5. НОВІ ЯВИЩА В ДУХОВНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ (ДРУГА ПОЛОВИНА Xvii-XVIII ст.)

Збагачення народних обрядів та звичаїв. Важливе значення для характе­ристики української культури другої половини XVII—XVIII ст. мають обряди та звичаї, у більшості яких все ще відчувався вплив давньорусь­ких традицій.

У другій половині XVII ст. поряд з так званою малою сім’єю існува­ла велика сім’я, що складалася з трьох-чотнрьох поколінь. Дуже часто батьки вирішували питання про одруження дітей, хоча поступово такий вплив батьків послаблювався ³⁶⁴. Остаточному розпаду великої родини па індивідуальні сім’ї сприяв розвиток на Україні капіталістичних вироб­ничих відносин. «Велика промисловість руйнує разом з економічним базисом старої сім’ї і відповідної йому сімейної праці і старі сімейні відносини»,—зазначав К. Маркс ³⁶⁵. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. індивідуальні сім’ї, як правило, поширювались у великих мі­стах України. У незначних містах, а також містечках цей процес прохо­див пізніше — наприкінці XVIII — па початку XIX ст.³⁶⁶

На свята в селах, як і в попередній період, влаштовувались різні розваги: гойдалки, ігрища, танці й музики та ін. Наприклад, існуючий звичай зустрічати весну описано так: «...как скоро весна станет оказыва­ться, в вечеру на улице собираются и разныя поют песни, означающія прошедшую зиму и открытіе весны, что называется веснянки спивать» ³⁶⁷.

Побут та дозвілля багатіїв все більше набували відмінних рис від простого народу: влаштовувались фейерверки, полювання, карточка гра тощо.

Українці продовжували зберігати пам’ять про стародавні слов’янські божества, влаштовуючи на їх честь свята. Так, продовжувало побутувати

свято па честь Купали — бога достатку ^3β9. Влітку відзначалися так звані зелені свята, з якими пов’язувався ряд народних вірувань, звичаїв та обрядів ³⁷°.

Значним багатством і різноманітністю відзначався цикл новорічної обрядовості. Напередодні різдва в кожній хаті влаштовувалась вечеря — «кутя». Варились обрядові страви (каша й узвар). Вечеряти сідали після заходу сонця. На стіл клали сіно, покривали скатертю, а потім вже ста­вили страви ^37!. Після вечері починалось колядування: «...поют под окош­ками разные песни, изъясняющія хозяину дома какую похвалу, полу­чая за то малое денежное награждение» ³⁷², Подібна «кутя», але з пиро­гами (як правило, їх випікали 12), влаштовувалась і під Новий рік ³⁷³. Ді­ти на це свято ходили «засівати» — заходили до хати й розкидали зерно, яке хазяїн зберігав до весни, а потім змішував зі своїм зерном і засівав поле ³⁷⁴.

Навесні відзначалося ще одне свято — Великдень. Напередодні свята (у суботу) жінки пекли святковий хліб — «паску» ^37δ, робили «писанки», ковбаси тощо ^37β.

Велике місце в житті українського народу посідали обряди та звичаї, пов'язані з народженням дитини, одруженням та похованням. Вони май­же не змінилися за наступні століття.

Нові сюжети в народній творчості. Усна народна творчість другої по­ловини ХѴІІ—ХѴПІ ст. відобразила найголовніші події тієї доби: ви­звольну боротьбу українського народу проти іноземних поневолювачів, антифеодальні виступи народних мас, соціально-побутові відносини в то­гочасному суспільстві, що становить пе тільки історпко-фольклорний.

У процесі антифеодальної та визвольної боротьби значно розширив­ся світогляд народних мас України, зросла їх етнічна самосвідомість, що знайшло яскраві прояви в історичних думах та піснях. «Тільки там з’яв­лялась багата народна поезія, де маса народу... хвилювалась сильними і благородними почуттями, де відбувались силою народу великі події» ³⁷⁷. Саме такою визначною подією в житті українського народу була визволь­на війна 1648—1654 рр. Історичні події середини XVIl ст. знайшли ві­дображення в таких думах, як «Хмельницький і Барабаш», «Корсунська перемога», «Богдан Хмельницький і Василь молдавський», «Білоцерків­ський мир і нове повстання проти польської шляхти», «Іван Богун», «Про смерть Богдана Хмельницького» та ін.³⁷⁸. Всі вони пройняті ви­звольним духом, ненавистю до шляхетських поневолювачів, об’єднавчими прагненнями:

Гей, паяє Хмельницький, Отамане чигиринський. Батьку козацький! Звели нам під москалів тікати, Або звели нам з ляхами великий бунт зривати!³⁷⁹

У циклі дум цього періоду створено узагальненні! образ українського народу, іцо було новим явищем у фольклорі. Так, у думі «Хмельницький і Барабаш» змальовано епічні образи двох основних сил українського ет­носу, які вели між собою непримиренну боротьбу. Тому зіткнення Хмель­ницького з Барабашем сприймається як художнє відображення боротьби, що точилася на Україні напередодні і в роки визвольної війни. Перемога Хмельницького над Барабашем — це перемога патріотично настроєних сил, які були виразниками народних ідеалів. Такі вислови у думі, як «християнська віра», рівнозначні поняттю «український народ», а закли­ки постояти за «християнську віру» означали піднятися па боротьбу за національне визволення ³⁸°.

