3. ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ

Сімейні обряди та звичаї. Духовна культура народності є тим надбанням, в якому найповніше проявляються етнодиференціюючі ознаки, що, з од­ного боку, дають можливість віднести культуру народності до певної етнічної групи, а з іншого — показують спільне з іншими культурами, тобто загальнолюдське.

Необхідно зазначити, що основні елементи обрядів і звичаїв, харак­терні для української народності, як і для інших східнослов’янських і слов’янських народностей в цілому, своїм корінням сягають в далекі часи родо-племінних відносин і базуються на єдиному давньослов'япському ритуалі. Багато з них втратили первісне значення, пов’язане з побутом скотарських та землеробських племен, із системою язичницьких вірувань, перетворилися в символи, але продовжували залишатися невід’ємним атрибутом обрядів, характерних для тієї чи іншої народності. При наяв­ності певних спільних рис в обрядах і звичаях східних, західних і півден­них слов’ян протягом раннього середньовіччя склалася етнічна специфіка обрядової системи кожної з народностей.

Серед сукупності обрядів, якими супроводжувалося життя людини, найбільш важливими є обряди, пов’язані з народженням, одруженням і смертю. В обрядах, які здійснювалися над новонародженою дитиною, зберігався відгомін жертвоприношення давнім язичницьким божествам — Роду, який уособлював творця всього живого, природи в цілому (звідси рід, народ, породілля, родити, народитися) і двом рожанпцям — жінкам, які вважалися прародительпицями²²¹. Вони зустрічаються в міфології всіх індоєвропейських народів. Рода і рожапиць шанували в Давній Русі, згадки про них є в літературних творах XII-XIII ст., зокрема в «Вопро­шании Кириково» (XII ст.): «Лже се Роду и рожанице крають хлѣбы и сиры и мед» ²²². Ці божества в давньоруські часи вшановували восени, коли був зібраний урожай. Жінки готували спільну трапезу, для якої приносили продукти. Трансформація цього обряду прослідковується і в родильній обрядовості української народності. Жінку, яка родила, прові­дували лише жінки — родичі, сусідки, знайомі, кожна з яких приносила щось із продуктів — хліб, масло, сир. яйця, що означало жертвоприно­шення давнім богам у честь новонародженого ²²³. На родини готувалася ритуальна каша — кутя. Необхідно зазначити, що ритуальне споживання каші на родинах мало місце в родильній обрядовості багатьох слов’ян­ських і балтійських народів — росіян, білорусів, поляків, чехів, литовців, латишів ²²⁴.

Над новонародженою дитиною здійснювали ряд магічних дій, які мали забезпечити дитині здоров'я, щастя, благополуччя. Дитину загорта­ли у вивернутий вовною догори кожух, клали біля неї металеві вироби. У давніх слов’ян існував звичай кидати новонародженому меч, що озна­чало побажання здоров’я, хоробрості.

Обов’язковим був і обряд «очищення» спочатку бабп-повитухи, а зго­дом і породіллі. Він полягав у ритуальному обмиванні рук водою й по­в’язаний з давніми язичницькими віруваннями у священну силу води. Цеіі обряд сформувався не раніше XVI—першої половини XVII ст. й був наслідком тих етнокультурних процесів, які відбувалися на тери­торії Середнього Подніпров’я ²²⁶.

З утвердженням християнства основне місце зайняв церковний обряд хрещення дитиня, оскільки вважалося, що лише після церковного «таїн­ства» хрещення вона прилучалася до людського суспільства. У хрещені батьки запрошувалися, як правило, близькі родичі — брати матері і сест­ри батька. В цьому звичаї зберігалися пережитки родових відносин, коли дитина успадковувала материнську лінію, а батька заміняв брат матері. Пізніше, в XVI-XVII ст. у зв’язку з глибокими міграційними процеса­ми, які мали місце па території Середнього Подніпров’я та Слобожанщи­ні, ця традиція дещо порушується ²²⁷. Бути хрещеними батьками запро­шували також приятелів, сусідів, збільшуючи, таким чином, коло близь­ких людей — родини, які в складних умовах життя зможуть допомогти один одному, оскільки серед народу хрещені батьки шанувалися нарівні з рідними. Батьки новонародженої дитини запрошували рідню відзначити разом цю подію.

Існував також обряд «пострижения» волосся, який здійснювали, за пізнішими даними, у річному віці. Батько або кум — хрещений батько відрізав дитині волосся, над яким здійснювали ряд магічних дій — його спалювали, пускали па воду, закопували в потаємних місцях. Цей звичай мав місце у багатьох індоєвропейських народів і свідчить про давні віру­вання в очисну силу води, вогню, землі ^22й.

Українська народність у процесі формування виробила одну з най- багатших серед інших слов’янських народів весільну обрядовість. У за­лежності від розвитку суспільних відносин видозмінювалися історичні форми шлюбу. Ф. Енгельс відзначав, що людство у своєму історичному розвитку пройшло через три основні форми шлюбу — груповий, парний і моногамний ²³°. Якщо перші дві були характерні для родового ладу, то третя властива розвинутому класовому суспільству. Кожна з цих форм мала певну систему звичаїв та обрядів. Для парного шлюбу характерне викрадання наречених. Відгомін цього звичаю у давніх східнослов’янсь­ких племен засвідчує «Повість временпих літ», де літописець пише, що у древлян, радомичів. вятичів, сіверян «один обычаи нмяху... схожахуся на игрища на плясанье й ту умыкаху жены собѣ, с нею же кто съвѣща- щеся» ²³¹. Правда, звичай викрадання носив символічне значення, оскіль­ки літописець відзначає, що цей акт відбувався після попередньої домов­леності. Певною мірою він зберігся і в наступні часи в українській весільній обрядовості. В одному з найперших описів українського весіл­ля Ява Ласіцького (1582) згадується, що хлопець після засилання сватів, коли батьки дівчини не відразу погодилися па одруження, вибирав зруч­ний час і викрадав дівчину. Після цього знову засилав сватів, які вже остаточно домовлялися про згоду на одруження ²³². Про цей звичай згаду­вав і француз Г. Боплан, який в ЗО—40-х роках побував на Україні. Одруження через викрадення визнавалося звичаєвим правом, але воно ставало дійсним лише при наявності згоди дівчини ²³³. Пізніше елементи обрядів, пов’язані з викраденням нареченої, набули символічного харак­теру й продовжували залишатися у весільній обрядовості.

