АДМІНІСТРАТИВНИЙ УСТРІЙ ТА ОРГАНИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ НА УКРАЇНІ В СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Гетьмансько-старшинські органи управління. Етносоціальний розвиток української народності в складі Російської держави відбувався в умовах функціонування органів етнічної державності, що сформувалася в ході визвольної війни 1648—1654 рр.

Історично склалося так, що органи української державності набули дальшого розвитку головним чином па території тих земель, що входили до складу Російської держави. Здійснюючи верховну владу над Украї­ною, царський уряд визнавав за нею наявність етнічної території, існу­вання місцевих адміністративно-територіальних, військово-організаційних та судово-правових інституцій. Місцеві державно-політичні традиції та адміністративно-територіальний устрій, що з часом модифікувалися в за­гальнодержавному напрямі, позначилися на всіх сферах життя тогочас­ного українського суспільства.

Вищим законодавчим органом управління на Україні залишалися загальні козацькі ради, на яких обговорювали і вирішували найважливі­ші питання внутрішньої і зовнішньої політики, адміністративні, судові й військові справи, обирали й скидали гетьманів та козацьку старшину. Однак з роками функції та повноваження цих рад зазнали істотних змін. Ще за часів Б. Хмельницького загальні козацькі ради скликалися дедалі рідше, а важливі військові та адміністративні питання гетьман вирішу­вав у вузькому колі старшини.

12 0—1090 QCQ сутпі уповноважені представники царського уряду — бояри, окольничі, які підтримували ту чи іншу кандидатуру, досить часто диктували цар­ську волю у формі наказу.

Вищу військову, політичну, адміністративну, фінансову та судову влади на визволеній від польсько-шляхетського панування території України здійснював воєначальник козацького війська — гетьман. Він був верховним розпорядником земель, що після визвольної війни 1048— 1654 рр. стали власністю Війська Запорозького і деякий час перебували у розпорядженні військового скарбу. Йому ж належало право остаточно­го затвердження на посадах полкової і сотенної старшини.

Під час обрання гетьман складав присягу на вірність царю і Росій­ській державі. У XVIII ст. кандидатуру гетьмана заздалегідь визначав царський уряд, а на раді відбувалося його формальне «обрання». Рези­денція гетьманів у різний час знаходилася в Чигирині, Гадячі. Батурипі, Глухові. Атрибутами гетьманської влади були булава, бунчук, прапор і печатка. Діяльність українських гетьманів проходила під наглядом цар­ського уряду — з 1709 р. при них постійно знаходились царські резиден­ти (бригадири).

У разі відсутності гетьмана його обов'язки виконував так званий на­казний гетьман, якого призначала генеральна старшина. Поширеною фор­мою наказного гетьманства набуло доручення кому-небудь із генеральної старшини командування частиною козацького війська, яке вирушало в далекий похід ^|08.

Верхівку адміністративного апарату і ради при гетьмані як дорадчий орган становила генеральна старшина, що за звичаєм Запорозької Січі обиралася па військових радах або радах старшин. До генеральної стар­шини відносилися генеральні обозний, суддя, писар, осавули, хорунжий, підскарбій, бунчужний тощо ^І09. Вибори генеральної старшини мали фор­мальний характер. Як правило, кожного з них визначав сам гетьман. З роками призначення генеральної старшини здійснювалося за згодою і під контролем царських властей.

В процесі зміцнення та юридичного закріплення панівного станови­ща козацької старшини з кіпця XVII ст. своєрідну соціальну категорію становили бунчукові товариші — найзаможніші представники старшин­ської верхівки, які володіли великими маетностями та значною кількістю селян, що відбували на них послушенство. Ця почесна генеральна стар­шина перебувала в безпосередній юрисдикції гетьмана і користувалася значними правами і привілеями. Під час воєнної кампанії бунчукові то­вариші складали окремий корпус (підпорядкований гетьману або росій­ським генералам), з якого призначали командирів великих козацьких загонів. Чин бунчукового товариша, як правило, надавався родичам ге­неральної старшини та полковників, окремим сотникам, канцеляристам генеральної та полкових канцелярій.

До верхівки козацької старшини належали також військові товариші (статус яких сформувався із так званого військового товариства, що ви­ділилось із козацької маси ще за часів Б. Хмельницького) і протягом XVIII ст. були майже обов’язковою сходинкою для службового зростання сипів генеральної та полкової старшини і бунчукових товаришів. Вій­ськові товариші мали значні маєтності та вагу в суспільно-політичному житті, підпорядковувались безпосередньо полковнику чи Генеральній військовій канцелярії.

У другій половині XVIlI ст. старшині, що одержала чин бунчукового

чи військового товариша. Малоросійська колегія видавала офіційний до­кумент— патент, у зв'язку з чим з’явився термін патентована старшина. Увільнені з цього чину за віком чи за станом здоров’я також одержува­ли офіційний документ абшит і називались абшитовапою старшиною.

У роки визвольної війни українського народу сформувалась нова структура гетьманського апарату, що прийшла на зміну польсько-шля­хетській адміністрації. Нова система управління базувалась на основі давніх традицій, що збереглися ще від часів Київської Русі, а також уві­брала в себе досвід Запорозької Січі, реєстрового козацтва, литовсько- польської шляхетської адміністрації.

При особі гетьмана виникла центральна адміністративна установа — Генеральна військова канцелярія. Так. російські посли під час перегово­рів з Б. Хмельницьким у Суботові 18 серпня 1653 р. зафіксували наяв­ність при гетьмані канцелярії, «где дела делают» ^,,°. Через Генеральну військову канцелярію гетьман здійснював свою військову, адміністратив­ну, судову й фінансову владу. Генеральна військова канцелярія відала справами внутрішніми і міжнародними, тож роль генерального писаря, що її очолював, у політичному житті була значною. Його називали «міні­стром внутрішніх справ», або «гетьманським канцлером» ^,н. До штату канцелярії входили старші канцеляристи, канцеляристи та інші службов­ці, які називалися підписками, протоколістами, регістраторами, копіїста­ми, товмачами, повитчиками ^ll2, а з 1734 р. з’явилися нотаріуси, секрета­рі, архіваріуси, бухгалтер. На початку XVIII ст. із відання Генеральної військової канцелярії були вилучені фінансові та судові справи (грамота Петра І від 28 листопада 1720 р.); натомість у Глухові створено (1721) військову і судову канцелярії¹¹³. Генеральна військова канцелярія функ­ціонувала до 21 листопада 1764 р.

