4. ЗМІЦНЕННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ЗВ’ЯЗКІВ - ВАЖЛИВА УМОВА ПЕРЕРОСТАННЯ НАРОДНОСТІ В БУРЖУАЗНУ НАЦІЮ

Розвиток торгівлі іі складання національного ринку на Україні. В історії Росії XVIII століття К. Маркс назвав часом «висхідної нації» ^l5°, тобто нації, яка «підіймається».

В. І. Ленін, досліджуючи питання розвитку капіталізму в Росії, на­звав такі найважливіші умови виникнення й формування внутрішнього ринку: «1) Основним процесом створення внутрішнього ринку (тобто розвитку товарного виробництва й капіталізму) є суспільний поділ пра­ці. Він полягає в тому, що від землеробства відокремлюються один за одним різні види обробки сировини (і різні операції щодо цієї обробки) і утворюються самостійні галузі промисловості, які обмінюють свої про­дукти (тепер уже товари) на продукти землеробства. Землеробство та­ким чином само стає промисловістю (тобто виробництвом товарів), і в ньому відбувається той самий процес спеціалізації.

2) Безпосереднім висновком з попереднього положення є той закон будь-якого зростаючого товарного і тим більше капіталістичного госпо­дарства, що індустріальне (тобто неземлеробське) населення зростає швидше, ніж землеробське, відтягує все більше й більше населення від землеробства до промисловості обробної.

3) Відокремлення безпосереднього виробника від засобів виробниц­тва, тобто експропріація його, знаменуючи перехід від простого товарного виробництва до капіталістичного (і становлячи необхідну умову цього переходу), створює внутрішній ринок» ^,51. Далі В. І. Ленін зробив важ­ливий висновок: «Ступінь розвитку внутрішнього ринку є ступінь роз­витку капіталізму в країні» ^,δ2.

Формування на Україні національного ринку на його початковому етапі і втягнений в товарно-грошові відносини дедалі більшої частини населення справляло помітний вплив на всі галузі господарства. Зокре­ма, збільшення попиту на хліб призвело до розширення посівів пшениці. В маєтках окремих феодалів (В. Кочубея. І. Скоропадського, Д. Апосто­ла, К. Розумовського та іп.) посіви зернових уже нерідко досягали сотень десятин землі. Щоб задовольнити потреби ринку, феодали влаштовували кінські та великої рогатої худоби заводи, збільшували отари простих і тонкорунних овець. «Лошадиных заводов,— зазначається зокрема в «Со­кращенном особенном географическом описаніи Кіевской губернии...» 1787 p.,— находится... в сем крае довольное число: почти каждый поме­щик имеет соразмерный (завод.— Авт.) своим сенокосам» ^,δ3. Процес то- варизації особливо позначався на розвитку тваринництва в південних ра­йонах країни. Деякі з місцевих поміщиків (ІІІидловський, Прозоровский та іп.) мали по тисячі і більше овець. Володіючи значними просторами земель та відчуваючи гостру потребу в робочих руках, вони охоче займа­лися розведенням худоби для ринку.

Проникнення товарно-грошових відносин у господарства селян обу­мовило появу товарного городництва. Найбільш поширене воно було навколо великих міст і містечок.

На території України поряд з великими ярмарками в містах і мі­стечках існували дрібні ярмарки, торги і базари. їх кількість протягом століття помітно зросла. В 50-х роках па Лівобережжі щорічно ярмарки збирались близько 350 разів, а базари — 8680. У 80-х роках в межах ре­гіону нараховувалось уже 390 ярмарків, а в 1802 р.

Розвиток внутрішньої торгівлі поступово змінював зовнішній вигляд міст, містечок, окремих сіл. У них швидко зростала кількість крамниць, магазинів, торгових складів, шинків тощо. Одночасно відбувались зміни і в соціальній структурі української народності. Все більше людей втя­гувалось в товарно-грошові відносини, що позначалося і на етпосоціаль- них процесах. Йшов процес формування купецького стану. В XVllI ст. серед купців, які вели місцеву торгівлю, значно збільшується відсоток українців. У цілому ряді міст (Чернігів, Городня, Остер. Борзна та іп.) у їх руках зосереджується основна торгівля, що свідчило про зароджен­ня національної буржуазії на Україні. В місті Ніжин, як зазначається в одному документі кінця XVIII ст., «производится купеческая коммер­ция более от малороссиян, нежели от великороссийских купцов, кои ма­лороссияне по оному своему купечеству как между собою, так и с ве­ликороссийскими купцами векселями обязываются» ^,s7. В м. Ромни під час складання топографічного опису Чернігівського намісництва мешкав 71 купець, з них українського походження («природные малороссія­не») — 64, росіян — 7. Наприкінці XVIII — па початку XIX ст. у місті проживало вже 109 купців (97 українців, 10 росіян. І вірмен. 1 єв­рей) *⁵⁸. У 1787 р. в Острі торгівлю вів 21 купець-«малоросіяпин» ^,59. У Ніжині, за описом 1786 р., нараховувалось серед купців 83 «малоро­сіянина» і 50 «великоросіян» ¹⁶⁰.

Серйозну конкуренцію купцям за певних умов створювали міщани, селяни, а також козаки, які займалися торгівлею. Між ними розгорта­лась боротьба за ринки збуту своїх товарів.

Нерідко гострі суперечності виникали і між самими купцями, особ­ливо українськими і польськими, які торгували на Правобережжі ^l62. До конкуренції призводили також вигідні місця розташування окремих ярмарків, торгів, базарів та більш зручний час їх проведення. Конку­ренція, що існувала в торгівлі між різними соціальними групами насе- левня, знайшла своє певне відображення в наказах депутатам в Комі­сію по складанню нового Уложения (1767—1769). Більшість купців і міщан висловились за заборону іншим станам вести вільну торгівлю, мати її за постійну професію. Погарський і стародубський накази дома­галися навіть від уряду ліквідації всіх торгів і ярмарків по селах, щоб зосередити всю торгівлю лише в містах. Тим самим проводилась ідея мо­нополізації торгівлі в руках купецтва та міщанства ^,63.

