2. ЗАРОДЖЕННЯ БУРЖУАЗНИХ ВІДНОСИН У НАДРАХ ФЕОДАЛЬНОГО СПОСОБУ ВИРОБНИЦТВА

Міста. Зростання товарного обігу і концентрація місцевих ринків. У за­родженні капіталістичних відносин, становленні економічної спільності української народності та переростанні її в буржуазну націю важливе місце належало торгівлі.

Рівень торгівлі, а відповідно і її вплив на етносоціальні процеси за­лежав від багатьох соціально-економічних і політичних факторів. Спри­ятливіші умови для поглиблення торговельних зв’язків існували па укра­їнських землях, що входили до складу Росії і де царизм змушений був зважати на попередні завоювання українського народу. В основі цього процесу лежали зрушення в сільському господарстві, ремеслах і промис­лах. Центральні і місцеві власті підтримували економіку країни на заса­дах протекціонізму. Цю мету переслідували заборона вивозу за кордон золота і срібла, митний статут 1653 р. і торговий статут 1667 р. та інші заходи царського уряду. Введена в 1654 р. Б. Хмельницьким нова систе­ма оподаткування товарів обмежувала діяльність па Україні іноземних купців, вивіз з неї коштовностей, заохочувала імпортну торгівлю, змен­шувала торгове мито у 2,5 раза в порівнянні з тарифом 1643 р.⁵⁶

З метою заселення Слобожанщини царський уряд надавав переселен­цям значні пільги в торгівлі різними товарами, за винятком тютюну і го­рілки.

Важливе місце у ліквідації відособленості місцевих ринків, переро­станні їх в обласні належало містам. На Лівобережній Україні їх нара­ховувалося не менше 38. у тому числі Баришівка. Басапь, Бориспіль, Київ, Конотоп, Ніжин, Миргород, Полтава, Чернігів. Причому в окремих з них торгівці та ремісники становили значну, а то й переважаючу части­ну населення. Зокрема, в Козельці — 29 %, Ніжині — 3,4. Нових Мли­нах — 40. Києві — 43. Батурині — 45, Острі — 65, Стародубі — 19. Перея­славі — 73 % усіх жителів⁶⁰. У торгово-ремісничі осередки перетворю­валися па Слобожанщині Суми, Охтирка, Харків. Ізіом тощо.

Важливе зпачеппя у зміцненні торговельних зв’язків між містом і селом мали міські торги. Чим глибшим був суспільний поділ праці, тим більшою була потреба різних соціальних і професійних груп народ­ності в економічному спілкуванні між собою.

Жвава щоденна торгівля товарами першої необхідності була в Києві на Подолі. Протягом другої половини XVII ст. місто перетворилося в цептр торгівлі хлібом, куди його доставляли селяни як близьких, так і віддалених сіл. Крім того, з сіл у місто надходили овочі, фрукти, продук­ція тваринництва тощо. Така ж торгівля спостерігалася і в інших ліво­бережних містах. Паралельно зі збільшенням міст розширювалась мере­жа торгів і па Слобожанщині. У найбільших містах — Ізюм. Острогозьк, Охтирка, Харків — торги проводили по два рази па тиждень, збираючи селян, козаків і міщан з найближчих населених пунктів. З кіпця XX^zII ст. адміністрація почала заміняти тимчасові важкооподатковувані торгові місця (столи, ряди) лавками. Зокрема, жителі Острогозька скаржилися Петру І, що наприкінці XVII ст. вони влаштували під міськими мурами торгову площу з столами і «скамьями», але місцевий бурмістр наказав знести їх і натомість поставити торгові лавки, за користування якими вимагав велику плату ^6,. Подібні дії властей зачіпали інтереси насамперед дрібних торговців, які становили переважну більшість торгового населен­ня міст. Місцеві торги мали вплив переважно на найближчу округу, спри­яючи її економічній консолідації.

Значно ширшу територію охоплювала ярмаркова торгівля, яка зв’я­зувала місцеві ринки в обласні. З пожвавленням господарського життя їх кількість поступово зростала. Тривалість київських і стародубськн \* ярмарок збільшилась до трьох тижнів. У середині 60-х років на території Лівобережжя відбувалося до 70 ярмарок, організовуваних так, що коли в одному місті вони закінчувалися, то в іншому тільки починалися. З роз­ширенням ринку дрібний збут стає неможливим і поступається місцем великому, оптовому.

