3. РОЗВИТОК ЕЛЕМЕНТІВ КАПІТАЛІЗМУ В СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ, АГРАРНИХ ВІДНОСИНАХ І ПРОМИСЛОВОСТІ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ЕКОНОМІЧНУ СПІЛЬНІСТЬ НАРОДНОСТІ

Зрушення в сільському господарстві. Еволюція феодалізму на Україні на­була в XVIII ст. нових рис — в надрах натурального господарства, яке продовжувало панувати, все чіткіше визрівали й формувалися буржуаз­ні відносини.

Збільшення протягом століття попиту на сільськогосподарську про­дукцію зумовило розширення посівних площ у поміщицьких маєтках. Так, у 1700 р. Петро І пожалував канцлеру Г. І. Головкіну маєток у Лубенському полку на Лівобережжі. Не задовольняючись його розміра­ми, Г. І. Головків розширяв маєток за рахунок купленої в місцевих ко­заків землі. Лише в селах Добре, Ломнове і Тополя він придбав до 2,5 тис. четвертей земельних угідь. У 60—80-х роках тільки на одному Біловізькому хуторі Бахмацької сотні В. Кочубея зерновими засівали понад 100 дес. землі". В другій половині XVIII ст. почався бурхливий розвиток зернового господарства в економіях К. Г. Розумовського та П. О. Рум’янцева-Задупайського. Лише в Бакланській і ІІІептаківській волостях на Лівобережній Україні, що належали К. Г. Розумовському, в 1750 р. зберігалось понад 41 247 четвертей «різного хліба». Крім то­го, «розданного» з панських закромів «в займи тамошним поддавши раз­ного хлеба» нараховувалось 3236 четвертей ^,0°.

IIa Правобережжі та західноукраїнських землях з розвитком вироб­ництва сільськогосподарських продуктів і пристосуванням господарств феодалів до потреб ринку також спостерігалось поступове збільшення посівних площ.

За доби пізнього феодалізму землеробство на Україні мало голов­ним чином зерновий характер. Як і раніше, населення широко культи­вувало жито, пшеницю, ячмінь, овес, а також просо, гречку, горох тощо. Проте в XVIII ст., особливо в другій половині, відбувалося поглиблення спеціалізації окремих сільськогосподарських районів. Наприклад, па Лі­вобережжі та Слобожанщині більше уваги почали приділяти вирощуван­ню жита, на Півдні — пшениці, зокрема арнаутки, попит на яку за кордоном зростав з кожним роком. Арнаутка була менш вибаглива до природно-кліматичних умов, стійкіша проти вітру, морозів і засухи. На півдні Волині па середину століття під пшеницю відводилось близько 20— 25 % фільваркового озимого клину. В другій половині XVIII ст. в окре­мих фільварках феодалів посіви пшениці досягали вже ЗО % озимого клину ^l03. Цьому в значній мірі сприяв ріст цін на зерно. В фільварко­вому господарстві спостерігалось розширення асортименту культур, які висівалися. Так, якщо в Олександрійському фільварку на Правобережжі в 1784 р. висівали тільки один сорт пшениці, то через чотири роки вже три: сапдимпрівський, так звані білий і червоний ^,°⁴.

У другій половині XVIII ст. у багатьох районах України почали культивувати картоплю. Освоєння цієї нової і важливої культури в різ­них місцевостях проходило нерівномірно. Зокрема, в Ізюмській провінції (Слобожанщина) в 1770 р. було висаджено до 66 пудів картоплі, а зі­брано понад 115 пудів. У Острозькій провінції в цей же рік посадили близько 150 пудів картоплі, а накопали — 550 пудів ^,°⁵. На початку 1752 р. в засіках Мукачево-Чинадіївської домінії на Закарпатті зберіга­лось 11 коблів [**] картоплі.

Приблизно в той же час селяни Покуття й півдня Поділля почали культивувати кукурудзу, яка раніше в цих краях була невідома.

Розвиток товарно-грошових відносин зумовив збільшення посівів тех­нічних культур, зокрема тютюну, коноплі. З кінця XVIII ст. па Полтав­щині та Чернігівщині населення почало використовувати вищі сорти тю­тюну замість махорки і бакупу. До другої половини століття відносяться перші спроби ведення садівництва й виноградарства, особливо па Пів­денній Україні та Криму, па науковій основі. В цей же період в земле­робську культуру впроваджують цукровий буряк і соняшник.

