2. ЗМІНИ В КЛАСОВО-СТАНОВІЙ СТРУКТУРІ ФЕОДАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVn-XVIII ст.

Перетворення козацької старшини у дворянство. В результаті визвольної війни 1648—1654 рр., яка внесла помітні зміни в історичну долю українського народу, па території Лівобережжя, Запорожжя та Слобо­жанщини відбулися істотні зміни в розстановці класових сил.

В середині XVII ст. українське козацтво оформилось як окремий су­спільний стан, що зафіксовано в Зборовському договорі 1649 р. та Берез- нових статтях 1654 р. В цих офіційних документах декларувалася ідея рівності серед козаків в економічних, політичних та інших сферах, але насправді панівні позиції посіла старшина, зосередивши в свої руках адміністративно-судові функції, право розпоряджатися земельними воло­діннями тощо. Політичне становище козацької верхівки ще більше зміц­ніло після прийняття Переяславських статей 1659 р., які затверджувалися вже не «Військом Запорозьким», як раніше, а гетьманом, полковника­ми і «всією старшиною» ^βs. Отже, козацька старшина, па противагу основ­ній масі рядового козацтва, тут виступає як своєрідна соціальна група, наділена законодавчими правами.

При формуванні старшини з різноманітних джерел виростала нова генерація панівного класу, яка мала передове походження. Наприклад, заможний козак Хорольської сотні Яків Засядько в 1659 р. зайняв посаду лубенського полковника ⁶⁶. Сини відомого козацького ватажка першої по­ловини XVII ст. І. М. Сулимп Степан та Северин, вступивши до реєстру в 40-х роках, згодом перейшли до розряду старшини, а останній був на­віть переяславським полковником ^β7.

Заможні міщани також поповнювали ряди козацької старшини. На­копивши великі капітали в процесі ремісничо-торгової діяльності, вони домагалися від гетьманського правління універсалу на «уряд» тієї чи ін­шої сотні, вливаючись, таким чином, у панівні верстви. Посада сотника відкривала нові джерела збагачення важливу передумову для дальшого просування но службі. Так, син заможного міщанина з Красного Коля­дина І. Голуба Костянтин дослужився до генерального бунчужного і, ко­ристуючись владою, скуповував кращі землі в Глухівській та інших сот­нях Чернігівського полку. Його брат Захар також належав до старшини, мав звання «військового товариша» ^β9. Онук чернігівського райпі Яреми Полуботка Леонтій в 1668 р. зайняв посаду полкового писаря, а через десять років став генеральним осавулом ⁷⁰. Нащадок міщанина Івана Ky- лябка — Григорій Федорович па початку XVIII ст. був полковим писарем, а згодом і сотником Лубенського полку⁷¹. Переяславський купець I. To- мара, грек за походженням, у другій половині XVII ст. влаштував двох своїх синів у гетьманську канцелярію, що дозволило їм невдовзі перейти у старшинське коло. Після одруження з дочкою чернігівського полковни­ка Я. Лизогуба С. Томара був призначений домоптівським сотником, а піз­ніше переяславським полковником. Суддею Чернігівського полку став у 80-х роках його рідний брат⁷².

Козацька старшина Лівобережжя, Запорожжя і Слобожанщини формувалася й за рахунок вихідців з інших українських земель.

Крім українців, старшину поповнювали представники й інших на­родностей. Григорій Скорупа, батько якого переселився до Стародуба з Білорусії, з 1708 р. служив у військовій канцелярії, а через три роки в числі значкових товаришів Стародубського полку направляється до Киє­ва «когда город рубили» ⁷⁶ (укріплення навколо Печерської фортеці). Його сучасник Яків Жданович був вихідцем із Литви ⁷⁷, Родіоп Дмитраш- ка — з придунайських князівств. Учасник Полтавської битви полков­ник Пантелеймон Божич — сербського походження, а стародубський пол­ковий писар Павло Дублянський і сенчанський городовий отаман Кири­ло Криштофович — польського ⁷⁸.

Отже, в процесі консолідації старшини як панівної верхівки козаць­кого стану її ряди поповнювалися з різних груп українських заможних верств, а також окремих представників білоруського, литовського, грець­кого, польського та інших народів.

Політична влада та економічна міць старшини спиралися на голов­не джерело багатства феодальної доби — землю. У Березневих статтях (1654) тільки гетьманові надавалося право спадкового володіння маєт­ністю: «Па булаву гетманскую, что надало со всеми принадлежностями староство Чигиринское, чтоб и ныне для всего ряду пребывало» ⁷⁹.

Старшинські володіння на Лівобережжі розросталися і в результаті земельних пожалувань царського уряду, насамперед, родинам Вигов- ських, Золотаренків, Ждановичів, Лизогубів, Тетерь. На Слобідській Україні обширными землями володіли Донець-Захаржевські, Квітки, Чер­няки, Бульські, Шндловські, Кондратьєви та і я.⁸² У другій половині XVII ст. на Слобожанщині з’являються російські служилі люди, дворя­ни, духовенство, які часто займали високі адміністративні світські та церковні посади і відповідно одержували землі. Серед них виділялися родини Тевяшових, Абрамових, Алферовых, Венецьких, Морозових, Лов- линських. Після ліквідації у 80-х роках урядової заборони місцевим воє­водам і столичним дворянам купувати землі на південних рубежах у краї поселилися Косогови, Осетровії ⁸³.

Козацька верхівка одержувала значні доходи від занять промисла­ми.

Відособлюючись від рядового козацтва, старшина намагалася зрів­нятися з російськими феодалами в правах земельної власності, суду над селянами. Окремим її представникам вдалося домогтися цього вже не­вдовзі по визвольній війні. В 1665 р. царський уряд присвоїв гетьману І. Брюховецькому звання боярина, генеральному обозному, писарю, оса­вулам, хорунжим і полковникам — дворянський титул. Через чотири ро­ки у Глухівських статтях (1669) було затверджено пункт про падання у майбутньому дворянського звання й іншим старшинам ⁸⁵. Цим же доку­ментом козацькій старшині, яка одержала маєтності від уряду, надава­лося право суду над залежними селянами: «Л у которых полковников и у начальных людей маетности есть, и па тех маетности жалованные грамоты даны, и тех подданных... судити им, и приноси вольные у них принимать»^8б. Із збільшенням пожалувань «на ранг», «на уряд», «на подпору дому» тощо розширювалося коло землевласників із правом су­дочинства. Козацька ж старшина підлягала в судовому відношенні лише генеральному, полковим та сотенним судам ⁸⁷ — відповідно до чину.

Після визвольної війни 1648—1654 рр. серед панівних верств збе­реглася і українська шляхта. Під час приведення до присяги Російській державі українського населення (1654) кількість шляхтичів у списках, очевидно, найбільш заможних і впливових, становила 188 чоловік⁸⁸. У «Березневих статтях» зазначалося, що шляхтичі «чтоб при своих шля­хетских вольностях пребывали, и межи себя старшин на уряды судовые обирали її добра свои и вольности имели, как при королях польских бы­вало» ⁸⁹. Отже, за ними формально зберігався попередній статус приві­лейованої групи феодального суспільства.

Еволюція панівних верств суспільства па Лівобережжі, Слобожан­щині та Запорожжі в умовах поступового розкладу феодалізму та фор­мування елементів капіталістичного укладу супроводжувалася зміною їх етнічного обличчя. Уже при Петрі І великі земельні пожалування на Слобідській Україні одержали російські вельможі Б. Шереметьев,

О. Меншиков, М. Голіцип, С. Юсупов, Я. Кропоткій, В. Корчмін. З’яви­лася ціла група прибалтійських кріпосників: Нейт. Девиц, Дуглас, Ген­дриков, Сасов, Буларт та іп. У 1710—1711 рр. там осіли волоські феода­ли Д. Каптемір, М. Мерескул, А. Киян, К. Армаш. На 1767 р. в Сум­ській, Охтирській, Харківській, Ізюмській і Острозькій провінціях нара­ховувалося поміщиків із української козацької старшини 298 чоловік, російських — 32, іноземного походження — 29 чоловік ⁹².