Серйозну конкуренцію місцевому купецтву складала козацька стар­шина. яка жваво торгувала продукцією своїх багатогалузевих госпо­дарств. IIe цуралась вона й інших джерел збагачення, зокрема відкупів. Па Слобожанщині відкупниками митниць стали полковник Г. Кондратьев, сотники М. Олексіїв. Т. Яковлев тощо. Взявши па відкуп харківську мит­ницю. місцева старшина платила щорічно в казну 213 крб., але сама одержувала прибутки, які значно перевищували витрати ⁶³. В даному ви­падку економічна боротьба точилась між представниками різних соціаль­них груп однієї народності і не могла завдати шкоди її економічній кон­солідації.

Розвитку торгівлі на правобережних і західноукраїнських землях пе­решкоджала реакційна політика урядів іноземних держав, яка спрямову­валась па пограбування України, встановлення торгових привілеїв для інонаціональних феодалів. У другій половині XVII ст. тут продовжувала діяти постанова сейму 1550 р., яка передбачала право шляхти на безмит­ну торгівлю.

Важлива роль у встановленні економічної спільності цього регіону належала ярмаркам, які проводилися в містах і містечках по 2—3, а то і по 4 рази па рік. їх тривалість іпколи доходила до шести тижнів, що вказує па інтенсивність ярмаркової торгівлі. Незважаючи па загалом несприятливі умови для розвитку торгівлі, відкривалися нові ярмарки, в тому числі в Клевапі, Язловці, Тайкурах та інших містах⁶⁴. Підтриму­валися традиційні зв’язки між ярмарками різних міст, причому досить віддалених. Так. жителі Дубна в торгових цілях відвідували Бар, Бере­стечко. Броди, Жванець, Заслав, Кам’янець-Подільськнй. Київ, Корець, Летнчів. Літнії, Луцьк. Ляхівці, Львів. Олику, Острог, Проскурів, Сня­тии, Старокостянтинів, Язловець та інші міста ^β5.

Досить широку географію торговельних зв’язків мав Львів. До нього завозили залізо з Шидловця, папір з Рахова, люльки для куріння з Сня- тшіа, пиво з Городка, тютюн і аніс з Бережан, Гологор, Спятпна і Яри­ка, а також «ковельську шкіру», «замоиську юхту», «барське мило». Сю­ди надходили також товари з Станіслава, Ковно, Бучача, Самбора, Tap- пограда. Кам'янки, Тисмениці, Бібрки. Ходорова, Жовкви, Рогатина тощо. Але, незважаючи на таку географію, торговельні зв’язки Львова з іншими західноукраїнськими містами серйозно не впливали на товаризацію нату­рального в цілому господарства краю, оскільки вони мали переважно посередницький характер. Вироби львівських майстрів становили тільки 20—25 % усіх товарів, що вивозилися з міста⁶⁶.

Певну роль у зміцненні економічних зв’язків між містом і селом грали торги. Па них продавали пшоно, гречку, пшеницю, овес, мак, бо­рошно, толокно, випечений хліб, сіль, молоко, масло, тютюн, мед, пиво, горілку, курей, гусей, свиней, коней, корів, овець, а також вироби реміс­ників — полотно, сукно, сокири, хомути, рядна, боти, чоботи, казани, ве­ретена та інші товари зроблені як у селі, так і в місті⁶⁷. Постійними товарами на ринках були овочі та фрукти. Дальше поглиблення суспіль­ного поділу праці, незважаючи на несприятливі умови, посилювало взає­мозалежність міст і сіл, а відповідно і зміцнювало відносини між ними.

Зміцнення торговельних зв'язків між українськими землями. В умо­вах територіального розчленування українських земель особливо важли­ве значення у встановленні економічної спільності між ними мала тор­гівля. Все помітнішою стає роль торговельних зв’язків у господарсько- культурному нівелюванні етнічних груп української народності. Проте внаслідок недостатньо глибокого суспільного поділу праці та роз’єднанос­ті етносу їх інтеграційні потенції не могли проявитись повною мірою.

Ширші можливості для поглиблення економічних зв’язків відкрили­ся перед українськими землями, що перебували у складі одних держав. Жвава торгівля різними товарами велась між Лівобережжям і Запорож­жям, чому сприяли також їх територіальна близькість, зростаючий товар­ний обіг і територіальний поділ праці. Разом з тим формуванню еконо­мічної спільності між ними перешкоджали, крім інших причин, тяжкі наслідки іноземпої агресії. Особливо відчутно давались взнаки вони в 50—70-х роках у зв’язку з активізацією польсько-шляхетської експансії. В окремі місяці «пройти де не только в Запорожье, и назад,— писав у 1670 р. бєлгородський воєвода Г. Ромодаповський царю,— никакому че­ловеку никакими мерами не мочно» ⁶⁸. Проте і за таких обставин запо­розькі козаки знаходили вихід. Відчуваючи гостру нестачу хліба, вопи масово переходили на Лівобережжя, зимували там, а навесні та влітку повертались па Запорожжя і часто виступали у воєнні походи.