У роки визвольної війни українського народу (1648—1654) виник найвищий судовий орган па Україні — Генеральний військовий суд, що стояв па сторожі інтересів козацької старшини. Він підпорядковувався гетьманові, розглядав справи осіб, що відносились до генеральної вій­ськової чи полкової старшини, а також справи про державні злочини. Цей вищий судовий орган служив апеляційною інстанцією для місцевих судових органів (полкових і сотенних), здійснював нагляд за виконан­ням указів царя та універсалів гетьмана. У 1654 р. діяли три генеральні судді, згодом їх стало два, а потім один ^,u.

При Генеральному суді існувала канцелярія на чолі з писарем, який, у свою чергу, підпорядковувався судді. В разі відсутності судді його за­міщав судовий писар, який називався наказним суддею. Поточні справи в судовій канцелярії розподілялись між канцеляристами, кількість яких визначалась по тому, «сколко по рассмотрению судей и по состоянию дела явится быть потребно» ”⁵. З роками відбувся певний розподіл обо­в’язків між службовцями канцелярії. Так, у 1768 р. тут працювали се­кретарі, адвокати, нотаріус, архіваріус, канцеляристи (першого, другого і третього класів) та ін.¹¹⁶ Генеральний суд офіційно діяв до утворення намісництва, а фактично існував до 1790 р.

У 1723 р. виникла Генеральна скарбова канцелярія — найвищий фінансовий орган гетьманського правління. На цю канцелярію поклада­лося збирання податків з населення, відання прибутками і видатками, військовими та ранговими маєтками. Очолював Генеральну скарбову канцелярію генеральний підскарбій. Апарат канцелярії складався із кан­целяристів, секретарів, калькулятора ^,,7.

ІІолково-сотенний устрій. Управління в містах. Адміністративна, вій­ськова та судова влада на території полку належала полковникові, поса­да якого формально вважалася виборною. Однак з часів Б. Хмельниць­кого призначав полковників гетьман (з кіпця XVII ст.—за згодою і з санкції царського уряду). Відставка і призначення нових полковників найчастіше проводилась новообраними гетьманами. Так, ставши гетьма­ном, І. Мазепа при допомозі В. Голіцина відразу ж замінив шість пол­ковників ^,,8. Новопрнзначеному полковникові під час його «обрання» вручали атрибути полкової влади — пернач, військовий прапор і пе­чатку.

З роками право па призначення полковників та полкової старшини стало прерогативою царського уряду. Так, указом Сенату у 1726 р. мир­городським полковником призначено Данила Апостола¹¹⁹. Це не пооди­нокий факт. Наприклад, царським указом від ЗО серпня 1730 р. полков­ником Стародубського полку призначався Олексій Дуров ^,2°.

Для зміцнення політичних та юридичних прав полкової старшини було запроваджено чин значкового товариша. Ця категорія старшин»! підпорядковувалася безпосередньо полковникові, який брав її під опіку малого полкового прапора — значка. Значкові товариші справляли поміт­ний вплив на внутрішнє управління в тому чи іншому полку. Згідно з царським указом від 8 серпня 1734 р. їх кількість визначалась в 420 чоловік, а саме: в Ніжинському, Стародубському, Чернігівському, Лубенському, Полтавському і Переяславському полках по 50, а в Київ­ському, Миргородському, Прилуцькому і Галицькому — по ЗО чоловік ^,2,∙

Виконавчі функції в межах полку покладалися па канцелярію, до штату якої входили канцеляристи і старші канцеляристи па чолі з пол­ковим писарем. Полкова канцелярія поєднувала свою діяльність з робо­тою відповідних судів, оскільки до складу обох входили полковий суддя і старшина. Головна роль в них належала полковникові.

Наступну ланку в структурі військового та адміністративно-терито­ріального устрою становили сотні, межі і кількість яких у кожному полку часто змінювались. До складу сотенної адміністрації входили сот­ник. писар, хорунжий, осавул. Виборність сотника, як і полковника, за­лишалась номінальною. Як правило, сотника призначали із генеральної чи полкової старшини, вручали ііому корогву (сотенний прапор) як атри­бут влади і з того часу він вважався обраним па посаду. На випадок тимчасової відсутності сотника або участі в поході частини сотні при­значався наказний сотник (найчастіше городовий отаман, хорунжий або осавул сотні чи представник із полкової старшини) ¹²²

Згодом призначення сотників перейшло у відання царського уряду. З 1715 р. старшина рекомендувала трьох представників на цю посаду, а гетьман та царські урядовці затверджували одного з них ^,23. З часом призначення сотників в українські полки стало прерогативою царського уряду. Так, указом Сенату 1723 р. седпівським сотником Чернігівського полку призначено «сербской породы шляхтича» Дмитра Милютикова ^,24.

У другій половині XVII ст. утворилися сотенні канцелярії, па які покладалось виконання військової, адміністративної та судової влади на території сотні. Сотенну канцелярію очолював писар, якому допома­гали підписки у справах діловодства. Сотенні канцелярії нерідко пов'я­зували свою діяльність з ратушним діловодством.

Козаки, що проживали в селах, входили до куреня, організаційні обов’язки по керівництву яким покладались на отамана. Куренні отамани підпорядковувалися сотенному правлінню і, як правило, ним же і при­значались.

Значна частина великих володінь, що належала гетьману чи монас­тирям, об'єднувалась у волості. Такі структурні одиниці адміністративно- територіального поділу зберігалися переважно на півночі Лівобережної України. Зокрема, у Стародубському полку відомі Бобовицька, FIonorop- ська, Липіицька волості, що належали Києво-Печерській лаврі *²⁵. Ран­гові володіння гетьманів іноді об’єднувалсиь у староства. Старости при­значалися гетьманом і не підлягали місцевій адміністрації. Так, у Ні­жинському полку існували староства Городиське (що охоплювали села Городище, Бахмач, Курінне) та Ямпільське ^12β.

Зосередження політичної, військової та адміністративної влади на Україні в руках козацької старшини та перетворення її в пануючий клас ким правом і значною мірою підлягали старшинській адміністрації за- управління в містах.

На Лівобережній Україні міста поділялися на дві основні групи — магістратські і ратушні. Магістратські міста, як і раніше, користувалися магдебурзьким правом, яке протягом другої половини XVII--XVIII ст. підтверджувалося або надавалося царськими указами чи гетьманськими універсалами. До таких міст належали Київ, Ніжин. Переяслав, Старо- дуб. Чернігів, Новгород-Сіверський. Почеп. Погар. Глухів, Короп, Mena_t Остер. Полтава. Кролевець, Козелець, Березна. Гадяч, пізніше — Бату­рин ^,27. Другу групу становили міста, що не користувалися магдебурзь­ким правом і значною мірою підлягали старшинській адміністрації за­мість колишньої старостинської.