Події визвольної війни українського народу відбиті також і в на­родних історичних піснях: «Розлилися круті бережечки», «Засвистали ко­заченьки», «Ой з города, з Немирова», «Чи не той то Хміль» та багато інших³⁸¹.

В історичних піснях цієї доби створено образи соратників Богдана Хмельницького—Максима Кривоноса, Данила Нечая, Нестора Морозен­ка, Івана Сірка, які відіграли важливу роль у звільненні України від шля­хетської Польщі ³⁸³.

Весь героїчний епос періоду визвольної війни 1648—1654 рр. про­ймає патріотична ідея визволення батьківщини від іноземних поневолю­вачів. У думах і піснях яскраво відбито усвідомлення належності народу до українського етносу, його любов до рідної батьківщини.

Другим великим циклом народної пісенності були думи та пісні на соціальну тематику. Іван Франко зазначав: «Щодо дум, то з другої поло­вини XVII віка маємо найкращу пам’ятку кобзарської творчості в думах про Ганджу Лндибера, Хведора Безродного і козака Голоту. Кожна з тих дум рисує нам козака па суспільному тлі» ³⁸⁴. Простим козакам ставало жити дедалі гірше: їх утискували не лише гетьманська адміністрація і царська влада, а й свої «дуки-сребраники» ³⁸⁵. Народні маси розуміли, що на зміну польській шляхті прийшли нові феодали — козацька старшина. Особливо гостру реакцію серед народу викликало запровадження і посту­пове зростання панщини, що була однією з найжорстокіших форм соці­ального визиску ^38δ:

І в неділю пораненько У ВСІ ДЗВОНИ ДЗВОНЯТЬ,— Отамани з козаками На панщину гонять ³⁸⁷.

В багатьох думах та піснях міститься заклик до боротьби проти визискувачів:

Економе, економе, Буде тобі лихо. Прийде час, що й ми тебе Будем добре бити! ³⁸⁸.

Слід зазначити, що у XVIII ст. народна творчість поступово почала підноситись до соціально-філософського осмислення феодально-кріпосни­цької дійсності. Так, у пісні «Нема в світі правди» змальовано «правду» і «кривду» як протилежні сили суспільства:

Зле у світі, зле чувати, Тепер правди не видати.

В історичних думах та піснях цього циклу оспівуються народні про­водирі, які очолювали антифеодальні повстання проти гнобителів. Народ склав багато пісень, легенд і переказів про опришків — народних месни­ків Прикарпаття і Закарпаття, де змальовано образи Олекси Довбуша, Дмитра Марусяка, Івана Пинті та іп. Так, у піспі-баладі «Ой попід гай зелененький ходить Довбуш молоденький» змальовано смерть Довбуша, в якому народ вбачав свого захисника від кривд панів ³⁹°.

На Правобережжі було складено чимало пісень про гайдамаків, на­родно-визвольне повстання 1768 р. Коліївщину, які пронизували ідеї не­нависті до польсько-шляхетського панування, соціального гноблення і разом з тим превалювали мрії про краще майбутнє:

Ho будуть мать вражі ляхи На Вкраїні волі^w,.

Піснею «Задумали базилевці» народна поетична творчість відгукну­лась па Турбаївське повстання 1789—1793 рр.³⁹²

У героїчному епосі найкраще відбилися волелюбні прагнення укра­їнського народу. Весь він пройнятий ідеєю боротьби за соціальне й на­ціональне визволення. Одним із провідних мотивів цих творів є мотив без­смертя борців за народну справу:

Слава по вмре, не поляже, Буде слава славна Поміж козаками. Поміж друзями.

Поміж лицарями, Поміж добрими молодцями ^3$3.

В ході національного відродження фольклор являв собою джерело обізнаності широких народних мас про історичне минуле кожного народу, про спільність історичної долі всіх, хто вважав себе представником дано­го етносу. Фольклор, таким чином, був життєдайним грунтом для виник­нення національної самосвідомості. «Дякуючи цьому співвідношенню, цьо­му взаємозв’язку — національної самосвідомості фольклора,— зазначає І. М. Шептунов,— останній набував у період розвинутої національної са­мосвідомості вже загальнонаціональне звучання, ставав феноменом нової етнічної спільності — нації» ³⁹⁴.

Стан освітньої справи на Україні. У другій половині XVII—XVIIl ст.

У XVIII ст. на Лівобережній Україні нараховувалось понад 1200 па­рафіяльних шкіл ^{39 7}, в яких навчалися діти козаків, міщан, селян, духо­венства.

На Запорожжі, крім парафіяльних шкіл при церквах ³⁹⁸_f у другій по­ловині XVIII ст. діяла січова школа, яка утримувалась за рахунок Ко­ша та заможного козацтва ³". В усіх цих школах учнів навчали не тільки писати й читати, а й співати та грати на народних інструментах (кобзі, трубі, скрипці, цимбалах тощо) ⁴⁰°.

