ЛІТЕРАТУРНА МОВА УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОСТІ

Давньоруська писемна мова — основа літературної мови української на­родності. На Русі в X—XIII ст. функціонували дві літературні мови — давньоруська та старослов’янська. Давньоруська мова обслуговувала по­треби державних органів, історичної та художньої прози, приватних від­носин.

Старослов'янська мова виникла завдяки літературній обробці бра- тами-нросвітителями Кирилом і Мефодієм говору слов’ян м. Солуня (ни­ні— Солоніки) та його околиці. Дальший етап її розвитку пов’язаний із Маравією та Папнонією, де Кирило й Мефодій вели місіонерську діяль­ність. Тут вона ввібрала в себе місцеві елементи (особливо лексичні й фразеологічні). Отже, почався процес її іптерелов’янізації.

Після вигнання з Моравії та Панпонії учні Кирила й Мефодія про­довжували свою діяльність у Хорватії й Болгарській державі. У Болга­рії та Македонії, яка входила до складу Болгарської держави, старосло­в’янська мова інтенсивно розвивається, вдосконалюються її виражальні засоби. Звідси вона разом із християнськими культовими книгами при­йшла на Русь. Старослов’янська мова обслуговувала потреби церкви, вживалася в церковно-проповідницькій прозі, житійній літературі.

Давньоруська та старослов’янська мови активно взаємодіяли і взає­мозбагачувались. Старослов’янська мова позитивно впливала на стабілі­зацію давньоруського літературного узусу та збагачення словника, сти­лістичних засобів.

Приблизно з цього часу давньоруські книжники малозрозумілі й незрозумілі старослов’янські слова почали активно заміняти більш зро­зумілими лексемами спільнослов’янського вжитку і навіть специфічними давньоруськими, тому з початку XII ст. можна говорити про давньорусь­кий варіант (редакцію, ізвод) цієї мови. Процес взаємодії названих мов був активним протягом усієї давньоруської доби. Обидві писемно-літера­турні мови виступали могутнім об’єднуючим чинником духовної культу­ри східних слов’ян, зміцнювали свідомість їх спільності й дісталися у спадщину братнім східнослов'янським народностям — російській, україн­ській та білоруській ^16δ. Продуктивними були зв’язки давньоруської мови з грецькою, яку знали освічені люди XI-XIII ст.

Головним джерелом розвитку літературних мов східнослов’янських народностей, як і давньоруської, протягом їх усієї історії розвитку було живе народне мовлення. На різних історичних етапах більшу або мен­шу роль відігравали контакти названих літературних мов між собою та з церковнослов'янською східнослов’янської редакції, з латинською, поль­ською та іншими мовами ^,59.

Українсько-білоруська писемна мова XIV—XV ст. На основі давньо­руської літературної мови під впливом народного мовлення виникає і функціонує протягом XIV—XV ст. одна з нових східно-слов’янських лі­тературних мов — українсько-білоруська (південно-західноруська), спіль­на для братніх народностей, яка залежно від живомовного оточення вияв­ляється в двох варіантах — південному, українському, й північному, білоруському. Українсько-білоруська мова стала у Великому князівстві Литовському мовою державних органів. Вона була також мовою канцеля­рії Молдавського князівства.

З середини або кіпця XV ст. походять переклади земських статутів польських королів Казимира Великого та Владислава Ягеллона із латин­ської на українсько-білоруську мову. У XV ст. українсько-білоруською мовою складаються літописи. У збірнику кінця XV ст. (у білоруському списку) дійшов переклад «Повісті про трьох королів-волхвів» та інші твори.

Переклади релігійних текстів південно-західною руською мовою були зумовлені тим, що різниця між церковнослов’янською й розмовною мова­ми в XlV-XV ст. була далеко глибшою, ніж в епоху Київської Русі.

Українська писемна мова XVI — першої половини XVII ст. Напри­кінці XV ст. завершуються основні процеси, що характеризують україн­ську й білоруську мови як окремі системи, зароджуються й розповсю­джуються поні риси, притаманні кожній із них. Під впливом мовлення приблизно від початку.— першої половини XVI ст. намічається досить ви­разна тенденція до розвитку на основі двох варіантів південно-західної руської писемної мови XIV-XV ст. двох окремих літературних мов — староукраїнської й старобілоруської. Проте генетична близькість, етимо­логічний правопис, взаємодія через постійний обмін літературними над­баннями, жваві контакти між українськими й білоруськими діячами, які спільними зусиллями боролись проти шляхетсько-католицького гніту й полонізації, обмін науковими й педагогічними кадрами зумовили вели­чезну близькість староукраїнської й старобілоруської мов до кіпця XVII ст.

У зведенні законів Великого князівства Литовського — «Статуті» 1565 р.— вживання руської мови як мови ділової закріплювалось спе­ціальною клаузулою:...а писар(р) зе(м)ски(й) по руску маеть литерами и словы рускпми вси листы и позвы писати а не инъшы(м) языком — и словы...¹⁶⁰. На землях Білорусії це право закріплював і «Статут» 1588 p.^,βl Укладена в Любліні 1569 р. під тиском польської шляхти унія Литви з Польщею призвела до того, що майже всі українські землі, які знаходилися в скаді Великого князівства Литовського (Волинь, Брацлав- щина. Київщина), перейшли до складу Польського королівства. Пред­ставники українських земель на Люблінському сеймі домоглися від короля привілеїв, що забезпечували вживання української мови в офіцій­но-ділових сферах ^,62. Аналогічний привілей одержала Волинь ^,63. Проте незабаром після цього українська мова в Речі Посполитій зазнає дискри­мінації. Наприклад, у 1576 р. брацлавська шляхта скаржиться, що «за постановленьемъ унѣи, листы с канцелярыи вашой королевской милости но инакимъ одно Рускимъ ппсмомъ маютъ быти выдаваны...», однак «то ся намъ дѣсть надъ право и вольности наши, ижь листы съ канцелярыи вашой королевской милости до насъ писмомъ Польским вадаваютъ» ^,β4.

Після укладання Люблінської унії католицько-шляхетські кола роз­почали нападки па православ’я й церковнослов’янську мову — одне із зна­рядь української й білоруської духовної культури. Єзуїт П. Скарга в книзі «О iednoSci kogkciola bozego> (Вільно, 1577) писав, ніби ця мова не може обслуговувати письменство, не має і не може мати граматик і словників, бо до цього здатні тільки мови грецька й латинська ^,б5. Розпо­чалася національно-релігійна боротьба, що особливо загострилась після того, як частина вищого православного духовенства України й Білорусії 1596 р.

Протягом XVI ст. вдосконалюються юридично-діловий і літописний стилі української мови. Спостерігається тенденція до розширення сфер використання української літературної мови, зростання її функціональ­них стилів. Українською мовою продовжують перекладатися конфесійні

тексти. Серед пам’яток цього типу відзначаються. Пересопницьке єван­геліє 1556—1661 рр.. Kpexi вський апостол 60-х років XVl ст., євангеліє Валентина Иегалевського 1581 р. Розвивається ораторсько-проповід­ницька проза (збереглися численні так звані учительні євангелія, зокре­ма Пягівські повчання XVl ст.). У цей час розгортається полемічний стиль (найвидатніші його представники в XVI ст.— Герасим Смотрпць- кий, Іван Вишенський, Христофор Філалет, Степан Зизаній). Зароджує­ться також науковий стиль, представленні'! у лікарських посібниках, в тому числі зільппках, або травниках, граматиках, в анонімній грамати­ці грецької й церковнослов'янської мов (Львів, 1591), церковнослов'янсь­кій граматиці Л. Зизапія (Вільно, 1596), у церковнослов'янсько-україн­ських словниках: анонімному творі «Лексисъ съ толкованіемъ словен­ских словъ просто» (друга половина XVI ст.) та «Лексисі» Л. Зизанія (Вільно, 1596) ^,66. У XVI ст. виникає українське віршування (Г. Cmot- рицькпй, Д. Наливайко та ін.) ^,67.

Українська літературна мова XVI ст. вбирає в себе дедалі більше живих народних елементів па всіх мовних рівнях.

Піднесення української літературно-писемної мови в XVII ст. Мовна ситуація на Україні і в XVII ст. залишається складною. Однак у ній від­булися суттєві зміни у співвідношенні різних мов порівняно з XVI ст. Виразно окреслюються два періоди в історії літературної мови XVII ст.— період до возз’єднання України з Росією й доба після нього.

У першій половині XVII ст. посилюється соціальний та національ­ний гніт польської шляхти і магнатів на Україні. IIa захист і за розви­ток української культури виступають передові представники освічених верств народу.

Активно розвивається віршування, особливо драматичні декламації й панегірики на честь гербів різних осіб. У першій половині XVII ст. вір­ші писали й публікували М. Смотрпцькпй, Г. Дорофієвич, П. Беринда, О. Митура, К. Транквіліон-Ставровецькнй, К. Сакович, Т. Земка та ін.

Створюються українською мовою драматичні твори, зокрема інтерме­дії до драми Я. Гаватовича (1619), сатирична «Трагедія руська» (близько 1619 р.) та «Слово о збуреню пекла». Українською літературною мовою друкуються окремі житійні й патристичні твори (наприклад, синаксарі — короткі житія святих — у київському «Тріодіоні» 1627 р.).

Завдяки «Граматиці» (Єв’є, 1619) М. Смотрицького та «Лексиконові» (К., 1627) II. Бериндп кодифікується церковнослов’янська (словонорось- 226

ка) мова. Зазначені праці сприяли нормалізації й української літератур­ної мови. Ці мови чітко розрізняються як окремі системи. Досить виразні й соціально-культурні їх функції: церковнослов’янська мова вживається в конфесійній літературі, зрідка — в художній, в інших галузях писем­ності панує українська мова.

Парто зазначити, що церковнослов'янсько-український «Лексикон Ii. Берпнди, що поєднував елементи перекладного, тлумачного, етимоло­гічного й енциклопедичного словника, відіграв значну роль не тільки в освіті, а й у вітчизняній філології, в європейській лексикографії. На його основі було створено ряд інших словників ^16δ.

Розвиток літературної мови українського народу у другій половині XVII ст. Визвольна війна 1648—1654 рр. та об’єднання України з Росією справили помітний вплив на долю української літературної мови. Звіль­нення України від іноземного панування призвело до небувалого до того піднесення української писемної мови та літератури. Українською мовою ведеться діловодство в генеральній канцелярії, полкових, сотенних канце­ляріях, ратушах та інших інституціях, видаються універсали, ведеться дипломатичне листування тощо. Дуже сприятливі умови склалися для Київського колегіуму, який виховав цілу плеяду діячів освіти, науки, літе­ратури. Більше, ніж у першій половині XVIl ст.. складено літописів. До творів цього тину відносяться Густинський літопис, переписаний 1670 р. ієромонахом Густинського монастиря біля м. Прилук М. Лоспцьким, «Кромника...» 1672—1673 рр. ігумена Михайлівського монастиря в Києві Ф. Софоповнча, «Лѣтописецъ... 1699 р. ієромонаха чернігівського Троїць­ко-1 ллінського монастиря Л. Боболипського та ін. Серед козацьких літо­писів виділяється анонімний твір другої половини XVII ст.. автора якого умовно називають Самовидець.

