Особливості військово- адміністративного УСТРОЮ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ ТА РЕЄСТРОВОГО КОЗАЦТВА

Військове управління на Запорозькій Січі. Козацькі поселення за Дніпро­вими порогами з'являються вже в першії! половині XVI ст. Господарське освоєння південних стенів відбувалося в умовах боротьби козаків проти польсько-литовських та українських феодалів і татарських орд.

В середині XVI ст. розрізнені січі об’єдналися в єдину військово- політичну організацію, що одержала назву Запорозька Січ. Місцем за­снування Запорозької Січі були острови за Дніпровськими порогами. Освоєння південних земель вимагало створення нових укріплень в більш зручному місці. До того ж у 1593 р. військо кримського хана вторглося на о. Томаківка і зруйнувало укріплення Січі. Запорожці обрали для Січі нове місце — о. Базавлук (20—30 км південніше о. Томаківка) у гирлі рік Чортомлик, Підпільна і Скарбна, що впадали в Дніпро. За короткий час вони насипали земляні вали, збудували дерев’яні палісади, оточили Січ глибокими ровами і зробили острів неприступним для ворога. Крім того, надійним форпостом на підступах до Січі служив природний комп­лекс навколишніх островів, також укріплених і постійно споряджених козацьким дозором.

Важливу роль у єдності запорожців відігравав такий політичний чин­ник, як боротьба проти зовнішніх загарбників, насамперед турецьких і татарських, а також проти польських і литовських феодалів-поневолю- вачів.

На Запорожжі сформувався своєрідний військовий та адміністратив­но-територіальний устрій. Верховними органами влади була військова ра­да (або коло) та курінна сходка.

Фактично всю повноту влади на Запорожжі обіймав Кіш па чолі з кошовим отаманом, який виконував військово-адміністративні та судові функції, вів справи зовнішньої політики. По суті, Кіш став органом української державності, що почала зароджуватись на Запорожжі в XVI ст.⁶³ З ним підтримували зв’язки уряди багатьох країн — Криму, Туреччини, Молдавії, Австрії, Трансільванії, Росії, Венеції, Швеції та ін.⁶⁴

Переважну більшість у середовищі запорожців становив слов’ян­ський етнос Середнього Подніпров’я, на основі якого формувалася укра­їнська народність. Запорожці, вважаючи себе складовою частиною укра­їнців, водночас завжди підкреслювали свою приналежність до особливого стану «людей лицарських» з певними «правами і вольностями».

Запорожжя стало центром зосередження українського козацтва. Ра­зом з тим зростання й зміцнення Січі супроводжувалося поповненням рядів запорожців представниками інших етносів, які приймали право­славну віру, українську мову, що формувалася, своєрідний одяг, військо­ві навички тощо.

Внутрішній організації Запорозької Січі характерне наслідування давніх традицій суду і самоуправління, збереження особливостей адміні­стративного устрою південно-західних земель з часів Київської Русі. За­порожці прагнули відтворити в нових умовах традиційні порядки, від­стоювали свою незалежність від постійних зазіхань з боку шляхетської Польщі, а згодом Речі Посполитої. «Волю маємо за найціннішу річ,— стверджували вони,— тому що бачимо — рибам, птицям, а також звірям і всякому створінню є вона мила»⁶⁵.

Військо Запорозьке являло собою неоднорідну соціальну масу. Воно складалося із старшини, рядового козацтва — січової маси (сіромахи, простолюдини, чернь) і запорозького поспільства, що проживало поза Січчю.

За військово-адміністративно-територіальною структурою Військо Запорозьке поділялося па курені (наприкінці XVII — па початку

XVIlI ст. їх було 38). Всі курені знаходилися в самій Січі, а їх назви походили від імені отаманів, українських міст чи місцевостей, з яких прибули перші запорожці (Батурннський, Іркліївськнй, Корсунський. Переяславський, Уманський та in.) ⁶⁷.

Першою особою на Запорожжі був кошовий отаман (обирався на військовій раді), якому належала військова, адміністративна та судова влада на території всього Запорожжя та командування козаками під час військових походів. Він мав право на життя чи смерть кожного з коза­ків⁶⁸, визначав кару злочинцям, затверджував (а вірніше, заздалегідь визначав) обрану на військовій раді старшину, вступав у дипломатичні відносини з іншими країнами тощо. Атрибутом влади кошового отамана служила металева булава.