Важливе значення у розповсюдженні знань серед українського наро­ду мали школи, які засновувались і підтримувались матеріально братства­ми. Братські школи діяли в основному на Правобережжі та в Галичині. Щоправда, в другій половині XVII ст. вони почали втрачати свої позиції у розповсюдженні освіти. На цих землях, де правлячі кола Речі Посполи­тої здійснювали політику полонізації та окатоличення українського на­селення, існували тяжкі умови для розвитку освіти.

В братських школах навчання велося по групах. В молодшій групі учні вчились «литерам и складам», «другіе... читать на память, тре­тьи — выкладывать, разсуждать и разуметь» ⁴⁰¹. Львівським братством ще у 80-х роках XVI ст. був розроблений статут школи, так званий Порядок шкільний, який є найважливішою пам’яткою української педагогічної думки. Цей статут застосовувався майже в усіх братських школах. Деякі пункти «Порядку шкільного», де йшлося про рівність багатих і бідних учнів у школі, про ввічливе ставлення вчителів до учнів ⁴⁰², мали демо­кратичний характер, але не завжди виконувалися. Соціально-економічні умови того періоду не дозволяли здійснити принцип рівного права па освіту. Вчити своїх дітей мали можливість в основному представники за­можних верств населення. Адже за навчання треба було платити. Так, за вивчення букваря «паву дяку» платили від 50 коп. до 1 крб., часослова — 1—2 крб., псалтиря — від 2 до 5 крб.⁴⁰³

Уніатська церква всіляко утискувала братські школи. З середини XVIlI ст. припинили свою діяльність Луцька, Вінницька. Кам’япець-По- дільська, Галицька та інші братські школи.

На Правобережжі та західноукраїнських землях поряд з братськими існували так звані покутні школи (вони були розташовані в передмістях при братствах) ^4О4.

Середніми учбовими закладами па Україні були колегії. Провідне місце в розвитку освіти в другій половині XVII—XVIII ст. традиційно належало Київській колегії. Разом з тим розвиток продуктивних сил в країні, зростаючі потреби суспільства в освічених людях обумовили появу ряду освітніх закладів аналогічного типу в інших містах Лівобережжя і Слобожанщини. У другій половині XVII ст. відкрито Чернігівську коле­гію, де здобували освіту діти міщан, козаків, духовенства, інколи селян з Ліво- та Правобережної України ⁴⁰⁵. У 1776 р. Чернігівська колегія бу­ла перетворена у духовну семінарію ^40β. Аналогічною була система на­вчання в Переяславській колегії, відкритій у 1738 р.⁴⁰⁷. На Слобідській Україні діяла Харківська колегія (1727) ⁴°^s, в систему навчання якої запроваджувались нові дисципліни: «инженерство, артилерія і геоде­зія» ⁴⁰⁹. Таким чином, колегія певною мірою задовольняла потреби краю у нових кваліфікованих кадрах, які часто запрошувались працювати в Росію.

Певні зміни у розвитку освіти на українських землях спостерігались у першій чверті XVIII ст. у зв’язку з реформами Петра І, які поклали початок існуванню вищої світської школи. Грамотою від 26 вересня 1701 р. Петро І надав Київській колегії статус вищого навчального закладу⁴⁰. Як відомо, Київській академії належало почесне місце у розвитку міжсло­в'янських зв’язків, насамперед між російським і українським народами. З відкриттям у другій половині XVIII ст. вищих учбових закладів у Мо­скві та Петербурзі російсько-українські контакти в галузі освіти розшири­лися і набули нових рис. Це пояснювалося тим, що з розвитком промис­ловості і зародженням капіталістичних відносин в Росії значно зросли по­треби в кваліфікованих спеціалістах. Саме таких фахівців готували у вищих школах Москви і Петербурга. Тому в цей період студенти з Украї­ни здобували вищу освіту в Росії. Протягом XVIIl ст. навчальний курс Київської академії дещо розширився: був відкритий спеціальний матема­тичний клас, почалось вивчення німецької, французької та староєврей­ської мов; відновилось вивчення грецької мови. Та це не могло задоволь­нити потреб соціально-економічного розвитку країни. Намагання передо­вих громадських діячів здійснити реорганізацію академії відповідно до цих потреб були безуспішними перш за все через відсутність коштів.

В своїй основі характер навчання в академії залишався церковно-схола­стичним, що обумовило її поступове перетворення з культурно-освітньо­го центра в духовний заклад. Це було остаточно закріплено царським указом 1798 р., який поширив на Київську академію статут духовних учбових закладів⁴¹¹.