Високі прибутки від торгівлі зумовили появу численного загону різ­ного роду скупників, баришників, спекулянтів, перекупників та ін. До­сить часто вони виступали посередниками між селянами і купцями, використовуючи при цьому будь-яку пагоду для власної наживи: голод, неврожаї, несвоєчасне постачання населення продовольчими товарами — все це сприяло їх швидкому збагаченню. Розбагатівши, вони примушува­ли працювати па себе наймитів. Серед мііцап, селян, козаків, а також купців процвітало в різних формах лихварство. Воно так само, як спеку­ляція чи перекупнпцтво, вело до зростання в середовищі феодального суспільства паразитуючих соціальних груп.

Дальше поглиблення поділу праці між містом і селом, елементи спеціалізації в промисловості й. частково, землеробстві сприяли зміцнен­ню економічних зв’язків між окремими господарськими районами Укра­їни.

У свою чергу купці, селяни, міщани і козаки з Лівобережжя, Сло­божанщини і західноукраїнських земель їздили торгувати на правий бе­рег Дніпра.

Вплив розвитку торгівлі й місцевих ринків на еволюцію економічної спільності народності відбувався в різних регіонах неоднаково і мав свої особливості. В XVIlI ст. у вигідному для розвитку торгівлі становищі перебували Лівобережжя та Слобожанщина, котрі вже давно входили до складу Російської держави. Приблизно з кінця століття почалася акти­візація товарного виробництва на півдні країни та Правобережжі. Знач­но повільніше йшов розвиток товарно-грошових відносин на західноукра­їнських землях. Це обумовлювалось цілим рядом як об’єктивних, так і суб’єктивних причин (наявність іноземного панування, ступінь натураль­ного господарства і кріпосницьких відносин, широта або вузькість внут­рішнього ринку, віддаленість від центральних районів і т. д.).

На Правобережній Україні в другій половині XVIII ст. головною перешкодою на шляху формування внутрішнього ринку стали поширення відробіткової ренти і великі привілеї феодалів у торгівлі, зокрема право землевласників обмежувати, а то й повністю забороняти селянську торгів­лю. Па продажу товарів у межах маєтків негативно позначалось також монопольне право магнатів на збирання мита. IIa відміну від Правобе­режжя, на території Лівобережжя, згідно з указом Сенату від 8 квітня 1755 р., запорожцям дозволялись безмитна торгівля, а також вільний ви­віз товарів на Запорожжя ^,7°. Поширеним явищем було зловживання представників польської та російської адміністрації, зокрема службов­ців митниць. Негативно впливали па розвиток внутрішньої торгівлі сва­вілля та безчинство польських магнатів і шляхти. Нерідко вони грабу­вали й вбивали українських і російських купців. Не кращі умови для формування місцевого ринку існували на західноукраїнських землях. Ще з другої половини XVIl ст. у цьому регіоні розвиткові міст і торгів­лі перешкоджала монополія па експорт зерна, худоби тощо. Внутрішній торгівлі заважали також державна митна політика, монопольне право землевласників па продаж-купівлю продукції сільського господарства, збільшення торгових податків.

Проте, незважаючи па певні труднощі, торгові зв’язки між окремими економічними районами західноукраїнських земель з Лівобережжям, Слобожанщиною, Правобережжям, Південною Україною поступово зміц­нювались. Кожний з цих регіонів відігравав свою особливу роль у фор­муванні національного ринку як складової частини всеросійського ринку.

Міста — центри торгівлі. Торгові шляхи. Активізація товарно-грошо­вих відносин викликала появу нових і зростання старих центрів торгівлі. Особливо багато торгових осередків у XVIIl ст. діяло на Лівобережжі. Так, за далеко не повними даними «Краткого экстракта, учиненного с ве­домостей в Генеральную войсковую канцелярию от полков малороссий­ских...» 1774 р., на території регіону значилось 23 міста, 76 містечок і 19 сіл, де активно велась торгівля (тобто відбувались ярмарки і тор­ій) ^,7*. Серед них інтенсивною торгівлею виділялись Лохвиця, Ромни, Лубни, Прилуки, Гадяч, Переяслав, Чернігів, Козелець, Миргород, Ба­турин, Глухів, Хорол і Ніжив. У них щорічно збиралось від 3 до 5 ве­ликих ярмарків. 3—4 ярмарки на рік відбувалися також у містечках Вереміївка, Яблунів, Чорнухи, Городище, Сміле (Лубенський полк), Опішпя, Лютеньки. Веприк (Галицький полк), Басапь, Золотоноша, Гельмязів (Переяславський полк) та ін.

На Слобожанщині, згідно з відомостями 1779 р., найбільше ярмар­ків існувало в Харкові, Золочеві, Сумах, Таранівці, Артемівці, Ольша- ні — по 4, Валках — 5, Сніжковому Куті й Андріївні — 6, Хотімлі — 8 і т. д.¹⁷²

У правобережному регіоні па важливі центри торгівлі перетвори­лись Ржиців, Могилів, Луцьк, Дубно, Житомир. Для купівлі-продажу то­варів сюди з різних місцевостей країни з’їжджались купці або їх упов­новажені. Так, у Ржищеві займались торгівлею комісіонери з Могильова, Кременчука, Пінська, Катеринослава та інших населених пунктів. Все більшого значення в торгівлі набував Київ, ярмарки і торги якого систе­матично відвідували торгові люди з різних регіонів країни, в тому числі Поділля, а також Білорусії¹⁷³. Перенесення до міста в 1797 р. Хрещен­ського контрактового ярмарку з м. Дубно (в Дубно він був переведений в 1774 р. зі Львова) викликало швидке зростання тут кількості торго­вого населення. На цей ярмарок час від часу з’їжджалося до 5 тис. чо­ловік, завдяки чому Київ ставав багатолюдним і гомінливим ^,74.

