4. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ХУДОЖНЬОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОСТІ

Основні напрями формування художньої культури української народності (XIII — перша половина XVIT ст.)

У процесі формування української народності поряд з традиційною обрядовою, яку можна з повним правом назвати народною, оскільки у феодальному суспільстві па ранньому етапі його становлення ще не існу­вало замкнутих меж між різними становими групами і дотримання звича­їв та обрядів поширювалося в тій чи іншій мірі на всіх членів суспільст­ва, складалася художня культура.

Для феодального суспільства характерний особливий тип культури, який визначався в тій чи іншій мірі рівнем розвитку продуктивних сил, особливостями суспільних відносин та світогляду. В епоху середньовіччя світоглядні функції виконувала релігія, оскільки, як відзначав Ф. Ен­гельс, середні віки «знали лише одну форму ідеології: релігію і теоло­гію» ³⁰°. Тому релігійні уявлення накладали карб на естетичні смаки і уподобання, позначалися па рівні знань про навколишню природу, жан­ровій структурі художньої культури, переломлювалися в засобах засвоєн­ня і розподілу культурних надбань різними соціальними групами насе­лення. Ці основні риси культури, характерної для середньовіччя, дозво­ляють стверджувати про наявність типологічної спільності між культу­рами тих народів, які знаходяться на одному й тому ж етапі свого історичного розвитку. Одночасно в кожній культурі при наявності спіль­ного вироблялися свої специфічні риси, що дає можливість говорити про етнічну приналежність тієї чи іншої культури.

В процесі становлення художньої культури української народності можна виділити два основних етапи. Це XIlI—XV ст., коли культура в цілому зберігала давньоруську основу у всіх сферах, особливо в літера­турі, книгоиисапні, і XVI — перша половина XVII ст.—- закріплення стій­ких етнічних ознак у систему, які стають характерними саме для україн­ської художньої культури.

На першому етапі основними осередками розвитку культури, як і в попередні часи, залишалися князівські двори, монастирі, де зосере­джувалися освічені люди, велося літописання, переписувалися й перекла­далися книги, розвивалися архітектура, живопис. Зі зміною політичної ситуації па південно-західних землях у зв’язку з піднесенням удільних князівств з’являється ряд нових культурних центрів. Поряд із Києвом і Черніговом важливу роль починають відігравати міста Галицької землі, насамперед Галич, Холм, Перемишль, а пізніше Львів, Волинської — Во­лодимир, Луцьк, а також Иовгород-Сіперський. Незважаючи па руйнуван­ня і спустошення внаслідок нашестя мои голо-татарських феодалів, Київ продовжував зберігати свої традиції у духовному житті східносло­в’янських народів.

Поява нових культурних центрів свідчить про процеси політичної консолідації південно-західних земель, які мали місце в XIII ст. IIa роль політичного спадкоємця Києва претендувало Галицько-Волинське князів­ство, яке досягло найбільшої могутності за часів Данила Галицького (1237—1264). В Галичині будується й укріплюється ряд міст, створює­ться своя галицька архітектурна школа з характерними для неї засобами будівельної техніки — камінної кладки на розчині з вапна з домішками каміппя-вапняка ³°^,. В архітектурних спорудах Галичини XIII ст. помітні впливи романо-готичного стилю.

В літературі, зокрема в літописанні та книгописанні. продовжували­ся давньоруські традиції. Найвизначнішою пам’яткою є Галицько-Волин­ський літопис (кінець XIII ст.), в якому відображені події політичного і культурного життя Галицько-Волинської землі від 1201 до 1292 р.

При князівських дворах розвивалася ділова писемність, виробився стиль дипломатичних докумептів-грамот, який в наступні часи закріпив­ся у Великому князівстві Литовському. Князівські двори були центрами, де складався дружинний епос, тому невипадково дослідники шукають автора «Слова о полку Ігоревім» серед вихідців з Галицько-Волинської землі. Значного рівня досяг живопис, до найцінніших пам’яток галицько- волинської школи належить Волинська богоматір (XIII ст.).

Зміна політичної ситуації па українських землях у XIV-XV ст., коли більшіств з них опинилася під владою Польського королівства та Литовського князівства, позначилася па шляхах формування і розвитку культури української народності. Необхідно зазначити, що на тих землях, які ввійшли до складу Литовського князівства, зберігалися узвичаєві традиції, юридичні норми, мова. Вони були певиою мірою сприйняті литов­ською князівського верхівкою і піднесені до рівня державних, зокрема ділова мова.

З одного боку, перебування української народності під владою іно­земних феодалів, загроза турецько-татарської агресії обумовили тривалу визвольну боротьбу. Цей фактор у багатьох випадках позначався на ет­нічній специфіці культури української народності. З іншого — на укра­їнських землях відбувався активний процес взаємозбагачення культурни­ми цінностями інших народів і не тільки етнічно споріднених, але також тих, які належали до іншої, так званої латинської культурно-політичної спільності, в яку входили західноєвропейські народи.

