2. МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В ПЕРІОД ФОРМУВАННЯ КАПІТАЛІСТИЧНОГО УКЛАДУ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХѴІІ-ХѴІІІ CT.)

Удосконалення землеробських та ремісничих знарядь праці. Українці — народ давньої землеробської культури. Основою економічного життя па Україні залишалось сільське господарство, в якому провідну роль про­довжувало відігравати землеробство.

Як і в попередні століття, основним орним знаряддям в українців був важкий дерев’яний плуг з залізним лемешем і череслом. При обро­бітку розораних грунтів застосовували також рало. Протягом другої по­ловини XVII—XVIII ст. традиційний український плуг дещо вдоскона­лився: форма лемеша стає асиметричною, раціональнішими стають підо­шва і спосіб регулювання плуга ⁱ^⁴. Він набув остаточно свого класич­ного вигляду як знаряддя з вигнутим у двох площинах гряділем, до якого потрібна була запряжка 2—4 пар волів *²⁵, хоч на межі між Лісо­степом і Поліссям застосовувалися й легші плуги, вдосконалилось також рало. В однозубих різновидах його стало нормою одягати на коиисть «за­лізні наральники» ¹²⁶. Для культивації ріллі український селянин ство­рив продуктивніший різновид — багатозубе рало, яке у XVIII ст. було двох типів: грабле- і бороноиодібне ^,27. Порівняння типів рала україн­ського етносу і сусідніх слов'янських і неслов’янських народів свідчить, що багатозубе бороноиодібне рало є здобутком саме українців. Щодо граблеподібного, то воно застосовувалось у XIX ст. також молдаванами.

IIa Поліссі, у його центральних і західних районах, основним орним знаряддям залишалася так звана поліська coxa. IIa Сіверщині (майбут­нії! Новгород-Сіверський, Глухівський та частина Кролевецького пові­тів), а також спорадично на Слобожанщині ¹²⁸ поширилася соха «одно- конка» («московка», «плашка»), яка. однак, відрізнялася від російських сох полицею: в українських сохах їх було, власне, дві («полиця» й «прикілок») і кріпилися вони нерухомо. Це робило українську соху такого типу однобічною, вона відсовувала зораний шар грунту лише в один бік.

Боропп — гілляка (волокуша), яка була характерна і для сусідніх російської та білоруської народностей, «грана», або «драпапя», що вико* ристовувалася в районах Закарпаття і частково півдня України, у цей час остаточно поступилися більш досконалим брусковим боронам з дере­в’яними зубцями.

Незаможні верстви населення іноді не мали орних знарядь і їм доводилося обробляти землю ручними знаряддями — мотикою, сапою, заступом тощо. Ручні знаряддя обробітку грунту були також різні за тином та формою залежно від району, в якому вопи застосовувались. Це зумовлювалось як особливостями природних умов, грунтів, так і взає­мозв’язками з сусідніми народами. Одним із найстародавніших ручних знарядь була мотика. З появою ряду нових для України культур — кукурудзи, картоплі, тютюну, баштанних, зі збільшенням вирощування винограду мотика модифікувалась у різні варіанти й форми сани. Cana виступала у двох різновидах і численних варіантах. Перший відзначав­ся більшою масивністю і був призначений для обробітку виноградників, баштанних культур; другий — маленькі сапи, розраховані на прополю­вання городніх культур ^l29. Cann нерідко мали регіональну специфіку. Так, гострокутна сапа з обухом використовувалась на кам'янистих грун- тах Карпат і Закарпаття. Взагалі гористий рельєф цієї частини України був причиною того, іцо тут значно ширше, ніж на іншій території, за­стосовувались ручні знаряддя обробітку грунту ¹³°.

Як і всі народи того часу, українці сіяли вручну. IIa більшості території України утвердився звичай сіяти з мішка («сіви»). Тільки на Поліссі і в деяких районах Лівобережжя сіяли, як і в росіян та білору­сів. з коробки («сівалки», «сіяпика», «сіваньки»), зробленої з лози, соломи або кори дерева. Па Північній Буковині для сівби застосовували дерев’яне відро («скопець») ^,∙^j,.

Як і раніше, збирали врожай за допомогою традиційних знарядь — серна та коси. Під час косовиці та жнив селяни користувалися грабля­ми та вилами. На- Чернігівщині й Полтавщині у другій половині

XVIII ст.

XIX ст. Основним знаряддям молотьби в українців, як і в більшості ін­ших європейських народів, залишався ціп. Разом з тим у степових райо­нах ширше застосовувався коток («гарман»). На півдні України зібра­ний врожай молотили також за допомогою худоби. Цей спосіб молоть­би називався гоном, а у Подністров’ї — і «горпаком» ^,34. Молотьба на відкритому току у полі («гармані») набувала дедалі більшого по­ширення.

Після обмолоту зерно очищали від сміття та полови за допомогою віяльної дерев’яної лопати «туфлі», або совка,— «віянки», грабель та вил. Для сортування зерна на півдні застосовували решета на тринозі. З XVII ст. на Україні з’явилось і більш досконале знаряддя віяння у вигляді примітивної машини — дерев’яного млинка.

