1. ПОЛІТИКО-АДМІНІСТРАТИВНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ПІД ВЛАДОЮ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО

Місцеве управління в Київському князівстві та Київському воєводстві. Після входження до складу Великого князівства Литовського за Київ­ською землею (на рубежі 50—60-х років XIV ст.) ¹ тривалий час збе­рігався характер удільного князівства.

Київські князі, потрапивши у васальну залежність до великого кня­зя литовського, користувалися внутрішньою законодавчою, військовою, адміністративною і господарсько-фінансовою владою. В офіційному титу­луванні київських князів продовжували вживатися терміни «государь-от- чич», «князь великого князства своего Киевскаго» ² тощо. Київський князь Володимир Ольгердович чеканив власну монету. Поступово внаслі­док централізації влади в руках великого князя литовського зосереди­лись загальнодержавні політичні функції, а внутрішня адміністративна діяльність па місцях переходила до намісників, поставлених в усі столь­ні міста князівства. У 1399 р. великий князь литовський Вітовт посадив у Києві па правах намісника або воєводи І. О. Голыпапського³ (із ли­товського князівського роду). Його наступник Михайло Іванович також правував на Київській землі як великокнязівський урядник (у літописі він прямо названий воєводою). За часів великого князя литовського Сви- дригайла урядником Київської землі був воєвода Юрша ⁴. Таким чином, Київська земля фактично втратила характер удільного князівства. З 1440 р. політичний статус Київського удільного князівства було від­новлено.

Ліквідацією удільних князівств литовський уряд зміцнював свої по­зиції, зокрема па українських землях. Водночас така політика співзвуч­на з процесами державної централізації, що відбувалися в той час у ба­гатьох країнах Європи. В умовах Великого князівства Литовського цен­тралізація державного управління українськими землями супроводжува­лася зміцненням політичної влади панівного класу і посиленням фео­дального гніту народних мас.

Внутрішня політика литовського уряду на українських землях у той час спрямовувалася па стримування місцевого населення від визвольної боротьби шляхом надання йому правових гарантій для збереження існую­чих норм суспільного ЖИТТЯ.

Після ліквідації удільного князівства й утворення воєводства на Київській землі зберігалися давні традиції права, судочинства й звичаїв, то обумовлювалися уставними грамотами і привілеями великих князів литовських Київській землі та київським міщанам. Литовські урядовці підтримували соціальні інтереси місцевих феодалів (князів, бояр, духо­венства). «Киянина, кйк и литвина, во чти держати и во всех врадех пи в чом не понизите. А волости киевские кияном держати, а иному нико­му»,— зазначалось у жалуваній грамоті Казиміра. «Во мы старины не рушаєм.— говорилося далі в документі,— а новины не вводим, хочем все по тому мѣты, как будет было за велика князя Витовта п за Жикгмон- та»⁶. тобто наголошувалось на дотриманні давніх традицій феодальних прав панівної верхівки.

Територіально Київське воєводство в основному співпадало з межа­ми Київської землі. Як і раніше, в адміністративно-територіальному плані воєводство складалося із повітів і волостей.

Київські воєводи призначалися здебільшого із крупних литовських феодалів — магнатів, панів-католиків, нащадків князівського роду. Ila них покладалося завдання сприяти зміцненню литовської влади на міс­цях. Вони зосереджували н своїх руках військову, адміністративну, гос­подарсько-фінансову і судову владу. В компетенцію воєводи входило та­кож вирішення питання про земельні наділи військовослужилим людям (шляхетству) на території повітів.

Воєвода зосереджував у своїх руках насамперед військові функції. Він очолював усі військові сили воєводства і був комендантом централь­ного замку. Йому підпорядковувались ополчення всіх повітів, кожне з яких виступало під командуванням старости. Воєвода мав широкі повно­важення щодо центрального міста воєводства — Києва. Місцеві бояри та шляхта зобов’язані були виступати проти зовнішніх ворогів при воєводі і при ньому «лежать» в Києві ⁷.