Зрушення спостерігались також у системах обробітку грунту. Одно­часно зростала площа угноюваних ланів. Окремі великі землевласники, зацікавлені в збільшенні прибутків від землеробства, поступово руйну­вали стару двопільну сівозміну, яка відживала свій вік, і запроваджу­вали багатопільну систему. Тим самим вони закладали основу для ра­ціонального ведення сільського господарства. Нововведення, хоч і в дуже обмеженій формі, проникали і в господарства селян. Трипільна система в XVIII ст. установилась на великій площі, головним чином за рахунок перелогів. У цей період вона, наприклад, панувала серед систем обро­бітку грунту на Правобережжі, частково в Східній Галичині. Але селяни не завжди дотримувалися її. Інколи протягом кількох років вони сіяли на власних ділянках ту саму культуру, що часто призводило до висна­ження землі і загибелі врожаю. У Південній Україні найбільші прибут­ки при відносно незначній затраті праці давала перелогова система. В гірських карпатських селах орної землі було обмаль, тому землероб­ство тут в основному зводилось до вирощування городини ^,°⁷.

В XVIII ст. на Україні важливого значення набуло тваринництво і, зокрема, племінне господарство.

Па Лівобережжі та Слобожанщині, крім української, розводили ко­ней російської, англійської, німецької, угорської, датської, іспанської, арабської, неаполітанської, турецької та нормандської породи.

Ще в першій чверті XVIiI ст. територію України, що входила до складу Російської імперії, царський уряд намагався перетворити в ра­йон високоякісного вівчарства. За ініціативою Петра І сюди направля­лися навіть іноземні спеціалісти — шахмейстри, а також створювались отари тонкорунних овець сілезької та іспанської породи, засновувались царські й скарбові заводи. Па Лівобережжі в 80-х роках існувало вже 209 великих овечих заводів ¹¹°. Царський уряд сприяв також підготовці вітчизняних спеціалістів — вівчарів. З цією метою за кордон па навчання посилали як росіян, так і українців. Зокрема, в 1724 р. було видано указ про відрядження в Сілезію за державний кошт людей для знайом­ства з розведенням та стрижкою тонкорунних овець. У тому ж році пу­блікується спеціальна інструкція з цієї справи. Окремі поміщики пра­гнули поліпшити породи овець у своєму господарстві, купуючи найкращі чистопородні екземпляри за кордоном. Прийняті урядом заходи дали можливість у майбутньому формувати на місцях власні кваліфіковані сільськогоспода рські кадри.

Важливе місце в сільському господарстві країни, особливо в північ­них районах, займало свинарство. Протягом століття його розвитку сприя­ло збільшення кормової бази (головним чином за рахунок відходів від гуральництва).

На XVIII ст. припадають спроби активного розведення па Україні шовкопряда, який давав цінну сировину для шовкової промисловості.

Зрушення, що сталися в сільському господарстві України, свідчили про формування в XVIII ст. якісно нових відносин у економічній спіль­ності української народності, про невпинний розвиток в надрах старої феодальної системи елементів капіталістичного укладу.

Зміни в феодальній земельній власності й землеволодінні. Протягом досліджуваного періоду істотні зміни відбулися в феодальній власності на землю і землеволодінні селян, міщан і рядових козаків. На Лівобе­режній Україні в першій половині XVIII ст. продовжувала зростати земельна власність старшини і православних монастирів. У 1743 р. за 314 старшинами закріплювалось близько 20 тис. посполитських дворів¹¹¹. Швидко збільшувались маєтності російських вельмож — Г. Долгорукого, Г. Головкіна, П. Шафірова, Б. Шереметьева, а також грузинських дво­рян і князів.

Світським феодалам не поступались духовні землевласники. За да­ними «Генерального слідства про маєтності» 1729—1730 рр., число дво­рів залежних від монастирів селян і міщан досягало 11 073, що станови­ло понад 20 % загальної кількості дворів ^,,2. У 1786 р. в підданстві 60 монастирів па Лівобережній Україні знаходилось 422 600 посполи- I их ^,,s.

Як і раніше, феодальна земельна власність зростала, з одного боку, за рахунок освоєння цілини та запущених земель, з іншого — шляхом скупки і захоплення ділянок основної продуктивної сили краю — селян­ства, рядового козацтва, міської бідноти. Загарбання та скуповування землі в народних мас у XVIII ст. набуло вражаючих розмірів і темпів. Про це, зокрема, свідчить широке скорочення дворів посполитих у «віль­них» військових містечках і селах. Наприклад, в 9 полках [††] у 1729— 1730 рр. нараховувалось 27 969, у 1743 р.— 19 684 дворів, в 1751 р.— 6952 двори і 5469 бездворовпх хат, а в 1752 р. їх залишилось відповідно 2859 і 2682 ^,u. За іншими даними, па початку 50-х років у «вільних» військових маетностях збереглося тільки 1723 двори та 1852 бездворих хати ^,,5.