У процесі освоєння причорноморських степів царський уряд розда­вав великі земельні володіння російським поміщикам, урядовцям, армій­ським офіцерам. Згідно з даними від 1787 р. генерал-прокурор Сенату князь О. Вяземський мав у різних місцях на півдні України 52,2 тис. десятин, правитель Катеринославського намісництва Г. Потьомкін — 42,2 тис., граф Скавронський — 39,1 тис. десятин ⁹³.

Черговою спробою козацької старшини законодавчо закріпити свої права стала підготовка кодексу законів «Права, по которым судится ма­лороссийский народ» (1743), який, закрема, передбачав визначення і закріплення за старшиною шляхетських привілеїв⁹⁴. Під час виборів до Комісії по підготовці нового «Уложения» (1767) па Україні з’явилися накази, в яких ішлося також про закріплення за козацькою старшиною особливих прав. Наприклад, у наказі козаків Чернігівського полку вислов­лювалось бажаппя нести службу, «как предки наши служили в покое и тишине и всеми вольностями и преимуществами пользовались, так мы. в лучшем образе и без отягощения» ^9s. Наказ глухівської шляхти відбивав її прагнення «к достижению прославления и в чипах равенства... присое­динить к российскому дворянству, где пожелаем, службу иметь и пользо­ваться всеми жалованными и купленными добрами», а також підтверд­ження стародавніх прав і привілеїв⁹⁶.

В умовах загострення боротьби трудящих мас проти феодального гніту в 60—70-х роках XVIII ст. царський уряд прагнув використати козацьку старшину для ліквідації особливостей військово-адміністратив­ного устрою України. Одночасно він здійснив рішучий крок до зрівнян­ня прав старшини з російським дворянством. Указом від 26 жовтня 1781 р. на ім’я генерал-губернатора Лівобережної України П. О. Ру­мянцева визначалось право виборів у засідателі совісних та верхніх зем­ських судів дворянства, «вотчины и поместья свои в тех губерниях имею­щему» ⁹⁷. Положення про остаточну заборону селянських переходів і пе­ретворення лівобережних козацьких полків у регулярне військо містить­ся в указах 1783 р. Юридичне оформлення кріпосного права означало, що представники козацької старшини ставали такими ж поміщиками, як і російські дворяни, тобто повноправними власниками своїх підданих. Чинність виданої Катериною II «Жалуваної грамоти дворянству» (1785) поширювалася також на Слобожанщину, Лівобережжя і півден­ноукраїнські землі.

Еволюція класу феодалів на Правобережжі та західноукраїнських землях. Протягом другої половини XVII—XVIII ст. населення Правобе­режжя та західноукраїнських земель перебувало під гнітом іноземних феодалів, що помітно відбилося па становищі українського етносу. Після визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. магнати і шляхта поступово почали відновлювати втрачені позиції. Вони контролювали діяльність не лише вищих, а й місцевих органів управління — шляхет­ських сеймиків, призначалися королем на посади воєвод та старост. Маг­нати володіли величезною кількістю сіл, міст і містечок, що підривало економічну могутність королівської влади і послаблювало її політичний вилив. Ф. Енгельс оцінював Річ Посполиту XVIII ст. як дворянську республіку, засновану на експлуатації і гнобленні селян⁹⁸. Чарторий- ським, Любомирськнм, Ржевуським, Яблоновським і Сангушкам належала більшість селян і міщан правобережного і західного регіону українських земель. Так, 127 сімей галицьких вельмож мали по 10 і більше населе­них пунктів. Зокрема. Браницьким належало 69, Дзєдушицьким — 35, Яблоновським — 100, графу Малаховському — 127, графу Цетнеру — 144, графу Мнішеку — 148, графу Оссолінському — 167, графу Замой- ському — 230, графам Потоцьким — 650 населених пунктів ".

Маєтки середньої і дрібної шляхти складалися, як правило, з одного або кількох сіл. Так, у Белзькому і Руському воєводствах у другій поло­вині XVIII ст. 139 шляхтичам належало 549 сіл (від 2 до IOy кожного), що становило 37 % загальної їх кількості; 160 земельним власникам на­лежало по одному селу (близько 11 %); 388 можновладців володіли лише різними частинами сіл ¹⁰°. У Галичині траплялася також безземельна шляхта, яку називали шляхтою-голотою.

Захоплення Австрією Галичини (1772) викликало етнічні зміни в структурі феодальної еліти. Основні адміністративні посади зайняли ав­стрійські чиновники німецького походження, яких Марія-Терезія щедро наділяла маєтками. Магнати, які протягом століть демонстрували свою опозицію до польського короля, в грудні 1773 р. присягли па вірність австрійській монархії. Дрібна шляхта — опора і озброєна гвардія магна­тів — з переходом останніх під захист міцної державної влади, втрачали своє попереднє значення і поступово перетворювалася па різні категорії громадян ¹⁰¹.

До заснованого у Східній Галичині сейму при губернаторі (1775) входили представники трьох груп населення — землевласників, рицарів і міщан. До перших належали князі, графи, барони, архієпископи та єпи­скопи. Того ж року вийшов спеціальний урядовий «патент» для галиць­ких земель. Він не вносив істотних змін у відносини між поміщиками і підданими, проте збільшував відповідальність шляхти за додержання за­конів, забороняв примушувати селян викопувати повинності більше вста­новленої в інвентарях норми ^l°². Водночас у «патенті» визначалися нові права власності шляхти, що фактично призвело до встановлення верхов­ної влади галицького поміщика над власними селянами.

Зрушення у суспільному житті Європи після Великої Французької буржуазної революції кінця XVIII ст. справили помітний вплив на пра­восвідомість панівних верств Східної Галичини та Закарпаття. Найваж­ливішим їх наслідком стало наближення норм цивільного буржуазного права (найвищим виразником якого вважався Кодекс Наполеона) до по­треб феодалів-дворян. Головний зміст австрійського цивільного кодексу Иосифа II полягав, з одного боку, в збереженні й зміцненні станових привілеїв дворянства, його власності, з іншого — в дальшому обмеженні прав виробників матеріальних благ. Шляхта доклала чимало зусиль, аби повністю зберегти за собою право верховної власності на землі з підда­ними селянами. Одночасно австрійські закони служили надійним щитом від вторгнень нешляхетських елементів у сферу панівних верств.

У другій половині XVII — на початку XVIII ст. на Правобережно продовжувало існувати козацтво. Уряд Речі Посполитої в 1684 р. зму­шений був навіть видати указ, згідно з яким козацькій старшині відво­дилися земельні володіння в районі Корсупя, «коло Черкас, коло Лисин­ки. понад Тяс.мином, понад Тікичем і коло Умані» ^,°³. Серед верхівки козацтва були сотники і полковники українського походження, відомі діячі визвольного руху Самійло Іванович (Самусь), Захар Іскра, Андрій Абазин, Семен Гурко (Палій).

Після входження Правобережної України до Росії наприкінці XVIII ст. царський уряд надавав там земельні володіння високопостав­леним російським чиновникам — графам, князям, дворянам, враховуючи й інтереси місцевих магнатів і шляхти — надійної опори феодально-крі­посницького режиму. Протягом 1793 р. і в наступний період нові чини і звання разом із пожалуваппям тисяч кріпаків одержали Сангушки, По- тоцькі, Ржевуські, Браницькі та інші магнатські родини ¹°⁴.