Міцнішими стали торговельні зв’язки між Лівобережжям і Запорож­жям з 80-х років, коли становище на Україні дещо стабілізувалось. По­частішали поїздки торгових людей з Лівобережжя па Запорожжя і на­зад, розширилося коло осіб, зайнятих у цій торгівлі. Активну участь у ній брали селяни, козаки і міщани районів, що межували з запорозьки­ми землями — Переяславського, Лубенського, Миргородського, Полтав­ського, а також Гадяцького полків. Переважну більшість товарів стано­вили зерно, крупи і борошно. Щоб не платити торгових мит, більшість торговців переправлялись через Дніпро у певідведепих для цього місцях. Така торгівля набрала настільки широкого розмаху, що митник з IIepe- волочної у 1689 р. повідомив про неї царський уряд і запропонував вжити негайних заходів для її припинення ^β9. Старшинсько-гетьманська адміністрація виставляла на лівому березі Дніпра пости, які затримували торговців, повертали їх назад. Незважаючи па такі заходи властей, ліво­бережне населення продовжувало ввозити па Запорожжя пшеницю, жи­то, овес, борошно та інші товари в наступні роки. Велась торгівля і між Запорожжям, Слобожанщиною та Правобережною Україною. Запорожці вивозили на продаж коней, рогату худобу, мед, віск, шкіри, хутро і особ­ливо рибу.

Зміцнювались започатковані в попередні роки торговельні зв’язки між Лівобережжям і Слобожанщиною. Особливо жвавими вони були між сусідніми місцевими ринками. Важливу статтю взаємовигідної торгівлі становили товари першої необхідності — продукти харчування і одяг.

З розвитком сільського господарства частина вирощеного на Ліво­бережжі хліба поступала на слобідський ринок, що сприяло господарсько­му освоєнню цих земель. Глибоку зацікавленість жителів Слобожанщини у розширенні взаємовигідної торгівлі з Лівобережжям демонструє лист служилих людей 1652 р. з Валок у Розрядний приказ. Вони писали, що завдяки доставці хліба з Лівобережжя міщани, козаки і служилі люди з Чугуєва та інших міст повністю забезпечені харчами і просили дозволу на ввезення «черкасами» хліба і в їх місто⁷⁰.

Важливе місце у зміцненні економічних зв’язків між Лівобережжям і Слобожанщиною належало торгівлі сіллю, цим життєво необхідним про­дуктом харчування. На відміну від попередніх років, у другій половині XVII ст. потреби більшості населення Лівобережжя в солі задовольняли­ся з Торських озер. Вивезення її в лівобережні міста і села носило ма­совий характер. У 1653 р. на Top прийшли, як писав яблупевський воєво­да царю, «зарубежных черкас с 400 человек, без жон и без детей, пе на житье для солянова варенья. А изб де у них и крепостей никаких нет, стоят обозом, а атаман де у них Черкашенин Иван Лысой, города Плато­вы (Полтавы.— Авт.), а наваря, де государь, они соли, пойдут к себе» ^7|. Добували сіль з наступним її продажем па Лівобережжі також жителі Гадяцького, Миргородського та інших лівобережних полків. Часто на Тор­ських озерах працювали тисячі людей, у тому числі й з лівобережних земель.

Встановились регулярні торговельні зв’язки між населенням сусідніх лівобережних і слобідських полків — Полтавського і Харківського, Га­дяцького, Ніжинського, Чернігівського і Сумського тощо. Важливе зна­чення у пожвавленні взаємовигідної торгівлі між Лівобережжям і Сло­божанщиною мали поглиблення суспільного і територіального поділу пра­ці та дальша товаризація сільськогосподарського і промислового вироб­ництв.

Незважаючи па намагання урядів іноземних держав ізолювати за­хоплені правобережні та західноукраїнські землі від лівобережних і ро­сійських, торгівля між ними пе припинялась. Завдяки розвитку зернового землеробства Лівобережна Україна перетворилась в основного постачаль­ника зерна па правобережний ринок. Торгівля хлібом набувала масового характеру, що вело до розширення і етнічних контактів. Активну участь у ній брали селяни, козаки і міщани Козельця й Остра, які па початку 60-х років систематично закуповували жито в Глухові, а потім возили його продавати на Правобережжя. З цією метою їздили в район Право­бережного Полісся жителі Ніжинського, Переяславського, Чернігівського та інших лівобережних полків. Вивезення хліба з Лівобережжя на Право­бережжя набрало такого характеру, що царський уряд у 1671 р. мусив ви­дати спеціальне розпорядження про його обмеження ⁷². Проте подібні за- холи мали тимчасовий характер і пе могли серйозно вплинути па послаб­лення економічних зв'язків між українськими землями.