Другою особою після кошового отамана був військовий суддя, який також обирався військовою радою. У своїх діях він керувався традицій­ним звичаєвим правом, що широко практикувалося на Україні. У його віданні знаходилися судові справи. Однак остаточне вирішення тієї чи іншої справи залишалось за кошовим отаманом. Військовий суддя вико­нував також обов’язки казначея та начальника артилерії при військово­му скарбі. Атрибутом його влади була військова печатка (круглої форми із зображенням на пій козака).

Документацією Війська Запорозького на Січі відав військовий писар, який формально обирався військовою радою, а фактично призначався кошовим отаманом. Військовий писар вів скарбову документацію, писав листи і накази в курені, приймав кореспонденцію від держаних діячів Польщі, Росії та інших країн⁶⁹. Військовий писар па Січі був один. Самовільне виконання обов’язків писаря заборонялось, а порушення цьо­го звичаю каралося смертною карою⁷⁰.

Військовою радою обирався й військовий осавул, якому належала виконавча влада по реалізації ухвалених кошовим отаманом чи військо­вою радою рішень. Осавул займався заготівлею провіанту для війська на випадок війни, відав охороною дипломатичних представників у запо­розьких степах, порубіжними справами Запорожжя тощо. Помічника­ми військового осавула обирались військовий підосавул, а на випадок війни — обозний, який відповідав за всю артилерію і провіант для війська.

Згідно з військовою субординацією далі слідували курінні отамани, які обирались на курінних сходках. Вони відали господарством, коштами куреня та здійснювали управління його справами. Курінні отамани забез­печували свої курені боєзапасами, провіантом. За ними йшли «спвоусі діди» із колишньої старшини.

До старшини належали також інші військові служителі: довбуш (відав військовими літаврами, виконував поліцейські обов’язки), пушкар (відав всією військовою артилерією, викопував обов’язки наглядача вій­ськової тюрми), підпушкар (помічник пушкаря), товмач (військовий пе­рекладач, повинен був володіти мовами сусідніх народів — польського, російського, турецького, грецького, татарського, вірменського, молдавсько­го та ін.), кантаржей (відав військовими вагами і мірами, збирав доходи з привезених па Січ товарів), шафарі (як правило, чотири, іноді й біль­ше — збирали доходи для війська на перевозах через Дніпро, Буг і Самару з купців, вели прибуткові книги, утримували команду козаків або команду порубіжних комісарів) ^7І, канцеляристи, шкільні отамани.

З часом територія Запорозької Січі набула політичної стабільності і перетворилась в один з ареалів розселення української народності. Вій­ськовий та адміністративно-територіальний устрій Запорозької Січі, що складався під впливом давньоруських традицій і функціонував незалеж­но від великокнязівської та королівської влади Литви й Польщі, в май­бутньому, як зазначалося, відіграв важливу роль у формуванні органів феодальної державності, яка утвердилась в 1648—1654 рр.

Військовий устрій реєстрових козаків. Реєстрові полки. Запорозька Січ, що утворилася всупереч волі королівського та великокнязівського уряду й всевладних феодалів, не вписувалася в адміністративну структу­ру пі Литви, ні Польщі. Ще в першій половині XVI ст. королівський га великокнязівський уряди цих країн прагнули захопити територію Запо­рожжя і ліквідувати запорозьке козацтво. У 1568 р. Сигізмунд-Лвгуст закликав запорозьких козаків, щоб вони «покою посполитого не па ру­шаючи, с поля з Низу п зо всих уходов до замков и мѣст наших вы­шли» ⁷².

Одночасно урядові кола Польщі прагнули будь-що розколоти україн­ське козацтво, взявши частину його па державну службу. 5 червня 1572 р. Сигізмунд-Лвгуст доручив воєводі руському 10. Язловецькому набрати «певний почет»⁷³ із низових козаків, визначивши його кількість із 300 чоловік. Ці козаки офіційно були прийняті па державну службу Речі Посполитої і вносилися в спеціальний список — реєстр. Хто не потрапив у реєстр, шляхетський уряд не визнавав козаками і примушував по­вернутися до своїх панів. З того часу реєстрових козаків стали офіційно називати «низовими», або «запорозьким військом». Однак ні реєстрові козаки, ні їх сторожова залога за порогами Дніпра не становили складо­вої частини війська Запорозької Січі.

