеціалізація у виро­щуванні конопель сприяла появі в наступному столітті полотняних ману­фактур, перших провісників капіталізму в текстильному виробництві.

Певні зрушення спостерігалися і в таких традиційних для українців сферах діяльності, як городництво та садівництво. З активізацією госпо­дарської діяльності місцевого населення збільшилося виробництво овочів і фруктів, почали ширше культивуватися виноград і кавуни. У господар­ствах козацької старшини і монастирів садівництво набирало товарного характеру. При цьому використовувалася праця найнятих садівників, які доглядали сади, поліпшували сорти фруктових дерев ⁹. Однакові городні культури і фруктові дерева привносили додаткові риси подібності в гос­подарське життя лівобережного і слобідського населення.

Важливе місце в сільському господарстві займало в цілому натураль­не за своїм характером тваринництво. Але в господарствах багатих селян, козаків і міщан все виразнішими ставали елементи товарного виробни­цтва. Спеціально для продажу на ринку у них відгодовувалися κoπi,_ypo- ли, вівці, свині, причому в досить значній кількості.

Виразніший товарний характер набувало тваринництво в господар­ствах козацької старшини і монастирів. В окремих з них нараховувалися сотні голів великої рогатої та тисячі голів дрібної худоби ^ll. Велася се­лекційна робота, виводилися нові породи тварин. У с. Уколово па Харків­щині наприкінці XVII ст. існував кінний завод Ф. Шидловського, де роз­водили коней української, молдавської, польської, німецької, персид­ської та «рибенської» порід. У нього ж випасалися вівці калмицької породи з вищою, ніж у місцевих овець, якістю шерсті ^,2. Розводили поро­дистих копеіі й інші старшини, у тому числі і. Забіла, І. Мазепа. В. Ко­чубей ^l3. Монастирі, навіть такі невеликі, як Полтавський, Зміївський та інші, мали чимало овець, кіз, корів, волів. Тваринництво набирало сили, відігравало важливу роль в розвитку сільського господарства і становлен­ні мануфактур у суконному виробництві. Воно сприяло нагромадженню багатства в руках старшини і духовенства, в зміцненні їх економічних позицій серед соціальних груп феодального суспільства.

На Запорожжі розвиток сільського господарства гальмувався части­ми нападами загонів кримського хана і польсько-шляхетських військ. Ma- лочнсельні зимівники не могли забезпечити потреби населення краю в необхідних продуктах харчування, тому значна їх кількість надходила сюди з Лівобережжя.

У складних умовах розвивалось сільське господарство правобереж­них земель. Значної шкоди завдавали йому майже безперервні напади польсько-шляхетських військ і орд кримського хапа, під час яких гинули люди, нищилися посіви, худоба, зерно. Рівень продуктивних сил у сіль­ському господарстві знижувався внаслідок відходу частини місцевих жи­телів па Лівобережжя і Слобожанщину. Становище погіршувалося ще іі свавіллям польських магнатів і шляхти, від яких страждало насампе­ред місцеве українське населення, безпосередній виробник матеріальних благ.

Ллє переборюючи труднощі, правобережні селяни, козаки і міщани поступово відроджували сільське господарство — обробляли землі, засі­вали їх зерновими і технічними культурами. Системи землеробства, орні знаряддя, зернові та технічні культури були в основному такими самими, як і на Лівобережжі. Відповідно етносоціальні процеси на територіях цих регіонів мали спільну основу. В окремі роки на Південній Київщині, визволеній від польсько-шляхетського панування, частина зернової про­дукції поступала па місцевий ринок. Ллє це було тимчасовим явищем. Зменшення виробництва зерна на Правобережній Україні неминуче вело до поглиблення його торговельних зв’язків з Лівобережжям.

В окремих місцевостях почала відроджуватися фільваркова система господарства, яка базувалася на експлуатації кріпаків з власним тяглом і реманентом. Протягом другої половини XVII ст. фільварки з’явились на півночі Київщини, на Волині та Поділлі. Ллє внаслідок нездатності властей припинити масові втечі селян, що негативно позначалося па за­безпеченості феодальних господарств робочою сплою, окремі землевласни­ки почали переводити кріпаків на чинш або панщину за межами філь­варків.