Поточними адміністративними, господарськими і цивільними судови­ми справами в містах відало міське управління на чолі з війтом, посада якого вважалася виборною. Насправді обраний війт кожного міста затверджувався гетьманом, а війт Києва — особисто царем ^l2δ. Крім за­гального керівництва, війт виконував також обов’язки судді у карних справах.

У магістратських містах до складу урядовців входили чотирп-шість бурмистрів, ранці (чи радці), які відали цивільним судом і наглядали за торгівлею, та лавники — цивільними й кримінальними судовими справа­ми. Згідно з «Правами, по которым судится малороссийский народ», уряд ратушних міст мали представляти три бурмистри, на яких покладались обов’язки ранців і лавників. До членів міського управління входив також писар (магістратський чи ратушний). Постійними учасниками засідань міського уряду (загальна і найчастіше вживана тогочасна назва міського управління) були також полковник, сотник чи отаман.

Міські урядовці, представлені, як правило, заможними категоріями міщан, мали обиратися на зборах населення всього міста ^,29. Однак пер­сональний склад міського уряду будь-якого міста заздалегідь визначався гетьманським правлінням чи полковою старшиною.

До штату міських урядів включалася також значна кількість слу­жителів: городничі, осавульчпкп і соцькі, возні, ратушні господарі, ключ­ники та ін.

З 1785 р. органами міського управління на Лівобережній і Слобід­ській Україні стали міські думи, утворені згідно з «Жалуваною грамотою містам» на засадах станового представництва.

Отже, органи феодальної державності, що склалися в ході визволь­ної війни, існували й діяли на Україні понад IOO років. Наявність таких органів відповідала насамперед інтересам новосформованої етнічної фео­дальної знаті — козацької старшини. Разом з тим виникнення й функціо- пувапня політичних інституцій місцевого самоуправління свідчило і про більш глибинні процеси в надрах української народності.

В умовах феодального ладу відбувався процес консолідації інтересів панівного класу України та Росії, що неминуче вело до уніфікації систе­ми державного управління, в тому числі й військового та адміністратив­но-територіального устрою. За таких умов царський уряд, здійснюючи політику державного абсолютизму, зміцнював свої позиції на Україні шляхом поступової ліквідації особливостей місцевого управління, специ­фіки військового та адміністративно-територіального устрою.

Воєводи і Малоросійський приказ. Губернатори. Зміцнення своєї влади на Україні, забезпечення соціальних інтересів російського дворян­ства і козацької старшини царський уряд здійснював безпосередньо через загальнодержавні органи. В середині XVII ст. безпосередніми виконав­цями самодержавної політики російського царя на місцях були воєводи. Відразу ж після об'єднання України з Росією царські воєводи з заго­нами ратних людей і артилерією прибули в Київ і Переяслав. В «Статтях Богдана Хмельницького» зафіксовано, що цар наказав воєводам бути в «больших городах, в Киеве да в Чернигове, а в иных бы городах воєводам не быть» ^,30. Та з часом російські воєводи з’являються і в інших україн­ських містах: Переяславі. Ніжині, ^lIepniroBi, Брацлаві та Умані ¹³¹ згід­но з «Переяславськими статтями» 1659 р., у Канові, Полтаві. Кременчуці, Кодаку, Острі, Мотовилівці¹³² згідно з «Московськими статтями» 1665 р. До кінця XVlI ст. воєводи та їх гарнізони були розміщені також в Гадя­чі, Стародубі, Глухові, Батурині та інших містах.

Наявність російських воєвод в українських містах та кількісний склад їх гарнізонів зазнавали помітних змін. Так, згідно з «Глухівськими статтями» 1669 р. воєводські гарнізони залишались лише в Києві, Ніжині, Переяславі іі Чернігові. їх функції обмежувалися виключно військовими справами, переписом населення, збиранням відомостей розвідувального характеру щодо сусідніх держав. На відміну від повноважень воєвод у центральних районах Росії, па Україні вони не мали права втручатися в справи місцевого самоуправління. З свого боку, царський уряд прагнув погоджувати дії воєвод з старшинською адміністрацією, для чого постій­но тримав у Москві п’ять-шість представників від гетьманського прав­ління.

З часом з’явилася посада головного воєводи, який відав діяльністю всіх воєвод на Україні і підпорядковувався безпосередньо Малоросійсько­му приказу і царю. З 1672 р. посаду головного воєводи займав Г. Pomo- дановський, а його резиденцією став Путивль.

З метою прискорення і полегшення зносин з царським урядом геть­манське управління мало своє постійне представництво у Москві (що було передбачено «Глухівськими статтями» 1669 p.). На той час у Москві існував особливий Малоросійський двір (поблизу Ілліпських воріт Крем­ля. па вулиці, що згодом одержала назву Маросейка), де зупинялися офіційні особи від гетьманського правління ^,33.

Питаннями відносин царського уряду з Україною відав Малоросій­ський приказ, що виділився відразу ж після об’єднання України з Росією у вигляді канцелярії при Посольському приказі, а з грудня 1662 р. став називатися «Приказ Малыя России». Малоросійський приказ (як прийнято його називати) підпорядковувався безпосередньо царю, хоч офіційно залишався в компетенції Посольського приказу аж до 1722 р., коли Петро І заснував Колегію закордонних справ і незалежну від неї Малоросійську колегію ^І34.

Через Малоросійський приказ царський уряд здійснював свою політи­ку на Україні: призначав воєвод і керував їх діяльністю, затверджував претендентів на гетьманство, контролював внутрішню і зовнішню політи­ку старшинської адміністрації, надавав військову допомогу українському козацтву в боротьбі проти іноземних загарбників, а адміністративним ор­ганам— для придушення антифеодальних виступів народних мас. При­каз відав також судовими справами, що стосувалися державних злочинів (дезертирство, зрада) воєвод на Україні, службовців самого приказу, гетьманів, козацької старшини тощо- 3 другого десятиріччя XVIII ст. на нього покладалося завдання сприяти зростанню російського дворян­ського землеволодіння на Україні^l35. У віданні Малоросійського приказу знаходились питання про. розміщення російських військ на Україні, від­новлення і спорудження фортець, зносини царського уряду з гетьман­ським правлінням.

