РОЗВИТОК СТРУКТУРИ мови УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОСТІ В XIV-XVIII ст.

Після розгалуження давньоруської мови па три єдності тривав розвиток звукових, граматичних, лексичних систем російської, української та бі­лоруської мов. 'Переважали дивергентні процеси над конвергентними, бо інновації упродовж XIV—XVIII ст.

часу З ДОПОМІЖНИМ ДІЄСЛОВОМ бути, быть, быць-Ь інфінітив та іп.) і слово­творі (наприклад, збільшення продуктивності суфіксів із елементом -K-, -ок. -wk при основах чоловічого, -ка — при основах жіночого роду за ра­хунок витіснення суфіксів із елементом -ц------------------------------------------------- відповідно -ець, -иця здріб­

нілих і пестливих іменників) спричиняли близькість східнослов'янських мов і яскраво виділяли їх у колі iι⅞ππпочали втрачати давню відміну. Білоруські тексти вже в XVI ст. фіксують нові форми орудного відмінка типу им am, по­лома (.и) ^,03. Українські пам’ятки подібні форми засвідчують у XVll ст. (сѣмям) ¹⁰⁴, але вони були в живій мові й раніше. Приблизно в XVI ст.

II. Сталося немало змін у морфології дієслова. 1. Одним із за­собів вираження майбутньої дії в давньоруській мові була сполука форм теперішнього часу дієслова Wru «брати» — иму, имеши, иметь; шлемъ, ймете, ймуть — з інфінітивом дієслова (иму брати). Очевидно, це була вільна синтетична сполука. Bona фіксується на всій території Давньої Русі. Успадкована всіма східнослов'янськими мовами, є досить частою в російській писемності XV ст., виступає і в текстах наступних століть, але поступово витісняється іншими складними формами — основне місце в ХѴ—ХѴПІ ст. посідали форми з допоміжними дієсловами у чати, почати, начати, а з XVIII ст.—з дієсловом быть. На XVIII ст. форми буду+ ін­фінітив у російській мові витісняють усі інші ^,lβ.

Досліджувані форми майбутнього часу вживаються протягом усієї історії української мови. З XIV ст. допоміжне дієслово часто виступає після інфінітива. Приблизно у XV ст. в більшості українських говорів вийшло із вжитку дієслово яти, тому його форми у сполуці з інфінітивом деетимологізувалися і поступово перетворилися на формотворчі частки, причому на стику інфінітива та допоміжного постпозитивного дієслова відпав початковий и (можливо, через проміжну стадію й) або сталося злиття початкового голосного допоміжного дієслова з кінцевим и неозна­ченої форми: брати иму-^брати My→6paτuMy або брати иму-^-братиму.

Форми майбутнього часу з афіксами-частками -му, -мені, -меть часом засвідчуються в старобілоруськііі писемності. Нині синтетичні форми майбутнього часу типу раб’иц’иму, раб’иц’му тощо функціонують у півден­них білоруських говірках, звідки проникають і в художню літературу ^,,9. Континуанти давньоруських форм майбутнього часу зберігаються в окре­мих російських говірках: иму делать (вологодські говірки) ^,2°.

2. Група так званих атематичпих дієслів у другій особі однини те­перішнього часу в давньоруській мові характеризується елементом -си, у першій особі множини-------- мь, у другій сте: даси, Ѣси, вѣси — дасте,

ѣсте, вѣете і под. Давпі форми успадкувала й зберегла більшість україн­ських говорів. Нині вопи нормативні: даси; їси, відповіси; дамо, їмо, від­повімо; дасте, їсте, відповісте (хоч у діалектах є форми типу їсиш, їш — вплив флексій тематичних дієслів ідеш і т. іп.). Деякі старовинні форми властиві й білоруській мові — досі, ясі; дасце, ясце, але в першій особі множини в ній вживаються нові форми — дадзім, ядзім (діал. дамо, ямо). У російській мові спостерігається ряд новотворів: дашь, ешь, дадим, едим; дадите, едите. Такі форми атематичних дієслів з’являються в кінці XllI і в XIV ст.’²¹

3. Давньоруська мова не мала спеціальних форм наказового способу в третій особі дієслів. Спонукання в таких випадках передавалося за до­помогою часток ать, да (ать идеть, да знають). Вопи успадковані й ста­рими східнослов’янськими мовами. Частка ать залишилася в окремих українських говірках. Російська мова понині зберігає наказові форми з часткою да.