В інших історичних умовах розвивалась освітня справа на Право* бережжі (до 1793 р.) та західноукраїнських землях. Польсько-шляхет­ський. а згодом австрійський уряд, проводячи дискримінаційну політику, забороняв українську мову, закривав школи при православних монасти­рях. Центром вищої освіти в Галичині залишався Львівський універси­тет, заснований в 1661 р. У 1772 р. в Східній Галичині було встановлено австрійське панування, яке негативно позначилося на процесі викла­дання в цьому навчальному закладі. Щоправда, австрійський уряд дозво­лив існування в ньому кафедр, які ввійшли до так званого Українського інституту. Але вся політика правлячих кіл Австрії спрямовувалась на онімечення українського населення цього регіону. Викладання в універ­ситеті велося в основному німецькою мовою⁴². З 1790 р. керівництво уні­верситетом поступово переходить до копсесу (австрійська урядова установа, що відала освітою), який усунув від керівництва раду про­фесорів.

Безперечно, оцінюючи стан освіти па Україні того часу, слід врахову­вати й негативні фактори, які впливали па її розвиток. Відомо, що уже з другої половини XVII ст. царизм став на шлях прийняття багатьох ди­скримінаційних заходів, звужував сферу вживання української мови, про­водив відверто русифікаторську політику щодо українського народу. В свою чергу це накладало відповідний карб на етнічні процеси.

Книгодрукування та поширення наукових знань. Для розвитку куль­турних надбань української народності велике значення належало книго­друкуванню. Адже саме друкарні були осередками культурного життя, навколо яких гуртувалися наукові діячі, письменники, митці. В друкарні Києво-Печерської лаври в цей період були опубліковані такі політичні документи, як «Березневі статті» та «Переяславські статті». В цій дру­карні було видано перший підручник з вітчизняної історії «Синопсис» *¹³. В 1664 р. друкарня вперше видала буквар і продовжувала його друкувати майже протягом 200 років.

Це було позитивним моментом у друкарській справі, оскільки вида­валися книжки не тільки релігійного змісту, а й підручники та політичні документи. Одночасно в цій друкарні продовжували видаватись релігійні книги, історичні та полемічні твори.

На зразок Києво-Печерської створювалися й інші друкарні. Близько 1675 р. почала діяти Новгород-Сіверська друкарня, заснована видатним суспільно-політичним й релігійним діячем Л. Барановичам. В основному тут друкувались книги релігійного змісту («Часослов», «Псалтир», твори 1. Галятовського, Д. Ростовського та ін.). Згодом друкарня була переведе­на в Чернігів⁴¹⁴. За 20 років (1680—1700) тут було надруковано близько 40 видань з перевагою світських і літературних книг над богослужбови­ми⁴⁵, що свідчило про появу нових тенденцій в розвитку культури.

Проте з другого десятиліття XVIII ст. у зв’язку з забороною Синоду видавати світські книги починається поступовий занепад Київської і Чер­нігівської друкарень.

На західноукраїнських землях чільне місце належало Львівській друкарні, яка протягом багатьох десятиліть залишалася своєрідною шко­лою по підготовці кваліфікованих кадрів для українського друкарства ^4,β. У Львові друкувались великими тиражами різні посібники для початко­вого навчання, що було позитивним аспектом братського книгодрукування. Діяльність цієї друкарні мала певне значення для поширення книго­друкування не тільки па Україні, а й далеко за її межами.

В 30-х роках XVIII ст. відновила свою роботу Унівська і почала пра­цювати Почаївська друкарні, які сприяли розширенню культурних зв'яз­ків з Росією. Незважаючи на певні зрушення у розвитку українського друкарства, воно все ж відставало від потреб тогочасного життя. Зо­середжуючись у руках духовенства, вся продукція друкарень, за неве­ликим винятком, мала, як правило, церковно-релігійний характер. Пам’ят­ки світського змісту (козацькі літописи, історична і лірична поезія, інтер­медії і т. іп.) так і не були тоді надруковані.

На початку XVIII ст. в Росії була здійснена реформа шрифту, що відповідно позначилось па поступовому витісненні церковних книг світ­ськими. Але гражданське книгодрукування розповсюджувалось на Украї­ні дещо пізніше, ніж в Росії,— лише в другій половині XVIII ст. Першу на Україні друкарню з таким шрифтом було засновано в 1764 р. в Єли- саветграді, в якій друкувалися бланки різних документів, а в 1765 р. бу­ли опубліковані «Азбука» та комедія Ж. Руссо «Кофейный дом».

Впровадження гражданського шрифту у згаданий період позначилося па розвитку національної культури, оскільки чітко розмежовувало цер­ковну й світську літературу. Таке розмежування «визволило» світську лі­тературу з-під впливу церкви і сприяло розвитку української національ­ної мови.

В цей період на українських землях поширюються російські книги. Велика роль у справі дальшого розвитку книгообміну належала М. І. Но­викову, який знайомив російського читача з життям українського наро­ду (на сторінках газети «Московские ведомости») ^4,7.

Загалом у другій половині XVIII ст. па Україні завершився ранній період історії друкарства. У майбутньому його творча спадщина була широко засвоєна па новому етапі книгодрукування, який розпочався в перші десятиріччя XIX ст. Він відзначався світським характером видань, витісненням з друку церковнослов'янської та старої книжної мови літе­ратурною українською мовою.