Для парного і моногамного шлюбу був характерний звичай купувати наречену. Відгомін його зберігся в існуючому протягом XI—XVII ст.

У наступні часи панівною стала форма шлюбного договору, про існу­вання якої в полян в XI ст. писав автор «Повісті временних літ»: «Поля­не бе своих отець обычай ймуть... не хоже зять по нѣвесту, но прнводяху вечер, а завтра припошаху по неп что вдадуче» ²³⁵. Проте багато рис арха­їчних шлюбів збереглося у весільній обрядовості, первісне значення яких вже було втрачене і вони залишалися лише як складовий символічний елемент. Етимологія слова «весілля» пов’язана з урочистістю цієї події не лише для молодих, але п для всього роду — родини. Давньослов’япські «веселія» становили собою язичницькі вшанування бога сонця як джере­ла життя і всього живого па землі. Вони відбувалися в часи весняного сонцестояння, коли природа готувалася до відновлення життя на зем­лі ²³⁶. В цей час укладалися шлюби між молодими. Пізніше міфологічне значення цього ритуалу було втрачене, проте в обрядах збереглося багато символіки, яка пов’язує весілля з давніми поклоніннями богу сонця.

Вперше слово «веселье» — «весілля» згадується в Галицько-Волин­ському літописі (XIII ст.) під 1150 р.: Володимир Володаревич віддавав

«дщерь свою Анастасію за ііолеслава короля Поленого, а другую Евдок- сію за его брата Мечислава єдиного дня и на едином веселю» ²³⁷. Це сло­во закріпилося в українській мові, але поряд з цим у деяких регіонах, наприклад на Закарпатті, побутував термін «свадьба». В польській, серб­ській мові, певною мірою в білоруській слово «веселля» означає взяття шлюбу ²³⁸.

Вік вступу до шлюбу регламентувався Литовськими статутами — правовими кодексами. В 1 Литовському Статуті (1529) одружуватися мали право чоловіки у 18, жінки — в 15 років ²³⁹.

На українських землях серед шляхти і князівських родин подекуди мав місце давній звичай зговору малолітніх, батьки яких домовлялися одружити дітей при досягненні ними повноліття. За невиконання догово­ру потерпілій стороні виплачувався великий штраф. Судячи з актових документів, такі шлюби, як правило, не відбувалися. Так, в 1536 р. «зе- мянка Юрожипа», яка за три роки перед цим «змовила свою дочку Федю за князя Богдана Пузину», змінила своє рішення, за що мала сплатити «заруки» 2 тисячі коп грошей» ²⁴².

Весільний обряд, характерний для української народності, як і для російської та білоруської, складався з трьох основних частин: сватання, змовин, чи заручин, і власне весілля. За домовленістю з дівчиною нару­бок з дозволу своїх батьків засилав сватів, якими були старші поважні люди, родичі або приятелі. Вони приходили з хлібом у дім до дівчини й викладали, часто в алегоричній формі, мету свого приходу. Інколи свати декілька разів приходили в дім до дівчини. Батьки дівчини, як правило, питали в неї, чи згодна вона вийти заміж. Отримавши ствердну відпо­відь. батьки обмінювалися зі сватами хлібом, що означало їх згоду па одруження.

Після сватання відбувалися змовини, чи заручини, на яких у при­сутності родичів зустрічалися батьки наречених і домовлялися про весіл­ля та придане — «посаг». Заручини символізували згоду наречених — дів­чина давала руку нареченому. «Если хочеш, панно Настасе, за мене?» — питав волинський шляхтич Станіслав Кавезький у своєї паречепої Пастасі Богуринської (1585).— «Панна мовчала;.матка ее просила пана Ивана Богурипского: яко брат старший залецаючи моц, иж бы ее милость помог девку пану Кавезькому до рук дати за жону, иж бы шлюб брал» ’⁴³. З цього часу наречений мав право приходити в дім до дівчини.

Під час заручин серед заможних верств стало обов'язковим складати так звані змовні листи, які вносилися в гродські актові книги. В них встановлювався розмір посагу нареченої, так зване «вѣно», та забезпечен­ня його «привѣиком > з боку нареченого, а також «зарука»,— плата, яку мала одержати потерпіла сторона у випадку, коли шлюб не відбувався. Цими «змовними листами» регулювалися майнові відносини між подруж­жям, права спадковості тощо. У випадку, коли одна із сторін, які укла­дали шлюбний договір, не дотримувала свого слова, починалися довго­тривалі судові процеси за повернення «заруки». До гродських судів звер­талися також міщани, що, як правило, не укладали «змовних листів», але мали право вимагати дотримання слова. В 1612р. володимирський міща­нин Малуша Білецький скаржився на міщанина Хому Бачука, який про­тягом двох років вважався нареченим його дочки, ходив до нього в дім, обіцяючи «взяти дочку маю Оксннью за себе в стан мальженский», при­ймаючи від неї подарунки — «перстві, хустки*, та пе одружпвся з нею, а тому мав повернути за «вси шкоди... золотих пятдесять* ²⁴⁴. Серед тру­дящих мас порушення договорів регулювалися, як правило, звичаєвим правилом.