У Північній Буковині найбільші землевласники молдавського похо­дження — бояри — займали й найвищі пости в адміністративносудовому апараті. В 60-х роках XVII ст. боярину Георгію Урсаке належали 102 села, боярину Іордаке Коптакузіно 60, сім’ї Ончулів 42, хотинському ипркалабу Мирону Кості ну 89 сіл ^,05. Великими феодалами були монасти­рі, яких у краї діяло близько ЗО. Дещо менші земельні багатства зна­ходилися в руках середнього та дрібного боярства, як правило, земле­власників українського походження.

З розвитком товарно-грошових відносин наприкінці XVII ст. помітно зменшився вплив у суспільстві старих боярських родин, які не присто­сувалися до нових умов, а це, у свою чергу, зумовило появу феодальних власників службового стану, серед яких немало вихідців з балканських країн, зокрема греків ^10c.

Після загарбання Північної Буковини Австрією в другій половині XVIIl ст. місцева феодальна верхівка, дбаючи про власні інтереси, 12 жовтня 1777 р. присягнула па вірність Габсбургам. Однак провідні позиції в краї посіли представники митрополії. Місцеве боярство різни­ми шляхами домагалося зрівняння у правах з австрійським і галицьким дворянством.

Панування угорських феодалів на Закарпатті позначилося на класо­во-становій структурі суспільства. В руках угорських магнатів Драгових, Перевів, Дручетів і їм подібних зосереджувалися латифундії із залеж- • ними селянами. Після поразки визвольної війни 1703—1711 рр. відбу­вався інтенсивний процес перерозподілу феодальної земельної власності. Маєтки місцевих феодалів — противників Габсбургів перейшли у відання коропи, яка передавала їх іншим землевласникам — переважно німець­кого походження. У другій половині XVIII ст. па Закарпатті нараховува­лось понад 6 тис. родин шляхти, яка за своїм економічним становищем не була однорідною, хоча формально всі її представники користувалися однаковими політичними правами ^l°⁷. Особливо строкатим був етнічний склад шляхтичів: українці, угорці, німці, поляки, австрійці та ін.

Права і привілеї духовенства. Як ідеологічна опора панівних верств церква користувалася підтримкою гетьмансько-старшинської адміністра­ції, російського уряду і польсько-шляхетських властей. Серед верхівки католицького і уніатського духовенства на Правобережжі й західноукра­їнських землях переважали служителі культу польського походження. Українці займали головні посади серед православної церковної ієрархії па Лівобережжі та Слобожанщині.

Уже в ході визвольної війни, а особливо після її завершення, най­більші земельні пожалування на Подніпров’ї одержали Межигірський, Видубицький, Густинський, Максаківськпй, Батурипський, Мгарський, Богоявлепський, Микільсько-Пустипвий монастирі ^,08. Економічна могут­ність духовенства, крім експлуатації селян, основувалась па володінні промислами, заняттях торгівлею, а також звільненні згідно з Глух і в- ськими статтями 1669 р. від оподаткування монастирських маетностей ^l09. Водночас духовні феодали в нових умовах прагнули до юридичного оформлення своїх прав і привілеїв, одержаних ще від руських князів та польських королів. Це питання було підняте під час візиту в липні 1654 р. делегації духовенства на чолі з Інокентієм Гізелем до царя, який врешті-решт і задовольнив її прохання, що засвідчено в спеціальних грамотах”⁰. 11 серпня того ж року було надіслано грамоти Б. Хмель­ницькому і київським воєводам з повідомленням про царське рішення щодо духовенства і наказом не втручатися в церковні справи й не су­дити монастирських підданих ^,н. Підпорядкування київського митропо­лита безпосередньо константинопольському патріарху забезпечило на де­який час незалежність вищого духовенства від світської влади в межах Російської держави. В той же час з метою зміцнення своїх власних по­зицій в суспільстві козацька старшина виступила за обмеження прав і привілеїв церковників. До «Московських статей» 1665 р. було включено пункт, в якому зазначалося, «что б в Киев на митрополию, по указу го­сударскому, русский святитель с Москвы присланный был, для того, чтоб духовный чин на митрополитов под рукою королевскою будучих, оглядывавшись в шатости войску вредительной не был понеже в статьях Переяславских и Батуринских ак постановлено, что митрополиту киев­скому быти под послушанием святейшего патриарха московского» ”². Враховуючи складність політичної ситуації па Україні, царський уряд відклав вирішення цього питання на майбутнє. Лише в 1686 р. київська митрополія була перетворена на окрему єпархію московської патріархії.

Кодекс «Права, по которым судится малороссийский народ» перед­бачав прирівняти духовенство у станових правах до козацької старшини і української шляхти ”³. Звільнення ж від виконання загальнодержавних повинностей доповнювалося пунктом про непідлягання церковників «су­дам мирского звания». Тільки у випадках грабежу чи панесеппя побоїв, виникненню суперечок між світськими і духовними феодалами, справа передавалася па розгляд суду за місцем проживання. Серед привілеїв, які намічалось закріпити за духовенством, слід відзначити звільнення його представників від сплати митних платежів — мостового, перевозно­го, погребельного — при наявності відповідного документа полкової чи сотенної канцелярії ”⁴.

Посилення феодального гноблення, закріпачення селяцства. Визвольна війна 1648—1654 рр. послабила феодально-кріпосницьку систему. її со­ціальні результати особливо помітно проявлялися на Лівобережжі та Слобожанщині. За рахунок магнатських латифундій і володінь польської шляхти, власники яких були знищені або ж втекли від народного гніву, зросли земельні наділи селян. Останні самовільно займали ділянки, які могли обробити наявним реманентом для задоволення своїх власних по­треб. Така форма землеволодіння дістала назву займанщина. Селяни могли відносно незалежно розпоряджатися зайнятою землею — прода­вати, передавати у спадщину, заставляти. Крім того, селяни мали право змінювати місце проживання. Часто вони відмовлялися виконувати фео­дальні повинності або зводили їх до мінімуму ”⁵. Проте представники па­нівних верств — козацька старшина, українська шляхта, православне духо­венство, ставали на шлях ліквідації соціальних здобутків визвольної вій­ни, в нових умовах прагнули законодавчо закріпити своє привілейоване становище в суспільстві, відновити у колишніх формах і розмірах екс­плуатацію селян. В «Березневих статтях» (1654) підкреслювалося, що се­лянин повинен «должность обыклую его царскому величеству отдавать, как и прежде» ^,lβ.

Друга половила XVII ст. па Лівобережжі та Слобожанщині позна­чена поділом селянства на такі основні групи: приватні й рангові, ра­тушні (чи магістратські), «вільні» військові. Мешканці «вільних» вій­ськових сіл, підпорядковані органам влади гетьманської адміністрації — центральним та місцевим,— виконували загальнодержавні повинності (утримання найманих козацьких загонів — сердюків, компанійців, поста­чання підвід для перевезення урядових осіб та різних військових ванта­жів). Населення сіл і містечок, іцо перебувало під ратушним правлін­ням, відбувало «загальнонародні повинності» (різноманітні «работизни» на користь міста, сплачували грошові чинші та натуральні податки). Так, жителі с. Валки «как стояли йод ратушею Прплуцкою отбывали доходы в год за гетмана Мазепы на его кухню, что называлось «стацея», даючи харчевыми запасами муку ржаную, гречаную, крупи, семя, каба­ни. масло і протчое, что было от оной ратуши прикажут, а посколько чего именно не ведають и то все отвоживалн в дворе его в Батурине... давали на полковую музыку и сторожам полевым центами в год с каждой хаты по 2 коп. со всего села... на расходы ратушные каждого года денег 10 рублей собрав выдавали» ^,17. З юридичної точки зору селяни «віль­них» військових сіл і ратушного підпорядкування, залишаючись осо­бисто незалежними, зазнавали гніту феодальної держави — гетьманської адміністрації і царського уряду.