Уніфікація централізованого управління в XVlII ст. привела до істотних змін в адміністративно-територіальному устрої Російської дер­жави. в тому числі й па Україні. Так, ще у 1708 р.. коли Російську державу було поділено па вісім губерній, дві з них знаходились па тери­торії України — Київська й Азовська. З 1719 р. Київська губернія поді­лялась на чотири провінції — Білгородську, Севську, Орловську й Київ­ську ^l3β. Азовська губернія складалася із семи провінцій — Воронезької, Єлецької, Тамбовської. Шацької. Бахмутської, новозбудовапих фортець (Транжамепт. Полтавська, Тавров, Хоперська), а також міст Білоколь- ська, Романова, Соколеська, що відносились до залізорудних промислів¹³⁷.

У загальнодержавному масштабі губернатор, якого призначав цар, мав широкі військові, адміністративні, судові та фінансові повноваження. З 1711 р. губернатори підпорядковувались Сенату, в якому існували гу­бернський стіл, губернські комісари та оберфіскал (з фінансових справ). З поділом губерній на провінції (1719) адміністративна й військова вла­да зосередилася в руках воєвод, які у повсякденній діяльності спочатку були майже незалежні від губернаторів. З 1727 р. воєводи повністю під­порядковувалися губернаторові, який одержав право зносин з царським урядом та нагляду за всією адміністрацією губернії.

IIa відміну від інших губерній, де губернаторами призначали пол­ковників, підполковників і навіть майорів та капітанів, Київську губер­нію, як правило, очолював генерал. «Киевская губерния другим губер­ниям не в пример,— заявляв генерал-губернатор Леонтьев,— ибо в Киев­ской губернской канцелярии как прежде присутствовали генерал-аншефы и генерал-губернаторы, так и я ныне, яко учрежденный, не только при армии генерал-аншеф, но и Киевской губернии генерал-губернатор» ^І38. Київський генерал-губернатор відав в основному військовими справами, обороною державних кордонів, наглядом за зовнішньою торгівлею. Гене­рал-губернатор Леонтьев був «главным над обретающимися па Украине войсками командиром» ^,39. Характерно, що ця влада належала особисто генерал-губернаторові Леонтьеву «по єдиному персональному его ран­гу» ¹⁴⁰ і не поширювалася на виконавчий орган — губернську канцеля­рію. Цивільна, адміністративна та судова влада на території Київської губернії належала гетьманському правлінню чи Малоросійській колегії, які генерал-губернаторові не підпорядковувались.

Зміни в адміністративно-державному управлінні на Лівобережній Україні. Перша й друга Малоросійські колегії. Центральним органом управління царського уряду Лівобережною Україною стала Малоросій­ська колегія (1722—1727), яка знаходилась у Глухові. Очолював її бри­гадир генерал-лейтенант, полковник кінної гвардії С. І. Велья.мінов-3ер- нов. Штат колегії визначався із шести російських офіцерів та прокурора поперемінно на рік ^l4*. Однак персональний склад членів колегії протя­гом кількох років залишався майже без змін.

На колегію покладались обов’язки визначення та стягнення податків до царської казни, поповнення провіанту для російських полків, розквар­тирування солдат і офіцерів, апеляційної інстанції в судових справах, контроль за діяльністю Генеральної військової канцелярії, зносини з ін­шими колегіями тощо’⁴². Всі питання військового, адміністративного, су­дового та фінансового характеру гетьманське правління вирішувало за погодженням з Малоросійською колегією, а інколи і на спільних засідан­нях ^,43. При колегії існувала спеціальна канцелярія для ведення діло­водства.

З відновленням гетьманства (1727) і ліквідацією першої Малоросій­ської колегії позиції царського уряду на Лівобережній Україні не похит­нулися. Діяльність новообраного гетьмана (1727—1734) Д. Апостола і генеральної військової старшини повністю залишалася під наглядом і контролем з боку царських урядовців в особі резидентів ^,44.

Після смерті Д. /Апостола (січень 1734 р.) царський уряд переклав управління Лівобережною Україною на правителя Слобідської України О. І. !Каховського. Як виконавчий орган при ньому з числа російських та українських урядовців було створено тимчасовий адміністративний ор­ган — Правління гетьманського уряду (1734—1750), до якого входили О. І. !Каховський з двома представниками від російського командуван­ня та генеральний обозний Я. Лизогуб з двома українськими старши­нами ^u5.

Однак така форма управління Лівобережною Україною не могла за­довольняти ні царський уряд, пі українську старшину. Знову постало питання про відновлення гетьманства. 5 травня 1747 р. в Сенат надійшов царський указ «О бытии в Малороссии гетману по прежним правам и обыкновениям» ^І4С. Урочисті «вибори» нового гетьмана К. Г. Розумовсь- кого відбулися в Глухові 22 лютого 1750 р. Того ж року гетьманську резиденцію з Глухова переведено до Батурина. Водночас було утворено особливу канцелярію гетьмана К. Г. Розумовського для нагляду за всіма адміністративними установами па Україні^,47.

К. Г. Розумовськпй у своїй діяльності керувався відповідними інтере­сами козацької старшини. Універсалом від 1760 р. (затвердженим цар­ським урядом у 1763 р.) гетьман дозволяв перехід селян лише тоді, коли селянське майно залишалось па користь їх поміщиків. В інтересах стар­шини ним була здійснена і судова реформа (1760—1763) на Лівобереж­ній Україні. Генеральний військовий суд реорганізовано у найвищий судовий орган по нагляду за місцевими судами та апеляційну інстанцію. Полкові суди були реформовані в гродські. Крім того, запроваджено під- коморські й земські суди (в кожному полку по два, а в Ніжинському три), в які призначалися підкоморпі судді, писарі і возні¹⁴⁸. З свого боку, російський уряд, обмежуючи владу гетьмана, встановив контроль за паданням старшині земельних володінь та урядових посад, скасував у 1754 р. внутрішнє мито між Україною і Росією, чим позбавив гетьман­ське управління значних прибутків, вилучив із відання гетьмана Київ.

Загалом царський уряд розглядав Україну як складову частину Ро­сійської імперії і прагнув підпорядкувати управління нею загальнодер­жавній системі адміністративно-територіального устрою. Існування геть­манства на Україні ставало несумісним як з тенденціями уніфікації державного управління, так і з самодержавною владою російського царя. Скориставшись поданим проханням К. Г. Розумовського про узаконення спадкоємності гетьманства за його родом, 10 листопада 1764 р. Катерп- на II остаточно ліквідувала цей інститут адміністративного управ­ління ^,49.

Відтоді вся повнота влади зосередилася в руках новопрпзпачепого президента другої Малоросійської колегії (1764—1786) генерал-губерна­тора П. О. Румянцева. Обіймаючи ці дві посади, П. О. Румянцев став на шлях ліквідації місцевого самоуправління на Лівобережній Україні.