В XIV-XV ст. залежно від політичного життя — відновлення уділь­них князівств та земель в складі Великого князівства Литовського, на перші місця висуваються такі культурно-ідеологічні осередки, як Київ, Луцьк. На західних землях в складі Польського королівства — Львів, Кам’янець. Наприкінці XIV — на початку XV ст. у Києві створюється ряд літературних та кнпгописних пам’яток, які мають загальне східно­слов’янське значення. Це Київська Псалтир, переписана в 1397 р. дяком Спиридоном, ілюстрована була більш як 300 мініатюрами на старо- та новозавітні темп, прикрашена заставкою. На думку Г. Н. Логвина, в цьо­му творі поряд з «традиціями високого мистецтва XI—XII ст. поетично втілена людяність, поривання до краси, добра і справедливості» ³°⁶. В 1406 р. у Києві було укладено «Києво-Печерський Патерик» (Арсепів- ська редакція) — популярний на східнослов’янських землях збірник жи­тій печерських святих. Пізніше внаслідок переробок і доповнень в 1462 р. була укладена друга Касіанівська редакція ³°⁷.

Пожвавленню культурного життя наприкінці XIV — па початку XV ст.

Книжна писемність і література не залишились у колі пам'ятників, відомих з давньоруських часів. Характерно, що саме наприкінці XIV — на початку XV ст. на українських землях, а саме в Києві, було здійснено ряд перекладів наукових трактатів — філософські твори Моїсея Маймоні- да і Аль-Газалі (XII—XIII ст.), астрономічний трактат «Шестокрил», псевдоарістолева «Тайная тайних», де на основі вчення Арістотеля викла­далося трактування питань біології, метафізики, політики ^30s. Ці твори стали відомі в Новгороді, вони справили вплив на поширення там в ос­танній чверті XIV ст. єретичних течій ³⁰⁹.

Протягом XIV—XV ст. формуються нові риси в культовій та обо­ронній архітектурі. Вони яскраво проявилися у замкових спорудах Воли­ні, церквах Галичини, Закарпаття, де помітне прагнення майстрів відійти від традиційної крещатокупольної системи. Продовжували розвиватися традиційні жанри в живопису — фресковий розпис, іконопис, визначили­ся основні школи в живопису — київська, волинська, львівська. Україн­ські майстри запрошувалися прикрашати католицькі костьоли. Волин­ський художник Андрій зі своїми майстрами розписав каплицю св. Тройці в Люблінському замку, українськими майстрами були розписані каплиця на Вавелі в Кракові, костьол Віслнцької колегіати.

З другої половини XV ст., як відзначав Ф. Енгельс, розпочалася нова епоха в історії західноєвропейських народів. Це епоха Відродження, «яка створила в Європі великі монархії, зламала духовну диктатуру наші, вос­кресила грецьку древність і разом з нею викликала до життя величезний розвиток мистецтва в повий час» ^3,1. Цей культурно-ідеологічний рух роз­почався в Італії, охопив країни Західної та Центральної Європи. Суть його полягала у зміні світосприйняття і ціннісної орієнтації мистецтва. Середньовічна культура, в центрі якої знаходився бог, поступово пере­орієнтовується на людину з її земними справами. Відродження поклало початок секуляризації духовного життя, поступовому його звільненню з-під влади церкви. Ідеологічною течією його був гуманізм, який утвер­джував здатність людського розуму до пізнання природи і своєї суті, проповідував ідеал активної людини. Гуманісти вважали критерієм став­лення до людини не знатність її походження, а рівень освіченості, су­спільно-корисну працю. З епохою Відродження пов'язане становлення в Європі національних держав і формування національних культур.

Вплив гуманістичних ідей на розвиток української культури в XV — першій половині XVI ст. позначався на діяльності окремих письменни­ків і вчених, які здобували освіту в Краківському, Празькому та універ­ситетах Італії. Серед них доктори медицини і філософії, викладачі Кра­ківського університету Мартин з Журавиці^3|2, який організував там в 1450 р. кафедру математичних наук, Юрій Дрогобич — професор астроно­мії і медицини (1487—1494) ³¹³, автор першого відомого на сьогодні на­укового трактату з астрономії, що вийшов з-під пера вихідця з України, першій половині XVI ст. гуманістичними ідеями була проникнута творчість ішсьмепника-публіциста Станіслава Ожеховського і поета Пав­ла Русина (Пропелера) з Кросно. Вони зверталися до античної літера­турної спадщини, коментували поетів-гуманістів.

З другої половини XVI ст. під впливом соціально-економічного і по­літичного розвитку гуманістичні ідеї поступово утверджуються у всіх сферах художньої культури — освіті, літературі, мистецтві. Вони були співзвучні визвольнії! боротьбі і породжувалися нею, оскільки песлп по­вий погляд на людину і її місце в суспільстві, розкривали перед нею її творчі можливості. На етані завершення формування української народ­ності гуманістичний світогляд зайняв домінуюче місце в її культурі, обу­мовив специфіку жанрової структури, літератури, живопису, естетичні уявлення та етичні норми.

Під вплпвом ідей епохи Відродження на українських землях поси­лився інтерес до розвитку освіти, поглиблення наукових знань, розпочи­нається книгодрукування, розширюються культурні зв’язки з іншими па­родами як етнічно спорідненими, так і західноєвропейськими. Оскільки релігія зберігала ще свої світоглядні функції, то взаємозбагачення до­свідом і досягненнями інших народів, що є однією з необхідних переду­мов культурного розвитку, наштовхувалося на релігійну упередженість, проте розрив середньовічного характеру культури вже став неминучим, хоча вона продовжувала ще зберігати стару форму.