У другій половині XVII—XVIII ст. для переробки зерна на крупу та борошно поряд з ручними знаряддями — жорнами і ступами (ручна і ножна) ¹³⁵ почали широко застосовуватися водяні млини та вітряки. У багатьох селах, особливо у степових районах, де мало водоймищ, останніх нараховувалося десятки ^,36.

Водяні млини па Україні на кінець XVIII ст. набули досить доско­налої конструкції. Застосовувалося два їх типи: непорушні (містилися на берегах річок, гірських потоках) і пересувні (називались наплавними чи лодейними). Наплавні млини здебільшого зустрічалися на Дніпрі, Десні та інших ріках. Так, найкращий наплавний млин на Дніпрі був споруджений під Києво-Печерською кручею ^,37. Крім названих, існували і так звані млипи-вешняки. які діяли під час весняної повені.

Дальший соціально-економічний розвиток, зростання міст, постійна потреба населення в одязі, взутті, посуді, знаряддях праці тощо спричи­нилися до активізації у цей час на українських землях різних галузей ремесел і промислів, які розвивалися не лише в містах, а й у селах.

За свідченням венеціанця Альберто Віміна, козаки також займалися «столярним, сідельним, плотницьким і кравецьким» ремеслами, а також пошиттям одягу ^l4°. На Запорожжі значного розвитку набув рибний про­мисел. Згадки про поширення деяких видів ремесел серед козаків зна­ходимо також у працях Я. Марковича та 0. Рігельмапа. Останній називає ковалів, слюсарів, шевців, кравців та in.’⁴’ Я. Маркович звертав увагу на виготовлення селітри на Україні *⁴².

У ремісничому виробництві основними знаряддями, як і раніше, за­лишалися різного призначення сокири і тесла, пили, долота, свердла, струги, які доповнювалися у конкретних видах ремесла та промислів набором спеціалізованих знарядь і приналежностей — молотків, гаків, решет, ломів, вил. щипців, ножиць, шваєк. ключів тощо. У золотар­стві ¹⁴³ застосовувалися, наприклад, па відміну від ковальського інстру­мента, меншого розміру кувадла, різноманітні різці, рашпилі, чеканки, циркулі тощо. У металургії при плавленні заліза використовували спе­ціальні «сковороди», «кошннці».

Кравці при роботі користувалися голками та аршином, шевці — шилом, дратвою і колодками. У кушнірстві (виготовлення овчини) за­стосовували спеціальний станок — «в’яло», на якому шкіра розтягувала­ся, скребок —- «скафу» та так званий ключ для розминання шкур.

Головним знаряддям гончарів при виготовленні керамічного посуду був традиційний для того часу гончарний круг, що приводився в рух ногою.

У рибальському промислі використовувалися різноманітні знаряддя індивідуального (гарпуноподібні 3—8-зубі «остроги», вудки й інші гач­кові снасті, а також хватки, саки, підсаки, неріти тощо; парного (бред­ні, бродаки, клпмлі, ткапиці) і колективного (великі сітки — волоки, косяки, мережі, неводи) лову.

Поширеним заняттям серед українського населення було прядіння і ткацтво. Кожна історична епоха вносила свої певні зміни у розвиток ткацтва, який відбувався у загальному русі еволюції матеріальної куль­тури українського народу. Потреба в одязі в умовах натурального гос­подарства спричинилися до масового поширення ткацтва по всій терито­рії України. При обробці конопель і льону у XVlII ст. використовува­лись дерев’яні терниці ^,44. при прядінні — гребінки, веретена ^|45. Вере­тена точили на спеціальному станку — «веретеннику» ^,46. Поет і етно­граф кіпця XVII — початку XVIII ст. Климентій Зінов’єв, що зобра­зив у своїх віршах майже все тогочасне ремісниче виробництво, поряд з іншими фахівцями згадує «бердників», що виготовляли берда для ткацьких верстатів ^,47. Крім гребінок, веретен, мотовил тощо, ткалі ко­ристувалися верстатами, які були двох видів: вертикальний і горизон­тальний ^,48. Важливо відзначити, що в XVII ст. почав ширше використо­вуватися ткацький горизонтальний верстат, що свідчило про істотні змі­ни в цій сфері виробництва. Як окремі види робіт існували вже ткання, біління, фарбування полотна, а також сукна тощо. Виділення кількох виробничих операцій зумовлювало спеціалізацію ремісничих знарядь, що призводило до їх удосконалення. При цьому поряд зі «ставами» —- примітивним горизонтальним верстатом, розрахованим па виготовлення вузького полотна, все частіше застосовувався досконаліший, ширший верстат ¹⁴⁹.

Особливе місце в міському ремеслі займало друкарство, яке мало типово мануфактурний вигляд.

У XVIII ст. у розвитку ремесла на Україні спостерігалась дедалі більша спеціалізація. Існували «бондарі», «свічкарі», «шаповали». «мнл- пикп», «цегельники», «римарі», «кушніри», «роговпики», «котляри», а також десятки і навіть сотні інших професій ремісників.

Окремо варто сказати про промисли, в яких помітне місце займало використання механічної сили падаючої води. На території України нове колесо було відоме ще з часів Київської Русі.