Від початку XV ст. в російській мові фіксуються оригінальні наказо­ві форми з часткою пусть (похідна від наказової форми дієслова пусти­ти).

4. При творенні форм наказового способу в дієсловах з основами на г, к перед закінченням у давньоруській мові відбувалося чергування з з, ц: помози — помозѣмъ — помозѣте, пьци — пьцѣмь — пьцѣте. Проте при­близно в XIlI ст. в північно-східних говірках давньоруської намітилася тенденція до вирівнювання основи за першою й третьою особами однини та формами минулого часу: моги, испеки, секите. Форми без чергування приголосних стали нормою російської мови. Можливо, в пізній давньо­руський період па деяких територіях відбувалося вирівнювання основи дієслів і за основами 2—3 осіб однини, 1—2 множини. Порівняно ба­гато таких форм засвідчують новгородські й псковські пам’ятки XIII- XIV ст.: съжъжи, рьчи, о(т)сечи тощо. Правда, приклади не дуже пев­ні. бо саме в новгородських і псковських говорах не розрізнювалися аф­рикати ц і ч, а в псковських — з’ і ж' ^,23. Подібні форми зустрічаються в пізніших (XlV-XV ст.) списках давньоруських літописів ^,24. Вони по­ступово набули поширення в українській (у говірках є залишки давніх форм) та білоруській мовах. Засвідчуються з XVl ст.: стережи прика­зана ¹²⁵, поможы ^,2δ.

У давньоруській мові залежно від дієвідміни розрізнялися форми першої та другої осіб множини наказового способу. Дієслова твердого варіанту першої дієвідміни мали флексії -ѣмъ, -ѣте (несѣмъ, несѣте). Дієслова м’якого варіанту першої дієвідміни та дієслова другої відміни характеризувалися закінченнями -имъ, -ите (віджите, хвалимъ, хвали­те). Проте в південних говірках давньоруської мови форми -ѣмъ, -ѣте твердої групи першої дієвідміни почали поширюватися па інші типи, ви­тісняючи флексії -имъ, -ите.

Проте в давньоруських пам’ятках із XI ст. фіксуються й випадки заміни -ѣ- на и під впливом дієслів м’якої групи й другої відміни та форм наказового способу в другій особі однини (типу иди). Ширше відбивають цей процес північноруські тексти XII-XIII ст.: не кльните, внидите і т. п. Згодом форми наказового з -ите в другій особі множини стали єди­ними в російському діалектному мовленні й літературній мові ¹²⁸.

У північно-східних пам’ятках давньоруської мови починаючи з XII ст. фіксуються форми наказового способу, які збігаються з формою першої особи множини дійсного способу: възидемъ, припадемъ тощо. Во­пи виникли в результаті взаємодії форм дійсного й наказового способу, що викликано низкою причин, в тому числі ⅛→-e-→-o, внаслідок чого за­кінчення названих способів збігалися ^l29.

У південно-західних білоруських діалектах поширювалися такі фор­ми, як в українській мові,— на -Ѣмъ, -ѣте-*~ем (-.?.«); -еце (-эце). У бі­лоруській мові, особливо у художніх стилях, спеціальні форми наказового способу -ем, эм зберігаються під наголосом. Ллє в ній, як і в російській мові, вживаються форми наказового способу, котрі збігаються з формами дійсного способу (ідзём). Існує тенденція до повного витіснення спеці­альних форм наказового способу ^l3°. Процес витіснення форм наказового способу -ѣмъ, -ѣте формами -имъ, -ите охопив і говори Північно-Східної Білорусії, що відбивають пам’ятки починаючи з XIV ст. Форми другої особи множини наказового способу -еце (-эце) нерідко вживалися у бі­лоруській літературній мові поруч із -іце (-ыце). Білоруський правопис 1933 р.