У другій половині XVIl ст. були надруковані видатні зразки церков­но-ораторської і повістевої прози, теологічні трактати — «Ключъ резумѣ- ніа...» (перше видання — K., 1659, перевиданий у 1663 і 1665 р.), до якого було додано науковий трактат «Наука албо cπocω(6) зложе(н)я казаня», «Небо повоє...» (перше видання — Львів, 1665, перевидання 1677, 1699), «Месіа правдивый...», «Скарбница потребная или чудеса ПресвАтыд Богородицы...» (Чернігів, 1676), «Грѣхи розмаитыи...» (Чер­нігів, 1685), «Боги поганскій...» (Чернігів, 1686). «Души людей умер- лыхъ» (Чернігів, 1687) Іоанікія Га литовського, «Огородокъ Маріи Бого­родицы...» (К., 1676), «Вѣнецъ Христовъ...» (К., 1688) Антонія Радиви- ловського, «Руно орошенное» (перше видання — Чернігів, 1680) Дмитра Туптала (Ростовського) тощо.

З другої половини XVII ст. дійшла велика кількість українських віршів. У цей час творили поети І. Величковський, К. Зиновієв та ін. У своєму жанрі виділяється драма про Олексія чоловіка божого (1673—1674 рр.), написана староукраїнською мовою.

До цього часу відноситься рукописний українсько-церковнослов’ян­ський словник «Синоніма славеноросская», складений па основі «Лекси­кона» ГІ. Берпнди ^,69.

Українська писемна мова XVIH ст. і початок формування нової літе­ратурної мови. Літературно-писемний білінгвізм, характерний для націо­нального періоду і періоду формування націй, зберігається па Україні й у XVIII ст. Продовжують функціонувати дві старі літературно-писемні мови — слов’яноруська і староукраїнська.

Слов'яноруська (слов'яноукраїнська) мова вживалася у церковно-ре- лігійпій сфері, а також публіцистичній, науковій, художній (переважно у випадках, пов’язаних з церковно-релігійною тематикою). Вона засвідче­на ще значною кількістю пам’яток різних стилів і жанрів: конфесійними текстами, учительно-проповідницькими і полемічними творами, наукови­ми трактатами і діалогами, духовними віршами і піснями, одами і пане­гіриками, шкільною драмою, повістями і житіями тощо. Мовно-структур­ний тип цих пам’яток визначався використанням церковнослов’янських фонетичних і граматичних форм, книжної лексики і фразеології, усклад­нених книжно-традиційних стилістичних засобів. Bin відбитий у таких пам’ятках, як «И-Ѳ-іка ісрополітіка. или Філософія нравоучйтелпая», ви­дана Києво-Печерською лаврою 1712 р., рукописний опис паломницької подорожі В. Григоровпча-Барського 1723—1747 рр., у більшості текстів почаївського «Богогласника» 1790 р. та ін.

Книжна основа слов'яноруської мови не залишалася непорушною: щораз більше «спрощуючись», зазнаючи інтенсивного живомовного впли­ву, вона поступово занепадала. За свідченням П. Г. Житецького, уже в кінці XVII ст. на Україні зберігалася «сама лише видимість церковно­слов’янської мови, що вважалась пишним одягом думки, завжди зверне­ної до матерій більш-менш поважних. Це був ветхий одяг старого батька на молодому організмі юнака-сина» ^,7°. У слов’яноруських пам'ятках XVIII ст., особливо другої половини, здебільшого не витримувалась книжна основа як єдиний цілісний тин. В одному й тому самому тексті змішувались гетерогенні елементи: церковнослов’янські, українські на­родні, меншою мірою — латинські, польські, російські. Таким чином, книжна основа. її структура все більше набували стихійного мовного ви­гляду. Звернений до живої народної мови у книжно-традиційних текстах, як правило, спостерігається при зображенні суспільно важливих подій, учасниками яких виступали народні маси, при потребі охарактеризувати персонажів з пароду, при динамічному, емоційно насиченому або лірич­ному, стилізованому під фольклорний викладі (Ф. Прокопович, С. Велич­ко, Г. KouiiCbKiiH_t Г. Сковорода та ін.).

Староукраїнська мова (книжна українська, «проста мова») широко використовувала живе народне мовлення і застосовувалася в урядово-ад­міністративній сфері, художній, літописно-мемуарній, публіцистичній, на­уковій та ін. Вона засвідчена численними урядовими та судовими акта­ми і документами, приватними листами, віршами, зокрема історичними, літописно-мемуарними текстами, значною частиною драматичних, леген­дарно-повістевих. учительно-проповідницьких, полемічних. наукових творів. Мовно-структурний тип цих пам’яток у цілому визначався вико­ристанням живомовного компонента, який, проте, тією чи тією мірою поєднувався з книжним (залежно від світської чи церковно-релігійної спрямованості пам’ятки, тематики, функціонального стилю чи жанру, хронологічного періоду, особистості автора тощо). Староукраїнською мовою писали свої казання ІЗ. Ясинськпй, Д. Ростовський. Ф. Прокопо­вич, нею ж написані чимало сторінок літопису С. Велична, «Граматика музикальна» М. Дилецького (1723) та ін. Крім того, це мова величезної кількості безіменних пам’яток XVIlI ст.

У процесі формування української національної літературної мови XVIII ст. староукраїнська літературна мова, без сумніву, відіграла ве­лику роль. Треба, проте, зазначити, що на розвитку світських жанрів і стилів несприятливо позначились зовнішні умови функціонування ста­роукраїнської і почасти слов’яноруської мов, зокрема гніт з боку росій­ського царизму та ін. У зв’язку з забороною 1720 р. друкувати па Ліво­бережній Україні будь-які книги, за винятком церковних ¹⁷¹, згадані стилі і жанри функціонували лише в рукописній формі. Дуже несприят­ливими були відповідні умови на Правобережнії! Україні.

Книжно-писемна традиція запопадала насамперед як літературна основа, проте її конструктивні, життєздатні елементи засвоювались і в нових історичних умовах. Процес занепаду був поступовий, тривалий: спершу він охопив центральні установи і заклади (наприклад. Генераль­ну військову канцелярію, Києво-Могилянську академію), потім поширю­вався на низові. Проте в різноманітних місцевих установах і закладах становище староукраїнської мови, як свідчать, наприклад, численні акти сотенних канцелярій і ратуш Лівобережної України, було досить трив­ким ще в останній третині XVllI ст.

Провідного значення в українській літературній мові XVIII ст. набували стилі і жанри, що звільнялися від церковної ідеології. їх ідей­но-тематичний зміст визначався реальними знаннями, реальним життє­вим досвідом. У структурно-типологічному відношенні вони базувалися на живій народній мові. Повно використовуючи її лексико-фразеологічні, фонетико-граматичні і стилістичні ресурси, нові структурно-функціональ­ні стилі і жанри становили той тип української літературної мови XVIH ст., який в історичній перспективі відіграв роль з’єднувальної лан­ки в системі спадкоємності літературно-мовної традиції.

Стилістичною особливістю творів мовпо-структурпого типу, який ба­зувався па живому народному мовленні, є їх «малі форми»: це переваж­но вірші, пісні, легенди, байки, інтермедії і діалоги, лікарські порадники, календарі, ділові акти і документи, приватні листи тощо. З соціально- культурного погляду вони задовольняли запити і практичні потреби ши­роких верств населення. Авторами й укладачами їх були переважно пред­ставники більш демократичної частини інтелігенції — студенти, писарі, духівництво, освічені козаки, міщани.

Пам’ятки, що в структурно-типологічному плані закріплювали живе народне мовлення, засвідчені в усіх функціональних стилях і жанрах XVIII ст.: кількісно вопи численні. У художньому стилі це такі жанри: а) фольклорний (пісні, думи, казки, легенди, прислів’я і приказки, за­мовляння): б) віршово-пісенний (сатирично-гумористичні вірші, віршова­ні оповідання, байки, колядки, історичні вірші, лірика, світські пісні); в) комедійно-драматичний (інтермедії, діалоги, вертепна драма). Пам’ят­ки зазначених жанрів утворюють неперервну хронологічну канву протя­гом усього XVIII ст. Так, з кінця XVII — початку XVIII ст. походять Дернівські інтермедії, співаник Д. Рудницького, з другої чверті XVIII ст.— співаник 3. Дзюбаревича, інтермедії до драм М. Довгалев- ського і Г. Кониського, з середини і третьої чверті XVIII ст.— співапики І. Пашківського, С. Вагаповського, Ф. Шелестинського, збірка І. Данило­вича, з останньої чверті XVIII ст.— збірки А. !щепка, Г. Загоровського, Б. Кукулівського, твори І. Некрашевича, А. Головатого та низка інших. Цей перелік, зрозуміло, можна значно розширити. Треба також врахува­ти велику кількість творів, які не дійшли до нашого часу: так, не збе­рігся виконаний О. Лобнсевичем травестійний переклад розділів «Буколі­ків» Вергілія ^,72. У світлі викладеного можна зробити висновок про відсутність хронологічного розриву між мовною творчістю І. П. Котлярев­ського та його попередників у XVIII ст., на що цілком слушно вказува­ли І. Я. Франко ¹⁷³ та інші дослідники.

Використання живої народної мови в цих творах поряд з деякими елементами її натуралістичного копіювання супроводжувалось тенденці­єю до вироблення певних лінгвостилістичних норм, наприклад, у сатирич­но-гумористичних і комедійно-драматичних пам’ятках. У лірико-пісепних творах на грунті взаємодії фольклорного і літературного напрямів скла­даються численні мовні засоби лірично-пісенної образності, виробляється своєрідна лірично-пісенна поетична норма.

Жива народна мова XVlH ст. широко закріплюється також в інших стилях і жанрах: а) прозових текстах (фольклорних, легендарно-повісте­вих); б) ораторсько-проповідницьких (казаннях, учительних творах, по­вчаннях); в) науково-практичних (лікарських і господарських порадни­ках, травниках, календарях, правилах доброго топу); г) ділових пам’ят­ках (судових актах, приватних листах). Показово, що паростки згаданих жанрів були ще в останній чверті XVllI ст., хронологічно тісно прилег­лій до епохи І. IL Котляревського.

Таким чином, провідною тенденцією в літературній мові на Україні XVIII ст. є перехід від літературно-писемного білінгвізму, спричиненого існуванням двох основ —- книжної і народної, до єдиної національної лі­тературної мови, сформованої на живомовній основі. Цей процес супро­воджувався запереченням старої книжно-писемної мови як літературної основи: відбувався розклад її внутрішньої структури, звужувалися сфери застосування, поки вона остаточно не вийшла з ужитку. Інтенсивно за­кріплювалися живомовні лексичні і фонетико-граматпчні засоби, розви­валися нові функціональні стилі і жанри. Інакше кажучи, формувалася літературна мова на народній основі, яка стала грунтом для переходу до пової доби, започаткованої «Епеїдою» (1798) I. II. Котляревського.