Протягом XVIII ст. інтенсивний процес зростання феодальної зе­мельної власності відбувався на Слобідській Україні. Наприкінці століт­тя вже половина земельного фонду регіону зосередилась у руках 250 по­міщицьких родин. Величезні масиви землі належали Копдратьєвим, Квіт­кам, Допець-Захаржевським. Зростала земельна власність дрібних і середніх феодалів, на долю яких припадало близько 1,5 мли десятин зем­лі ∙^,β. Досить значних розмірів на Слобожанщині в цей період досягала монастирська власність. На середину 80-х років площа земельних угідь монастирів перевищувала 85 тис. десятин.

Докорінних змів (особливо після визволення Північного Причорно­мор’я та Приазовья і приєднання Криму) зазнали феодальна земельна власність і землеволодіння в південних районах країни. Якщо в першій половині XVIlI ст. освоєння земель тут мало відносно довільний харак­тер і здійснювалось головним чином шляхом займапщини, то вже з се­редини століття розподіл земель вівся під безпосереднім наглядом і керівництвом царського уряду та місцевої адміністрації. В 1787 р. у Ка­теринославському намісництві поміщикам вже належало 5730 тис. деся­тин, або 41,5 % всієї землі, а державним селянам 4193 тис. десятин, або 30.3 % від загальної кількості землі ^π7. В Криму феодалам тільки в 1784 р. було роздано 24 432 десятини. У 1787 р. площа наданих земель тут дорівнювала 116 555 десятинам.

У 1786—1788 рр. царський уряд, проводячи в загальнодержавних масштабах політику, спрямовану на підпорядкування духовної влади світській, здійснив на Лівобережній, Слобідській і Південній Україні се­куляризацію монастирських маєтків. Внаслідок цього більша частина земельних угідь монастирів перейшла у власність держави і окремих світських феодалів.

На Правобережжі, після укладення Прутського трактату 1711 р., польські магнати і шляхта посилили наступ на ще не зайняті масиви земель. Протягом першої половини XVIII ст. у регіоні повсюдно утвер­дилась феодальна земельна власність. В один із великих землевласників перетворилась коропа. Якщо в 1683 р. їй належало всього 23 населених пункти з 185 дворами, то в 1765 р. вона володіла 332 поселеннями з 20 680 дворами ^llβ.

Процес формування і розвитку феодальної земельної власності па західноукраїнських землях обумовлювався іноземним напуванням (до 1772 р.— шляхетської Польщі, потім — Австрії). Після загарбання цих земель Габсбургською монархією соціально-економічне становище їх на­селення пе зазнало істотних змін. Як і раніше, тут продовжувала пану­вати феодально-кріпосницька система з її відсталими виробничими від­носинами. За даними першого австрійського перепису, в Галичині нара­ховувалось 19 тис. шляхетських родин, але до заможного її прошарку належало всього кілька десятків шляхтичів (1773). Найбільшими магна­тами в краї залишались ГІотоцькі, Любомирські, Замойські, Яблоновські, Попятовські, Дзедушипські та ін. Нижчий щабель в ієрархії земельних власників займала дрібнопомісна шляхта, що мала незначні земельні угіддя '^,9.

Проведення австрійським урядом у 70—80-х роках на західноукра­їнських землях реформ (юридичне визнання за селянами права перехо­ду, обмеження сваволі феодалів і вотчинних судів, певне зменшення рев­ти тощо) не привело до корінної ломки старих аграрних відносин. Зміцнивши свою владу і придушивши антифеодальні виступи, австрій­ський уряд став на шлях ліквідації тимчасових уступок селянству.

Зростання великої земельної власності та її перерозподіл сприяли консолідації в соціальній структурі української народності класу фео­далів.

Характер володіння землею селян, міщан і рядових козаків, особли­во па Лівобережжі, Слобожанщині, Правобережжі, а в другій половині XVlIl ст. і в Південній Україні, значною мірою визначала займанщп- на — займання землі під посіви, влаштування млинів, пасік тощо явоч­ним порядком. У попередньому столітті займанщина давала достатню підставу для користування землею та права спадкоємності. Проте з даль­шим наступом феодалів на права посполитих і рядового козацтва пер­вісне значення заїмки втрачається. Вже в другій половині XVIII ст. пра­ва селян, міщан і козаків на землю, придбану в такий спосіб, державна влада не визнавала.

Існування на Україні особистого, сябринного та общинного землево­лодіння народних мас обумовлювалось усім попереднім соціально-еконо­мічним розвитком. Однак з середини XVIIl ст. у землеволодінні поспо­литих і рядових козаків настає переломний етап. У зв’язку з формуван­ням елементів капіталістичного укладу і передусім приватної власності па землю землеволодіння сябринних і общинних союзів поступово за­непадає. Особиста форма володіння землею поступово стає пануючою. Така тенденція особливо чітко простежувалась у землеволодінні селян і козаків Лівобережжя та Слобожанщини.

