1. ЕВОЛЮЦІЯ КЛАСОВО-СТАНОВОЇ СТРУКТУРИ СУСПІЛЬСТВА ПЕРІОДУ РОЗВИНУТОГО ФЕОДАЛІЗМУ

Джерела формування класу феодалів. Питання про характер і місце різ­них класів у суспільстві, співвідношення класових сил є одним з цент­ральних при дослідженні історичного процесу.

До панівних верств давньоруського суспільства належали князі та бояри, привілейоване становище яких знайшло юридичне оформлення в «Руській правді». Великий князь виступав правителем держави, здійсню­вав внутрішнє управління і регулював зовнішньополітичні відносини. Його соціально-економічні функції визначалися обов’язками голови ієрар­хічно організованого класу і водночас найбільшого землевласника. Влада князя на території князівства була виразником верховної власності фео­дальної держави на землю. Па Любенькому з’їзді (1097) вперше визначе­но право власника «отчини» розпоряджатися землями, які йому нале­жать,— передавати в управління, «кормління», володіти волостями і мі­стами ’. Збільшення кількості князівських дворів зумовило зростання малочпсельного, але найвпливовішого в тогочасному суспільстві етапу князів.

До другої групи панівного класу належали бояри. Вони поділялися на бояр князівських — верхівку князівського двору — і бояр земських — найзаможнішої місцевої знаті з інших земель, становище і походження яких було неоднаковим². Консолідація зростання могутності боярського стану супроводжувалися накопиченням у їх руках значних багатств, на­самперед земельних.

Із захопленням українських земель литовськими, польськими, угор­ськими та іншими феодалами змінюється етнічний склад панівних верств (XIV-XV ст.). У ряди місцевої знаті, яка вела своє походження від давньоруських династій,— Михайло Хотетовський. Патрикіи та Олександр Звенигородські, Іван Четвертнвський, Дмитро Городецький. Федір Ko- зека, Федір Песвіжськнй, Олександр Ніс, Павло, Андрій і Федір Острозь­кі та іп.⁴ — влилося багато представників іноетнічних соціальних верхів.

Для цього періоду характерні поєднання власності на землю з полі­тичними правами, остаточне утвердження васалітету. Удільні та служилі князі й окремі бояри одержували від великого князя (короля) землі у вигляді різного роду пожалувань. Формування великого землеволодіння відбувалося і через самовільне захоплення нових ділянок, насамперед общинних, яке згодом затверджувалося урядом. Аналогічні процеси від­бувалися і в усіх інших європейських країнах середньовічної епохи. Що­до феодальних відносин у Франції Ф. Енгельс писав: «Франкські королі заволоділи величезними земельними просторами, які належали всьому народові, особливо лісами, щоб потім роздавати їх як подарунки своїй придворній челяді, своїхі воєначальникам, єпископам і абатам. Таким способох! вони заклали основу пізнішого великого землеволодіння дворян­ства і церкви» ⁵.

Потреба держави у військовій силі зумовила швидке зростання бояр­ства. Поряд з невеликою частиною найбагатшого прошарку основну масу становили дрібні феодали, насамперед нащадки князівських дружинни­ків⁶. Фактично змінилася соціальна сутність боярського стану, який пе­ретворився (майже виключно) на служилу категорію. Боярами ставали також міщани та слуги знатних вельмож. Вони одержували від великого князя та крупних феодалів землі з людьми, що їх населяли, а також сі­ножаті, ліси тощо.

Документальні джерела про правове та майнове становище боярства дуже обмежені. В грамоті Сигізмунда І київським боярам від 8 грудня 1507 р. вказувалося, що суд над ними має здійснюватися лише за прови­ну і по закону місцевими феодалами, при цьому холопи пе мали права виступати свідками⁷. Бояри звільнялися від деяких повинностей па ко­ристь замку, їм надавалося право розпоряджатися спадковими володін­нями і вільно виїжджати за кордон. Основну масу боярства в етнічному відношенні становили українці, але серед них зустрічалися також татари (Яголдаєвнчі, Солтани. Берендеї, Бутовські. Товлуєвичі, Кодишевичі, По­ловці), поляки (Харлецькі, Дзялинські, Прежовські, Кельбовські, Радзн- мінські, Костюшковичі), вірмени (Івашковичі, Ленковичі), євреї (Ог- роновичі, Новокрещенські, Семашковичі), росіяни (Пронські, Капусти, Хованські) та представники інших народностей ⁸.

Близькими за становищем у суспільстві до бояр були зем’яни. Ви­никнення цього феодального стану відноситься до кінця XIV ст., коли за певні заслуги їм почали надавати невеликі угіддя в спадкове володін­ня, а підлягали зем’яни безпосередньо великому князю. Та вже з середини XV ст. в результаті нових великокнязівських пожалувань вони поступово перетворювалися на великих землевласників. Так, грамотою від 21 трав­ня 1431 р. князь Свидригайло надав маєток у Початинцях на Брацлавщи- ні зем’янину Карпу Микулинському⁹. Подібні грамоти від князя Олек­сандра в 1498, 1499, 1501 рр. одержали зем’яни Федір Блищанович, Грицько Васкевич та Іван Лабунський на Подніпров’ї та Волині ^,0.