Починаючи з XV ст. українські пам’ятки широко задокументовують вживання флексій -ѣмо, -мо в першій особі множини наказового спосо­бу ¹³². Вони й нині є характерною рисою української мови (ходімо, сідай­мо, сядьмо; у деяких карпатських говірках — Ktwrtoe, сядьме). Анало­гічне явище спостерігається й у старобілоруській мові ^,33. У сучасній білоруській літературній мові нормативними є тільки закінчення -ма (да ва йма, ста н ьма).

Давньоруські пам’ятки XII-XIII ст. з різних територій фіксують форми другої особи йвожини наказового способу з редукцією кінцевого ненаголошеного голосного (тобто ѣте,-ите-*-ѣть, -ить) ^,34. Вони виступа­ють і в півдеппоруськпх євангеліях — Добриловому 1164 р. (въпросить, пъцѣться), Євсевієму 1283 р. (благословить а не кленѣть). Щоправда, приклади ці небездоганні, бо в названих текстах змішуються літери о— ь, е—ь. Згодом, в українській мові, форми без -е поширюються далі, хоч у староукраїнських пам’ятках XVI—XVII ст. фіксуються нечасто ¹³⁵. Нині форми наказового способу 2-ї особи множини з закінченням -іть (ідіть, беріть; у південно-західних говорах -іт: ідіт, беріт) — оригінальна особ­ливість української мови. Форми па -іте (папр., порвіте) вживаються в художніх стилях літературної мови і деяких говірках.

5. Приголосні г, к осповп дієслів у першій особі однини й третій множини перед закінченням -у закономірно зберігалися (бѣгу-^бѣгуть, neκy→-neκyτb) в українській мові і були панівними протягом XIV— XVII ст., а можливо, й XVIII cτ.^l3β Та ще починаючи від XVI ст. засвід­чуються випадки вирівнювання осповп за формами інших осіб (можливо, тут не обійшлося без впливу слів цих же коренів, де були давні чергу­вання. папр. бігти — біжати): стережуть... на вежахт» — опис замку 1552 р.; стрижу, сѣку, жну — «Лексикон» 1642 р. Є. Славипецького; [Чорти] каменіемъ вержут в монастирь — «Пелгримація» 1727 р. І. Ви- шинського. Тепер такі форми загальнопоширені і нормативні. Давні фор­ми як архаїзми залишалися в окремих говірках (папр., закарпатських: могу, реку, окремих північноукраїнських: стерегут, пекут).

6. Давньоруські дієслова другої дієвідміни з основою па губний при­голосний у пертій особі перед флексією малп л-*-} (люблю), але такого л не було в третій мпожппп теперішнього часу (любілть). На українсько­му грунті внаслідок аналогії до пертої особи одпинп з’явився л і в фор­мі третьої особи однини (люблять). Очевидно, цей процес почався ще в XVII ст. (у пам’ятках XVI ст. це явище не спостерігається) ^l37. Україн­ський граматист XVII ст. І. Ужевнч застерігав, що «від люблю — форма дієприкметника любячи. а не люблячи, а також герундій — любен*, а не любленА...» ¹³⁸. В. М. Русанівськнй вбачає в цьому зауваженні на­явність у народній мові чергування в дієсловах губний — губний+ λ^,39. Старі форми без л зберігаються в українських говірках.