Формування великої феодальної власності на землю призводило до обезземелення безпосередніх виробників. На 1751 р. такі категорії коза­ків на Лівобережжі, як «мало грунтові» та «нищетні» в десятки, сотні разів перевищували «можно» й «середньо грунтових». Двори заможних селян і міщан, позначені в документі як «можно грунтові та знатного промислу» і «середньо грунтові та середнього промислу», становили мен­ше 1 % від загальної кількості дворів, а «мало грунтові та малого про­мислу» і «нищетні» близько 99 %. Причому чисельність дворів «пищет- пих» селян і міщан перевищувала кількість «мало грунтових та малого промислу» більш ніж у 12 разів ^,2°. У Галичині число обезземелених се­лян у першій половині XVIII ст. перевищувало 41 % загальної кіль­кості селян проти 25,9 % у другій половині XVII ст.¹²¹ Втрачаючи зем­лю, посполиті змушені були шукати сторонніх заробітків.

Комутація феодальної ренти. Розвиток земельної власності обумовив відповідні зрушення в структурі феодальної ренти. На початку XVIIl ст. на Лівобережній Україні в ряді старшинських і монастирських маєтків регулярною стала дводенна панщина. На 40-ві роки XVIII ст. її розмір становив 2—3 дні на тиждень. В окремих маетностях під час польових робіт мала місце і щоденна панщина '²². Дедалі частіше вона поєднува­лася з натуральними і грошовими оброками. В деяких маєтках зустріча- лися посполиті, які, за термінологією тогочасних джерел, «сиділи па чинші», тобто за користування землею платили певну суму грошей або віддавали певну кількість продуктів ^,23.

У другій половині століття панщина в окремих категоріях помі­щицьких маєтків досягала вже п’яти і більше днів на тиждень. Поряд з посиленням відробіткової ренти йшов процес заміни натуральних об­років грошима. Значного поширення це явище набуло в північних райо­нах Лівобережжя.

Нерідко рядові козаки також потрапляли в залежність до феодала і нарівні з його посполитими виконували повинності. Наприклад, багато козаків с. Оболонь Чернігівського полку з 1709 по 1726 р., «живучи па своем отческом кгрунте козачом», платили місцевому полковнику чинш (кожний в середньому по 6 крб. на рік), а також відбували різні по­винності. Бунчуковий товариш ГІ. Чарнолузький «порабощал в поддан­ство» і примушував до виконання повинностей козаків с. Фоєвичі To- пальської сотні Стародубського полку (1748) ^ijm.

У другій половині XVIII ст. 4—5 днів на тиждень досягла панщина на Слобожанщині м Правобережжі (в той час як у першій половині вона становила 1—2, рідше 3 дні). Високі норми відробіткової ренти співісну­вали тут з великими грошовими обробками. Па Прикарпатті в першій половині XVIII ст. посполиті виконували в середньому 2—4 панщинних дні щотижня (в залежності від розмірів земельного наділу і кількості робочої худоби). Причому, в більшості випадків переважала дводенна відробіткова рента. Протягом другої половини століття вона досягала тут вже 4—5 днів на тиждень. Крім того, селян і міщан нерідко змушували працювати в суботні і недільні дні, особливо під час польових робіт ^|25.

Крім виконання ренти на власних феодалів, посполиті, а також ря­дові козаки сплачували й обтяжливі державні податки, які протягом досліджуваного періоду помітно зросли. Наприклад, па Лівобережній Україні до середини 60-х років не існувало точно визначених норм нату­ральних і грошових зборів у державну казну. Проте в 1765 р., згідно з царським указом, двори селян, міщан, підсусідків і козаків-підпомічників обкладались новим, так званим «рубльовим окладом», що був значно ви­щим, ніж попередні «копснстенські» збори [‡‡]. В 1776 р. на Слобожанщині, а в 1783 р. на Лівобережжі було введено подушний податок. Тільки на Лівобережній Україні він становив величезну суму — 1 194 819 крб. на рік замість попередніх 393 441 крб.¹⁶² Для другої половини XVIII ст. все більш характерним стає заміна натуральних податків грошима. Так, в одному з указів за 1796 р. Катерини II Сенату читаємо: «...хлебная подать с будущего 1797-го года отменяется; вместо же ея збирать в каз­ну нашу деньгами...» ¹²⁷ Дія цього указу поширювалась не лише на Лі­вобережну, Слобідську і Південну Україну, а й на деякі інші губернії Російської імперії.