Книгодрукування, освіта, наукові знання. Для дальшого розвитку культури, зокрема освіти, поширення наукових знань, значення книго­друкування важко переоцінити. Виникнення книгодрукування К. Маркс розглядав як «одну з передумов буржуазного розвитку» ^3u. Початок кни­годрукування на Україні пов’язаний з іменем російського першодрукаря Івана Федорова. Опублікувавши в 1564 р. в Москві «Апостол», який став першою точно датованою книгою, виданою в Росії, а також Часослав (1565) Іван Федоров разом із своїм помічником білорусом Петром Мсти- славцем змушений був покинути Москву й переїхати в Білорусію, де вони продовжили книгодрукування в Заблудові, маєтку Г. Ходкевича. Близько 1572 р.³¹⁵ Іван Федоров переїхав до Львова — одного з найбіль­ших і економічно розвинутих міст України, культурного центру західних земель, де й була організована друкарня. В 1574 р. Іван Федоров опублі­кував першу книгу на Україні — «Апостол». Ця книга поширювалася не лише в межах українських земель, а й у Білорусії й Росії.

В тому ж році Іван Федоров видав у Львові і перший па східносло­в'янських землях буквар, започаткувавши традицію видання учбових по­сібників, яка продовжувалася в наступні часи друкарями і видавцями на всіх східнослов’янських землях. Ця невелика книжечка значно приско­рювала процес навчання читанню і письму, була доступна для різних верств населення й знаменувала собою повий етап у поширенні грамот­ності.

Дальша діяльність Івана Федорова була пов’язана з Острогом, який з останньої третини XVI ст. стає одним з провідних культурно-ідеологіч­них осередків на Україні. Його діячі, серед яких поряд з Іваном Федоро­вым були такі відомі письменники, поети, перекладачі, редактори як Ге­расим Смотрицькпй, Василь Сурозький. Дем’ян Наливайко, внесли вели­кий вклад у визначення шляхів розвитку української культури, її взаємо­зв’язку з визвольним рухом ^3,6. Тут при матеріальній підготовці одного з найбільших українських магнатів Костянтина Острозького була органі­зована друкарня і школа, яку сучасники називали академією. Острозька школа поклала початок новому типу школи — слов’яно-греко-латинської, яка протягом тривалого часу була характерною для ВИЩОЇ освіти на схід­нослов’янських землях.

Традиційні і узвичаєні на східнослов’янських землях елементарні школи при церквах, де дяки навчали читати і писати церковнослов'ян­ською мовою, рахунку, співу, вже пе відповідали вимогам часу, хоча й забезпечували певний рівень грамотності серед різних соціальних про­шарків. Розвиток продуктивних сил, поширення товарно-грошових від­носин, а також завдання ідеологічної боротьби проти експансії католи­цизму та уніатства обумовили необхідність створення нового тину ніколи, в якій би давні традиції поєднувалися з позитивними досягненнями за­хідноєвропейської, в першу чергу польської школи. На таку школу по­кладалися завдання протистояти полонізації і окатоличенню, виховувати молодь у дусі глибокого патріотизму, здатну до активної боротьби за своє національне звільнення. Характерно, що за розв’язання цього завдання взялося не духовенство, яке сучасники критикували за недбалість і лінії* вість^3l7, а світські кола — окремі магнати, шляхта і особливо міщапп. Все це розширяло соціальну базу культурно-освітнього руху і сприяло поглибленню світської течії у всіх сферах духовного життя.

Острозька школа була заснована близько 1575 р. В її програму поряд із церковнослов’янською і грецькою мовами входило вивчення також латинської, що виконувала функції міжнародної мови, була мовою науки і літератури в країнах Західної і Центральної Європи, а в Речі Посполи­тій також мовою судових і адміністративних органів. Без її знання не­можливо було ознайомитися з культурними досягненнями західноєвропей­ських народів. Поряд з мовами в Острозькій школі вивчали діалектику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, музику, тобто курс так званих семи вільних наук. За своїм рівнем це була середня школа з еле­ментами вищої, оскільки в пій удосконалювалися в пауках люди, які вже мали певну освіту ^3,8.

Наприкінці XVl ст. справа шкільної освіти переходить до рук міщан, які для захисту своїх станових та національно-релігійних інтересів ство­рюють громадські організації — братства. В боротьбі проти соціального та національно-релігійного гніту братства надавали значної уваги органі­зації шкіл, друкарень, розглядаючи їх як дійовий засіб збереження своєї мови, віри, звичаїв. У цей період братські школи діяли у Львові, Луцьку, Києві, в деяких містах Галичини ^3,9. В програму братських шкіл, зокрема таких, як Львівська, Київська, Луцька, входило вивчення церковнослов’­янської, латинської і польської мов, діалектики, риторики, арифметики, астрономії, музики, тобто також вивчався курс семи вільних наук, харак­терний для середніх шкіл того часу. Братства прагнули зробити свої шко­ли загальнодоступними для всіх станів, убогі і сироти вчилися на кошт цих організацій. Педагогічні принципи братських шкіл були пронпкнуті гуманістичними ідеями, усвідомленням цінності людської особистості, суспільної значимості виховання та освіти. В статуті Львівської братської школи відзначалося, що «учити и любити дидаскал маєт дѣти вси зарав- но, яко сынов богатых, так и сирот убогих* ³²⁰. Похвали заслуговували лише ті учні, які досягли найбільших успіхів, вопи ж мали право сидіти в школі на перших місцях: «который болше умѣет сидѣти будет вище бы и барзо ниш був* ³²¹.