В адміністративному відношенні воєводи здійснювали виконавчу владу великих князів литовських на місцях. Вони виділяли землі для «пожалований», ставили па володіння «новопожалованных», організову­вали господарську діяльність, приводили до виконання судові вироки ⁸. Воєводи уважно стежили за забезпеченням інтересів панівного класу — князів, магнатів, дворян, вищого духовенства, заможних купців тощо, щоб «никакого убытка» і «пи в чом крывды» ті не мали. Як представник верховного патрона всієї церкви Великого князівства Литовського, воє­вода дбав про матеріальний устрій церков і монастирів.

Судова влада воєводи поширювалася на шляхту, державних селян і міщан, причому шляхту воєвода судив «сѣдшы с князьми и боярами», а міщан — за допомогою своїх слуг — тивуна і огьмника. Приватновлас­ницькі піддані знаходилися в присуді своїх панів.

Па відміну від інших воєвод Великого князівства Литовського (ві­тебського, полоцького), які втратили право зносин з сусідніми країнами, за київським воєводою збереглася важлива традиційна політична функ­ція — право безпосередніх зносин із Кримським ханством і Великою ор­дою.

При київському воєводі існував цілий штат урядовців — виконавців загальнодержавної і місцевої влади.

Воєводська влада на Київській землі не була спроможна приглуши­ти етнічну свідомість місцевого населення, яке зберігало давні традиції єдності давньоруської народності, причому орієнтуючись на зростаюче Московське князівство. У 1480—1481 рр. князі Михайло Олелькович, Іван Ольшанський та Федір Бєльський, заручившись підтримкою місце­вого населення, готувалися перейти у підданство до великого князя мо­сковськоготобто об’єднати частину українських земель з Москов­ським князівством. Після викриття «змови князів» Ф. Бєльський утік до Москви, а Ф. Олелькович та І. Ольшанський у серпні 1481 р. були стра­чені в Києві.

У політичному розвитку того часу мали місце спроби відновлення в межах Київської землі удільного ладу. У 1508 р. князь Михайло Глин- ський з групою українських та білоруських феодалів, певдоволених па­нуванням литовської знаті, намагався створити окреме «Руське воєвод­ство» з центром у Києві ^,2. Однак цей намір не знайшов підтримки серед більшості шляхетства, яке на той час уже відійшло від етнічних інтере­сів місцевого населення і відстоювало свої станові привілеї. М. Глин- ський переїхав до Москви.

Адміністративно-територіальний устрій Київського воєводства па середину XVI ст. охоплював дев'ять повітів — Мозирський, Овруцький, Житомирський, Любецький, Остерськнй, Путивльський, Чорнобильський, Київський, Черкаський (останній включав три обводи — Канівський, Бі­лоцерківський і Черкаський) ^,3.

Місцева влада в межах повіту зосереджувалась у руках старости (намісника), якого призначали із числа місцевих феодалів великі князі литовські. Староства прирівнювалися до самостійних адміністративних одиниць. Головним обов’язком старост була військова справа, насампе­ред оборона замку та забезпечення польової сторожі. Староства Київ­ського воєводства служили своєрідними аванпостами на південному пору- біжжі Великого князівства Литовського, і в боротьбі проти спустошли­вих нападів кримських і турецьких феодалів старости діяли часто само­стійно, паралельно з воєводою. Староста очолював військове ополчення, яке складалося із його слуг, бояр, міщан, панських людей. Посадова субординація київського воєводи і старост у справі оборони краю від во­рогів з півдня не була обов’язковою. Так, старости черкаський і канів­ський неодноразово виступали під командуванням маршалка Волинської землі ^м.

Із відання старост були вилучені волості, що роздавалися боярам в «держанье» за військову службу. Місцеве боярство мало виключне пра­во управління в волостях. Саме з нього призначалися тивун, ключник, бобровпичий, мостов пи чий та ін. Влада тивунів з часом втратила своє значення, вони поступово перетворились на помічників державців по управлінню селянами. У великокнязівських маєтках тивуни призначались із середовища селян або із челяді ^,δ.