Царський уряд, проводячи заздалегідь продуману політику посту­пового закріпачення селянсько-козацьких мас України, вже в 60-ті роки дозволив поміщикам без суду і слідства відправляти селян на каторжні роботи і у Сибір на поселення та віддавати їх у рекрути. Селяни втра­тили одну із своїх громадянських прерогатив — під загрозою суворої кари їм заборонялось скаржитись на своїх поміщиків ^,2δ.

Для встаповлеппя пад посполитими повної і пеобмеженої влади ве­ликі землевласники домагалися від царського уряду юридичного оформ­лення кріпосного права. Катерина II, йдучи назустріч цим вимогам, ука­зом від 3 травня 1783 р. остаточно заборонила переходи селян з місця на місце і закріпила їх у тому стані, в якому вони перебували згідно з останньою (1782) ревізією. Указом від 21 квітня 1785 р. українська старшина одержала права російського дворянства.

Встановлення кріпосного права позбавило селян будь-яких грома­дянських прав. Кріпак вважався власністю поміщика, прирівнювався до його майна. Повна безправність селянина неодмінно призводила до зу­божіння його господарства. Втративши можливість самостійно вести власне господарство, посполиті часто були змушені йти в найми. Вільно­наймана праця в другій половині XVIlІ ст. набула значного поширення і застосовувалась фактично на всій території України як в поміщицьких, так і селянських господарствах.

Вплив промислового виробництва на становлення економічної спіль­ності народності. Нові явища особливо виразно проявились у мануфактур­ному виробництві, яке розвинулось на базі дрібних селянських промис­лів і міського ремесла. Саме поява мануфактур свідчила про утворення виробничої сили, яка, за визначенням К. Маркса, «сама своєю суттю є масова сила». К. Маркс також відзначив, що мануфактура являє собою кооперацію, котра вже «грунтується па поділі праці» ^l29.

Поширення мануфактур у різних регіонах України було характер­ним для XVIII ст. Проте не всі вони відразу набували капіталістичного характеру. В умовах панування натурального господарства існувало ба­гато мануфактурних і кустарно-кооперативних підприємств, де всі ви­робничі процеси здійснювались лише на основі підневільної праці. Зо­крема, одну з специфічних рис промислового розвитку Галичини, на від­міну від Лівобережжя, Слобожанщини, Півдня країни, становило те. що тут всі мануфактури були кріпосними з застосуванням в основному пра­ці «підданих» феодалів. Лише кваліфікована праця майстрів була найма­ною ^,3°. Це значною мірою обмежувало ріст мануфактурного виробниц­тва і визначало його консервативність. Лише окремі з галицьких ману­фактур згодом перетворились у фабрики.

IIa Україні діяла певна кількість промислових підприємств з вико­ристанням одночасно кріпосної та вільнонайманої праці. Ці заклади ма­ли змішаний характер і свідчили про перехідний етап від «чисто» фео­дального виробництва до капіталістичного.

«Нову, капіталістичну форму» в промисловості України, як і Росії, становила мануфактура з цілою системою експлуатації праці найманих працівників. Вона виникла в результаті розкладу дрібного товарного ви­робництва і підпорядкування його капіталові. Саме така мануфактура «революційно» діяла на процес ломки старих, відживших свій вік фео­дальних відносин і заміни їх буржуазними.

На відміну від капіталістичної, вотчинна (і кріпосна взагалі) ману­фактура утворилася внаслідок втягування в товарно-грошові відносини господарств феодалів, їх монопольного володіння робочою силою, а та­кож наявності необхідних навиків у селян при виконанні мануфактур­них робіт.

Поява і зростання великих мануфактур, зокрема винокурень і тек­стильних закладів, вкладення у їх будівництво і розвиток великих кош­тів свідчили про формування нового типу підприємств, капіталістичних за своїм характером. Крім того, виділення з маси дрібних закладів озна­чало і зростання на них продуктивних сил. Тільки у 80-х роках XVIII ст., за далеко не повними даними, на винокурних заводах Лівобережжя і Слобожанщини було зайнято близько 10 тис. чоловік ^,31.

Зрушення, які сталися протягом досліджуваного періоду в промис­ловості, зумовили значні зміни в соціальній структурі української на­родності. Це безпосередньо проявилось у збільшенні кількості ремісни­ків і купців у містах і містечках. У 10 містах (Київ. Козелець, Остер, Лубни, Хорол, Полтава. Городище, Золотоноша, Переяслав, Пирятип) Київської губернії в 1782 р. нараховувалось 9532 міщанина і купця, з них лише в Києві 6043 ^,32. Основну масу міщан становили ремісники.