Братські школи України, як і Білорусії, відіграли важливу роль не лише в поширенні освіти, знань, розвитку культури в цілому. Вони спри­яли формуванню етнічної свідомості, що в свою чергу позначалося на поглибленні визвольного руху. Набутий в процесі діяльності Острозької і братських шкіл досвід, підтвердження доцільності і необхідності CTBO- рения саме такої школи, в якій поєднувалися власні традиції з позитив­ним досягненням західноєвропейських шкіл, а також назрілі суспільно- політичні вимоги обумовили появу Київської колегії (1632), яка з часом стала першою вищою школою на східнослов’янських землях. За програ­мою і рівнем викладання колегія наближалася до тогочасних вищих учбових закладів незважаючи на те, що правлячі кола Речі Посполитої і католицька церква перешкоджали її діяльності.

Київська колегія з перших днів свого існування стає осередком куль­турного і суспільно-політичного життя. В її стінах утверджувалися есте­тичні принципи нового художнього стилю — барокко, розроблялись пере­дові політичні і філософські ідеї. Викладачі філософії Й. Конапович-Гор- бацькнй, І. Гізель та ін. ставили за мету дати критику філософським вченням і концепціям, якими обгрунтовувалися експансіоністські устрем­ління Ватікану і польської шляхти ³²². Разом з тим філософська думка в Київській колегії вийшла далеко за межі схоластики. В ній відобразило­ся усвідомлення людством своїх творчих можливостей, здатності до піз­нання і перебудови світу, цінності людського життя, хоча все це було іце прибрано в ідеалістичну форму.

Діячі Київської колегії внесли великий вклад в ідеологічну підго­товку визвольної війни і повалення влади Польщі. Вони проповідували ідею східнослов’янської єдності, яка грунтувалася на усвідомленні спіль­ності етнічного походження, близькості мови і культур українського, ро­сійського і білоруського народів, а також всеслов’янського єднання перед загрозою турецько-татарської агресії. Київська колегія відіграла також велику роль у зміцненні культурних взаємин між трьома народами, роз­витку культурних контактів із західними та південними слов’янами, а також Молдавією і Валахією.

Система освіти, яка почала складатися на українських землях в XVI ст.. включала й інші школи — католицькі, протестантські, уніатські. Незважаючи на те що вони викопували інші ідеологічні завдання, ці шко­ли також сприяли поширенню освіти, культурному обміну між тими ет­нічними групами, які проживали на українських землях.

Діяльність різних за характером шкіл у кінці XVI — першій полови­ні XVII ст. забезпечила певний рівень грамотності серед різних соціаль­них верств. Невипадково Павло Алеппський з неабияким здивуванням від­значав, що «в країні козаків всі вони, за винятком небагатьох, навіть біль­шість їх дружин і дочок вміють читати і знають порядок церковних служб і церковні наспіви» ³ⁱ³.

Наукові знання, незважаючи па їх обмежений характер, оскільки наука ще не відокремилася від богослов’я і філософії, удосконалювалися й розвивалися на основі практичного освоєння й пізнання природи. Дже­релом природничих знань продовжували залишатися такі збірники, як «ПІестоднев» Іоанна екзарха Болгарського, «Фізіолог», «Християнська топографія» Козьм и Індикоплава, які з’явились на Русі в X-XII ст. Еле­менти античних наукових знань, що містилися в них, особливо в «Шесто- дневі» ³²⁴, використовувались для обгрунтування основних космологічних положень християнства. В дусі християнських уявлень про будову все­світу розвивалася астрономія, чи астрологія, яка вивчала положення пла­нет, оскільки вважалося, що їх знаходження впливає на долю людини. Прикладне значення астрономія мала для вирахування пасхалій — цер­ковних свят. Основи астрономії (астрології) викладалися в школах того часу.

Процес пізнання людством природи хоча й поступово, але збагачу­вався новими відкриттями. В середині XVl ст. польським вченим М. Ko- пери і ком було обгрунтовано нову геліоцентричну систему будови всесвіту, яка заперечувала геоцентричну систему Птолемея. Незважаючи на те іцо церква перешкоджала утвердженню передових ідей, система М. Коперні- ка згадувалася як антипод прийнятих християнством поглядів па все­світ у філософському курсі Інокентія Гізеля (1647) ^82β.

Рівень математичних зпапь протягом тривалого часу обмежувався практичними потребами. У школах навчали рахунку, чотирьом арифме­тичним діям з цілими числами, знайомили з кириличною, арабською та римською нумерацією ³²⁶. Ширшим і глибшим був курс, який читався в Київській колегії, уривки його наведені в рукописі, що належав відомому культурно-освітньому діячеві білорусу Симеону Полоцькому. В середині XVII ст. він навчався в колегії. У рукописі розглядаються питання нуме­рації, наведені правила виконання основних арифметичних дій, приклади розв’язання задач, вміщений невеликий астрономо-фізичний трактат «Про світ і небо» ³²⁷.