Церковнослов'янська мова у культурному житті України XIV— XVIIct. Східнослов'янські народності успадкували від давньоруської й другу літературну мову — церковнослов’янську (словенороську). Вона об­слуговує головним чином потреби православної церкви і вживається на­самперед у канонічній (біблійні тексти, особливо Псалтир, євангеліє, апостол), а також некапопічпій (Служебник, Номоканон, житія) літера­турі. Церковнослов’янська мова продовжує взаємодіяти з живою україн­ською, тому в церковнослов’янські тексти проникають риси української фонетики, граматики і навіть лексики.

Видатною пам’яткою не тільки церковнослов'янської мови, але й книжкового та образотворчого мистецтва в XlV ст. є Київський псалтир 1397 р., переписаний Сппридонієм (як гадають, приїжджою людиною).

Текст пам’ятки ще грунтовно не досліджений під кутом зору відбит­тя в ньому східнослов'янських мовних явищ. Проте в підписах до чис­ленних ілюстрацій проглядають безсумнівні риси української мови, зо­крема w>u, ⅛>u, скрозь «крізь» замість сквозь, -зѣ тощо.

У зв’язку з заснуванням на Україні друкарень із останньої чверті XVI ст. далеко більшого поширення, ніж у попередні віки, набувають книги, писані церковнослов'янською мовою. Однак це переважно культо­ві тексти, бо українські письменники, як правило, рідко вживали церков­нослов’янську мову у власних творах. Церковнослов'янська мова в основ­ному задовольняє потреби церкви. До того у ній внаслідок редакторської роботи багатьох поколінь постійно збільшувались елементи живих схід­нослов’янських мов, у тому числі української. Цей факт добре усвідом­лювали українські й білоруські письменники, що почали називати цер­ковнослов'янську мову східнослов’янської редакції словенороською. Культурні діячі чітко розрізняли церковнослов’янську й українську мови як різні системи. Та через конфесійні тексти, з якими в умовах XVl ст. й пізніше увесь час зустрічалися освічені люди, відбувався постійний, але спадний (низхідний) вплив церковнослов’янської мови на українську літературну.

Проте якщо за доби Київської Русі літературна мова східних слов’ян і старослов’янська (церковнослов'янська) були досить близькі, то відмін- пості навіть між словепороською (церковнослов’янською) й українською літературною мовами (а живою народною — поготів) були значними. Процес наближення церковнослов’янської до живих мов у XVI ст. лише набирав розмаху, досягши повного розквіту тільки в наступному столітті. У вжитку часто були архаїчні старослов'янські тексти. Словенороська (церковнослов’янська) мова в своїй лексичній, фразеологічній та грама­тичній системах мала багато елементів, не зрозумілих для осіб без спе­ціальної підготовки. Фонетична ж її система була цілком пристосована до звукового складу української мови (та її діалектів), про що свідчать часті відхилення від етимологічного принципу в писаних (чи переписа­них) на Україні церковнослов’янських текстах.

Сімсотлітня традиція вживання церковнослов'янської мови як мови культу східних слов’ян у свідомості людей XVI--XVIl ст. робила її не­розривною з православ’ям, що пов'язувалось тоді з етнічною культурою й самобутністю.

Незважаючи па спроби перекладу Євангелія й Апостола українською (й білоруською) мовою, позиції церковнослов’янської мови як мови бого­служіння й релігійної літератури в XVI ст. були стійкі. Діячі XVI ст. усвідомлювали важливість цієї мови як засобу культурного єднання між собою східних слов'ян та східних слов’ян із південними. У зв’язку з цим зрозуміло, чому 1581 р. в Острозі Біблію було надруковано саме церков­нослов’янською мовою. Консервативна частина церковних діячів побою­валася, щоб через неточні переклади не поширювались єресі. І хоча ще наприкінці XVI ст., очевидно, в деяких церквах використовували укра­їнські переклади Святого письма, загалом уже було досягнено своєрід­ного компромісу, що його радив великий авторитет того часу І. Вишен- ський: «Євангелия п Апостола в церкви на литургии простым языком не вы ворочайте. По литургии ж для зрозумепя людского попросту толкуйте и викладайте. Книги церковные всѣ и уставы словенским языком дру­куйте» ^1,. Як свідчать переклади й глоси XVl ст., в той час знання цер­ковнослов’янської мови серед освічених людей було досить грунтовне.

У другій половині XVII ст. словепороською мовою друкуються книги, призначені для використання в церквах. Лише Л. Баранович друкує свої проповіді церковнослов’янською мовою, зокрема збірку «Мечъ духов­ный...» (перше видання — K., 1666), «Трубы словесъ проповѣдныхъ...» (K., 1674). Словепороською мовою вийшов єдиний надрукований у XVH ст. твір з історії — «Синофісъ...» (перше видання — K., 1674), ав­торство якого приписується І. І’ізелеві. Цією мовою написано окремі дра­ми, наприклад «Царство натуры людской...» (рукопис, 1698). Очевидно, це було викликане загальним підвищенням знання словепороської мови завдяки діяльності Київського колегіуму та бажанням знайти слов’янсь­ких православних читачів цих книг поза межами України.

Латинська, грецька та польська мови в суспільно-культурному житті / української народності XIV—XVIII ст. Мовна ситуація па Україні в' XlV-XVIIi ст. ускладнювалась у зв'язку з тим. що спочатку на землях, захоплених Польщею в XIV ст.. а після Люблінської унії і на більшос­ті їх поширюються латинська й польська (особливо з XVI ст.) мови. Ла­тинську мову до XVI ст. українці засвоювали в закордонних Університе­тах. Найвідоміший із українських учених і поетів — Павло Русин (1470— 1517). Українська тематика відбита в латиномовній поезії польського й українського письменника Кльоиовича (бл. 1545—1602). Уже наприкінці XVI ст. в мові староукраїнських актів так часто зустрічались латинські слова, що посли від Волинського, Брацлавського й Київського воєводств на Варшавському вальному сеймі в 1590 р. домоглися ухвали про те, щоб на території їх воєводств юридичні документи «wedlug iclι prawa, Ruskini jgzykiem у pismem majq, bydz pisane, nie mieszai⅞c slow Lacinskiclu. Польську мову, очевидно, засвоювано через безпосереднє спілкування з поляками та усне навчання. Міркуючи про важливість знання польської мови в умовах Речі Посполитої XVI-XVIl ст., багато дослідників пи­шуть про то, що в українських школах викладалася й польська мова, проте прямих доказів цього ніхто не наводить; не відомі також спеціаль­ні граматики і словники, за якими мала б викладатись польська мова в українських та білоруських школах. Рідної мови як навчального пред­мета тоді не було в школах Європи, в тому числі у польських та укра­їнських.

У великій пошані серед освічених людей на Україні була грецька мова, яку вони старанно вивчали за давньою церковно-культурною тради­цією православ’я, що йшла від часів Київської Русі. На Україні користу­вались літературою, написаною грецькою мовою, пдітримували зв’язки з константинопольськими патріархами, в юрисдикцію яких здавна входила київська митрополія. У Львівській братській школі складено й 1591 р. надруковано граматику грецької мови з церковнослов’янським (україн­ської редакції) перекладом. Отже, від другої половини XVI ст. па Украї­ні та в Білорусії існувала дуже складна й своєрідна мовна ситуація, яка не мала аналогів у жодному іншому місці тогочасної Європи.

Прагнучи донести до польського читача правду про національно-ре­лігійний гніт панівних класів на Україні та в Білорусії, ознайомити його з духовним життям свого народу, спростувати нападки, вигадки й аргу­менти опонентів із католицького й уніатського таборів, українські пись­менники цього часу писали й друкували польською мовою або робили переклада своїх творів. Наприклад, польською мовою видав більшість своїх полемічних творів М. Смотрицький, в тому числі знаменитий *θpηυoS. to iest Lament...» (Вільно, 1610), польською мовою надруко­вано антиуніатськнй освіти. Наприклад, C. Kocob підкреслював, що в Речі Посполитії: без знання латинської мови не можна обійтись, бо вона панує в усіх державних установах, па диспутах. Однак латинською мо­вою. що була зовсім чужа широким колам читачів та народним масам, українські письменники першої половини XVII ст. писали мало ^,76.

Для вивчення латинської й церковнослов’янської мов у Київському колегіумі були складені два великі словники — «Лексиконъ латинский» Є. Славинецького (найстаріший список датується 1642 р.) та «Лекси­конъ словено-латинский» Є. Славинецького та А. Корецького-Сатаповсь- кого (найстаріший сппсок-переробка, здійснений у Москві, має дату 1650 p.). На основі їх складено чимало вітчизняних і зарубіжних слов­ників. Вони відіграли значну роль у розвитку не тільки вітчизняної, а й певну роль у розвитку європейської лексикографії ^,77.

У XVIIl ст. надруковано підручники латинської мови, складені ви­кладачами київського навчального закладу вищого типу: «Grammatica Ia- tina... repurgata usibusque juventutis Parvae Russiat in Academia Kijovi- ensi Cxcolendae... accomodata» (K., 1765), «Начальныя правила сочине­ния латинского...» (K., 1798) М. Семигиновського.

Частіше латинською мовою в своїй творчості користуються україн­ські письменники й учені другої половини XVII і XVlII ст. Це пов’язано зі значним поширенням цієї мови у Європі, великою роллю її в школах, прагненням дійти до закордонного європейського читача. Збереглися чис­ленні рукописні поетики й філософські твори, написані латинською мо­вою ^,78. немало філософських трактатів опубліковано в XVIII ст.¹⁷⁹ Деякі українські поети цієї доби віршували латинською мовою ^|80.

Після укладання Андрусівського перемир'я (1667) у складі Росії були лише Лівобережна Україна і Київ, а Правобережжя залишилося під владою шляхетської Польщі. Українське населення тут і далі терпіло польсько-шляхетський гніт, гоніння на православну церкву. В цих умо­вах залишалася актуальною релігійна полеміка. Але головні культурно- церковні сили сконцентрувалися в Києві і па Лівобережжі. Полеміку з опонентами українські письменники вели польською — мовою, якою пи­сали їх католицькі й уніатські противники. Так, наприклад, Л. Баранович надрукував книгу «Nowa miara Проте необхідно зазначити, що, незважаючи на існування певної мовної і етнокультурної єдності давньо­руської народності в пій не були повністю нівельовані особливості в мові, побуті, звичаях племінних союзів полян, сіверян, древлян, волиняп. тиверців тощо, які склали її етнічну основу. В нових історичних умовах ці особливості в одних випадках втрачалися, в інших зміцнювалися, що позначалось на утворенні специфічних рис у матеріальній і духовній культурі кожної з східнослов’янських народностей, які формувалися, а також певних культурно-побутових особливостей у межах їх етногра­фічних районів і груп.

Землеробські знаряддя. Процес формування української народності, як і інших східнослов’янських народностей, відбувався в рамках фео­дального способу виробництва, для якого характерне панування нату­рального господарства й відповідний йому рівень продуктивних сил. Основу економіки складало орне, плужне землеробство К. Маркс відзначав, що «земля є джерело всякого виробництва і всякого буття, а землеробст­во— первісна форма виробництва у всіх більш чи менш міцно сформованих суспільств» ⁶. «Економічні епохи різняться не тим, що виробляється, а тим, як виробляється, якими засобами праці. Засоби праці не тільки міри­ло развитку людської робочої сили, але й показник тих суспільних відно­син. при яких відбувається праця» ⁷. Землеробські знаряддя як один з елементів, «засобів праці» займають, отже, дещо особливе місце серед інших галузей матеріальної культури.