У Катеринославському намісництві кількість цехових ремісників у 1774 р. становила 1054 чоловіка, у 1768 р,— 14 008. у 1787 р.—14 718, а в 1789 р.— вже 16 149 чоловік. Тобто 3 1774 по 1789 р. кількість це­хових ремісників зросла більш як у 15 разів. Коли врахувати те, що в 1789 р. все населення намісництва складало 399 808 чоловік, то вияви­ться, що на його території цеховим ремеслом займалося 4 %. В той же час число цехових ремісників у Харківському намісництві не перевищу­вало 1 % всього населення ^l33. Це обумовлювалось тим, що розвиток ре­месла в Південній Україні йшов швидшими темпами, ніж у інших райо­нах країни, але не однаково інтенсивно по всій території.

Кількісно зріс склад ремісників у містах і селах Закарпаття. Так, у 1715 р. на території Ужанського і.Марамороського комітатів прожива­ло 119 ремісників, або 0,46% загального числа мешканців. У 1720 р. в Ужгороді, Страйнянах і Капушанах налічувалось 95 ремісників, у Ви­пікові 4 шевці й 6 ткачів, Хусті — 2 шевці, 1 коваль, 2 різники, 2 куш­ніри і 2 ткачі. Через 65 років лише в Ужгороді та Сигеті — центрах Ужанського і Марамороського комітатів — існувало 226 ремісників, або майже більше, ніж їх було в 1715 р. на всій території закарпатських ко­мітатів. В одному Ужгороді з 1764 по 1785 р. кількість ремісників збільшилася в 4,5 раза ^,34.

Протягом XVIII ст. на Україні відбувалось дальше поглиблення спеціалізації по окремих галузях промисловості, виділення нових само­стійних професій. Так. продукція рудень в основному задовольняла по­треби населення, що займалось сільським господарством. Зокрема, Па- лузька рудня (Новгород-Сіверське намісництво) спеціалізувалась на ви­готовленні залізних знарядь праці для землеробства ^|35. Па території Чернігівського намісництва в руднях для потреб господарства виковува­ли смуги заліза, сошники.

У цей же період активізувалось поглиблення поділу праці па се­літряних заводах. Тут уже чітко проступають головні ознаки простої мануфактури. Селітряні варннці поступово виходять за рамки дрібного виробництва. В другій половині XVIII ст. окремі міста і містечка почали виділятися серед інших населених пунктів значним поширенням одного або небагатьох видів ремесла. Паралельно з процесом спеціалізації в промисловості спостерігалась дальша товаризація виробництва, при якій все більше продуктів праці окремих виробників поступало на ринок. З’являються цілі промислові села і містечка, господарське життя яких підпорядковувалось вимогам ринку ^,3β.

Міста — центри концентрації неземлеробського населення. Одним із результатів економічного розвитку України в XVIII ст. стало дальше відокремлення промисловості від землеробства. В другій половині сто­ліття значна частина міських, містечкових і навіть сільських ремісників та промисловців жила частково або виключно за рахунок прибутків з свого ремесла чи промислу. Відхід від землеробства, праця в наймах на підприємстві чи підробітки «в людях» перетворювали пайбіднішу части­ну населения у спролетарпзовану масу. Розвиток промисловості па Україні в XVIIl ст. призвів не тільки до кількісного зростання перед- пролетаріату, а й до значної його концентрації в містах, містечках і на­віть селах з великими підприємствами. Це явище було однією з ознак початкового етану зародження робітничого класу.

В містах і на промислових підприємствах Лівобережної України зо­середилось кілька тисяч ремісників. Лише в Києві в 1762 р. працювало близько 3 тис. ремісників. До найбільших ремісничих центрів регіону належали також Ніжин, Стародуб, Полтава, Чернігів, Гадяч. Лубни та ін. На Слобожанщині наприкінці XVIII ст. існувало 6776 ремісничих підприємств, де працювало 38 834 робітників¹³⁷. На півдні України про­мисловими центрами з порівняно високим відсотком ремісничого населен­ня стали міста Катеринослав, Маріуполь, Херсон, Бахмут, Слов’янськ і т. д. Процес формування промислово-торговельних центрів відбувався на території Правобережжя й західноукраїнських земель. Зокрема, в Схід­ній Галичині було 123 міста, 81 містечко і понад 3 тис. сіл. В них про­живало 356 665 ремісників, з них ткачів приблизно 13 тис., шевців — 4 тис., мельників — 3 тис., кравців — 2 тис., ковалів — 2 тис. тощо (1773) '³⁸.

Великих розмірів концентрація робітників у промисловості досягла на окремих підприємствах. Так, на 6 шкіряних «заводах» Лівобережної України в 1766 р. нараховувалося 2696 майстрів і робітних людей, на­браних з різних полків. Близько 600 «малоросіян» і 100 «переведених» великоросі я н обох статей обслуговували Ряшківську суконну мануфак­туру М. Юсупова (1786) ^,39. Сотні робітних людей працювали на Глуш- ківській суконній мануфактурі (Слобожанщина), Кременчуцькому збройному і Херсонському ливарному заводах (Південна Україна).