У філософських курсах, які читалися в Київській колегії, виклада­лися натурфілософія, де інтерпретувалися різні поняття живої природи, її властивостей, аналізувався рослинний і тваринний світ. Київські вчені опиралися на філософську спадщину Арістотеля, розвивали його думки в теорії пізнання ³²⁸.

У процесі практичної діяльності накопичувалися наукові знання в галузі хімії, прикладної механіки, фізики тіла. В будівельній техніці на практиці виробилися й закріпилися основні вимоги до надійності і міц­ності конструкцій. Ці знання передавалися від покоління до покоління, про що свідчать архітектурні пам’ятки тих часів. Проте природознавство ще перебувало під виливом середньовічних уявлень про світ як про не­змінний і створений богом. Звільнення природознавства від теології Ф. Енгельс починав з епохи Відродження, коли «на перше місце ви­сунулася механіка земних і небесних тіл» ³²⁹.

Певний вклад у поширення передових наукових ідей поряд з Київ­ською колегією внесли Віленська і Замойська академії, де навчалося багато виходців з України. В стінах Віденської академії розроблялися питання техніки будівництва, фортифікації, військової справи ³³⁰, вчені опиралися на праці Галілея в галузі механіки. В Замойській академії, заснованій в 1593 р., був медичний факультет. Медичну освіту в західно­європейських університетах здобуло чимало виходців з України, які ста­ли докторами медицини і філософії. Проте в лікуванні хвороб основну роль відігравала народна медицина, яка опиралася на багатовіковий прак­тичний досвід, не виключаючи також таких засобів, як магія — різні «за­говори», «відвороти» та ін.

В поширенні освіти і знань, в організації ідеологічної протидії като­лицькій експансії велику роль відіграло книгодрукування. З часу свого виникнення воно перебувало під впливом світської течії. Наприкінці XVI — першій половині XVII ст. па українських землях діяло 25 друка­рень, 17 з яких видавали книги церковнослов’янською і українською мовами, 6 друкарень були власністю поляків, по одній мали вірмени і протестанти ³³¹. Це були монастирські, братські і приватні друкарні, які видавали церковнослужбову, богословську, учбову, полемічну, віршову літературу. Справу першодрукаря продовжило Львівське братство, яке відразу після свого створення (1585) зайнялося збором коштів для вику­пу друкарні Івана Федорова, заставленої після його смерті. Першим ви­данням Львівської братської друкарні стала греко-слов’япська граматика (1591). Навколо Львівського братства виник культурно-освітній осере­док, члени якого були вчителями, письменниками, вченими, нерекладача- ми, редакторами. Серед них — Стефан і Лаврентій Зизаній, Памво Берин­да, Іоаникій Волкович, Іван Борецький.

У першій половині XVIl ст. провідне місце в книгодрукуванні нале­жало друкарні Києво-Печерського монастиря. Для організації друкарні архімандрит Єлпсей Плетенецькпй запросив освічених людей зі Львова — Памво Беринду, Лаврентія Зизанія, з Острога — вихованця Падуанського університету, знавця грецької мови Кипріана. Велику роль відіграв Іван (Iob) Борецький, вчитель і ректор Львівської братської ніколи, який став першим ректором Київської братської школи, а згодом митрополи­том, а також Захарія Конистенський, Tapaciii Земка. Міграція культур­но-освітніх діячів з основних культурно-освітніх центрів — Острозького, Львівського, Київського, сприяла виробленню і закріпленню єдиних рис в культурі української народності.

Українські видапня кінця XVI — першої половини XVII ст. викли­кали інтерес не лише своїм змістом, а й високим поліграфічним рівнем, мистецтвом оформлення. В Острозі була опублікована вперше слов’ян­ською мовою Біблія (1581). яка поширювалася серед усіх слов’янських народів, була відома в Західній Європі ³³². З Київської друкарні вийшли ряд богословських творів, які також вперше друкувалися церковносло­в'янською мовою. їх видавці розраховували не лише на східнослов’ян­ського читача, але й на південних слов’ян. Важливе значення мав той факт, іцо на Україні було започатковане видання учбової літератури — букварів, граматик, словників, інтерес до яких зростав як на східносло­в'янських землях, так і серед південних слов’ян.

В оформленні книг застосовувалися гравюри, сюжети яких не обме­жувалися новозавітніми темами. Книги прикрашалися заставками, кін­цівками. ініціальними літерами, в мотивах яких є багато спільного з на­родним мистецтвом — стилізовані квіти, гілки вазона, грона винограду та ін., з’являються також нові сюжети — голівки сирен, сатирів, ангелів, архітектурні споруди, пейзаж, що свідчить про становлення рис нового художнього стилю — барокко ³³³.

Книгодрукування на Україні розвивалося в тісних взаємозв’язках із книгодрукуванням в Росії та Білорусії. Про це свідчить і діяльність пер­шодрукаря Івана Федорова, передрук і поширення книг незалежно від місця видання на всіх східнослов’янських землях. Разом з тим в україн­ській друкованій, як і в рукописній книзі, склалися свої традиції, особли­во в мистецтві оформлення, яке багато чого запозичувало з народного декоративно-ужиткового мистецтва, що дає підставу стверджувати про вплив народних естетичних смаків па формування художньої культури української народності.