Виняткове значення у їх розвитку належало Києву, торгово-еконо­мічному центру територіального ядра української народності. Жителі лі­вобережних полків звозили до нього велику кількість товарного зерна, для купівлі якого приїжджали торгові люди з Білогородкп. Вілої Церкви, Лисинки, Любара, Наволочі, Підгайців, Коростишева, Чорногородкн то­що⁷³. Торгівля хлібом у Києві пе припинялась протягом усієї другої половини XVlI ст., причому в досить великих розмірах. Крім неї, у місті продавали шкіру, фрукти, одяг, взуття, селітру та інші товари. Торгівлею на Правобережжі та інших землях займалися десятки, якщо пе сотні, торгових людей і купців з Києва. З глибинних районів Правобережжя вони вивозили в лівобережні міста прядиво, продукцію тваринництва і ремесел. Досить часто на подніпровських ринках продавали вовняні ви­роби з Поділля — рядна, ковдри, сукна, сіряки, киреї тощо.

Торговельні зв’язки існували і між лівобережними, слобідськими, правобережними та західноукраїнськими землями. Ще Б. Хмельницький у 1657 р. наказував козацькій старшині, щоб вона «з людьми міста Льво­ва. як з власними нашими, поводилась і в усякій торгівлі купецтву не ро­била перешкоди» ⁷⁴.

Досить тісні економічні зв’язки встановилися між районами добуван­ня прикарпатської солі та іншими українськими землями. Місцеві соле­варні задовольняли потреби в солі населення Західної України, Волині й частково Закарпаття ^7δ. Частина прикарпатської солі, незважаючи на не­сприятливі умови, надходила на Правобережжя і Лівобережжя. В ліво­бережних полках існувала категорія торговців (так звані коломийці), яка спеціалізувалась на її доставці з Коломиї, одного з найважливіших цен­трів соледобування в Прикарпатті. їх кількість в окремих містах досяга­ла 18 чоловік (Ніжин), проживали вони також у Пирятипі, Лубнах та інших містах⁷⁶. Тільки в 1672 р. в Прикарпаття за сіллю їхало з Пра­вобережжя і Лівобережжя 900 підвід ⁷⁷. Такі великі торгові валки були звичним явищем у торгівлі. Доставкою солі з Прикарпаття займалось і духовенство. Зокрема, право на безмитну торгівлю нею на Правобережжі та Західній Україні мали монахи Овруцького монастиря.

Важливу статтю торгівлі правобережних і західноукраїнських міст становили коні, воли, корови, вівці. Різники з Поділля часто скуповували їх у західноукраїнських містах. Великі партії волів і коней приганялись па Західну Україну з Волині та інших глибинних районів Правобе­режжя ⁷⁸.

Незважаючи па турецьке поневолення, населення Північної Букови­ни підтримувало торговельні зв'язки з жителями інших українських зе­мель, насамперед найближчих. У Східну Галичину та Поділля з Північ­ної Буковини приганяли волів і коней, вивозили шкіру, хутро, вино, мед, віск, горіхи тощо. Подібний асортимент півпічнобуковинських товарів надходив і на Лівобережжя та Слобожанщину. Важливу роль у налаго­дженні регулярної торгівлі між ними відігравали правобережні козаки С. Палія, які охороняли купецькі валки від нападів польської шляхти і розбійників. З Галичини на Північну Буковину поступали на продаж залізо, мідь, свинець, металеві вироби, різні тканини. Торгові каравани рухались переважно хотинською, чернівецькою та сорокською дорогами ⁷⁹. Основними предметами ввозу з інших українських земель були переваж­но вироби ремесел і промислів.

Не припинялись торговельні зв'язки між Північним Причорномор’ям, Кримом та іншими українськими землями. З Слобожанщини, Лівобе­режжя і Правобережжя тудп доставляли зерно, ремісничі вироби, шкіри, хутра тощо. Українські купці привозили в Північне Причорномор'я і Крим також товари з Центральної Європи, у тому числі тканини, вироби з заліза, предмети розкоші⁸⁰. З Північного Причорномор'я і Криму на північні українські землі надходили на продаж коні, тканини тощо. Але найбільше господарське значення мала торгівля сіллю, особливо тоді, коли ще не працювали на повну силу торські солеварні. Нею займались переважно чумаки з багатих козаків, міщан і селян. Не цуралась цього прибуткового виду торгівлі і козацька старшина, експлуатуючи працю залежних селян і наймитів⁸¹.