Наявність різних фізико-географічних зон на території, де склада­лась українська народність, поряд з іншими факторами обумовила пев­ну специфіку у напрямах землеробства й відповідно в асортименті, комп­лексах знарядь праці.

У Київській Русі були відомі три види орних знарядь: рало⁸, плуг і соха. Пайстародавнішим із них було однозубе рало — безпередкове зна­ряддя. що не мало відвалу (полиці) й тому не перевертало при роботі грунт, а тільки розсовувало його по боках, роблячи борозну. На терито­рії України залізні частини рала — наральники знайдено археологами в поселеннях черняхівської культури (перші століття нашої ери) ⁹. Якщо ж узяти до уваги, що до появи залізного наральника воно певний час скла­далося тільки з дерев’яних деталей (рала без залізного наральника, де робочою частиною був зуб — «кописть» із твердого дерева, для міц­ності обпалений, побутували на Україні ще у XiX ст.), то можна гада­ти, що це знаряддя на території України застосовувалося значно раніше. Спільність найменувань рала та головних його деталей у більшості слов’янських народів, як і археологічні знахідки його, що відносяться до перших століть нашої ери ^Іо, свідчать, що це знаряддя застосовува­лося широко у праслов’янську добу і, отже, становило спільний елемент їх матеріальної культури. В «Повісті времеппих літ» рало згадується під 964 р.” Східні слов’яни використовували однозубе рало двох типів: з вузько- і широколопатевим наральником ¹².

Поряд з ралом у лісостеповій і степовій зонах Київської Русі засто­совувався також плуг (згадка про нього міститься в літописі під 981 p.) ^,s. Давньоруська мініатюра із зображенням оранки, вміщена у Кепігсбергському літописі ¹⁴, дає уявлення про конструкцію тогочасного плуга й дозволяє стверджувати, що в першій половині XII ст. він уже сформувався в основних рисах і складався, як і в наступні часи, з двох головних частин: робочої,— власне плуга й тяглової — передка до нього. Усі деталі були виготовлені з дерева, крім лемеша та чересла, що роби­лися із заліза.

Щодо сохи, то вона застосовувалася не в усіх слов’янських народів, а лише в лісистих районах Північно-Східної та Західної Русі. Відсут­ність сохи в ряді західних і майже всіх південних слов’ян свідчить, що це знаряддя з’явилося у Східній Європі порівняно пізно, приблизно після поділу слов’ян па три групи — східних, західних і південних. Слушною видасться думка, що вихідним знаряддям при виникненні сохи було ра­ло. й вирішальною в цьому процесі виявлялася потреба пристосуватися до землеробства в умовах лісистої природної зони.

Внаслідок розвитку продуктивних сил, особливостей природного се­редовища, зокрема грунтів у землеробській техніці росіян, українців та білорусів, з початком їх етногенезу визначилися деякі специфічні особ­ливості. Так, на відмінну від росіян та білорусів, для яких в умовах панування вогнево-вирубної системи землеробства характерним орним знаряддям ставала coxa ^l5, на більшості території України, в зонах Лісо­степу й Степу з їх важкими чорноземними грунтами плуг закріпився як найбільш придатне для цих грунтів орне знаряддя. Поряд з ним продовжувало застосовуватися рало, що зумовлювалося, очевидно, про­стотою його конструкції, дешевизною, існуючими способами обробітку грунту, коли плуг уживався для первинної оранки цілини п перелогів. Ралом же розпушували вже зорані лани або обробляли м’які грунти.

Па Українському Поліссі, в зоні піщаних та супіщаних грунтів по­ширилася соха. Однак на відміну від росіян, у яких набирав поширення тип двобічної сохи з переставною полицею (російська соха, або «мос­ковка»), в українців і білорусів це була переважно соха — «литовка» (поліська). Поширення на Чернігово-Сіверщині со.хи-одноконки («плаш­ки»), що становила собою так званий чернігово-сіверський варіант сохн- «московки», відбулося під впливом росіян, можливо, після возз’єднання України з Росією.

В умовах феодального способу виробництва еволюція знарядь праці XIV—середини XVII ст. відбувалася повільно, вони значною мірою бу­ли подібні ще до давньоруських. Малюнок із зображенням українського плуга й процесу оранки, вміщений в «Учительном євангелії» (1637), а також ряд музейних експонатів ¹⁶ дозволяють гадати, що український плуг того часу був здебільшого порівняно невеликим.

У подальшому розвитку продуктивних сил поступово відбувається вдосконалення знарядь праці. Па території, де проходив процес форму­вання української народності, чересла плугів стають масивнішими і, збе­рігаючи в основному давньоруські форми, набувають дещо інших про­порцій. Лемеші, не перевищуючи за розмірами давньоруські, втрачають свою симетричність ^,7. Плуг ставав основним знаряддям обробітку грун­ту в лісостеповій та степовій зонах України. Для оранки запрягали пару волів, інколи декілька пар, якщо орали цілинні або перелогові землі. Плугом орали на Волині: «пиву за три дні плугом зорать может» (1528) ^l8, на Брацлавщині: «люди тяглы плугами своими власными оруть» ^,9. Однією із важливих деталей плуга були залізні лемеші, які цінувалися дуже дорого. Відомо, наприклад, що під час наїздів шляхти па села поряд з майном, худобою забиралися «железа плуговые», «плуги зо всею снастю»²⁰. На середину XVII ст. з’явився й варіант характер­ного для українців пізнішого часу важкого плуга, у який запрягали від двох до шести пар волів²¹.

Українське рало XIV — середини XVlI ст., очевидно, також було близьким за конструкцією аналогічному давньоруському знаряддю. Тип безполозового українського рала, так званого «рала з копистю», виник на основі рал з вузьколопатевнми наральниками; другий тип — рало Полозове — шнроколопатевих. Рало першого типу складалося з дишла («стебла», «вії»), в отвір на задньому кіпці якого під кутом забивався ральник. Для міцності ральник скріплювався з дишлом розпіркою («жабкою», снозою). Зверху в отвір заднього кінця дишла забивалася ручка (держак, чепіга).

Рало з полозом відрізняється від безполозового розташуванням раль- пика, способом з’єднання зі стеблом. У ньому стебло забивалося своїм заднім кіпцем в отвір па держаку, що був зігнутим продовженням раль- ника й складав з ним єдипе ціле. Розташовувався ральник горизонтально й майже паралельно до стебла і тому служив підошвою, на якій стояло знаряддя. Оскільки іце у XIX ст. застосовувалися варіанти рал цих типів без залізного наральника, можна гадати, що існував варіант однозубих рал, у якому дерев’яний ральник був робочою частиною.

Coxa на відміну від однозубих орних знарядь — тогочасних плуга і рала з початку свого виникнення була знаряддям двозубим. Саме слово «соха» означало спершу розвилку, якою у сохи є робоча частина — дво­рога розсоха і па яку набивалися два сошники. Українські сохи — і по­ліський її тип і чернігово-сіверська соха одпоконка — відрізнялися від російських сох полицею: вона мала форму трохи вигнутої дощечки, або клина. До того ж в українських сохах таких дощечок було не одна, а дві — «полиця» й «прнпілок». Закріплювалися вони на відміну від переставної полиці в російських сохах, що мала лопаткову форму, не­рухомо.

Поліська соха (крім Полісся України, була поширена на суміжній території центральної та південно-східної частини Білорусії, на прилег­лій до України й Білорусії території Польщі) до того ж мала принци­пово іншу будову кістяка. Розсоха в ній забивалася заднім кінцем в отвір не бруска між «вобжами» (голоблями, як у російських сохах, а знизу в дишло («стебло»). В XIV — середині XVII ст. з’явилися, отже, специфічні особливості в комплексі орних знарядь, що застосовувалися на Україні.

Ручні знаряддя обробітку грунту, які доповнювали тяглові орні знаряддя,— лопати і заступи, суцільно дерев’яні і з залізною оковкою, а також мотики (останні зрідка згадуються в письмових документах XVI--XVII ст.) — майже не змінили своєї традиційної форми й кон­струкції. Зокрема, поширеною була мотика без обуха.

Розпушували зораний грунт і закривали посіяне насіння за допо­могою простіших із різновидів борін — волокуші (плетеної «лісяпої»), поряд з якою побутували й досконаліші рамні борони з дерев’яними зубцями.

Специфічні особливості з’явилися в зазначений час і в комплексі знарядь збирання врожаю. На Україні поряд з короткою косою типу «горбуша», що була характерна для росіян, поширилася довга, так звана коса-«литовка». Це позначилося па способах косіння (в один бік з уклад­кою скошеної трави чи колосових у валок зліва від косаря).

Удосконалювалася, ставала більш сферичною форма й іншого дав­нього виду знарядь збирання врожаю — серна *, який виник з появою землеробства й широко застосовувався праслов’янами ²². Очевидно, що саме в XIV — середині XVlI ст. на Україні з'явився досконаліший різ­новид серпа — знаряддя з назубреним лезом, хоча продовжували засто­совуватися серни і з гладким лезом. Cepn був головним знаряддям збиран­ня колосових, про що, зокрема, свідчить назва в українців основного страдного місяця літа — серпень. Серпи стають більш продуктивними за рахунок збільшення робочої поверхні, яка визначалася вигином леза. Так, у XIV ст. на Подніпров’ї, як свідчать археологічні знахідки, серпи мали більш вигнуті краї леза, ніж давньоруські ²³. Зжатий хліб в’язали у снопи й складали у копи, а при великій кількості — у скирди.

Для обмолоту хліба основним знаряддям був цін. Ним користували­ся на східнослов’янських землях з давніх часів (про ціпи згадується у «Слові о полку Ігоревім»). Молотіння хліба «у три ціпи» в українців зображено також на гравюрі до «Учительного євангелія» (1637). По­ширеними були ціни з нерухомими капицями, виготовлені з дерева, у яких ціпилно й бич з’єднувалися ув’яззю. Допоміжними знаряддями при молотьбі були дерев’яні граблі та вила.

У XVII ст. асортимент знарядь молотьби в українців поповнився новим, продуктивнішим їх різновидом — молотильним котком («гарма­ном»), що поширився переважно у південних районах України²⁴. У зв’язку з появою цього знаряддя тут виникли нові прийоми молоть­би— у полі на відкритому току («гармані»), в той час як росіяни й білоруси молотили переважно па гумні, використовуючи овин (клуню). Новим у способах молотьби була також молотьба кіньми. При цьому посередині току, на якому були розстелені снопи, забивався стовп. До нього прив’язували на довгі поводки коней і ганяли навкруги по току, доки поводок повністю не намотається на стовп. Після цього коней спрямовували в інший бік до повного розмотування поводка. Коні копи­тами вибивали зерно з колосся.

Віяли й очищали зерно за допомогою дерев’яних лопат, кидаючи його проти вітру, та решіт.