Па території Південної України утворився ряд нових центрів тор­гівлі: Єлисаветград, Овідіополь, Повомиргород та ін. Наприклад, у Ка­теринослав, за словами новоросійського губернатора Н. Д. Язикова, «охот­но и во многолюдстве собираются из дальних мест, как-то из Курска, Белгорода, Слободской губернии, из городов Сум, Ахтырки, Харькова, Изюма, также Новороссийской губернии из Кременчуга, крепости Свя­тыя Елисаветы и Полтавы, сей (Азовской) губернии из Бахмута и Тора и из прилежащих селений, а в летнее время из Крыма, Херсона и из Польши» ^,7δ. Пожвавлення господарського життя сприяло зміцненню тор­говельних зв’язків між окремими районами Північного Причорномор’я, а також між південною частиною українських земель і центром Росії.

Зрозуміло, що «серцем» української торгівлі, як і загальноєвропей­ської, були міста. Саме в них спостерігався пайінтенсивнішпй обіг то­варів. Торгівля помітно впливала па економічне та громадське життя міст. Велику об’єднавчу роль у становленні економічної спільності віді­гравали окремі торгові осередки, які поступово перетворювались в цен­три обласних ринків. У зв’язку з цим господарське життя все більшої кількості населених пунктів тісніше взаємопов’язувалось. Так. мешкан­ці Остра (за ревізією 1782 р. тут значилось: 21 купець, 454 міщанина, 22 різночинця, 474 козака, 222 селянина) регулярно торгували в біль­шості «малоросійських» міст. Через Київ у місто потрапляла «тавриче­ская и ступочная» сіль. У свою чергу, жителі Остра поставляли на київ­ські та інші торги «красные товари», а також свіжу рибу, яку ловили в Десні. В’ялену рибу в Остер привозили з донських станиць. Риболовні сітки, виготовлені остерськими умільцями, користувались великим попи­том серед населення Дона. В зв’язку з постійними недородами хліба його привозили в місто з багатьох «малоросійських степных мест». Частина дьогтю і смоли в Остер (до ліквідації Сорокошитської митниці) достав­лялась з Правобережної України і, зокрема, з містечка Чорнобиля (1787 р.) ^,7β.

У XVIH ст. основні промисли і торгівля мешканців Козельця «со­стояли в разных мелочных товарах». Тому всю необхідну сільськогоспо­дарську і промислову продукцію вони скуповували па ринках Ніжина і Ромен. Власні ж «мелочные товари» збували на торгах у Кобпжчі, Бо- бровиці, Бикові та Басапі (Козелець кий повіт Київського намісниц­тва) ^,77. Київські торговці привозили в містечка Городище і Прохорівку значну кількість хліба і дьогтю ^,7s. Окремі міста ставали ринками збуту товарів для великих сільських округ. Так, на чернігівські, ніжинські та стародубські торги і ярмарки з близьких і віддалених місцевостей звози­ли продовольчі товари, мед, віск, будівельний матеріал, прядиво, полот­но тощо.

В розвитку економічних зв’язків між східними і західними україн­ськими землями одним з вузлових пунктів залишався Львів. 'Гак звані угорські товари, що в XVIII ст. становили близько 50 % всього імпорту міста, значною мірою надходили із Закарпаття. Звідси через українські міста вони розходились по всій Україні ^,'⁹. З Поділля поповнювались за­паси хліба населення Східної Галичини ^,8°. В XVIII ст. помітно посили­лися торговельні зв’язки між Дрогобичем. Сколем. Перемишлем та інши­ми прикарпатськими містами. З Криму на українські землі надходила ве­лика кількість солі. В кінці XA^zIII — першій половині XIX ст. кримська сіль розвозилась фактично по всій Україні ^,δ,. Харківські римарі забезпе­чували клеєм, шкірою, ременями не лише місцеві ярмарки і торги, а й Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське та Катеринославське наміс­ництва ^,82. Нерідко торгівля для багатьох жителів окремих населених пунктів ставала одним із головних засобів існування. Наприклад, більша частина мешканців містечка Моровепь (Чернігівський повіт), не маючи достатньої кількості орної землі, змушена була жити за рахунок найма­ної праці («достают хлеб зажином от других селенім и степных мест») або за рахунок торгівлі деревом у Козельці, Острі. Чернігові та інших містах і містечках ^,83.

Отже, ярмарки і торги мали велике господарське значення. Вони були своєрідними артеріями при розподілі товарів но різних містах, мі­стечках, селах і хуторах, забезпечували тісний економічний зв’язок між ними.

Велику роль у розвитку торгівлі й місцевих ринків відігравали шля­хи. В XVIII ст. виникло багато торгових шляхів, зокрема тих, що вели з різних районів України па південь.

Фактично у кожному значному місті зосереджувалось по кілька торгових шляхів. Так, «первая дорога» з Києва до Харкова проходила через такі основні міста: Переяслав, Лубни, Миргород, Сороченці. При­луки, Зіпьків; «вторая дорога» — через Брокери, Гоголів, Биків, Макіїв­ку, Прилуки (1784) *⁸⁴. Через Чернігів проходило до 10 великих і ма­лих шляхів та «виїздів». Від Чернігова вони тягліїся до Глухова, Новго- рода-Сіверського, Березин, Городні, Стародуба, Ніжина. Кременчука, Херсона, Козельця, Києва «и во все степные уезды». Один путівець від Чернігова вів до сіл Ріпки і Кам’янка, «на границу польскую, где погра­ничная стража стоит». Два інших через містечко Любеч і село Сороко- шичі пролягали до польського кордону ^,85. Великі торгові шляхи йшли і від Харкова: Катеринославський (Харків — Валки — Полтава — Кремен­чук «и во все места по правую сторону Днепра» до Катеринослава та Херсона); Київський (Харків — Богодухів — Охтирка — Гадяч — Лохви- ця — Прилуки — Київ); Сумський (Харків — Золочів — Суми — Глу- хів — Новгород-Сі перський); Донський, або Черкаський (Харків — Чу­гуїв — Ізюм «во все места, вниз по р. Донцу и при Азовском море ле­жащія») ^,86.

