1. ПІВДЕННІ ДАВНЬОРУСЬКІ ГОВОРИ- ОСНОВА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Деякі загальні закономірності формування й розвитку споріднених мов. Мова — одна з визначальних ознак етнічної спільності, тому походження конкретного племені, народності, нації неможливо з’ясувати без дослі­дження історії формування, розвитку, функціонування їх мови як усної в її територіальних виявах, так і паддіалектної літературно-писемної.

Говірка, говір, діалект, наріччя, мова племені, народності, нації не впникають раптово або в короткий часовий проміжок. Вони є результа­том тривалого творчого процесу, зумовленого внутрі- й позамовними чин­никами. Порівняльно-історична лінгвістика виявила основні закономір­ності формування діалектів і на їх основі мов. Історія людства свідчить, що нові говори, діалекти, мови виникають на основі старих, зокрема мови формуються на грунті окремих діалектів та їх груп. Мова постійно пере­буває в динаміці, розвитку. Задовольняючи потреби комунікації, «мова повинна безперервно змінюватися, для того щоб продовжувати функціо­нувати» ’. Разом з тим мовна система повинна бути стабільною у кон­кретний момент, бо інакше б порушилося б взаєморозуміння між людь­ми, які користуються нею. Сучасний теоретик Л. Kocepiy підкреслює: «Мова твориться, але її формування є історичним, а не повсякденним формуванням — формуванням у рамках стійкості й безперервності. Таким чином, мова, розглядала в два послідовних моменти її історії, не є «пі зовсім іншою, пі в точності тією ж самою» *.

Живі мови розвиваються за основними законами діалектики. В істо­рії їх виразно спостерігаються дії законів єдності й боротьби протилеж­ностей, переходу кількісних змін у якісні. Внутрішні й зовнішні причини мовних змін бувають різні і здебільшого виступають у поєднанні³.

В індивідуальних мовленнях виникають відхилення від прийнятих в певній спільності людей мовної звички, правил (так званого узусу), тоб­то з’являються днференційні елементи, проте оточення постійно кори­гує, нівелює їх. Кількісні зміни, що нагромаджуються па різних рівнях мовної системи, поступово переходять у якісні. Представники малодогма- тичної школи в мовознавстві, яких завжди цікавили причини виникнення розмаїття мов та діалектів, у центр мовних змін ставили індивідів із їх «спонтанними імпульсами», котрі звичайно нівелює оточення, але які за сприятливих умов набувають поширення спочатку в менших, а згодом у більших колективах, коли там є зустрічні, «спонтанні імпульси» ⁴. Проте ці «спонтанні імпульси» виробляються в конкретних колективах людей, готуються попередніми поколіннями. Інакше було б незрозуміло, чого саме в даний час і на даній території виникає й поширюється певна інно­вація (нове явище, елемент). Звичайно, не виключається індивідуальна мовотворчість некатегоріальних елементів мови (зокрема, лексичних оди­ниць) па базі виробленого колективного матеріалу. Мовотворчість у пов­ному розумінні — це колективна праця поколінь. Навіть прихильник по­яснення змін у мові через практику окремих осіб Г. Пауль непрямо визнавав, що для виникнення й поширення нового явища необхідно, щоб «спонтанний імпульс» був рівномірно представлений на всій мовній тери­торії у більшості індивідів ^δ, і прямо заявив: «Спілкування — ось еди­но те, що породжує мову індивіда» ^β.

Отже, в процесі комунікації спочатку в усному мовленні, а потім і в мові етносу па окремій території виробляються спільні тенденції, які в певний час на певному терені реалізуються в нових явищах.

Тісний зв'язок історії мови з історією її носія очевидний. Нові риси іноді можуть розповсюджуватися з однієї території на іншу й без одна­кових внутрішніх тенденцій—у результаті високого соціального прести­жу носіїв мови (діалекту, говору), зумовленого суспільними й культур­ними чинниками. У мову етносу чи його частини, особливо через погра­нично двомовне населення, можуть проникати окремі елементи іншої спорідненої або неспоріднепої мови, але вони, як правило, не відіграють кардинальної ролі в оформленні конкретної лінгвістичної системи. Тіль­ки спільні внутрішні тенденції розвитку в поєднанні з активними зв’яз­ками між населенням забезпечують новому явищу перспективу поши­рення. Коли б розповсюдження інновації валежало лише від інтенсив­ності спілкування, на окремій чітко визначеній території локалізувалися б усі діалектні (говіркові) особливості⁷, бо новотвори виникають на різ­них теренах. Ареали поширення розмаїтих мовних явищ переплітають­ся, але на менших чи більших теренах границі багатьох особливостей збігаються, утворюючи так звані пучки ізоглос. На їх основі виділяються споріднені говори, діалекти, наріччя, мови, які мають багато спільних елементів на всіх рівнях системи. Ці елементи виступають у безлічі комбінацій на різних територіях, отже, між ними немає різких границь. Мова, носії якої розселені на значних просторах, як правило, розгалу­жується па менші одиниці — наріччя, діалекти, говори, говірки зі специ­фічними особливостями в звуковій, граматичній і словниковій та інших системах, але спільні категоріальні елементи на всіх рівнях структури об’єднують діалекти в одну макросистему.

На перешкоді виробленню спільних тенденцій у розвитку інновацій та їх відцентровому просуванню стає послаблення активного спілкуван­ня між частинами народу або й припинення контактів у результаті появи тривалих політичних кордонів, переселення частини етносу па від­далені території чи за важкоздоланні географічні бар’єри (гори, ріки, озера, болота тощо) та через вклинення чужого етносу. Всередині від­носно ізольованих або повністю відірваних територій з’являються неод­накові нові елементи, котрі в межах кожного терену ведуть до мовної конвергенції (зближення), проте між ізольованими територіями—до дивергенції (розходження).

Отже, коли спілкування між частинами єдиного народу дуже по­слаблюється або й припиняється, «мова на окремих частинах території буде розвиватися самостійно і з часом виникнуть різкі протиставлення без опосередковуючих переходів. Так із однієї мови утворюються різні самостійні мови, причому процес цей може повторюватися не раз» ⁸. Вар­то підкреслити, що розвиток різних інновацій на місці старовинних еле­ментів разом із цим диференціює генетично споріднені мови й за неод­наковими збереженими давніми рисами. О. О. Потебня свого часу слушно зауважував, що інноваційні елементи даного діалекту не тільки чіткіше увиразнюють його, а й роблять яскравішим і інший (інші), в якому конкретні нові явища не поширилися, а залишилися старі⁹.

Таким чином, мови, що виникли на грунті діалектів давньої мови, характеризуються різними комбінаціями старовинних і нових рис у фоне­тиці, граматиці, лексиці, які виробляються в процесі її розвитку. Отже, у всякій мові наявні елементи різної хронології: одні походженням ся­гають мови — безпосереднього джерела її розвитку (а через неї і пра­мови), інші є пізніше виниклими або запозиченими (насамперед, коли йдеться про лексику).

Нові мови — це результат специфічного, оригінального, самобутнього розвитку територіальних діалектів старої (давньої) мови. Вони є її орга­нічним продовженням. Саме про «здатність мов успішно розвиватися одна з одної» говорив один з основоположників порівняльно-історичної лінгвістики В.

Мовам притаманний еволюційний розвиток. Різких стрибків у їх розвитку не відзначається ^,3. Однак «в історії мов спостерігаються періо­ди, коли відносно більш інтенсивно відбуваються зміни, коли в певний проміжок часу відбувається в мові далеко більше різних змін, ніж у попередні періоди» ^l4.

У науці досі не вироблено критеріїв, за якими можна б визначити хоч приблизну межу між давньою мовою і новосформованпми. До то­го ж дослідник мас справу з далеко не поввою фактографією ^l5.

Кожну мову як оригінальну систему в колі споріднених, що розви­нулись із одного джерела, характеризує сукупність диферепційних ознак. Абсолютна більшість із них представлена в діалектному континуумі.

Критерій кількості специфічних рис для визначення нової мовної спільності недостатній. Від кількості диферепційних елементів мав би залежати ступінь зрозумілості мови, але часто буває, що представники різних мов легше розуміють один одного, ніж представники тих чи інших діалектів конкретної мови ¹⁶.