7. Давньоруські інфінітиви характеризувалися суф. -ти (дати). Діє­слова з основами на г, к унаслідок закономірніх змін на стику приголос­них мали неозначені форми у вигляді -чи (беречи, печи). Деякі вчені твердять, що вже в давньоруській мові XI-XII ст. були ненаголошені скорочені варіанти інфінітива -ть, але приклади, які вони наводять, це, очевидно, варіанти супіна, а не неозначеної форми ¹⁴°. Очевидно, інфіні­тив на -ть — наслідок редукції пепаголошеного кінцевого -и—виник у пізній давньоруський період. Безсумнівні неозначені форми па -ть вияв­лено в пам’ятках середини XIII ст. У новгородських берестяних грамо­тах XIV-XV ст. скороченні! варіант інфінітива (на -ть) складає близько 40 % ^u,. Частота вживання інфінітива па -ть у різних жанрах старо ро­сійської писемності була неоднаковою, та нові форми його поступово ста­ють панівними ^κ2. П. Я. Чорних вважав, що в народнорозмовній мові Москви в 50-х роках XVII ст. ненаголошені інфінітиви на -ти вийшли з ужитку.

Ста робі ло руські пам’ятки XIV — першої половини XVI ст. скорочені інфінітиви відбивають досить рідко. Ллє в текстах починаючи з другої половини XVI ст. кількість неозначених форм на -ть помітно зростає, прото нанівнимп є з суф. -ти. З кінця XVII ст. скорочений варіант інфі­нітива у писемних текстах засвідчується широко ^|43. Нині нескорочені форми інфінітива з суф. -ці зберігаються в невеликій групі південнобіло- руських говірок. У сучасній літературній білоруській мові неозначена форма на -ці дієслів використовується як стилістичний засіб у художній літературі. Нормативними є інфінітиви з суф. -ць.

Пам’ятки української мови XIV-XVII ст. інфінітив па -ть фіксують загалом рідко, та й то переважно тексти з території Волині, Київщини, Чернігівщини. Такі форми в пам’ятках з Галичини та Молдавії у XVl ст. майже відсутні ^Н4. Протягом усієї історії української мови інфінітив на -ти був панівним. У живому мовленні скорочена форма -ть виступає в південно-східних і північних говірках. У літературній вона вживається тільки в художніх стилях. Необхідно зазначити, що перед зворотною часткою -ся (-сь) вживається виключно форма -ти (гратися, гратись).

Інфінітиви на -чи зберегли російська мова у формі -чь (печь; у де­яких північних говорах -чи), українські південно-західні і білоруські пів­нічно-західні та деякі південно-західні говори ^Н5. Старовинні форми на -чи досить добре зберігалися в староукраїнській і старобілоруській мо­вах. Проте в ХѴІІ—ХѴПІ ст. в українських пам’ятках Наддніпрянщини вже фіксуються й нові форми на -г-ти, -к-ти (типу берегти, пекти) ^,4β. Вони виникли внаслідок вирівнювання основи за ітеративними варіанта­ми (оберігати, випікати) або основами форм минулого часу (пік, пекла, пекло, пекли); не виключений також вилив старовинних форм теперіш­нього часу (типу пеку — пекутъ) й узагальнення всіх інфінітивів за суф. -ти. Певну роль тут грало, мабуть, прагнення уникнути омонімії між ін­фінітивом (печи, січи) і новими формами другої особи однини наказово­го способу (печи, січи), що згодом, в новоукраїнській літературній мові, стали нормативними. Інфінітиви па -г-ти. -к-ти властиві лише українсь­кій мові. Процес вирівнювання відбувався вже в XVI ст., коли засвідчує­ться вирівняна основа, але процес вирівнювання почався раніше, адже форми з вирівняними основами з а, к у поєднанні із старою формою афік­са інфінітива -чи (типу выбегчи «вибігти») засвідчуються від середини XVI ст. (чи не вперше в Крехівському апостолі 1560-х років). Неозначені форми на -гчи, -кчи понині вживаються в деяких південно-західних го­вірках. Такого типу інфінітиви частіше фіксуються в старобілоруських пам’ятках. Неозначені форми на -гчы, -кчы нормативні в сучасній біло­руській мові. Інфінітиви на -гти, -кти характеризують тільки українську писемно-літературну мову.