Виникнення та консолідація шляхетського стану. Істотні зміни в со­ціальній та етнічній структурі феодального суспільства відбуваються па Україні протягом XVI — першої половини XVII ст. Із різних прошарків панівного класу (князів, бояр та зем’ян), феодалізованої верхівки місько­го патриціату, представників вищого духовенства формується єдиний при­вілейований стан шляхетства, до рук якого переходить фактично вся пов­нота влади.

Законодавче оформлення статусу шляхти як стану відноситься до другої половини XIV ст.— часу, коли розпочалася експансія королівської Польщі на українські землі. Перший привілей на надання окремих прав феодалам литовського походження, насамперед боярам, які переходили в католицьку віру, видав великий князь литовський і король польський Яга мло 20 лютого 1387 р. У ньому вказувалося, зокрема, що «кожен ли­цар, або боярин, який прийняв католицьку віру, і його нащадки — за­конні спадкоємці мають і будуть мати повну і всіляку можливість воло­діти, тримати, користуватися, продавати, відчужувати, міняти, віддавати, дарувати, згідно своєї доброї волі і бажання, замки, волості, села і двори й усе, чим володів би по батьківській спадщині, як володіють і користую­ться на підставі однакових прав у інших землях Королівства Польсько­го» ^,,.

Поширення шляхетських прав на основну масу феодалів українсько­го походження узаконив земський привілей 1447 р., закріпивши право на землеволодіння. Залежні селяни звільнялися від виконання державних повинностей, крім спорудження оборонних об’єктів ^,2. Отже, уряд фак­тично передав селян у повне розпорядження феодалів.

Певна частина феодалів, зокрема боярства, здобували шляхетські права шляхом особистих пожалувань від високих сюзеренів. Так, грамота князя Олександра від 12 лютого 1505 р. про визнання шляхетських прав була надана боярам Петру Полутовичу, Григорію Жостеру, Григорію Дирковичу та іп.¹³ Аналогічні грамоти на початку XVI ст. отримали Ан­дрій Малишевський, Мартин і Матвій Ланенков, Михайло Волосовий^,4.

Важливим кроком у розширенні привілеїв українських феодалів став Судебник (1468), за яким шляхта вже не підлягала місцевим судам, а лише великокнязівському ^,5. Остаточне законодавче оформлення в уза­гальненому вигляді шляхетських прав знаходимо у І Литовському статуті (1529). До цього привілеї шляхти являли собою лише імупітетпі грамоти, які мали підтверджуватися новим князем (королем) при його вступі на престол, а після 1529 р.

Кількісному зростанню шляхетства за рахунок представників замож­ної верхівки українського походження сприяла жалувана грамота вели­кого князя від 7 червня 1563 р., яка проголошувала урівнянпя прав пра­вославної шляхти з католицькою: «...Не только тые панове, шляхта и бояре, або потомкове их, всих земль наших того всего панства нашого, дарованья привилеев и паданья всих вольностей и прав земских уживати и с них ся веселити мають, которые суть поддави костелу Римскому и ко­торых теж предкове клейноты и гербы в коруне Польской прпйлювали, але теж и вси ипые стану рыцерского и шляхетского, яко Литовского так и Русского пароду, одно бы были веры христианское» ¹⁷.

Шляхетство, як і інші стани на Україні феодальної доби, ніколи не відзначалося однорідністю. З його середовища вже протягом XV ст. виді­ляються великі землевласники — Острозькі, Заславські, Глипські, Can- гушки, Немирович!, Рожинські, Дашкевичі та ін., володіння яких пере­ростали адміністративні межі окремих старосте і воєводств ^,8. Нерівність між основною масою шляхти і її верхівкою —'магнатами відбилася в окремих статтях І Литовського статуту. До магнатства належали «княжа­та» та «пани хоруговные», які посилали своїх воїнів не під повітовою хо­ругвою. в «котором повете сут осели», а під власною ^,9. Вони становили переважну більшість великокнязівської ради, яка збиралася щорічно у Вільно.

Отже, внаслідок фактичного і юридичного закріплення привілейова­ного становища шляхетства над іншими соціальними групами, яке завер­шилося в основному на середину XVI ст., відбулася переномінація фео­дального класу. З раніше вживаних щодо землевласників термінів «князь», «боярин», «зем’янин», «шляхтич» найбільшого поширення набу­ла назва «шляхтич». Титули князів залишалися за магнатами, а термін «зем’янин» поступово зникає. Невелика частина українських бояр зуміла здобути шляхетські права, інші перейшли на військову службу до магна­тів. Згідно «Устави на волоки» (1557) «путні бояри» переводилися на чинш «яко люди осадпые» (селяни), за винятком небагатьох із числа «бо­яр стародавніх» ^2,. Основна ж маса поселялася на панських землях, втра­чала своє привілейоване становище і поступово перетворювалася на фео­дально залежних селян.