Зерно зберігали, як і в попередні часи, в зернових, глеконодібних або прямокутних ямах (зернові ями використовувались в господарстві племен зарубинецької й черпяхівської культур²⁵ давньоруської народ­ності, а також у бочкоподібних дерев'яних або плетених з лика чи соло­ми кадовбах («стуга лубеная, што збоже сиплять»²⁶), які ставили у коморах чи сінях. Появою нових елементів позначились на середину XVIl ст. і знаряддя та споруди для переробки зерна на крупу та борош­но — поряд з жорнами та водяними млинами на Україні з’явився віт­ряк ²⁷.

Протягом XIV — середини XVII ст. землеробська техніка у своєму розвитку на Україні набула, отже, специфічно українського забарвлення.

Ремісничі знаряддя й ремесла. Формування української народності відбувалося в умовах дальшого поглиблення суспільного поділу праці, розвитку ремесла і промислів. Незважаючи на руйнування, завдані на­шестями кочівників в середині XIII ст., ремісниче виробництво не було повністю знищене. В XIV-XV ст. у південно-західних землях про­довжували розвиватися такі ремесла, як гончарне, залізо- та деревооб­робне та ін. Ремісничі знаряддя цього періоду на Подніпров’ї були знач­ною мірою ідентичні давньоруським²⁸. Це різноманітні ножі, сокири, ножиці, шильця, голки, молотки, стамески та in. В XV-XVI ст. поміт­но збільшилася кількість міст і містечок, населення яких займалося ремеслом та торгівлею. У першій половині XVIl ст. в містах України нараховувалося понад 270 ремісничих спеціальностей²⁹. Безперечно, ремісники користувалися численними знаряддями праці, асортимент яких ставав дедалі різноманітнішим. При обробці волокнистої сировини поряд з такими найпростішими знаряддями, як «лук» для обробітку вовни, веретено, у масовий вжиток увійшов горизонтальний ткацький станок («стави») з бедрами й нитями, досить досконалої для того часу конструкції. У деревообробних промислах і ремеслах поряд з широко розповсюдженії хпі з часів Київської Русі різного виду сокирами, долота­ми, теслами, пилами, ножами, різцями тощо застосовувалися прості то­карні верстати по дереву, па яких вироблялися веретена, «качалки», дерев’яний посуд, дитячі іграшки, списи, стріли, колони для церков та будинків знаті.

При обробітку заліза, крім традиційного знаряддя (наковаленъ, молотків, кліщів та ін.), слюсарі, мідники, золотники застосовували при роботі досить широкий набір спеціальних інструментів. Зокрема, мідни­ки, відливаючи гармати, дзвони, казани й інший мідний та олов’яний посуд, використовували ряд нових знарядь і пристосувань ³⁰.

Особливо помітні зрушення в технічному оснащенні ремісничого ви­робництва відбулися у зв’язку з появою скляного (гутного) та напір­ного («папірні») промислів, де найбільш трудомісткі процеси були меха­нізовані завдяки використанню механічного двигуна, який приводився в рух сплою падаючої води.

В XIV-XVlI ст. па українських землях прослідковуються основні центри гончарного ремесла: Подніпров'я, Подністров’я, Прикарпаття, з характерними для кожного з них технікою виробництва, формами, орнаментуванням ^3,. Розвиток гончарного ремесла позначився на різно­манітності видів і форм кухонного полив’яного і простого посуду: мисок, полумисків, горщиків, макітер, глечиків, блюд (вони згадуються в доку­ментах та в літературних творах XVI-XVII ст.) ³².

Транспорт. У розвитку і становленні будь-якої етнічної спільності важливу роль відіграють транспорт та комунікації, оскільки вони є най­важливішим засобом спілкування населення різних територій і певною мірою впливають на консолідацію етносу. К. Маркс розглядав транспорт як одну з важливіших галузей матеріального виробництва. «Крім добув­ної промисловості, землеробства і обробної промисловості, існує четверта галузь матеріального виробництва, яка у своєму розвитку також прохо­дить різні ступені виробництва: ремісничу, мануфактурну і машинну. Це транспортна промисловість, все одно, перевозить вона людей чи товари» ³³.

З транспортом безпосередньо пов’язано утворення певних шляхів сполучення па конкретних територіях. На Україні під впливом геогра­фічних та економічних факторів визначилися основні транспортні арте­рії. В житті східних слов’ян як шляхи сполучення велику роль віді­гравали річки й відповідно водний транспорт. Особливо важливе місце в цьому відношенні займав Дніпро. По Дніпру, як відомо, ще за часів Київської Русі проходив великий шлях «із варяг у греки», за допомогою якого східні слов’яни спілкувалися з середземноморським світом. Басейн Дніпра з його лівими та правими притоками продовжував залишатися головною водною артерією і в часи формування української народності. Зокрема, найважливіші міста і слободи під час заселення Слобожанщини в XVII ст. виникли саме на річкових шляхах³⁴.

У XIV — першій половині XVII ст. на Україні існував ряд засобів пересування по воді, найбільш поширений з яких — за допомогою різно­манітних човнів. Човни поділялися на два види: 1) видовбані із суціль­них круглих колод різних розмірів; 2) плоскодонні, днище яких було зроблене з дощок, а корпус складався з окремих частин ³⁵. За свідчен­ням письмових джерел, у XVI ст. па Україні використовувалися різно­манітні типи човнів обох видів: дубаси, шкутп, ком’яги, півком’яжкп, струги, байдаки («чайки»), «дуби», піл яри тощо. Деякі з цих засобів пересування по воді — «човни», «струги», «ладьи» тощо згадуються в літописах, зокрема в «Руській Правді», і, отже, були поширені вже за часів Київської Русі. Інші — дуби, байдаки (чайки), очевидно, створені українським народом. Останні широко використовувалися запорозькими козаками, які ходили на них у Чорне море, сягаючи берегів Малої Азії. Байдак, або чайка, являв собою видовбаний з колоди верби або липи великий човен, борти якого були нарощені з дощок. Розміри його сяга­ли 60 футів довжини. 10—12 ширини і близько 12 — глибини. Під час плавання до бортів прив’язувалися балансири із снопів очерету чи рого­зи, іцо надавали човпу стійкості на воді. Чайка мала на носі й кормі по два керма, а вздовж бортів — по 10—15 весел. Таке судно вміщувало по 50—60 чоловік козаків із зброєю та провіантом ^3δ.

Плаваючи на чайках по морю, запорожці, за свідченням Боплана, широко користувалися тогочасним компасом — «піремберзьким квадран­том» ³⁷, що говорить про високий рівень розвитку на Україні мореплав­ної справи. Про це ж свідчить і вміння козаків переправлятися через дніпровські пороги, про що також згадує Боплап.

Помітні зрушення відбулися на Україні в XIV — першій половині XVlI ст. і в розвитку сухопутного транспорту. На XVI ст. її територію перетинали великі шляхи. Одним з найбільш відомих ще за часів Київ­ської Русі був Соляний, або Муравськпй, шлях, що з’єднував Київ з Кримом³⁸. На Лівобережній Україні основними артеріями сухопутних зв’язків були Сагайдачний, Ромодапівський та Гетьманський шляхи³⁹. З Москвою підтримувалися зв’язки так званим Українським шляхом. На Правобережній Україні найбільш людним був Чорний шлях. Він почи­нався від «Дніпра, між устями річок Сокорівки і Носачівкп», і пролягав «через воєводства Київське. Подільське і Волинське — па Червону Русь до Львова» ⁴⁰. У Крим від Києва вів Чумацький шлях, що починався поблизу Китайгорода і пролягав через Дніпро. Значною інтенсивністю відзначалися Кучманський (між Дністром і Бугом), Покутський — Зо­лотий (між Прутом і Дністром) шляхи. Про важливе значення шляхів у житті людей свідчать часті згадки в усній народній творчості україн­ців, зокрема в чумацьких піснях, про «широкі», «довгі», «безкраї», «биті» шляхи ⁴¹.

У сухопутних засобах пересування українців XIV — першої поло­вини XVII ст. поряд з деталями, характерними для транспорту багатьох європейських народів, особливо слов’янських, з’явилися й певні специ­фічні елементи. На Україні, як і в інших сусідніх народів, користувалися взимку саньми, літом та восени возами. Українці зберегли щодо останніх давньоруську назву «віз», у той час як у росіян та білорусів поширилася назва «телега». В період формування української народності широко використовувалися різноманітні варіанти досить досконалого чотирико­лісного типу воза, в якому передня й задня колісні частини з’єднували­ся дерев’яними брусом — «розворою», «підтокою» ⁴². Очевидно, в зазна­чений час на Україні був найбільш поширений давніший варіант воза, в якому поздовжня з’єднуюча деталь становила собою жердину з природ­ною розвилкою па задньому кінці⁴³ — «трійню», що кріпилася нерухомо. Віз такої конструкції зустрічався в українців Карпат ще в XIX ст. Чотириколісний віз на час формування української народності зазнав уже значної еволюції, оскільки з'явився ще в V ст. до н. е.⁴⁴ В XIV ст. він.мав уже досконаліші складені з окремих частин колеса із спицями (такі колеса зображено на мініатюрі з «Житія Бориса і Гліба» XIV ст.), а, отже, з ободом і маточиною.

У росіян та білорусів віз запрягався частіше у голоблі, хомут і Дугу, в тон час як на Україні (крім її лівобережної частини) поширився парнояремнодишловий спосіб запряжки. В залежності від призначення виїзду у вози запрягали пару волів або коней в одному випадку — у ярмо, в іншому — у шлею (посторонки). У документах, що відносять­ся до тих часів, згадуються «возок, который йшов двоима коими», «воз котчий» ⁴⁵. Дишло до воза, як і при запряганні плуга, названо «вієм».

У зв’язку з конкретним призначенням воза (транспортування сно­пів, вивезення дерев з лісу, чумакування, святкові виїзди тощо) вдоско­налювалася конструкція, виникали нові варіанти. Так. для перевезення збіжжя та сіна застосовувався місткий віз з драбинчастим ящиком — «гарба», що був характерним для південних районів.

У часи формування української народності з’явилася в українців і «мажа» — варіант міцного і місткого воза, пов’язаного з чумакуванням (слово «чумак» зустрічається в джерелах, що датуються XVII ст.⁴⁶). Мажа мала глибокий ящик, викладений з лубу або випалений з великого липового кругляка кряжа ⁴⁷. Особливу увагу при її виготовленні зверта­ли на міцність осей та коліс. Неодмінною приналежністю чумацького воза-мажі були мазниця з дьогтем та важниця — товста продовгувата па­лиця. якою підвантажувалп віз, змазуючи колеса.

Виходячи з того, що на території східного слов'янства з глибокої давнини використовувався одноосевий двоколісний віз⁴⁸, можна при­пустити, що в XIV — першій половині XVII ст. на Україні побутував і цей тип воза. У джерелах, що відносяться до XVIII ст., він називається «палубці». Заможні верстві! українського народу мали для виїзду різно­манітні брички — «ридвани», «коляси» («коляса на пару коней»⁴⁹), «палуби», «карети» тощо.