Зернове землеробство становило основну галузь сільського господар­ства і в гірських районах Карпат. Тут вживалися відсталіші системи зем­леробства (двопільна і підсічно-вогнева) і орні знаряддя (переважно де­рев’яний плуг і примітивний вид борони — тернові гілки). Відповідно і врожаї зернових культур були нижчими. Важливе значення мало тварин­ництво, особливо вівчарство. Більшість селян, у тому числі в Бітлях, Красному, Раднчеві та Хащевому, мала по кілька штук овець, і тільки окремі багачі — десятки тварин ^н. Вони часто скуповували овець у місце­вих жителів та в Молдавії, випасали їх на високогірних пасовищах, а по­тім продавали. Тваринництво у цих господарствах було товарним. Певна відмінність у господарському житті зумовлювала наявність специфічних рис в етносоціальному розвитку населення Карпат у порівнянні з етносо- ціальппм розвитком основної маси української народності.

Те ж саме мало місце і на Закарпатті та в Північній Буковині, де спостерігався занепад продуктивних сил у сільському господарстві^,5. З скороченням на кінець XVII ст. посівних площ майже наполовину па Закарпатті значно зменшилось виробництво продукції землеробства і тваринництва. Грабежі, насильства і хижацька експлуатація селян при­звели до спустошення та застою в господарському житті Північної Бу­ковини. Панівною системою землеробства залишалося двопілля, а основ­ними орними знаряддями — дерев’яний плуг і мотика. Зрозуміло, що і врожаї зернових культур були низькими ^|б. Все це негативно позначалось і па темпах соціальної диференціації українського населення.

Більша частина одержаних на правобережних і західноукраїнських землях прибутків витрачалась на задоволення потреб іноземних феода­лів. Вивезення багатств за межі України підривало економічну основу сільського господарства, гальмувало зміцнення економічних зв’язків між місцевими і обласними ринками. Засилля інонаціональних феодалів пе­решкоджало формуванню місцевої панівної верхівки та складанню еко­номічної спільності правобережного, закарпатського і північнобуковпи- ського субетносів української народності.

Зрушення в сільському господарстві мали переважно екстенсивний характер і проявлялися в поширенні землеробства, садівництва і тварин­ництва на нові регіони. За рахунок господарської діяльності місцевого населення і переселенців значно збільшились площі орних земель на Лі­вобережжі та Слобожанщині. Розширився ареал традиційних для україн­ців зернових, садових і городніх культур, з'явились нові види рослин. Ширше культивувались агрус, червона смородина, виноград, кавуни, тю­тюн тощо. В Молдавії, до складу якої входили північнобуковинські українські землі, почалося вирощування кукурудзи.

Вплив поземельних відносин на розстановку етносоціальних сил. Ви­звольна війна 1648—1654 рр. внесла значні зміни в поземельні відносини на українських землях. У ході воєнних дій народні маси ліквідували земельну власність польських магнатів, шляхти і католицького духовен­ства на території Лівобережної України. Такої ж долі зазнали маєтності ополячених українських землевласників. Проте частині дрібної право­славної шляхти і старшини та православним монастирям, незважаючи на розмах антифеодальної боротьби, вдалося зберегти свої землі. Тільки в Чернігівському і Стародубському полках залишилося приблизно 80 стар­шинських і шляхетських маетностей ^,7.

Характерною особливістю в поземельних відносинах па Лівобереж­ній Україні було швидке формування земельної власності українських феодалів, що стало можливим завдяки відчутній підтримці царського уряду. Позбувшись перешкод, які існували до того на шляху їх збагачен­ня, вони дістали небачені раніше можливості для розширення своїх мает­ностей. Основним джерелом їх зростання стали офіційні пожалувавня, скуповування, а то й відверте загарбання земель селян, козаків, міщан, а також господарське освоєння різноманітних угідь. Тільки в Чернігів­ському полку протягом 1657—1708 рр. у власність старшини перейшли 215 населених пунктів разом а посполитими ¹⁸. Подібне спостерігалося і в інших лівобережних полках. У великих землевласників перетворилися гетьмани І. Самойлович, І. Мазепа, полковники П. Рославець, Д. Горлен­ко, JI. Свічка, окремі сотники, хорунжі та інші старшини. Такими сами­ми шляхами зростали земельна власність і слобідської старшини. Тільки І. Перехрест на початок XVIII ст. заволодів майже 40 тис. десятин зем­лі, які давали йому значні прибутки. Зміцнення феодальної земельної власності становило головну економічну основу консолідації старшини в окремий панівний стан української народності.