Лексико-статистпчпнй метод глотохронології американського вченого М. Сводеша, за яким час оформлення окремих споріднених мов визна­чається па основі наявної в них кількості слів, котрі мають одинаково походження ¹⁷, не набув загального визнання й широкого застосування через свою ненадійність (автор бере лише 100 лексем). До того ж мову характеризують не тільки слова, а й звуки, форми, синтаксичні структури тощо ^,8. Справедливо вважається, що чим більшу територію поширення має елемент мови, тим він старіший (давніший), але твердих підстав для кінцевих висновків (щодо визначення хронології явища) цей факт не дає ^,9.

Для того щоб з'ясувати час, на котрий про нову мову правомірно говорити як про виразно сформовану систему, конче необхідно на основі скрупульозного дослідження свідчень старовинних писемних пам'яток і фактів сучасних живих народних говорів установити хронологію її голов­них диферепційних рис, що характеризують її в колі споріднених мов. Однак цього недостатньо. Потрібно визначити й узяти до уваги історичні й політичні події, що обумовили розгалуження однієї давньої мови в кілька споріднених.

Перетворення, точніше, переростання діалекту чи групи діалектів в окрему, нову мову — це соціальний чи соціально-етнічний процес, об­умовлений історичними та суспільно-політичними причинами, що призве­ли до відокремлення частини від цілого. Діалект, що набуває статуту мови, як правило, мусить мати виразну оригінальну структурну організа­цію па всіх рівнях (фонетичному, граматичному й лексичному), яка від­різняє його від інших новоутворених споріднених мов.

Отже, живі нові мови не народжуються, а формуються.

У визначенні окремості споріднених мов важливою є самосвідомість їх носіїв, усвідомлення ними своїх мов як оригінальних, властивих тіль­ки їм²⁰. Таке усвідомлення виражається (експлікується) по-різному. Нові мови позначають новими лінгвопомепами або далі именуютъ так, як називали ту, з якої вони розвинулися (nop. Iimba roιnana «румунська мова», буквально «римська мова, мова римлян»).

Народи, що розвиваються внаслідок розгалуження єдиного етносу, який мав літературно-писемну мову, звичайно успадковують і її. Вона функціонує далі, сприяючи культурному єднанню нових етнічних об’єд­нань. Але згодом під впливом живого мовлення давня писемна мова зазнає суттєвих змін і оформляється в окрему літературну мову, що, бу­дучи наддіалектною, сприяє консолідації суспільно-політичного й духов­ного життя нового етносу.

• гом історії давньоруської народності мінялися. Ймовірно, багато інно­вацій поширювалося з середньої Наддніпрянщини, де була розташована столиця Давньоруської держави — Київ, або за її посередництвом.

Немає сумніву, що українська мова розвинулася з південного давньо­руського діалектного масиву; Особливості південпоруськпх говірок вгі- кресліоються тільки на фоні і в порівнянні з іншими давньоруськими територіальними діалектними явищами. їх зацікавлений читач знайде в монографії Ф. П. Філіна «Происхождение русского, украинского и бело­русского языков». Розглянемо найголовніші риси південпоруськпх прото- українських говорів, абсолютну більшість яких виділили попередні до­слідники, щоб з’ясувати процес витворення тієї системи характеристик, які за відповідних' історико-політнчних умов набули статусу мовних особливостей української народності.

Із специфічних явищ фонетики південпоруськпх говорів X-XIII CT. необхідно визначити такі.

1. Мабуть, давня слов’янська фонема (Ѣ) первісно мала відтінки у вимові па різних давньоруських територіях. Ця нестійкість призвела кінець кінцем до її занепаду в більшості східнослов’янських говорів. Занепад почався з непаголошепих складів у добу становлення нового типу наголосу. Цей занепад, очевидно, розпочався в непаголошепих скла­дах приблизно в XI-XII ст. в смоленсько-полоцькому діалекті. Звідти явище поширилося на південь, охопивши предків сучасних північно­українських говорів, і схід, де тепер поширені середньо- та південноро­сійське наріччя. У XIIl ст. смоленсько-полоцький діалект утратив ё (⅛) і під наголосом. На давньоруському півдні звук ё (¢) також мав різні відтінки у вимові, що спричиняло його нестійкість. З кіпця XIII ст. в більшості південних діалектів ё (¢) збігся з і в усіх позиціях. Збіг е (Ѣ) з і мав статися до отвердіння приголосних, інакше звук збігся б з укра­їнським и (G. 36, К. 98—99. Б. 47—48, Ф. 160—178). Перші випадки ^rb→i фіксуються в XI ст. (мироу — Ізборник 1076 р.).

2. Збіг приголосних ы та и у середньому и в південпоруськпх діалек­тах відбувався в XI-XIII ст. (риба — Ізборник 1073 р., просытъ, съвѣтъ- //ыл'ь — Добрилове єв. 1164 р. (К. 98, Б. 48—49, Ф. 179—184). Проте слід підкреслити, що в зазначений час процес збігу звуків охопив не весь південпоруський ареал. У більшості карпатських українських говорів звук ы зберігається й ниві. Варто зазначити, що в Євсевієму євангелії 1283 р. на місці ненаголошеного и вже фіксується е — да ж(е)вот имоуть (с. 109) (якщо це не описка!).

3. Зміна е в о почалася до занепаду редукованих ъ, ь та до розвит­ку кореляції тверді — м’які приголосні і первісно охоплювала е в позиції після шиплячих, ц та / в південно-західних давньоруських говорах, на що вказують і випадки (правда, рідкісні) паппсаппя о після шиплячих у текстах XI-XII ст. (чоловѣка — Ізборник 1073 р., жона — Ізборник 1076 р.). Вона виникла в XI ст. чи, може, трохи раніше. У зв’язку з розвитком кореляції твердість — м’якість приголосних у XII—XIII ст. в більшості давньоруських говорів наголошений е розвивається в о після всіх м’яких приголосних перед твердими. У південних говорах давні на­півм’які приголосні перед є, и стверділи. TOMV в них такий перехід не відбувся (C. 59, К. 98, Р. 58-59, Ф. 184 -202).*

4. Приблизно з XI ст. розпочалася зміна а в е після спокопвік м’яких приголосних (шиплячих, ц) та /, але охопила лише невелику час­тину східнослов’янських говорів. Вона була відома в ряді давніх новго­родських, псковських говорів, у говірках на території Галицько-Волин­ського князівства та, можливо, в деяких західних. Після палаталізації напівм'яких приголосних у XIII-XlV ст. звуження а почало розвива­тися в частині західних (що фіксують грамоти XIV—XV ст.— иапр., узети, кърницс) та в північних українських говірках, у багатьох говорах наріч російської мови і, мабуть, у деяких білоруських районах. Цілком очевидно, що цей процес відбувався незалежно на різних територіях (Ф. 203-210).

5. Занепад редукованих голосних ъ, ь викликав ряд звукових змін на південному заході Русі:

а). Споконвічні о, е, подовжені після занепаду ъ, ь. очевидно, ди- фтонгізувалися, а згодом перейшли в монофтонги тільки в південних давньоруських говорах (дифтонгізація охопила й частину говірок півден­ного ареалу майбутньої білоруської мови). Рефлекс довгого б—звук у в нових закритих складах фіксується в південно-західних пам’ятках по­чинаючи з XIII ст. (субутныи— Тппографське єв. № 6 XII—XIII ст.). Дифтонгізація довгого ё в повозакритих складах виявляється через напи­сання Ъ (так званий новий Ѣ) па його місці в південних пам’ятках XlI й наступних століть, а монофтонг и (тобто і) — відповідник етимологіч­ного е в новозакритому складі — фіксується з XIII ст. (нестроинья— Путенське єв.) (С. 89-91, 97-98. К. 111, Б. 49—58, Ф. 225—226).

Варто зазначити, що монофтонг у (графічно ю) засвідчується на міс­ці е, який раніше перейшов в о після м’яких перед споконвік твердими приголосними (щюдръ — Тппографське єв..Vs 6 XII-XIII ст.; иудѣюмъ — Галицьке єв. близько 1266 р.).

А. IO. Кримський (К., ГИ), а за ним Л. А. Булаховський (Б. 50), Ф. II. Філін (Ф. 225) вважають, що найранішпй більш-менш перекон­ливий випадок фіксації і на місці о засвідчується в буковинській гра­моті 1436 р.: на иткилѣ, що означає ніби «відкіля». Насправді в старовин­ному документі йдеться про гідронім — річку Іткиль ⁵², отже, тут немає Ko.

б). Відпадіння початкового /ь па південному заході. Явище відбите в пам’ятках з XIII ст. (не мати замість не имать в Євсевієму євангелії 1283 р.) (Ф. 233-234).