Друга Малоросійська колегія складалася з чотирьох російських уря­довців, чотирьох українських старшин, прокурора (російського полков­ника), двох секретарів (росіянина та українця) і канцелярських служ­бовців, призначених П. О. Румянцевим ^l5°.

Деякий час юрисдикція колегії як місцевого органу управління Україною формально визнавалася царським урядом. Гак, ще у 1769 р. магістрати міст Лівобережної України підпорядковувались Малоросій­ській колегії, а коменданти — київському обер-коменданту ^,s,. В одному з документів 1771 р. зафіксовано дані про підпорядкування монастирів, козаків Київського полку та всіх українців, що жили в Києві, Малоро­сійській колегії ¹⁵².

Однак уся повнота влади залишалася в руках П. О. Румянцева і проводилася в життя через новоутворену канцелярію малоросійського генерал-губернатора (існувала до 1796 р.) ^,53. Канцелярія здійснювала керівництво другою Малоросійською колегією, полковими і сотенними канцеляріями, а також повітовими, земськими, підкоморськими і грод- ськими судами. З 1782 р. після проведення губернської реформи на Україні на канцелярію П. О. Румянцева покладалось керівництво наміс­ницькими правліннями та повітовими адміністративними й судовими установами, а сам генерал-губернатор підпорядковувався безпосередньо Сенату і особисто Катерині II.

Згодом відбулися зміни у військово-адміністративному устрої Украї­ни. На початку 80-х років ліквідовано полковий устрій. Указом Військо­вої колегії (28 червня 1783 р.) на основі лівобережних козацьких полків створено 10 регулярних карабінерних кавалерійських полків.

Згідно «Учреждения о губерниях» (1775). доповненому у 1780 р., на Лівобережній Україні запроваджено загальнодержавну систему адмі­ністративно-територіального устрою — поділ" па намісництва. При збере­женні губерніального поділу в Російській державі було утворено 34 на­місництва, в тому числі на Україні Харківське, Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. Правління кожного намісництва складалося з на­місника, який здійснював адміністративно-поліцейські та фінансові функ­ції, губернатора, віцегубернатора і двох радників. Правління намісництв відали адміністративними, судовими, фінансовими та іншими справами.

З 1782 р. па Україні запроваджено станові суди: повітовий і верхній земський для дворян, городовий і губернський магістрат для міських жителів, нижню і верхню розправу для державних селян. Величезна маса кріпосного селянства перебувала у юрисдикції своїх власників.

Зростання функціонального значення центральних державних уста­нов вело до обмеження компетенції і значення місцевих органів влади.

Указом «Про повий поділ держави на губернії» (1796) ¹⁵⁴ намісни­цтва ліквідовувалися. Харківське намісництво увійшло до складу Слобід­сько-Української губернії, а Чернігівське з 1797 р,— до Малоросійської.

До Малоросійської губернії, утвореної указом від 12 грудня 1796 р. «па особых по правам и привилегиям основаниях», адміністративним центром якої став Чернігів, входили Чернігівське, Новгород-Сіверське, частина Київського та Катеринославського намісництв. У 1802 р. Малоро­сійську губернію поділено на Чернігівську і Полтавську.

Значні зміни відбулися и у церковному управлінні. Відразу ж після Переяславського акту 1654 р. постало питання про об'єднання української й російської православної церкви, тобто про підпорядкування київської митрополії московському патріарху. Однак, перебуваючи в номінальній залежності від константинопольського патріарха і користуючись при цьо­му великими привілеями та фактично необмеженими правами в церков­ному управлінні, українське вище духовенство не бажало підкорятись загальним порядкам московської патріархії, а можливу залежність від московського патріарха розглядало як втрату відповідних прав і приві­леїв. Це й послужило головною причиною відмови київського митрополи­та Сильвестра Косова дати згоду на підпорядкування української право­славної церкви московському патріархові.

Однак в умовах політичної й економічної єдності України і Росії українське вище православне духовенство не могло уникнути тенденцій, характерних для загальнодержавного організму, і змушене було присто­совуватись до нових обставин своєї діяльності. Представники вищої ієрархії українського духовенства активно включались у політичне жит­тя країни. Як правило, вони були присутні па старшинських радах, благословляли новообраних гетьманів, вступали в безпосередні контакти з російськими урядовцями та вищим духовенством Москви.

З свого боку, царський уряд проявляв інтерес до українського вищо­го духовенства, прагнучи мати серед нього своїх прибічників. Царськими жалуваними грамотами українські монастирі одержали підтвердження на свої володіння, монастирські піддані не підлягали світським судам. Вод­ночас гетьман і воєводи одержали наказ не втручатися в церковні справи.

Номінальне підданство київської митрополії константинопольському патріархові зберігалося до 1686 р., коли новообраний «духовными особа­ми, так и мирскими чинами» митрополит Гедеон Четвертинськпй відпра­вився до Москви, де був посвячений московським патріархом і одержав відповідну царську грамоту. Згодом до Москви надійшла письмова згода константинопольського патріарха на підпорядкування київської митропо­лії московському патріархові^,55.

Наступні зміни в церковному управлінні на Лівобережнії! Україні пов'язані з реформами Петра 1. В лютому 1721 р. на заміну патріаршій владі був створений синод як найвищий орган церковного управління в Російській державі. Водночас організовувалися й низові органи церковно­го управління — духовні консисторії й духовні правління. Того ж року в Києві заснована духовна консисторія, на яку покладалось управління всіма справами православної церкви Лівобережної України.

Таким чином, па кінець XVlII ст. загальнодержавні органи військо- вого, адміністративно-територіального й церковного управління поширили свою юрисдикцію на Лівобережну Україну. В пововведеному устрої управління Лівобережною Україною в складі Російської імперії місцеві традиції враховувалися лише частково.

Особливості адміністративного устрою на Слобожанщині. Адміністра­тивно-територіальний устрій Слобожанщини складався в міру її засе­лення та господарського освоєння. Центральна влада російського само­державства в краї здійснювалась через воєводську адміністрацію, при якій утворювалися канцелярії — «приказные избы» ^l56. Вони відали адмі­ністративними, військовими, судовими, фінансовими справами російських військових залог, а також вели реєстрацію переселенців, приводили їх до присяги та інформували органи про хід еміграції. Російські залоги при воєводах, як правило, були невеликі, а воєводська адміністрація не втру­чалася в побут, звичаї, життя поселенців.

