ПОЛІТИКО-АДМІНІСТРАТИВНИЙ УСТРІЙ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ПІД ВЛАДОЮ ШЛЯХЕТСЬКОЇ ПОЛЬЩІ, ФЕОДАЛЬНОЇ УГОРЩИНИ, МОНАРХІЧНОЇ АВСТРІЇ ТА СУЛТАНСЬКОЇ ТУРЕЧЧИНИ

Галичина. Складною виявилася історична доля українських земель, що потрапили під владу шляхетської Польщі. Це стосується насамперед Галичини — корінної, споконвічної української землі, населення якої походило від давньоруської народності й становило невід’ємну частину українського народу.

У другій половині XIV — перших десятиріччях XV ст. в Галичині зберігалися давньоруські традиції в політичному, економічному й куль- турпому житті та адміністративному устрої. В умовах боротьби за Гали­чину, прагнучи знайти підтримку в середовищі місцевих феодалів та інших груп населення, королі надавали краю ряд пільг та пожалувань. До таких можна віднести магдебурзьке право містам, додаткові землі, торговельні пільги. Однією з рис самобутності було карбування своїх мопет як логічний результат процесів розвитку економіки. Перші руські напівгроші з’явилися між 1351—1354 рр. (не пізніше 1370). Однак після остаточного загарбання Галичини Польщею (1387) прагнення шляхет­ської адміністрації уніфікувати монетну систему в країні привело до ліквідації автономії галицького монетного виробництва: у 1414 р. львів­ський монетний двір було закрито і карбування місцевих монет при­пинено ²⁰¹.

З кіпця XIV ст. посилилась іноземна колонізація краю. Крім поль­ських шляхтичів, земельні наділи одержали й інші іноетнічпі феодали — німецькі, чеські, угорські, волоські. Привілеєм 1434 р. польський король Владислав III запровадив на Галичині польське право — звільнив га­лицьку шляхту від усіх повинностей (крім військової) і зрівняв її з польською. Це супроводжувалося нововведеннями в системі управління. У 1438—1443 рр. були створені Руське і Подільське воєводства.

Руське воєводство поділялося на чотири округи — Львівський, Галицький, Перемишльський і Сяноцький. Згодом до Руського воєвод­ства відійшли Холмська і Белзька землі.

Подільське воєводство поділялося на повіти, кількість і територіаль­ні межі яких неодноразово змінювались: у першій половині XVI ст. їх було сім, а в люстрації 1565 р. називаються лише три — Кам’янецький, Летпчівськнй і Червоногродський ²⁰².

В ієрархії адміністративно-територіальних органів управління най­вищою залишалася посада воєводи, який обіймав адміністративну та військову владу, був членом королівського сенату і головував на місце­вих сеймиках. Колишні посади каштеляна, підкоморія, чашника, столь­ника та ін. перетворилися па почесні титули. Значно зросла політична та адміністративна роль старост (намісників короля), яким надавалось управління королівськими маетностями (королівщипами). Нерідко кіль­ка староств зосереджувалося в руках одного магната. Наймогутпіші з них прибрали до своїх рук величезні земельні наділи й тримали в еконо­мічній залежності цілий край, наприклад — родини Одровопжів (яких називали віце-королями Русі), Гербуртів, Габданків, Тарновських, Ci- ницьких, Ходецьких та ін.²⁰³

Основна маса населення краю — селяни — жили общинами, управ­ління якими базувалося на різному праві — руському, польському, німецькому, волоському. Управителями общин виступали па руському праві тивуни й отамани, на німецькому солтиси й війти, на волоському князі та крайннкп. В руських і волоських общинах залишалися десят­ники.

Міста Галичини і Західного Поділля XV ст.— конгломерат окремих етнічних общин з властивими кожній з них правами, звичаями, вірою. Магдебурзьке право, одержане багатьма містами, в умовах шляхетського панування поширювалося здебільшого не на все місто. При наявності в місті німецької общини вона посідала панівне становище і підпоряд­ковувала собі інші громади (наприклад, у Львові). Влада управителя німецької общини поширювалась на все місто. Інші общини — руські, вірменські, єврейські — як правило, жили в передмістях, знаходились у юрисдикції міста (частина з них —замку), зберігаючи внутрішні зви­чаєві, етнічні та релігійні особливості. Так, існували три общини в Ба­рі — польська, руська й черемиська («люди татарського народу»), в Кам’янці — польська, руська і вірменська тощо ²⁰⁴.