Більш широкий наступ на українське козацтво відноситься па роки правління короля Стефана Баторія (1575—1586). 4 квітня 1578 р. він підписав чотири універсали, які передбачали конкретні акції щодо лікві­дації козаків на Україні⁷⁴. Однак їх реалізувати не вдалося. Восени 1578 р. була оголошена постанова Стефана Баторія про збільшепппя ко­зацького реєстру до 600 чоловік.

Реєстр складався із «заслужених» козаків, які мешкали в королів­ських маєтках. До реєстру потрапили козаки, вихідці переважно з україн­ських міст, містечок та сіл. а частково й представники сусідніх народ­ностей. Так. у списку козаків, складеному в Черкасах ЗО березня 1580 р. для одержання ними плати, значиться 530 чоловік із вказівкою па місце їх походження, переважно з Київщини, Волині, Поділля, Галични.

Того самого 1578 р. реєстрове військо одержало свій адміністратив­ний центр — м. Трахтемирів (на правому березі Дніпра проти Переяс­лава), де зосереджувався арсенал. Поблизу знаходився Зарубський мо­настир, в якому розміщався шпиталь для престарілих і поранених коза­ків. Крім того, реєстровці одержали кілька гармат, королівський прапор і літаври.

Постанова С. Баторія від 1578 р. передбачала ряд привілеїв реєстро­вим козакам. Вони виходили з-під влади старост і міських магістратів, мали особливу юрисдикцію, звільнялися від податків і повинностей (крім військової служби за власний кошт), одержали право на промисли і тор­гівлю. За свою службу одержували невелику платню і час від часу сукно, порох і свинець.

Соціальне розшарування серед козацтва з кожним роком все більше поглиблювалось, що вело до виникнення антагоністичних протиріч на Запорожжі. Разом з тим усіх козаків об'єднували спільні інтереси, на за­хист яких козацтво піднімалося як едина сила, хоча активність і послі­довність дій окремих його прошарків були далеко не однакові. Козаки вважали себе «лицарством», яке стало на захпет країни від «бусурман» і тому звільнялося від усіх податків і повинностей, а також від підпоряд­кування органам королівської влади. Козаки вважали невід’ємними свої «права і вольності», зокрема право па вільне землеволодіння.

Однак їх «права і вольності» не визнавав шляхетський уряд Речі Посполитої, як і загалом правлячі кола цієї феодальної держави. Навіть реєстровим козакам, що офіційно перебували на державній службі, гаран­тувалася лише платня без права на земельну власність. Основна маса козацтва не мала юридичного статусу в рамках польсько-литовської адміністративної системи. Панівний клас Речі Посполитої ставився до даної категорії населення як до біглих селян і вживав відповідних захо­дів, аби повернути їх магнатам та шляхті.

До кінця XVI ст. козацький реєстр не перевищував встановленої сеймом (1590) — 1 тис. чоловік. Однак через брак коштів для найму регулярного війська урядовці час від часу погоджувалися на деяке збіль­шення козацького реєстру — до кількох тисяч.

Покозачення населення особливо зростало в роки піднесення ан­тифеодального руху па Україні. Так. у королівській інструкції 1(516 р. місцевим сеймом зазначалося, що «над Річчю Посполитою знову нависла велика загроза від козацької сваволі», що кількість козаків досягла 40 тис.⁷⁶ Для припинення масового покозачення населення сейм прийняв постанову, якою передбачалися смертні вироки й конфіскація майна всіх, хто самовільно оголошував себе козаком. Для виконання цієї постанови при старостах запроваджувалася нова посада — інстигаторів, па яких по­кладався обов’язок виявляти і карати (навіть страчувати) козаків, не внесених до реєстру⁷⁷.