8. Унаслідок наближення вимови пенаголошеного о до у перед губ­ним в та впливу форм теперішнього часу (купую, купуєш і т. д.) діє­слівний суф. -ова-ти в українській мові набуває форми -уваги, що засвід­чується вже в XV ст.^Н7 Вона ще довго співіснувала зі старовинною -овати й остаточно закріпилася в повій літературній мові лише в другій половині XIX ст.¹⁴⁸ Л. Кримський допускав, що форма -уваги виникла тоді, коли й у болгарській мові — в XII ст.¹⁴⁹ Ллє такий погляд нічим не обгрунтований.

Необхідно відзначити, що фонетичні особливості зумовили специфі­ку багатьох флексій української мови порівняно з російською та біло­руською. Маємо па увазі контипуанти давньоруських флексій — звуків -fc→-√, -ы, -u→-u, напр. укр. вода — вод-u, рос. вод-ы, укр. у вод-і на стол-і, рос. в вод-е, на стол-е, білорус, у вадз-і, на стал-е і т. д. Деякі такі особливості виникли ще в давньоруських південних говорах, на основі яких сформувалася українська мова. Уже власне в післядавньоруський період виникли флексії, в яких о, e→∙i, напр. -овъ (-etf¾)→-iβ у родовому відмінку іменників, -0Mb→~iM у місцевому відмінку займенників та прик­метників.

III. Східнослов’янські мови одержали від давньоруської багату прислівникову спадщину. Однак процес поповнення цього класу був і є активним у кожній східнослов’янській мові, тому поруч із спіль­ними й аналогічними утвореннями в них існують значні відмінності в прислівникових системах.

1. З двох давньоруських варіантів відзайменникових прислівників з формантами -да і -ды (туда — туды) в українській (гуди, але іноді-*- иног(ъ)дѣ) та білоруській (туды) мовах із часом став панівним другий тип. у російській — перший (туда, иногда). Збереглися в українській мові старовинні прислівники з елементом -лѣ (типу доселѣ, от(ъ)селѣ), зазнав­ши різних модифікацій (досі, відсіль, відсіля), яким звичайно відповіда­ють інші структури російської (до Cux пор, отсюда) та білоруської (до гэтага часу, адгэтуль, адсюль). Здавна засвідчуються українські відзай- мепникові прислівники з елементом -ки (типу поки, звідки), співвідносні з структурно або лексично відмінними адвербіальними утвореннями ро­сійської (пока, откуда) та білоруської (пакуль, адкуль) мов.

2. Старовинними є також характерні для української мови прислів­ники з формантами -ки, -ома, похідні від інших основ (типу мовчки, піш­ки, смеркома). Добре зберігся в українській (вдень — удень, вночі — уно­чі, вранці — уранці) та великою мірою в білоруській (удзень, уночы, уначы) мовах давньоруський тип прислівників часу, що є адвербіалізова­ними сполуками прийменника въ із формами знахідного та місцевого відмінків іменників, якому відповідає також давній тип прислівників — адвербіалізованих форм орудного відмінка однини — в російській мові (днем, ночью, утром, пор. білорус, ноччу, раніцай).

3. В українській (двічі, тричі) та білоруській (двойчы, тройчы) мо­вах збереглися контипуанти давньоруських відчнслівниковнх прислівпи- ків двоича (-Ѣ), триичи. Російська мова успадкувала інший давньору­ський відчислівпиковий адвербіальний тип (дважды^-дъвашьды, триж- ды-*—тришьды).

4. Рідковживаний у давньоруській мові тип прислівників по + -ьскы (по свойскія) став дуже продуктивним у всіх східнослов’янських мовах, але в українській зазнав впливу структур типу по-нашому, і приблизно в XVI ст. з’явилися специфічні для неї структури типу по-латинсько­му ^l5°.

IV. Східнослов’янські мови успадкували більшість давньоруських прийменників, насамперед первинні (без(ъ), въ, до, из(ъ) і т. д.) і похідні праслов’янської давнини (∂⅛λ1Λ→-∂λh, межи або межю, ради, сквозѣ, або сквозь; чересъ або черезъ). Щоправда, деякі з них зазнали різних фонетичних змін. У кожній із мов у категорію прийменників пе­рейшли різні прислівники й сполучники. Порівняно великою кількістю прислівникових прийменників володіла староукраїнська мова ^lβ,.