У другій половині XVIl-XVIII ст. наукові сили гуртувалися навко­ло Київської академії — центру освіти не лише України, а й Росії, Бі­лорусії та інших слов’янських країн. Цей учбовий заклад був осередком історичної та філософської думки. В його стінах був підготовлений «Си­нопсис» — історичний твір, де зроблена спроба висвітлити історію всієї руської землі, з відповідних ідеологічних та світоглядно-політичних пози­цій, обгрунтувати історичну необхідність об’єднання двох народів: «Рос­сы... от славяпов именем точию разнствуют; по роду же своєму едины суть, и яко един і тойжде народ славенскпй, нарицается славепоросский или славянороссикий» *¹⁸.

Помітне місце в розвитку вітчизняної філософської думки належить також українським філософам, насамперед Г. С. Сковороді та Я. II. Ко­вельському. Зокрема, Г. С. Сковорода визнавав вічність матерії, об’єктив­ність і реальність природи, її постійний розвиток ⁴¹⁹. Це свідчило про те, що наука поступово почала відходити від релігійної ідеології і набувати світських елементів. Вчений підкреслював, що головним об’єктом філософ­ських роздумів є людина — складова частина природи. Філософ-гуманіст мріяв про визволення народу від соціального гноблення, а неодмінною умовою цього він вважав духовне звільнення від релігійних забобонів ⁴²°.

Значного розвитку на Україні набули такі галузі науки, як матема­тика, медицина, біологія, геологія. Вагомий внесок у розвиток математики вніс Ф. Прокопович, який в 1707—1708 рр. склав курс лекцій з арифмети­ки й геометрії ^42,∙

Отже, друга половина XVIl—XVIIl ст. стала важливим етапом, ко­ли на зміну релігійпо-фантастичним уявленням поступово приходять реальні знання, відкриваються і усвідомлюються об’єктивні закони роз­витку природи і суспільства.

Поглиблення змісту літописання і художньої літератури. Значним досягненням літератури другої половини XVII—XVIII ст. була історич­но-мемуарна проза, представлена козацько-старшинськими літописами Самовидця, Грабянки, Величка. Козацькі літописи намагались осмислити і закріпити історичний досвід українського народу, з’ясувати розвиток його етнічної самосвідомості, визвольної боротьби проти іноземної екс­пансії. Автори літописів не тільки фіксували події минулого і сучасного, а й прагнули опанувати українську історію, показати її самобутність, ідеологічно обгрунтувати розвиток політичних подій середини XVII ст.

Чільне місце серед козацько-старшинських літописів посідає «Лі­топис Самовидця» —одне із важливих джерел вивчення історії України другої половини XVII ст. Автор твору розповідає про походи Б. Хмель­ницького та наступних гетьманів, торкається комплексу питань, що характеризують стосунки України з Росією, Польщею, Туреччиною. Про­цес об’єднання двох народів розглядається у творі як акт вільного волеви­явлення українського народу, як закономірний результат його поперед­нього розвитку ⁴²². Новим явищем в літературі цього періоду було те, що літопис змалював величезний розмах визвольної війни українського наро­ду, показавши її всенародний характер, хвилю патріотизму, яка охопила всі верстви населення.

Визначним твором української історично-мемуарної прози початку XVIII ст. є літопис Григорія Грабянки. У передмові до нього автор пояс­нює, що він прагнув відтворити славні сторінки визвольної боротьби під керівництвом Б. Хмельницького. В центрі літопису — велична постать гетьмана — «вѣрнѣйшаго россійскаго сина благоразумного вожда... Малую Россію от тяжчайшаго ига лядского козацким мужеством свободившо- го...» ⁴²³ Г. Грабянка — прихильник об’єднання України з Росією — схва­лює цей історичний акт: «...по обоих странах Днѣпра во всей Украинѣ всякая душа з охотою учинили, и бысть радость великая во всѣм народѣ, ибо всѣ были благонадежни под единовѣрнпм себѣ монархою тихомирно­го во всем пожитія» ⁴²⁴.

Поряд з літописом Грабянки визначне місце в історичній літературі XVIlI ст. посідає літопис Величка. Автор постійно висловлює свої сим­патії до українського народу, причому поняття «український народ» у нього ширше, ніж у Самовидця та Грабянки. Якщо останні під україн­ським народом головним чином розуміли козацтво (в тому числі й стар­шину), то у Величка народ — це українське суспільство в цілому з його класами й станами. В літописі Величка чіткіше, ніж у попередніх тво­рах, окреслене поняття «Україна» і «український народ». Ці назви у лі­тописця виступають як цілком визначені територіальні й етнічні катего­рії. Україна у Величка — це територія по обидва боки Дніпра. Характер­но також, що історію України автор подає не ізольовано, а в тісному зв’язку з найголовнішими історичними подіями сусідніх держав. Оцінюю­чи значення козацьких літописів другої половини XVII-XVIII ст. Іван Франко писав: «З літературного погляду се було явище дуже цінне, здіб­не будити запал у широких масах народу, і аж у XIX віці ми побачили його значінє для національного відродження і формування ваших полі­тичних ідеалів» ⁴²⁵.