Усна народна творчість та література. Етнічна специфіка духовної культури кожного народу найповніше проявляється у фольклорі. Поряд з узвичаєною народною творчістю — легендами, казками, ліричними та соціально-побутовими піснями, в яких звучать вічні мотиви боротьби доб­ра і зла, тонкого ліризму, любові до природи,— відображені усталені в народі етичні норми поваги до батьків, старших, почуття честі і справед­ливості. Українська народність стала творцем героїчного епосу — дум та історичних пісень. Поява їх пов’язана в основному з боротьбою героїчного українського народу проти турецько-татарської агресії та польсько- шляхетського панування, виникненням козацтва та Запорозької Січі. Можливо, думи мали місце і в давньоруські часи, епос яких нропикпутий героїкою боротьби проти половців. Так, «Слово о полку Ігоревім» (XII ст.) «з українськими думами єднають ті ж самі ритми, образи, нарешті характер і дух» ³³⁴.

У польській літературі XVI ст., де збереглося багато згадок про українські думи, вони охарактеризовані як журливі пісні, складені на честь загиблого чи померлого лицаря, що виконувалися під супровід коб­зи³³*. Найстаріші українські думи виникли наприкінці XV ст. Перша згадка про думу вміщена в хроніці польського історика Сарницького під 1506 р.³³⁶.

Думи навіяні боротьбою проти турецько-татарської агресії. Це «Втеча трьох братів з Азова», «Плач невільників», «Самійло Кішка» та ін. В них оспівуються мужні лицарі, які не шкодують свого життя в боротьбі з ворогами, гідно зустрічають смерть. Думи пронизує туга за рідною землею, прагнення визволитися з неволі, повернутися «па простії дороги, на яснії зорі, на руський берег, на край веселий, межи мир хре­щений» ³³⁷. Думи цього циклу не пов’язані з конкретними історичними іменами. Так, відома дума про Байду лише пізніше увібрала деякі деталі з життя Дмитра Вишневецького ³³⁸.

Інша група дум виникла під впливом визвольної боротьби проти польсько-шляхетського панування. В них прослідковується більш тісний зв'язок з конкретними подіями і людьми, зокрема з Богданом Хмельниць­ким, який очолив визвольну боротьбу, та іншими народними героями.

Основною ідеєю дум була ідея рідної землі, яка в процесі боротьби проти турецько-татарської агресії та польсько-шляхетського панування трансформувалася в ідею незалежності, єдності пароду. Думам властиві н високі морально-етичні ідеали, яким мали слідувати члени суспіль­ства.

Незважаючи на те що думи навіяні сумними подіями — неволею, ка­торгою, героїчною смертю відважних козаків, втратою родини, вони прой­няті глибоким оптимізмом, ліричним світосприйманням, що було характер­ною рисою національної психології українського народу. Думи, як і вся українська пісенна творчість, багаті символікою, метафорами: «буйний вітер», «чисті роси», «дрібний дощик», «ясні зорі» тощо.

Думи виконувалися під кобзу чи бандуру співцями. Серед козацько­го війська були свої бандуристи, які й складали нові думи. Виконання дум, як вважають дослідники ³³⁹, вимагають надзвичайного музичного та­ланту і дара імпровізації, тому виконання їх доступне лише професійним кобзарям. Думи відрізняються від народних пісень особливою мелодій­ною будовою, що надає їм характеру народних голосінь або речетативних декламацій ³⁴°.

Серед східнослов’янських народів думи є витвором духовного генія української народності, хоча типологічно вони й подібні до епосу півден­но-слов’янських народів. Композиційною основою, поетикою думи рідня­ться з юнацькими і гайдуцькими піснями болгар і сербів³⁴¹, проте мають властиву лише їм поетичну форму. Близькі до дум і історичні пісні за змістом, ідейними мотивами, поетикою. Відгомін богатирського епосу про­слідковується і в українських народних казках, генетично пов’язаних з давньоруськими билинами. Це казки, в яких мужні лицарі ведуть бороть­бу зі зміями, чаклунами та in. В казках торжествує добро, справедли­вість над несправедливістю, перемагає мужність. Люди і звірі наділені кращими рисами — працелюбністю, повагою до старших, чуйністю і доб­рим серцем, тонким гумором. В народній творчості найповніше відобра­зилися естетичні і етичні уподобання та уявлення української народ­ності.

В XVl — першій половині XVII ст. відбувається процес формування нових жанрів у літературі, посилення в пій світських елементів. Проте в літописанні продовжуються давньоруські традиції. Протягом XV-XVI ст. літописання велося при дворі великого КНЯЗЯ литовського, літописи одержали назву «білорусько-литовських». Вони є спільними літера­турними пам’ятками як литовського, так і українського та білоруського народів.

Визначною пам’яткою українського літописання першої половини XVII ст. є Густинський літопис ³⁴², відомий в списку другої половини XVII ст. Густинський літопис написаний па основі давньоруських і Га­лицько-Волинського літописів, візантійських хронік І. Зопари. Г. Kypona- та, Кедрина, церковного історика Ц. Баронія, польських істориків Я. Длу- гоша, М. Кромера, М. Бельського, О. Гвапьїні, М. Стрийковського, а також полемічних творів кінця XVI — початку XVII ст., зокрема «Палінодії» За- харії Копистепського. Літопис розпочинається з легенди про заснування Києва, викладається історія запровадження християнства па Русі від по­дорожі апостола Андрія до Володимира Святославича.