У складі Росії сприятливі умови для розвитку мала земельна влас­ність того православного духовенства, що освячувало феодальні норяд- ки. IIa початок XVIII ст. лівобережним монастирям належало при­близно 300 сіл разом із залежним населенням. Істотно збільшилися маєт­ності Києво-Печерської лаври, Братського, Софійського та інших мона­стирів. Тисячі десятин землі зосередив у своїх руках Святогорський монастир на Слобожанщині ^,9. Преображенському монастирю, що мав різноманітні угіддя, в 1686 р. царський уряд пожалував села Гаврилівна, Коротич, Пісочнії і Синьолицівка²⁰. Всіляко підтримуючи духовенство, гетьмансько-старшинська адміністрація Лівобережної України звільнила монастирські маєтності від податків на утримання війська (Глухівські статті 1669 р.). Таким чином, лівобережне духовенство одержало пільгу, яка відкривала перед ним широкі перспективи для збагачення і дальшого відособлення від решти соціальних груп населення.

Складні процеси відбувалися в дрібній земельній власності та земле­володінні. Па Лівобережжі вони в цілому зростали внаслідок самовільно­го захоплення селянами, козаками і міщанами земель, що раніше належа­ли польським магнатам і шляхті, а також власникам з покатоличених українців. Збільшувалися володіння насамперед заможних господарів, які мали необхідний реманент і худобу для господарського освоєння зе­мель. Тобто вже в самій займаніцині були закладені підвалини майно­вої нерівності серед сільського населення. На Слобожанщині дрібна зе­мельна власність та землеволодіння розширювалися в основному за раху­нок урядових пожалувань. Так, прибулим в 1659 р. у Боромлю українцям виділялося: отаманові — 15, осавулам — по 13,5, рядовим козакам — по 12 десятин землі. Осілі в с. Ямне українські козаки одержали від уряду по 37,5 десятин на двір²¹. Зростало також общинне землеволодіння.

Одночасно почалося і обезземелення господарств дрібних виробників, їх землі все частіше ставали об’єктом купівлі та загарбань з боку козаць­кої старшини, духовенства, а також багатіїв з селянства, козацтва і мі­щанства, внаслідок яких відбувалась дальша економічна поляризація ан­тагоністичних класів феодального суспільства. В Полтавському, Старо- дубському та інших полках продаж земель набирав масового характеру, внаслідок чого поглиблювалась майнова нерівність селянства і козацтва. Розміри селянських угідь у с. Обтові Ніжинського полку наприкінці XVlI — на початку XVIIl ст. коливалися від 0,4 до 18 десятин на двір. Обезземелення сільського населення супроводжувалося зростанням про­шарку людей, який становив одне з джерел формування передпролетаріа- ту. Проте в умовах відсутності кріпацтва, вільного пересування і можли­вості завести господарство на нових землях такі процеси проходили упо­вільнено. У цілому в другій половині XVlI ст. господарства лівобережних і слобідських селян набули таких економічних (земельних) потенцій, які гарантували розвиток і господарств феодалів. Рівень забезпеченості землею певної кількості безпосередніх виробників був таким, що дозво­ляв підвищувати товарність їх господарств і в кінцевому підсумку спри­яв зміцненню економічних зв’язків лівобережного і слобідського насе­лення.

Па території Запорожжя земельні угіддя мали окремі старшини і багаті козаки, влаштовуючи на них зимівники. Розміри таких господарств не були постійними і визначалися досить приблизно.

Окремі угіддя у Північному Причорномор’ї належали українському населенню, частина якого здавна проживала на цих слов’янських землях. Таке ж явище мало місце і в Криму. Наприклад, з 7 тис. українців, ви­везених запорожцями з Криму в 1675 р., 4 тис. відмовилися повернутися на Україну тільки тому, що на колишніх місцях проживання у них за­лишилися землі й господарства ²².