Місцевий адміністративно-територіальний устрій, який набув форм козацько-старшинського управління, складався під впливом етнічних тра­дицій. привнесених українськими переселенцями. Населення того чи ін­шого поселення об’єднувалося в громади на чолі з виборним отаманом (за винятком Охтирки на чолі з сотником та Колонтаєва па чолі з отаманом і сотником) ¹⁵⁷ Великі громади поділялися на сотпі (па чолі з сотника­ми). Місцева адміністрація громад складалася із представників заможних козаків і міщанських верств.

У другій половині XVII ст. па Слобожанщині, аналогічно Лівобереж­ній Україні, утворилися козацькі полки: Острогозький (1652—1658), Сум­ський (1652—1658), Охтирськнй (1655—1658), Харківський (1659— 1660), Балакліївський (1669—1670). Останній у 1677 р. приєднали до Харківського полку, з якого, в свою чергу, в 1685 р. виділився Ізюм- ськпй полк¹⁵⁸. Таким чином, на кінець XVII ст. Слобожанщина поділя­лась на п’ять козацьких полків, що становили військові та адміністратив­но-територіальні одиниці.

Військову службу несли виборні (або рангові чи реєстрові) козаки. Утримання козацького війська покладалося на сім’ї, які не виставляли козаків на службу і називались під помічниками. Полкове управління складалося із ради старшин, до якої входили полковник, обозний, суддя, хорунжий, два осавули, два писарі. У місцеву діяльність полкового управ­ління, як правило, воєводи не втручались. Однак кандидатури на посади полковників погоджувались з білгородським воєводою ^,59.

З утворенням слобідських козацьких полків виникали й полкові канцелярії, в компетенцію яких входили військові, адміністративно-гос­подарські, фінансові та судові справи на території полку. Полкові кан­целярії Слобідської України підпорядковувалися Бєлгородському воєводі, а через нього Білгородському столу Розрядного приказу в Москві. У 1783 р. слобідські полки було передано у відання Посольського при­казу.

В адміністративно-територіальному відношенні кожен полк поділяв­ся на сотпі з центром у містечку, де знаходилося правління і проживала сотенпа старшина — сотник, отаман, осавул і хорунжий. Населення сіл і хуторів підпорядковувалося сотникові.

Всіма церковними справами на Слобожанщині відала Бєлгородська єпархія, створена у 1667 р.

Система козацького самоуправління на Слобожанщині зберігалася до початку XVIII ст. Формування абсолютистської монархії в Росії вело до створення і зміцнення нової самодержавно-бюрократичної системи управління. З 1706 р. па Слобожанщині скасовується воєводське управ­ління і запроваджується єдиноначальна влада полковників, яких зара­ховано до командного складу російської армії. У 1709 р. царський уряд сформував Українську дивізію під командуванням генерала російської армії, до якої ввійшли козацькі полки Лівобережної і Слобідської України.

Основне завдання, що покладалось на слобідські козацькі полки, це боротьба проти татарських нападів. Однак з кінця XVII ст. Петро І почав включати слобідські козацькі полки до складу діючої армії, зокре­ма під час Азовських походів 1695, 1696 рр. та в роки Північної війни (1700-1721) ^,6°.

З поділом Росії па губернії (1708) Харківський полк відійшов до Київській губернії, а решта Слобожанщини — до Азовської ^,β,. Згодом (1719) уся Слобожанщина ввійшла до складу Київської губернії ^lβ2, де перебувала до 1722 р. Здійснювалася політика поступового обмеження місцевого самоврядування козацької старшини. Так, з 1719 р. всі судові та кримінальні справи на Слобожанщині вилучалися з компетенції пол­ковників і передавались у відання білгородської провінціальної канце­лярії Київської губернії. За козаками залишалося право оскаржувати рішення полкової старшини білгородському воєводі, а дії останнього — в Курський надвірний суд ^,βδ. 3 того часу полковників та сотників сло­бідських козацьких полків затверджували або й просто призначали цар­ські урядовці. 27 лютого 1723 р. був оголошений царський указ про обо­в’язкове призначення полковниками козацьких полків вихідців із росіян ^,64.

Прагнучи ліквідувати традиції місцевого військового та адміністра­тивно-територіального устрою і спрямувати його в русло загальнодержав­ного ладу, царський уряд запровадив ще ряд нововведень на Слобожан­щині. Царським указом від 23 грудня 1732 р. слобідські полковники та старшина були значно обмежені у військовому керівництві полками. Із частини козаків та місцевих селян кожного полку формувались регуляр­ні військові роти на чолі з ротмістрами. Згодом із цих рот був утворений Слобідський драгунський полк, до якого переведено частину козаків із місцевих полків^|65. У Сумах утворено керівний орган — «Канцелярию комиссии учреждения слободских полков» на чолі з О. I. Шаховським та двома штабс-офіцерами. на яку покладалася реорганізація полкового устрою на посилення влади царизму на Слобідській Україні. Таким чнном, слобідські козацькі полки перетворювалися на частини регулярної армії, а адміністративно-територіальне полкове управління — на провів- ціальні державні органи.

Надалі царський уряд продовжував обмежувати існуючі форми вій­ськового та адміністративно-територіального устрою на Слобожанщині, зміцнюючи владу дворянства та кріпосників. Указом Сенату від 11 берез­ня 1763 р. була створена «Комиссия по слободским полкам» на чолі з гвардії секунд-майором Є. О. Щербинініїм ^lb6. яка мала готувати повну ліквідацію полкового устрою на Слобожанщині.

28 липня 1765 р. Катерина 11 ліквідувала слобідське козацтво¹⁶⁷, мотивуючи це бажанням «непрочную» службу слобідських козацьких полків перетворити «в лучшую и государству полезнейшую». Більшість заможних козаків приказним порядком переведена в гусари, а решта — у селянський стан. Старшина одержала офіцерські чини і статус дво­рянства.

Водночас на території слобідських козацьких полків утворено Сло­бідсько-Українську губернію (маніфест від 28 липня 1765 р.) з центром у Харкові. Головним виконавчим органом стала губернська канцелярія, що відала адміністративно-господарськими, фінансовими, судовими й вій­ськовими справами ¹⁶⁸. Замість полкових утворено нровінціальпі канце­лярії (існували до 1787 р.). Полкові міста стали називатись державними військовими слободами, якими управляли отамани й десятники, а сотенні містечка перетворені в комісарства — по шість у кожній слободі^,69. Ука­зом від 20 травня 1765 р. для управління військовими слободами утво­рено комісарські правління (існували до 1786 р.) що підпорядковувались провінціальним канцеляріям.