Серед робітних людей, зайнятих у різних галузях промисловості, продовжувалось формування кадрів «потомствених» працівників. У 1767—1768 рр. на 17 руднях України значилось 190 робітників. З них місцевих жителів — 109, «захожих» з інших рудень — 35, з лівобереж­них сіл — 33, Правобережжя — ІЗ¹⁴⁰. Ці дані свідчать, що понад 42% всіх робітників прийшли на рудні з сіл і містечок. Причому близько 18 % становили кваліфіковані працівники, які до цього вже залучались до роботи в залізоробному виробництві. Певну їх частину складали ро­бітні люди, для яких професія рудника стала спадковою. Майже кожну новостворену гуту в XVlII ст. обслуговували робітники, які раніше зай­малися виготовленням скла на інших підприємствах. Лише на Орликів- ській гуті на Чернігівщині в 60-х роках з 24 робітників половина при­йшла з інших ryτ ^ul.

У досліджуваний період на Україні спостерігається таке цікаве яви­ще, як переведення робітних людей з одного промислового підприємства на інше. Так, про надсилання робітників з Глушківської приватної су­конної «фабрики» на Бахмутські казенні солеварні йшла мова в рапорті капітана В. Ліндемеєра бахмутській заводській конторі ¹⁴²

Перехід робітників з підприємства па підприємство сприяв поши­ренню технічного досвіду та навиків. Для багатьох робітних людей їх професії стали «потомственими», про що, зокрема, свідчать набуті ними прізвища: ІІІуляр, ПІкляр, ІІІклярепюк (пов’язані з видом спеціальності в гутному виробництві) та ін.

Набуттю технічного досвіду та навиків сприяло також поширення спеціальної освіти. При більшості цехів великих промислових підпри­ємств влаштовувалось навчання учнів, готувались кваліфіковані кадри. Зокрема, на Правобережжі необхідність у підготовці спеціалістів у кож­ному промислі та ремеслі спонукала магнатів готувати їх з своїх «під­даних». Писар полотняної «фабрики» в Тульчині повідомляв її власника Потоцького про успішне навчання ткацтву кількох хлопців (1782) ^,43.

Поширення найманої праці. При висвітленні проблеми впливу проми­слів, ремесла і мануфактурного виробництва на економічну спільність української народності важливо визначити роль у цьому процесі найма­ної праці. «У питанні про розвиток капіталізму,— наголошував В. І. Ле­нін,— мабуть чи не найбільше значення мас ступінь поширення найманої праці» ^,44.

У XVIII ст. на Україні економічний розвиток, зокрема в різних галузях промисловості, призвів до широкого застосування праці наймитів. У містах, містечках, а також селах за рахунок розшарування селян, ко­заків і міщан з’явились значні групи найманих робітників, для певної частини яких заробітки стали єдиним засобом існування ^,45. Так, у с. Стара Гута Новгород-Сіверського намісництва селяни, що жили пра­цею по найму, становили особливу групу (18 чоловік). Bonn не займа­лись промислами, а «питались зароботками по людям». Господарства у них були бідні: лише окремі мали хати і худобу, а інші тільки сараї, ко­нюшні або й зовсім нічого. Все це говорить про зубожіння однієї части­ни селян, яке відбувалось одночасно із збагаченням іншої. Наймались селяни на винокурні в своєму ж селі. Отже, в Старій Гуті існував про­шарок населення, що жив за рахунок найманої праці у односельчан ^l4β. Активна концентрація найманих робітників особливо помітно проходила па Лівобережжі та Слобожанщині — етнічних центрах, де порівняно швидко проходили етносоціальні процеси, зароджувались і розвивались елементи буржуазної нації. Саме в цих районах поступово складався ри­нок робочої сили, котра мала задовольнити зростаючі потреби місцевої промисловості.

В другій половині XVIII ст. використання в промисловості найма­ної праці стало досить звичним явищем. Застосування найму в тій чи іншій мірі проникає в усі галузі промисловості, а в деяких, наприклад, скляній, селітряній, залізоробній домінує над працею феодально залеж­них груп населення.

Найбільшого поширення наймана праця набула в купецьких ману­фактурах. Зокрема, в другій половині століття в Ніжині та Києві шов­кові й шкіряні заводи купців Іванова, Алісова, С.мородіна, полотняна мануфактура Єгорова в Климовичах, промислові купецькі підприємства в сл. Клинці обслуговувались виключно найманими робітниками. В 80-х роках у Новгород-Сіверському намісництві понад 75 % робітних людей, зайнятих у скляній промисловості (гути), були найманими пра­цівниками. В Полтавській губернії з 19 цегельних підприємств не мен­ше 8 належало купцям. На них в основному застосовувалась найма па праця (1795) '⁴⁷.