Характерно, що лише весілля продовжувало залишатися тим обря­дом, дотримання якого мало не тільки громадське, але й почасти юридич­не значення. Без весілля шлюб вважався не дійсним серед усіх суспіль­них верств. Тому не випадково, що християнський обряд вінчання, яким церква санкціонувала появу нового подружжя, протягом тривалого часу не вписувався у весільну обрядовість. Без весілля молоді не могли жити разом, навіть якщо й були повінчані.

В українській весільній обрядовості і термінології збереглося багато відгомонів давніх родо-племінних відносин, вірувань. Це і назви самих наречених — «князь*, «княгиня» або ж «молодий», «молода». їх друзів — «бояри», «дружина», «дружки», «рід» — «родина», «старости», які часто фігурують у весільних піснях; ритуальний хліб — «коровай», який пекли напередодні весілля й обдаровували ним рід нареченого й нареченої. Хліб був невід’ємним атрибутом весільних обрядів як українців, так і білору­сів, він характерний також для весільних обрядів болгар і сербів (кровай, кроваль) ^24δ. Коровай замінив ритуальну кашу, яка готувалася па особли­ві свята й означала жертвоприношення божествам. Взагалі хліб займав особливе місце у всіх обрядах як української, так і білоруської і росій­ської народностей. Цю особливість відзначив П. Алеппський: «Як зви­чайно, нас зустрічали за містом, за їх (українців) звичаєм з хлібом зара­ди його достатку, також, коли ми сідали за стіл, перш за все клали хліб» ^24β.

Напередодні весілля наречені з дружками і боярами запрошували всю родину на весілля, що, як правило, відбувалося у неділю. Г. Боплап, який побував на Україні в ЗО—40-х роках XVII ст., залишив цікавий опис весілля, яке він спостерігав, очевидно, в одному з міст Подніпров’я. Він писав, що кожному з друзів нареченого і нареченої одягався на руку вінок із квітів та давався перелік осіб, яких необхідно було запросити ²⁴⁷. IIa вечір молодь збиралася у будинку наречених, прикрашала «гільце»: «гільце — деревце із ялини, із червоної калини, із хрещатого барвінку, із пахнущого васильку, гільце — деревце — ялина від верха до споду калина»,—співається в одній із весільних пісень ²⁴⁸. «Вільце» чи «гільце» символізувало собою дерево життя; вінок молодої та дівчат, весільні кві­ти були атрибутами давніх язичницьких поклонінь богу сонця. При цьому співали пісні, зміст яких відповідав почуттям прощання нареченої зі своєю юністю, подругами. Старші, одружені жінки пекли коровай з най­кращої пшеничної муки: «...з семи пшениць мука, з семи криниць вода, з семи корів масло» ²⁴⁹. Число «сім» вважалося щасливим у міфології багатьох індоєвропейських народів. Увечері до нареченої приїжджав «князь» — наречений з боярами, де їх усіх пригощали.

Основні події весілля як святкового дійства (не випадково було при­йнято казати «зіграти весілля») розгортались у неділю. В домі нареченої дівчата одягали її до шлюбу. Весільний одяг був найкращий, готувався заздалегідь й відповідав урочистості події. На Подніпров’ї. Лівобережжі (за описом XViII ст.) наречена, як правило, одягалася «у шиту узорами білу сорочку, плахту, червону запаску, червоні чоботи, білу свитку» ^2δ0. Ila голову одягався вінок із квітів. Наречений одягався у сіру свиту, того ж кольору шаровари, яскравий пояс, червону або чорну шапку, чо­боти ^2δ,. В опису весілля Г. Боплапа весільний одяг відрізнявся від тра­диційного: наречена була в довгому платті з темного сукна, підшите обручами з китового вуса, від чого воно роздувалося до низу ²⁵², очевидно, це був одяг міщанки.

В неділю наречений приїздив до нареченої, за традиціею па конях. Цей приїзд розігрувався як збройний напад. У піснях, якими супрово­джувався приїзд нареченого — відгомін збройних сутичок за наречену між родами, а також новіший пласт, навіяний постійною, тяжкою бороть­бою українського народу за свою незалежність ^2δ3.

Мати нареченої зустрічала майбутнього зятя також сидячи на сим­волічному коні — вилах або кочерзі з горщиком у руках, в якому були вода і овес ^2δ4. Наречену охороняв брат, або хто з близьких родичів-чоло- віків, які вимагали за неї викуп. Цей викуп був чисто символічний, але він свідчить про наявність у минулому такої форми шлюбу, як купівля- прода ж.

Складовою частиною весільного обряду було !покривання» голови нареченої хусткою або наміткою, що символізувало перехід дівчини в стан одруженої жінки. Зберігався також звичай відрізання кінчика коси, який свідчить про давній язичницький обряд принесення в жертву богам волосся. Відгомін його зберігся у весільній пісні:

Тихо, тихо Дунай воду весе, А ще тихше дівка косу чеше. Вона чеше та па Дунай несе ²⁵⁵.

До заміжжя дівчата, як правило, мали звичай ходити з непокритою головою. Г. Боплан писав, що «лице і голова молодої відкриті, волосся розпущене, прикрашене вінком з різних квітів» ^2δβ. П. Алеппський теж відзначав, що «дочки бідних роблять для себе вінки з різних квітів» ^2δ7. Але заміжні жінки вже не могли ходити простоволосі, а обов’язково з покритою головою. Обряд «покриття» голови супроводжувався сумними піснями, в яких звучав жаль за молодими літами, побоювання тяжкої долі в майбутньому. Та сумних пісень в українському весільному обряді не так уже й багато. М. Ф. Сумцов ²⁵⁸ відзначав, що особливістю україн­ського весілля, серед інших слов’янських народів є велика кількість обря­дових пісень. Цікаво, що вони, як правило, виконувалися жінками, що свідчить про залишки суспільних уявлень епохи матріархату ^2δ9.