Значні зміни відбувалися в поземельних відносинах на правобереж­них і західноукраїнських землях. У ході визвольної війни земельна влас­ність польських феодалів значно скоротилась. Кількість іноземних зем­левласників у окремих районах продовжувала зменшуватися, зокрема у Київському воєводстві протягом 1648—1683 рр. з 386 до 280 чоловік²³. Особливо помітним був цей процес на Подніпров'ї та Брацлавіцині, де то­чилася гостра боротьба місцевого населення за визволення Правобережжя і возз'єднання його з Росією. Незважаючи на ці зміни, більшість земле­власників на правобережних і західноукраїнських землях становили польські магнати, шляхта і католицьке духовенство. Існували в цьому районі також королівські маєтності. Панування іноземних феодалів галь­мувало зміцнення економічного фундаменту господарств панівних верств української народності, іцо відповідно позначалося і на їх дальшій етно- соціальній консолідації.

Частина земель на Правобережжі належала українським землевлас­никам. На визволеній від польсько-шляхетського панування території козацька старшина захоплювала маєтності польських магнатів і шляхти, освоювала нові землі. С. Палій та І. Іскра, писали шляхтичі на Варшав­ський сейм 1699 р., стали фактичними господарями у Київському воєвод­стві й привласнювали прибутки з сільського господарства і промислів. Самусь володів кількома маетностями під Богуславом і Вінницею, а Аба­зин — під Брацлавом²⁴. Але земельна власність козацької старшини на Правобережжі не мала перспектив для розвитку, як і інших соціальних груп українського етносу.

Селянське землеволодіння на Правобережжі та Волині з масовим від­ходом населення на Лівобережжя та Слобожанщину в цілому зменшува­лося. Паралельно відбувалося дальше обезземелення безпосередніх ви­робників, головної продуктивної сили в сільському господарстві. В с. Pyc- нів Володи мирського повіту в 1667 р. жоден селянин не мав повного ланового наділу, чотири мали по півлану, а 13 — по чвертьлану. В Кле- ванському маєтку в 1696 р. 272 кріпака з 387 володіли наділом в ^,∕багато в чому залежали рівень товарно-грошових відносин і створення передумов для формування економічної спільності народності. Промисло­ве виробництво опосередковано впливало і на етносоціальні процеси, галь­муючи або прискорюючи їх розвиток. Поява в ньому елементів капіталіз­му знаменувала початок зародження в надрах народності паростків бур­жуазної нації.

Промисловість різних українських земель перебувала на неоднаково­му рівні розвитку, відповідно і її вплив на етносоціальні процеси був різ­ним. Сприятливіші умови для еволюціонування вона мала на Лівобереж­жі та Слобожанщині, де царизм змушений був рахуватися зі здобутками народу у визвольній війні. В результаті поглиблення суспільного поділу праці тут швидше, ніж на інших землях, відбувалося перетворення сіл і містечок у розвинуті міста. Саме їм належало чільне місце у переростан­ні феодалізму в капіталізм і формувапі антагоністичних класів україн­ської нації — пролетаріату і буржуазії.

Ремесло другої половини XVII ст. розвивалося в рамках традиційної цехової організації праці, появу якої, писав К. Маркс, викликала «не­впинна війна села проти міста...; узи спільної власності на певну спеці­альність; необхідність у спільних будинках для продажу своїх товарів — ремісники були тоді одночасно і торговцями — і зв'язане з цим недопу­щення в ці будинки сторонніх; протилежність інтересів окремих ремесел між собою; необхідність охороняти з таким трудом засвоєне ремесло; фео­дальна організація всієї країни...» ²⁹

З активізацією товарно-грошових відносин порушувалися типові для феодалізму регламентація виробничих процесів і цехова структура ремес­ла в цілому ³⁰. Нехтуючи заборонами, окремі ткачі ³¹ та інші багаті май­стри все частіше використовували в своїх майстернях працю наймитів- ремісників³². Втягнення в орбіту ремісничого виробництва додаткових робочих рук супроводжувалося збільшенням кількості вироблюваних то­варів і зміною у розстановці професійних сил.