У 1780 р. Слобідсько-Українська губернія була ліквідована і включе­на до складу Харківського намісництва (за винятком Острозької про­вінції). З ліквідацією памістництв (12 грудня 1798 р.) замість Харків­ського утворена Слобідсько-Українська губернія (існувала до 1835 р.).

Формування адміністративного устрою на Південній та Правобереж­ній Україні. На середину XVIlI ст. переважно українцями була заселена північна частина причорноморських степів. Тут був ряд фортець, посе­лень, склалася відповідна система адміністративно-територіального управ­ління, яка включала Бахмутську провінцію, Українську лінію, «задне- прскпе места» і землі Запорозької Січі. Південні степи (причорноморська смуга) все ще перебували у складі Кримського ханства під владою сул­танської Туреччини. Там кочували татарські орди, а з XVIII ст. зріс міграційний потік молдаван на очаківські землі.

У середині XVIII ст. царський уряд вживає, ряд заходів для залу­чення іноземців, зокрема сербів, болгар, німців, для освоєння південних земель. Цей процес започаткував указ від 24 грудня 1751 р. «О приня­тии в подданство сербов, желающих поселиться в России и служить особыми полками» ¹. 3 часом з’явився ряд указів про заселення «за- дпеирских мест» як іноземцями, так і російськими та українськими переселенцями, про утворення там Нової Сербії¹⁷¹ (1752), Слов’яно- Сербії ¹⁷² (1753) та Новослобідського козацького полку (1754).

Спеціальна «Комиссия о поселении сербского парода» вирішувала го­ловні питання адміністративно-територіального устрою Нової Сербії. З поселенців було утворено два полки — гусарський і піхотний, які стали одночасно адміністративно-територіальними одиницями. Однак заселення Нової Сербії відбувалося не лише сербами, болгарами, молдаванами, волохами, а й переселенцями з Лівобережної та Правобережної України. Міграційний потік українського етносу па південні землі набував вирі­шального значення в їх освоєнні, в зв’язку з чим царський уряд видав указ «О неукрепленіи в холопство малоросіян» ^,73.

З року в рік збільшувалася кількість українських переселенців і на землях Словяносербії. Так. па 1763 р. із 10076 жителів тут налічувалось лише 3992 виходці з іноземців^,74. Адміністративно-територіально Сло- в'япосербія поділялася на Бахмутський і Луганський гусарський полки.

Новоутворена фортеця св. Єлизавети стала адміністративним цент­ром Новослобідського козацького полку на чолі з полковником, який підпорядковувався комендантові фортеці. Управління полком здійснюва­лося через полкову канцелярію. До полкової адміністрації входили обоз­ний, суддя, хорунжий, писар, городничий та ін. З 1762 р. відбулася реорганізація Новослобідського полку шляхом встановлення чіткої но­менклатури його військово-адміністративного апарату (з’явилися посади сотників, ротмистрів, підпрапорних, гармашів).

Загалом Нова Сербія, Слов’яносербія та Новослобідський козацький полк не входили в систему адміністративно-територіального устрою жод­ної з губерній Росії, а підпорядковувалися безпосередньо сенату та Вій­ськовій колегії.

Істотна реорганізація адміністративно-територіального устрою півден­них земель відбулася у 1764 р. Царським указом від 22 березня Нова Сербія і Новослобідський козацький полк були перетворені на Новоросій­ську губернію^,75, управління якої складалося з двох департаментів — військового й цивільного. Вся повнота влади зосереджувалася в руках генерал-норучика О. Мельгунова, якому підпорядковувались обидва де­партаменти. Земельні угіддя ділилися на три категорії — державні, помі­щицькі і військові. В адміністративно-територіальному відношенні посе­лення колишньої Новосербії поділялися на 70 округів, з яких 52 вій­ськові, 2 міські, 16 слобід¹⁷⁶. Указом від 11 червня до складу Новоросійської губернії включено також Українську лінію, Слов’яносер- бію і Бахмутську провінцію. При цьому територія колишньої Слов’яно- сербії поділялась на 140 округів, з яких 32 виділялися для поселян, а решти залишалася військовими ^|77. У вересні до Новоросійської губер- ції приєднано міста Кременчук і Власовку, а також 13 сотень Полтавсь­кого полку ^,78.

Адміністративно-територіальний устрій Новоросійської губернії фор­мувався царським урядом у руслі загальнодержавних перетворень. Вод­ночас тут враховувались і попередні традиції військово-територіального козацького устрою.

На перших порах Новоросійська губернія складалася з двох провін­цій — Єлисаветградської і Катеринославської та Бахмутського повіту — які. в свою чергу, поділялися на військово-поселенські полки, округи державних поселень тощо¹⁷⁹. З 26 вересня 1765 р. губернським містом став Кременчук ^|80.

З 1775 р. все Північне Причорномор’я поділялось на дві губернії — Новоросійську й Азовську ^lβ,, адміністративно-територіальний устрій яких пізніше неодноразово зазнавав змін.

Наступні територіальні зміни південного порубіжжя Російської дер­жави, зокрема приєднання Криму (маніфест від 8 квітня 1783 р.) ¹⁸², спричинили нові зміни в адміністративно-територіальному устрої цього краю. На землях колишнього Кримського ханства створено Таврійську область (2 лютого 1784 р.) з центром у Сімферополі. Її управління зосе­редилося в руках Г. О. Нотьомкіна. який відтоді обіймав посаду катери­нославського й таврійського генерал-губернатора.

Територіально Таврійська область поділялася на шість округів '⁸³. до складу адміністрації яких входили також кримські феодали. Останні на­ділялися відповідними чинами та правами, прирівнюючись до російсько­го дворянства.

З утворенням Таврійської області Азовська й Новоросійська губернії втратили своє значення порубіжних земель, перетворившись у внутріш­ній регіон Російської держави. Царським указом від ЗО березня 1783 р. з Азовської і Новоросійської губернії! утворено Катеринославське наміс­ництво па чолі з генерал-губернаторами Г. О. Потьомкіним. Адміністра­тивним центром намісництва спочатку був м. Кременчук, а з 1789 р.— Катеринослав¹⁸⁴. Намісництво поділялося на 15 повітів. Однак цей устрій не був сталим і з роками зазнав часткових змін.