Транзитний шлях, що зв’язував Угорщину та інші європейські краї­ни з Галичиною, Правобережною Україною і Росією, проходив через За­карпаття. В 1784 р., коли спеціальна комісія в Пряшеві розробляла план іншого напряму шляху, управління Ужапського комітету категорично висловилось проти цього проекту, доводячи, що стара дорога, яка прохо­дила через Ужгород. Ставне, Ужокський перевал, краща і вигідніша для торгівлі ^l87. Головних шляхів, по яких на західноукраїнські землі з Ро­сії та України і навпаки привозили продукцію промисловості й сільсько­го господарства, існувало два: Північний (Львів — Кам’янець-Литов- ський — Шерешів — Новий Двір — Рожани — Слои им — Молчадь — Ци- ринь — Мир — Койданів — Мінськ — Смолевичі — Борисів — Печу- Бор — Толнчип — Коханове — Орша — Смоленськ — Москва); Півден­ний (Львів — Глиняни — Золочів — Вишневець — Ямпіль — Ляхівці — Заслав — Полон не— Житомир — Корости ші в — Білгородка — Київ) ¹⁸⁸.

Роз’їжджаючи по торгових шляхах і збуваючи різноманітну продук­цію, купці, міщани, селяни й козаки знайомились з географією та еконо­мікою краю, потребами місцевого ринку. Спілкування в галузі торгівлі ставало все ширшим і дедалі більше об’єднувало людей, виробляло в них взаємні інтереси і зацікавленість.

Значення всеросійського ринку для консолідації економічної спіль­ності. Поступове включення різних регіонів України в систему всеросій­ського ринку, який формувався, мало досить велике значення не тільки для українського, а й російського народу. Воно справляло помітний вплив па господарське життя обох народностей, обумовлювало пев­ні етнічні процеси і структурні зміни, сприяло зміцненню економічних зв’язків між ними. Постійні зв’язки з російськими ринками, наявність відносно дешевої робочої сили та сировини дозволяли українським фео­далам і купцям засновувати промислові підприємства, діяльність яких помітно активізувала товарообіг в межах всієї держави. На базі товар­ного виробництва того часу створювались відповідні умови для переходу від мануфактурного до фабричного виробництва в XIX ст.

Втягнений в сферу впливу всеросійського ринку селянства стало од­нією з причин поглиблення його майнової нерівності. А це, в свою чергу, обумовило виділення заможної верхівки і утворення з неї окремої со­ціальної групи сільського населення (майбутньої сільської буржуазії). Подібний процес відбувався і серед міського населення. В досліджуваний період у містах вже досить значна частина городян відійшла від земле­робства й існувала за рахунок торгівлі. На території українських земель проживало чимало торгових людей і купців — вихідців з Росії. Вони своєю діяльністю також сприяли розширенню місцевого ринку і вклю­ченню його в загальноросійську торгівлю.

Зростання попиту в Росії на певні українські товари викликало ін­тенсивний розвиток окремих галузей сільського господарства і промисло­вості на Україні, прискорювало спеціалізацію різних господарських районів країни. В свою чергу продукція, необхідна українському населен­ню, надходила з російських міст і сіл. Так, з Москви у все більшій кіль­кості привозили керамічний, мідний, олов’яний посуд, хутра, взуття та in.; З Ростова, Таганрога, Кінбурна — бакалійні вироби і вино; з Сузда­ля — полотно; з Волги і Дону — рибу; з Тули — залізні й мідні виро­би ¹⁸⁹. Особливим попитом на Україні користувалась майстерно викопа­на тульська зброя. З архівних джерел, зокрема, відомо, що в 60-х роках XVIll ст. козакам Чернігівського полку її поставляв тульський «ору­жейник» Ослопов ^,9°.

Російські купці відвідували фактично всі значні українські ярмар­ки і торги — в Ніжині, Ромнах, Полтаві, Новгороді-Сіверському, Луб­нах, Миргороді, Хоролі, Харкові, Сумах і т. д. Лише до Києва, як від­значено в «Сокращенном особенном географическом описании Киевской губернии» 1784 г., постійно приїжджали торгові люди «из городов вели- короссійских» Москви. Петербурга, Калуги, Тули, Костроми, Трубчев- ська, Орла і Курська ¹⁹¹.

З виходом України на всеросійський ринок зросла вимогливість до якості виробленої на Лівобережжі та Слобожанщині продукції. її підви­щення вимагало від безпосередніх виробників додаткового виробничого досвіду і відповідних навиків. Для набуття таких навиків у XVlII ст. активізувався виїзд з України до Росії й навпаки ремісників, селян тощо. З цією метою Генеральна військова канцелярія практикувала на­віть видачу спеціальних паспортів на дозвіл виїздити місцевим жителям в російські міста для вивчення різних ремесел. Так, у 1752 р. вона оформила паспорт мешканцю Києва М. Остапову на переїзд до Петер­бурга для «изучения портняжного ремесла» '⁹².

З розвитком економіки, поширенням та поглибленням внутрішніх ринків помітно зросла роль України у зовнішній торгівлі Російської дер­жави. Все більше товарів із Західної Європи і Близького Сходу, що про­ходили через українські митниці, розпродувались потім не тільки на території України, а й в центральних губерніях Росії. Завдяки експорту та імпорту товарів на півдні країни швидко зростали такі портові міста, як Херсон. Таганрог, Євпаторія та ін. Окремі з них перетворювались у великі економічні центри (Одеса).

Створення всеросійського ринку позначилось на консолідації еконо­мічної спільності на Україні і в тому, що воно стало одним з тих голов­них факторів, які обумовлювали злиття окремих областей і утворення єдиного господарського організму. Ці процеси досить чітко простежуються в зміцненні торговельних зв’язків між Україною і Росією в XVIII ст. За цих умов «ринком для збуту виробів стає не дрібний селянський ба­зар або ярмарок, а вся область, потім уся країна, а іноді й інші країни» ’⁹³.