Православие і католицьке духовенство. Певне місце в соціальній структурі феодального суспільства належало духовенству, яке подібно до шляхти користувалося широкими становими правами й привілеями. Од­нак у середньовічну добу воно не становило єдиного соціального організ­му. Ф. Енгельс писав: «Духовенство розпадалось на два зовсім різні кла­си. Аристократичний клас становила духовна феодальна ієрархія: єписко­пи і архієпископи, абати, пріори та інші прелати. Ці високі сановники церкви або самі були імперськими князями, або ж як феодали, підлеглі верховнім владі інших князів, володіли обширними просторами землі з численним кріпосним і залежним населенням. Вони не тільки експлуату­вали своїх підданих так само нещадно, як дворянство і князі, але діяли ще безсоромніше. Для того щоб вирвати у підданих останню копійку або збільшити частину спадщини, відписувану церкві, вживалися поряд з грубим насильством усі хитрощі релігії, поряд зі страхіттями катування всі страхіття анафеми і відмови у відпущенні гріхів, усі інтриги спові­дальні» ²². В той же час значна частина духовенства — сільських та міських священників — стояли поза феодальною ієрархією церкви і не користувалися її привілеями й відповідними доходами.

У період формування та консолідації української народності духовні феодали продовжували черпати прибутки в основному з тих же джерел, що і в попередні часи. Скажімо, одразу ж після впровадження християн­ства на Русі православна церква існувала на засоби, які виділялися їй державою у вигляді десятини від данини²³. Проте значення десятини зву­жується із зростанням монастирської земельної власності — за рахунок дедалі обширніших князівських пожалувань. Перші відомі нам свідчення про них належать до другої половини XI ст. Так, у 60-х роках князь Ізя- слав Ярославович пожалував Києво-Печерському монастирю землі непода­лік від села Берестова, а наприкінці століття київський митрополит Єф- рем віддав цьому ж монастирю церкву з селами ²⁴. Особливо помітне роз­ширення земельних володінь вищого духовенства у період формування складових елементів української народності (XIV-XV ст.). У докумен­тах наводяться численні факти отримання церковними ієрархами сіл та урочищ у Київському, Черкаському, Канівському та інших повітах, при­чому місцеве населення було зобов'язане виконувати різноманітні фео­дальні повинності ²⁵.

Багатства монастирів зростали й від різного роду «духовних відгін* сань» окремих осіб. Наприклад, у лютому 1510 р. шляхтич Остафій Даш­кевич подарував Пустнпно-Микільському монастирю село Саркланів на Черкащині «со всеми с тыми доходами, которые в собе мает» ²⁶. Пани Олізар та Порфирій Кірдієвпчі в 1483 та i486 рр. відписали Красносіль- ському монастирю під Луцьком «из своего двора, десятину у попи, и с озимії, и с яршіы. п с жита, и с пшеницы, H с овцы, и с ячменю, H с ярых пшениц, и с Горохов, и с всей ярпны, почеп от малых и великих» ²⁷.

Духовенство як нриналежне до привілейованого стану звільнялося від державних повинностей (до того ж і від служби у війську), користу­валося певними імунітетпимн правами і не підлягало світській адміні­страції та судочинству. Так, у фундушевому записі князя Любарта Ге- диміновича від 8 грудня 1332 р. на села Рожище, Теремпе, Бушу та ін. луцькому і острозькому єпископові місцеві уряди икн-тіупи застерігалися, щоб «судов церковных не судити» ²⁸ (їм не дозволялося навіть судити се­лян. які були підданими духовних осіб). Па території монастирських маетностей їх власники здобували монопольне право на окремі види про­мислів, що служило додатковим джерелом їх збагачення.

Захоплення українських земель іноземними феодалами певного мі­рою позначилось і на етнічному складі духовенства: воно поповнилося поляками, литовцями, угорцями та ін.— при переважній більшості свя­щеників українського походження. З цього часу спостерігається особливо швидке зростання на Україні володінь католицького й уніатського духо­венства, супроводжуване створенням нових церковних інституцій і поси­ленням національно-релігійного гніту.

Соціальна диференціація селянства. Основним виробником матері­альних благ феодального суспільства було селянство. В період зароджен­ня, формування та консолідації української народності основна маса вільних селян-общинників, які сплачували данину па користь держави, перетворювалася на пригноблених і безправних кріпаків. Шляхом еко­номічного поневолення та позаекономічного примусу—прямого захоп­лення, експропріації общинних земель, подарунків великокнязівської цьому майнова нерівність вела до формування нових соціальних груп і влади — селяни поступово потрапляли у феодальну залежність. При цьому майнова нерівність вела до формування нових соціальних груп і категорій населення. В джерелах вони виступають під різними назвами: «прості люди», «мужики», «кметі». Щодо правового статусу селяни поді­лялися на «данників», «тяглих», «похожих», «непохожих» і т. д.