Певну частину безпосередніх виробників становили приватні селяни. В універсалі Б. Хмельницького Мгарському монастирю на села Луку і Хиць від 29 червня 1656 р. зазначалося: «...приказуєм прето сурово всей громаде в тих сельцах, абы ни в чом помененным отцам мгарским све­ренными не были и до работизны вшелякое не вымовляючися, бо то ест воля паша, жебы тое местце святое номоч мело от вас. чого и сам полков­ник миргородский пильно постерегает мает, счоб ни в чом снротивными не булисте; а хто б супротивным был, такового яко вепослушника каждого самому ж пану полковвикови строго карать позволяем» ^,,8. Повинності монастирських селян не обмежувалися виконанням необхідних сільсько­господарських робіт у.частках власників — «послушенством», а й допов­нювалися грошовими та натуральними чиншами. Майже аналогічним було становище селян, наданих разом з землею членам Генеральної кан­целярії у приватну залежність.

Велику групу становили селяни рангових маетностей, одержаних козацькою старшиною за військову службу. їх обов’язки щодо держав­ців також визначалися «послушенством», яке часто називалося «звик­лим», «обиклим», «падлежатн», «нарочите» тощо. В універсалі ніжин­ського полковника В. Золота рейка (1662) відзначалося: «...поглядаючи услуги од п. Марка Кимбаровича па разных службах отдававпые, даем оному на вживление село Березу в сотне глуховской будучеє, зачим при­казуєм, абы вуйт и вся громада березовская помеленному пану Марковії Кимбаровнчовн. товаришу полку нежинского, надежное послушенство, при звиклой повинности, отдавала» ^l,9. При наданні с. Подолова Кроле- вецької сотні військовому бунчужному К. Голубу (1681) гетьман I. Са­мойлович дозволяв «оному того села жителей тяглых так до правованя гребль, яко и до янпшх своих потреб заживати... они зась селяни подо- ловские тяглые абы во всем, що произвойтость несет, ему и бунчучному отдавали послушенство» ¹²°. Як видно з документів, розміри і форми «по­слушенства» не визначалися. Державець формально міг вимагати від се­лян лише певної допомоги для ведення господарства. Однак, користую­чись владою, феодал постійно збільшував розміри «послушенства», забез­печуючи собі дальше збагачення за рахунок посилення експлуатації під-

данях. Причому кількість і розміри повинностей дедалі збільшувались, і наприкінці XVII ст. відновлюється панщина. її обсяг на початку XVIIl ст. не перевищував одного-двох днів на тиждень, але мав тенден­цію до зростання.

Аналогічним було становище селян і на Слобожанщині. Поселив­шись па слободах після кількох років, необхідних для обзаведення влас­ним господарством, вони потрапляли в повну залежність від феодалів, відбували різноманітні повинності, сплачували грошові податки тощо. Нерідко траплялися випадки насильного закріпачення селян. Охтирські козаки в 1692 р. скаржилися на полковника І. Перехреста, який само­вільно віддав селян і козаків с. Півні в «підданство» своєму родичеві С. Бугаєпку, а той «ими владеет лет с семь и болыпи и всякие они на него, Семена, тяжкие работы работают денно и ночно и многие подати платят» ¹²¹.

Протягом другої половини XVII — XVIII ст. посилювався процес со­ціальної диференціації селянства. Уже в переписних книгах 1666 р. поряд з господарями, що мали для обробітку землі по декілька волів і коней, зустрічається також велика кількість безтяглих, або бобилів ^l22. Численну групу становили підсусідки (на Слобожанщині їх називали ще «захребетниками») ^,23. Часто не маючи власного житла, вони працю­вали в господарствах козаків та заможних селян. Крім того, існували та­кі категорії, як халупники, коморппки. загородники. В деяких селах північної частини Лівобережжя вони становили від 10 до 20 % усього населення, а в південних районах їх питома вага була й вищою ^,24.

Гетьманська адміністрація продовжувала надавати старшипі та мо­настирям маєтності разом із селянами, зобов’язуючи останніх виконувати різні повинності. Па початку XVIII ст. панщина становила вже два дні, у 60—70-х роках зросла до чотирьох-п’яти, а в окремих маєтках світських і духовних феодалів навіть шести днів на тиждень. Взяти хоча б наказ кафедральної влади управляючому Видубецького монастиря: «Чинш от подданных в определенное годовое время отбирать... в книгу записывать по именам всех подданных, який когда якую панщину отбував и в якой работе был... зимой в дни короткие борошно за доброй дороги подводами нрипровожать в монастырь, а пеших подданных, не имеющих копей, ни волов зимою в дни короткие до работы в гумнах употреблять... к заготов­лению в способных лесах дерева на строение» ^l2s. Лише в результаті секуляризації монастирських і церковних земель у 1786—1788 рр. під­дані духовних феодалів були віднесені до розряду державних селян і пе­реведені на грошовий оброк.

Паралельно зі збільшенням днів панщини та інших форм феодаль­ної ренти поступово обмежувалося право переходу селян від одного влас­ника до іншого. Так, царським указом (травень 1738 р.) заборонялося приймати вихідців із слобідських полків під загрозою жорстоких покарань та повернення на попереднє місце проживання. Цим скористалася стар­шинська адміністрація Лівобережжя, видавши 20 червня наступного ро­ку спеціальний універсал, «чтоб в Малой России обыватели з места на место не переходили, а которые перейдут тех сыскивать и отдавать па прежние их жилища» ^|26.

Скасування урядом цього закопу в 1742 р. мало позначитися на со­ціальній політиці старшини, яка намагалася ліквідувати право селян розпоряджатися своїми наділами в разі переходу до іншого власника. Ще в 1727 р. у відповіді генеральної старшини Малоросійській колегії чітко визначався порядок переходу — «в селе или деревне первого вла­дельца останутся его подданные и грунта, двор і другие угодия куплен­ныс или некупленные, то одному владеть ему, живучи у другого вла­дельца, не свободно и невозможно, токмо ежели выходит от своего вла­дельца первого может що з движимых пожитков унести или увезти 3 собою, то при нем останется без отнятия» ^,27. Це якраз відбито в проекті кодексу законів «Права, по которым судится малороссийский парод». Конкретным кроком на шляху ліквідації права вільного переходу селян стало проведення Генерального опису України в 1765—1769 рр.—акції, внаслідок якої була визначена належність населення до різних станів і соціальних груп і яка послужила юридичною основою для закріплення прав землевласників на їх маєтності і підданих.

Одним з реальних шляхів звільнення від повинностей, які неухиль­но зростали, селяни вбачили у переході до козацького стану, що користу­вався значними правами і привілеями. На прохання місцевої адміністра­ції російський уряд ще в 1674 р. видав постанову, яка забороняла впису­вати селян у козацькі реєстри, проте не міг зупинити зростаючого про­цесу покозачепня селян, який набрав величезного розмаху.

Остаточне закріпачення селянства відбулося згідно з царським ука­зом від 3 травня 1783 р., у якому говорилося, зокрема: «Для известного и верного получения казенных доходов в наместничествах: Киевском, Черниговском и Новгород-Северском, и в отвращении всяких побегов к отягощению помещиков и остающихся в селениях обитателей, каждому из поселян оставаться в своем месте, и звании, где он по нынешней по­следней ревизии написан, кроме отлучившихся до состояния сего указа; в случае же побегов после издания сего указа поступать по общим госу­дарственным установлениям» ^,28. З цього приводу К. Маркс писав: «...одним розчерком пера Катерина II обернула на кріпаків чотири чи п’ять мільйонів порівняно вільних селян у новопридбаних західних і пів­денних областях» ¹²⁹. На південноукраїнських землях кріпацтво було юри­дично оформлене па 14 років пізніше. З квітня 1797 р. там офіційно вста­новлювалася триденна панщина із збереженням всіх натуральних і гро­шових повинностей ^,3°.