Значна частина товарообігу, який здійснювався між українськими землями і центральними районами Росії, як і раніше припадала на Лі­вобережжя — один з найбільш розвинутих регіонів країни. Звідси в ро­сійські міста вивозили хліб, тютюн, прядиво, горілку, шкіри, мед, вовну тощо. Протягом століття значно збільшились поставки з Лівобережжя в Росію селітри, яка широко використовувалась при виготовленні пороху для армії. Поступово казна повністю монополізувала право на купівлю селітри в межах держави.

Нерідко казна зверталась до українських землевласників з прохан­ням продати їй для потреб армії велику кількість горілки. Такого роду закупки горілчаних виробів досягали подекуди десятків тисяч відер.

Торгові люди з України мали досить широкі можливості для торгівлі різними товарами па російських ринках. Правда, найбільший процент торгових операцій припадав па верхівку панівного класу — козацьку старшину. Саме їх господарства найтісніше були зв’язані з торгами чи ярмарками Росії. Так, генеральний підскарбій Я. Маркович поставляв продукти з своїх володінь в Москву, Петербург, Астрахань, а також Польщу. В Москву і Петербург його люди возили в основному шерсть, мед, віск, птицю, горілку, переганяли коней і волів ^,94. З Петербурга і Москви в господарство феодала привозили залізо, хутро, цитрусові, чай, кофе, прянощі та інші товари.

Багато представників українського купецтва неодноразово відвіду­вали російські міста, де регулярно вели торгівлю. В Росії па той час досить добре були відомі прізвища Хапепків, Скоруп, Дем’яновичів, Чер- ніговців тощо ¹⁹⁵. Як українські, так і російські купці часто користува­лись взаємними позиками. Наприклад, у 1750 р. гетьману К. Розумов­■ському «для домашних... потреб» дав у кредит 3 тис. крб. брянський ку­пець Чамов. Понад 9 тис. карбованців заборгував ніжинським, старо- дубським, калузьким та іншим купцям клинцівський торговець М. Ileo- кладний (1782) ^,θ6.

Інколи торгівля набувала найпотворніших кріпосницьких рис, бо українська верхівка феодального класу торгувала в Росії не лише про­дукцією своїх господарств, а й селянами. Так, Г. А. Полети ка, перебу­ваючи в Петербурзі, в 1777 р. написав своїй дружині листа, де зокрема радив їй продавати селян не па Україні, а в Росії: «Здесь за людей очень хорошо платят, за одного человека, годного в солдаты, дают по 300 и по 400 руб., а я знаю, что там и за всю семью того не дадут» ^,97.

В міру того, як зростав обсяг товарообігу па всеросійському ринку, між купецтвом загострювалась конкуренція. Купці з Росії неодноразово піднімали питання перед царським урядом про безмитну торгівлю їх товарами на українських землях. Проти цього виступала козацька стар­шина, яка одержувала високі прибутки від зборів торгового мита. На се­редину XVIII ст. митний бар’єр між Росією й Україною настільки став відчутним, що створював серйозні перешкоди на шляху їх подальшого економічного зближення в галузі торгівлі. В одній з доповідей Сената (травень 1754 р.) цариці Єлизаветі Петрівні прямо вказувалось, що мито на кордоні а Україною заважає нормальному розвитку торгівлі ^,9R. В зв’язку з цим 15 липня 1754 р. вийшов царський указ про скасування мит на товари, котрі привозились у Росію з України і навпаки. Цим же указом відмінявся збір всякого мита на території Лівобережжя

Царський уряд надавав значні пільги російським купцям, що торгу­вали на Україні й, зокрема, па Лівобережжі. Так, їх двори звільнялись від військових постоїв ²⁰°. їм особисто дозволялось влаштовувати окремі лавки і магазини. Правда, в деяких містах (наприклад, у Полтаві), щоб не заважати місцевій торгівлі, їм заборонялось торгувати вроздріб ²°^,.

В інтересах купецтва Росії видається спеціальний указ (1771) про їх право вільно пересуватися по Україні, купувати будинки і нерухоме майно в Києві та Ніжині. Маніфест 1784 р. затвердив за російськими та іноземними купцями право на необмежену торгівлю в містах Південної України та Криму ²°². Певну роль у розвитку української торгівлі віді­грав іменний указ від 8 липня 1782 р. про розширення прав купців за­водити лавки у власних будинках в усіх містах Російської імперії ²°³.

У процесі дальшої активізації торгівлі найбільша питома вага на­лежала. безперечно, містам. Саме вони були головною ланкою, що спо­лучала ринки окремих регіонів і навіть багатьох країн. Наприклад, лише до Ніжина — одного з найбільш важливих торгових центрів Лівобе­режжя поставляли з Москви. Сибіру, Казані, Оренбурга — хутро, полот­но, сукно; з Астрахані, Царицина, Саратова, Дону — рибу; з Таврії — сіль; Петербурга — цукор, кофе, шовкові й вовняні тканини; з Гдансь­ка — англійське сукно і вино. Товари в місто привозили також з Кенігс­берга, Лейпціга, Бреславля, Італії, Турції, Угорщини, Австрії²⁰⁴. Майже не поступався Ніжину Новгород-Сіверський. Поблизу міста на Десні існував спеціальний причал, до якого підпливали байдарки і плоти з різ­номанітним вантажем: хлібом, залізом, тульськими товарами, англій­ським пивом, вином з Калузького, Брянського і Трубчевського повітів. Певна частина товарів звідси по річці відправлялась далі, найчастіше в Київ і Кременчук ²⁰⁵.