На Україні застосовувалися різноманітні варіанти саней, які у схід­них слов’ян та багатьох європейських народів є найбільш стародавнім засобом пересування, про це свідчить, зокрема, звичай перевезення вліт­ку покійника на санях, що зберігався ще в XIX ст.⁵⁰ Можна гадати, що в XIV — першій половині XVII ст. в українців широко побутували поряд з саньми давнього їх різновиду, що мали природну кривизну по­лозів, і сани досконаліші, з гнутими полозами. У Карпатах час від часу використовувалися «влаки» — волокуші, що становили початкову форму саней ⁵¹.

Поселення й житло. У розвитку на Україні поселень та житла, з одно­го боку, спостерігалося продовження давньоруської традиції, існування спільних рис з поселеннями й житлом споріднених росіян та білорусів; з іншого — виникнення характерних для українського етносу їх типів та форм.

Поряд із селом та містом, які часто згадуються в письмових доку­ментах XIV—XV ст., формуються основні типи українських поселень — хутір, містечко. При цьому якщо для часів Київської Русі були харак­терні городища — укріплені поселення на підвищенні та малодвірні «де­ревнії», то вже в XIV—XV ст. на українських землях визначився пере­хід до порівняно багатодвірних поселень рядового типу, витягнутих уздовж річок чи інших водоймищ, де житла ставилися в один, два, ін­коли в три ряди ⁵² або розташовувалися навколо озера чи пойми річки.

Поширення багатодвірних сільських поселень у XIV-XVI (судячи з актового матеріалу на Волині деякі села та окремі містечка мали ЗО—40 димів[§§])⁵³ обумовлювалися посиленням феодальної залежності селян, проведенням, зокрема в районах західної Волині, волочної помі- рн, в результаті якої кожному селянинові відводилася певна ділянка землі, де він мав право забудовуватися. Проте в XVl ст. існувала ще й велика кількість малодвірних поселень, де було 4. 6. 10 димів⁵⁴.

Зростання феодального гніту, систематичні шляхетські наїзди розо­рювали селянські господарства, змушували їх кидати свої села й тікати в південно-східні райони, на Запоріжжя. Нові поселення, які виникали в південно-східних та південних районах, були невеликі, тут переважа­ли хутори, де селилася одна або кілька сімей. Переважно такими були на Запоріжжі козацькі хутори — зимівники, що мали звичайно характер замкнутого двору або кругового поселення.

За структурою поселення розрізнялися на вуличні, безсистемні, гніз­дово-вуличні та кругові ⁵⁵. Вуличні поселення переважали в зоні Поліс­ся. безсистемні та гніздово-вуличні у передстеповій зоні, на Подніпров’ї, Лівобережжі, а також на Закарпатті. Таке планування сільських по­селень поступово стало традиційним і знайшло відображення також у забудові українських міст XVI — першої половини XVII ст. В опису київського замку (1552) сказано, що «в Києві вулиць слушних нема, просто кожний сідає як у лісі, кожному вольно будувати як хоче і де хоче»⁵⁶. Забудова Києва, особливо Подолу, визначалася ландшафтом. Вулиці починалися від Замкової гори, сходилися на ратушній площі, де був магістрат, і розходилися в напрямку гавані. В забудові Києва, як і інших міст України, радіальний принцип, характерний для давньо­руських міст, поєднувався з регулярним ⁵⁷.

Міста з метою захисту від ворожих нападів оточували, що харак­терно для середньовіччя, глибокими ровами, дерев’яними стінами та ва­лами. Вони мали звичайно в'їзд та виїзд з підйомними мостами й вартовими.

Щодо типів та форм сільських поселень (сіл, «деревень», хуторів), то на середину XVII ст. па українських землях визначилося дві зони: на Поліссі найхарактернішими були вуличні поселення, хоча зустріча­лося й безсистемне їх планування. У передстеповій та степовій Україні найбільш поширилися поселення безсистемного планування, поряд з якими існували також вуличні, кругові й радіальні та різні комбінації усіх цих форм.

Розвиток житла на Україні в XIV-XVII ст. характеризувався наяв­ністю в ньому як суперетнічних ознак, тобто характерних для усіх гене­тично споріднених східнослов’янських народів, так і загальноетнічних, характерних для української народності в цілому, та субетнічних, тобто регіональних, місцевих особливостей, притаманних звичайно етнографіч­ним групам.

Щодо суперетнічних елементів, то в зазначений час українське на­родне житло, як помешкання росіян та білорусів ^5β, залишалося одно­поверховим; сіни в ньому були холодні. Піч влаштовувалася в житловій кімнаті. Спостерігалася спільна тенденція і щодо його горизонтального розвитку — дедалі більшого поширення поряд з однокамерним набуває дво- і трикамерне житло.

Разом з тим у житлі українців формуються також специфічні загальноетнічні риси, які проявлялися у способах функціонального при­значення та використання його приміщень, своєрідності внутрішнього планування житлового приміщення, зокрема взаєморозташування печі й червоного кутка. В українській хаті вариста піч розташовується у кутку зліва чи справа при вході в житлове приміщення, а по діагоналі від печі влаштовується покуть, де стоїть стіл, покритий скатертинок), па стінах висять ікони тощо.

В інтер'єрі української хати па той час спостерігаються й інші спе­цифічні ознаки: наявність нерухомих меблів — лав попід стінами, по­лу — настилу з дощок, що розташовувався між піччю й причілковою стіною, де спали дорослі, складалася постіль. Серед рухомих меблів — стіл, який стояв на покуті, й невеликі лави — «услони» (ослони). В ін­тер'єрі житла або в коморі обов’язковою була скриня (залежно від до­статків їх могло бути декілька), згадуються скрині білі та чорні, різьблені ^δ9.

Такий набір меблів мав місце звичайно у будинках і селян, і шлях­ти. За описом замку Буромль (1573) «лав у світлицях 12, столів З, услопів 4» ⁶⁰. У світлиці дрібного шляхтича — «лав чотири, стіл один», у пекарні, де готувалася їжа для челяді,— «лав чотири, стіл один» ^б|. Безперечно, в будинках заможних верств населення меблі були виготов­лені з кращих порід дерева, оздоблені різьбою, покриті дорогими кили­мами ^b2, у них, крім лав, ослонів, обіднів столів, були ще стільці, не­великі столики та ліжка.

Для зберігання посуду влаштовувалися спеціальні полиці — мисни­ки, які прикрашалися різьбленням. Різьбленими були й сволоки, де ста­вилася дата будівництва хати, писалися різні християнські сентенції. Хата освітлювалася лучиною («тріскою запаленою»), каганцем, а також свічками.

До специфічних рис українського житла належить традиція обмазу­вання хати глиною та часткової або суцільної побілки стін^β3, а також виділення окремих архітектурно-конструктивних елементів підведенням їх кольоровими глинами або поліхромним розписом⁶⁴. У документах XVI—-XVII ст. є згадки про підведення глиною долівки, а також про розписування в окремих місцевостях печі, стін, комина (слід зазначити, що розписи печі, віконниць, дверей па території України зустрічалися в житлах ще трипільських племен) ⁶⁵.

Щодо конструкції народного житла, то на Україні в зазначений час застосовувалася, як і в росіян, білорусів та інших слов’янських народів, і зрубна, і стовпова, або каркасна, техніки. Так, конкретні свідчення в літературі про переважання зрубної техніки — зрублепих з круглого дерева, вкритих соломою хат маємо щодо району Карпат⁶⁸. На Поліссі будували і зрубні, так і стовпові житла. Будівлі вкривалися тесом, «кгонтом, дранкою», очеретом, а також соломою^β7. У лісостеповій час­тині території України солом’яний дах поступово став переважати у XVII ст.

В XV-XVI ст. на українських землях зрубною технікою зводилися замки, призначені для захисту від нападу ворогів. Так, Черкаський за­мок (1552) був «рублений, з дерева соснового стесиваного, не обле­нен» ⁶⁸. Можливо, тут певну роль відіграли майстри, які його зводили. Вони були з Полісся, де ця техніка превалювала. У заможних верств поряд з дерев’яними були будинки цегляні та кам’яні.

Незважаючи па єдність прийомів будівництва, в конструкціях і типах жител яскраво проявилася соціальна нерівність. Залежно від за­можності господаря тип житла варіював від однокамерної (хата) до двохкамерної (хата + сіни) або трьохкамерпої (хата+сі ни+ комора) бу­дівлі. Як правило, житла бідних селян і міської сіроми були однокамер­ні. Невипадково вони називалися відомим письменником-полемістом кін­ця XVI — початку XVlI ст. Івапом Вншенським «кучками і домками» ^6θ. Шляхта мала просторіші будинки, інколи з двома «світлицями» та комо­рами. іноді на п’яті, і більше приміщень («светлиць две с прибокамн, коморами, сеней — комор две» ⁷⁰). IIa Волині для шляхетських будинків характерний був «кганок» — крита тераса над входом.

Поряд з давньослов’янською назвою «ізба» на українських землях з XVI ст. загальновживаним словом для позначення житлового примі­щення стає Лет.) две обольпе, оловом вправле­них» '³. Віконне скло коштувало дуже дорого і дозволити собі цю розкіш могли лише панівні верстви. Хати селян мали невеликі віконця, затяг­нуті свинячими або бичачими міхурами. Для курних хат Полісся були характерні волокові вікна, у яких віконні отвори закривалися рамою з натягнутим міхуром, що знімалася ввечері й замінялася дошкою-засувом. Іноді зустрічалися і вікна «паперовис», тобто рама була заклеєна папером.

Житла бідних селян залишалися здебільшого курними, дим виходив через вікна й спеціальний отвір над піччю в стелі. Такі хати називалися «избп чорние» і на подвір’ї шляхти вони призначалися для челяді та коморників. Але вже в XVI ст., як свідчить актовий матеріал, у будин­ках шляхти, міщан, а також заможніших селян були димарі. Такі хати називалися «изба белая», що вказувало на наявність у будинку печі з комином та димарем. Так, будинок у Черкаському замку складався з «комори, сіней, світлиці з комином глиняним, виведеним з даху» Ч У будинках заможних людей печі були викладені часто полив’яними кахлями, вони називалися «поливаними». Поряд з білими згадувалися зелені та сині поливані печі («печи поливапые зеленые») ^7s. Долівка в будинках збивалася з глини, дерев’яна підлога була лише в житлах панівних верств.

Отже, протягом XIV—XVII ст. в основному склалися характерні для українського народу типи житла. Маючи чимало спільного з житлом інших східних і західних слов’ян у техніці будівництва, плануванні, в інтер’єрі, українське житло водночас відзначалося рядом специфічних ознак, які можна віднести до етнодифереиціюючих: обмазування житла глиною, побілка та розпис стін і печі в лісостеповій зоні та інших райо­нах; розміщення печі зліва чи справа від входу по діагоналі до покуття. Деякими особливостями, крім того, характеризувалося житло па Поліссі і в Карпатах, що свідчить про існування в той час місцевих культурно- побутових відмінностей і існування етнографічних груп української народності.