Політичні події 1793 і 1795 рр. (другий і третій поділи Польщі та входження Правобережної України до складу Росії) зумовили нові зміни адміністративно-територіального устрою південних земель. Царським ука­зом від 27 січня 1795 р. «из части, отходящей от Брацлавской губернии, земли, от Порты приобретенной, и из 3-х уездов Екатеринославскою на­местничества — Херсонского, Елисаветградского и Новомиргородского» утворено Вознесенську губернію ¹⁴⁵ з центром в Новомиргороді. 7 листо­пада 1795 р. Вознесенську губернію перетворено в намісництво ^18β, адмі­ністрацію якого перенесено у новостворене місто Вознесенськ (засноване на місці колишнього Соколова на р. Буг). Намісництво поділялося на 12 повітів ^,87.

Відповідно до указу Павла І «Про новий поділ держави на губернії» (12 грудня 1796 р.) намісництва як найвищі адміністративно-територі­альні одиниці управління були ліквідовані. Замість Катеринославського і Вознесенського намісництва і Таврійської області була утворена Ново­російська губернія (друга) ¹⁸⁸ з 12 повітів. Адміністративним центром її став Катеринослав, перейменований 1797 р. на Новоросійськ ^,89.

Проіснувала Новоросійська губернія до 1802 р., коли вся територія Південної України була поділена на три губернії — Катеринославську, Миколаївську (з 1803 р. Херсонська) і Таврійську.

Отже, з поступовим просуванням південних рубежів Російської дер-

;кавп до ^rIopnoro моря, заселенням і господарським освоєнням південних українських степів складався й трансформувався їх адміністративно-те­риторіальний устрій, в якому виразно проявлялись традиції, пов'язані з досвідом управління на Лівобережній Україні, в Запорозькій Січі та на інших українських землях. В умовах освоєння Північного Причорно­мор’я розширялися територіальні межі розселення української народ­ності, що відігравала провідну роль у господарському розвитку краю.

Згідно з другим поділом Полыці (1793) Київщина, Брацлавщина, Східна Волинь і частина Західної Білорусії ввійшли до складу Росій­ської держави. Царським указом від 23 травня 1793 р.¹⁹⁰ па цих землях утворено Ізяславське намісництво (або генерал-губернаторство), яке поділялось на.Мінську, Ізяславську і Брацлавську губернії. Внутрішній поділ їх на новіти та адміністративно-територіальний устрій останніх передбачалось здійснити на основі «Учреждения для управления губер­ний Всероссийской империи» 1775 р.

Третій поділ Польщі (1795), в результаті якого до Росії відійшла Західна Волинь, зумовив нові зміни в адміністративно-територіальному устрої цих земель. Територію колишніх Ізяславської та Брацлавської губерній і доданої до них Кам янецької області охоплювали три губер­нії — Волинська, Брацлавська і Подільська ¹⁹¹, які, в свою чергу, поді­лялись на округи. Рішенням Сенату (січень 1796 р.) всі три губернії були перетворені в намісництва ¹⁹².

Невдовзі відбулися нові зміни в адміністративно-територіальному устрої Правобережної України. Згідно з царським указом «О новом разделении государства на губернии» (від 12 грудня 1796 р.) частину земель Брацлавського намісництва приєднано до Київського, а на тери­торії Правобережної України утворено дві губернії — Подільську й Волинську *⁹³, які в свою чергу поділені на повіти.

Відповідно до змін в адміністративно-територіальному устрої на Правобережнії! Україні з'явилися нові судово-адміністративні установи. До них відносилися губернське (намісницьке) управління, казенна палата на чолі з віце-губернатором (займалися фінансово-господарськими справами), приказ громадської опіки (відав школами, сирітськими бу­динками. лікарнями). Вищі судові органи — палати кримінального і цивільного суду, верхпьоземський суд. верхня розправа та губернський магістрат зосереджувались у губернському місті. Існували також посади губернського прокурора та губернських слідчих. Місцеву владу в повітах представляли капітан-ісправник, повітовий нижній земський суд та нижня розправа, в містах — городничий, суд і судочинство вели магі­страти і ратуші, слідство — повітові стряпчі ^,94.

Однак ця система судочинства на Правобережній Україні була не­ефективною і громіздкою, па ній позначалися магнатські міжусобиці та шляхетська анархія. У 1796 р. Павло 1 відновив судово-адміністра­тивну систему, що діяла до 1793 р. Проте це не принесло істотних змін щодо її діяльності, оскільки компетенція судів залишалася невизпаче- ною, одні й ті ж справи нерідко розглядалися різними судовими інстан­ціями. Тож місцеві урядовці ставили питання про перегляд устрою. У вересні 1797 р. вийшов царський указ «О суждении тамошних чинов­ников Волынской и Подольской губерний по Литовскому статуту» ^,95. А наприкінці вересня того самого року у Волинській губернії був ство­рений надвірний суд ^|96.

В маніфесті, де оголошувалось про входження Правобережної Украї­ни до складу Російської держави, царський уряд мотивував свої дії як прагнення «оградить обитателей их (новоприйнятих від Польщі земель.— Авт.) спокойствием, и доставить им правление, основанное па твердых и незыблемых основаниях... и творить всех, елико возможно, счастли­выми... и паки привязать к древнему отечеству их, собственными их пользами, благоденствием и выгодами» ^,97. Безперечно, таке мотивування дій самодержавства було далеким від справжніх історичних реальностей кінця XVIII ст.

У релігійній сфері царський уряд проводив політику на користь православного населення. Відразу ж після другого поділу Польщі вийшло кілька указів про ліквідацію різних перешкод на шляху повернення уніатів до православної віри. Для зміцнення позицій православної церк­ви у 1795 р. були утворені Брацлавська подільська єпархія і Житомир­ське вікаріапство для Волині ^і98.

Водночас царизм стояв на сторожі соціальних інтересів панівного класу незалежно від його віросповідання. Так, у травні 1793 р. Кате­рина H нагадувала новопризначеному генерал-губернаторові Т. І. Тутол- міну, щоб «приєднання бажаючих до церкви нашої не стало приводом ухилятися покори поміщикам чи іншого свавілля» ^ιw. Польська шляхта Волинської губернії виступала на захист католицизму й уніатства. Акти­візувала свою діяльність і вища ієрархія католицької та уніатської церкви. У вересні 1795 р. вони спромоглися відкрити Пінську й Лети- чівську єпархії ²⁰°, а також ряд уніатських церков.

Загалом на кінець XVIII ст. на території України, що входила до складу Російської держави, сформувався військовий та адміністративно- територіальний устрій відповідно до загальної централізованої системи управління в країні. Разом з тим існували окремі адміністративно-вій­ськові підрозділи та органи, сфера діяльності яких поширювалась в основному на українські землі і які в своїй діяльності змушені були тією чи іншою мірою рахуватися з місцевими давніми традиціями і звичаями.

4.