У той час як об’єктивний процес розвитку суспільства вів до пере­ростання ремесла у вищі форми виробництва, політика царського уря­ду і старшинської адміністрації спрямовувалася на консервацію цехової організації праці, отримання виробничої ініціативи ремісників. Зокрема, універсали полковників Полтавського полку за 1667 і 1709 р. закріплю­вали виключне право цеху шевців м. Кобеляки па пошиття чобіт, обме­жували збут виробів позацеховими майстрами. Порушники цієї заборони каралися штрафом у 100 талярів ³³ Вільну торгівлю своїми товарами за­боронив позацеховим ткачам і полковник Стародубського полку Т. Олек- сієвпч у 1689 р.³⁴ Подібні універсали одержували й інші цехи. Незважаю­чи па намагання адміністрації зберегти відмираючі організаційні форми праці, цехове ремесло переростало в дрібне товарне виробництво. Такий характер мало виготовлення продуктів харчування в Києві. Ніжині. Ста- родубі. пошиття чобіт в Києві, Полтаві, Острі³⁵, виробництво посуду в Чернігові, Печенігах, Чугуєві, Новому Осколі тощо³⁸. Розвиток дрібпо- товарного виробництва становив важливу передумову економічної кон­солідації народності, втягпепня у сферу промислового виробництва все ширших мас робітних людей.

Значне місце в промисловому виробництві посідали промисли. При­бутковість млинарства, винокуріння, селітроваріння тощо спричинилась до того, що більшість промислових підприємств опинилася в руках ко­зацької старшини, шляхти і духовенства. Таким чином панівна верхівка лівобережного і слобідського суспільства захопила важливе джерело збагачення і зміцнення своїх економічних позицій. Окремі гути, рудні, селітроварні та інші підприємства вже не вкладалися в рамки феодально­го виробництва і перебували па стадії початкових форм мануфактури. Підприємство подібного типу по пошиттю кожухів мав під Чугуєвом пол­ковник Ф. Шидловський. Воно складалося з кількох амбарів з 40 чанами для квасінпя шкір, двох поварень, приміщення для розгладжування шкір і повітки з п’ятьма ручними ступами для товчіння деревної кори. Влітку цю роботу виконував млин з чотирма товкачами. Па «заводі» (за тогочас­ною термінологією) одночасно працювали кілька десятків чоловік, а про­дукція продавалась як па Слобожанщині, так і за її межами³⁷. Важливе значення у зміцненні економічних зв'язків Слобожанщини з навколишні­ми землями і в активізації міжетнічного спілкування населення мало до­бування солі на Торських озерах ³⁸.

У ремеслах і промислах Лівобережної України та Слобожанщини закладалися економічні підвалини для формування промислової буржуа­зії і передпролетаріату. Звичайно, цей процес проходив повільно, харак­теризувався складністю, суперечливістю, переплетінням панівних фео­дальних відносин з елементами відносин буржуазного типу. З переро­станням ремесел і промислів у дрібне товарне виробництво і початкові форми мануфактури до роботи на підприємствах залучалося все більше працівників. Поступово складалися кадри робітних людей, з яких фор­мувався передпролетаріат, передвісник основного класу майбутнього буржуазного суспільства — пролетаріату.

Повільніше розвивалися ремесла і промисли па Запорожжі. Відпо­відно слабшим був і вплив промисловості на зміни соціальної структури місцевого козацтва. На Запорожжі працювали майстри по виготовленню холодної зброї, куль, ядер тощо. У середині 70-х років па Січі працю­вало не менше 100 ковалів, які могли задовольнити потреби козаків у виробах із заліза. Запорожці славилися й умінням будувати річкові суд­на. Реміспики-україппі жили і в Північному Причорномор'ї та Криму.

У складних умовах перебували ремесла і промисли на правобереж­них і західноукраїнських землях. Панування інонаціональних феодалів і невщухаюча іноземна агресія становили серйозну перешкоду розвитку продуктивних сил краю. Найяскравіше це проявлялося па становищі міст — осередків ремісничо-торговельної діяльності людей. Під час воєн­них дій загарбники неодноразово руйнували Білу Церкву, Брацлав, Дра- бівку, Канів, Корсунь, Пемирів, Умань та інші міста і містечка, а також сотні сіл. Багато ремісників загинуло або потрапило в полон і було виве­зено па продаж у Крим. Чимало майстрів переселилося па Лівобережжя і Слобожанщину. За таких обставин зменшилася кількість населення міст, занепало ремісничо-торговельне життя в них. Навіть наприкінці XVII ст. так зване Нове місто Вінниці залишалося пустим, а Старе — за рівнем економічного розвитку нічим не відрізнялося від навколишніх сіл ³⁹. Занепад міського ремесла негативно позначався на розвитку дріб­нотоварного виробництва, від якого багато в чому залежав і процес скла­дання економічної спільності місцевого етносу.