Включення України у формування всеросійського ринку. Входження України до Росії знаменувало початок нового етапу в українсько-ро­сійських торговельних взаємовідносинах. Якщо раніше вони мали епізо­дичний, нестабільним характер, то в другім половині XVIl ст. стали си­стематичнішими і набагато глибшими. З’явились ширші можливості для етноконтактування українського і російського народів. «Спілкування ет­носів,— наголошував радянський етнограф В. В. Піменов,— різні форми контактів між ними (торговельні, технічні, культурні, мовні та інші)... одним словом — здійснення міжетнічних контактів — безумовний закон етнічного розвитку» ⁸².

Міжетнічні контакти відбувалися тим інтенсивніше, чим більше соціально-економічних і культурних сфер вони охоплювали. В другій половині XVII ст. найпоширенішим видом зв'язків між українцями і ро­сіянами залишалась торгівля. її розвитку після визвольної війни значно сприяла політика Б. Хмельницького, спрямована па встановлення не тіль­ки політичних, а й взаємовигідних економічних відносин між Україною і Росією. В цьому був зацікавлений і царський уряд. Даючи в 1649 р. до­звіл українським купцям на безмитну торгівлю у прикордонних росій­ських містах, він тим самим відчутно послабив перешкоди, які існували між лівобережними українськими і російськими землями. Зони безмит­ної торгівлі поступово розширювались. В царській грамоті 1678 р. лівобе­режним міщанам дозволялось «торгувати сухим и водяным путем до Смоленска. Л Десною — до Брянска беспошлипо, а в Смоленск и в Брянск и в иные города ездить и с товаров своих пошлин не платить» ⁸³. З даль­шим розвитком економіки і формуванням всеросійського ринку лікві­довувались, хоч і повільно, митні кордони між російськими і україн­ськими ринками.

Всеросійський ринок втягував у свою орбіту насамперед лівобережні, слобідські та запорозькі землі. Завдяки пожвавленню українсько-росій­ського економічного спілкування у значні торгові центри перетворились Гадяч, Кролевець, Новгород-Сіверський. Ромни, Стародуб та інші міста. Встановилась постійна торгівля між окремими українськими та росій­ськими містами: Полтавою і Бєлгородом; Лютенькою, Лохвицею і Кур­ськом тощо⁸⁴. Тобто жвава торгівля велася на сусідніх ринках Росії та України, головну роль у якій грали дрібні торговці. Минаючи митниці, лі­вобережні селяни, козаки і міщани часто їздили продавати зерно, горілку і ремісничі вироби в російське прикордоння. Таємна торгівля була до­сить поширена в Севському і Путивльському повітах Росії й охоплювала досить широкі кола населення.

Поступово активізувалась торгівля лівобережних міст з центральни­ми російськими містами і особливо з центром формування всеросійсько­го ринку — Москвою. В окремі місяці в ній перебувало по кілька десятків торговців з Глухова, Погара, Прилук, Ніжина, Києва, Стародуба. Деякі з них жили в Москві тривалим час, одержуючи товари від родичів і компаньйонів, закуплених на українських землях⁸⁵. Лівобережні купці їздили також в Орел, Тулу, Калугу, Воронеж, інші російські міста, навіть такі віддалені, як Ярославль і Архангельськ⁸⁶.

З північних районів Лівобережжя па російські землі вивозили на продаж переважно поташ, прядиво і скляний посуд, з Миргородського і Полтавського полків — селітру. Крім них, у російські міста поступали фрукти, горілка, шкіра, сало тощо. Товарами іноземного виробництва торгували, як правило, грецькі купці, колонії яких існували у Ніжині, Києві та Переяславі. Вони доставляли в Москву в основному дорогий одяг, взуття і зброю, а також різноманітні прикраси. На відміну від до­воєнних часів позиції інонаціонального купецтва значно ослабли і вони вже не могли скласти серйозної конкуренції лівобережному купецтву.

У сфері впливу всеросійського ринку перебували і слобідські землі.