Енергія води використовувалась у виробництві сукна. Численні джерела свідчать про велике поширення суконного виробництва на Пра­во- н Лівобережжі («терки, що сукно труть») *⁵¹, або фолюші (валюші), які часто виступали складовою частиною млинів ^,52. В лісових промислах водяне колесо знайшло застосування на лісопилках (тартаках), будах, папірнях, руднях ¹⁵³ тощо, що обумовлювало появу примітивної механі­зації й поділ праці ^l54. Механічний молот, іцо приводився в дію колесом за допомогою гідравлічних передач, у XVlIl ст. складався звичайно з трьох коліс (па руднях вони доповнювалися чотирма міхами) і становив собою вже досить складний технічний комплекс.

Транспорт та комунікації* Розвиток ремесла і торгівлі, формування капіталістичного укладу були важливою передумовою значного підне­сення в цей час ролі транспорту й комунікацій. IIa XVIII ст. окремі з старовинних українських шляхів, зокрема Чорний, яким раніше ходи­ли ординці, занепадають. Натомість з’являються нові шляхи. Возз’єднан­ня України з Росією, посилення українсько-російських політичних, еко­номічних і культурних зв’язків сприяло перетворенню колишнього шля­ху до Москви (через Глухів) в один з найбільш багатолюдних шляхів, що в XVIII ст. став поштовим трактом зі значною кількістю станцій, заїжджими дворами, корчмами тощо ^,δ5. Пожвавився рух па шляху, що вів з України (через Чернігів) до Петербурга. На Лівобережній Украї­ні, яка знаходилася у складі Російської держави, вводиться постійна пошта ¹⁵⁶, організовується пересування на перекладних конях.

На XVIII ст. колесний транспорт урізноманітнюється, з’являються нові різновиди й варіанти возів, бричок тощо. Зокрема, козацька старши­на, одержавши права дворянства і прагнучи наблизитись до російських поміщиків та західноєвропейських аристократів, купувала собі англій­ські та німецькі або виготовлені й розмальовані місцевими майстрами на зразок іноземних карет, «спальні», коляски-полукаретки, «будки» то­що ^lb'. І. Котляревський, зображаючи виїзд козацької старшини напри­кінці XVIII ст.. писав: «Поїхала в своїм ридвані, мов сотника якого пані, баскими конями як звір, із кінними проводниками, з трьома позаду коза­ками» *⁵⁸. Всередині карети оббивалися шовковою тканиною, ззовні при­крашалися гарусною бахромою чи махрами. Значну увагу багатії приді­ляли зовнішньому вигляду збруї: хомутні кришки покривали сап’яном, розшиваючи його золотом і сріблом. Прикрашали також вуздечки, шлеї, віжки, дуги тощо. Для освітлення дороги при їзді використовувалися свічі ліхтарі з слюдяними шибками. У далекім дорозі заможні люди пори­сту ва л и ся на мета м и.

Більш досконалими й різноманітними щодо різновидів і варіантів стають і традиційні вози. Можна гадати, що у XVIlI ст. переважали вже вози з нерухомими вісямн. а також колесами, в яких застосовували­ся гнуті ободи. Операція по гнуттю обіддя виконувалася за допомогою спеціального пристрою — «баби» з попереднім пропарюванням дерева у призначених для цього печах. У XVIII ст., мабуть, поширилися вже й досконаліші за конструкцією розворові вози з модернізованою підтокою, яка дозволяла в разі необхідності надавати возу більшої довжини. Возп різнилися значною мірою кузовами (в залежності від призначення ви­готовлялися дощаними, драбинчастими, плетеними з лози), вони мог­ли бути глибокими чи мілкими, короткими чи довгими. Зокрема, йорів- няно вузькі й довгі вози були характерні для північної Волині та для гірських районів Карпат ^,59.

У другій половині XVIII ст. у зв’язку зі значним розвитком віз­ницького промислу набуває завершеної конструкції чумацький віз «ма­жа». Заможні чумаки оздоблювали люшпі, передки, насади своїх возів художньою різьбою, прикрашали волові ярма (іноді навіть «золотили» занози в них) ^,6°. 3 другої половини XVIII ст. в документах часто згадується ще один різновид чумацького воза — «хура» («фірманка») ¹⁶¹. Для виїзду селяни й пани використовували різноманітні види легких чотири- або двоколісних возів — брички, лінійки, таратайки, «візки» тощо ^,62.

Різноманітнішими стають і полозові види транспорту. Відповідно до призначення (виїзні, вантажні), запряжки (воли чи коні) існували більші й менші за розмірами сани. Зокрема, для перевезення нестан­дартних вантажів, особливо довгих колод, використовували так звані рожнаті сани, або «гринджоли» ¹⁶³. «Гринджоли» — один з простіших різновидів саней. Полоззя в них мало природну розвилку. Сани-«опле- пи», що використовувалися і для виїздів, і для перевезення вантажів, були вже з гнутим полоззям. Заможніші верстви населення для виїзду користувалися спеціальними легкими «саньми-глабцями», «візками», у яких був зручним кузов, зроблений із дощок, з дещо вищою спинкою. Нерідко кузов, особливо його спинка, зовні оздоблювався орнаментом.