Двір, що включав, крім житла, господарчі будівлі, в українців, як і в більшості інших слов’янських народів, визначався стосовно його тинів і форм напрямами господарчої діяльності — землеробством і скотарством. IIa подвір’ї розміщувалися будівлі для худоби, коней, зберігання хліба, приготування їжі: стайня для коней, обора для овець та іншої рогатої худоби, гумно, або клуня, куди звозилися снопи, де молотили зерно; криті навіси для зберігання сіна. IIa подвір’ї шляхти знаходилися комо­ри, кухні, або пекарні, льохи — «ледники» для зберігання продуктів, колодязь, лазня. Господарчі будівлі були, як правило, каркасні, стіни їх часто виплітали з лози (іноді ще й обмазували глиною), покрівлю роби­ли солом’яною. В описі Радомишльського фільварку (1631) згадуються «сирник, курник, дві комори хворостяні, пивниця, стайня для коней хворостяні, глиною обліплені, хліви хворостяні, обора для бидла і шопа, в гумні стодола з хворосту, шопа для сіна з хворосту» ⁷⁶.

Подвір’я обносилося тином, плетеним із хмизу⁷⁷, чи парканом з дощок, як це видно на малюнках київської вулиці XVI ст., вміщених в опису подорожі польського купця Групевега. Такий паркан називався в документах XVl ст. «острогом». У двір заїжджали через ворота, які в шляхетських помістях підбивалися «кгонтом» ⁷⁸. У Карпатах садиби ого­роджувалися плотами з хмизу і дерева '⁹. Подвір'я бідніших селян не огороджувалося ⁸⁰.

В XV-XVII ст. на Україні визначилися два типи двору: перший, у якому житлові й господарчі будівлі ставилися під одним дахом, харак­терний для Карпат, і другий — коли комора прибудовувалася до житло­вого приміщення. Загалом же характерною рисою двору українців уже на той час були його відкритість, вільне розміщення будівель на садибі на відміну, наприклад, від росіян, у яких сформувався переважно за­критий двір.

Одяг. Традиційний одяг українців має багато загальнослов’янських рис. Очевидно, ряд елементів народного одягу — сорочка (кошуля), за­паска. плахта, гачі, постоли тощо, які зберегли спільнослов’янські назви, в далекому минулому при всій різноманітності варіантів були по­дібні і по крою.

В одязі східнослов’янських народів цього часу зберігалися елементи одягу давньоруської народності. У «Слові о полку Ігоревім» ⁸¹ та інших письмових джерелах, що відносяться до часів Київської Русі, згадуються «кожухи», «свити», «япончнци», «срачици», «намітки» та ін., відповідни­ки яких під однойменними назвами «кожухи», «свити», «намітки» або дещо видозміненими («опанча», «сорочка») зберігалися тривалий час в українців. Схожість соціально-економічних та природно-географічних умов життя, напрямів господарства зумовлювали подібність щодо мате­ріалу одягу в інших народів. В українців, росіян та білорусів XIV — сере­дини XVII ст., як і за часів Київської Русі, він шився з лляного чи коноп­ляного полотна та сукна, яке виготовлялося з овечої вовни (російська «волна», білоруське «вовна»). Спільними в усіх трьох народів були спосіб обробки волокна й вовни, прядіння й ткацтва, фарбування, наприклад, за допомогою органічного барвника червець (російське «кошениль») шерстя­них полотен тощо. Близькими або ідентичними за конструкцією були та­кож знаряддя прядіння та ткацтва.

В науці прийнято поділяти одяг за утилітарно-захисними функція­ми, основним призначенням окремих складових частин, кроєм, статтю його носія. Це натільний (сорочка жіноча й чоловіча); поясний (плах­та, запаска, спідниця, штани); нагрудний (керсетка); верхній одяг (опанча, кожух, свита та ін.); головні убори; взуття. Важливу роль віді­грають у вбранні прикраси. В кожному з зазначених видів одягу україн­ців поряд з давньоруськими або спільнослов'янськими рисами у XIV — середині XVII ст. почали з’являтися специфічно українські елементи.

Сорочки («кошулі», «кошульки») були обов’язковим елементом одя­гу жінок і чоловіків усіх суспільних верств. Основні типи української сорочки — тунікоподібні та сорочки з уставками (поликами)⁸². Останні характерні для жіночого одягу. Жіночі сорочки оздоблювалися виши­ванням по рукавах, горловині, йодолу. Вони виготовлялися з лляного чи конопляного полотпа. у заможних — з тонкого, у шляхти навіть з голландського та гаптованої китайки. В описах майна української шлях­ти досить часто зустрічаються «кошули колевские», «полотно колев- ское» ⁸³.

Чоловіча сорочка, зберігаючи в основі давню тунікоподібну форму, в українців дещо відрізнялася від російських та білоруських чоловічих сорочок кроєм та зовнішнім виглядом — відсутністю коміра та розрізом посередині грудей, який оздоблювався вишивкою. Згідно з археологіч­ними матеріалами, близький тип сорочки існував на Середньому Подні­пров’ї ще у VI—VII ст.^8Ц

Поясним жіночим одягом продовжували залишатися загально­слов’янські незшиті його форми — обгортки, запаски, плахти. Вони ви­готовлялися з сукна і полотна з застосуванням особливої техніки ткацтва, орнаментувалися. Для різних регіонів була властива своя тех­ніка ткацтва, колорит⁸⁵.

Плахта була святковим одягом, виготовлялася з шерстяної тканини. Як складова частина жіночого вбрання па Волині вона згадується в документах у XVI ст. Загалом же плахта в XVI — першій половині XVII ст. була найбільш характерна для центральних і східних районів України ⁸⁶.

Плахту носили жінки різних соціальних верств — селянки, міщанки, шляхтянки. Розрізнялися «плахти напільні», в яких основу становили червоні та сипі нитки; «плахти-синятки», в яких основа була синя з бі­лою ниткою, та «плахти-червонятки» — нитки основи червові ⁸⁷. Згідно з архівних документів в однієї волинської шляхтянки «плахот перчених» було шість⁸⁸. Селянка, вдова Мелеха, яку обікрали серед вулиці (XVI ст.). мала на собі «кошулю», «плахту неполную з перцем, пояс с ЫГОЛНИКОМ, намитку» ⁸⁹. Можливо, на Лівобережжі й Подніпров’ї плахта поширилася разом з переселенцями з Волині. У документах, що відно­сяться до першої половини XVII ст., зустрічаються згадки про появу у заможних верств населення невідомих раніше східним слов’янам зшитих видів поясного одягу —- «сукні» та спідниці («літника») ⁹⁰.

Поясним одягом чоловіків були вузькі штани — «гачі», «порти», «портяниці», як вони називалися в окремих етнографічних районах. Вузькі штани поширювалися пізніше в Східній Галичині, Північній Бу­ковині ⁹¹, Закарпатті та Поліссі. Сорочку тут одягали поверх штанів, підперезуючи шкіряним чи тканим поясом. Разом з тим на Середньому Подніпров’ї українці носили широкі штани типу шароварів. Цей елемент одягу, можливо, запозичений від тюркських народів. Дещо видозмінений, зокрема, за рахунок глибоких кишень, кольору тощо, дуже зручний при верховій їзді, він став улюбленим у запорізьких козаків. Поступово ша­ровари поширилися серед різних верств населення України, особливо в тих її районах, де в господарстві значне місце посідало конярство. З роз­повсюдженням штанів типу шароварів для українців став характерним інший спосіб носіння сорочки — заправлення її в штани.

Невід’ємним атрибутом одягу козаків та шляхти була зброя — шаб­ля, яку носили при поясі. Цей звичай мав глибоке коріння і обумовлю­вався, з одного боку, необхідністю захисту від ворогів, з другого — пере­житками особливостей ієрархічних відносин в ранньофеодальному су­спільстві, де вождь чи князь опирався на військову дружину. В Карпа­тах цей звичай трансформувався в обов’язкове носіння невеликих то- нірців ⁹².

У верхньому чоловічому й жіночому одязі в період формування української народності, з одного боку, продовжували побутувати спільно­слов’янські та давньоруські елементи, з другого — з’явився й ряд нових видів одягу, характерних для українців. В районах Карпат і Закарпаття були поширені, наприклад, такі елементи стародавнього одягу, як «бун­да» («камазоля») — хутряна безрукавка прямоспинного крою⁹³, «гуг­ля» — плащовидна накидка. Відомі з часів Київської Русі свити (в житії Феодосія Печорського сказано, зокрема, що він «облечеся у власяницу и па власяницу свиту вотоляну»)⁹⁴, як і кожухи, залишалися для широ­ких народних мас основним міжсезонним та зимовим одягом.

Разом з тим у Галичині, Північній Буковині ⁹⁵ розповсюджуються такі види народного плечового одягу, як «сардаки» й «кантарі» з ове­чої шкіри.

В одязі заможних верств населення з’явилися запозичені від поль­ської шляхти жупани та кунтуші, що були також новими елементами в одязі українців XVl—середини XVII ст. Можна, однак, гадати, що крій українських жупанів та кунтушів не був ідентично подібним ви­дам одягу поляків. Виходячи з місцевих матеріалів та смаків, моди, шевських навичок, українські майстри, шиючи жупани та кунтуші, ро­били їх значною мірою по місцевому звичаю, особливо це стосується оздоблення. Ідентичні польським були лише загальні силуети жупанів та кунтушів. Українські папи та козацька старшина віддавали перевагу жупанам з сукна червоного або синього кольору, що були оздоблені шнуром і мали відкладний комір з хутра чи оксамиту ⁹⁶.

В одязі досить помітною на той час була майнова нерівність. Трудя­щий люд одягався просто, взимку носив у кращому разі кожухи з ове­чої шкіри. Шляхта ж і магнати носили одяг з дорогих тканин, зокрема шуби з цінного хутра. Українська знать XVI-XVII ст. одягалася зви­чайно у парчові шуби, які підбивалися хутром з лисиці, соболя, ведмедя, куниці і навіть рисі та оздоблювалися поверх хутром з горностая, а та­кож галунами, золотим шпуром і т. іп. Цей дорогий одяг доповнювався прикрасами — золотими запонами, виробами з діамантів, бірюзи, пер­лин тощо.

Основним видом взуття для трудящих мас були виготовлені з сиро­м’ятної шкіри постоли; на Поліссі — плетені з лика або берести личаки (лапті). Взимку носили чоботи, які шилися з чорного (у заможних — червоного, жовтого) сап’яну. Поряд із чобітьми в документах XVl ст. згадуються черевики, жіночі «боти чирвового сафьяну» ⁹⁷. Червоні чо­боти були святковими. Взагалі червона та біла гама домінувала в україн­ському побуті: біла — натільна білизна, хустки, свити, побілені житла; червона — жупани, пояси, чоботи, корали тощо.