На Правобережній Україні до примусового і напівкабальпого найму селян і вільних ремісників вдавалися польські магнати та шляхта. Це досить чітко прослідковувалось у винокурному виробництві, де більшість робітників для виготовлення горілки наймалась з міських жителів. Для ремонту котлів, броварень, які працювали на умовах грошової оплати, також залучались вільні міські ремісники ^,48.

Основним об’єктом для кабального примусового найму ставали най- бідніші верстви селянства: «піші», «халупники», «коморпики» та ін. Ба­гато з них мусило йти в найми за позику грошима чи натурою «під від­робіток». Зароблені в наймах гроші досить часто повертались магнатам у вигляді чиншу. З розвитком товарно-грошових відносин все більше се- ляп звільнялись феодалами від панщини, яка замінювалась грошо­вою рентою.

У другій половині XVIII ст. в окремих районах Правобережної Ук­раїни (Брацлавщині, Поділлі) в наймах перебували не лише селяни та ремісники, а й бурлаки. Вони використовувались па роботах у фільвар­ках, різних промислах тощо. Плата їм багато в чому нагадувала оплату вільнонайманої праці ^М9.

Глибоке проникнення в промисловість України найманої праці та­кож свідчило про розклад традиційних форм феодального господарства і формування в його надрах нових капіталістичних відносин. Паралельно утворюється ціла система експлуатації найманих робітників, феодальний спосіб виробництва поступово витісняється капіталістичним.

Багато в чому цьому процесові сприяло первісне нагромадження капіталу. Шляхів для швидкого збагачення, насамперед для верхівки панівного класу феодалів, існувало чимало. Це — пожалувапня їм земель, млинів, мануфактур і т. д. царським урядом і гетьманським управлін­ням, посилення експлуатації безпосередніх виробників, а також торгів­ля, лихварство, чумакування, відкупи тощо. Найбільші капітали в XVIII ст. зосередились у руках шляхетських і старшинських родин Апо­столів, Галаганів, Маркевичів, Миклашевських, Скоропадських, Ханен* ків — на Лівобережжі; Копдратьєвих, Голуховичів, Квіток, Ковалев- ських. Дапплевських — на Слобожанщині; Брапицьких, Жевуських. Лю- бомнрськнх, Попятовських, Потоцькпх, Чарторийських — на Правобереж­жі. Більшість з них стали справжніми промисловими підприємцями.

Таким чином, зміни в сільському господарстві й аграрних відноси­нах на Україні в досліджуваний період свідчили про дальше визріван­ня в надрах натурального господарства елементів капіталістичного укла­ду. Поступово вони проникали в усі галузі феодального виробництва, все сильніше впливали на структуру економічної спільності української на­родності. Зокрема, розширення посівної площі, певні удосконалення зем­леробських знарядь, зміни в сільськогосподарських культурах і системах обробітку грунту значно підвищували рентабельність господарств феода­лів, посполитих і козаків, сприяли їх товаризації. В аграрних відносинах зменшення общинного і сябринного землеволодіння і швидке формуван­ня особистого свідчило про зародження приватної власності на землю. Посилення експлуатації народних мас супроводжувалось дальшим по­глибленням соціального розшарування населення, утворенням нових чис­ленних груп посполитих, які практично вже втратили можливість веден­ня індивідуального дрібного господарства і відокремились від землероб­ства.

Розвиток дрібних селянських промислів, міського ремесла і мануфак­турного виробництва спричинив значні якісні зміни в економічній спіль­ності української народності, певною мірою обумовив своєрідність всього досліджуваного періоду.

Поява та зростання нових типів промислових підприємств, зокрема купецьких мануфактур, з широким застосуванням найманої праці робіт­них людей свідчили про процес розкладу феодальної системи господарю­вання й зародження капіталістичних відносин у виробництві. Саме в та­ких підприємствах особливо активно йшли концентрація робітників і формування кадрів постійних працівників.

Дальше поглиблення суспільного поділу праці на Україні в XVIII ст. обумовило розвиток центрів промисловості та торгівлі з відносно вели­ким відсотком торгово-промислового населення. Характерною рисою про­мисловості стали її глибша спеціалізація й товаризація, що супрово- джувалпсь дальшим відокремленням ремесла від землеробства, збільшен­ням категорії людей, частково або повністю позбавлених власних засобів виробництва, формуванням кадрів національної буржуазії.