Вигоди від торгівлі на Лівобережній Україні, а також інші економіч­ні інтереси сприяли переселенню на її територію багатьох купців і тор­гових людей з інших районів, у тому числі з російських губерній й Бі­лорусії. Так, в Києві (1766) мешкали білгородські, курські, тульські іг московські купці ²°⁶. Російські купці М. Рєзний, Р. Смородін, С. Ноздрін і М. Кузнецов заявили в 1744 р. у Київську губернську канцелярію, що- вопи «не приезжие купцы, но издревле в Киеве домами своими житель­ствуют и за приезжих купцов не почитаются» ²⁰⁷. В 1785 р. калузькі купці Я. Вороти нцев з сипом Василем і С. M аслен і ков подали «проше­ніе» в Київське намісницьке управління про включення їх до складу купців Києва, бо вопи «находя для себя лучшую вигоду к пребыванию и промыслу в Киеве, намерены остаться на жительство в нем на­всегда» ²°⁸.

Внаслідок того, що Лівобережжя стало складовою частиною всеро­сійського ринку, протягом зазначеного періоду купецтво помітно зросло кількісно і зміцніло економічно, перетворившись в окремий стан.

У XVIH ст. спостерігався інтенсивний розвиток торговельних зв’яз­ків також між Росією і Слобожанщиною. Царський уряд постійно три­мав місцеву торгівлю в полі зору, здійснював безпосередній контроль над нею з самого початку заселення краю. На території Слобідської України до середини XVIIl ст. існували митні кордони. Торгові люди, які збиралися виїхати за межі регіону, змушені були звернутися до сло­бідського правління з проханням про спеціальний на це дозвіл ²⁰⁹. На шляхах і по річках, де знаходились застави, з них стягувались численні мита. Правда, особливі політичні умови (близькість татарських орд і загроза їх нападу) змушували адміністрацію переглянути своє ставлення до митних зборів і подекуди від них відмовитись.

Ще 28 лютого 1700 р., під час підготовки до Північної війни, Пет­ро І підтвердив своєю жалуваною грамотою колишні права і привілеї на вільну торгівлю населення Харківського, Охтирського, Сумського, Ізюм- ського і Острогозького полків. Але вже в наступному році її основні по­ложення були порушені місцевою адміністрацією, на що скаржились старшина і козаки Острогозького полку²¹⁰. В 1743 р. Єлизавета Петрівна видала нову жалувану грамоту, де відновлювались «прежние вольности» й дозволялось старшині та козакам «всякими промислами промишлять и всякими ж товарами торговать беспошлинно» ^2,1.

З міст і сіл Росії па слобідські ярмарки і торги торговці все часті­ше почали привозити сукно, шовкове вбрання, вироби з вовни, хустки та панчохи. Безпосередньо з Москви і Петербурга доставлялось багато книжок, з уральських і тульських заводів —залізо, сталь, мідь, а також срібні, олов’яні, мідні, кришталеві й інші вироби. Безліч російських то­варів завозили білгородські та московські купці, що мешкали в Харкові. У місті городяни купували «выделанный кожи, привозимыя из Москвы, Тулы, Курска и Волхова». В основному з Тули і Москви надходили ле­меші. серпи, сокири, коси, дзвони, а також залізо для виготовлення гармат і пигцалів ²¹².

У свою чергу, торгові люди з Слобожанщини везли хліб та інші сільськогосподарські продукти па Дон і Поволжя, а звідти — сіль, рибу, приганяли коней. Великою популярністю на ринках Росії користувались килими, майстерно вироблені харківськими ткалями. З Слобожанщини в російські райони поставляли значну кількість тютюну і горілки.

Зв’язки Слобідської України з Росією, які розширювалися й міцні­ли, переконливо свідчили про включення регіону в єдину систему все­російського ринку, про його велику роль в усій економіці держави.

Підтримувало тісні торгові контакти з Росією і Запорожжя. Вели­ким попитом користувались запорозькі копі, бики, вівці. За межі Запо­рожжя старшина й заможні козаки збували продукцію скотарства — шкіру, юхту, сало, масло, сир, шерсть і т. д. Часто між безпосереднім виробником і споживачем ставав скупник, як правило, представник ба­гатого козацтва, а також українського і російського купецтва. Кіш За­порозької Січі всіляко сприяв скуповуванню місцевих товарів і їх виве­зенню. Царський уряд також підтримував таку торгівлю, поступово зменшуючи мито па привозні запорозькі товари ^2,3. В свою чергу, з Росії й інших українських районів па Запорожжя поступали полотно, прядиво і вироби з нього, залізо, смола, дерево, сукно, тютюн і горілка.

Незважаючи на складні політичні умови, зокрема ворожу політику уряду Речі Посполитої, у всеросійський ринок все глибше втягувалась і Правобережна Україна. Купці з Росії відвідували великі ярмарки в Бердичеві, Дубні, Могилеві-Подільському, Білій Церкві, Вінниці. Богу- славі. Одночасно різноманітна сільськогосподарська продукція та про­мислові вироби з поміщицьких маєтків Правобережжя потрапляли на ро­сійські ринки. Місцевих феодалів особливо цікавила торгівля через чор­номорські порти, які відкривали прямий вихід на західноєвропейські та інші закордонні ринки. При цьому поступово падала роль деяких старих торгових центрів і частково шляхів (наприклад, сталося послаблення торгівлі, що йшла через Гданськ), відбувалася переорієнтація в торгівлі на чорноморські порти.

Протягом XX IiI ст. в економіці краю все більшого значення набу­вав чумацький промисел. Ним займалось багато правобережних селян. В їх руках зосереджувались головним чином привіз і продаж таких важ­ливих продуктів харчування, як сіль і риба. Чумаки, котрі торгували фактично по всій Україні й далеко за її межами, відігравали велику роль у зміцненні економічних зв’язків країни з Росією, Білорусією, Кримом і Молдавією ^2Н.