в). Сполуки ръ. лъ; ръ. ль на південному заході дали рефлекси ры (ри), лы (ли) (яблыь’о — житіє Сані! Осв’ящепного XIII ст.). а на півно­чі— ро,.to — (яблоко — Пандекти Никона Чорногорця 1296 р.) (С. 58, Б. 59, Ф. 234-237).

г). У південних і західних давньоруських говорах перед початкови­ми р, л, якщо після них занепав слабкий ь, розвинувся приставний голос­ний і (и): коли після них занепав слабкий т>, міг розвинутися пристав­ний о. Це явище задокументовується з XIII ст. (праведного Илва «Льва» — Євсевієве єв. 1283 р.) (Б. 77).

д). Редуковані ы, І дали па південному заході рефлекс ый, ий, а на північному сході— ой. ей. що безсумнівними прикладами засвідчується з XIII—XIV ст. (кнАзь великои—Московське євангеліє 1339 р.). Однак у пам’ятках північнодавпьоруського походження зустрічаються вже в XI ст. написання чюдьнои. вѣчънои животъ, тому не виключно, що розподіл східнослов’янської території на дві частини за вимогою ре­дукованих ы.і почався ще в XI—XIII ст., до занепаду ъ, ь (Ф. 237— 244).

6. Східнослов’янська мовна територія за вимогою спільнослов’янсько­го звука ⅜ дуже рано поділилася на дві великі діалектні зони: південну (з фрикативним у; згодом у частині говорів він перейшов у фарингаль­ний її) та північну (зр). Хронологія переходу р в Ii точно не з’ясо­вана. Можливо, процес р → h почався ще в спільнослов’янську добу. Ви- падки написання х па місці г у південних пам’ятках XI ст. (ходъ за­мість годъ — Ізборник 1073 р.), мабуть, указують на тенденцію позначати буквою х фрикативний γ чи фарингальний її. У галицьких грамотах, написаних латинськими літерами, замість 9 вживається h (С. 123-124, К. 100-101, Ф. 244 -255).

7. У південно-західних і західних говірках давньоруської мови пра­слов’янські сполуки * zdj, * zgj, ♦ zg^, дали zdz, що па письмі починаючи з XII ст. передавалися через жч (дъжчъ «дощ» — Галицьке єв. 1144 р.) (С. 38-39, Б. 64, Ф. 284-290).

8. На півдні, заході, північному заході Русі приголосний в вимовляв­ся як губно-губний звук w, що відбивається в написанні у на місці в й навпаки (прауда — Ізборник 1073 р., узду малъ — Смоленська грамота 1229 р. уторникъ — Новгородська кормча 1282 р.; ыгнъмъ невъгасаю- щимь— Євсевієве єв. 1283 p.). Ллє па більшості території давнього нов­городського діалекту і північному сході Русі (Ростово-Суздальщнна) при­голосний в вимовлявся як губно-зубний звук, тому в писемності з цих теренів немає чергування у — в. Чергування в — у найкраще представле­не після занепаду ъ, ь, коли в певних позиціях (на початку слова, після голосного перед приголосним) білабіальний в (w) став переходити в у (у нескладовий) та у. На думку P. І. Аванесова та Ф. П. Філіпа, проти­ставлення w — V виникло в добу, що безпосередньо передувала історич­ній епосі. Деякі вчені відносять це явище до періоду після занепаду ъ, ь (XII ст.) (С. 119, К. 100, Б. 00-61. Ф. 290-296).

У говорах на більшості давньоруської території виник протетичний (приставний) в (w), що засвідчують пам'ятки починаючи з XII ст. (вовь- ifa — Галицьке єв. 1266 р.), однак на північному сході і сході зазначене явище, очевидно, віддавна було нерегулярним.

9. Дивергенцію викликали явища, пов’язані зі ствердінням і пом'як­шенням приголосних.

а). У південноруськпх пам’ятках починаючи з XII ст. засвідчується перехід ы в и після з, к. х у питомих слов’янських лексемах (великий — Юр’євське єв. після 1119 p.). Iia початку XIIl ст. процес переходу зьі, кы, zw→3∏, ки, хи спостерігається у верхів’ях Дніпра, а в другій поло­вині XIII ст.— і в новгородському діалекті, у XIII—XIV ст. охоплює й північний схід Русі. Отже, в XII — першій половині XIII ст. існували дві діалектні зони: ги. ки. хи (південь і верхів’я Дніпра), гы. кы, хы (пів­нічний схід і крайній захід півдня, точніше, говірки — предки сучасних карпатоукраїнських). Нова норма поширювалася з басейну Дніпра (С. 128- 129, Ф. 304-306).

б). Приголосні перед е, и в давніх східнослов'янських діалектах були напівм'які. У південноруськпх говірках відбувся процес ствердіння при­голосних перед зазначеними звуками. Кирилична графіка не відбиває названого явища. Зате його можна датувати за допомогою відносної хро­нології. Ствердіння приголосних сталося до переходу ⅛ в і, тобто до кін­ця XIII ст., бо інакше на місці ⅛ згодом, в українській мові, був би звук и. Перед е, що розвинулося із сильного ь, приголосні в українській мові тверді, тоді як приголосні, після котрих занепав слабкий ь,— м’які (ден'), отже, ствердіння напівм’яких приголосних відбувалося одночасно з занепадом редукованих, тобто в Xll ст. Ф. 11. Філія гадає, що процес ствердіння приголосних почався в XII ст. і завершився наприкінці XIIl ст. Па його думку та погляд інших учених, перед и (і) отвердіння приголосних виникло раніше — тоді, коли почали зливатися давні ы та и (і) в одному звукові (XI-XlII ст.) (К. 98—99, Ф. 307—308). Тенденція до збігу ы та и (і) в середньому и (нині — українському) сприяла ствердінню приголосних (Ф. 180). Однак гадаємо, що процес отвердіння не пов’язаний безпосередньо із збігом ы та и (Z). Про це свід­чать карпатські діалекти української мови, де зберігається ω, але давній и (Z) перейшов у середнії! и.

А. IO. Крпмськиіі ствердіння приголосних перед е датував приблиз­но XIV ст. (К. 120). Л. А. Булаховський вважає, що точну хронологію явища навряд чи можна певно встановити (Б. 62). М. А. Жовтобрюх пише, що ствердіння приголосних перед е сталося до XIII ст.⁵³

У західних, північно- і південно-східних давньоруських говорах, навпаки, напівм’які приголосні перед е, и палаталізувалися і стали м’якими.

в). Ствердіння р відбивається вже у півдешюруських текстах XI — XII ст., західноруськпх—з XIV ст. У північних і північпосхідних дав­ньоруських пам’ятках воно фіксується тільки в окремих випадках. До­пускається, що тенденція до ствердіння р розпочалася на північ від Прип’яті приблизно в X—XI ст. і звідти поширювалася на інші терито­рії Русі (K. 101. Б. 61, Ф. 314-319).

г). Вважається, що в південно-західних говірках приблизно у другііі половині XIll—XIV ст. (після ствердіння приголосних переде в XIl-XlII ст.) сталася повна асиміляція /’ до попереднього приголос­ного, внаслідок чого в більшості їх виникли подвійні консонанти: в без- аконьньи — Успенський збірник XlI-XlIl ст. Ф. П. Філій вважає, що цей приклад у давньоруському письменстві одиничний. До того ж він і небездоганний, бо дуже нагадує описку — подвійне написання нь. Якби тут справді подвоєння, слово мало б форму в безаконьни. З південного заходу явище згодом, приблизно з XVI ст.. поширилося на північ і схід — на західний ареал сучасного російського діалектного континууму (український і білоруський вплив) (К. 109, Ф. 323—329). Думаємо, що в західній частині південних давньоруських говорів j злився з приголос­ним, а не асимілювався. Можливо, на це вказує написання печалю и лестью (Бучацьке єв. XIII ст.).

д). Губні напівм’які приголосні всередині слова перед твердими при­голосними стверділи в усіх східнослов’янських говорах, що засвідчують писемні тексти починаючи з XII ст. (нивъныхъ — Добрилове єв. 1164 р.). У цей час або трохи пізніше поширюється ствердіння кінцевого напів­м’якого м у флексіях, якщо м’якість не підтримувалася аналогією (на камепи семъ — Милятине єв. 1215 р.) (Ф. 329—331). У XIII ст. процес отвердіння кінцевих м’яких губних приголосних поширився на всьому південному заході Русі (в майбутніх українських, білоруських діалек­тах, південних і західних говорах південноросійського наріччя).