Данники володіли державною землею і особисто вважалися вільними. Вони сплачували грошові та натуральні податки («данину»), відбували деякі повинності. Однак державне законодавство не гарантувало їх від­носної незалежності. При передачі феодалові землі (звичайно, па підставі урядової жалуваної грамоти) данники змушені були визнавати підлег­лість новому господареві. Інша частина селян цієї категорії потрапила під владу урядовців — воєвод, старост та ін. Селяпи-данппкн згадуються у багатьох великокнязівських жалуваних грамотах та судових докумен­тах. До XVl ст. вони становили переважну більшість населення України. Про це, наприклад, можна судити з люстрації Київської землі середини XV ст.²⁹ До цієї самої групи селян належала більшість поліського насе­лення (за родом занять вони мали специфічні назви — бортники, кунич- HBKH_t бобровники та ін.).

Землями, які переходили у спадок па підставі звичаєвого права, ко­ристувалися і тяглі селяни, які проживали неподалік великокнязівських маєтків та замків, виконували там у визначені дні (або ж періодично) роботу — орали поле, збирали врожай тощо. В другій половині XV ст. лише до Київського замку були приписані десять навколишніх сіл: Гуля- ники, Почуйково, Скочищов, Ходоркове, Головчани та іп.³⁰ До другої групи тяглих відносилися селяни, тимчасово залежні від феодала. Останній за службу одержував від великого князя у користування протягом кількох років волості чи окремі села. Розміри податків визначалися в урядовій грамоті, проте новий господар примушував селян працювати на себе в значно більшому обсязі. Отже, тяглі селяни знаходилися на перехідно­му становищі від державних до закріпачених.

Окремі групи становили похожі і непохожі селяни, свобода яких була ще більш обмеженою. Похожий мав право з дозволу феодала переселити­ся з одного місця на інше, але за умови повернути пану двір, половину врожаю, сплатити кілька кіп грошей, розрахуватися з усіма державними повинностями і т. д. Непохожі селяни фактично були прикріплені до землі феодала, позбавлені права змінювати місце проживання.

До проміжних категорій селян, згадки про яких датуються ще дав­ньоруським часом, відносилися закупи і рядовичі. Закупом називався се­лянин, який ішов на службу до кредитора для відробітку боргу. Закуп­ки цтво мало кілька видів: примусове, коли кредитор сплою змушував боржника служити собі, вільне — в разі добровільного переходу селянина на службу до кредитора, урядове — при видачі боржника згідно судовому приговору³¹. Рядовичі поселялися за домовленістю на землях феодала і користувалися деякий час пільгами при виконанні повинностей.

Певну частину сільського населення, що не мала власного житла і шукала постійного чи тимчасового притулку при дворах заможних селян або феодалів, становили сусідки, підсусідки, коморппки. Відсутність або недостатність власної землі змушувала їх найматися і виконувати різно­манітні роботи па користь більш заможних господарів. Незначними ді­лянками при замках та панських маєтках користувалися городники³². З часів Давньої Русі існував прошарок людей, позбавлених будь-якої особистої свободи — дворові люди, слуги, яких називали невільниками (або холопами). їх кількість поступово зменшувалась, оскільки феодалу вигідніше було експлуатувати селян, наділених землею.

Юридичне оформлення кріпацтва. В процесі розвитку феодальних від­носин фактичне прикріплення різних груп селянства до землі власників сталося значно раніше, ніж набуло оформлення в офіційних загально­державних кодексах. У період формування української народності згідно жалуваних грамот тисячі селян разом з землями переходили у власність князів, шляхти і магнатів. Про це прямо говориться в грамоті великого князя Вітовта «папу» Бедриху (1414): «Мы великий князь Витовт дали есмо сю пашу грамоту Бердриху, што держить от нас две селищи, одно Сволочипачи, а другое Верх Болванця у Смотрицкой волости» (Поділля) із усіма доходами ³³. Практично селяни передавалися у спадкове володін­ня феодала з правом розпоряджатися ними на власний розсуд. Грамота київського удільного князя Семена Олександровича (1457), видана С. Скипорі, гласить: «тыи люди, што у Тулинах, штобы его были послуш­ны как то господарю свойого». Аналогічний за своїм змістом був доку­мент на права С. Можайському володіти Черніговом, Стародубом, Гомелем, Карачевом (1496). «С людьми данными и тяглыми, и со всими платы и доходы,— зазначалося у ньому,— и с землями и з водами, што здавна к Чернигову слушает, вечно, ему и его жоне, и их детем» ³⁴.

Радикальні зміни в становищі селянства відбулися в XVI — першій половині XVII ст. Розвиток товарно-грошових відносин посилював праг­нення феодалів до розширення власного господарства з метою продажу частини його продукції на ринку. В цих умовах набуло значної гостроти питання про особу селянина, адже на той час обслуговування фільварків найбільш прибутково могло здійснюватися за рахунок праці кріпаків. У свою чергу, це зумовлювало відповідні зміни у правах феодала на во­лодіння землею власних маєтків і селянських угідь. Головна мета запро­вадження кріпацтва полягала в розширенні прав експлуататорів щодо селян. «Основна ознака кріпосного права та,— писав В. І. Ленін,— що селянство (а тоді селяни становили більшість, міське населення було ду­же слабо розвинене) вважалося прикріпленим до землі,— звідси пішло й саме поняття — кріпосне право. Селянин міг працювати певну кількість днів на себе на тій ділянці, яку давав йому феодал — поміщик; другу частину днів — селяпин-кріпак працював на пана» ³⁵.