Новий етап економічних зв’язків між українською й російською народ­ностями розпочався в 80—90-х роках — напередодні та в період входжен­ня Правобережної України до складу Росії. Саме в цей час спостерігалась інтенсивна торгівля населення Правобережжя з жителями Москви, Петер­бурга. Калуги, Переяслава-Залеського, Курська, Архангельська та ін. Так. у матеріалах Васильківської митниці відзначено, що мешканець Архангельська І. Жуласв віз до Фастова близько 100 пудів заліза і 36 пудів чавунних котлів (1785), а калузький купець І. Борисов відпра­вив з Москви до Бердичева 100 овечих шуб, 60 пар чобіт, 65 пудів оло­ва, 50 пудів заліза тощо (1790). Всього в документах митниці було зареєстровано майже 20 правобережних населених пунктів, куди надхо­дили російські товари. Номенклатура виробів у різний час перевищува­ла 70 найменувань, а їх вартість становила не одну тисячу карбован­ців ^2,s.

З пожвавленням торгових зв’язків Правобережжя з Росією па тери­торії регіону широкого поширення набула російська монета^2,6.

Після визволення південних українських земель посилились їх економічні зв'язки з центральними районами Російської держави. Це про­являлось у збільшенні торгових операцій казни і окремих купців-підряд- чпків, кількісному зростанні ярмарків тощо. З Росії в Південну Укра­їну надходили будівельні матеріали, продовольство, насіння для посе­ленців. Міста регіону підтримували постійні і тісні контакти з містами центральної Росії, Лівобережжя, Слобожанщини, Правобережжя, а також Білорусії. Зокрема, Новомпргород розташований па півночі Єлиса- ветградського повіту, був економічно зв’язаний з Москвою, Харковом, Ром­нами, Сумами. Кременчуком, Бердичевом, Богуславом, Уманню, Єлиса- ветградом. У місті для приїжджих купців існував спеціальний гостин- нпй двір. У Новоросійську (до 22 грудня 1797 р.— Катеринослав) ро­сійські купці торгували «красними, железными и мелочными товара­ми», а українські — харчами ^2,7. З «разных российских городов» приїзди­ли купці також до Нікополя, де продавали тканини, а купували в місце­вих жителів коней та рогату худобу, яких потім переганяли в Росію ^2,β.

Згідно з описом 1783 р. па ярмарки і торги Азовської губернії з’ї- жджалпсь купці з «Турецької області», Константинополя, Архіпелазь­ких островів. Кримського півострова. Черкаська, донських станиць. Хар­ківського намісництва, Полтави і деяких інших місць. Сюди завозились «красні товари», різні парчеві й шовкові тканини, англійські та інші сукна, ситці, голландські полотпа, золоті й алмазні речі, мідний, олов’я­ний, кришталевий і скляний посуд, сірі кримські та чорні смушки, шерсть, коноплі, льон, різний хліб, сало. риба, дьоготь тощо. Але в основ­ному торгували рогатою худобою, кіш.ми і вівцями.

Певпу кількість російських товарів збували па території західно­українських земель. Купці з Росії продавали па місцевих торгах і яр­марках різні вироби, як правило, оптом. Потім їх розвозили скупники по дрібних базарах у поміщицьких і казенних містах, містечках і селах. При цьому роздрібна ціпа на сільськогосподарську і промислову продук­цію набагато зростала. В західноукраїнський регіон потрапляли товари в основному з найбільшого в Росії Макар’ївського ярмарку, який збирався поблизу Нижнього Новгорода. Багато товарів з російських міст через хар­ківські. роменські, київські, бердичівські ярмарки потрапляли на Волинь, Поділля і Галичину. Торговельні зв’язки західноукраїнські міста мали насамперед з Москвою, Києвом. Ніжином. Путивлем і Севськом. Зокрема, па Північну Буковину з Росії, крім традиційної продукції тваринництва і хліба, привозили солону рибу, заячі, козячі шкіри, смушки, ікру та ін. їх збували на північнобуковппських ярмарках і торгах, а також вивозили в інші провінції Австрії ^2,9.

З території західноукраїнських земель в Росію надходили текстиль­ні й металеві вироби, предмети міського ремесла і селянського промислу, хутро, смушки, овчини, юхта, папір тощо. Вивіз товарів українські і ро­сійські купці здійснювали через митниці па кордонах між Польською і Російською державами (Васильківську, Стайківську, Сорокашитську, Ka- м’япську і т. д.).

Велику роль у розвитку всеросійського ринку і. зокрема, російсько- української торгівлі відігравали шляхи, кількість яких протягом дослі­джуваного періоду помітно збільшилася. Багато торгових шляхів існува­ло па Лівобережжі. Основні з них проходили через такі міста, як Чернігів. Глухів, Новгород-Сіверський, Київ. Стародуб. Козелець і вели до Москви, Орла, Калуги, Тули, Смоленська, Петербурга і петербургських міст. Експорт лівобережних товарів здійснювався головним чином кіль­кома сухопутними шляхами: північним, західним і південним. Перший зв’язував Лівобережну Україну з найбільшими портами Балтійського моря — Петербургом і Ригою; західний йшов через Київ, Васильків, Бер­дичів, Дубно, Броди і Львів: південний — через Запорозьку Січ і Крим²²⁰.

Торгові шляхи, котрі проходили через Слобожанщину, з’єднували міста регіону з Москвою, Воронежем, Тамбовом, Пензою, Казанню, Са­ратовом. Царіїцпном і Астраханню²²¹.

На півдні країни економічне піднесення та розвиток торгових зв’яз­ків обумовили виникнення важливої господарської проблеми — поліпшен­ня судноплавства на Дніпрі. Численні притоки ріки дозволяли транспор­тувати товари з різних районів, розташованих па схід і захід від неї. Іншою важливою водною артерією був Доп, який з’єднував східну частину краю з Волгою. Завдяки поліпшенню судноплавства па Дніпрі й Дону наприкінці XVIlI ст. відкрились нові широкі можливості для зов­нішньої торгівлі Російської держави.

Приблизно в цей же час зростає роль Дністра в економіці Західної України. Основних сухопутних шляхів для їх вивозу і привозу росій­ських товарів на території західноукраїнських земель було два: північ­ний і південний. Перший ішов зі Львова через Мінськ до Смоленська і далі до Москви. Другий — зі Львова через Житомир, Корости шів і Київ до Москви.