Література другої половини XVlI — першої половини XVIII ст. про­довжувала розвиватись у руслі традицій попереднього періоду. У другій половині XVIH ст. завершується етап історії давньої української літера­тури і розпочинається перехід до пової літератури, яка розвивалась па новій ідеологічній основі. Релігія, яка була ідейною основою феодального суспільства, в умовах зародження і розвитку буржуазного ладу перестала відповідати вимогам і завданням епохи. Нова українська література — це світська література, яка користувалася вже не традиційною книжною мо­вою, а розмовною народною українською мовою. Це явище було харак­терне не тільки для літератури української народності, а й для інших лі­тератур, іцо ставали на шлях національного розвитку.

Після визвольної війни дещо нових рис набула полемічна література. Відтоді, коли більша частина українських земель увійшла до складу Росії, письменнії ки-пол вмісти зосереджували свої зусилля на ідеологічно­му обгрунтуванні боротьби проти агресії султанської Туреччини та Крим­ського ханства. Серед представників українського етносу популярною стала ідея слов’янського єднання, і насамперед таких держав, як Росія, Україна і Польща. Особливо активно за цю ідею виступали члени так званого києво-чернігівського гуртка (Л. Баранович, І. Гізель, І. Галятов­ський, Ф. Софопович, А. Радивиловський та ін.), які закликали слов’ян­ські народи до збройного захисту від турецько-татарської агресії. Зокре­ма, Л. Баранович підкреслював, що слов'янські народи повинні об’єдна­тись у боротьбі проти турецьких і татарських завойовників: «Виходь, пане поляче, русаче, козаче, при своєму сагайдаці проти «басурманів» ⁴²⁶.

За широкий союз слов’янських народів, які могли б протистояти ту­рецькому ігу, виступає І. Галятовський: «...греки, болгаре, сербы, босній­цы, молдаване, валахи и иные христіанскіе народы, которые служат тур­кам,...могут согласиться и уговориться между собою, выбиться нз турец­кой неволи...» ⁴²⁷.

Палким захисником незалежності слов’янських народів був Юрій Крижанич — хорват за походженням, католик за віросповіданням, про­світитель. видатний політичний діяч Росії. Діяльність IO. Крижавича — яскравий приклад єдності й взаємовпливу братніх слов’янських культур. Все своє життя він боровся за єдність слов'янських народів. Першим ета­пом на шляху об’єднання слов’ян стало для 10. Крижанича створення єдиної «всеслов’янської» мови, яка була б зрозуміла всім слов’янам. Саме на цій мові він писав основний свій твір — «Політику», де головною те­мою була ідея всеслов’янської єдності⁴²⁸.

В другій половині XVII ст. найвищого розвитку досяг такий літера­турний жапр, як ораторсько-проповідницька проза, найвидатпішими пред­ставниками якої були А. Радивиловський та І. Галятовський. Останній розробив першу українську теорію культового ораторського мистецтва в праці «Наука, албо способ зложеня казаня». Але в другій половині XVIII ст. цеп жапр української літератури також занепадає.

Після об'єднання України з Росією вихованці Київської академії внесли свій вклад у розвиток російсько-українських літературних взає­мин (особливо в таких жанрах, як віршова література і драматургія). Так, деякі драми, створені на Україні, ставились у Москві; сюди був пе­ренесений і український вертеп. Українські полемісти С. Яворський, Д. Туптало, Ф. Прокопович та ін. вели активну проповідницьку і поле­мічну діяльність в Росії (зокрема, проти віровчення старообрядців) ^,29.

З другої половини XVIII ст. в українській літературі спостерігався занепад деяких літературних жанрів (житійна література, паломницька проза, шкільна драма, інтермедії і та ін.), тобто тих, які основувались на традиційній, релігійній ідеології. Натомість виникали жанри, які носи­ли світський характер. Провідне місце в них належало ідеям раціоналізму, критицизму, волелюбству.

Характерним для української літератури другої половини XVIII ст. були сатирично-гумористичні вірші. В цей час виникають вірші-травестії, що заперечують релігійну ідеологію, зміст яких був позначений карбом вільнодумних ідей. Найхарактернішою їх рисою було те, що світ богів і святих в них своєрідно зливався із духовним світом українського народу. Образна система цих творів мала фольклорний характер і, таким чином, була близька й зрозуміла широким народним масам. Для прикладу на­ведемо уривок з «Bnpina на Велык-день»:

Нон старенький натоптався, Выпив з працп тай заспався: А премудрий Соломок Задзвонив у райський дзвон.

Царь Давыд пидннс по чарци пыва,

II паробыв великого дыва: Ушкварыв на гуслях так, Що хотнв скакать усяк ⁴³⁰.