Щоб прискорити їх заселення і господарське освоєння, царський уряд дозволяв українським переселенцям вільно торгувати в ближніх росій­ських містах. Особливо жваві економічні зв'язки відбувалися між насе­леними пунктами Слобожанщини і Бєлгородом, Орлом, Курськом і їх сільськими округами. Тільки в 1687 р. через курську митницю на північ проїхало не менше 20 обозів з зерном, власниками яких виступали жите­лі Валуйок, Веприка, Карпова, Острогозька. Оскола та інших міст ⁸⁷. Важ­ливе значення у забезпеченні південних і південно-західних російських земель сіллю мала доставка її з Торських озер. В окремі роки з них виво­зилось по кілька сот цього цінного харчового продукту. Особливість тор­гівлі сіллю полягала в участі в ній широких мас дрібних торговців з се­лян, козаків і міщан. Па продаж у Росію надходили також смола, дьоготь,.селітра, риба, кавуни, виноград.

Стабільні торговельні зв'язки існували між Слобожанщиною і Доном, чому сприяла гостра потреба донського козацтва в продукції сільського господарства, ремесел і промислів при одночасному пожвавленні госпо­дарського життя па слобідських землях. На Дон найбільше вивозилось товарів першої необхідності.

З активізацією прикордонної торгівлі, участю в ній широких кіл на­селення Слобожанщина і Лівобережжя перетворилися в зони активного етноконтактування росіян і українців. У ході торговельних операцій українські торговці знайомилися з матеріальною і духовною культурою сусіднього народу, запозичували кращі її досягнення і, в свою чергу, зна­йомили російське населення з елементами етнічної культури України.

Слабшими були торговельні зв’язки російських міст з Запорожжям, Північним Причорномор’ям і Кримом. Торгівлею з Запорожжям вели в основному через Київ, куди із запорозьких земель поступали риба, мед, віск, шкіри, худоба та інші товари, де їх закуповували російські купці. Дещо активізувались торговельні відносини між Запорожжям і російськи­ми містами з 80-х років — розширився асортимент товарів, збільшився обсяг торговельних операцій. З Криму татарські, українські та російські купці вивозили на продаж у Росію коштовні турецькі тканини, породи­стих коней, прянощі тощо.

Незважаючи па міждержавні кордони, не припинялась торгівля між правобережними, західноукраїнськими та іншими землями. Уряди іно­земних держав намагалися всіляко ізолювати підвладні їм українські землі, перешкоджали проникненню на них російських товарів. На це, зо­крема. був спрямований універсал ставленика уряду Речі Посполитої П. Тетері про встановлення досить високого торгового мита на російські товари: за 40 соболів — 6 золотих, за 40 соболиних «пупків», 40 куниць та за «бунт» лисиць — по 2, з інших товарів — по 5 золотих ⁸⁸ Гальму в а- ли розвиток торгівлі між Правобережною Україною, Західною Українок» і Росією свавілля та відкритий розбій польських магнатів і шляхти.

Посередниками у цій торгівлі часто виступали київські та лівобереж­ні купці. Так, С. і М. Тарнавіоти протягом ряду років купували на пра­вобережних і західноукраїнських землях товари місцевого і закордонного виробництва, а потім перепродували їх у російських містах. І. Грнгор’св з Нових Млинів систематично відвідував правобережні, західноукраїн­ські й російські міста, де торгував різними товарами. Він неодноразово відвідував Неродичі. Межиріччя, Дубно, Кременець. Львів, Луцьк. Бере­жани, Володимир. Білогородку. Бородянку. Димер, Київ, Миргород, Пол­таву, Брянськ, Калугу, Тулу, Москву⁸⁹. Подібні поїздки практикували й інші купці.

Основна торгівля товарами місцевого виробництва велась на ринках сусідніх західних земель. Але при цьому не припинялась вона і па східних ринках, хоч і була значно слабшою. Багатий львівський купець X. Захно- вич у 50-х роках відправляв у Москву своїх агентів для купівлі соболів, яких потім збував на західноукраїнському ринку⁹⁰. Торгували у Москві, Вязьмі, Смоленську, Новгороді, Курську та Брянську також львівські купці С. Голубкович. Ф. Гросс, Л. Ходзенко, X. 'Романович, луцькі — О. Яковлев, О. Ільїп та ін. Предметами їх торгівлі були переважно ім­портні тканини, папір, скляний посуд, прянощі. В свою чергу, російські купці, серед них В. Позняков та І. Кадашевець, відвідували ярмарки у Львові. Луцьку та Бродах.

Торговельні зв’язки існували і між ринками Росії та Північної Буко­вини. Висловивши згоду прийняти Молдавію до складу Росії, царський уряд у 1656 р. дозволив молдавським, у тому числі й північнобуковип-, ським, купням вільно торгувати па території Росії. Правда, зі зміною політичної обстановки цей привілей було незабаром скасовано. Навіть при цьому північнобуковинські купці мали в торгівлі з російськими мі­стами переваги перед іноземними. Основними товарами їх торгівлі висту­пали вино, фрукти, копі, горіхи, горох, саджанці фруктових дерев і в досить незначній кількості вироби місцевих ремісників — сап'ян і дроги (прикрашена різнокольоровими вертикальними полосами тканина) ^9,. Го­ловну роль в економічних зв’язках Молдавії та Росії відігравала торгівля іноземними товарами, особливо турецькими тканинами і виробами з них.