Основні засади феодальної експлуатації селянства чітко сформульо­вані в І Литовському статуті (1529), який відбивав інтереси панівного класу, насамперед оберігав недоторканість прав великого землевласника, надавав йому широкі можливості для позаекономічного примусу підданих, посилював залежність безпосередніх виробників. Тут знайшли дальший розвиток окремі положення «Руської правди», якнайширше використане звичаєве право литовського, білоруського і українського народів, а також безпосередня юридична практика місцевих судів. Статут узаконив різно­манітні форми феодальної залежності селян-невільників — тих, що пере­бували у тимчасовій кабалі, і тих, що користувалися правом вільного переходу.

До категорії невільників, що мали назву холопів, челяді, дворових слуг, належали військовополонені, народжені від рабів, видані по суду позивачеві за злочин, а також ті, хто вступив до шлюбу з особою, що пе­ребувала в рабстві.

Друга категорія залежних людей, яка стала важливим джерелом для збільшення числа кріпаків — закупи. У кожному конкретному випадку умови закуппицтва визначалися взаємною домовленістю, проте в разі її відсутності статут визначав такий обсяг відробітку, який оцінювався б у 15 грошів³⁶.

Основна маса селян державних, і приватних — у статуті кваліфі­кується «людьми підданими», «мужиками». Вони звільнялися від «дани плаченья и податку серебщизпою звапого и теж дякол и от всяких бере­мен повозовых, которые подводами зовут, и от везенья каменя, дерева, або дров ку палепю плиты и ванна на городы наши, от кошеня сена и от на­ших справедливых работ», крім дорожної, мостової і замкової повиннос­тей ³⁷. Отже, право встановлювати розміри й кількість повинностей пере­ходило до рук самого феодала, звідки й невпинне посилення його гніту й свавілля. Ф. Енгельс писав: «...як тільки селянин ставав кріпаком, а цього останнього юристи, що виходили з римського права, прирівнюва­ли до римського раба, пап... вимагав тепер від селянина відробітків у не­обмежених розмірах, скільки, коли і де йому заманеться» ³⁸.

Вирішальну роль у відносинах експлуататора і експлуатованого відіграло юридичне закріплення статутом повного права феодала розпо­ряджатися землею залежного селянина. Останній па підставі законів втрачав можливість вільно купувати чи продавати землю па основі зви­чаєвого права, як це практикувалося протягом століть. Згідно з новим по­ложенням земельні операції без дозволу заборонялися, інакше селянин позбавлявся ділянки разом з посівом.

Процес дальшого закріпачення українського селянства відбитий в статтях II Литовського статуту (1566), який не лише регулював норми відносин у суспільстві, не передбачені попереднім кодексом, а й вносив цілий ряд істотних доповнень з багатьох питань. Важливі аспекти нового законодавства стосувалися майнових прав і судочинства. Статті II Литов­ського статуту недвозначно говорять про відсутність у селян не лише права вільно розпоряджатися своїми наділами, а й власною особою. Так, коли шляхтянка виходила заміж за простого чоловіка (селянина), то втрачала право на земельний спадок ³⁹. Характерним явищем, яке брало початок у звичаєвому праві, а згодом знайшло визнання в І Статуті, бу­ла свобода селяп при передачі іншому власникові бортного дерева. У но­вому законодавстві передбачалося: «от того часу хто бы с поддапых наших князских папских и земянских дерево бортное за границу панов своих отдавал и яким кол век обычаем в чужие руки заводил, таковый мает гор­лом карав быти» ⁴⁰.

У багатьох випадках селяни допускалися як свідки при вирішенні майнових і кримінальних справ — крім тих, де розглядалися питання роз­межування папських маєтків, потрави посівів, порубки лісу тощо. Отже, феодали цілком позбавили своїх підданих юридичних прав там, де справа стосувалася основного їх багатства — землі.

Черговий етап наступу феодалів на права селян відображений у правових нормах III Литовського статуту (1588). Реалізація його поло­жень була викликана важливими змінами соціально-економічного харак­теру в історії Великого князівства Литовського, зокрема інтенсивним розвитком фільваркового господарства, зростанням у соціальній структурі тогочасного суспільства питомої ваги польської шляхти тощо.

Прагнення феодалів одержувати у всезростаючих розмірах прибутки зумовило узаконення переведення в кріпацтво навіть найбезправніших категорій — невільників та слуг: «челядь невольная и тех дети потомки полонепиков мають быти осаживапы на землях» ^4,.