Відгомін цих уявлень помітний і в такій архаїчній формі, як сватан­ня дівчини до хлопця, описане Г. Бопланом. В особливих випадках дів­чина могла прийти з хлібом у дім до хлопця, покласти хліб на стіл і сказати, що вона хоче вийти заміж за цього хлопця ²⁶°. Вигнати її з дому — означало порушити звичай, що засуджувалося громадою, а тому батьки вмовляли сина одружитися з цією дівчиною. Взагалі одружена жінка на Україні користувалася повагою в суспільстві, а тим більше в ті складні часи боротьби проти польсько-шляхетського панування та турець­ко-татарської агресії, коли більшість чоловіків перебували у військових походах, а жінка вела господарство, ростила й виховувала дітей. Очевид­но, описаний вище звичай сватання дівчини до хлопця, як і інший — помилування засудженого на смерть, коли дівчина чи вдова захоче взяти його собі за чоловіка, могли мати місце лише в тих конкретно-історичних умовах постійної боротьби українського народу за соціальне і національ­не визволення.

Батьки молодих обдаровували гостей короваєм, кожен з гостей робив подарунок нареченим, даючи гроші, домашнє начиння, що означало допо­могу новій сім'ї з боку роду — «родини». Наречену відвозили разом з по­сагом до дому нареченого, її супроводжувала близька рідня, яку приго­щали в домі нареченого. За пізнішими описами весілля тривало декілька днів, гості переходили від нареченої до нареченого, дружки, боярина. До нього готувалися протягом тривалого часу. Безперечно, кількість гостей, частування їх залежало від матеріальних можливостей батьків. Так, шляхтич Угриновський, який в 1564 р. готувався до весілля, витратив па нього 100 коп грошей²⁶¹. Однак батьки нареченої відмовилися віддати за нього свою дочку, що. змусило шляхтича звернутися до суду й вимагати повернення затраченої суми. На весільному столі, за описом Г. Калинов- ського, були традиційні українські страви — борщ, риба, м’ясо, капуста, локшина з свининою або куркою ^2β2. Та незалежно від матеріального ста­новища весілля було обов’язковим для всіх станів.

Посаг нареченої складався з одягу, домашнього начиння, худоби, якщо дозволяли статки батьків. Інакше було у панівних верств, де в по­саг надавалося рухоме й нерухоме майно: «гроші, дорогоцінності, села, діброви, лови, пупу, ставки». Цей посаг, який продовжував називатися давньоруським словом «вѣно», забезпечувався маетностями з боку наре­ченого, якими дружина могла користуватися до своєї смерті, але потім вони мали повернутися в рід чоловіка.

Як значилося, християнський обряд вінчання тривалий час не впи­сувався в давню весільну обрядовість. В давньоруські часи прийнято було вважати, що вінчатися мають лише князі і бояри, а прості люди брали собі дружин «с плясанием и гудением, и плесканием» ²⁶³. В XVI — XVII ст. обряду вінчання дотримувалися, але в часі він міг не співпадати з весіллям. Вінчалися або до весілля, або після, інколи в день весілля. Невінчані шлюби, як правило, визнавалися в громаді, але обмежувалися майнові права, зокрема жінки, та права па спадщину дітьми від цього шлюбу. Церква вела постійну боротьбу проти невінчаних шлюбів, та це явище було досить узвичаєним у суспільстві того часу: «...многіє люди Русь незаконне мешкають: жены поймучи не венчаются, а урядники за таковых стоять» ^2β4.

В народній свідомості шлюб розглядався як добровільний, міцний союз, який грунтувався на взаємних почуттях, особистій і майновій неза­лежності. Але разом з тим у XVI-XVII ст. розлучення не були винят­ком як серед панівних верств, так і серед міщан та селян. Причиною роз­лучень, як правило, були сімейні нелади — «росторгнення и разность», хвороба та ін. Якщо подружжя мало дітей, то за згодою діти ділилися між батьками. У складних випадках сторони зверталися до духовного суду, рішенням якого шлюб міг визнатися недійсним. Взагалі справи про розлучення знаходились у компетенції духовного суду, але його, як пра­вило. ігнорували. Досить було заявити про розлучення перед гродським урядом або навіть перед близькими родичами і внести цю заяву в грод- ські книги, як це, наприклад, зробила бідна шляхтянка Оришка Федори- чева. В присутності її батьків і родичів були складені «розлучні листи», підписані свідками: «Я тим листом увольняю от супружества мужа моего Феодора IlIкрипу: я ему больше не жена, а он мне — не муж, и позво­ляю ему женитися — пусть здоров с другою женится, и пусть с другою в лучшем супружестве поживет, нежели со мною» ^2β5. Посаг Орншки, який дала її мати, був оцінений свідками в шість золотих, ці гроші їй сплатив колишній чоловік. На цьому розлучення здобуло юридичну чинність.

Ще простіше оформлювалися розлучення у південних районах, засе­лених козаками. В люстрації Барського староства (1565) відзначалося, що «кто хочет жену отпустить, или жена мужа, то тот, кто даст тому причину, платить три гривны на замок» ^2β6. Цього було достатньо, щоб вважати шлюб недійсним.

Проти розлучень виступала церква, яка розглядала шлюб як одне із християнських таїнств. У цьому питанні церкву намагалася підтримува­ти королівська влада, яка забороняла гродським урядам і магістратам ве­сти справи про розлучення, віддаючи їх духовному суду. В наступні часи церкві майже повністю вдалося заборонити розлучення, які дозволялися лише у виняткових випадках.

Поховання також супроводжувалося певними обрядами, магічними діями, які є відгомоном давнього культу предків. У труну покійникові клали хліб, горщик з кашею, їжу залишали також на могилі, віруючи в те, що покійні «в потойбічному тому світі» будуть вести такий же спо­сіб життя, як і до смерті. В могилу кидали кілька монет, якими треба платити за «перевіз» до царства мертвих (в давньогрецькій міфології пе­ревізнику Харону теж клали дрібні монети) ²⁶⁷.