Жіночим головним убором, як і в давні часи, були намітки — руш- никоподібний шмат білого полотна, яким покривали голову заміжні жін­ки — селянки, міщанки і шляхтянки. Жінки в намітках зображені на портретах та іконах XVII—XVIII ст. Носили також «чепці» — очіпки, кибалки, які повністю покривали голову, оскільки заміжні жінки за зви­чаєм не могли з’являтися на люди простоволосі. Поширеними були й хустки — «хусти», «плати» з білого полотна, у заможних — із тонкого шовку, вишиті шовковими нитками («хустки з сдвабом червовым», «хустки гафтовапые золотом, шитые єдвабом») ". Дівчата ходили з не­покритими головами, прикрашаючи волосся влітку кольоровою стрічкою або вінком з квітів, про що згадується в опису подорожі П. Ллеппського. Автор Густинського літопису (перша половина XVII ст.) також писав, що в ніч па Івана Купала молодь збирається па гуляння, на які дівчата одягають «венки из зелья сплетены» ". З вінком на голові та стрічками зображені дівчата на ікопі «Притча про мудрих та нерозумних дів» (XVII ст.) ^,0°. Взимку шляхтянки та міщанки носили хутряні (па собо­лях) шапки — «кораблики».

Серед чоловічих, головних уборів найбільш поширеними були шап­ки — «шлик», «мекгерка», улюблена козаками хутряна шапка з смушки, бараняча кучма, па Північній Буковині — «клепаня» — суконна шапка, обрамлена хутром. Шляхта та магнати носили шапки з бобрового або соболиного хутра, селяни — з овечого та кролячого. Для літа плели з соломи та лика брилі.

В головних уборах, як і в цілому в одязі української народності, мали місце спільні слов’янські (балтослов’янські) й специфічно україн­ські риси. Так, намітка є складовою частиною одягу не лише жінок — українок, білорусок та жительок південно-східних районів Росії, а й литовок та латишок. Стрічкою пов’язували дівчата голову на Україні і в Росії ¹⁰¹. Налобні металеві прикраси, які побутували па Закарпатті, походять від давньоруських і мають аналоги з прикрасами південних слов’ян. Чоловічі шапки — «шлики» та «мекгерки» були складовою час­тиною одягу білорусів, «шлики» відомі також па півдні Росії ^,°². Смуше­ві шапки, шапки «клепані» в Карпатах і на Північній Буковині, а також шляпи — «капелюхи», значною мірою солом’яні брилі були специфіч­ними в одязі українців зазначеного періоду.

їжа. Одним з найстабільпіших компонентів матеріальної культури є їжа. Особливості їжі конкретних народів залежать від ряду чинників — соціально-економічних умов, традицій, етнокультурних контактів з інши­ми народами тощо. Національний колорит їжі формується значною мі­рою під впливом напрямів господарства.

При пануванні у всіх трьох східнослов’янських народів землероб­ства, в українців на середину XVII ст. провідною галуззю його стає ріль­ництво. На цей же час помітну роль починає займати садівництво. Павло Алеппський, проїжджаючи через Україну, відзначав як характерну рису її населення наявність навколо «кожного будинку» саду ¹°³. В асорти­менті плодових дерев українців представлені такі характерні для лісо­степової й особливо степової зон України рослини, як черешня, горіх, абрикос, виноград, які менше поширені або й зовсім відсутні в садівни­цтві росіян та білорусів.

Той же Алеппський звернув увагу па значний рівень розвитку в українців середини XVII ст. тваринництва — у дворах селян він бачив коней, корів, свиней, овець, кіз, «безліч птиці» — курей, гусей, індиків, качок. Па території України здавна було поширено рибальство. Багато риби цінних порід виловлювалося, зокрема, у Дніпрі.

Землеробство, тваринництво й рибальство давали основну масу їстів­них продуктів, що доповнювалися продуктами мисливства та бджіль­ництва. Письмові джерела та етнографічні матеріали свідчать, що в XlV — середині XVII ст. їжа населення України мала багато спільних рис з їжею часів Київської Русі ^l°⁴. Як і раніше, найбільш уживаними були борошняно-круп’яна їжа, житній та ячмінний хліб, вівсяний кисіль («джур»), страви з пшона, особливо пшоняна каша. Каша є взагалі найдавнішою стравою у слов’ян, поява якої пов’язана з спеціалізацією стародавнього землеробства, культивування проса і ячменю. Слово «ка­ша» є спільним у мовах слов’янських народів, що підкреслює давність побутування її в слов’янському ареалі, в тому числі і в східних сло­в’ян ¹θ^δ. У наступні часи вона зайняла одне з перших місць в їжі україн­ської. російської та білоруської народностей. Готувалися каші здебіль­шого з пшона (круто зварена каша називалась «ягли». або «яхлп»). Про неї згадується в інтермедії до драми Якуба Гаватовича (1619). Цю кашу їли з молоком — «ягли до молока» ^!06. Поширеними були каші з дрібно товчених або молотих зерен ^І0‘. їли каші також з олією. Як і раніше, на Україні був поширений кисіль, відомий ще з часів Київської Русі. Він згадується, зокрема, в «Повісті временних літ» під 997 р., де розповідається про облогу печенігам и Білгорода: «...сберѣте аче и по- горсти овса или пшениць или отруб... и сотворити цѣжь, в нем же варят кисель» ^l08. Для кисіля пізніше українці брали також вівсяне або пше­ничне борошно, розводили його окропом, давали вкиснути, проціджували і варили в печі ¹⁰⁹.

Як і в часи Київської Русі ^ll°, українці, росіяни, білоруси харчува­лися хлібом, що випікався з житнього, пшеничного, інколи з домішкою ячмінного борошна, яке розчинялося на кислій опарі. Кислий, на від­міну від західноєвропейського солодкого (прісного),— характерна особ­ливість хліба всіх східнослов’янських народів. Павло Алеппський писав, що хліб тут печуть дуже кислий, як оцет, і запах у нього такий же ^π,. Очевидно, хліб, як і в давньоруські часи, мав форму круглих паляниць, про що можуть свідчити давньоруські дитячі іграшки у вигляді глиня­них хлібців круглої форми, поверхня яких покривалася шахматнпми на­різками ^1,2. Хліб займав основне місце в харчуванні трудящого люду, з ним пов’язана велика кількість обрядів та звичаїв українців.

Поряд з печеним хлібом вживали для їжі й варене тісто, подібне до давньоруських киселів. Його готували з житньої та гречаної муки, розведеної водою, якому давали вкиснути, й варили в печі. Із таких страв в XVI-XVII ст. відома «кваша».

У XlV — середині XVII ст. у населення України з’являється водно­час і ряд специфічно українських страв. Серед них слід назвати перш за все борщ, який згадується у працях 1. Ви шевського та деяких інших літературних творах XVI-XVlI ст.¹¹³, пилкоподібну рідку страву «по­ливку» та «окріп» (холодець), що стали на той час повсякденною їжею широких народних мас. Українці поступово набували значного досвіду у культивуванні гречки (звідси назва селян «гречкосії»), що сприяло поширенню страв з гречаних круп та борошна. Однією з таких страв була улюблена запорожцями соломаха — варене рідке тісто з гречаного борошна. Вона поряд із пшоняною кашею та сухарями була звичайною їжею запорожців під час їх багатоденних походів ^,н. Серед козаків по­ширилася рибна страва щерба — різновид рибної юшки. Загалом ко­зацтво, запорожці, як одна з найбільш мобільних верств населення, акумулювали в своєму побуті, їжі різнолокальні й навіть різноетнічні риси, що у трансформованому вигляді поширювалися по всій Україні.

Традиційність овочевих страв у їжі української народності обумов­лювалася культивуванням на українських землях різноманітних ово­чів — капусти, моркви, буряків, огірків, ріпи, пастернака тощо. На зиму квасили капусту, солили огірки, а також гриби. В актових документах XVI ст. згадуються «стуга з огурцами великая, другая малая, капусты двѣ стагвы, угурков половина стаговки, рыжков дѣжечка якобы из вед­ро» ^lιs. Овочеві страви приправляли олією, яку виготовляли з конопель.

Готували страви також з гороху, змащеного смальцем, про що згадува­лося в наведених інтермедіях Якуба Гаватовича: «в тої.м горщику рос- пустим лою до гороху» ^llβ. У широкому вжитку були фрукти і ягоди, їх їли у свіжому і в сушеному вигляді. Зокрема, вже на той час укра­їнці широко вживали характерний для них напій — узвар, що став части­ною обрядової їжі.

Поряд із круп’яно-борошняними та овочевими стравами вживалися молочні та м’ясні продукти ^1,7. Молоко споживалося з хлібом, кашею, з нього виробляли масло, сир. М’ясні страви готувалися значною мірою з свинини, яка також ставала традиційною і згодом набула значення ритуальною в їжі української народності. Сало солили, воно називалося солониною. Менш поширеною була яловичина, хоч у літературі зустрі­чаються згадки про використання волового смальцю — лою. На свята, особливо па Різдво і Великдень, готували ковбаси з свинини (про них є згадка в літературних творах середини XVH ст.) па українських землях не вживалася в їжу конина, навіть у тяжкі голодні роки. В цій звичаєвій забороні дослідники вбачають вплив християнських догм^,,8. Можливо, тут відчутний також відгомін давніх язичницьких вірувань східних сло­в’ян, де кінь вважався оберігом господарчого двору, що сприяв зростанню добробуту господарів. Ці уявлення трасформувалися в «конику» па даху жител східних слов’ян, підкові перед порогом, які, за повір’ям, приноси­ли щастя.

Наявність великої кількості річок та водоймищ на українських зем­лях сприяли узвичаєнню в їжі української народності риби, яку їли в’яленою, солоною, варили з неї юшку, додавали в борщ. На ярмарках України в XVI—XVIl ст. рибу продавали у великій кількості ^,,9.

Звичайно, не всі прошарки селяп, міщан мали можливість спожива­ти м’ясо-молочпі страви достатньою мірою. Бідніші харчувалися одно­манітно, споживали головним чином хліб, каші, овочі та фрукти. Павло Ллеппськпй відзначав саме, мабуть, стосовно сіроми: «їдять, що при­паде». Проте й вопи, як це видно з реєстру забраного під час шляхет­ських наїздів майна, мали в господарстві солонину, сир, масло: (...«горнец масла, сира ведро, полот солонини») ^,2°.

Серед напоїв найбільш популярними були відомі з часів Київської Русі пиво, мед, брага, квас. Ситили мед і пиво варили здебільшого в шляхетських маєтках, серед господарчих будівель яких пивниці й медо­варні були обов’язковими, тут виготовляли також горілку. За свідченням Г. Боплана, селянам варити пиво дозволялося лише на свята та весіл­ля, в інший час вони мусили купувати його в шляхетських пивовар­нях ^,21. Приготуванням їжі, як і напоїв, займалися жінки, які «вміли добре пекти хліб, готувати різні сорти м’яса, варити пиво, мед. брагу, курити горілку» ^,22.

їжа панівних верств відрізнялася як продуктами, з яких виготов­лялася, так і різноманітністю. На описаному Г. Боплапом званому обіді у шляхтича були різні сорти смаженого м’яса, риби, ниво, дорогі ви­на — «мальвазії» та іп. Страви заможних верств населення здобрювали­ся різними спеціями й прянощами, особливо «шафраном». Але й тут зустрічаємо традиційні для української народної кухні страви: варене пшоно, тісто, протертий горох із салом, пшоняна каша з маслом, каша з товченого ячменю, солона капуста ¹²³. Можна, таким чином, констату­вати. що їжа українців XIV — середини XVII ст. мала свої чітко вира­жені етнічні ознаки.