Характерного особливістю Густинського літопису є наявність цілого ряду літературних вставок. Це розповідь про початок письменства, поход­ження назви Русь, козацтва, збереження в обрядовій культурі українсько­го народу язичницьких вірувань. Автор розповідає про святкування Купа­ла, колядування на Різдво, про шанування бога Ладо та іп. Цікава й пе­редмова до літопису, написана його переписувачем ієромонахом Густин- ського монастиря Михайлом Лосицьким. Посилаючись на давньогрецького поета Гомера віп пише про любов до своєї вітчизни, яка притягує людей як «магнес желѣзо». А цю любов передає історія, завдяки їй наступні покоління знають про славні діла своїх предків. Якби минулі діяння не були записані, писав М. Лосицький, то разом «з тілом без вісті все сходи­ло б в землю». Літопис можна розглядати як першу спробу в традиціях літописання осмислити політичний розвиток земель, на яких формувалася українська народність. Звернення до історичного минулого є одним із проявів росту етнічної самосвідомості, складовою частиною якої є усвідом­лення свого походження.

Характерно, що історичні сюжети мали місце і в інших жанрах, зокре­ма полемічній та віршованій літературі.

Розвиток полемічної літератури був викликаний загостренням ідей­ної боротьби проти католицької експансії, проголошенням та насильним насадженням уніатства. Полеміка між православними, з одного боку, та католиками і уніатами — з другого, велася не стільки навколо розхо­джень, які існували в догматах та обрядах між католицькою і православ­ною церквами, скільки навколо важливих питань громадського та культур­ного життя української народності. Письменникн-полемісти кінця XVI — початку XVII ст. Герасим і Мелет і й Смотрицькі. Іван Вишенський, Василь Суразький, анонімні автори «Перестороги», Клірик Острозький і Христо­фор Філалет, Захарія Копистепський в своїх творах відстоювали право ук­раїнської народності на свою віру, звичаї, мову. Вони гостро засуджували вище православне духовенство, яке, за висловом Івана Вишенського, «чревом, а пе духом офѣруе» ³⁴³, його користолюбство, моральний зане­пад, зраду інтересам українського народу. В полемічній літературі значна увага приділялася питанням розвитку освіти, книгодрукування. Харак­терно, що більшість письменннків-полемістів усвідомлювала необхідність розширення програм шкіл, організації шкільної освіти таким чином, щоб школи давали пе лише освіту на рівні того часу, але й були дійовим за­собом боротьби проти католицизму та уніатства.

Полемічні твори (як, наприклад, Івана Вишенського) написані образно, динамічно, з використанням різних художніх засобів — риторич­них, нагромадженням образів та ін. Письменники-полемісти широко вико- рпстовували народні прислів’я, примовки, в їх творах можна знайти деталі побуту української народності.

Ідейна спрямованість полемічних творів, відгук на важливі події гро­мадською та політичного життя, захист інтересів широких кіл суспіль­ства — все це надавало полемічній літературі самобутності. В ній найбільш повно проявився взаємозв'язок культури з визвольною боротьбою, відбився рівень етнічної самосвідомості. Характерно, що полемічна література є спільним надбанням української та білоруської культури, формування якої відбувалося в подібних історичних умовах, на основі єдиної духовної спадщини.

Поряд з полемічною наприкінці XVl — на початку XVII ст. розви­валася й віршова література. Східнослов’янські літератури знали вірші християнського походження — псалми, гімни³⁴⁴. Становлення світської віршованої літератури розпочалося в кінці XVI ст. з геральдичної та пенегіричної поезії.

Одним з найкращих зразків віршової літератури є « Btpnrb на жалос- ний погреб зацпого рицера Петра Конашевнча Сагайдачного» (1622), написані Касіяном Саковичем, ректором Київської братської школи. В ньо­му звучить громадянська ідея служіння Вітчизні, готовності до самопо­жертви заради її незалежності.

Віршована література відображає гуманістичні тенденції в розвитку української культури. Це і підвищений інтерес до античної літератури, звідки черпаються образи і символи, і звернення до людини, гімн її муж­ності, незламності духу, освіченості, готовності до самопожертви в ім’я захисту Вітчизни.

У цей період в українській літературі утвердився силабічний вірш, па основі якого в подальші часи розвинулася силаботопічна система вір­шування ^34δ.

Рисами етнічної своєрідності особливо відзначалися інтермедії, дра­матичні твори комедійного характеру, які виконувалися між актами сер­йозних драм. Перші відомі українські інтермедії були подані до драми Я. Гаватовича «Трагедія або візерунок смерті пресвятого Іоанна Хрес­тителя», поставленої у 1619 р. на ярмарці у містечку Кам’янка Струми- лова.