10. Приголосний л на місці колишніх сполук ъя, ьл між приголосни­ми та в формах минулого часу (історично — активних дієприкметниках) чоловічого роду в українських та білоруських говорах і прилеглих до них говорах окраїн південно-західної території російської мови пере­йшов у у (в). У пам'ятках це явище фіксується від XIV ст. (наводнивъ- ся и всю землю покрывъ и до насъ пролиявъся— список «Слова» митро­полита Іларіопа) (Ф. 331—334), але виникло воно, очевидно, раніше, в XIII ст.^и

11. Після занепаду редукованих ъ, ь сталося одзвінчеппя й оглушен­ня приголосних. Одзвінчеппя охопило всю східнослов’янську територію (фіксується з початку XIII ст.). З XIV ст. засвідчується оглушення приголосних. Але первісний ареал оглушення нині встановити важко. Дзвінкість зберігають лише північне й південно-східне наріччя україн­ської та говірки півдня й південного сходу білоруської мови (Ф. 334—336).

12. Варто зазначити, іцо ряд дослідників вважають акання (вимо­ва а відповідно до непаголошеного о) рисою, яка сягає праслов’янської давнини. Вона характеризувала й частину давньоруських говорів. Навіть наводяться можливі приклади фіксації акапня в давньоруських пам’ят­ках (Ф. 97—139). Проте багато фахівців виникнення акання відносять до давньоруської доби. ІІівденнодавпьоруські і більшість північних дав­ньоруських говорів зберігали в усіх позиціях о.

Необхідно звернути увагу па три групи ареалів, які виділив Ф. П. Філія у підсумку свого історико-зіставного вивчення особливостей фонетики давньоруських говорів:

I. Найдавніші явища, котрі виникли до утворення мови східних слов’ян або на самому початку її формування. Сюди, зокрема, віднесено розмежування ареалів за ознаками відсутність другої палаталізації kv^,, gv', chv’— наявність її; збереження груп td, dl — спрощення її в 1, акан­ня — окання; фрикативний г — прирнвпий 9 ; розрізнення свистячих і шиплячих — збіг шиплячих і свистячих. Жодне з цих явищ не стало згодом специфічною особливістю якоїсь однієї мови (російської, україн­ської чи білоруської), залишаючись на рівні діалектизмів або зберігаю­чись у двох чи навіть трьох мовах.

II. Давні явища, які виникли після сформування спільної мови схід- ніх слов’ян, але раніше занепаду редукованих ъ, ь, тобто до середини XII—XIll ст. До них віднесено розмежування ареалів за ознаками: друге повноголосся — відсутність його; наявність тільки о — наявність о та б (закритого о); зміна ё ($) в пепаголошеному положенні і збіг його з с — збереження непаголошеного ё (⅛); розрізнення ы та и (і) —збіг ы та и (і); зміна е в о перед твердими приголосними — відсутність або частковість такої зміни; звуження голосного а в е — відсутність його; подовження о, е перед скороченими редукованими ъ, ь — відсутність та­кого подовження; спрощення сполуки гн у н — збереження цієї сполуки; локальні ареали рефлексів — zdj, zgj, zg^,, а також dj; білабіаль­ний в (ιv) —губно-зубний в (у); протетичні приголосні — відсутність їх; ствердіння р —наявність м’якого і твердого р\ перехід ъл■— ► ъу між приголосними — збереження ъл. Межі й цих ареалів, як правило, не збі­гаються з межами сучасних східнослов’янських мов, бо з’явилися до сформування цих мов. Щоправда, окремі з перелічених явищ згодом ста­ють характерними особливостями однієї якоїсь мови: збіг w та и (і), перехід е в о після спокопвік м’яких приголосних — для української; повне ствердіння м'якого р'— для білоруської; збереження ъл — ол. роз­виток кореляції твердий р — м'який // — для російської. Підходив час формування окремих східнослов’янських мов.

III. Пізніші явища, котрі оформились під час занепаду редукованих голосних і після їх занепаду, а саме розмежування ареалів за ознаками: перехід б,6 в повозакрптих складах у дифтонги з наступною монофтон­гізацією в інші звуки, зокрема ї,— відсутність такої зміни; відпадіння початкового /ь — збереження його рефлекса: дальше ослаблення редуко­ваних у сполуках ръ, лъ, ръ, ль із наступним переходом у ры (pU)_i лы (ли) — посилення цих редукованих у цій позиції в о, е; перехід w∕→-wδ, і і — ий — перехід Ы] — ой, і j → ей; сполуки, ги, ки, хи — спо­луки гы, кы, хы (зона тимчасового характеру), ствердіння приголосних перед е, и — розвиток пом’якшення приголосних у цій позиції; дзекання й цекапня — відсутність їх; нові сполуки приголосних із / переходять у подвійні м’які приголосні — відсутність цього явища; прогресивне асимі- лятпвпе пом’якшення задньоязичппх приголосних, головним чипом κ→κ'— відсутність такого пом’якшення їх у деяких позиціях; збережен­ня дзвінкості приголосних — оглушення дзвінких приголосних; спрощен­ня групи вл у л— збереження цієї групи приголосних. Отже, в XH—

XIV ст. виникають звукові явища, які стають визначальними рисами сучасних східнослов’янських мов (Ф. 339—356).

Особливості морфології півдепноруських говорів.

Дпферепційні явища спостерігаються і в морфологічній системі дав­ньоруських говірок, але вони були не такими численними, як фонетичні, причому південні говірки мали менше інновацій, ніж інші:

І. В іменниковій відміні впадають в око такі дпферепційні риси.

1) Форми родового відмінка однини іменппків жіночого роду імен­

ників основ па а. і основ на ja в спільносхіднослов’янській мові чітко роз­різнялися. Перші мали флексію -w, другі------------------------------------------------------ ⅛. Приблизно в XI ст. роз­

почався процес усунення різновидностей твердого і м’якого типів відмі­нювання, що виявлявся у змішу вапні флексій: -⅛ з’являється замість -W у твердій групі (съ высотѣ— Мінея 1096 p.), а в м’якій замість -Ѣ ви­ступає корелят флексії -W твердої групи------------------------------------------------------ U (Ev фросиниі—Мінея

1097 р., до гребли—1-й Новгородський літопис). Виникла варіантність у формах родового відмінка. Існує думка, що цей процес найіптепсивпі- шпм був па території давньоруської півночі або північного заходу. В північно-східних областях узагальнення пішло в напрямку поширення флексій твердої групи па м’яку: пор. рос. родов, відмінок воды — земли, ст.-рос. дав. водѣ — землѣ, міец. о водѣ — о землѣ. Гадають, що це стало­ся вже па початку XIII ст. В родовому відмінку аналогічний процес від­бувся й на заході Русі (пор. білорус, вады — зямлі). Однак на півдні зберігалася давня різниця флексій твердої н м’якої груп (пор. укр. во­ди - землі-+- землѣ) (С. 179, Б. 68. Ф. 360—366).

2) Розрізнялися також флексії іменників -о- (столъ) та -/о- основ (конь) у знахідному відмінку множини (столи — конѣ, князѣ). У назив­ному множини — спільне закінчення -и (столи, кони). Дуже рано поча­лася взаємодія відмінкових форм називного і знахідного, причому в північних та західних давньоруських говорах форми називного множини іменппків -jo- основи почали витісняти закінчення знахідного (князи имамъ — житіє Нифонта 1219 р.) (С. 193). На півдні цей процес пішов у зворотному напрямку—форми знахідного почали витісняти закінчення називного множини (сторожѣ изъиманѣ — Повість временпих літ). Зго­дом ця риса стала характеризувати українську мову (коні, сторо­жі-*-конѣ, сторожѣ) ⁵⁵.

3) Іменники давніх й- основ мали в давальному відмінку флексію -ови (сынови), іменники -о (jo)- основ — закінчення -у (-ю) (столу, отьцю). Але дуже рано вони почали взаємодіяти на всій давньоруській території. Особливо активним процес поширення флексій -ови (-еви) був у говірках півдня Русі, на що вказують писемні тексти XI-XIII ст. На півночі закінчення виявилось маловживаним варіантом. У XIV—

XV ст. флексія -ови (-еви) там вийшла з ужитку, і закінчення -у (-ю) стало єдиним закінченням родового відмінка іменників чоловічого роду в російській та білоруській мовах. На півдні флексія -oβu∣-eβu (модифі­кована згодом у частині говорів в -овѣ, -евѣ. тобто -ові, -еві) була без­перервно активною і нині характеризує українську морфологію (К. 101, Б. 67, Ф. 366-377).