Втягненая поміщицьких і селянських господарств у товарно-грошові відносини призводило до часткового або повного обезземелення безпосе­редніх виробників, посилення їх кріпосницької експлуатації. Аналізую­чи суть кріпацтва, В. 1. Ленін писав: «наділ», яким «забезпечував» се­лянина поміщик, був не більш як натуральною заробітною платою, слу­жив цілком і виключно для експлуатації селянина поміщиком, для «за­безпечення» поміщикові робочих рук, ніколи для справжнього забезпе­чення самого селянина» ^,3!.

Поміщик одержав повне право розпоряджатися не лише майном, а й самим життям залежного селянина. Водночас селяни під загрозою пока­рання позбавлялися права скаржитися на свого господаря. Останній, ко­ристуючись безправ’ям підданих, змушував їх відбувати панщину по н'ять-шість днів на тиждень, а іноді й щоденно, широко застосовуючи при цьому нові форми експлуатації (урочна система). Напередодні ре­форми 1861 р. лише 1,2 % загальної кількості кріпаків сплачували об­рок, інші знаходилися на відробітковій ренті ^,3®.

Не в кращому становищі перебували й державні селяни (нарахову­валось 17 категорій) ^l33, більшість яких проживала па Лівобережжі та південноукраїнських землях. Крім поміщицьких та державних, існували категорії удільних, заводських, кінозаводських та інших селян, які на­лежали різним державним відомствам та окремим особам. Поглиблення майнової нерівності зумовило утворення категорії сільського населення. яке. не маючи землі і робочої худоби, наймитувало в заможних госпо­дарствах.

Окремо слід зупинитися на селянах Південної України. Освоения її території наприкінці XVlII — в першій половині XIX ст. супроводжува­лось інтенсивними переселенськими рухами, серед яких виділялася на­родна колонізація. Одночасно мало місце й централізоване заселення краю урядом. Згідно відомості 1801 р. по Новоросійській губернії дер­жавних селян нараховувалось 81 246 душ чоловічої статі, поміщицьких — 193 925¹³⁴. До складу державних селяп належали економічні, колишні монастирські, кримські татари, поганці, однодворці, старообрядці, які платили грошовий оброк. Переважна більшість державних селян відно­силася до особисто вільних і сплачувала лише незначний подушний по­даток. Проте їх становище не було остаточно визначеним. У будь-який час поміщик міг перетворити їх на кріпаків.

Надзвичайно строкату картину являв собою етнічний склад селян. Наприклад, у Новоросійській губернії в 1779 р. проживали українці, ро­сіяни, молдавани, греки, вірмени, грузини ^l35. Крім того, серед колоністів зустрічалися серби, німці, поляки, болгари, волохи та ін.

Найтяжчою феодальною повинністю селяп Правобережжя та захід­ноукраїнських земель залишалася панщина. Так. у королівських маєт­ках Галицького староства вона становила чотири дні та тиждень з кож­ного лапу, в Калуському — три з четвертини лану. Від двох до п’яти днів відбували панщину піддані шляхетських і церковних маєтків. Крім відробіткової мали місце грошова і продуктова ренти ^l36.

Залежно від забезпеченості землею і робочою худобою селянство по­ділялося на кілька груп. ІІайзаможпіші мали наділ до одного лану і достатню кількість робочої худоби. Так. у Клевапському маєтку (Право­бережжя) в 1696 р. із 387 господарств ^,∕s волочних нараховувалось 11, */< волочних — 66. ’/є волочних — 272. городників — 38. лісників — 9, па- холків — 6. бояр-чи ціновиків — 17 ^,37. Отже, переважна більшість селяп користувалася лише невеликими наділами або була зовсім безземельною. В аналогічному становищі знаходилися селяни і в королівських та при­ватних маєтках Белзького і Руського воєводств.

Феодально-кріпосницьким визиском зумовлювався процес руйнуван­ня селянських господарств Закарпаття та Північної Буковини. В окремих районах малоземельні й безземельні селяни становили близько 85 %. Найбільший прошарок феодально залежних селян Північної Букови­ни — вечнни (тобто ті, хто прожив на землі феодала 12—20 років) могли бути продані разом із землею іншому власникові. Лише невелика кіль­кість — латураші — зберігали право переходу від одного феодала до ін­шого. Крім виконання панщини, селяни сплачували різноманітні нату­ральні податки. Поступово зростав наступ шляхти на права селянства. Насамперед це проявилося в поступовому обмеженні та ліквідації на селі решток самоврядування та копного суду, який протягом кількох століть вирішував важливі питання життя сільських громад і збирався лише у виняткових випадках. Право суду над селянами переходить до рук пап­ських урядовців і державних суддів. Селянин не мав навіть права захи­щати свої інтереси, виступати на судовому процесі як звинувачував.

Окремі зміни в господарському та правовому становищі західноукра­їнського селянства відбулися в кінці XVIII ст. Цісарський патент від 5 квітня 1782 р. скасував особисту залежність селяп від власника і на­дав їм деякі громадянські права. За цим законом селянину дозволялося переходити з одного місця на інше за умови надання йому феодалом пи­сьмового дозволу, одружуватися на свій розсуд тощо ^,38.

Скасування кріпосної залежності прирівнювало селян до вільних громадян Австрійської держави, але вони практично не мали змоги реа­лізувати це право, оскільки земля належала феодалові (як і право вида­чі грамоти на волю). Тож селяни змушені були виконувати панщинні й інші повинності згідно з інвентарями і цісарськими указами ^|39. їх роз­міри визначалися урядовим патентом від 16 червня 1786 р. Максималь­на панщина для повполаиових селян становила три дні на тиждень. Під 1 квітня по ЗО вересня тривалість робочого дня не могла перевищувати 12 год. з перервою для відпочинку на 2 год., а з 1 жовтня по 31 берез­ня — 8 год. Як виняток, продовження тривалості робочого дня на 2 год. дозволялось лише під час жнив. Указ детально регламентував порядок відбуття нашцини — всіх видів роботи у панському мастку (нічна варта, ловля риби, мисливство, сінокосіння, збирання городини і т. д.). Узако­нювалася диференційована панщина для окремих майнових груп під­даних залежно від кількості землі в їх користуванні, господарів і їх ба­траків, городників, халупників, коморпиків, які відбували панщину, і двірську челядь, що перебувала на повному утриманні двору ^н0.

У 1787 р. австрійський уряд оголосив землі, що знаходились у ко­ристуванні селян, їх володіннями (рустикальними). Крім того, селянин одержав право користуватися пасовищем і лісом. Однак він залишався прикріпленим до землі, якої не міг пі продати, ні заставити. Земля яв­ляла собою не власність господарів, а лише надільний фонд для утри­мання підданих.

Селянство Правобережжя в другій половині XV∏I ст. за своїм еко­номічним і юридичним становищем не становило однорідної маси. В ін­вентарних записах зустрічаються кілька категорій кріпаків: «почворні», «потрійні», «парові», «поєдинкові», «піші», «загородники». «халупники», «коморники» — відповідно до забезпечення землею та тяглом ^uι. Розміри повинностей у більшості випадків визначав сам феодал.

Криза феодально-кріпосницької системи і формування капіталістич­ного укладу прискорили процес розкладу селянства. «Цей процес,— пи­сав В. І. Ленін,— означає докорінне зруйнування старого патріархаль­ного селянства і створення нових типів сільського населення... Ці типи — сільська буржуазія (переважно дрібна) і сільський пролетаріат, клас товаровиробників у землеробстві та клас сільськогосподарських найма­них робітників» ^κ2.