Торгівлею між правобережними, західноукраїнськими, півпічнобуко- винськими, північночорноморськими, кримськими та російськими земля­ми займались переважно купці. Маси дрібних виробників були відрізані від неї скупниками, що обмежувало і етнічні контакти українців цих ре­гіонів з росіянами.

З Росії на українські землі поступали різноманітні товари. Росій­ські купці ввозили на Лівобережжя чимало солі з Пермського краю. В прикордонних містах її купували українські купці, а потім вроздріб збували безпосереднім споживачам. Широким попитом користувався на українських ринках російський текстиль з районів Hepexru і Костроми, де були розвинуті селянські промисли. На лівобережні землі він посту­пав у досить великій кількості⁹². Значна частина товарів надходила з російських земель на Україну через Свенський ярмарок. За обсягом тор­говельних операцій він поступався Макар'ївському більш ніж у два рази, але помітно переважав інші. Па нього приїжджали купці в основному з західних, південно-західних і південних районів Росії з товарами не тільки місцевого виробництва, а й з Сибіру, Середньої Азії та Китаю. За вартістю перше місце серед них належало цінним сортам хутра. Прода­вались також полотно, «крашенина», шуби, шкіри, цвяхи, ножі, сково-

роди, петлі для дверей і т. п. Серед іноземних товарів найчастіше зустрі­чались китайські тканини, шовк-сирець, листове залізо, дріт, олово, мідь, різнокольорові фарби^θ3. На західноукраїнські та північнобуковинські ринки надходили з Росії переважно дорогоцінне хутро, а також кінська збруя, полотно, шуби ⁹⁴.

Не припинялась транзитна торгівля через Україну між Сходом і Заходом. У порівнянні з довоєпними роками збільшилась кількість цен­трів транзитної торгівлі, насамперед па Лівобережнії! Україні. В них перетворились Ніжин, Прилуки, Стародуб. На Правобережжі — це IIe- мирів. Бар, Біла Церква, а також традиційні центри Київ, Кам’яиець- Подільський, Луцьк, Львів, Володимир-Волинський тощо. В багатьох з них стояли склади, де зберігались закордонні товари. Головна роль у цін торгівлі належала іноземним купцям, а також купцям іноземного похо­дження. які проживали на Україні. В окремих містах — Києві. Переясла­ві, Ніжині, Кам’япці-Подільському, Луцьку. Львові тощо існували цілі колонії іноземців, більшість яких займалась торгівлею. Разом з тпм у ній брали участь й українські купці. В Росію через Україну вивозились з країн Близького Сходу переважно дорогоцінні тканини і прянощі, із Західної Європи — тканини, прикраси тощо. Головним предметом експор­ту з Росії залишалось хутро собол.в.

Виробничі зв'язки. У другій половині XVII ст. виробничі зв’язки між українськими та навколишніми слов'янськими землями розширились і набули більш сталого характеру. Цьому значно сприяли належність українців, білорусів, росіян і поляків до етносів одного господарсько- культурного типу, а також об’єднання України з Росією. У виробництві товарів частини цих етносів було більше спільних рис, ніж відмінностей.

Тісні виробничі зв’язки встановились між російськими землями і Слобожанщиною. Поселяючись на слобідських землях, селяни-втікачі та служиві люди у своїй практичній діяльності спирались па виробничі па­вички, типові для російського етносу. Кращий їх досвід запозичувався українцями для дальшого удосконалення знарядь праці й технології ви­робництва. Значний вплпв на зміцнення обороноздатності краю та його архітектуру справляли російські будівельники. Вони споруджували фор­теці, оборонні лінії, а також житлові будинки за правилами російського фортифікаційного і цивільного будівництва, що надавало архітектурі Слобожанщини рис, характерних для більшості російських земель. Свої сліди залишала в ній будівельна діяльність і українських переселенців. Подібне спостерігалося в різних сферах виробництва.