У другій половині XVII—XVIII ст. дуже поширеною була верхова їзда. Козаки та інші верстви населення застосовували при цьому сідло з стременами, що використовувалося вершниками па території України ще за часів Київської Русі. У цей час з’явилася така деталь у приналеж­ностях верхової їзди, як остроги ^,64. Існувало кілька варіантів сідла. Значною популярністю користувалося, зокрема, так звапе черкеське сід­ло ^16δ. Нерідко сідла вигадливо прикрашалися. У гірських місцевостях Карпат широко побутував звичай перевезення речей та припасів, зокре­ма рідин (молока, сиворотки), на конях.

Бідніші, безкінні селяни й міщани пересувалися, як правило, піш­ки. Звичайною картиною були валки пішоходів, зокрема прочан, що йшли до Києво-Печерської лаври на молебен та на церковні відправи в дні релігійних свят.

Деякі нові риси з’явилися в зазначений період і в розвитку вод­ного транспорту на Україні. Різноманітнішими стають човноподібні суд­на— довбанки, у найпростіших з яких керма та уключини, заміняли весло. Серед більш досконалих суден, збитих з дощок, поширювались байдаки ^l6β, липи, обшиванки, литвини, баркаси, люзи, гончаки тощо. Найбільші з цих суден могли пересуватися не тільки за допомогою ве­сел, а й спеціальних вітрил ^І67.

Одним із давніх засобів пересування по воді, які продовжували використовуватися на Україні і в часи формуваппя української народ­ності, були плоти. Ними переправляли через річки людей, перевозили вантажі. Особливо ж прислужилися вони для сплаву дерева за течією річок. При цьому, монтуючи пліт, стовбурп дерев зв’язували один з одним за допомогою лози або гілок, іноді вірьовок. Плоти, що відправ­лялися в плавання па великі відстані, мали невеличку хатину для пло­тарів та спеціально відгороджене місце з утрамбованої землі для роз­ведення вогнища. На західноукраїнських землях замість загальносло­в'янської назви «пліт» поступово став застосовуватися термін «тратва».

При переправах через річки українці здавна користувалися також поромами. На Дніпрі при переправах великих чумацьких возів з ванта­жем використовували для цього байдаки з настеленими на них помоста­ми — палубами. Пересувалися пороми звичайно за допомогою весел, на мілководді — іноді й жердин.

Значного розвитку досягло в цей час мостобудування. Зокрема, но­вим словом у мостобудівній справі були зведені під Києвом «па стру­гах, якорях та канатах» мости 1679 р. У 1713 р. збудовано великий міст у Києві біля Печорської фортеці, де знаходився так званий Наводпиць- κιιit перевіз ^,68.

Поселення й житло. У другій половині XVII—XVIII ст. відбувався процес дальшого розвитку поселень і житла українців. На кінець XVIIІ ст. на Україні існувало вже багато типів і форм сільських поселень: вулич­ні, безсистемні, кругові, гребінчасті, рядові, комбіновані (безсистемно- вуличні) та іп.¹⁶⁹ Найбільш характерними з них були поселення вулич­ного і безсистемного типу. Як і раніше, вуличні поселення частіше зу­стрічалися на Поліссі, безсистемні — у передстеповій і степовій зонах України. Вуличний тин поселень включав також елементи безсистемного типу і навпаки (так звані комбіновані або безсистемно-вуличні поселен­ня). Внаслідок зростання кількості населення, а також нестачі землі, поселення дедалі більше скупчувалися і набували часто безсистемного характеру ^l7°. Такого типу поселення виникали в процесі народної коло­нізації, зокрема па півдні України *⁷¹. Проте поступово і у безсистемних поселеннях з’являлися елементи вуличного типу. На кінець XVIII ст. поселення на Україні зросли щодо їх величини та кількості дворів ^,72. В окремих районах Лівобережжя і особливо на Слобожанщині з’явилося багато нових сільських поселень — слобід та чимало міст і містечок. Поряд з такими містами, як Київ, Львів, першорядно місце по величині й значенню стали займати й деякі інші міста, зокрема Глухів, у якому наприкінці XVIII ст. нараховувалося 27 548 жителів і де тривалий час перебувала Генеральна військова канцелярія, а потім так звана Мало­російська колегія ^,73. У зв’язку з припиненням загрози постійних зов­нішніх нападів звик звичай оточувати поселення рівчаками, дерев’яними стінами та валами. Лише подекуди села огороджували, влаштовуючи при в’їзді й виїзді ворота — «браму», біля яких в літню пору вартував сторож — «брамннй дід». Характерною особливістю українських посе­лень була їх мальовничість, наявність навколо побілених жител садків та зелених насаджень. Загальна панорама доповнювалася церквами та розташованими на околицях вітряками.