Ще в давньоруськії! мові зародилися складні прийменники: помежи (помежю), промежи (промежіо). В східнослов’янських мовах продовжу­вався процес формування нових складних структур шляхом поєднання первинних прийменників из та по з первинними та похідними. Особливо активним був цей процес поповнення складних і складених прийменни­ків в українській мові починаючи з XIV ст. (з-над, з-перед, з-під, з-по­між, з-понад, з-посеред, повз-*—пі) + уз-*-възъ, поза, помимо, понад, попід та in.) ^,52.

Протягом XlV—XVIII ст. йшло інтенсивне вдосконалення Спи­таке и ч н о ї будови української мови, іцо найяскравіше виявилося у формуванні нових прийменниково-іменникових конструкцій, у розвитку підрядності і її важливих засобів — сполучників. Наприклад, у XV ст. засвідчується така оригінальна риса українського синтаксису, як вживан­ня прийменника по з місцевим відмінком (у давньоруській, російській та білоруській мовах і деяких українських говірках він виступає тільки з давальним): по обоихъ сторонах... реки (грамота 1459 р. в кн. Семена Олександровича) ^,53.

Розвиток деяких особливостей словотвору й лексики. Давньоруська словотвірна система знайшла органічне продовження в словотворі східно­слов’янських мов, в тому числі української. Старовинні суфікси й префік­си збільшили або зменшили свою продуктивність. На базі успадкованих ресурсів виникали нові, похідні елементи, зокрема складні суфікси. По­одинокі форманти було запозичено з інших слов’янських і неслов’янських мов. За браком місця розглянемо лише окремі характерні словотвірні морфеми.

1. Немає сумніву, що правослов’янського походження суф. -єн-, за допомогою якого творилися назви молодих істот, активно функціонував у давньоруській мові, хоча фіксується вкрай рідко в текстах XI—XIIl ст. (щенЛЬ — хроніка Георгія Лмартола). Цю форму він зберіг й став дуже продуктивним в українській (козеня) та білоруській (кураня) мовах. В російській мові його було ускладнено формантом -ок+--ъкъ (козленок).

2. Власне цей же давній афікс, ускладнений суфіксом -ко, наявний у специфічному українському форманті -енко, за допомогою якого тво­рилися назви синів від імен, прізвиськ і прізвищ батьків, назв їхніх за­нять (часом від імен, прізвиськ матерів). Він входить до складу типових українських (головним чином східних) прізвищ, котрі фіксуються в до­кументах починаючи з середини XV ст. (Петренко, Шевченко) ^,54.

Для словотвірної системи української мови характерними є також іменникові суфікси -еча, -неча: молодеча, малеча, голоднеча, холоднеча, ворожнеча, дорожнеча, порожнеча, мокреча та ін. Структури з суф. -еча (-эча) притаманні й білоруській мові: макрэча, малоча, халадзча, хоч останній приклад (твердни приголосний перед морфемою) указує на мож­ливість запозичення форманта з української мови. У матеріалах «Істо­ричного словника українського язика» за ред. Є. Тимченка (К.; X., 1932) перше засвідчене утворення з суф. -неча — голоднеча — датується 1714 роком. Ллє формант -еча дуже давній. Він виник на базі суф. ~ета (варіант суф. -ота, первісно вживаний після основ на м’який приголосний, пор. давпьорус. доблета «доблесть», нищета «убозтво», синета «пряжа й тканина синього кольору», тьжета «важкість» та ін.), ускладненого суф. -ja, пор. фіксовані в українських пам’ятках XVII ст. деривати дорожне- та «дорожнеча», діал. ворожнета «ворожнеча». Аналогічним шляхом з’явилися український суфікс -ощ-і, успадкований із давньоруської мови, що виник у праслов’янську добу внаслідок нарощення суф. -Ja на суф. -ost-b, та сербохорватський суф. -оса-*—ot-a ÷ ja.