Виробничий досвід жителів Слобожанщини поширювався також па російські землі. Царський уряд неодноразово наказував бєлгородським воєводам направляти в Москву спеціалістів по розведенню худоби, ви­рощуванню фруктових дерев і винограду. Високо цінувалось уміння мі­сцевих суднобудівників, яких власті залучали до будівництва суден. Почастішали такі випадки в 1695—1696 рр.. коли під Воронежем ство­рювався флот Російської держави. Досить поширеною за межами Слобо­жанщини була праця місцевих гончарів. Вони клали печі і обкладали їх кахлями в будинках багачів, готували глиняні форми для відливки дзво­нів, ремонтували лазні й виконували інші роботи в Бєлгороді, Курську, Воронежі ⁹⁵.

Після об’єднання України з Росією активізувались виробничі зв’язки між лівобережними і російськими землями, охоплюючи все шир­ші галузі виробництва. Українські садівники часто їздили в Москву для догляду за царським садом. Один з них у 1671 р. віз з собою взяті в садах Києво-Печерського, Михайлівського Золотоверхого, Мн нільського, Видубецького, Кирилівського і Софійського монастирів кілька сот саджан­ців слнв-угорок, вишень, черешень, яблунь, груш, морелей, брасквінів, горіхів, а також багато виноградних лоз⁹⁶. Бували в Москві виноградарі та садівники з Мгара, Полтави та інших лівобережних міст. Для пере­дачі професійних знапь їздили в російські міста і села українські тва­ринники і пасічники.

У пошуках кращого заробітку переходили в російське прикордоння лівобережні гончарі, шевці й кравці. В господарствах російських поміщи­ків у Севському, Обоянському та інших повітах працювало багато укра­їнських винокурів. Окремі з них запрошувались царським урядом на роботу в царські винокурні. Ділились своїм досвідом з російськими май­страми українські гутники, рудники і селітряники. Часто українці та ро­сіяни спільно користувались млинами, які стояли в українсько-росій­ському прикордонні, зокрема на річках Xyca, Клевепь і Знобівка.

У свою чергу росла чисельність російських майстрів па лівобереж­них землях. Районами найбільш активного виробничого спілкування українців і росіян стали Стародубщина і Чернігівщина, де оселилась пе­реважна більшість селян-утікачів з Росії. Серед них були майстри різних спеціальностей — шевці, кравці, конвісари, людвисари, рудники і гутни- ки⁹⁷. Активну участь у зміцненні обороноздатності українських міст брали російські майстри з служилих людей. Разом з місцевими жителями вони будували укріплення і культові споруди в Києві, Чернігові. Пере­яславі. Тривалий час спорудженням церков Братського і Пустинно-Ми- кільського монастирів у Києві керував відомий російський архітектор Й. Старцев ⁹⁸. Збільшувалась кількість будинків, зведених у стилі росій­ської архітектури. У Києві наприкінці XVII ст. вони утворили Рейтар­ську і Стрілецьку слободи.

Російські майстри відіграли важливу роль у розвитку цегельнії цтва на Україні. В окремих лівобережних містах (Київ, Чернігів) вони спо­руджували цегельні, продукція яких ішла па будівництво фортифікацій­них і цивільних об’єктів. Активно впливала російська промисловість на обробку металів і виготовлення вогнепальної зброї на Україні. В Києві у 80-х роках 12 російських ремісників разом з українськими зброярами виготовляли і ремонтували гармати, рушниці і списи. В українські міста надсилались російські майстри по виробництву пороху і оцту, лікарі.

Виробничі зв’язки існували між запорозькими і російськими земля­ми. З Росії на Запорожжя направляли майстрів для будівництва Новобо- городнцької фортеці і виготовлення пороху. А запорозькі теслі залуча­лись царським урядом до будівництва суден на Брянщипі.

Не припинялись зв’язки між сусідніми українськими, білоруськими, польськими, угорськими та іншими землями, сприяючи зближенню різ­них етносів.

У другій половині XVII ст. пожвавилась торгівля па Лівобережній Україні, Слобожанщині і Запорожжі. Місцеві ринки переростали в облас­ні. втягуючи в орбіту свого впливу все ширші маси населення. Повіль­ніше відбувались ці процеси па українських землях, захоплених загарб­никами. Незважаючи на державні кордони, між українськими землями існували торговельні зв’язки, які відіграли важливу роль у становленні економічної спільності української народності.

Лівобережжя, Слобожанщина і Запорожжя активно включились у формування всеросійського ринку, величезні потенціальні можливості якого стали важливими факторами їх економічного розвитку, етнічної консолідації української народності та переростання її в буржуазну на­цію. В сферу його впливу поступово втягувались правобережні та захід­ноукраїнські землі. Торговельні зв’язки між українськими і російськими землями доповнювались виробничими зв’язками, які сприяли дальшому розвитку продуктивних сил українського і російського народів і одно­часно поглибленню етпоконтактування між ними.