Ще з давньоруських часів відомий звичай везти покійника на санях незалежно від пори роки. Про нього згадується в «Повісті времепних літ», «Галицько-Волинському літописі». Так, київський князь Володимир Святославич, який помер 15 липня 1015 р., був перевезений у Виїв на санях: «....межю двема клѣтми проймавше помост, обернивѣше в ковер и ужи съвѣсивша на землю, возложѣши и на сани везьте поставите и в святый Богородицы» ²⁶⁸. Характерно, що в давньоруській літературі «са­пи» асоціювалися з похилим віком, старістю, коли вже смерть близька. Так, Володимир Мономах писав своє «Поученіе», як він образно сказав, «Сѣдя на санях» ^2δ9. Звичай везти тіло покійного на санях зберігався по­декуди на Україні до XIX сг.

Поховання завжди було сумною подією для близьких та рідних, які оплакували покійного. У плачах-«голосіннях», якими супроводжувався обряд поховання, розповідалось про тяжку втрату батьків, дітей, прослав­лялися їх добрі серця, трудолюбиві руки. Разом з тим П. Алеппського вразила стриманість рідних на похоронах. Він писав, що «жінки не опла­кують померлих голосними криками, вони плачуть неголосно» ²⁷°. По покіііному справляли поминки на кладовищі або в будинку покійного. Для поминального обіду обов’язково готувалася «каша» або «кутя».

Обряд поховання був найбільш християнізованим. Церква запрова­джувала обов’язкові поминання душ покійних через 9, 40 днів і через рік, дотримання яких стало певиою морально-етичною нормою. Проповіді- казання, які говорилися на похоронах членів багатих магнатських родин, воїнів, полководців, культурних діячів представляють кращі зразки ораторсько-проповідницької прози. Серед них, зокрема, проповідь Лаврен­тія Зизанія на похоронах Софії Чорторийської (1618), відомої своєю під­тримкою книгодрукування та освіти. Лаврентій Зизаній у своїй проповіді нагадував про швидкоплинність людського життя, закликав поспішати творити добрі діла для всього суспільства ²⁷¹. Чисте сумління, добрі діла не лише уготовляють людині «вічне життя», але й залишають пам’ять про неї серед нащадків,— стверджував Лаврентій Зизаній.

Як своєрідне «казаньє» можна розглядати «Вѣршѣ» Насіяна Сакови­ча. прочитані учнями Київської братської школи па похоронах гетьмана реєстрового козацтва Петра Конашевича Сагайдачного (1622).

До найкращих зразків проповідей початку XVII ст. належать каза­нья Захарі! Копистенського на похоронах (1624) і в річницю смерті архі­мандрита Києво-Печерського монастиря Єлисея Плетенецького. Захарія Копнетенський високо цінував заслуги Плетенецького в «фундуванні тя- пографії», «откуль и тому мѣсцу и нам слава и честь и народові! россій­скому потѣха й наука» ²⁷².

Отже, формування системи сімейних звичаїв та обрядів української народності відбувалося на давній основі. В ній зберігалися відгомони ро­дових суспільних відносин, які проявлялися н різних обрядах, магічних діях. Одночасно йшов процес кристалізації певних обрядових форм, які стали надбанням духовної культури української народності, вироблення і утвердження морально-етичних норм. При наявності регіональних особ­ливостей в сімейних обрядах, які. безперечно, мали місце і які важко прослідкувати на основі документальних джерел того часу, вони зберіга­ли в цілому єдність етнічної специфіки.

Аграрно-календарні обряди. В духовній культурі української народ­ності, як і інших слов’янських народностей, значне місце посідали обря­ди, виникнення яких пов’язане з побутом давніх скотарських та землероб­ських племен. Аграрні культи — це форма землеробської релігії, харак­терна для певного етапу суспільного життя ²⁷³. Основним змістом їх 6 почитания землі, сонця, природних стихій, божеств плодючості. В аграр­но-календарних обрядах перепліталися знання про природу, основані па віковічних спостереженнях людини, з магічними діями, які мали забез­печити плодючість землі і тварин, принести достаток і благополуччя. Вони залежали від кругообігу в природі і співпадали з циклами основних сільськогосподарських робіт. Найбільші свята відбувалися в дні зимового і літнього сонцестояння, весняного рівнодення.

Аграрно-календарні обряди продовжували зберігатися в побуті укра­їнської народності, чому сприяло основне заняття — землеробство, пев­ний консерватизм традицій, рівень знані, про навколишній світ. Христи­янство пристосовувалося до «поганських» свят і звичаїв, приурочувало до давніх слов’янських свят нові церковні в честь чпсленних християн­ських святих. Такі видозмінені свята зберігали давні язичницькі віру­вання, а самі аграрно-календарні обряди сприяли «формуванню, збере­женню і передачі позитивних знань, навичок і традицій у галузі сіль­ськогосподарського виробництва» ²⁷*.

Одним з центральних свят, пов’язаних з зимовим сонцестоянням, призначенням якого було забезпечення плодючості усьому живому, про­довжувало залишатися вшанування язичницького бога Коляди, до якого християнська церква пристосувала народження Icyca Христа. За обря­довістю і значимістю це було одне із найяскравіших української і інших слов’янських народностей свят. Виконання всіх ритуалів, якими воно супроводжувалося, мало забезпечити селянинові і його сім’ї здоров'я, щастя, добробут на цілий рік. Тому тут сила традиції відігравала велику роль. Напередодні різдва готували різні страви, серед них була обов’язко­ва «кутя» — каша з пшеничних зерен, яка представляла собою ритуальну Іжу, прибирали в хаті, накривали стіл. Кутю ставили поряд зі снопом жита чи пшениці на покуті.