Складна морфема -неча сформувалася через нарощення суф. -еча па осповп з суф. -ня, пор. староукр. та діал. дорожня «дорожнеча», діал. го- лодня «голоднеча», розмовне колотня «колотнеча» та ін. У таких іменни­ках, як порожнеча, холоднеча елемент очевидно, відноситься до прик­метникової основи {порожній, холодний). Ці деривати сприяли закріп­ленню складного суф. -неча.

3. Неозначені займенники та прислівники давньоруської мови твори­лися за допомогою частки нѣ- {нѣкъто; нѣкъде). Названий тип успадку­вали всі східнослов’янські мови. В староукраїнських пам’ятках він до­сить поширений до XVII ст. включно. Такі займенники з часткою не- функціонують досі в російській {некто) та білоруській {нехта) мовах. Українська мова їх не зберегла. Оскільки в українській мові в силу зву­кових причин стали збігатися два семантично різних типи — неозначені займенники й прислівники та присудкові слова з нѣ +-нѣсть (пор. рос. некого «когось» і некого «нікого, немає кого», негде «ніде», «немає де»), здавна виникла потреба диференціювати різні розряди слів. Розвинулися нові частки для передачі неозначеності — в російській мові -то {кто-то, где-то), в білоруській сьці (хтосьці), в українській сь+—си (енклі­тична форма давального відмінка зворотного займенника), де+-где+-къде {хтось, кудись, декуди). Українські неозначені займенники та прислів­ники па -сь, де- засвідчуються починаючи з XVI ст.¹⁵⁵ Утворення з де

специфічно українські.

Процес розвитку, збагачення словникового складу мови ук­раїнської народності немає змоги викласти стисло, бо лексикон старо­української мови, зафіксований у писемних пам’ятках, налічує десятки тисяч одиниць.

В основу лексичних систем λмова добре зберегла всі групи давньої лексики. Пайрух- ливішою була лексика, пов’язана з суспільним і державним устроєм, еко­номічними стосунками, виробництвом. Давні слова не тільки зберігали старі значення, а й набували нових, тобто збагачувалася їх семантика.

Лексичний склад поповнювався завдяки активній словотворчій роботі українського пароду. Словниковий запас української народності поповню­вався і через її контакти з мовами сусідніх народів — росіян, білорусів, поляків, східних романців, тюрків та ін. Досить активними були зв'язки української мови з польською (особливо до возз’єднання України з Росі­єю). білоруською та російською (особливо після возз’єднання України з Росією). Джерелами запозичення інтернаціональної лексики були грецька й латинська мови ^,56.

Мова української народності характеризувалася занадто високим роз­витком оригінальної граматичної будови й багатством лексичного складу. І звукова система, і морфологія, а також синтаксис української мови на XVlIl ст. були максимально близькі до мови сучасної української нації.

Представники всіх трьох східнослов’янських народів протягом XIV— XVIII ст. означають свою мову прикметником русьский (русьскый), русь­кий (-ый), руский (-ый), тобто зберігають давню назву, в чому виявля­лася неперервність їхнього зв’язку з єдиним першоджерелом—давньо­руською мовою. Наприклад, українська мова виступає зі старовинним означенням у пам’ятках української мови, літератури, пауки XIV— XVIII ст.: подлугъ словъ того то немецкого сшіскоу который... єсмо ва(м) роуски(м) языко(м) преложили (грамота 1447—1492 р.) ^,δ7; перекладена... пзь языка блъгарского на мовоу роускую (Пересопницьке євангеліє 1556—1561 рр., с. 482): РеченїА... слово(н)скаго языка на простый Рускій Дім ле(к)тъ истол(ъ)кованы (з заголовка «Лекспса» 1596 р. Л. Зизанія); читаны будуть... Славенскїп Лекціи и на Рускій языкъ перекладань! (передмова до «Граматики» 1619 р. М. Смотрицько- го); по Benge(P)CKif(H) (у закарпатському діалекті.— В. В.) са назы- ває(т) вивпица выногра(д)пы(и) огоро(д)... а по руски(и) будино(к) то (и)... в которо(м) курять горѣлку (з заголовка вірша кінця XVII — поч. XVIII ст. Климентія Зпповієва); с полекого рускою мовою слово в слово вписати казал (Літопис С. Величка, 1720 р.), Насъ из(ъ) млада ©умѣющихъ языкъ Рускій нѣсть нужда поучати (передмова до церков­нослов'янської граматики, надрукованої 1773 р. в Почасві) та in.