Однак процес покозачення народних мас на Україні не припинився. Козаками оголошували себе селяни й міщани, які прагнули звільнитися від соціального та національно-релігійного гніту. Під час повстання 1619 р. вони оволоділи сторожовою залогою реєстровців на Запорожжі і об’єдналися з січовими козаками. Навесні 1620 р. між Ржищевом і Білою Церквою зібралося близько 50 тис. козаків⁷⁸. 13 полків українських коза­ків (у джерелах кожен полк зафіксований під прізвищем полковни­ків⁷⁹) брали участь у Хотинській битві 1621 р. проти турецьких і татар­ських загарбників.

У результаті постійної боротьби народних мас за збільшення козаць­кого реєстру під їх тиском королівський уряд Польщі час від часу йшов на незначні поступки. Так, у 1617 р. козацький реєстр включав 1 тис. чоловік⁸⁰, у 1619 р. його збільшено до 3 тис.⁸¹, у 1623 —до 5 тис.⁸², у 1625 — до 6 тис. чоловік⁸³.

Чіткості, визначеності набув адміністративно-військовий устрій реє­стровців. З 1625 р. все реєстрове козацьке військо поділялось на шість полків — Білоцерківський, Канівський, Черкаський, Корсунський, Пере­яславський і Чигиринський. Полки називались від міста чи містечка, в яких знаходилось управління і проживала старшина. Дрібнішими оди­ницями були сотні па чолі з сотенною старшиною. Артилерія реєстре з усією прислугою та майстровими (пушкарі, ковалі, столяри, шорники та ін.), а також військова музика (сурмачі, барабанщики) знаходились у Канові⁸⁴.

Вища військова влада в реєстрі належала гетьману, якого обирали за згодою королівського уряду па загальній військовій раді. Оточення гетьмана складалось із двох осавулів (пізніше чотири), обозного, вій­ськового судді, військового писаря, шести полковників, шести полкових осавулів, шістдесяти сотників. Гетьман, старшина і всі реєстрові козаки складали присягу на вірність королівському урядові Польщі⁸⁵.

У 1625 р. уряд Речі Посполитої запровадив посаду регімептаря — го­ловного начальника шляхетських військ на Україні. Як заступникові коронного гетьмана, йому належала верховна влада над реєстровим ко­зацьким військом⁸⁶.

Як правило, складання реєстрів супроводжувалося загостренням класової боротьби на Україні. Згідно з угодою 1630 р. в результаті по­встання під проводом Трясила реєстр збільшувався до 8 тис. чоловік. У січні 1638 р. після придушення селянсько-козацьких повстань (у 1637 р. під проводом Павлюка, у 1638 p.- К. Скидана, Я. Острянипа та Д. Гупі) польський сейм прийняв «Ординацію війська запорозького реєстрового», яка скасовувала виборність козацької старшини, козацький суд, скорочу­вала козацький реєстр до 6 тис. чоловік. Замість гетьмана призначався старший (комісар) козацького війська, підпорядковуваний коронному гетьманові. Посади полковників і осавулів могли займати виключно шлях­тичі. Козакам дозволялося проживати лише в королівських маетностях Черкаського, Корсунського і Чигиринського старости. Козаки, які не по­трапили до реєстру, повинні були повернутися в кріпацтво⁸⁷.

Тим часом наближався час всенародного вибуху. Визвольна війна 1648—1654 рр. скасувала козацькі реєстри як політичні документи поль­сько-шляхетської влади. Замість реєстрів почали складати козацькі ком- пути (списки), що визначали приналежність особи до козацького стану. Після об’єднання України з Росією назва реєстрові козаки вийшла із вжитку. Згодом з’явилися назви городові козаки, виборні козаки (з 1735 р.).

Зміни в політичному становищі та адміністративно-територіальному устрої Запорожжя. Після об’єднання України з Росією Запорозька Січ зберігала за собою важливу роль у суспільно-політичному житті всієї України, як і в дальшій консолідації української народності. Активна роль Запорозької Січі позначилася на формуванні та функціонуванні державності українського народу, а також на структурі військово-адміні­стративно-територіального устрою. Представники Запорозької Січі брали участь у військових радах козацького війська Лівобережної України, на яких обирали гетьмана і генеральну старшину, вирішували важливі полі­тичні, військові, адміністративні та судові справи. За умовами Андрусів- ського перемир’я між Росією і Польщею у 1667 р., Запорожжя формаль­но підпорядковувалося двом державам — Росії і Речі Посполитій. Проте запорожці не визнавали влади шляхетської Польщі і спільно з населен­ням інших українських земель та російським народом виступили на бо­ротьбу проти іноземних загарбників. Трактат про «Вічний мир» між Ро­сією і Польщею (1686) офіційно зафіксував фактичне становище Запо­рожжя. Річ Посполита змушена була відмовитися від своїх посягань на Запорожжя, яке стало невід’ємною частиною території української народ­ності в складі Російської держави.