Як і раніше, основним будівельним матеріалом при спорудженні житла залишалося дерево: лише феодали мали можливість споруджува­ти цегляні та кам’яні будинки. У лісостеповій та степовій зонах України нестача дерева в зв'язку з поступовою вирубкою лісів та гаїв змушувала населення вдаватися до будівництва так званих хат-мазапок ¹⁷⁴. «Україн­ці,— писав у 1788 р. автор «Топографічного опису Харківського наміс­ництва»,— на будівлю жител і інших споруд не багато використовують дерева, не роблять вони будівель високо у закат; споруди цілком із бру­сів або із пластин бувають тільки у дворян і інших заможних людей, а половина поселень побудовані із хмизу, закладеного поміж дерев’яних стовпів і перекладин, набитих каменем і глиною...» ¹⁷⁵ Хліви, повітки, хижі споруджувалися із «хворосту і тростнику». Про розповсюдження каркасно-стовпових жител на Полтавщині писав Я. Маркович: «Неста­чу лісу заміняють вони (українці.— Лет.) застосуванням соломи, хмизу, очерету і кізяків, тобто сушеного гною. Житла свої будують із хмизу і обмазують глиною так дотепно, що здаля здаються кам’яними. Печі в цих мазанках із трубами...» ^,76. Завдяки останнім житла українців від­значилися чистотою, бо не були, як писав М. Антоновськпй, так «закоп­чені, як звичайно у простолюдинів Великої Росії» ¹⁷⁷. Вказуючи на від­сутність під житлом українців льохів або підклітей, на земляну долів­ку. особливості у будівельному матеріалі і самій техніці будівництва, М. Антоновськпй зазначав, що на Україні «построение изб совсем отлич­ное от построения в Великой России». Ila півдні України будували також житла з ракушнику і саману ^,78.

Деякими особливостями відзначалося житло запорозьких козаків. Так зване товариство, записане у реєстрові списки, мешкало у куре­нях ^,79. Заможні козаки, які були одружені й мали своє господарство, жили поза межами Січі. Вони, як і козаки, що займалися ремеслом та промислами, мешкали у так званих зимівниках ^,8°. що складалися з двох або трьох хат і різних господарських будівель. ІІаіібідиіші козаки гати­лися в землянках, або «бурдюгах». При їх будівництві викопувалась яма. в ній із хмизу зводилось чотири стіни, навколо яких нагорталася земля, зверху споруджувався дах ¹⁸¹.

На Поліссі, в Карпатах і на Закарпатті житло залишалося зруб­ним. У Карпатах, як і раніше, часто будували так звану довгу хату, у якій господарські приміщення — комора, хлів, стайні тощо — розташо­вувалися під одним дахом разом з житловими ^,82.

На решті території України панував відкритий двір. Заможні селя­ни й козаки будували господарські приміщення окремо від хати. Опис такого двору, на якому було розташовано багато господарських будівель, згадується в «Статистическом описании Киевского округа, 1686 г.» ^l83, а також в інших документах ^ιw.

Просторі двори козацької старшини та магнатів складалися з бага­тьох будівель. Тут, крім житла та господарських приміщень, нерідко містилися винокурні, броварні, солодовні, воскобойні, адміністративні споруди тощо ^|85. Наприклад, у дворі гетьмана Давила Апостола, крім житлових і господарських приміщень, була розташована ще й Генераль­на канцелярія ^,8c.

У другій половині XVil-XVlII ст. селяни жили здебільшого у дво­камерних хатах (кімната+ сіни). Заможні селяни й козаки будували трикамерні житла (світлиця+сіни+світлиця).

Житла міщан та ремісників споруджувалися за класичною схемою селянської хати (дві кімнати через сіни). В устаткуванні приміщень заможних міщан зустрічались кахляні печі *⁸⁷, різноманітні меблі, мета­левий. дерев'яний та керамічний посуд ^І88, інше хатнє начиння.

Типовими для житла заможних верств українського населення, па­нів і старшини були будинки з двома ¹⁴⁹ або з кількома світлицями, у яких перегородками виділялися кімнати з сіньми й присінками. Бу­динок зрідка міг мати й другий поверх з літніми світлицями ^,9°. У доку­ментах зустрічаються описи таких будинків, що складалися з великої зали та кількох покоїв, які опоясували галереї на стовпчиках ¹⁹¹. У ви­готовленні вікон в будинках дедалі ширше використовувалось скло.

В інтер’єрі української хати, як і раніше, піч розташовувалася в кутку біля входу із сіней, а покуть («червоний кут») — по діагоналі від печі у дальньому від входу кутку. В досліджуваний період при печах стали робити груби: оздобленням печі служили конструктивні деталі, фарбовані у різні кольори. Центральні площини печі фарбувалися зви­чайно світлими тонами, а робочі частини — темнішими. Внутрішній ви­гляд житла трудових мас лишався традиційним.

Інтер’єр будинків феодалів, що часто споруджувалися за проектами іноземних архітекторів, докорінно відрізнявся від помешкання простого

люду (особливо в містах). Такі будинки опалювалися великими печами та камінами, облицьованими розписними кахлями ^,92. Ila лавах, вкритих зеленим сукном, лежали килими, на стінах висіли золочені шкіри, гобе­лени, дорога зброя та гравюри. Нерідко стіни оздоблювалися тканинни­ми шпалерами, парчою, оксамитом. Столи, ліжка, шафи з позолотою оздоблювали дорогою «сницарською» роботою. Іноді ліжка накривали «кодами смузастими». У спальнях влаштовувалися шиті з легких шов­кових тканин пологи, за якими ховалися пуховики в мережаних черво­ного або іншого кольорів атласних з позолотою паволоках, різноманітні ковдри тощо. Інтер’єр кімнат палаців доповнювався музичними інстру­ментами (клавесинами), стінними годинниками, дзеркалами, іконами, покритими доморобними чи шовковими (червоними турецькими) скатер­тями столами. В описах XVlII ст. згадується і стіл «мальований посере­дині з шахами, но краях з овощами». Скульптурною різьбою були при­крашені шафи, дзеркальні рами тощо ^,93.