Важливим елементом цього свята було колядування — поздоровлен­ня і добрі побажання, які висловлювалися у формі пісепь-колядок. Пер­вісний язичницький зміст цього звичаю полягав у тому, щоб за допомогою магії.забезпечити багатство, здоров’я і добробут кожного члена сім’ї ^27δ. Колядники збиралися групами й ходили від двору до двору, вітаючи гос­подарів, бажаючи їм здоров’я, благополуччя. В колядках, записаних знач­но пізніше, зберігався язичницький пласт, незважаючи на християнські нашарування — величення народження Icyca Христа, про що писав автор Густпнського літопису. В найдавніших колядках відбиваються певпі кос­мологічні уявлення слов’ян, обожнювання сил природи — дощу, сонця, місяця, зорі. Наприклад, в одній з колядок говориться:

Ой як то було з початку світа, Ой як по було святої землі. Ой пе на морі павутипопькп. Ой там братопьки радоньку радять: — Якби нам, брате, в глибокі води, Тогди ми, брате, світ обспусмо, Світ обснуємо і наситимо, Світ наситимо і наповнимо...²™

(В цій колядці можна помітити первісні язичницькі уявлення про похо­дження світу з води).

До різдвяних свят примикало й святкування Нового року. В східно­слов’янських племен, як і в багатьох інших народів, новий рік розпочи­нався 1 березня. Весняний повий рік означав пробудження природи, підготовку до сільськогосподарських робіт. Православна церква па схід­нослов’янських землях дотримувалася прийнятого у Візантії літочислен­ня від «створення світу», за яким новий рік розпочинався від І вересня. З часом вересневий новий рік утвердився па східнослов’янських землях. Па Україні вже в XIV ст.²⁷⁷ є згадки про побутування поряд з літочис­ленням від «створення світу» літочислення від «різдва Христова» з січ­невим новим роком.

Святкування нового року супроводжувалося різними обрядами, серед яких обов’язковим було також приготування куті, спільна трапеза з ро­дичами і сусідами, щедрування у вечір під Новий рік (звідси й назва «щедра, або «багата кутя»), «волочіння» плугом і посипання зерном у день нового року, що означало побажання здоров’я та добробуту, який може принести тільки урожайний рік. Так звані щедрівки — пісні, які виконувалися для господарів та їх сімей, як і колядки, містили багато весняних мотивів ²⁷⁸.

Прихід весни святкувався східними слов’янами як одне з найбільш очікуваних свят, що супроводжувалося різними обрядами. Серед них обряди, пов’язані з проводами зими, які одержали назву масляної. Проте, як зазначає сучасна дослідниця В. К. Соколова ²⁷⁹, в українців і білорусів масляна пе одержала особливого розвитку, вона стала власне російським святом. На Україні були поширені веснянки — «старовинні, архаїчні своєю обрядовою функціональністю хороводи та співи з пантомімою» ^2s0. Вони викопувались у квітні — травні. Складовою частиною цього обряду було випікання ритуального хліба, який символізував сподівання хлібо­роба на багатий урожай. З цими хлібами, які називалися «жайворонка­ми», закликали весну. Хороводи й пісні мали характер магічних дій, яки­ми прагнули прискорити прихід весни, схилити природу бути щедрою і доброзичливою до людей.

До весняного обрядового циклу входили так звані «Русалії», про які є згадки ще в давньоруських літописах: «В літо 1177 приіидоша половця на Рускую землю, на русальпой недѣли» ²⁸¹. В « Py сальних» обрядах по­мітний відгомін давніх вірувань слов’ян, які обожествляли сили природи, поклонялися лісам, гаям, озерам. Ці уявлення збереглись у світосприй­нятті як української, так і російської та білоруської народностей. Автор Густпнського літопису писав, що па українських землях «...же кладезем, єзерам, рощепіям жертви принощаху» ²⁸². «Русалії» співпадали з перехо­дом весни в літо й були пізніше приурочені до християнського свята «тройці». Це свято ще мало назву «зеленої» неділі, коли дім, двір при- крапіалися гілками дерев, перевага надавалася березі, посипалися тра­вою, що також носило характер магічних дій, оскільки гілки дерева, тра­ва були символами плодючості. В цьому святі прослідковуються риси культу предків, вшанування померлих, особливо наглою смертю.

День Купала — язичницького слов’янського свята відзначався 24 чер­вня і співпадав з літнім сонцестоянням. Православна церква пристосува­ла його до святкування народження Іоанна Предтечі. Етимологію слова «купала» Б. О. Рибаков пов’язує з коренем «куп», «купа», «в купе», «куп­но» ^2δ3, оскільки на основні язичницькі свята збиралося багато людей, а день літнього сонцестояння саме був одним з основних у солярному культі індоєвропейських народів. Серед обрядів, якими супроводжувався Купала, було прикрашання гільця, подібно до того, яке фігурувало у весільних обрядах, плетіння вінків із різних квітів, трав, запалювання вогнищ, спалювання колеса зі спицями, яке символізували сонце, пере­стрибування через вогнище, купання або обливання водою, що означало очищення, оскільки в давній слов’янськії! міфології вода й вогонь мали очисну силу. Цікаво, що і в пізніші часи купальське вогнище (на Поліс­сі) запалювалося архаїчним способом — тертям дерев’яних паличок ²⁸⁴.

У давніх слов'ян та інших європейських народів Купала було одним з основних свят. З ним пов’язували надії на успішний збір врожаю, на цьому святі знайомилися дівчата й хлопці, визначалися майбутні подруж­ні пари. Купальське свято супроводжувалося піспями, хороводами, які зберігали відгомін язичницьких вірувань давніх слов’ян ^2δ5.

Під час цього свята збирали лікарські рослини, коріння, оскільки вважалося, що вони сприятимуть і допомагатимуть людині зберегти здо­ров'я. Обряди, пов’язані зі святкуванням дня Купали, найкраще і най­повніше збереглися в українців і білорусів, в меншій мірі — в росіян ²⁸⁶.