Право регламентувати всі повинності приватних селян остаточно бу­ло затверджено за шляхтою. Феодал міг розпоряджатися не лише май­ном кріпака, а й його життям, піддавати різноманітним формам стягнен­ня і покарання. Закріпачений селянин повністю підпав у сферу домені- ального суду свого пана. В статуті 1588 р. підкреслювалося, що «будет вольно и теперь каждому пану подданого своего непослушного так в духовных, яко и в светских речах подлуг поразуменья своего скарать» ⁴². Це положення відкривало широкі можливості феодалові чинити свавілля щодо своїх підданих, оскільки будь-який вчинок останніх можна було тлумачити як непослух.

За статутом, «похожий человек», тобто селянин, який мав право від­ходу з землі феодала, вважався вільним, поки «не засидел земской дав­ности» (проживання протягом 10 років) і не відкупився 10 копами гро­шей. В іншому випадку селянин перетворювався в «непохожего», в крі­пака ⁴³.

Отже, в статуті остаточно оформилося юридично кріпосне право. За­лежні селяни могли бути проданими, подарованими, успадкованими, нада­ватись у оренду разом з землею. Для державних же селян розміри пан­щини, натуральних і грошових платежів залежали від великокнязівської (королівської) адміністрації.

Велике значення у справі прикріплення селян до землі, крім Литов­ських статутів, мала аграрна реформа 1557 р.— «Устава на волоки». В її артикулах було чітко сформульовано право па землеволодіння, визнача­лися розміри панщини («тяглым людям с кождое волоки ио два дни на педелю» і чотири дні толоки влітку), встановлювалися грошові платежі відповідно до якості землі⁴⁴. Процес втягнений феодалів у товарно-гро­шові відносини штовхав їх до реорганізації своїх господарств за волочною системою з метою розширення власних земельних угідь і покріпачення селян.

Невипадково безправне становище українських селянин у першій половині XVII ст. французький інженер Г. Боплан охарактеризував так: «Селяни тут надзвичайно бідні, бо мусять тричі на тиждень відбувати панщину своїми кіньми і працею власних рук. Крім того, залежно від розміру наділу повинні давати відповідну кількість зерна, безліч каплу­нів, курей, гусей і качок перед Великоднем, зеленими святами і па різ- дво... Одне слово, селяни змушені віддавати своїм панам усе, що тим лише заманеться вимагати. Не дивно, що цим злидарям у таких умовах не залишається нічого для себе. Але це ще не все: папи мають безмежну владу не тільки над селянським майном, а й над їхнім життям» ⁴⁵.

На землях Північної Буковини, що перебували з XIV ст. під владою молдавських господарів, поширювалася дія волоського права, за яким се­ляни юридично залишалися особисто вільними і викопували феодальні повинності. Юридичне закріпачення селян відбулося тут з виданням «Уложення Василя Лупула» (1646) в Молдавському князівстві⁴⁶. В ана­логічне становище потрапили селяни Закарпаття, які перебували під гнітом власних та угорських феодалів. За королівським декретом 1351 р., лише можновладцям надавалось право на земельну власність, а селяни за користування землею змушені були платити десяту частину врожаю, постійно виконувати різноманітні відробітку В XV ст. панщина досягала двох-чотирьох днів на тиждень, а серед окремих категорій селян — на­віть шести днів ⁴⁷.

Отже, еволюція класу-стану селянства України проходила в напрямі обмеження його прав і свобод, закріплення основних виробників мате­ріальних благ за землевласниками.

Розшарування міського населення. В процесі формування та консо­лідації української народності зазнавав певних змін і міський стан. Ф. Енгельс писав, що городяни «стали класом, який втілював у собі даль­ший розвиток виробництва і торгових зносин, освіти, соціальних і полі­тичних установ» ⁴⁸. Середньовічне місто було не лише центром ремісни­чого виробництва, а й оборонним комплексом, осередком верховної влади. Звідси різноманітність груп і категорій його мешканців. Поряд з незначним прошарком представників панівних верств у містах проживали в основному ремісники, дрібні бояри, торговці, духовенство.

Захоплення українських земель Литвою і шляхетською Польщею, що супроводжувалося проникненням іноетнічних елементів на значні те­риторії України, помітно вплинуло на етнічне обличчя міського населен­ня. Протягом XIV-XV ст. у містах, насамперед західноукраїнських, з’являються поляки, литовці, німці, представники інших народів, поглиб­люється соціальне розшарування. У великих містах Києві, Львові, Луць­ку та ін. міщани поділялися на три основні групи: верхівку багатіїв — патриціат, які зосереджували в своїх руках всю повноту влади; так звапе поспільство, що користувалося «міським правом» — середні та дрібні куп­ці, цехові майстри; обмежену в правовому відношенні міську бідноту — підмайстрів, учнів різних ремесел, слуг, позацехових ремісників. Устав­ною грамотою великого князя Олександра від 26 травня 1494 р. офіційно визнавалося право київських міщан на вільне переселення в межах Ве­ликого князівства Литовського, спадковість маєтків і свобода розпоряджа­тися нерухомою власністю. Крім того, санкціонувався ряд пільг економіч­ного характеру — звільнення від підводної повинності і стацій, ордин­ської служби, сплати мита «по всей земли Киевской», свобода торгівлі, користування сервітутами тощо ⁴⁹.