4) У давньоруській мові перед флексією -Ѣ приголосні з, к. х основ слів чергувалися із з, ц, с (праслов’янська спадщина) в давальному та місцевому відмінках іменників жіночого роду колишніх основ на -а (руцѣ)

та місцевому відмінку однини іменників чоловічого І! середнього роду ко­лишніх основ на -о (о человѣцѣ, въ оцѣ). Тепер воно характеризує українську й білоруську відміни. На північному сході Русі досить рано почався процес вирівнюваная приголосних у кінці основ, тобто віднов­лення в них г, к, х. Перший випадок відсутності чергування приголос­них у розглядених іменників засвідчено в Новгородській мінеї 1096 р.: рабу своему Дъмкѣ. В XIII ст. такі форми часті в північних пам'ят­ках, а в XVI ст. в північно-східних і центральних областях Росії процес вирівнювання цих основ завершився. На південному заході вирівнювання розглядених основ не було, чергування а, к, х із з. ц, с зберігалося про­тягом усієї давньоруської доби та в наступну епоху, і тепер воно харак­теризує українську (руці, на руці, в оці) та_бід.оруську (на руци, на ступеньци) мови. Чергування збереглося й у деяких південноросійських говірках (С. 210, Ф. 377-384).

5) У давньоруській мові певні категорії іменників чоловічого й жі­ночого роду мали спеціальні кличні форми (дружино, Бояне, соловию, земле тощо). Досить рано (уже в XI ст.) на півночі й північному сході Давньої Русі засвідчується тенденція до заміни кличних форм формами називного відмінка й навпаки (землл, веселисА; отроковице Мария... родися — Міпея 1095 р.). У північно-східній частині східного слов’ян­ства клична форма в XII—XVI ст. засвідчується в лексично обмеженій групі і має стилістичне забарвлення, а в XVII ст. в живому російсько­му мовленні кличні форми були остаточно витіснені формами називного відмінка. IIa південному заході Давньої Русі кличні форми виявили три­валість. Тепер вони характеризують українську мову (мамо, Петре, бать­ку, коню) й частково білоруську, особливо ЇТ ітївдепно-західні й західні говори (сыне, коню) (С. 188. Б. 67—68, Ф. 384—390).

II. Ряд особливостей мали давньоруські діалекти в прикметни­кові й та за й м е н ни коні іі відміні.

1. До діалектних явищ у відмінюванні повних (членних) прикметни­

ків і неособовнх займенників відносять флексію -oβo∣-eβo (тово, белово, синево, орфографічно ого /-его) в родовому відмінку однини чоловічого

роду в російській мові відповідно до давньої -ого (-его), старовинні коп­ти нуанти якої зі збереженням г функціонують в українській та білорусь­кій мовах. Імовірно, російська флексія виникла таким шляхом: -ого (0o)→-oγo оо—-ово (вставний в). У пам’ятках нова флексія за­

свідчується з XV ст. (великово Новагоро(д) |а] —грамота вел. кн. Васи­лія Дмитровича у списку XV ст.). Допускається, що вона виникла в середньоросійській діалектній смузі, а звідти поширилася па північ, за­хід і південь території російської мови. В багатьох південноросійських говірках зберігається давнє закінчення -оуо (-eγo) (Ф. 411—412). Проте, думаємо, що, оскільки флексія -ово (-ево) засвідчується порівняно пізно, навряд чи виникнення її відноситься до давньоруської доби.

2. Як давнє діалектне явище Ф. П. Філій трактує стягнення форм повних прикметників у називному-знахідному відмінку, зокрема форм середнього роду -ойе →--ейе →-е та -eHe→-e. притаманне більшості українських говорів, але не відоме в більшій частині білоруських гово­рів і в російській мові (Ф. 419—420). Найдавніший, але одиничний приклад автор наводить з Ізборника 1076 р.: чуже. Думаємо, однак, що тут, напевне, відбита гаплографія, а не стягнення. Приклад із україн­ської грамоти 1386 р., який часто наводиться в працях з історії україн­ської мови,— село ^rIepenuue непевний, бо його можна трактувати як давню коротку форму з суф. -/ь: Черепынв. Бездоганні факти про стяг-

GO

ненвя -oe→--e засвідчуються тільки з XV ст.: крщене имд (українська 202

грамота 1412 p.). Нестягнені форми середнього роду на -ое досі вжи­ваються в закарпатському діалекті української мови. Сумнівно, щоб стягнені форми прикметників середнього роду були вже в південних діалектах давньоруської мови. Скоріше це надбання розвитку україн­ської морфонології.

3. Більш імовірною діалектною південно-західною давньоруською рисою були повні форми присвійних прикметників жіночого роду (Б. 75— 76), які фіксуються в Лаврентіївському списку літопису: престависА KiiArbiHH из^славлмд, а ростиславлюю м[а]т[е]рь ихъ... прнАша во- лодимерци. Аналогічні форми представлені в старобілоруській писемнос­ті, часом зустрічаються в новгородсько-псковських текстах (Ф. 421). Вони часто фіксуються в староукраїнських пам’ятках: старостиная Луц­кая, пани Олизаровая Шиловича (I486 р.), пани Богушовая Деіиковская (1584 р.) та ін.⁶⁶ Гадаємо, що такі форми в одних випадках були резуль­татом взаємодії повних і коротких форм прикметників, стирання чіткості синтаксичного вживання коротких і повних форм, в інших — літературно- писемними гіперизмами, реакцією на поширення стягнених форм жіночо­го роду па -а+--ая (-айа). Безсумнівні стягнені форми на -а фіксують українські пам’ятки лише з XV ст. (висока пасика — грамота 1443 р.) ⁵⁷, але допускаємо, що цей процес почався далеко раніше, адже такі форми характерні навіть для тих українських говорів, у яких зберігається не­стягнена форма середнього роду -оє.

4. Родовий відмінок однини жіночого роду повних прикметників у давньоруській мові характеризувався закінченням -ω⅛ (-o⅛, -еѣ) (бѣлыѣ_у бѣлоѣ, синеѣ), причому флексія -оѣ (-еѣ) витісняла перший варіант при підтримці займенникових форм гоѣ, такоѣ, сеѣ і под. Вона фіксується в пам’ятках з різних територій Русі. Ця флексія зберігається протягом усієї історії української мови (виступає в орфографічній формі -оѣ_у -ou_y -ос) ⁵⁸; нині поширена в абсолютній більшості говорів і є нор­мативною (білої, синьої).

Досліджувана морфема виступає п у старобілоруських пам’ятках (у орфографічних варіантах -о$, -ос). Тепер давнє закінчення вживаєть­ся в центральних і південно-західних говорах та в художніх стилях біло­руської літературної мови. Загальною нормативною є флексія -ай (-яй)_у котра виникла внаслідок редукції кінцевого ненаголошеного голосного Ѣ чи е. Білоруські лінгвісти вважають, що вона зрідка виступає в письмен­стві починаючи з XV ст.⁵⁹ Флексія -ой (-ей) -оѣ (еѣ) в родовому від­мінку однини жіночого роду характерна й для російської мови. Проте в деяких її говорах, особливо північних, досі зберігається давня форма -ыѣ →∙-ые →-ыё. У Москві флексія -ыѣ-*--ые засвідчується до кінця XVII ст. Деякі лінгвісти пояснюють -ой як вплив давального й місцево­го відмінків⁶⁰, але тут, імовірніше, маємо справу з редукцією кінцево­го е: -ой ■*— -ойе -оѣ (див. ще нижче)⁶¹. Чи не найранніший приклад із новою флексією фіксує смоленська грамота 1229 р.: таА правда лати- нескому ВЪЗАтП. оу роускои земли, оу ВЪЛЪСТИ КНАЗА смоленского. Нову форму засвідчують новгородські приватні листи на бересті XIV— XV ст.⁶²

5. У давньоруській мові іменники та прикметники жіночого роду в орудному відмінку мали флексію -ою (-ею) (доброю водою). Прямим подовженням її є українське іменникове закінчення -ою (-ею) та при­кметникове -ою (-boιo^,_y вплив твердої групи, вирівнювання палатальної основи): доброю — синьою. На східнослов’янському півдні вона вжива­лася протягом усієї історії⁶³. 1 тепер характерною особливістю україн­ської літературної мови й більшості говорів є виключне вживання дав­ньої флексії -ою (-ею-, -ъою). У південно-західних говорах поширене поруч із нею закінчення -ов (-ев, -ов). У російській (-ою, ею) та біло­руській (-ою, -аю, -ею) літературних мовах поруч із давнім закінченням частіше вживається відповідно -ой (-ей) та -ой (-ай, -ей), які виникли внаслідок редукції кінцевого голосного. Найдавніші (але поодинокі и небездоганні) випадки такої редукції кінцевого голосного у флексії імен­ників (-oro→-ou) дослідники відзначають у пам’ятках почипаючи з XIlI ст. (молитво и постом, тобто лолитоой — житіє Нифонта 1219 p.). Переконливі свідчення про наявність займенниково-прикметникового за­кінчення -ой дають російські пам'ятки початку XV ст. (оузою той — Коломенська палея 1406 р.) ^β4.