Одяг. Під впливом нових умов соціально-економічного розвитку Укра­їни спостерігались певні зміни в одязі різних верств населення. Поряд із доморобними тканинами заможними верствами населення більше по­чали використовуватися матеріали, які виготовлялися на мануфаг.турах; урізноманітнився також покрій одягу та його прикраси. Разом з утвер­дженням загальноукраїнських елементів в одязі продовжували зберіга­тися також риси, властиві тому чи іншому регіону України. Поряд з цим більш чіткими стали відмінності в одязі різних соціальних верств населення. Докорінно відрізнявся одяг аристократії, з одного боку, і на­родних мас — з другого. Якщо селяни й бідніші козаки шили одяг із полотна, сукна та овчини домашнього виробництва, то старшина, міські багатії, урядовці носили дорогий одяг з парчі, оксамиту, шовку, китай­ки. топкого голландського полотна, сукна тощо, а для виготовлення шуб використовували заяче, лисяче, біляче, лосеве, ведмеже хутро. При оздобленні шуб, кунтушів, каптанів вживали дорожче хутро — соболів, куниць тощо.

Основним елементом чоловічого та жіночого одягу залишалася со­рочка. Чоловіки носили сорочку з вузеньким, на Лівобережжі переважно червоним комірцем, що зав’язувався спереду мотузком. «Сорочка у малоруса обов’язково полотняна з маленьким коміром, часто вишитим, який зав’язується посередині шнурком або стрічкою...» ¹⁹⁴ Залежно від місцевостей у пошитті та оздобленні цього виду вбрання спостерігалися деякі особливості. Населення Карпат, наприклад, збирало біля горло­вини та зап’ястя полотно у дрібні зборки (брижі), які утворювали своє­рідні орнаменти. Крім цього, комірці, манжети вишивалися хрестиком ^lδ5. Чоловічі сорочки одягалися або поверх штанів і підперезувалнея поясом, або «під шаровари» ^І96.

Як і раніше, в центральних та південних районах України чоловіки носять широкі штани типу шаровар, а па Поліссі і в Карпатах переваж­но вузькі. Колір цього одягу значною мірою залежав від етнографічного району та соціального стану носіїв. Наприклад, на Закарпатті і Поліссі штани виготовляли з білого, чорного або сірого сукна ^l9z. Заможні вер­стви населення шили штани часто з картатого штофу. Запорожці по­любляли штани червоного або синього кольорів ^,98.

Основними елементами поясного жіночого одягу залишалися запас­ка, обгортка та плахта. Трудящі маси виготовляли їх із матеріалів до­машнього виробництва, старшина й папство — з парчі¹⁹⁹ та інших доро­гих тканин. Разом з тим у письмових джерелах, що відносяться до XVIII ст., поряд із плахтою й запаскою часто згадується спідниця як поясний одяг заможніших верств: «спідниця з шнурівкою», «спідниця златоглава на табаиі» тощо. На кінець XVlII ст. на Полтавщині з’явив­ся спочатку, очевидно, у міщан, і такий елемент нагрудного одягу, як керсетка. Вона згадується («карсет люстровий») у першому виданні зна­менитої «Енеїди» І. Котляревського. У міщан з’явився ще один елемент одягу — «юпки», що виготовлялися з фабричної тканини. І. П. Котля­ревський згадує «юпочку баєву». А. Рігельман указував на існування на Україні «юпок із шнуровками».

Складовою частиною жіночого костюма були різноманітні прикраси: намиста, дукати, хрести, монети. Літні жінки носили намисто в невели­кій кількості й темного кольору. Бідні селянки носили намисто з різно­кольорового скла, більш заможні — «коралове намисто» ²⁰°.

Головні убори населення змінювалися в залежності від віку та соці­ального стану. ’Гак, чоловіки з більш заможних сільських верств носили взимку смушеві шапки з «мерлушок», «чорних або сірих, навіть з бі­лих, в деяких місцях (танка.— Лет.) дуже висока, з суконним верхом, а в інших просто вся з мерлушок». Шапки бували з зав’язками або круглі («кучми»), що мали часто червоний верх. Бідні селяни одягали повстяні шапки, а влітку «сплетені досить майстерно» солом’яні брилі; в Карпатах — солом'яні та суконні капелюхи, які прикрашалися стріч­ками або перами ²⁰¹.

Заміжні жінки носили очіпки (заможні — «грезетові»), поверх яких пов’язувались намітки, серпанки або хустки ²°². Останні виготовлялися звичайно з вибійки. Дівчата влітку ходили без головного убору, при­крашаючи голову стрічками, а на свята — вінками ²⁰³. Жінки заможних верств одягали на свята «кораблики». Взимку жінки і дівчата носили хустки.