У другій половині XVI ст. у Великому князівстві Литовському за­проваджено нову адміністративно-територіальну систему. Рішенням сей­мів (Бєльського 1564 р. та Вільнюського 1565—1566 рр.) вся територія князівства поділялася на 13 воєводств, які, в свою чергу, складалися із ЗО повітів. Відтоді Київське воєводство поділялось на два сеймові пові­ти — Київський та Мозирський ¹⁶. Новоутворені повіти мали значення військових, судових, політичних і адміністративних одиниць у місцевому управлінні.

Сеймики скликалися великим князем литовським у головному місті кожного повіту за чотири тижні до відкриття вального сейму.

Після Люблінської унії 1569 р. Мозирський повіт залишився у Ве­ликому князівстві Литовському і був включений до складу Мінського воєводства ^,fζ, а Київський повіт потрапив під владу шляхетської Польщі.

Адміністративний устрій на Волині та Поділлі. Волинська земля (у басейні південних приток Прип’яті і верхів’ях Західного Бугу) в XIVct. потрапила під владу Литви (в результаті династичного шлюбу Любарта і дочки володимирського князя Андрія Юр’євича) на правах окремого князівства. Волинь охоплювала тоді північно-західну частину Галичини та землі Володимирського, Луцького, Кременецького, Острозького, Ду- бенського, Ковальського, Старокостянтннівського, Заславського, Ровен- ського і частину Новоград-Волннського повітів ¹⁹. Загарбана польськими феодалами (1349) частина Західної Волині через три роки знову віді­йшла до Литви ²⁰.

Особливістю історичного розвитку Волині ще з XIII ст. було зміц­нення боярства, яке помітно розширило свої шляхетські права і виділи­лось в окремий клас-стан. Боярська знать, що перетворилась на великих землевласників, стала вагомою політичною силою і нерідко протистояла князівській владі. Крупні бояри мали свої військові ополчення. Із зміц­ненням економічної й політичної могутності цієї категорії панівного класу зв’язано і виникнення ради бояр.

За часів литовського панування на Волині продовжували існувати традиції місцевого самоврядування, які склалися ще за часів удільного князівства. Тут зберігалися три уділи — Луцький, Володи мирський і Кременецький. Волинські князі займали посади державних урядників — старост, державців господарських замків. Вони брали участь в судочин­стві і вирішенні різних питань місцевого життя. Зберігалася і територі­альна цілісність Волинської землі.

Після ліквідації удільних столів (1452) було утворено три нові­ти — Луцький, Володнмирський і Кременецький. Перше місце серед ве­ликокнязівських урядників па Волині належало старості луцькому (на­зивався також воєводою). Старости контролювали виконання військової, дорожної, мостової, кормової, тяглової і сторожової повинностей, зді­йснювали судочинство над власниками маєтків та іншим населенням за «старостинскими артипулами».

Протягом XV — першої половини XVI ст. староства і державства мали характер давньоруських паміспицтв і тивунств, що надавалися на невизначений термін, інколи — пожнттєво, частіше — на кілька років, однак характеру володіння вопи ще не набули. Судові тяжби феодальної верхівки розглядалися на сеймах Волинської землі, які збиралися що­року ²¹.

Із урядових посад удільного часу залишився маршалок земський (став називатися маршал ком Волинської землі). Його обов’язки (коман­дуючого військовими силами Волині) поєднувалися здебільшого з поса­дою старости луцького²² або намісника володимирського²³. До компетен­ції маршалка входило також вирішення адміністративних та судових справ. Його суд становив апеляційну інстанцію для волинської шляхти (до 1565 р.).

Маршалок волинський відав справою оборони південних порубіж­них земель Великого князівства Литовського. Тому цей уряд іноді по­єднувався з урядовими посадами сусідніх адміністративних центрів. Так. К. І. Острозький, займаючи посаду маршалка Волинської землі, водночас був старостою луцьким, брацлавським і вінницьким. Він пеодпоразово виконував обов’язки вольного гетьмана ²⁴. був воєводою київським, мар­шал ком волинським і старостою володимирським ^2δ.