У таких несприятливих умовах народні маси Правобережжя висту­пали головною відтворюючою силою у розвитку ремесел і промислів. Твор­ча енергія народу ліквідувала завдані загарбниками збитки, піднімала з попелу зруйновані міста і села. Українське населення відбудувало Сту- деницю після нападів турецьких військ у 1633 р., польсько-шляхет­ських — у 1664 і 1672 рр. Незважаючи не те, що під час чуми 1699 р. місто майже зовсім обезлюдніло, тут незабаром знову вирувало господар­ське життя ⁴⁰. Завдяки життєдайному потенціалу народних мас щоразу вставали з руїн Біла Церква, Половне, Немирів та інші міста.

Кращі умови для розвитку ремесел мали міста з магдебурзьким пра­вом. Але і в них було чимало юридик, тобто володінь феодалів, які не підпорядковувалися міському управлінню. У несприятливих умовах пере­бували ремесла в містах, що належали магнатам і шляхті, кількість яких в окремих місцевостях доходила до 94 % (Брацлавщина). Найбільшими ремісничими центрами залишалися Кам’япець-Подільський і Львів, де діяло по кілька цехів (в останньому ЗО), велося навчання ремісничих професій учнів з різних українських земель. Все більше цехів об’єднували майстрів різних спеціальностей — бондарів, гребінників, сідлярів, столя­рів, стельмахів тощо. В цеху по обробці дерева м. Кам’япця-Подільського їх кількість перевищувала 70 осіб⁴¹. Незважаючи па несприятливі умови, ремесло переростало в дрібнотоварне виробництво, а його цехові устої за­знавали все сильнішого тиску з боку нових виробничих відносин. З метою наживи багаті цехові майстри всупереч цеховим правилам використовува­ли найману робочу силу⁴². Мало місце недотримання статутних вимог щодо розмірів і форм виготовлюваної продукції. Зазнаючи тяжкої екс­плуатації, частина ремісників тікала в села, поповнювала ряди партачів, внаслідок чого збільшувалася кількість позацехових майстрів. У резуль­таті цих явищ окремі ремесла занепадали. У Львові, наприклад, скорочу­валося виробництво сукна, посуду, золотих прикрас, сідел тощо ⁴³.

Панівні позиції в промислах продовжували займати польські фео­дали. Тільки один С. Конецьпольський мав па р. Тетерів 18 рудень. Те ж саме спостерігалось у виробництві скла, поташу, горілки тощо. Незнач­ною кількістю підприємств володіли власники великих капіталів з україн­ського православного духовенства, козацтва і міщанства. Києво-Печер­ській лаврі, наприклад, до 1682 р. на Правобережжі належало сім рудень. Чимало козацьких і міщанських млинів з'явилося після визвольної війни на річках Ірпінь, Стугна, Красна, на Брацлавщині — в Старому і Новому Пальниках, Соборові, Романівні тощо⁴⁴. Частина заможних українців ви­ступала в ролі орендарів і суборендарів промислів, які належали поль­ським магнатам і шляхті. Але така участь у підприємництві гальмувала нагромадження капіталів у руках українських підприємців, а відповідно і визрівання нових суспільних сил серед панівної верхівки правобереж­ного і західноукраїнського субетносів. Незважаючи па панування фео­дальних виробничих відносин, у млинарстві, винокурінні, гутництві та інших промислах спорадично використовувалася наймана робоча сила.

Рівень і форми експлуатації трудящих. Феодальні форми експлуата­ції трудящих становили невід’ємну частину феодального способу вироб­ництва. Впливаючи на економічне становище виробників, вони одночасно викликали зміни і в етпосоціальпих процесах.