Основними групами селян на Правобережній Україні у першій по­ловині XIX ст. були поміщицькі й державні, а також жителі військових поселень. У свою чергу, вони поділялися па категорії і розряди — з окре­мим юридичним становищем, характером і розмірами повинностей та платежів.

Процес соціальної диференціації селян у першій половині XIX ст., який впливав на їх юридичний статус в результаті переходу до інших категорій і розрядів, мав місце у Східній Галичині та Північній Букови­ні. Дворянська кодифікація законів і господарська практика шляхти не сприяли покращенню становища селян в системі доменіальпого госпо­дарства. Повнолаиові, таланові, чвертьланові селяни, халупники і комор­ники залишалися безправними підданими феодала. Із зростанням рівня інтенсифікації господарства поміщицьких маєтків відбування однієї пан­щини на користь шляхтича виявлялося недостатнім. Поміщики у дедалі ширших розмірах використовували найману робочу силу, яка в окремих маєтках набувала домінуючого значення.

Цікавим соціальним явищем було виникнення нового типу кріпака- домепікаліста-селянина, посадженого на доменіальну землю без жодних на неї прав. Домепікалісти з дрібними і мізерними наділами становили резерв поденників. Вони не відбували паніцини, але й не утримувалися двором ¹⁴³ Державні (камеральні) селяни проживали в колишніх коро- лівщинах, але до середини XIX ст. уряд фактично більшість їх розпро­дав поміщикам.

Під тиском революційних сил 22 квітня 1848 р. австрійський уряд оголосив указ про скасування панщини й інших кріпосницьких повин­ностей. Закон передбачав повне відшкодування поміщикам вартості їх землі. За селянами визнавалися права вільних громадян, а землі, якими вони користувалися, ставали їх власністю. Водночас селяви змушені були сплатити колишнім землевласникам викуп, що дорівнював капітальній вартості всіх «тягарів» (паніцини за рік, натуральної та грошової да­нини).

Рядове козацтво. Протягом другої половини XVII-XVIII ст. козацт­во продовжувало належати до привілейованого стану українського су­спільства. За козаками законодавчо закріплювалися особиста свобода, підпорядкування особливій юрисдикції, звільнення від державних повин­ностей і поборів, право спадкового володіння землею на заняття промис­лами, ремеслами і торгівлею.

Чисельність козацтва на Лівобережжі після об’єднання України з Росією офіційно визначалася в 60 тис. чоловік. Однак в тих умовах стар­шинська адміністрація не наважилася затвердити козацький реєстр на таку кількість осіб. Відомо, що в ході подій 1648—1654 рр. в рядах повстанської армії знаходилося набагато більше людей, які вважали се­бе козаками. Незважаючи па обмеження властен, запис до козацьких компутів продовжувався і в наступні роки, особливо напередодні або в період військових походів. Масовий перехід до козацького стану се­лян і міщан у другііі половині XVII ст. відзначався й на Слобожан­щині ^u4.

. Захопивши адміністративні та судові посади, старшина разом зі шлях­тою і духовенством посилювала феодальне гноблення основної маси ко­зацтва, перетворювала рядових козаків у залежних селян, змушувала їх виконувати різноманітні повинності. Так, після визвольної війни меш­канці сіл Дроздівка. Буди, Жуківка і Куликівка (Ніжинський полк) тривалий час належали до козацького стану. Дівицький сотник М. Шен- дюх у 1679—1685 рр. став використовувати їх на дворових роботах і по­ступово перетворив на залежних селян ^,4δ. З 1665 р. Густинськнй мона­стир почав збільшувати кількість своїх підданих у с. Деймапівка При­луцького полку за рахунок місцевих козаків. Чернігівський Єлецький монастир у 80-х роках відмовився визнавати козацькі права за населен­ням сіл Копачів. Малинівка, Серединівка і Сіножацьке ^14β.

Крім городових, зобов’язаних при першій необхідності з’явитися у військо з бойовим спорядженням, незначну соціальну групу становили охотницькі козаки. Сформовані в 70-х роках XVII ст. в основному для придушення антифеодальної боротьби народних мас (останні добровіль­но наймалися па службу, за що одержували платню). До складу охот- ницькнх полків зараховувались міщани, городові козаки, переселенці з Правобережжя і західноукраїнських земель.

Одночасно з’являється група козаків, які обслуговували господар­ства старшини і звільнялися від військової служби. Відповідно до роду занять вони називалися «курінчиками», «стрільцями», «бобровниками», «пташниками», «палубпичими», «копіошеними». Потрапивши у фео­дальну залежність, вони змушені були відбувати різноманітні повин­ності на користь своїх господарів.

Тривалі військові походи, які вимагали значних матеріальних за­трат. призводили до занепаду господарств рядових козаків, поглиблення майнової нерівності. Зубожіння значного прошарку козаків не дозволяло їм регулярно відбувати військову службу. Це викликало появу в 1698 р. наказу гетьманської адміністрації, адресованого полковникам, щоб «коза­ки. які ніколи не несуть воєнної служби, були б помічниками тяглим в кормлінні піхотного товарищества» ¹⁴⁷. Юридичне оформлення розшару­вання козацтва знайшло відбиття у гетьманському універсалі (1701) та спеціальному розпорядженні князя О. 1. Шаховського «О разделении ма­лороссийских казаков на «выборных» и «подпомощников» (1735). Ви­борними могли стати лише заможні козаки, які володіли певпою кіль­кістю орної землі, сінокосами, худобою, пасіками, займалися промисла­ми. що давали відповідний прибуток. Усі ж інші записувались підпоміч- никами, спроможними тільки виборному козакові «подмогу учинять, как ему служить надлежит совсем» ⁿ⁸.

Згодом виборні козаки почали звільнятися старшинською адміні­страцією від виконання державних повинностей. Єдиним їх обов’язком залишалася військова служба із власним спорядженням, зброєю та кінь­ми. Підпомічники змушені були поставляти до війська провізію, фу­раж. обробляти землі виборних козаків на час перебування тих у походах ¹⁴⁹

Процес обезземелення і зубожіння підпомічників, розвиваючись далі, зумовлював їх перехід на міську службу або у підданство козацької старшини. Спроби знову повернутися у козацький стан зустрічали великі перешкоди. Намагання знайти захист з боку гетьманської адміністрації, як правило, зазнавали невдачі, оскільки адміністрація на всіх рівнях від­стоювала інтереси насамперед козацької верхівки.

Царський уряд прагнув регламентувати вирішення в судовоадміні- стративних установах справи про «шукачів козацтва». Згідно з указом від 16 квітня 1728 р. кожен бажаючий вступити до козацького стану по­винен був довести законність, правомірність свого позову па підставі реєстру або свідчень старих козаків ^l5°. Збільшення числа українського козацтва па той час відповідало інтересам уряду, заінтересованого в на­дійній охороні державних кордонів його силами. Проте ця поступка мала тимчасовий характер, і пізніше царизм перейшов до планомірного й ці­леспрямованого обмеження прав і кількісного зростання рядового ко­зацтва.

Посилення кріпацтва на Лівобережжі, Слобожанщині та південно­українських землях у другій половині XVIII ст. позначилось і на стано­вищі козаків. Царський уряд роздавав поміщикам селянські і козацькі землі, а самих виробників перетворював у безправних підданих. Збіль­шувалися повинності козаків на Слобідській Україні та Запорожжі. Ko- шова старшина часто використовувала в особистих інтересах працю коза­ків, мобілізованих для форпостної служби. Так, у рапорті служителя військової канцелярії Уласа Щербина від 29 червня 1772 р. вказувалось про розподіл піших і кінних козаків для роботи в зимівниках запорозької старшини ¹⁵¹.