Юридично міщани вважалися вільними, проте підлеглість феодальній державі проявлялась у необхідності виступати на вимогу властей на бо­ротьбу з ворогом, сплачувати натуральні і грошові податки. В І Литов­ському статуті їх «свободи» прирівнювалися до шляхетських, але на ділі користувалися останніми повного мірою лише представники патриціату.

Із опису Канівського замку (1571) видно, що заможні міщани поряд з боярами і зем’янами були звільнені від «замкових робіт», крім військо­вої служби і сплати з кожного дому шість грошей «коляди», двох грошей «сторожовщипи», одного воза сіна ^δ0. Всі інші категорії відбували різно­манітні повинності па будівництві та ремонті доріг, мостів, гребель, укріп­лень тощо. Пропорції й обсяги тих чи інших видів міщанських «робо- тизн» у різних районах залежали від конкретних умов, зокрема потреб оборонного характеру.

Вимоги відбувати повинності містяться і в грамотах про надання мі­стам магдебурзького права^5,. Контроль за їх виконанням здійснював староста або власник замку, які, користуючись владою, змушували міщан сплачувати «капщпзну» — податок за право продажу напоїв, «верховщи- ну» — з дворів і городів, також додатково вимагали різноманітних пода­рунків у вигляді ремісничих виробів. Згідно з існуючим інвентарем жителі Житомира в 1622 р. платили чиншу по 2 злотих — 66 чоловік, по 1 зло­тому і 12 грошей — 120, по мірці вівса — 66, по півміркн вівса — 120, один день вони повинні були влітку косити ⁵².

З 1629 р. встановлювалося подимне — єдиний прямий податок у ви­гляді грошового чиншу з житла та промислів ⁵³. Дуже часто міщани, особ­ливо жителі містечок, викопували на землях феодалів підробітки, що май­же не відрізнялися від звичайної панщини. Так, королівський декрет від 24 листопада 1615 р. зобов’язував передміщап Самбора виходити на ро­боту кожного дня. В інвентарі містечка Вербової (1622) точно визнача­лася ділянка землі для виконання ііого жителями відповідних робіт⁵⁴. Великим тягарем для міщан стало утримання рядового (коронного) вій­ська на «лежах». Причому збирачі стації (данини продуктами) для жов­нірів, як правило, вдавалися до зловживань ^5s.

Дальший розвиток товарного виробництва в процесі консолідації української народності сприяв появі нових міст і містечок. Одночасно виникали й нові соціальні категорії міських жителів. З реєстру подимно­го Київського воєводства за 1631 р. простежується поділ будинків на «ринкові», «вуличні» й «убогі», або «нужденні халупи». В Миргороді бу­ло 20 «ринкових», 40 «вуличних» і 60 «убогих», у Борисполі відповідно — 10, 20, 43; у Баришевці — 20, 40 і ЗО ⁵⁶. В той же час значну частину го­родян становили «коморники», «підсусідки», «загородники», а також гру­пи населення, які не підпорядковувалися міській владі,— шляхта, коза­цтво, духовенство.

Основну масу міщан становили українці. Проте польська і ополяче­на українська купецько-лихварська верхівка займала одне з провідних місць в економіці й міській адміністрації ряду міст Львова, Києва. Луць­ка, Дубна, Кременця та ін. На Волині, Поділлі та Галичині проживала значна кількість єврейського населення, яке, зокрема, становило в Старо- костянтинові — 22 %, Ковелі — 19, Львові — 20, Кременці та Гулеви­чах — по 13, Дубні—12% загального числа мешканців⁵⁷. У великих містах до складу патриціату входили вірмени, німці, литовці, греки, во­лохи, турки, татари, представники інших народностей. Вони ж становили певну частину поспільства та міського плебсу⁵⁸. В західноукраїнських містах іпоетпічні елементи становили близько ЗО % населення ⁵⁹. Захоп­лення ними провідних посад в адміністративних та судових органах по­значалося па соціальному та культурному розвитку міст, формуванні еко­номічної спільності української народності.

Зародження козацтва, виділення заможної верхівки і старшини. Ве­лику роль у процесі розвитку української народності відігравало вже са­ме існування козацького стану. Виникнувши наприкінці XV ст., україн­ське козацтво протягом майже трьох століть становило одну з найактив­ніших соціальних сил (одночасно аналогічний процес відбувався і в Ро­сії, насамперед, на Дону).