Після запровадження у Великому князівстві Литовському пової системи адміністративно територіального поділу (1565—1566) на Волині залишалися три повіти — Луцький, Володі!.мирський і Кременецький²⁶. У той час з’явилася посада каштеляна луцького²⁷. Після Люблін­ської унії 1569 р. Волинське воєводство потрапило під владу шля­хетської Польщі, а військова влада маршалка перейшла до польного гетьмана ²⁸.

У 40-х роках XIV ст. на Поділлі сформувався уділ литовських кня­зів Коріатовичів (Юрія, Олександра, Костянтина і Федора), які, поді­ливши між собою подільські володіння, відігравали провідну роль в со­ціально-економічному та політичному житті краю.

У 1393 р. великий литовський князь Вітовт. здійснюючи політику централізації країни, позбавив уділу Ф. Коріатовича і посадив там своїх старост. Відтоді розпочалася боротьба між польськими і литовськими фео­далами за володіння цими землями, в ході якої Західне Поділля неодно­разово підпадало під владу Королівства Польського²⁹. Польські феодали, захопивши Західне Поділля у 1430 р., утворили на його землях в 1434 р. Подільське воєводство, яке складалося з Кам’янецького, Летичівського і Червоноградського повітів. Адміністративним центром воєводства став Кам’янець-Подільський. Слід мати па увазі, що територія Подільського воєводства виходила за межі Західного Поділля і включала східну части­ну Галичини — Галицьке Поділля.

Східна частина Поділля, залишаючись під владою великого князів­ства литовського, входила до Київського князівства і поділялася на три повіти — Брацлавський. Вінницький і Звенигородський. Після ліквідації Київського князівства великі князі литовські почали призначати в по­дільські повіти своїх намісників переважно із числа князів Волинської землі, зокрема М. В. Чорторийського. М. В. Збаразького, К. І. Острозь­кого та ін.³⁰ Однак в адміністративному відношенні Поділля волинському управлінню не підпорядковувалося. З кінця XV ст. посаду намісника всіх трьох повітів займав К. І. Острозький.

Особливості ііолітико-адміністратнвного устрою Чернігово-Сіверщини. Протягом 60—70-х років XIV ст. литовські феодали захопили Чернігово- Сіверщину. Утвердившись у Брянську, між 1368—1372 рр. Ольгерд за­воював Трубчевськ і Стародуб, близько 1372 р.— Чернігів³’. Урядова політика тут проявлялася головним чином у роздачі значних земельних володінь з містами і селами окремим князям і боярам ³². Так, великий литовський князь Ольгерд віддав Чернігів і Трубчевськ, Брянськ і Повго- род-Сіверський своїм синам. Стародуб — племіннику. Інші невеликі міста залишались у володінні Повосельських, Бєльських, Воротинських, Одоєв- ських та інших князів³³. Удільні князівства, іцо тривалий час зберіга­лися на Черпігово-Сіверщіїні, підпорядковувалися великим князям литов­ським. Як і за часів монголо-татарського панування, тут пе існувало единого політичного центру.

З другої половини XV ст. на території Чернігово-Сіверщнпи з’явля­ються російські князі, певдоволені політикою об’єднання, здійснюваною Московським князівством. Литовські урядові кола, намагаючись викори­стати втікачів у своїх політичних цілях, надавали їм окремі волості і на­віть сприяли створенню навколо них удільних князівств³⁴. Зокрема, князь Іван Андрійович Можайський одержав Брянськ, Стародуб і Гомель, його син Семен, крім батьківських володінь, здобув ще й Чернігів з во­лостями. Василю IBaBθB∏^ιιy ІІІемячичу великий князь литовський віддав Новгород-Сіверський і Рильськ³⁵.