У результаті перемоги українського народу у визвольній війні 1648—1654 рр. селянство Лівобережної України звільнилося від кріпос­ної залежності. Проте з самого початку панівний клас став на шлях ліквідації соціальних наслідків визвольної війни, проводив лінію на зміц­нення своєї влади над народними масами і їх закріпачення. Основними формами визиску селян «вільних» військових сіл, міщан і козаків стали так звані загальнонародні повинності та податки на утримання охотни- цького війська і розгалуженого адміністративного апарату. Селяни і мі­щани платили «стацію» — податки за заняття промислами і торгівлею, розміри яких постійно збільшувалися⁴⁵, притягалися козацькою стар­шиною до робіт у власному господарстві. Все обтяжливішою для основ­ної маси козацтва ставала військова повинність, коли козаки по багато місяців перебували в походах. Ті з них, що не могли служити у війську, разом з селянами і міщанами мусили утримувати полки сердюків і ком­панійців. Досить тяжкою залишалась гужова повинність по перевезенню військових вантажів. Під впливом посилення феодального визиску по­глиблювалися майнова нерівність і соціальне розшарування особисто віль­ного населення Лівобережної України.

Подвійний податковий тягар несли піддані старшинських і монастир­ських маетностей. Крім сплати «загальнонародних» податків і відбуття такого ж характеру повинностей, вони експлуатувалися ще й землевлас­никами. Поряд з натуральною і грошовою рентами все частіше запро­ваджувалася і відробіткова рента, яка наприкінці XVII — па початку XVIlI ст. досягала двох днів на тиждень. Незважаючи на посилення фео­дального гніту, відсутність на цих землях кріпацтва дозволила лівобе­режному селянству нагромадити такі потенціальні можливості для роз­витку своїх господарств, яких вистачило па два наступних століття.

Більшість українських переселенців осідала па Слобожанщині на правах козаків і вважалася особисто вільною. Частина з них не мала за­собів для існування і мусила працювати в господарствах старшини або заможних козаків. Челядників мали полковники Г. Донець, І. Дзиков- ський. обозний Олексіввич, отаман К. Шипіколиз та ін.⁴⁶ З поглибленням товарно-грошових відносин, яке супроводжувалося обезземеленням селян і козаків, кількість наймитів збільшувалася. На полях білопольського сотника С. Фоміна працювало 60, а ворожб’япського сотника С. Куко­ля — 6 сезонних працівників. Такі факти мали місце в різних слобідських полках ⁴⁷.

З розвитком феодально-кріпосницьких відносин козацька старшина почала використовувати в своїх маєтках і працю залежних селян. Зо­крема, в маєтку охтирського полковника І. Перехреста у с. Лутище під­дані щороку орали землю, заготовляли дрова, платити по 12 крб., давали з кожного двору по мотку ниток, гуску та курку⁴⁸. Панщина на полях Хорошівського жіночого монастиря становила два дні на тиждень. По стільки ж днів косили сіно й селяни на луках Андріївської пустині ⁴⁹.

Жорстокішої експлуатації зазнавали селяни правобережних і захід­ноукраїнських земель — регіону з розвинутішими феодально-кріпосниць­кими відносинами. Навіть па Київщині, тривалий час охопленій визволь­ним рухом, панщина, досягала двох днів на тиждень. Крім неї, селяни додатково працювали по кілька десятків днів на рік, у с. Баскаки, напри­клад, 55 днів, сплачували грошовий чинш та натуральні податки. Розміри податків і повинностей залежали від волі феодалів, які могли їх зменшу­вати або збільшувати залежно від власних потреб. Приблизно такі ж роз­міри і форми експлуатації селянства існували на Поділлі. Найтяжчою повинністю для селян Волині залишалася відробіткова рента, розміряної був більшим, ніж в інших районах Правобережжя. Наприкінці XVII ст. селяни Милостави працювали на папських ланах три дні на тиждень, 13 днів тіпали коноплі, 21 день па рік сторожували поля і будівлі земле­власника, виконували чимало не зазначених в інвентарях робіт⁵⁰. Панщи­на в селах Дубровицького мастку становила чотири дні на тиждень. Крім того, селяни сплачували грошовий чинш і натуральні податки.

Економічному розвитку селянських господарств перешкоджали по­ширені на правобережних і західноукраїнських землях оренди панських маєтків. Нещадно експлуатуючи селян, орендатори протягом короткого часу доводили їх до повного розорення. Тяжке становище селянства по­гіршувалося ще й внаслідок постоїв польсько-шляхетських військ, під час яких їх господарства зазнавали руйнувань і грабувань.