Характерною важливою рисою української літератури цього періоду був розвиток сатиричного віршування. Якщо в попередній період сатира спрямовувалась проти певних осіб, то тепер твори цього жанру викрива­ли цілі класи і соціальні стани, прагнули до широких суспільних узагаль­нень. Оскільки в другій половині XVIII ст. йшов процес «ломки» релігій­но-феодальної ідеології, то сатирі зазначеного періоду були притаманні антиклерикальні ідеї. Сатиричні твори другої половини XVIII ст. були свідченням ідейних досягнень демократичної української літератури. В них порушувались такі актуальні на той час теми, як визиск народних мас феодалами, соціальний опір народу, розкішне життя панства, здобут­тя збагатілим козацтвом, міщанством і селянством дворянських прав та ін. У вірші «Доказательства Хама Дапилея Куксы потомствены», на­приклад, говорилося:

Он у мене герб який...

Лопата написана держалом угору; У середині граблп, вила п сокира. Якими було роблю, хоть якая сквпра...⁴³¹

Нова національна українська література в період свого становлення виходила з ідейно-естетичних засад народної творчості, в чому полягала одна з основних її характерних рис. Вплив фольклорної спадщини на лі­тературу пояснюється тим. що усна народна творчість залишалася основ­ною формою вияву думок народних мас, їх сподівань і творчомистець- кнх сил.

Своєрідну перехідну ланку від давньої до пової української літерату­ри становить творчість Г. Сковороди — видатного мислителя, письменни­ка, просвітителя. Його твори пронизані антиклерикальними, антикріпос­ницькими ідеями. Визначне місце у творчості Г. С. Сковороди посідають байки, в яких поет висміював вади тогочасного суспільства і разом з тим цінував високі моральні якості простої людини. Кращі з віршованих тво­рів увійшли у збірку «Сад божественных пѣсней», в якій автор висловив антимонархічні настрої, піддав різкій критиці вади тогочасного україн­ського суспільства. Творчість Г. Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу.

Просвітительські ідеї, традиції української літератури XVIII ст., фольклор, відповідна сатирична література — все це відіграло значну роль у формуванні першого класика нової української літератури Івана Пе­тровича Котляревського. Найголовнішим джерелом творчості письменника була тогочасна дійсність, що зумовила реалізм і народність його творів. Вихід у світ «Енеїди» Котляревського був важливим явищем, значною культурною подією в житті українського народу. Поема стала першим твором нової української літератури, написаним народною мовою. В «Енеїді» прослідковується гуманізм Котляревського, який любив свій народ, пишався його минулим. Дослідники творчості письменника спра­ведливо вважають цей твір важливим художнім документом для пізнання українського народного характеру. У поемі Котляревський змалював правду життя. Він використав не тільки українські народні звичаї, по­вір'я, етнічні риси, а й відобразив тогочасне суспільне життя. Слід такой? підкреслити, що у творі мають місце просвітительські ідеали. Адже оспі­вування любові до батьківщини, звеличення героїчного минулого, показ самовідданих і мужніх воїнів — все це утверджувало високі моральні якості національного характеру українського народу. «Евеїда» І. П. Кот­ляревського була найвищим досягненням світової бурлескно-травестійної літератури.

Проникнення світських елементів у мистецтво та нові стилі в архі­тектурі. Своєрідність економічних та суспільно-політичних умов па Укра­їні того часу об’єктивно справляла вплив і па розвиток мистецтва та архітектури. В другій половині XVII ст. інтенсивно розвивалось обра­зотворче мистецтво. Художники все більше переходили до відтворення світських сюжетів, реального життя, людської особистості. Дещо занепа­дає фрескова техніка і остаточно утверджується олійний живопис. Про високий художній рівень українських маіістрів живопису свідчив Павло Алеппський: «Козацькі художники наслідували красу живопису облич та кольори строїв від франкських та лядських митців і зараз, навчені і вправні малюють православні ікони. Вони вельми спритні в зображенні людських облич з повною схожістю і мають велику вигадливість у від­творенні людей, як вони є»⁴³². У XVIII ст. все більшого поширення на­буває світський живопис. Центром мистецького життя став Київ, де ви­никла місцева малярська школа, яка справила значний вплив па творчість художників інших регіонів України ⁴³³.

Все частіше в іконописі утверджуються реалістичні риси, зокрема близьким до світської картини став розпис іконостаса Преображенської церкви в Сорочинцях, Вознесепської — в с. Березпа, Успенської — в с. Межиріч, Покровської — в м. Сміла ⁴³⁴. Названі іконостаси знамену­вали ту стадію розвитку українського іконопису, коли він близько пі­дійшов до жанру світської картини. Це, по суті, були вже не ікони, а кар­тини на релігійні теми.

Наприкінці XVIII ст. провідним жанром в Росії став класицизм, по­ширення якого пов’язане з діяльністю Петербурзької академії мистецтв. Серед перших вихованців цього закладу були представники українського народу — А. Лосенко, Г. Сребреницький. К. Головачевський, 1. Саблуков, які згодом стали видатними художниками ⁴³⁵.

З патріотичними ідеями, соціальною і народно-визвольною боротьбою тісно пов’язаний історичний та батальним жанр живопису. Так, невдовзі після Полтавської битви київський гравер Галяховськин виконав велику гравюру на честь Петра 1 ⁴³⁶.