Етнічна спорідненість, економічні зв'язки між населенням Черніго- во-Сіверіцини та Росії, необхідність спільних дій у боротьбі проти напа­дів кримських феодалів, а також територіальна близькість зумовлювали прагнення населення до об’єднання³⁶. Землі в районі верхів’їв Оки і Десни тяжіли до Смоленська як військово-адміністративного центру, а згодом повністю підпорядкувались його управлінню. Наприкінці XV ст. князі І. Гллнський, С. Ф. Воротинський, А. 10. Вяземський. М. P. Me- зецький, А. В. і В. В. Бєлєвські перейшли на службу до московського князя. Слідом за ними С. І. Бєльський, С. І. Можайський, С. І. Старо- дубський, В. І. Шемячич та інші разом зі своїми волостями по Середній Десні визнали владу московського великого князя Івана III. Через де­який час (1500) до Росії відійшли Брянськ і Путивль, у яких до того залишалися литовські намісники ³⁷.

Перехід цих земель до Московського князівства офіційно визнало Велике князівство Литовське. Згідно з державними договорами від 1503 і 1508 рр. до складу Росії увійшли Чернігів, Стародуб, Путивль. Новго- род-Сіверський, Рильськ, Гомель, Любеч, Почеп. Трубчевськ, Радогощ, Брянськ та інші міста з навколишніми землями, а також волості Кара­чев, Хотимль. Попова Гора. Mглип. Дроков, села Сновенськ, Хоробор, Уваровичі, Телешковичі, Терепичі та ін.³⁸ Щоправда, вже у 1503 р. від Росії відійшов Любеч, а в 1537 р.— Гомель. Вузька лівобережна смуга Чернігівщини з округами Любеча і Остра в 1503 р. входила до складу Київського воєводства. Інша частина Чернігово-Сіверськпх земель зали­шалася в складі Російської держави протягом усього XVI ст.

Військовий устрій на Київщині, Волині і Поділлі. Відомо, що знач­ну роль в етнічному процесі відігравали гуртування воєдино значних мас людей на громадські роботи чи з військовою метою, створений внутрі­державних комунікацій всіх видів, передача інформації приказного харак­теру ³⁹. Державний устрій Великого князівства Литовського базувався на військовій основі. Військові сили Литви складалися із земських опол­чень удільних князівств. IIa українських та білоруських землях велико­князівський уряд Литви запроваджував адміністративно-територіальний устрій, який забезпечував можливість максимального використання їх військового потенціалу. Тож віденський уряд надавав удільним князям та боярам жалувані грамоти на володіння землею, за що останні зобов’язу­вались визнавати над собою владу великого князя і на його вимогу ви­ставляти певну кількість полків та виконувати інші військові повинності (спорудження і захист від ворожих нападів міських укріплень та замків, утримання польової сторожі па південних порубіжних землях, падання транспортних засобів для військових походів, а також для великокнязів­ських послів, гінців та урядників тощо). Удільні князі, одержавши від великого князя право па володіння частиною території краю, в свою чер­гу, роздавали земельні наділи дрібнішим князям та боярам.

Військову службу відбували зем’янн (одержували землю з правом спадкового володіння), бояри (не користувалися нравом спадкового воло­діння), служебники, або служилі люди (які із своїх невеликих земель­них наділів відбували ясачну, ординську, замкову і путну повинність). Служилі люди великих та удільних князів відбували військову повин­ність на користь своїх князів доти, доки вважали це вигідним для себе, і могли залишити князю пожалувану їм землю і перейти па службу до іншого князя.

Відомі випадки, коли бояри Великого князівства Литовського, кори­стуючись правом від’їзду від свого князя, переходили па службу до пра­вителів інших країн, зокрема до Московського князівства та Королів­ства Польського. Московські князі із задоволенням приймали на службу «выѣзжих» людей, а па протести з боку литовського уряду відповідали, що литовські вихідці приїздять до них добровільно, що й раніше служи­лі люди вільно виїздили з Москви в Литву, а з Литви — в Москву ⁴⁰. Початок обмеження таких від’їздів відноситься лише до XV ст.