Жорстоко експлуатувалось українське селянство Холмської, Сано- цької та Перемишльської земель. У другій половині XVH ст. розмір чин­шу на Холм щи н і у порівнянні з серединою XVI ст. зріс у 10 разів і ста­новив 29—30 злотих. Найтяжчою повинністю залишалася панщина. У 90-х роках кметп півлапових і чвертьлановнх наділів працювали на по­лях феодалів по п’ять-шість. загродникп по два-три. халупники і ко- морпики — по одному-два дні на тиждень⁵¹. Крім того, селяни давали феодалам корів, курей, яйця, сир, сіно, коноплі, льон. На кінець XVII ст. розмір панщини па Саноцькій землі перевищував рівень першої полови­ни століття.

Подібне відбувалося і на Закарпатті, майже 90 % населення якого перебувало в кріпосній залежності й мусило відбувати 102*денну панщи­ну на рік, викопувати інші роботи, платити великий грошовий чинш, да­вати феодалу десятину з урожаю тощо. З юридичним закріпаченням у 1646 р. буковинського селянства його становище значно погіршало. Про­тягом XVII ст. кількість сплачуваних ним податків зросла з 20 до 50 найменувань. Розміри податків па користь молдавського господаря і ту­рецького султана у 4—8 разів перевищували податки, які платили селя­ни місцевим феодалам⁵². Кількість панщинних днів не була сталою і залежала від волі землевласника, що відкривало перед ним необмежені можливості для збагачення за рахунок визиску трудящих. Хижацька експлуатація підривала продуктивні сили селянських господарств Закар­паття і Північної Буковини, що проявлялося у зменшенні їх кількості та обезлюдненні сіл і міст. Відповідно господарський застій і занепад нега­тивно позначалися на формуванні економічної спільності українського селянства.

З появою у надрах феодалізму елементів капіталістичного характеру з’являлися і паростки капіталістичних форм експлуатації трудящих, ко­ли власники капіталів вдавалися до використання найманої праці. Під поняття буржуазного господарства, наголошував В. І. Ленін, підходить «усяке самостійне виробництво на ринок, при наявності в суспільному ладі господарства... суперечностей,— зокрема при перетворенні маси ви­робників у найманих робітників» ⁵³. У тодішніх умовах експропріація се­лянства і козацтва ще пе набрала таких розмірів, коли робоча сила у своїй масі перетворилася у товар. Частка найманої праці в господарствах окремих феодалів була незначною, більшість робіт виконували залежні, а па правобережних і західноукраїнських землях і кріпосні селяни. За­лишаючись у цілому феодальними, такі господарства вже мали слабкі паростки буржуазних відносин. Останні могли зникнути під тиском па­нівних феодальних відносин або при сприятливих умовах поступово роз­виватися вшир і вглиб.

Економічною основою господарського життя українського населення виступали сільське господарство, ремесла і промисли, розвиток яких від­бувався різними темпами. Під впливом визвольної війни 1648—1654 рр., наслідки якої продовжували частково зберігатися і після об’єднання України з Росією; на Лівобережжі та Слобожанщині розширювалися площі орних земель, збільшувалося виробництво сільськогосподарської продукції. Активізувався розвиток промисловості. В ремеслах і промис­лах зароджувалися початкові форми мануфактур, створювалися умови для формування в майбутньому пролетаріату та буржуазії. Активізація господарського життя, дальша товаризація продукції землеробства, тва­ринництва, ремесел і промислів вели до активізації товарно-грошових відносин, дальшої економічної консолідації лівобережного і слобідського населення. Посилення феодальної експлуатації, початок закріпачення селянства ще не могли підірвати економічну основу їх господарств.

В економіці правобережних і західноукраїнських земель панівне ста­новище зберегли інонаціональні феодали. Застій або уповільнений роз­виток сільського господарства, ремесел і промислів виявлявся в обеззе­меленні селянства, зменшенні обсягу сільськогосподарської та промисло­вої продукції, скороченні чисельності сільського і міського населення. Відповідно і вплив господарського життя на консолідаційпі процеси суб­етносів української народності правобережних і західноукраїнських зе­мель був слабшим.