Оригінальним проявом малярства на Україні стала народна картина. Її характерними рисами були реалістичність, простота, дохідливість та переконливість образу. Чільне місце в таких картинах посідав образ ко- зака-бандуриста («козак Мамай») ⁴³⁷. Ця картина дохідливо й глибоко відображала визвольні прагнення народу, його боротьбу проти інозем­них загарбників. Серед народних картин історичного змісту оригіналь­ним с «Богдан з полками», яка присвячена визвольній війні 1648— 1654 рр. і відображає боротьбу українського народу проти польсько-шля­хетського панування ⁴³⁸. В народному образотворчому мистецтві відби­лися найважливіші події історії.

Портретний український живопис XVIIl ст. характеризувався реалі­стичною тенденцією і широким проникненням засобів образотворчого фольклору. Значно посилився вплив російського живопису па українське мистецтво. У портреті відбились гуманістичні ідеали, пов’язані з підви­щеним інтересом до людської особи, її внутрішнього світу. Реалістичні риси прослідковуються, наприклад, у портретах київського міщанина 1. Гудими, братів Якова та Івана Шиянів та ін. Кращі традиції народного портретного живопису в Росії і па Україні продовжували Л. Тарасевич, Д. Левицький, В. Боровиковський та ін.⁴³⁹, діяльність яких свідчила про міцні творчі взаємозв’язки обох братніх народів.

Соціально-економічний розвиток, взаємовпливи і взаємозв’язки в галузі культури слов'янських народів зумовили багатство і розмаїтість архітектури України другої половини XVII—XVIII ст. До середини XVIII ст. архітектура стилю барокко досягла тут найвищого розквіту.

Після визвольної війни на Лівобережжі склалися сприятливі умови для розвитку й забудови міст. У багатьох містах створювались військово- адміністративні, громадські й торгово-ремісницькі осередки (споруджува­лись військові канцелярії, магістрати, ратуші, храми, навчальні закла­ди тощо), виникали нові типи споруд.

Більш доцільним плануванням і впорядкованістю забудов відзнача­лися поселення Слобожанщини, які заселялися вихідцями з інших укра­їнських земель. Саме тут найбільш рельєфно прослідковуються спільні риси східнослов'янського зодчества. Нові принципи містобудування (чітка структура вулиць, створення архітектурих композицій, ансамблів) прояв­лялися при заснуванні міст па півдні України — Єлисаветграда, Херсона, Катеринослава, Одеси та Миколаєва.

По-іншому велось будівництво на західноукраїнських землях. До­слідники визначають кілька територіальних шкіл в народному зодчестві цих регіонів: закарпатську, гуцульську, буковинську, галицьку, волинсь­ку, подільську тощо.

Галичина і Правобережжя (до 1793 р.) знаходились під владою шляхетської Польщі, що гальмувало економічний розвиток цього регіону. Тут тільки в другій половині XVIlI ст. було споруджено ряд видатних будівель, на яких позначився вплив польського барокко. Тому дуже ча­сто в архітектурних спорудах цих земель поєднувались західноєвро­пейські і українські національні риси (наприклад, собор св. IOpa у Львові) ⁴⁴°.

У зазначений період в галузі архітектури розвиваються широкі між­етнічні зв’язки. Наприклад, український зодчий І. П. Зарудний став у Москві царським архітектором і спорудив ряд цивільних і культових бу­дов, а росіянин Й. Д. Старцев побудував у Києві собори Микільського і Братського монастирів.

Українська архітектура другої половини XVIII ст. характеризува­лась новими рисами: виникненням но-новому спланованих міст, більш ін­тенсивними архітектурними зв'язками між різними районами України.

Таким чином, у досліджуваний період зароджується нова українська національна культура. Саме в цю добу остаточно відходять у минуле, здають свої позиції старі традиції, естетично-ідейні концепції, що папу- вали протягом століть у розвитку української культури в умовах феодаль­ного ладу з його своєрідною суспільною філософією, основаною па релігії й теології. Звільняючись від релігійного змісту, українська культура цьо­го часу набирає світських рис, стає все більш оригінальною і національ­ною. Найважливішими тенденціями розвитку української культури зазна­ченого періоду є наростання критицизму до суспільно-політичних умов кріпосницького ладу, до релігії, привертання уваги до простої людини, народних мас, їхнього духовного світу. В українській культурі все більше утверджуються елементи реалізму й народності.

Зрозуміло, що культура українського народу, як складова частина ет­нічного процесу, продовжувала розвиватися у несприятливих політичних умовах. Насамперед негативно впливала розчленованість українських зе­мель державними кордонами, що ускладнювало творчі контакти між пред­ставниками окремих культурно-просвітницьких шкіл та напрямів.

Вкрай несприятливо позначалась на стані української культури полі­тика панівних класів царської Росії, шляхетської Польщі та Австрійської монархії, які переслідували все національне, глибоко народне, демократич­не. Дискримінаційні заходи торкалися практично всіх сфер духовного життя українського народу — його мови, освіти, книговидавничої справи та багатьох інших галузей культури. Однак навіть у тих вкрай несприят­ливих умовах творчий геній українців зусмів створити ряд непереверше- них витворів, які збагатили не лише вітчизняну, але й світову духовну скарбницю.