На Запорожжі зберігалися порядки, як і в інших козаків у Росії. Зокрема, за ним визнавалося право на самоврядування та па прийняття бажаючих вступити в козаки (тобто втікачів). Царський уряд періодич­но надсилав Війську Запорозькому жалування хлібом, грошима, порохом тощо. Поступово межі Запорожжя помітно розширились (на півдні до р. Орелі й Caxfapn), воно зміцнило свої позиції у боротьбі проти агресії Кримського ханства й султанської Туреччини.

У складі Російської держави Kini продовжував політику на забезпе­чення незалежності Запорозької Січі від гетьмана, визнаючи владу лише російського царя. Це не виключало в окремі періоди напруженості між ними. Царські урядові кола підтримували запорозьку старшину, відправ­ляючи своїх послів і до уряду, і окремо на Січ.

На Запорожжі зберігалися традиції військово-політичної організації та адміністративно-територіального устрою, які склалися у попередній час. Але дедалі помітніше виступали нові тенденції. Зокрема, підупадала роль та значення загальних військових рад. Натомість зміцнили своє економічне й політичне панування старшинська верхівка й заможні вер­стви козацтва, власники зимівників та промислових угідь.

У роки Північної війни (1700—1721) після переходу на бік Кар­ла XII І. Мазепи, а згодом і кошового отамана К. Гордієнка сотні коза­ків залишили Запорожжя і приєдналися до козацьких полків Лівобереж­жя, які вели боротьбу проти шведських загарбників. Однак більша частина запорожців залишалася на Січі. Мотивуючи свій намір стратегіч­ними міркуваннями, насправді прагнучи ліквідувати Запорозьку Січ як своєрідну військово-політичну організацію з її самоврядуванням та етніч­ними особливостями, як постійне вогнище антифеодальних рухів народних мас України, царський уряд відправив на Запорожжя війська, які 14 трав­ня 1709 р. зайняли Січ, зруйнували січові укріплення, вивезли артилерію та військовий скарб. У царській грамоті від 26 травня 1709 р. вказувалось, що «издавна... ведомо о всегдашних своевольствах в піатостях и неспослу- шаниях непостоянных и непокорных запорожцев», що «яко бунтовщики и преслушники» підлягають «гневу и достойны были казни и разоре­ния» ^β8.

Частина запорожців відійшла на південь і заснувала Січ па р. Ка­м’янці (поблизу нинішнього с. Милоно Бериславського р-пу Херсон­ської обл.). Однак царський уряд зігнав їх звідти, і колишні запорожці отаборилися в урочищі Олешки біля Дніпра на території, підвладній то­ді Кримському ханству (нині м. Цюрупинськ Херсонської обл.).

Політичне становище козаків в нових умовах існування було надзви­чайно складним. Кримський хан не дозволяв їм будувати укріплення й мати артилерію, зобов'язував вносити непомірну данину до ханської скарбниці, викопувати тяжкі земляні роботи на Перекопі тощо. За умо­вами Прутського миру 1711 р. між Російською державою і султанською Туреччиною були встановлені державні кордони, шо пролягали між річ­ками Ореллю і Самарою. З того часу ускладнилася можливість прямих економічних зв’язків Олешківської Січі з Лівобережною Україною, при­пинився приплив селян-втікачів. Січове козацтво виявилося ізольованим від основного ядра української народності.

Серед козацтва Олешківської Січі зростало масове невдоволення сво­їм становищем і визрівала думка про повернення в рідний край. У 1714 р. вони офіційно звернулися до російського уряду з проханням дозволити їм повернутися на Лівобережну Україну. В січі 1715 р. січовий писар Рогуля привіз від кошового отамана (від імені козаків) лист до цар­ського уряду з «прошением приняти их до прежней милости и протек­ции». Невдовзі гетьман І. Скоропадський одержав грамоту Петра І (від 1 лютого 1715 р.), яка дозволяла козакам оселятися на Україні па міс­цях їх колишнього проживання⁸⁹. Проте указу про відновлення Запо­розької Січі на старому місці в тон час ще не було.