6. Ф. П. Філій звернув увагу на те, що особові й зворотні займенни­ки давньоруської мови в родовому відмінку однини мали форми мене, тебе, себе. їх KOHTiiHyaHTH в українській (мене, тебе, себе) та білорусь­кій (мяне, цябе, сябе) збереглися в фонетично закономірних формах. Починаючи з XIV ст. в північно- і середньоросійській писемності задо- кументовуються нові форми — меня, тебя, себя. Давні форми мене, тебе, себе стійко зберігаються в південноросійському наріччі (Ф. 424—429).

7. У давальному відмінку особовий другої особи та зворотний за­йменники в давньоруській мові мали відповідно повні форми — тобѣ, собѣ. Фонетично закономірні континуанти їх залишилися в українській (сучасне тобі, собі) та білоруській (табе, сабе) мовах. У північноросій­ській та московській писемності XV-XVl ст. паралельно з тобѣ, собѣ вживаються форми тебѣ. себѣ, які з XVlI ст. стають нормативними в російській мові, а старовинні форми табе, сабе залишилися в південно­російських говорах. Про виникнення форм давального відмінка тебе, себе в російській мові висловлено різні гіпотези (Ф. 430—431). Па наш по­гляд, довести, що такі форми були в живому мовленні XlII ст., дуже важко. Вони збігаються зі старослов’янськими, тому свідчення давніх текстів не завжди вдається витлумачити однозначно.

8. Особовий займенник першої особи в давальному й місцевому від­мінках давньоруської мови характеризувався словоформою мънѣ. її успадкували всі східнослов’янські мови (рос. мне, білорус, мне), в то­му числі українська, в якій форма мні (мнѣ) вживалася протягом усьо­го старого періоду. В поетичному стилі зустрічається й нині. Функціонує і в говірках. Ллє починаючи з XV ст. в українських пам ятках засвідчує­ться нова форма — менѣ (минѣ, мѣнѣ—наслідок асиміляції голосних), що виникла через вирівнювання основи за родовим відмінком (мене). Нині вона (мені) функціонує в більшості говорів і є нормативною⁶⁵. Ф. II. Філія допускає давнє її виникнення: в одному з написів XII ст. у київському Софійському соборі можна читати нову форму менѣ, якщо це не описка (Ф. 431), але читання справді непевне, бо друга літера в графіті невиразна (пошкоджена) ⁶⁶.

III. Деякі діалектні відмінності існували в морфології давньорусько­го д і є с л о в а.

1. Характерною рисою давньоруської морфонології в порівнянні, наприклад, із старослов’янською, була флексія -ть (успадкована з пра­слов'янської мови) у третій особі однини й множини дієслів теперішнього й простого майбутнього часів, котра засвідчується пам'ятками з різних територій Київської Русі. Однак почипаючи з XIII ст. у північних давньо­руських пам'ятках ділового змісту засвідчується закінчення -тъ, про походження якого висловлено кілька припущень, та загальновизнаного пояснення немає. Закінчення -тъ було звичайним у північних та серед- ньоросійських текстах XV-XVl ст. Воно (-тъ) стало нормативним у російській мові. Поширене в північному н середньоросінському наріччях. Південноросійські говори зберігають -Tb (Ф. 438). Флексія -ть аберіга- ∩ лася в усіх південних і західних давньоруських говорах й успадкована українською (-ть) та білоруською (-ць) мовами, фіксується протягом усієї їхньої історії. З XIV ст. засвідчується закінчення -тъ південно-за­хідних українських говорів ⁶⁷, у яких функціонує й нині (проте в «тема­тичних дієсловах тут звичайно -гь: їсть, дастъ і т. д.). Переконливих дока­зів існування -тъ раніше XIlI ст. поки що не виявлено.

2. Найдавніші східнослов’янські пам’ятки засвідчують дієслівні фор­ми без кінцевого -т- (-ть), особливо в третій особі однини теперішнього і майбутнього часів (напр., напише — Остромирове єв. 1056—1057 рр.) унаслідок його відпадіння (існують і інші гіпотези про виникнення форм без -т-). Наявність закінчень без -т- і в новгородських берестяних грамотах XI-XIV ст. свідчить, що такі форми були живомовними (Ф. 447—448). Але їх не відзначають у пам’ятках із Суздальщинп⁶⁸. Мабуть, у північно-східному ареалі давньоруської мови форми третьої особи без -т- не вживалися (Ф. 449). Такі форми стали нормативними в російській мові. Форми без -т- найбільш характерні для російського пів­денно-західного діалектного континууму (але зустрічаються і в північ­них). Давньоруські форми без -т- успадкували й зберегли українська й білоруська мови, в яких вони в першім особі однини першої дієвідміни (типу несе) стали нормативними в новий період розвитку. Перед част­кою ся в більшості говірок і в українській літературній мові елемент -т- зберігається (несеться), та в південно-західних діалектах і в цій позиції він відсутній (нес^с'а).

3. У південно-східних говорах (іноді — в художніх стилях сучасної літературної мови) в третій особі однини теперішнього часу дієслів з суф -а- (-я) вживається чиста основа (зна, співа), що є характерною рисою української дієслівної системи в порівнянні з російською та біло­руською. Час виникнення таких форм не з’ясовано. У давньоруських па­м’ятках, особливо у південних, зустрічаються написаная дієслів без кін­цевого -т- в третій особі однини теперішнього часу і дієслів другої від­міни (приходи — Добрилове єв. 1164 р.) та третій особі множини обох дієвідмін (йму — Добрилове єв. 1164 p., npocto — Холмське єв. XIII— XIV ст.) (С. 245). Форми без кінцевого -т- у третій особі множини діє­слів другої дієвідміни функціонують нині в гуцульському діалекті (вони xo∂^,e) ^e9. Форми із фіналлю -а-*--а/€ (ть) зустрічаються вже в Ізборнику 1073 р. (К., 104), але вони сумнівні, бо могли бути вже в старослов’ян­ському болгарському протографі пам’ятки. Форми тину зна знову зустрі­чаються в пам’ятках української мови принаймні в кінці XVlII ст.— в «Епеїді» І. Котляревського.

4. Загальнопошпрепнм закінченням дієслів першої особи множини теперішнього й майбутнього часів у давньоруській було -мъ. Поруч із ним на давньоруських землях па території сучасних України. Білорусії, біля верхів’їв Дніпра, Західної Двіпп та Волги, па Новгородщині й Псковщині функціонував варіант -мо. У північно-західному ареалі дав­ньоруської мови засвідчується й флексія -ме. Усі варіанти (-мъ, -мо, -ме) могли бути у праслов’янських діалектах, але це не доведено (Ф. 463— 468), Флексія -мо поруч із -м (контипуанти давньоруської) фупкціону- \ ють у більшості українських говорів. Варіант -мо є нормативним і нині характеризує українські форми дійсного способу в порівнянні з формами російської, білоруської та більшістю інших слов'янських мов. Флексія -мо (-ма) функціонує й у південних районах Білорусії, зрідка вживаєть­ся в художньому стилі білоруської літературної мови. Boua виступала часто в старобілоруській писемності і повій класичній літературі⁷⁰. Як дуже рідкісне явище відзначається дослідниками в північноросійських говорах (Ф. 463—468). У деяких карпатських українських говірках вжи­вається закінчення -Ate. Поодинокі форми па -мо в давньокиївськпх текс­тах виступають в XI-XII ст. (пьАЄло — Ізборник 1073 р.), у новгород­ських— в XIV—XV ст. (Ф. 466). Староукраїнські документи починаючи з XIV ст. фіксують цю флексію (поруч із -игъ) досить часто⁷¹.

Варто зазначити, що у формах пертої особи множини наказового способу в українській мові також використовуються флексії -аіо (ходімо, станьмо, даймо та ін.) та -м (ходім). Обидві засвідчуються й староук­раїнськими пам’ятками, зокрема форми тииудержЪмо, празнуимо фіксую­ться в Четьї 1489 р. (С. 114, Б. 75).