У військовій службі брали також участь слуги монастирських маєт­ків. Так, у 1508 р. великий князь Сигізмунд підтвердив пожертвування маєтку паном Федором Янушевичем луцькій церкві з умовою, що «вла­дыка Кирилл и но нем будучий епископы мають с тых имѣний людей своих на службу земскую посилати, посполу с князи и паны и земяны, против всякого неприятеля нашого, подлуг уставы и ухвалы земли Во­лынской» ^4,. Великокнязівський уряд міг звільняти від частини податків та повинностей і переводити на військову службу найбільш заможні ка­тегорії державних селян, які, таким чином, поповнювали нижчі соціаль­ні верстви боярського стану.

Протягом XV ст. у Великому князівстві Литовському військова служба не регулювалась ніякими загальнодержавними законами. Лише з початку XVI ст. були запроваджені норми набору ратників від певної кількості служебників, яку визначали сейми. Для контролю за виконан­ням прийнятих на сеймі ухвал складались реєстри («пописи») князів, урядовців, землеволодільців та бояр і тих «почтів», з якими вони від­правлялися на війну. Війська формувалися по воєводствах і землях у своєрідні територіальні полки. Командуючими цими полками виступали місцеві воєводи, а на Волині — маршалок Волинської землі, феодальна верхівка якої, крім К. і. Острозького («почт» його складався з 426 чо­ловік), виставляла 821 ратника⁴². Як правило, місцеві військові загони відігравали основну роль в обороні краю, зокрема від нападів турецьких і татарських феодалів.

За часів Сигізмунда виникло питання про військову повинність серед міщан. Ще серед записів Литовської метрики від 1512 р. зберігся список міст Великого князівства Литовського, зобов’язаних відправляти на війну певну кількість кінних ратників. В ряді випадків містам надавалося пра­во замінити частину з них виплатою грошима ⁴³. З часу вербування ли­товським урядом найманих військ поєднання відправки ратників і ви­плат містами стало звичайним явищем. Так, напередодні сейму 1552 р. було складено реєстр, в якому зазначалося, що па війну Кам'япець має виставити 50 кінних ратників і внести 50 коп грошима, Луцьк^-—ЗО рат­ників і ЗО коп, Володимир — ЗО кінних ратників і ЗО коп тощо⁴⁴.

Великокнязівський уряд майже не займався обороною українських земель від спустошливих вторгнень ординців. Лише у 20-х роках XVI ст. на литовських сеймах стало порушуватися питання про поліпшення обо- ропи південних земель країни, зокрема про посилення військових гарні­зонів у деяких замках. Так, на початку 20-х років сейм постановив від­правити на українські землі 2 тис. ратників. На початку 30-х років в українські замки розіслано 3 тис. чоловік найманого війська, яке розпо­ділялося таким чином: у Київ — 100—200 чоловік (50 із них для Білої Церкви), в Канів і Черкаси — 50—100, в Остер — близько 50 чоловік тощо ⁴⁵.

Реформа 1565 р., якою запроваджено нову систему адміністративно- територіального устрою у Великому князівстві Литовському, стосувалася і військової справи. Воєначальники були призначені також у повіти, де знаходилися землі воєвод (ними стали каштеляни, а в інших — маршал- ки). Придворна служба' маршалка доповнювалася командуванням заго­нів окремих територій. Хорунжий (або полковник) призначався великим князем із дворян того ж повіту, полком якого він командував⁴⁶.

Місцеве населення, насамперед міське, несло повинність в організа­ції сторожової служби — так званої польної сторожі. Кожне місто чи замок споряджав «у поле» (особливо під час польових робіт) невеликі військові загони, які займали пости на високих могилах, городищах, в урочищах і стежили за степом. При появі ворога вони сповіщали на­селення про наближення небезпеки, а також передавали вісті сусіднім сторожам. Населення збиралося в замках або переховувалося в лісах, болотах, ярах, уникаючи полону та пограбування. Польною сторожею на місцях відали старости. Одночасно відповідну службу мав маршалов волинський, а також міщани і зем’яни. Так, польну сторожу утримували Черкаський, Канівський, Остерський, Чорнобильський, Овруцький, Брац- лавський, Вінницький та інші замки. Зокрема, перед Черкасами сторожа стояла в чотирьох місцях, Овручем — у двох, Брацлавом — в десяти ⁴⁷. У боротьбу проти ординських нападників у XVI ст. все активніше всту­пали козацькі загопи.