У 1728 р. рядові козаки Олешківської Січі піднялися на повстання проти січової старшини, захопили військові клейноди, масово перейшли на Лівобережну Україну й осіли на р. Підпільній⁹⁰. І лише 31 серпня

1733 р. у зв’язку з назріванням війни проти Туреччини та необхідністю збирати військові сили країни царською грамотою було офіційно дозво­лено січовим козакам заснувати Нову Січ на р. Підпільній.

Нова Січ. Військово-адміністративно-територіальний устрій. У березні

1734 р. кілька тисяч козаків почали споруджувати Нову Січ (поблизу нинішнього с. Покровського Нікопольського р-ну). З дозволу царського уряду січове військо зайняло запорозькі землі, що раніше належали Чортомлицькій Січі. Крім того, запорожцям призначалася щорічна плата (20 тис. крб.), також виділялися додаткові кошти на зведення укріп­лень ^9,.

Нова Січ стала центром Запорозького війська, місцем перебування військової старшини. Січ становила собою фортецю, оточену земляним валом з баштами. Навколо валу пролягав глибокий рів, наповнений во­дою. В центрі фортеці на великій площі стояли будинки старшини, комо­ри, військові майстерні, 38 куренів і церква.

Уся територія Запорожжя поділялась на адміністративно-територі­альні округи — паланки, виходячи з природно-географічних умов та со­ціально-економічного їх розвитку. їх спочатку було п’ять, а згодом додалося ще три: на правому березі Дніпра — Кодацька, Бугогардівська й Інгульська (або Перевознепська) паланки, па лівому — Протовчанська, Орельська, Самарська й Калміуська. поблизу гирла Дніпра Нрогпоїн- ська. Найбільше поселення на території паланки ставало територіально- адміністративним центром. Як правило, це були слободи або містечка, які водночас служили й оборонними пунктами. Козаки кожної паланки приписувалися до одного з 38 куренів, що традиційно зберігалися.

В організації військово-адміністративного устрою Нова Січ дотриму­валася давніх традицій, що існували ще за часів Чортомлицької Січі. Аналогічним був і військовий, адміністративний та судовий апарат, який забезпечував інтереси заможного запорозького козацтва і тримав у поко­рі сірому.

Царський уряд прагнув до постійного контролю над Запорожжям (така функція була покладена на київського генерал-губернатора). З цією метою у 1735 р. поблизу Нової Січі було споруджено укріплен­ня — Новосіченський ретрашемент, де постійно знаходився гарнізон із регулярного війська під командуванням штаб-офіцера. Основне завдання гарнізону — утримувати козаків в «надлежащем порядке* та забезпечити виконання царських указів⁹². Царські гарнізони стояли що в ряді пунк­тів: в Усть-Самарському. або Новобогородицькому ретрашементі (засно­ваному в 1688 р. і відновленому в 1735 р.). на місці колишньої Чорто­млицької Січі, в Кам’янському і Сокальському редутах, уздовж Дніп­ра⁹³. У 1744 р. на Січ був відрядженні! полковник О. Глебов, зобов’язаний попереджувати порубіжні сутички, а також стежити за внутрішнім становищем на Запорожжі й за дотриманням адміністрацією Нової Січі субординації щодо київського генерал-губернатора ⁹⁴.

Після відновлення на Україні інституту гетьманства (1750) Запо­рожжя підпорядковувалось також адміністрації гетьмана К. Розумовсько- го. Царський указ від 19 жовтня 1750 р. узаконив, що «сечевому запо­рожскому войску с их атаманом и кошем, такожде с их принадлежностя­ми быть в ведомстве у нашего малоросснйскаго гетмана» ^9s. Відтоді Запорожжя фактично потрапило під владу київського генерал-губернато­ра, з одного боку, і гетьмана — з другого. Останній постійно втручався у внутрішні справи Запорожжя, зокрема у процедуру виборів кошового отамана (формально підставу для цього йому давав царський указ від 1753 р.) ⁹⁶. Прерогативою гетьмана па Запорожжі став військовій! суд по кримінальним справам. З 1755 р. гетьманська адміністрація вже ви­магала від кошової старшини передавати до Генерального суду (в Глу- хів) усіх без винятку запорозьких козаків, які брали участь у гайдамаць­кому русі⁹⁷.