Південподавньоруські особливості в синтаксисі

Досі небагато явищ діалектного характеру виявлено в давньорусько­му спита к с и с і.

1. До північного діалектного ареалу звичайно відносять конструкції, в яких форми називного відмінка іменників жіночого роду з закінчен­ням -а (-я) вживаються в функції знахідного. Вони фіксуються з XII ст. (папр., чрЬплють... ривифная оуха — Устав студійський), але існували далеко раніше (Ф. 483—485). О. О. Потебня вважав цю особливість північною і західноруською (фіксується в білоруських грамотах)⁷². Такі конструкції виявлено і в молдавсько-українських грамотах XIV—XVct.⁷³ Ф. П. Філій твердив, що в канцелярську західноруську мову такі кон­струкції ввійшли з народного мовлення областей, що межували з цент­рами Великого князівства Литовського (Ф. 485). Є. Тимченко приклади вживання форм називного замість знахідного наводить і з староукраїн­ських пам’яток, і з записів народного мовлення, але не всі ілюстрації можна тлумачити однозначно⁷⁴.

Конструкції типу за горою видно хата, з садочка пісня чути, його рука знати в основному паралельно з сполуками типу видно хату, чути пісню нині вживаються в широкій смузі говорів на півночі України. Південна межа цих конструкцій на Правобережжі проходить приблизно по умовній лінії Житомир — Фастів — Васильків, а па Лівобережжі — гирло Десни — Прилуки — Ніжин — на північ від р. Сейм ^7δ. Нині вираз­ні конструкції типу вода пить характерні для частини північноросійських говорів; зрідка зустрічаються в середньо- та південноросійських (Ф. 485). Питання про те, чи конструкції з називним відмінком замість знахідного були поширені па всьому давньоруському просторі чи тільки на його півночі, вважаємо не до кіпця з’ясованим. Сучасний український матеріал із північних, архаїчних. діалектів вказує па функціонування їх на давньоруському півдні.

2. На думку Ф. П. Філіпа, і вживання зворотів із пасивними дієпри­кметниками па -но, -то мало особливості на різних давньоруських тери­торіях. Конструкції з -но без узгодження дієприкметника з іменником, які автор наводить із пам’яток XI ст. медъ дано бысті» богомь (Ізборник 1076 р.),...поставлено бы(с) влдка (графіто київського Софійського со­бору),—дискусійні. В Ізборнику 1076 р. в багатьох випадках назву медъ введено замість вино. У цитованому прикладі, очевидно, також замінено вино на медъ, але дієприкметник, який узгоджувався з іменником серед­нього роду, залишено без змін. Відзначено ще один такий випадок у пам’ятці 1076 р. Публікатор цитованого графіті С. О. Висоцький зазна­чає, що кінець напису втрачений, тому напис не можна тлумачити одно­значно. До того ж С. О. Висоцький нічим не доводить, що графіто зроб­лене в XI ст., а не пізніше. Переконливіші приклади з неузгоджепими короткими дієприкметниками походять із XIII-XIV ст. Сам процес вп- никнення досліджуваних зворотів, імовірно, розпочався набагато раніше. Ллє діалектна спеціалізація веузгодженнх конструкцій па -но, -то відбу­лася на грунті окремих східнослов’янських мов. Безособово-присудкові форми на -но, -то з іменниками або займенниками в знахідному відмін­ку добре задокументовані пам’ятками української мови починаючи з XIV ст. Нині вони нормативні і є характерною рисою української мови в порівнянні з іншими східнослов’янськими. Зрідка конструкції цього типу, а також сполуки типу рука поранено засвідчуються в російських гово­рах— у частині північних та в деяких західних говірках середньоросій- ського наріччя, поодиноких південних (Ф. 497). Ф. П. Філіп сам визнає, що розглянуті та інші конструкції з -но, -то «зайняли теперішні області свого розповсюдження в добу формування східнослов’янських мов» (Ф. 501). Отже, не доведено, чи була в епоху XI-XIII ст. якась чітка територіальна диференціація щодо вживання присудкових форм па -но, то.

3. Певну особливість синтаксису давньоруських південних говірок становило частіше, ніж в інших, вживання успадкованих праслов’ян­ських сполучників, сполучних слів і часток — а, та (єдналь­ні), чи (чили, ци), бо, яко, коли (Ф. 501—509).

С. II. Обнорський відзначив одну характерну особливість у «Поуче­нії» Володимира Мономаха: в поєднаних сполучником и двох зворотних дієсловах частка ся виступає лише при першому: никто же ва(с) не мо- CO

жет вродитись и оубити понеже не буде(т) ω(τ) ба повелѣно⁷⁷. Таке вживання ся характеризує деякі південно-західні українські діалекти: Умиватися вмивав, але рідко коли ⁷⁸. Можливо, елізія ся при другому з двох поєднаних зворотних дієслів була особливістю південнодавньорусь- ких говірок (Б. 82). Фіксується і в староукраїнській мові: Лаяли старих, мовлячи: «Ми хочем битися а не мирити-, битися, битися прншлисмо» ⁷⁹.

4. Яскравою південною чи південно-західною давньоруською синтак­сичною особливістю було вживання прийменника до в конструк­ціях на позначення адресата дії або об’єкта, куди спрямований рух (Ф. 509—510). Очевидно, вони були успадковані з праслов’янської мо­ви, але збереглися тільки в названих ареалах Київської Русі. Засвідчу­ються в багатьох півдевпоруськпх пам’ятках, в тому числі в «Поученьи» Володимира Мономаха, Київському. Галицько-Волинському літописах, Києво-Печерському патерику⁸⁰. Нині такі конструкції характеризують українську мову в колі східнослов’янських, але поширені в західних бі­лоруських говірках, у деяких західних середньоросійських, а також у південноросійських (Ф. 510).

5. Праслов’янська темпоральна конструкція з прийменником за ÷ + іменник на позначення частин доби, пори року, світлових явищ та ін. у родовому відмінку активніше використовувалася в південних, ніж в інших давньоруських, говірках: не точью за живота... сотвориша... ио п по смерти его (Повість временних літ). Згодом вона стала яскравою особливістю українського синтаксису.

Лексичні та словотворчі особливості південних давньоруських говорів Територіально-діалектна диференціація в лексиці давньоруської мови вивчена недостатньо. Найбільші заслуги у вивченні давньоруських словникових діалектизмів належать Ф. П. Філіпу, який одним із перших поставив і досліджував цю проблему. Він присвятив окремий розділ діа­лектним явищам у лексиці давньоруської мови у монографії про похо­дження російської, української та білоруської мов (Ф. 516—606).

На пашу думку, до безсумнівних нівденноруських слів (декотрі мали ширший ареал — вживалися й на південному заході), які виділив учений за пам’ятками XI—XIII ст., можна віднести такі: болоньК «оболонь, за­плавна долина», гаи, гълъкъ «глек», ирье (ирии) «вирій, теплі краї, де зимують птахи», лі&мень «лиман, пристань», пуща «густий дрімучий ліс, пуща», рѣнь «рінь, дрібне каміння», дѣлъ «гребінь гори» (укр. діал. д'іл, род. відм.— д'ілб). полонина, криница, серенъ «наст» (укр. діал. серен), ролья «рілля», жито (у значенні рос. рожь) лѣпъкъ «рослина ліпок», вѣверица «білка», вълна «вовна», вѣхъть «віхоть», гребля (гроб- ля), дертица «дранка» (укр. діал. дертиця, тертиця), луда, «рід верховно­го одягу» (пор. гуцульське лудіння), прабошьни «рід взуття», цѣрь «трут» (укр. діал. ціръ, чірь), небогъ «убогий, нещасний», каганъ «ве­ликий князь», брехати «гавкати, брехати» (про собак), воропъ «напад, наскок», лагодити «робити приємність, потурати», об(ъ)гърнути, огър- нути «огорнути», смага. Автор не паспортизує давньоруськими пам’ятка­ми географічні терміни, але ми виявили їх у Галицько-Волинському лі­топису: мѣстѣ именем Гаи; идише на Борьсоуковъ дѣлъ; йде в Полонину.

У нівденноруських текстах засвідчені й такі специфічні слова або значення лексем: гърбъ «пагорб, горбок», лыскарь «кирка, заступ» (и)зѣкръ «світлоокий, зіркатий», попуснѣти «збліднути на обличчі, по- пісніти», пересърды€ «досада, роздратування» (пор. пересердя), отъбѣ- гнути «загубити» (укр. діал. відбігнути), пряжити «прягти, пражитп», чюти «чути» та іп.⁸¹

Необхідно відзначити, що діалектні відмінності існували й у слово­творі давньоруської мови.