Верхнім одягом селян та козаків, чоловіків і жінок, як і в поперед­ній період, залишалися свита та опанча ²⁰⁴. IIa лівобережному Подні­пров'ї поширився, разом з тим, новий елемент одягу — кобеняк ²⁰⁵ — плитоподібний одяг з капюшоном (кобкою), який у негоду одягали поверх свити. Па півдні України була відома також повстяна бурка. В письмових джерелах згадується «біла» бурка. Вдосконалювався крій одягу. Зокрема, жіноча свита шилася, як правило, відрізною по талії. Населення Карпат носило різноманітні короткі хутряні безрукавки. Взимку по всій Україні головним елементом верхнього плечового одягу був кожух.

Окремо слід сказати про одяг запорозьких козаків, який мав пе тільки схожість з одягом інших верств населення, а й свої особливості. Козаць­кий одяг складався, як і селянський, із сорочки, штанів, каптану й шап­ки ²⁰⁶. Причому козаки того чи іншого куреня мали свій колір на шап­ках. Околпш шапки часто заміняли козаку кисет або кишеню, в яку він клав тютюн та люльку ²°⁷. Козацькі штани, або «піаровари», шились дуже широкими. Виборні козаки носили тільки їм притаманну уніфор­му: синій каптан, білі штани, шапки з червоною околицею та чоботи. Козаки-підпомічникн одягалися в білий або сірий каптан, підперезува- лись червоним поясом. А в прохолодну погоду поверх каптана одягали такого ж кольору опанчу ²°⁸. Каптан, що використовувався не тільки за­порожцями, а й іншими заможнішими верствами населення, шився на відміну від польського довгого коротким («до ікор»), мав невеличкий стоячий комір, накидні поли, іноді розрізані внизу рукави, які закидали за плечі. У Я. Марковича згадується «кафтан атласу зеленого», «китає­вий», «атласовий жовтий» тощо.

Селяни влітку ходили звичайно босими. У прохолодну погоду одя­гали постоли, а на Поліссі в деяких місцевостях — плетені лапті. Замож­ні козаки, селяни і міщани ходили в чоботях, на свято — з червоного сап’яну. Аристократія поряд з чоботями широко використовувала як взуття різноманітні черевики ²⁰⁹.

Одяг феодалів та старшини відрізнявся від одягу незаможних верств населення. У XVIII ст. дворянство, не задовольняючись матеріалом до­машнього виробництва, купувало дорогі закордонні тканини, які приво­зились переважно з Польщі, Франції, Німеччини. Ллє у крої та оздоб­ленні дворянського одягу було, як правило, багато місцевих рис. Напри­клад, сорочки вишивали чорним шовком — «по-руські», кунтуш шився, як і свита, «з вусами». У старшини з’явилися також деякі нові елемен­ти в одязі. Насамперед суконна черкеска, що шилася «з прорезними рукавами». Черкески, кафтапи, кунтуші, жупани у знаті підбивалися хутром. Взимку вони вдягалися в шуби ^2І0. Шапки носили з дорогої тка­нини. «обшиті соболями» ^2Н. Влітку за головний убір їм служили сукон­ні або бархатні картузи. Варто відзначити, що незважаючи на іноземні впливи, в костюмах знаті все ж простежуються елементи традиційного одягу (наприклад, очіпок і намисто у Раїпи Могпляпки — дружини кня­зя Михайла Вишневенького, щоправда, намисто було з великих пер­лин) ^2l2. Загалом же костюм феодальної верхівки доповнювався різно­манітними коштовними прикрасами («золоті шпопьки», «ланцюжки», «персні»), шнурками, тясьмою; рукавичками з лосиної шкіри; у жі­нок — шовковими хустками тощо.

їжа. У другій половині XVII—XVIII ст. продовжувала урізноманіт­нюватись, збагачуючись самобутніми рисами, кухня української народ­ності. У письмових джерелах, що відносяться до цього часу, поряд з хлі­бом та рядом круп’яно-борошняних страв — каші, лемішка, кваша, ку­ліш, галушки тощо,— які були відомі на Україні у попередні часи, зга­дуються маловідомі або нові види страв. Головною повсякденною їжею для широких народних мас, як і раніше, залишався хліб. IIa званих обідах, хрестинах, поминках він подавався на стіл у великій кількості («повне решето»). Хліб із сіллю або сухарі брали у дорогу.

На кінець XVIII ст. значення повсякденної калорійної їжі набуло свиняче сало. Ним (переважно нутряним, «здором») заправляли борщ і юшки, галушки («галушки з салом») ²¹³ тощо. Смалене сало вживали у свіжому вигляді з цибулею й хлібом. Широко використовувалося воно також у народній медицині та ветеринарії ^2u. ІЦодо м’ясних страв і сор­тів м’яса, то поряд із свининою загальновживаною була баранина, а та­кож птиця й різноманітні м’ясні страви з них. І. П. Котляревський зга­дує, зокрема, «баранів варених» (на поминках), «ковбаси», «свинячу голову до хріну», смажені «кури, гуси, качки», з «підливою індика», «хляки», «печінку» тощо ^21β. М’ясо, залежно від обставин, смажили й вживали у вигляді «вотчини» або варили при великій кількості у «казанах».