З метою припинення припливу втікачів на Запорожжя царський уряд прийняв рішення про обов'язкову реєстрацію всіх козаків і паспор­тизацію населення всього Запорожжя. 21 жовтня 1751 р. К. Розумоз- ський наказав кошовому отаманові, щоб той забезпечив ведення іменних списків кожним курінним отаманом з обов’язковою реєстрацією всіх новоприбулих. Водночас заборонялося відпускати будь-кого із куреня без дозволу кошового отамана і без паспорта. За проживання на Запорожжі без паспорта вводилось покарання «по тамошнему их войсковому обы­чаю безиоблажпо, дабы и другие, видя то, страх имели»⁹*. При Повосі- ченському ретрашементі it па Микитинському перевозі велися пропускні записні журнали ".

KiiiBCbKiiii генерал-губернатор, який постійно втручався у вибори старшини на Запорожжі, підтримував слухняних виконавців волі цар­ських властей. Він склав і в листопаді 1750 р. подав на розгляд царсько­го уряду «Мнение, каким ианлучшим способом запорожских казаков от воровства и иных предерзостей и своевольств воздержать и доброй поря­док в войске Запорожском учредить надлежит» ^,0°. В документі, зокрема, пропонувалося вибори старшини проводити лише за участю заможних козаків, до кошового отамана призначити пристава з числа царських офіцерів, докорінно змінити порядок прийому в козаки, ввести на Запо­рожжя два регулярні полки.

19 липня 1753 р. вийшов царський указ про заборону виборів на Січі кошового отамана, писаря п осавула та призначення з відома цар­ських урядовців нових старшин. Незважаючи на те що указ повністю запровадити в життя не вдалося, вибори кошової адміністрації зазнали істотних змін — відбувалися не на загальних військових радах, а на стар­шинських сходках. Коло кошової старшини поступово звужувалось, а в останні роки існування Нової Січі залишалось майже без змін. Кошовий отаман 11. Калнишевський. суддя А. Головатий, писар І. Глоба протягом десяти років переобирались щороку. Зміцнюючи таким чином свою соці­альну опору на Запорожжі, царський уряд зміг перейти до більш рішу­чих дій по обмеженню його самоврядування.

Система управління в Російській державі поширилась також на Україну, що проявилося в ліквідації гетьманства і створенні Малоросій­ської колегії на чолі з II. О. Румянцевим. «Запорожской Сечи,—зазна­чалося в указі,— быть ныне ведомой в сем Малороссийском правитель­стве» ^l°^,. Однак кошова старшина в цьому вбачала обмеження свого са­моврядування і звернулася до царського уряду з проханням, «чтобы под командой τoit Коллегии не быть, а пайдоваться под Иностранной Колле­гией» ^,°².

У 1756 р. сталися нові зміни в політичному підпорядкуванні Запо­рожжя. Разом з гетьманським управлінням Иова Січ з Колегії закордон­них справ перейшла у відання Сенату ^l°³, що посилило владу централь­них органів управління па Лівобережній Україні та Запорожжі.

Протягом 40—60-х років XVIII ст. царський уряд здійснював планомірні заходи, які передбачали, зокрема, оточення Запорожжя вій­ськовими поселеннями: 9 полків ланд-міліції по р. Орель (1746), сербські поселення поблизу північно-західних земель Запорожжя (з 1751) тощо. Утворена Новосербія (1752) включала землі Кодацької й Бугогардів- ської паланок. Тоді ж у верхів’ї р. Інгул поблизу Запорожжя засновано фортецю св. Єлизавети, де розташувався Новослобідський козацький полк. На північпосхідно.му погранпччі Запорожжя засновується Слов'япосербія (1754), в Переволочиш і Кременчуці царський уряд встановив митниці (1763). На початку 60-х років піднімалось питання про можливість пере­несення Нової Січі на інше місце, зокрема в урочище Мпкптине ¹⁰⁴ (в р-пі нинішнього Нікополя). З утворенням Новоросійської губернії (1764) до неї відійшли запорозькі землі по р. Інгул. Крім того, урядовий «План о поселении в Новороссийской губернии», затверджений Катери­ною H (1764), передбачав використання запорозьких козаків для засе­лення новостворсної губернії.