1. Гадаємо, південноруськпй ареал мали успадковані з праслов’ян­ської мови суфікси -ощи; пичить трава жалощами (Слово о полку Ігоре­вім): а кто пакощами порежет копь (Правда Руська) та суф. -ава: бы(с) мдтежь великъ и стонава и кличь (Киъвськнй літопис). Обидва форман­ти успадкувала українська мова, і вопи входять у коло її специфічних дериваційних ресурсів.

2. Імовірно, в частині нівденноруських говірок функціонував суф. -юкъ (-чюкъ), за допомогою якого творилися іменники па позначення молодих осіб від назв занять, імен, прізвищ батька (чи рідше — матері). IIa існування цього афікса вказує форма слова герьцюкъ, запозиченого з німецької мови (IIerzog), яка зафіксована в Галицько-Волинському літопису. Тут же під 1202 р. виступає аптропопім Мончюкъ, щоправда, етимологічно непрозорий. Безсумнівні, виразні найменування осіб із суф. -юкъ {-укъ) і складним -чукъ виступають уже у власне україн­ських пам’ятках починаючи з XIV ст. Такі утворення стали характерною ознакою українського антропопімікону.

3. До характерних особливостей південноруських говірок відносять тенденцію до збереження дієслівного суфікса -свати (в північних виявив тенденцію до генералізації суф. -ывати) (К. 103, Б. 44).

Розгляд основних рівнів структури нівденноруських говорів, показує, що по сукупності рис, якими вони B∏.j⅞rππCH в складі східнослов’янського континууму ^fa XlI І ст., це був досить ясїчравий мовний феномен. Що­правда, перед нами сукупність специфічних явищ, територіальне 'поши­рення багатьох із яких виходило за межі території майбутньої україн­ської мови. Ареали поширення частини їх ще, очевидно, не охопили весь обшир земель старожитнього заселення давньоруськими предками укра­їнців.

Півдепноруський діалект, безсумнівно, мав у своєму складі менші групи з локальними особливостями в мовленні, але такі риси чи принайм­ні більшість їх, напевно, не мали кардинального значення. Вони ще че­кають па своє виявлення і вивчення. Однак, либонь, не відомо жодної специфічної категоріальної риси в сучасних українських діалектах, котра існувала б уже в IX-XII ст., крім a→e після м'яких приголосних. Можливо, що рефлексація о, е в новозакритих складах та ⅛ залежно від їх наголошеності — ненаголошеності десь із кіпця XII ст. почала відділяти поліські говори від решти південних давньоруських. Діалектну роздроб­леність, імовірно, створювали не стільки вузьколокальні інновації з фо­нетики й граматики, скільки такі в лексиці й словотворі.

Вивчення розвитку специфічних південних давньоруських мовних рис із залученням нових пам’яткових матеріалів і особливо дослідження меж поширення південнодавньоруських інновацій залишається акту­альним.

У складі діалектних особливостей давньоруських говорів спостеріга­ються інновації різної давнини. Занепад редукованих ъ, ь у середині XII ст. був останнім явищем, спільним для всього східнослов’янського континууму. Він маніфестував єдність мовних переживань на всій тери­торії давньоруської мови. Спричинив він низку змін у фонетичних си­стемах давньоруських говорів, а звукові зміни викликали ряд змін у морфології. Проте стався він у добу, коли в Східній Європі запанувала феодальна роздробленість, що призвела до послаблення культурно-еконо­мічних зв'язків між віддаленими давньоруськими землями.

еодальна роздробленість Русі XII—XIII ст. стала перешкодою па шляху поширення мовних інновацій на всій території, заселеній давньо­руською народністю. Очевидно, нові явища другої половини XlI—пер­шої половини XIII ст. встигли поширитись тільки на найближчих і по­літично й економічно найтісніше пов'язаних областях^ Наприклад, у пів­денно-західних говірках білоруської мови на місці етимологічного е в новозакритому складі виступає звук, середній між е та і, або дифтонг іе, а на місці етимологічного о в цій позиції — звук, середній між о та у_у чи дифтонги уо, уз⁹². Характерно, що північні межі зазначених явищ па східнослов’янській мовній території приблизно ті. що й Турово-Пінської волості у складі Київської землі середини XlI ст.⁸³ Туровська земля мала з Київською розвинуті, тісні політичні, економічні й культурні зв’язки у другій половині XII—XIIl ст.⁸⁴

в другій половині XIII cτj. тобто через якихось сто років після занепаду зредукованих ъ, ь, в окремих східиослодищсіжих мовних зонах пам’ятки задокументовують дбсиіТПіїТфазні сукупності специфічних явищ, особливо фонетичних (меншою мірою — морфологічних), які засвідчують розгалуження Д^авІ,ьЙѴІ£А^,*2і24^^{ІН,,a κ}*∙^lbκa нових угруповань, але це ще ^ie булл пові мовіт\/7?о7кііщл лШ ст. склалися основні риси, якими ха­рактеризуються майбутні східнослов’янські мови, але. гадаємо, говорити про три східнослов’янські мови до цього часу з погляду закономірностей глотогенезу неправомірно. Навала ііюплеміннпків у 40-х роках XIII ст. і події, що сталися після неї. мали кардинальні результати для давньо­руської мсви.зГадаємо, що Ф. П. Філій мав рацію, коли писав: «Можна допускйтй^"ВД GTHOMOBiia картина східного слов’янства була б іншою, якби пе було грізних подій XIII-XV вв.» (Ф. 637).

ч^Тіісля Батиєвої навали зв’язки між масивами східнослов’янських те­риторій максимально послабилися, розпочалася консолідація нових етніч­них угруповань, і колишні територіально-діалектні відмінності набули нового соціального статусу — статусу відмінностей мовних. Можна кон­статувати, що на початку XJV ст. (чи навіть у кінці XIII ст.) реально функціонують три окремі східнослов'янські мови — російська, україн­ська та білоруська^

Варто зазначити, що й деякі інші слов’янські мови з великих тери­торіально-діалектних сукупностей виділялися повільно, протягом трива­лого часу. Наприклад, чеська мова з західнослов’янської макрогрупи ви­ділялась протягом IX — початку XIV ст.⁸⁵

Давні східні слов’яни, звичайно, помічали діалектні відмінності у мовленні населення різних територій своєї вітчизни, однак виразних свід­чень цього в пам’ятках немає. Можливо, якісь помічені особливості в мовленні радимичів та в’ятичів (наприклад, більш м’яка, ніж у полян, вимова приголосних перед е, и; дуже палаталізовані приголосні д, т та ін.) стали мотивом для виникнення легенди про те, що «Радмимчи бо и Ватичи ω(τ) Лаховъ» ⁸⁶ походять. Нестор на початку XlI ст. у По­вісті времеппих літ мову слов'янського населення Київської Русі іменує словенскою, тобто просто «слов’янською», ймовірно, за традицією нази­вання своєї рідної мови, що йшла від праслов’ян, але поруч вона ймепує- ться руською: Мурома Шзыкъ свои и Черемисн свои мзыкъ. Моръдва своп Юзыкъ се бо токмо Словѣпескъ мзыкъ в Руси. ПолАне. Дреговичи. Сѣверъ Бужа не заве сѣдоша по Бугу послѣ же ВелыпАне, а Словень- скыи мзыкъ и Poy(с) кыи: одно є(с)[ть]...аще и Полдне звахусА но СловепьскаМ рѣ (ч) бѣ. Полами же прозвани быши запе в поли седАхоу, а Мзы(к) Слове(н)скі [!] [имъ] едн(п) ⁸⁷.

У пізніших джерелах засвідчуються тільки складна номінація русь- кыи \Ъзыкъ, русъкам рѣчь та прислівник русьскы «по-руському». На­приклад, у заголовках східнослов’янських глосаріїв і словників, що збе­реглися в списках XIII ст. (проте могли бути складені й раніше) читає­мо: А се имена жидовськаїб роусьскы тълковапа»; «Рѣчь жидовськаго wзыка преложена на роускоую...» ⁸⁸.

Таким чином, східні слов’яни давньоруську мову вважали єдиною для всієї своєї народності. Очевидно, спільна назва мови поширилася паралельно з розповсюдженням назви єдиної держави — Русь і її меш­канців — русь (однина — русинъ) з Середньої Наддніпрянщини ⁸⁹.

2.