В цих умовах все більше загострюється класова боротьба, особливо в таких формах, як втечі, збройні виступи. Серед втікачів, що прибували па Запорожжя, сучасники відзначали, крім українців, також росіян, бі­лорусів, молдаван, грузин, сербів, представників інших народностей ^|52. Широкого розмаху набуло «шукання козацтва», проти чого гетьманська адміністрація вела активну боротьбу. Зрештою в 1782 р. під час ревізії на Лівобережній Україні згідно з розпорядженням президента Малоро­сійської колегії П. О. Румянцева особи, які під час перепису 1764 р. потрапили до числа «підданих» і за цей час не подали прохання про відновлення у козацтві, залишалися у селянському стані ^lδ3. Після видан­ня указу від 3 травня 1783 р. вони були перетворені на кріпаків.

Указом Військової колегії від 28 червня 1783 р. наказувалося ство­рити на базі лівобережного козацтва 10 регулярних полків, які стали перехідною ланкою до повного злиття козацького війська з російською армією.

Консолідація міських станів. Зміни в соціальній структурі україн­ського суспільства пізньофеодальної доби найбільш яскраво проявилися в еволюції міських станів. Протягом другої половини XVII—середини XlX ст. помітно зросла кількість міщан, що зумовлювалося виникненням нових міст та містечок насамперед на Слобожанщині та південноукраїн­ських землях. В умовах появи в надрах феодальної суспільно-економіч­ної формації буржуазних елементів міщанство набувало більш чіткого поділу на соціальні групи. Основну частину міського населення станови­ло поспільство — ремісники, дрібні і середні торгові люди. Представників поспільства, як правило, не допускали до міського уряду, тому соціальні суперечності між ними і верхівкою (шляхта, козацька старшина, лихва­рі) завжди були напруженими. Водночас поспільство ніколи відкрито не виступало проти існуючих феодальних порядків, а лише аналогічно захід­ноєвропейському бюргерству становило опозицію патриціату. Міська ари­стократія утримувала в своїх руках основні важелі адміністративно-су­дової влади і фактично безконтрольно розпоряджалася міськими при­бутками. Безправним залишалося становище плебейства, або «городової черні», про яку Ф. Енгельс писав, що вона стояла «поза общиною, поза феодальними зв'язками і поза цеховим союзом» ^,δ4. Для розвитку соціаль­ної структури міст характерним було проникнення представників ниж­чих груп міського населення у вищі і навпаки, чому сприяла відсутність чітко визначеної межі між ними. Міській владі не підлягало духовен­ство, козацтво, шляхта, прибулі в пошуках заробітку селяни. Існували також специфічні категорії міщан — стрільці, побережники, гайдуки на Правобережжі, сердюки, компанійці, жолдаки — на Лівобережжі, які охороняли маєтки феодалів.

Соціально-економічний розвиток міст та становище їх мешканців значною мірою залежали від правового статусу. Лише окремі міста кори­стувалися магдебурзьким правом, тобто мали змогу обирати міський уряд і здійснювати самоуправління. В ратушних містах Лівобережної та Сло­бідської України влада належала виборним особам із числа заможних городян. Однак великий вплив на останніх мала козацька старшина. Пе­реважна більшість міст та містечок Правобережжя і західноукраїнських земель перебувала в руках світських і духовних феодалів.

Соціально-правовий статус міського населення регламентувався уря­довими грамотами та нормами магдебурзького права. В реальному житті правами і привілеями повною мірою користувалися тільки представники патриціату. Серед повинностей податних верств населення, крім грошо­вого чиншу, помітне місце відводилося виконанню робіт на користь зам­ку, магістрату чи ратуші. У грамоті російського уряду ніжинському ма­гістрату від 16 березня 1698 р. вказувалося, що городяни зобов’язува­лись «плотины под городом две делать и дочинивать городом, а солому с ратуши и дерево и хворост, и камень на те ж плотины для поделки с волостей возить; да па расходы грацкие от всех товаров домовых и приез­жих: от всякого быка — поводовое, от всякого яс хлеба — номерное и вес- чое баня, лавки, ризничные, от купцов и ремесленников всякие дохо­ды...» ^,s5. Офіційно міщанами вважалися ремісники та торгівці, які спла­чували податки державі або феодалові. Так, у Сумах в І665 р. прожива­ло 2528 чоловік, серед них 1435 — власне міщан, а решта згідно з пере­писом — «пашенные люди». У Лебедині, Боровлі, Суджі нараховувалось 2165 чоловік, з них лише 448 міщан ^,5β. Цікаві дані про чисельність на­селення Львова та його соціальну структуру містяться в списках сплати подушної податі за 1662 р. Із 6016 міщан цехових майстрів було 498, купців — 143. В цілому патриціат становив 0,8 %, поспільство — 27,9, плебеї — 61,3 % ^l57∙ Згідно з переписом 1798 р. у Володимирі проживало 1964 чоловік, причому міщани становили 79,9 %, купці —0,6. шляхта — 6,7, духовенство — 1,8, селяни — 5.3, вільномешкаючі — 5.7 %; у Жито­мирі серед 5419 чоловік було 61.6 % міщан, 0.6 — купців, 30.8 — шляхти. 1,0 — духовенства. 4,8 — селян. 1,2 % — вільномешкаючих; у Кременці з 3528 чоловік проживало 91,5 % міщан. 1,0 — купців, 2.9 — шляхти, 1,8 — духовенства, 2,8 % — селян ^,58.

Виробничі обов’язки ремісників, об’єднаних у цехи, регламентували­ся статтями цехових статутів. Проте над цехами тяжіла влада магнатів та козацької старшини, які змушували ремісників відбувати різноманітні повинності, вносити натуральні податки тощо.

На розвиток міст Правобережжя, а також західноукраїнських зе­мель негативно впливало посилення феодально-кріпосницького гноблен­ня, спустошливі війни, грабіжницькі напади татарських орд, реакційна господарська політика королівських органів влади, що зачіпала інтереси ремісників та купців. Так. Кам'янець-Подільськнй. позбавлений поза­міських грунтів, не мав бази для розширення своєї промисловості. Важ­ким тягарем на міщан лягали повинності в зв’язку з постоями війська, спорудженням мостів і кріпосних мурів, податки на виплату міських боргів, введення у 1775 р. подимного збору з кожного двору ¹⁵⁹ Проте чисельність торгово-ремісничого прошарку та його роль у міському жит­ті поступово зростали.

Основну масу міщан становили українці. В містах жило також чи­мало поляків, вірменів, євреїв, греків, німців, татар, турків, волохів, представників інших народностей. Наділені урядом Речі Посполитої знач­ними привілеями, вони поселялися в окремих дільницях міста і займа­лися торгівлею, промислами, орендою маєтків, прибуткових галузей го­сподарства. Іноземці, яких немало входило до числа патриціату, захи­щаючи свої інтереси, намагалися активно протидіяти економічному зростанню українського бюргерства.

Щодо національного складу більш однорідна картина спостерігалася па Лівобережжі та Слобожанщині. Крім українців, у містах проживала певна кількість росіян, білорусів, греків, болгар.

Набуття містами нових рис торгово-промислових центрів у XVIII — першій половині XIX ст. сприяло прискоренню соціального розшаруван­ня їх мешканців. Поряд з нагромадженням капіталу верхівкою значна кількість міщан під тягарем феодального гноблення розорювалася і по­повнювала ряди бідноти. Скажімо, про соціальний склад киян середини XVIlI ст. дають уявлення «присяжні листи» (1742), складені під час принесення присяги великому князю Петру Федоровичу. В списках на­звано 11 вищих духовних і світських чиновників. 3812 осіб духовного відомства, 351 службовець цивільних і військових установ, 2575 міщан Нижнього міста, 460 козаків, 70 майстрів і робітних людей Верхнього міста, 129 купців, 19 осіб, які перебували на службі в Київській конві- сарії. До цього числа не включені гарнізон російських солдат (не менше 5 тис.), приватновласницькі селяни, бродяги, богомольці, які не мали юридичного права громадянства ^,60. Отже, більшу половину населення становили службовці і духовенство, а міщани й козаки — лише третину. Водночас для його етнічного складу характерна відносна однорідність. Крім українців, яких нараховувалося близько 90 %, в Києві проживали росіяни, поляки, євреї, греки, білоруси, болгари та іп.