Надалі автономне існування запорозького козацтва в соціально-еко­номічному та політичному плані ставало явищем, несумісним з абсолю­тистською монархією. Після завершення російсько-турецької війпп 1769— 1774 рр.. підписання Кючук-Кайнарджійського миру і проголошення незалежності Кримського ханства Запорожжя втрачало своє значення як важливий стратегічний форпост у боротьбі проти агресії турецьких і кримських нападників. Останнє й послужило царському урядові одним із вмотивувань недоцільності існування запорозького козацтва як вій­ськової сили. В правлячих колах визрівала думка захопити запорозькі землі й поширити на них кріпосницькі порядки.

Запорожжя залишалося небажаним для царського уряду також як значний осередок і гальванізатор антифеодального руху, про що яскра­во свідчили антифеодальні виступи козацької сіроми на Запорожжі у 1749, 1761, 1764 рр., гайдамацький рух, участь запорожців в Коліївщині 1768 р. та в селянській війні 1773—1775 рр. під проводом О. Пугачева.

Уряд дедалі більше схилявся до рішучих дій по ліквідації Нової Січі, плануючи па її землях створити великі поміщицькі господарства, запровадити кріпосницькі порядки, які панували в центральних частинах імперії. Наприкінці травня 1775 р. командуючий армією генерал П. Te- келлій вступив зі своїми частинами на Запорожжя, зайняв усі паланки і слободи. 4 червня один із загонів підійшов до Січі, оточив її і оволодів укріпленнями. Наступного дня гарнізон Нової Січі капітулював перед царськими військами. Артилерія, боєприпаси, військові регалії, січовий архів та матеріальні цінності були вивезені. В Січі і паланкових укріп­леннях розмістилися царські гарнізони.

З серпня 1775 р. вийшов царський маніфест про ліквідацію Січі. «Сечь Запорожская,— оголошувалося в ньому,— вконец уже разрушена с истреблением па будущее время и самого названия запорожских каза­ков...» Запорожці звинувачувались у тому, що всупереч волі царського уряду освоювали землі па території Новоросійської губернії та Північно­го Причорномор’я, приймали на Запорожжя «без разбора... людей всяко­го сброда, всякого языка и всякой веры» і т. д.¹⁰⁵

Справжньою причиною ліквідації Нової Січі була насамперед внут­рішня політика царизму, спрямована на зміцнення абсолютизму та його розгалуженого апарату як найбільш дійового засобу примусу й гноблен­ня народних мас. Після ліквідації гетьманства (1764) на Україні єдиним краєм, де ще діяло своєрідне військове й адміністративно-територіальне самоврядування, залишалося Запорожжя, де зосереджувалися невдово- лепі жорстоким феодальним гнітом, а запорожці становили собою, як за­значено в маніфесті, «особливое...противоборствующее политическое сон- мнще» ^,oe. Ліквідація Запорозької Січі—одна з лапок репресивних за­ходів царського уряду, спрямованих на знищення особливостей самоврядування в козацьких районах та областях країни, а також па придушення могутньої хвилі антифеодального руху.

Таким чином, XVIII ст.— період значних змін у політичному стано­вищі та внутрішньому управлінні Запорозької Січі. Зацікавлений у вико­ристанні запорозького козацтва для охорони південних порубіжних зе­мель та в російсько-турецьких війнах царський уряд (1734) пішов па відновлення Запорозької Січі. Однак царизм намагався обмежувати само­врядування па Запорожжі, постійно втручаючись у його справи, урізую­чи функції військової ради, зберігаючи протягом багатьох років вузьке коло старшин майже без змін.

Царизм не допускав будь-яких особливостей управління етнічних районів країни. Па кінець XVIII ст. па Запорожжі, як і на Лівобережній та Слобідській Україні, запроваджено військовий та адміністративно-те­риторіальний устрій відповідно до загальної централізованої системи управління всієї Російської імперії.

3.