З самого початку існування у середовищі козацтва інтенсивно відбу­валася соціальна диференціація. Основну масу втікачів від феодально- кріпосницького гніту становила сільська та міська біднота. Лише окремі особи володіли значними засобами виробництва і прагнули на нових мі­сцях знайти сприятливі умови для ведення власного господарства. Вони мали змогу захоплювати кращі землі, промисли, володіти численними табунами коней і овець. В тестамепті заможного козака Тишка Волевпча від 8 серпня 1600 р. заповідається дружині й сипу, крім двору, пасіка «с пчелами и дванадесятма байрачками. с полем пахотным и сенокосами», хутір «з бидлом и овцами; коней два табуне с двома жеребцами вороным и гнедым; грошей тысяча кои... пасека в Мотренине, понад Еничем, лес с подлесьем, с сепожатми и пахотным полем» тощо⁶⁰. 3 часом козацька верхівка дедалі більше віддалялася від трудящих мас і переходила до та­бору експлуататорів, що вело до посилення антагоністичних суперечнос­тей серед козацтва.

Козаки мешкали в основному па півдні Київщини — в районі Канева. Черкас, Чигирина, а також на Поділлі. З середини XVI ст. козаки селяться за Дніпровськими порогами, від чого обширна територія па обох берегах Дніпра дістала назву Запорожжя. Крім традиційного землероб­ства, вони займалися промислами, ремеслами, торгівлею. Згадуваний ви­ще Г. Боплан відзначав у своєму «Описі України», що серед козаків були «знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум’яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та ін... Всі вони добре вміють обробляти землю, сіяти, жати, ви­пікати хліб, готувати всілякі м’ясні страви, варити мед, брагу, оковиту тощо»⁶¹. П. Шевальє підкреслював, що козаки «бадьорі, міцні, спритні до всякої роботи, щедрі і мало дбають про нагромадження майна, дуже волелюбні і нездатні терпіти ярма, невтомні, сміливі й хоробрі» ⁶². Освоєн­ня козацтвом нових земель сприяло зміцненню економічної та територі­альної спільності української народності.

В процесі боротьби проти наступу феодалів козаки виробили своєрід­ну форму організації па зразок селянської общини, враховуючи як госпо­дарські інтереси, так і необхідність захисту від постійних набігів з боку татарських і турецьких загарбників. Особи, що прибули на козацькі зем­лі, вважалися вільними від кріпацтва, формально одержували рівні з усі­ма іншими права па користування землею і па участь у самоврядуванні. В той же час кожний мусив зі зброєю в руках обороняти край, ходити у військові походи. З середини XVI ст. організаційним і військово-полі­тичним центром українського козацтва стала Запорозька Січ. Козацтво мало не лише своєрідний економічний і політичний статус, а й вироблені па основі звичаєвого права юридичні основи співжиття.

Неспроможний приборкати силою козацтво, на яке дедалі більше орі­єнтувалися селяни і міщани у боротьбі за соціальне і національне визво- левая, уряд Речі Посполитої спрямовував свої зусилля на його розкол. У червні 1572 р. король Сигізмупд — Август наказав сформувати загін із 300 низових козаків, які були прийняті на державну службу, вписані в реєстр, наділені певними пільгами і одержували відповідну платню. З цього часу козацькі права були визнані лише за реєстровцями, інші як і селяни не мали гарантій від покріпачення. Досить строкатим залишався соціальний та етнічний склад реєстрового козацтва. Поряд з незначною кількістю старшини існувала маса рядових козаків. Останні, незважаючи на визнані за ними права та привілеї, зазнавали постійних утисків від представників адміністрації. Так, у листі переяславського старости Л. ЖолKGBCbKoro до коронного гетьмана С. Копєциольського від 16 липня 1636 р. говорилось про зростання невдоволення серед «нижчих» верств реєстровців через «панські кривди» ^сз.

Козацтво займало цілі райони і не визначало ніякої залежності від феодалів, встановлювало свою юрисдикцію, чинність якої поширювалася па великі території. В резолюції варшавського сейму від 1613 р. підкрес­лювалося, що козаки, «обравши собі своїх старших і суддів, не бажають підкорятися ніяким судам, крім своїх отаманських» ⁶⁴. Масовий перехід до козацького стану набував особливо великих масштабів під час селян­сько-козацьких повстань кіпця XVI — першої половини XVII ст. і. нареш­ті, в роки визвольної війни українського народу проти польсько-шляхет­ського гноблення 1648—1654 рр. Спроби обмежити чисельність козаків, які чинилися королівською адміністрацією, були приречені на провал. Офі­ційні норми реєстру, встановлені Зборовськпм і Білоцерківським догово­рами (40 тис., а потім 20 тис.), по суті, не проводилися в життя. Навіть 60-тисячппй реєстр, затверджений Березневими статтями 1654 р., далеко не відбивав справжньої чисельності українського козацтва.

Отже, в ході формування та розвитку української народності (XII — перша половина XVII ст.) еволюція класу феодалів ішла в напрямі вста­новлення ієрархічної структури, про що свідчить, зокрема, створення привілейованого стану — шляхти. Особливе місце в суспільстві займало духовенство, яке освячувало феодальний устрій. Поступово відбувався процес покріпачення основної маси селян. Серед інших груп населення виділялося трудове населення міст і містечок, а також козацтво, яке в цей період оформилося в окремий етап.