Становище і права міських жителів Російської держави в 80-х роках XVIII ст. регламентувала «Жалувана грамота містам» (1785), чинність якої поширювалась також на Лівобережжя та Слобожанщину. В цьому документі зазначалося: «Городскими обывателями разумеются все те, кои в том городе или старожилы, или родились, или поселились, или домы, пли иное строение, или места, или землю имеют, или в гильдии или в цех записаны, или службу городскую отправляли, или в оклад записаны, и по тому городу носять службу или тягость» ^,β,. Крім загального поло­ження. перераховувалися права поспільства — «городовых обывателей среднего рода людей или мещан вообще». Останні мали право на при­ватну власність, вільне заняття ремеслами, промислами, торгівлею, могли змінювати місце проживання, «не требуя на то уже иного дозволения от вышнего нижнего места» '⁶². Одночасно узаконювалась спадковість мі­щанського стану. До складу міських жителів входили не тільки ремісни­ки і купці, а й дворяни, чиновники, духовенство.

Поява передпролетаріату та буржуазії. В умовах посилення розкладу феодальної суспільно-економічної формації на Україні виникають нові соціальні типи населення, що розвивалися у рамках традиційної фео­дальної становості і поза нею. Зароджуючись, вони нерідко виступали як міжстанові елементи. Так, буржуазія па Україні формувалася із середо­вища купців, заможних міщан, селян та поміщиків. Ряди передпроле­таріату поповнювалися в основному із зубожілих селян та міської бідноти.

Перетворення в буржуа різних суспільних верств проходило неодна­ково. Зокрема, розпуск старих корпоративних об'єднань і утвердження гільдій при Петрі І. що відповідало новим соціально-економічним умо­вам, позитивно вплинули па становище торгових людей Російської дер­жави. Привілеї гільдійських купців охоронялися законом, часто підкріп­лювалися різними пільгами *⁶³, відкриваючи перед ними і такий шлях примноження багатств, як організація промислового виробництва. Влас­ники великих ремісничих майстерень впроваджували вдосконалені зна­ряддя. машини, використовуючи при цьому вільнонайману працю. Помі­щики дедалі частіше засновували в своїх садибах підприємства, дешевою сировиною для яких служила сільськогосподарська продукція їхніх гос­подарств. Часто в одній особі поєднувалися поміщик-кріносник, підприє­мець і купець ^,64. Щодо етнічного складу новопароджувапого класу, то досить сказати, що цілий ряд суконних, шапкових, шкіряних заводів на Україні належав німцям, французам, грекам, представникам інших на­родностей ^,β5.

Паралельно з появою підприємств капіталістичного типу — мануфак­тур. заводів тощо — відбувалося формування головної робочої сили бур­жуазного суспільства — пролетаріату. За складом і походженням це ще не робітничий клас у прямому розумінні цього слова, оскільки «при крі­посному праві про виділення робітничого класу із загальної маси крі­посного, безправного, «нижчого», «чорного» стану не могло бути й мови» ^,66.

Промисловість черпала робочу силу насамперед із села, процес роз­шарування якого особливо поглиблюється в період розкладу феодально- кріпосницької системи. Зосереджуючи в своїх руках основні засоби ви­робництва, заможна селянська верхівка дедалі частпше застосовувала у своєму господарстві найману працю, а зубожілі селяни підтримували своє існування постійним чи періодичним продажем робочої сили. Най­більш чітко це спостерігалося серед збіднілих категорій поміщицьких селян, городників, бобплів та ін. Селяни-кріпаки, що не мали засобів до існування, вдавалися до різноманітних заробітків, при цьому виконуючи н повинності на поміщика. Нерідко з дозволу свого власника вони від­правлялися в міста або в степові губернії на сезонні роботи. Наймалися на роботу й позбавлені засобів виробництва державні селяни.

Кадри передпролетаріату поповнювалися також міським населенням, у першу чергу ремісниками (цеховими і кустарями). Прогресуючий про­цес соціальної диференціації унеможливлював перехід підмайстрів у розряд майстрів, а учнів — до категорії підмайстрів. Тому на одному полюсі зосереджувалася група заможних ремісників-власяиків майсте­рень (а згодом і мануфактур), па іншому — вкрай зубожілих працівни­ків, які перетворювалися в найманих робітників ^Іб7.

Робітниками ставали також кріпаки, що працювали на поміщицьких підприємствах, або приписані до казенних фабрик і заводів селяни. На Україні працею приписних селян обслуговувалися Києво-Межигірська фаянсова фабрика, сукопна і панчішна мануфактури в Катеринославі, Луганський ливарний завод, Шосткінський пороховий завод, київський завод «Арсенал», ряд херсонських і миколаївських підприємств військо­во-морського відомства ^l68.

Формування передпролетаріату на Україні відбувалося не лише за рахунок місцевого населення, а й з числа прийшлих російських, біло­руських, польських, молдавських селян та ремісників. Частину робітни- ків-росіян царський уряд переселяв на Україну, офіційно приписуючи до промислових підприємств. Інші прибували сюди в пошуках заробітків у містах, на фабриках чи заводах, різноманітних промислах, на сільсько­господарських роботах.

Отже, зміни у класово-становій структурі українського суспільства другої половини XVII—XVIII ст. зумовлювалися дальшим розвитком української народності, її поступовим переростанням у буржуазну на­цію. На характер цього складного процесу накладала помітний відбиток відсутність політичної єдності України. Перебування окремих її земель у складі різних держав негативно позначалось на етнічній консолідації населення. Особливо яскраво ця тенденція проявилася в еволюції класу- стану феодалів. Представники папіввих верств, серед яких, особливо на західноукраїнських землях, значну частину становили іноземці — шлях­та, магнати, дворяни, вище духовенство, представники козацької старши­ни,— дбали лише про нагромадження особистих багатств, здобуття нових прав та привілеїв.

Еволюція селянського стану відбувалася під впливом обмеження його прав та дальшого зростання феодального визиску. Це ж стосується і становища рядового козацтва. Еволюціонування повинностей на Ліво­бережжі, Слобожанщині та південноукраїнських землях від звичайного послушенства до п’ятп-шестиденної панщини завершилося юридичним оформленням кріпацтва. Ще в більших масштабах мало місце соціальне гноблення селянства на Правобережжі та західноукраїнських землях. «Звільнення» від кріпосної залежності наприкінці XVIII ст. у Східній Галичині, Північній Буковині та на Закарпатті відбулося практично за рахунок самих селян.

Розвиток товарно-грошових відносин зумовив дальшу консолідацію міського стану, чітке розмежування його на соціальні групи.

Поряд з класами-станами, які існували здавна, з’являються нові соціальні групи населення — передпролетаріат і буржуазія.

Зміни у класово-становій структурі феодального суспільства на Укра­їні відбивали процеси формування, консолідації та дальшого розвитку української народності. Протягом XII—XVIII ст. йшов безперервний процес утворення нових груп, категорій і розрядів населення (нерідко зі своїми регіональними назвами), які одержували певний юридичний ста­тус. Кожний стан володів лише для нього характерними правами па землю, засоби і знаряддя виробництва, займав особливе місце в соціаль­но-економічних і політичних відносинах. Однією з головних рис класово- станового устрою була його замкнутість, ускладнений перехід осіб з од­ного стану в інший.