З певними обрядами було пов’язане збирання врожаю: це і шануван­ня першого нажатого снопа, і так зване завивання бороди ²⁸⁷. В україн­ських приказках і прислів’ях знайшло відображення ставлення народних мас до землі і хліба: «не годен того, щоб його земля свята носила»; «зем­ля б його святая не прийняла»; «бувай здорова як риба, гожа як вода, весела як весна, робоча як пчола, а багата як земля святая» ^28δ.

Звичайно, система обрядів української народності пе вичерпувалася вищезгаданими. Мали місце обряди, пристосовані до численних християн­ських свят, зокрема до найголовнішого з них — пасхи. Вони зберігали риси давніх язичницьких вірувань, культу предків, що помітно у вико­нанні різних магічних дій. призначення яких — умилостивити богів. IIa пасху випікали ритуальний хліб, розписували або фарбували переважно в червоний колір яйця (у давніх язичницьких ритуалах яйце відігравало велику роль, оскільки вважалося початком усього живого, символом пло­дючості). В писанках — розфарбованих яйцях досягалася висока гармонія кольорово-тональних поєднань ²⁸⁹, залежно від місцевих традицій перева­жав рослинний чи геометричнії орнамент, частково мала місце й хри­стиянська символіка. Покладання яєць і ритуального хліба на могили покійних було проявом шанування культу предків, символізувало жерт­воприношення землі.

Громадські звичаї. Важливим складовим елементом духовної куль­тури української народності були громадські звичаї, в яких знайшли відображення риси етнічної психології та характеру. В народі протягом віків, пише А. П. Ткач, «склалися певні звички і традиції, поняття про справедливість і природне право, норми моралі й поведінки в побуті. Групи, а потім і маси людей усвідомлювали необхідність тих чи інших відносин, дотримувалися їх самостійно чи під впливом громадської думки» ²⁹°. Саме з цих звичок і традицій склалося так зване звичаєве право, яким протягом тривалого часу регулювалися різні сторони громад­ського життя: поземельні, майнові відносини, право спадковості, акти ку- півлі-продажу, а також встановлювалася кара за вбивства, замахи па життя, завдавання ран. Звичаєве право, як визначав його суть відомий письменник-полеміст початку XVII ст. Захарія Коппстеїіський, є не іцо інше, як основа «писаного права», воно «право найлѣпшес и матка всѣх прав. Бо штож питого єсть право если не звичай през много лѣт добрым узнаний, а потом на напер вложепый» ²⁹¹. Па Україні в XVI-XVII ст. звичаєве право діяло поряд з нормами феодальних правових кодексів — Литовськими статутами ²⁹².

Звичаєвим правом, як уже відзначалося, регулювалися акти купівлі і продажу. Вони укладалися, як правило, в домі однієї з сторін або ж у шпику чи корчмі, оформлялися грамотами, коли мова йшла про купівлю землі, в присутності свідків — «людей добрих». Акт купівлі-продажу під­тверджувався могоричем. Згадку про цей давній звичай знаходимо в гра­моті 1359 р.: «...купил пап Петра ш дідицтво в Анны Радивопьковаѣ дЪдпину єи и вотншту, што по ню отець дал... А на послуси пан староста рускоѣ земли..., воєвода..., писарь..., а се земляне... А пить могорич у Бибицкого у дому за копу грошей» ²⁹³. На ярмарках і торгах існував звичай торгуватися, тобто встановлювати ціни па товари та внесення так званого завдатку. Коли акт купівлі-продажу не відбувався, потерпіла сто­рона не повертала завдаток.

IIa основі звичаєвого права на українських землях діяли коппі (гро­мадські) сули. Вони мали прямий зв’язок з існуванням сільської терито­ріальної общини, рада якої вирішувала важливі для всього населення громади питання. Найдавніша згадка про копний суд відноситься до XV ст., але вже тоді він характеризувався як «звичай давній» ²⁹⁴. Копні суди скликалися громадою села, діяльність їх поширювалася інколи й па міста або декілька сіл. У компетенцію конного суду входили питання про майнові та земельні суперечки, крадіжки, потрави, а також убивства, завдавання тілесних ран. каліцтва та ін. Загалом можна сказати, що вони охоплювали справи і цивільні і карні.

Актові документи свідчать, що до копнпх судів зверталися селяни, міщани, дрібна шляхта, духовенство. Шляхту можна було позивати і на копний суд, проте свої справи вона вирішувала в земських, гродських судах та трибуналах. На копний суд скликалося доросле населення се­ла — чоловіки, могли бути присутні жінки-вдовн. Право позиватися мали також і жінки. На копному суді за звичаєм могли бути присутні й гості, які в цей час перебували в місці, де скликався копний суд. а також жителі сусідніх сіл, куди, наприклад, вів слід злодія. Так. дрібні шляхтичі Велю- тицькі скаржилися (1630) на крадіжку в них «яловнць, свиней, овець > і скликали «людей на копу ведлуг звичаю давнего з разних сіл» ²⁹⁵.

Системи обрядів і звичаїв, які складалися в процесі формування української народності, дотримувалися в тій чи іншій мірі всі члени суспільства. Проте чим глибшою ставала соціальна диференціація су­спільства, тим більше вона позначалася на ставленні панівних верств до давніх традицій, які почали сприйматися ними як приналежпі тільки простому людові. Одночасно в кожній становій групі з’являлися нові звичаї. Серед них можна відзначити, наприклад, козацькі та звичаї місь­кого населення.

Певний кодекс правових норм і правил поведінки, в якому сконцент­рувалися кращі риси морально-етичних поглядів української народності, діяв на Запорозькій Січі. Серед козацтва високо цінувалися взасмодопо- йога і взаємовиручка в тяжких, небезпечних для життя ситуаціях. Муж­ність і відвага, козацьке побратимство, готовність завжди прийти на до­помогу, щоб виручити з біди товариша, жертвуючи інколи своїм жит­тям,— ці риси вдачі козаків були відомі далеко за межами України. Вони оспівані в думах та історичних піснях.