Приблизно з кінця XVI ст. у літературі українська мова означається учепо-книжнимп — прикметниками русский (-ій) (роский) (від rp.U*Pως «Русь»), россійский (российский, -ій) (від Россія — гр. ^,Pωσσ-.α «Русь»), наир.: «Лексікопъ славеноросскій» (назва церковнослов'янсько-україн­ського словника 1627 р. II. Беринди), ЛАща: сочевица... Росским(ъ) Азы ко (м): и Рибѣ сіє има єсть лАщъ: егда:...реченїє коли, в(ъ) Россійско(м) языцѣ повелительпѣ розумѣстсА, еже и боди («Лекси­кон» П. Беринди), «Синоніма славенороескал?» (назва українсько-цер­ковнослов’янського словника середини XVII cτ.).

Оскільки, як зазначалося, свої мови прикметниками руский (-ій) (русский), а також российский (-ій) позначали росіяни й білоруси, для уточнення українці (особливо в писемно-літературній мові) іноді нази­вали свою мову з прикметником мам руский (-ій), малорусский, -ій (від Малая Русь «Україна»), малоросійский (малороссійский, -ій) (від Ма­лая Росія «Україна»). Щоправда, такий узус характерний особливо для Лівобережжя в XVIII ст.: «Изъясненіе малороссійскихъ реченій» (заго­ловок словничка 1793 р. Ф. Ту.майсь кого), «Енеида на мало россійский языкъ перелпціоваппая» (назва славнозвісної поеми І. Котляревсько­го, першу частину якої опубліковано 1798 р.) тощо.

У XVIII ст. українці свою рідну мову називають і козацькою: на козацкій язикъ перевести трудно (літопис С. Величка).

Розрізняючи свою й мови інших братніх східнослов’янських народів, українці російську мову приблизно від XVI ст. означають прикметником московский (-iu), первісно за назвою Великого князівства Московського, яке об’єднало навколо себе всі російські землі, а білоруську — литовский (-ій), через те, іцо в час виникнення диферен цінного найменування всі білоруські землі були захоплені Великим князівством Литовським: По(д)яремни (к): Помѣстною бесѣдою Московски, Меринъ...: Адамантъ: Діаментъ... Алма(з),.нос(к) [свели] («Лексикон» 1627 р. П. Бериндн), ω тесля(х) або те (ж) о плотника(х) по mocko(β)cκu(u)∖ ω муровщп- кахъ... А по моско(в)cκu(u) о каме(и)щикахъ; ω банях, [то є(ст) о лазняхъ] або те (ж) по литовскими) ω мылняхъ (заголовки віршів кіпця XVII ст. Климентія Зиповієва), пѣтель: чески и руски (по-українсько­му.— В. Н.) когутъ, волынски (в говірках Волині.— Авт.), пѣвень литов­ски, петухъ («Лексикон» 1627 р. П. Беринди) тощо.

Із свого боку росіяни мову українців називали зрідка языкъ литов­ский. Найменування виникло тоді, коли суміжні з Росією українські зем­лі були захоплені Великим князівством Литовським: «Книга глаголемая по гречески катехисис. По-литовски оглашеніе. Рускнм же языкомъ на- рицаемъ бесѣдословіе» (заголовок «Катехизиса» Л. Зизанія, перекладе­ний із староукраїнської мови на російську й надрукований 1627 р. в Москві).

Найчастіше в XVII—XVIII ст. росіяни українську мову означали прикметником малороский (малоросский, -ій), малороссийский (малорос­сійскій і под.): Я що Нарѣчіе оуподоблепїА...малороски якъ. и жъ... (московське 1721 р. видання граматики М. Смотрицького).

3.