Наслідуючи давньоруські традиції, великі князі литовські споруджу­вали нові замки та фортеці як опорні пункти оборони краю. Так, ще за часів Вітовта побудовано Качибей (порт на Чорному морі), Дашів (Оча­ків), Тягин, Бургун, Тавань, Мишурин Ріг, Чичаклею, Кременчук та ін.⁴⁸ Проте внаслідок зменшення коштів на їх утримання на середину XVI ст. значна кількість замків занепала і перетворилася у городища. Господарські (державні) замки залишалися тільки у великих містах (Київ, Канів, Черкаси, Житомир, Овруч, Мозир, Любеч, Остер, Біла Церква, Вінниця, Брацлав, Луцьк, Володимир, Камінь, Нова Вижва та ін.).

Занедбаний стан оборонних споруд позначався на організації оборо­ни під час спустошливих нападів з боку Кримського ханства та ного ва­сальних орд. Тому великі феодали, дбаючи про збереження своїх маєтків, будували приватні замки. Литовські урядовці дозволяли (і навіть заохо­чували) їх спорудження, розуміючи, що «таковый замки на Украине не есть ку шкоде, але лепшему пожитку нашому» ⁴⁹. Широке будівництво приватних замків велося, зокрема, на Волині тими ж Острозькими, у во­лодіннях яких знаходилися такі міста, як Острог, Дермапь, Ровно, Дуб­но, Корець, Стенань, Костянтинів. Тетіїв, Чуднів та ін.

У Київському воєводстві більшість замків було у підпорядкуванні старост. Однак ряд замків потрапив у руки воєводи та бояр. Так, «до­жи вотним» державцем Білої Церкви, заснованої па початку 50-х років XVI ст., став київський воєвода К. К. Острозький. У 1592 р. він одержав привілей короля Сигізмунда Il з дозволом у будь-який час передати право держання цього замку своєму синові Янушу, зберігаючи за ним «дожпвотье» ⁵⁰. Замок Чорнобиль, збудований київським боярством у се­редині XVI ст., по черзі переходив па утримання київських бояр: Івана Не&гирича, Семена Кмітича, Олізара Волковича, Тишка Проскури, Філо- на Кмітича та ін.⁵¹ Остерський замок підпорядковувався київському воє­воді, і його служилі люди виконували військові обов’язки під команду­ванням старости ⁶².

Церковне управління у Великому князівстві Литовському. Давньо­руські традиції позначились на церковній організації Великого князів­ства Литовського. За спостереженнями радянських вчених, вона насліду­вала київську, зберігала поділ на архіепископства та єпископства. До по­чатку XV ст. православна віра поступово поширювалась у Литві, витіс­няючи язичництво. Тривалий час православна церква Великого князів­ства Литовського підпорядковувалась московському митрополитові. Однак литовський великокнязівський уряд який прагнув недопуститп створення якісно нової церковно-політичної ситуації, звернувся до константинополь­ського патріарха про відновлення Київської митрополії. Остання у 1415 р. відокремилася від московської. Київським митрополитом став Григорій Цамблак⁵³. Однак православна церква так і не посіла панівного станови­ща. що позбавило перспектив для розвитку її церковної структури та юрисдикції, участі ієрархів у політичному житті держави⁵⁴. Литовський уряд, проявляючи віротерпимість, не наважувався, однак, оголосити пра­вослав’я офіційним віросповіданням ⁵⁵.