Інтермедії, як правило, не пов’язувалися зі змістом основної драми, сюжети їх часто бралися з народного життя. Звідси і їх персонажі — селяни, ремісники, слуги, простакуваті або ж хитрі, здатні ошукати бага­тих, знайти вихід з будь-якого становища. Необхідно зазначити, що ста­новлення літератури української народності відбувалося в тісних контак­тах з літературами інших слов’янських народів, в першу чергу білорусько­го та польського. Важливу роль у цьому відіграла Київська колегія, в про­грамах якої теоретично розроблялися основи поетики і риторики. В основ­них питаннях, тобто в розумінні природи поезії, її місця й ролі в суспіль­ному і духовному житті вони були не просто близькі до ренесансних літе­ратурних теорій, а генетично пов’язані з ними ^{3незважаючи на наявність яскравих деталей — одягу, предметів інтер’єру — притягають саме зо­браженням обличчя 3δ4.}

Наростання визвольного руху проти польсько-шляхетського пануван­ня та турецько-татарської агресії обумовили появу таких жанрів у ми­стецтві, як історичний та батальний. Це гравюра «Здобуття Кафи», вмі­щена в «Вѣршах» Насіяна Саковича, ряд так званих Козацьких По­кров — ікон «Покрова Богородиці», яка вважалася захисницею всіх уярм­лених і знедолених. На цих іконах зображалися запорозькі козаки, стар­шина, гетьмани. На перше місце в них виступають типові образи людей того часу, суспільний зміст їх переростає традиційну релігійну форму ^36a.

Естетичні уявлення і смаки народних мас найповніше розвинулися в народному малярстві. В трактуванні багатьох образів розпису дерев’я­ної церкви святого Духа в Потеличі (Галичина) зокрема теми «стра­стей», майстри виходили зі свого розуміння «божественного», яке вони переносили на земні справи. Тому тут зображені прості люди, які пере­живають тяжке горе втрати близьких. Ця тема була близька і зрозуміла трудовому людові, який жив у постійній небезпеці. Христос па розписах в Потеличі така ж людина, як і ремісник, на кошти якого розписувалася церква. З розписів дивляться типові обличчя з характерними зачісками, вусами, колоритно відображені негативні персонажі — стражники, фа­рисеї³⁵⁶. В народних картинах, таких, як «Козак Мамай» (найдавніша відома з них відноситься до XVll ст.), розкриваються народні ідеали вільної людини-козака, любов до природи, вони співзвучні українському фольклору.

Відчуття гармонії і краси українським народом відобразилися в де­коративно-прикладному мистецтві — гончарстві, вишивці, килимарстві, різьбленні по дереву, камені. Специфічні риси його, властиві саме україн­ському декоративно-прикладному мистецтву, склалися протягом XIV— XVI ст.³⁵⁷. У вишивках, ткацтві, гончарних виробах на Подніпров'ї, Воли­ні, Поліссі перевагу мали рослинні мотиви. На Поділлі, Північній Буко­вині, Прикарпатті переважав геометричний орнамент. Різноманітною бу­ла і техніка вишивання, як про це можна судити з зображень одягу па іконах XVI—XVII ст. У кольоровій гамі теж були свої особливості — чорний, червоний, білий (традиційні кольори одягу не лише східних, але й південних слов'ян). Вишивкою прикрашався одяг, предмети домашнього вжитку — рушники, скатертини, хустки, білизна ^35М. Розвивалося шитво золотими та срібними нитками, вироби з якого викопувалися на замов­лення церкви та заможних верств. В описах майна, тестаментах кінця XVI — першої половини XVIl ст. досить часто згадуються килими ³⁵⁹.

В гончарстві також кристалізувалися риси, характерні для україн­ського народно-декоративного мистецтва. Вже в XIII—XIV^r ст. па Подні­пров’ї виготовляли полив’яний — зелений і жовтий — посуд ³⁶⁰, кахлі, якими обкладалися печі в житлах магнатів, шляхти, міщан. Центрами виготовлення кахлів були Київ, Луцьк, Острог, Прикарпаття.

Невід’ємною частиною духовної культури є музика, в якій відбиваю­ться умови реального існування народності, риси психології, світосприй­няття і особливості структури мови. Для музичної культури української народності характерною особливістю став хоровпй спів. У цьому жанрі з кінця XVl ст. виникає і розвивається багатоголосся, так званий партес- ний спів — виконання твору по партіям. Співалися 12-голосні твори³⁶¹ (виконувалися в церквах під час служб). У поширенні багатоголосного співу велику роль відіграли братські школи. Острозька академія і Київ­ська колегія, до програми яких обов’язково входило навчання музиці, пе­редусім співу. В бібліотеках братств зберігалися партеси на декілька го­лосів. Музична культура української народності завдяки своїм художнім якостям справила вплив па розвиток музики, зокрема, в Росії, де в се­редині XVII ст. багатоголосний спів культивувався вихідцями з україн­ських земель, передусім із Києва ³⁶².

Розвивалася також, хоча і в дещо меншій мірі, інструментальна му­зика. Серед популярних у народі інструментів були так звані троїсті му­зики— скрипка, бубон і цимбали. Про такий ансамбль писав у своєму опису України Г. Боплан ³⁶³.

10 0—1090

Отже, художня культура української народності розвивалася па основі давньоруської культурної спадщини. Протягом тривалого часу в ній ішов процес кристалізації етнічних особливостей, які проявилися в народній творчості, літературі, мистецтві, архітектурі. Особливістю його було те, що формування духовної культури української народності на завершальному етані відбувалося в умовах наростання визвольної бороть­би, поширення гуманістичних ідей, що пронизувало всі сфери художньої культури. Незважаючи на наявність регіональних особливостей, етнічна єдність виявлялася в ідейному спрямуванні літературних і художніх тво­рів, вирішенні об’ємно-просторової композиції, в спільності будівельних прийомів.