Для вирішення важливих питань, пов'язаних із походами проти Ту­реччини і Кримського ханства, боротьбою проти наступу шляхетської Польщі збиралася рада всіх козаків, що перебували на Запорожжі (вона нагадувала давньоруське віче). Гетьман, отамани, кошовий суддя обира­лися на загальній раді. Уряд Речі Посполитої час від часу порушував козацькі права, намагаючись призначати на ці посади людей, які були б слухняним знаряддям у руках шляхетської держави. Проте козацтво не мирилося з обмеженням своїх давніх прав на самоврядування. Одну з козацьких рад описав Epix Лясота, який в 1594 р. прибув за дорученням імператора Рудольфа Il на Запорозьку Січ. Він відзначав, що в ході обговорення його пропозиції стати на службу до імператора утворилося «два кола —- одне з начальників (старшини), друге — з простого наро­ду — черні» -⁹⁶, що с яскравим свідченням існування соціальної нерівнос­ті серед запорозького козацтва. Одностайність рішення висловлювалася підкиданням угору шапок. Вищою судовою інстанцією був кошовий суд, який розглядав усі справи на основі звичаєвого права ²⁹⁷.

В умовах феодального способу виробництва ремісниче населення міст об’єднувалося в цехи — корпоративні організації, які регламентували не тільки виробництво і продаж ремісничих виробів, а й представляли інте­реси ремісників в органах міського самоврядування, права і обов’язки його членів, але й відносини ∙⅛i>κ ними, впливали па сімейний побут. Чле­ни цеху мусили дотримуватися суворої дисципліни, підкорятися цехміст­рові. Цехові ремісники організовували касу, куди вносили двічі на рік гроші ^2d8, які використовувалися па нужди цеху, для допомоги окремим членам тощо. Цех турбувався про сім’ї своїх померлих членів, допомагав їх дітям здобути професію. Він здійснював також контроль за виконан­ням рішень цехових сходок, штрафував своїх членів за провину, недотри­мання дисципліни, порушення правил статуту та ін. Члени цеху разом відзначали свята, збиралися на спільні трапези, поминали покійників. Одним з важливих обрядів в цехах було посвячення в майстри. Після тривалого навчання учень ставав підмайстром і мусив попрацювати з майстром два роки, а потім представити членам цеху свої вироби, по якому можна було судити про рівень його майстерності. Якщо члени цеху були задоволені його виробом, то приймали в цех. В церемонії прийняття підмайстра в цех дослідники вбачають відгомін давніх традицій, коли молоді люди проходили через різні фізичні та морально-психологічні ви­пробування, перш ніж ставали повноправними членами колективу ²⁹⁹.

Багато спільного зі звичаями цехів мали й українські братства — громадські організації міщанства, які не обмежувалися питаннями вироб­ничої діяльності, а ставили па меті боротьбу за свої соціальні і націо­нально-релігійні інтереси. Одне з найбільш організованих і старіших братств було Львівське, яке оформилося в 1585 р. Членом братства могли бути всі бажаючі. При вступі вони вносили в братську казну шість гро­шей, на основі цих внесків та пожертвувань утворювався фонд взаємо­допомоги. Раз на місяць братство збиралося на свої засідання, на яких вирішувалися важливі громадські справи — організація школи, друкарні, протидії католицькому духовенству, бюргерському уряду м. Львова. Чле­ни братства брали участь у виконанні спільних обрядів. Братство дбало про своїх членів, надавало матеріальну допомогу біднішим, турбувалося про вдів і сиріт. У Львівській братській школі багато дітей вчилося па кошт братства. Воно також брало на себе обов’язок навчати сиріт ремес­лу, одягати їх і платити за навчання майстрам. Наприкінці XVI — па початку XVII ст. братства виникли і діяли в багатьох містах Галичини, на Волині, у Києві.

Існували також молодіжні парубочі братства, які об’єднували пра­вославну молодь з метою виховання її в доброчинності, прилученні до вирішення громадських справ. Діяльність братств була одним з проявів етнічної самосвідомості української народності, яка консолідувалася в різних формах для боротьби проти соціального та національно-релігійно­го гніту. В таких організаціях, як цехи, братства, розвивалися почуття трудової взаємодопомоги, усвідомлювалася необхідність єднання сил для того, щоб відстояти своє право па існування як етнічної спільності.

Звичай трудової взаємодопомоги — толоки, коли для виконання тру­домістких робіт, наприклад будівництва оселі, прокладання доріг, зведен­ня греблі тощо, скликалися члени сільської громади, які допомагали безкоштовно, був характерний для української народності. Господар повинен був пригостити всіх, хто брав участь у толоці. Звичай толоки прагнули широко впровадити магнати і шляхта, розглядаючи її як додат­кові робочі дні, які селяни поза іншими повинностями мали відробляти на землевласника.

В цілому, цей звичай свідчить про наявність елементів колективізму, які були властиві психології трудового народу.

Отже, система обрядів і звучаїв української народності, складалася па основі давніх язичницьких вірувань та пов'язаних з ними обрядів, вла­стивих слов’янам ще на ранніх етапах суспільного розвитку. Вона увібра­ла в себе також риси, характерні для духовної культури східнослов'ян­ських племен та давньоруської народності. Саме цим і пояснюється існу­вання в обрядовій культурі української народності елементів, які є спіль­ними або мають подібні аналоги в культурах інших слов'янських етносів. Але одночасно протягом XIII— першої половини XVII ст. система обрядів і звичаїв набрала яскравого етнічного забарвлення, характерного саме для української народності. В обрядах та звичаях закріпилися морально-етич­ні норми, властиві українському народові.