Отже, процес формування всеросійського ринку позначився фактич­но на всіх галузях народного господарства України, обумовив значні зміни етносоціальпого характеру. Постійні торговельні зв’язки, що мали місце між населенням України та Росії в XVIII ст., помітно впливали на еволюцію економічної спільності. Саме вони були одним із головних і необхідних факторів для дальшого розвитку продуктивних сил країни, створювали об’єктивні умови для економічного та соціального розвитку двох народів.

Поглиблення українсько-російських виробничих зв'язків. Зрушення економічного й соціального характеру, які сталися в сільському госпо­дарстві, промисловості й торгівлі, були тісно пов’язані із зміцненням виробничих зв'язків як між населенням окремих регіонів України, так і Росії в цілому. Тісні й постійні контакти представників української та російської народностей в різних галузях господарства сприяли обміну виробничим досвідом, поліпшенню якості сільськогосподарських рослин і обробки грунту, впровадженню передової техніки, поширенню різно­манітних видів промислів і ремесел. Спеціальні царські укази передба­чали, зокрема, виведення в країні нових порід коней та овець, поліпшен­ня сортів винограду й технічних культур, збільшення виробництва селіт­ри і будівництво селітряних заводів, розширення виготовлення прядива, розвиток юхтової справи, тютюнництва і шовківництва ²²².

У вересні 1723 р. Петро І видав Указ Берг-колегії про посилання «нарочных» на р. Дніпро «для сыску руди и каменного угля», яким було офіційно покладено початок розшукам і розробкам корисних копа­лин па українських землях. Цій справі надавалось загальнодержавного значення.

Зміцнення виробничих зв'язків відбувалося в такій галузі промис­ловості, як металургійна. Цьому сприяв іменний указ від 31 грудня 1719 р. про рудокопні «заводи», згідно з яким майстровим рудокопних підприємств надавалися певні пільги: їх звільняли від державних повин­ностей і податків, від виконання військової служби ²²³. Указ Петра І викликав значне переселення на Лівобережжя з Правобережної України, а також з Польщі фахівців-рудників. Окремі з них безпосередньо брали участь у будівництві рудень, керували па них виробничими процесами.

Іменний указ від 18 січня 1721 р. дозволяв «для розмноження заво­дов покупать купцам деревни, дабы те деревни были уже при тех заво­дах неотлучно» ²²⁴. «Регламент и работные регулы на суконные и кара­зейные фабрики» (2 вересня 1741 р.) визначили загальні норми для діяль­ності мануфактур як Росії, так і України ²²⁵. Указ Катерини II від 17 березня 1775 р. скасовував будь-які обмеження при заснуванні про­мислових закладів для всіх галузей промисловості ^22β.

У XVIlI ст. збільшилась кількість підприємств, па яких разом пра­цювали українці й росіяни. Так. лише на Глушківській мануфактурі в 1726 р. нараховувалось 448 чоловік українців і 22 робітних людей і службовців з Росії, а в 1760 р.— відповідно 1050 і 69 чоловік. Через два роки на Глушківській мануфактурі число вихідців з Росії досяг- ло 17 1 ²²⁷.

Місцем зосередження як російських, так і українських селян і ро­бітних людей у XVIII ст. стали підприємства Новгорода-Сіверського, який знаходився неподалік від російських губерній. Сюди на заробітки приходили мешканці «с околочних и с великороссійских мест в доволь­ном количестве, так что жители здешніе в спеканіи никакой трудности и помешательства в своих работах не терплят» ²²⁸.

IIa Україні досить часто траплялись випадки вербування робітни­ків певних спеціальностей представниками центральних органів влади. Так, у 1739 р. прилуцький полковник повідомляв Генеральну військову канцелярію про одержання указу набрати майстрових людей для роботи в Санкт-Петербурзі. Для заснування скляних заводів у Москві шукали спеціалістів на Україні²²⁹.

З поглибленням економічної спеціалізації виробничі зв’язки почали набувати першорядного значення при організації трудового процесу на промислових підприємствах і Росії. Зокрема, в першій чверті століття в Петербурзі й під Москвою було засновано декілька великих казенних за­водів для виготовлення пороху. Для його виробництва у величезній кіль­кості використовувалась селітра з Лівобережної України, яку виготовля­ли на варницях головним чином козацької старшинп. заможних селян та мііцан. Частина її скуповувалась на місцях у дрібних виробників. Царський уряд, зацікавлений у збільшенні видобутку селітри для потреб армії, підтримував розвиток цього промислу. Особи, які ним займалися, були звільнені від державних повинностей і військової служби. R 1748 р. Військова колегія доповідала в Сенат, що «Канцелярія головної артиле­рії та фортифікації» вже неодноразово складала «контракт» з «селитер­ными компанейцами опоіпипскимп» — козаками Федором Кір’яковпм, Андрієм, Данилом. Петром Тимченками, Григорієм Коповаловим та інши­ми (всього 20 чоловік) на виготовлення великої кількості селітри та її поставок в державну казну (до 8,5—11 тис. пудів «нелітровапої» селітри щороку) ²³°.

Багато представників російської й української народностей підтри­мували тісні виробничі контакти й у інших сферах трудової діяльності: при будівництві міст (Херсона, Катеринослава, Севастополя та ін.), спо­рудженні Ізюмської межі, Української лінії, підприємств, каналів тощо.

Таким чином, протягом XVIII ст. на Україні спостерігалась помітна активізація внутрішньої торгівлі, відбувався процес формування націо­нального ринку. Зростання товарного виробництва створювало необхідні умови для зміцнення традиційних осередків торгівлі, обумовлювало поя­ву нових. Розвиток торгівлі впливав не лише на економіку краю, а й змінював зовнішній вигляд населених пунктів. На Україні сформувався своєрідний торговий ланцюг, який економічно зв’язував різні області. Включення країни в систему всеросійського ривку дало новий поштовх для розвитку продуктивних сил окремих регіонів.