Взагалі вже на той час визначилася характерна для української кухні перевага при приготуванні страв варінням над смажінням та пе­ченням. У повсякденній їжі селян та козаків з перших страв утвердили­ся юшки, галушки, особливо борщ. Останній в залежності від пори року відрізнявся за складниками: борщ зелений; борщ з капустою і буряка­ми, на буряковому квасі тощо. Неодмінною складовою частиною його у вигляді приправи було товчене нутряне сало «здір».

Серед страв, що йшли па друге або вживалися па сніданок, полуд- ник, вечерю, поширеними були, крім каш, «локшина», «вареники», «ле­мішка», «гречані з часником пампушки», «тетеря», «кисіль» тощо. Зпач- не місце в харчуванні українців посідали страви з риби — свіжої (варе­на й жарена), солоної²¹⁶. На ярмарках України у великій кількості про­давалася в’ялена риба тарань та чехонь, яку чумаки привозили з Дону. Важливим продуктом харчування були яйця. Як приправи поряд із са­лом вживалися топлене масло, конопляна олія та лой. Ряд страв готу­вався на молоці.

На десерт як ласощі вживали «бублики», «пірники» (пряники), «маковники», «юрду», «макуху», «патоку», «буханчики пшеничні», «кор­жі», «медові шулики з маком», «книші», сушені ягоди, яблука тощо. Потребу в солодощах задовольняв в основному мед. Його доповнювали кавуни та дппі, які вирощували на баштанах переважно у південних сте­пових районах. У великій кількості споживалися плоди та ягоди, які на зиму сушили, а також квасили («груші-кпслиці»). Квасили, як і в по­передні часи, у великій кількості капусту та огірки.

Значного розвитку набуло на Україні винокуріння. Крім сирівцю (квасу), «меду», пива, варенухи, браги, виготовляли різноманітні горіл­ки: «просту», «оковиту», «тернівку», «яблучну», «гапішеву», «розову», «двойпу», а також наливки «слив’янку», «вишнівку», «дулеву» (з груш). «Полипное вино з порохом» вживали як ліки від простуди. У цей же час виник звичай ставити «могорич» за зроблену послугу.

Па XVlll ст. досить чітко визначилися обрядові страви українців. При народженні дитини однією з них був «звар» («звар родинний»). На хрестини несли «зварний хліб» (очевидно, вид пирогів). На поминках обов’язковими стали «сити з медом» та «коливо з кутею». Кутя була поширена і як новорічна страва.

Деякими особливостями відзначалася їжа населення окремих місце­востей України, зокрема запорожців. Останні поряд із загальноукраїн­ськими стравами полюбляли «саламату» (рід галушок), «тетерю» (рибна юшка па квасі, приправлена «сарацинським» пшоном та борошном), «щербу», кукурудзяну мамалигу, яку вони запозичили, слід гадатп, від молдавапів ²¹⁷.

На відміну від сусідніх народів, у яких переважав металевий або дерев'яний столовий посуд, українці їли здебільшого з керамічного посу­ду, хоча у І. П. Котляревського згадуються ще також і «кленові талерки».

На кінець XVIII ст. визначився добовий режим харчування: при достатках їли чотири рази па день ^2,6 — сніданок, обід, полудень та вечеря. Чотириразового харчування дотримувалися особливо у довгі літні дні. Найбільш поживним і ситним був обід. їжа була, як правило, свіжопрн- готовлена.

Щоденне меню значною мірою залежало від пори року, піснпх чи скоромних днів, а також від заможності сім'ї. Надзвичайна бідність пере­важаючої більшості селян визначала і недостатню кількість їжі, низьку калорійність, обмеженість асортименту страв та перевагу в ній рослинних продуктів. Найкраще харчувалося населення восени, після збору врожаю та забою худоби, а найтяжче матеріально жилося в кінці зими та вес­ною, коли зменшувалися запаси продуктів або вони зовсім вичерпували­ся. Навесні бідні селяни споживали лободу, щавель, цибулю, часник та інші дикоростучі рослини. На всій території України основне місце в харчовому раціоні широких трудящих мас належало головне рослинним продуктам, м’ясна їжа була для них рідкістю. Тільки панство й магнати, багаті городяни мали в меню численні м’ясні страви української кухні, хоч готували ці страви люди з народу — челядь.

Харчування феодалів та інших заможних верств населення суттєво відрізнялося від бідняцького. Вони вживали, крім поживних паціональ- них страв, які здобрювали різними спеціями та прянощами, їжу з при­возних продуктів, цитрусові, пили чай та каву. їжа яскраво відображала соціальну нерівність у тогочасному українському суспільстві. Та здобут­ками українського народу в галузі кулінарії користувалися всі верстви населення.

Загалом можна констатувати, що на другу половину XVIII ст. сфор­мувалася в головних своїх рисах українська національна кухня, яка ха­рактеризувалася надзвичайним багатством, різноманітністю страв, раціо­налізмом у харчуванні і майстерністю у виготовленні страв.

Традиційна матеріальна культура українського народу, продовжуючи кращі традиції попередніх часів, набула на другу половину XVIII ст. дальшого розвитку, що відповідало соціально-економічним умовам су­спільного життя того часу, зміцненню контактів із сусідніми народами, зокрема росіянами, білорусами, молдаванами, підвищенню загальної куль­тури населення України тощо. В ній викристалізувалися специфічні ознаки, які набули значення важливих етнодиференціюючих для україн­ської народності рис.