IIa початку XV ст. спостерігається інтенсивне проникнення католи­цизму в Литву через Польщу. Орієнтуючись па союз із Польщею, а та­кож прагнучи позбавитись хрестоносців, які понад 100 років воювали проти Литви під гаслами католицького «просвітительства», їх ідеологіч­ної зброї — литовські урядовці дедалі більше схилялися до прийняття католицької віри. У 1.387 р. Ягайло оголосив католицтво панівним ві­росповіданням у Литві.

З часом з’явилися католицькі єпископства у Вільно (при Вітовту в 1397 р.), у Володимирі на Волині (перший єпископ Григорій згадується у 1404 р.), в Києві (1405). У 1429 р. замість Володимпрського було утво­рено Луцьке єпископство.

Католицькі біскупи одержали великі маєтності, населення яких звільнялося від загальподержавних податків та повинностей і не підля­гало юрисдикції великому князю та його урядовцям. З часом католицькі ієрархи стали значними землевласниками, займали почесні місця в раді великого князя. Так, за підрахунками О. І. Бараповича, у Луцькому по­віті на Волині (1G29) знаходилось 780 димів королівських, 1794 — като­лицької церкви (в тому числі 745 димів біскупа луцького), 1227 ди­мів — православної церкви ⁵⁶.

Відбувався процес покатоличення верхівки литовського суспільства. Як зазначав Ф. Енгельс, у феодальну добу «догмати церкви стали одно­часно і політичними аксіомами» ⁵⁷. У Великому князівстві Литовському це призвело до позбавлення багатьох політичних прав (зокрема, займати урядові посади — членів сенату, воєвод тощо) осіб православної віри. Прагнучи зберегти свої позиції у суспільному житті країни та привілеї, одержані від великокнязівської влади, православні феодали переходили в католицьку віру.

Як правило, представники православної церкви не брали участь пі в місцевому управлінні, ні в центральних органах влади. Однак час від часу на території тієї чи іншої землі або окремого міста траплялися ви­падки тимчасового відновлення влади вищого церковного ієрарха. Так було на Волині наприкінці XV — на початку XVl ст., коли луцький владика Кирило вважався першою особою серед князів, бояр та інших феодалів ⁵⁸.

Таким чином, на південно-західних руських землях, що потрапили під владу Литви, тривалий час зберігалися давньоруські традиції внутрі­шньої політичної структури й адміністративно-територіального устрою. Формування державної системи Великого князівства Литовського приве­ло, як справедливо відзначав В. Т. ІІашуто, до «нерівноправної федера­ції», в якій українські та білоруські феодали знаходились на становищі субвасалів, зберігшії при цьому значну частину своїх попередніх полі­тичних прав⁵⁹. Характерна риса процесу централізації у Великому кня­зівстві Литовському — розширення імунітетних прав і класово-станових привілеїв феодалів. Водночас на українських землях, що перебували під владою Великого князівства Литовського, відбувався закономірний об’єд­навчий процес етносу, «коли одне велике соціально-політичне утворення (держава) «перекриває» кілька різних за своїм походженням етнічних одиниць, що сформувалися раніше в рамках окремих соціальних орга­нізмів» ⁶⁰.

На українських землях під владою Литви особливості цього процесу випливали з етнічного складу населення, що зберігало давньоруські тра­диції права, адміністративно-територіального устрою, звичаїв, мови та культури. Великі князі литовські, які бачили постійне прагнення місце­вого населення до визволення, а також створення власної етнічної дер­жавності, змушені були підтверджувати давні права колишніх давньо­руських земель, а також поширювати па панівну верхівку права литов­ських феодалів⁶’. Великокнязівська влада вважала доцільним зберігати місцеві органи влади та відповідні адміністративні посади, які займали представники корінного етносу.

Надання великими князями литовськими ряду пільг та привілеїв окремим українським землям і містам, князям та боярам було проявом значних поступок політичним і соціальним силам українського суспіль­ства. Об’єктивно розвиток і зростання цих сил зумовили визрівання етніч­ної самосвідомості, консолідацію різних категорій населення у їх бо­ротьбі за створення власної держави, об’єднання всіх південно-західних земель.

2.