Політичний наступ шляхетської Польщі на Галичину посилювався експансією католицької церкви. «Русини,— як писав Ф. Енгельс про українське населення на території Польщі,— відрізняються від поляків трохи іншим діалектом і головним чином православною релігією» ^20δ. Релігійні утиски корінного населення відбувалися шляхом насильного насадження католицизму та обмеження прав православної церкви. У 1362 р. була створена Львівська католицька митрополія (архіепископ­ство), а в 1375 р. виникли ще чотири єпископства — галицьке, пере­мишльське, луцьке, кам’янецьке ²°⁶. Поширенню католицизму сприяли домініканські й францисканські.монастирі, які розташовувалися в ко­лишніх давньоруських містах Львові, Олеську, Перемишлі, Белзі, Буську, Підкамінні та iπ.^20r При підтримці світської влади католицька церква зайняла панівне становище на галицько-руських землях.

Важливим знаряддям внутрішньої політики шляхетської Польщі (як і Литви та інших країн) служив суд і судочинство, які оберігали інтереси землевласників-кріпосмиків. У 1435 р. в Галичині для шляхти були запроваджені земські й гродські суди (замість загальних ста ро­сти нських). Водночас з’явилося шляхетське самоврядування — вічові шляхетські збори, до яких відійшла частина судових функцій. Шляхет­ські віча стали апеляційними інстанціями для земських і гродських судів.

Загалом в Галичині склалися умови, що гальмували процес консолі­дації української народності, який хоч і уповільнювався, але пе при­пинявся.

Правобережна Україна. Після Люблінської унії (1569) та об'єднан­ня Польського королівства і Великого князівства Литовського в єдину державу — Річ Посполиту Київське, Волинське й Брацлавське воєводства увійшли до складу шляхетської Польщі. Почалося засилля й панування польських феодалів на Правобережній Україні.

Зміцнення влади магнатів і шляхти в Речі Посполитій супроводжу­валося поглибленням процесу децентралізації, що, в свою чергу, сприяло зростанню ролі повітових сеймиків. Залежно від програми діяльності кожного з них сеймики мали й відповідні назви: елекційні ²⁰⁸ — для обрання суддів, підкоморіїв тощо; каптурові — в період без ко рол і в’я здійснювали вищу адміністративну і судову владу па території воєвод­ства ²⁰⁹; депутатські скликалися щорічно для обрання депутатів до коро­лівського трибуналу (виник у 1578 р.); реляційні — для інформації шляхти про ухвалені на вальних сеймах загальнодержавні постанови та рішення. IIa більшості сеймиків головував маршалок (якого обирали на кожний сейм заново), а на елекційних —воєвода або його заступник.

Загарбання українських земель та жорстоке гноблення поневоленого народу польськими феодалами освячувалося католицькою церквою, яка посилила тут свій наступ особливо після Брестської церковної унії 1596 p..

Великі землевласники, займаючи ключові позиції в економічному й політичному житті країни, захоплювали сотні міст і сіл, підпорядковува­ли вузькоегоїстичним інтересам державний апарат на місцях, не рахую­чись із королівською владою, були «короликами» і «королев’ятами»^2,1 у своїх володіннях. У державі панувала феодальна анархія, народні маси терпіли розгнуздану сваволю магнатів і шляхти, жорстокий національ­ний гніт та релігійні утиски.

У першій половині XVlI ст. шляхетська Польща захопила ^lIepiiiro- во-Сіверщину (згідно з умовами Деулінського перемир’я 1618 р. і Поля­ні вського миру 1634 р.) і відразу ж розгорнула шляхетську колонізацію краю. В 1635 р. утворено Чернігівське воєводство з двома повітами — Чернігівським і Новгород-Сіверським. Активно діяла і католицька церк­ва. Вже у 1619 р. у Новгороді-Сіверському було засновано домініканський костьол і два кляштори — єзуїтський і бернардинський, а в 1635 р. єзуї­там передано Спаський монастир. Водночас у Чернігові та Ніжині з’яви­лися домініканські кляштори і костьол, у Стародубі — кляштор фран- цискантів ^2,2.

У період визвольної війни українського народу (1648—1654) на Правобережній Україні склався адміністративно-територіальний устрій, що базувався на етнічних традиціях військово-адміністративного управ­ління. Тут існували полки Білоцерківський, Брац.тавський, Кальницький (Вінницький), Канівський, Київський, Корсунськнй, Уманський, Паво- лоцький, Черкаський, Чигиринський, Могилівський (Подільський) і Tap- говицький як основа військово-адміністративного управління регіону, що зберігалося до початку XVIII ст.

Народні маси піднімалися на боротьбу проти поневолювачів, прагну­ли до возз’єднання краю з іншими українськими землями. Зосереджене у великій кількості на південному порубіжжі Правобережної України, українське козацтво було реальною силою, що не бажала коритися поль­сько-шляхетській владі. Змушений рахуватися з наявністю козацтва на цих землях, польсько-шляхетський уряд намагався використати його для охорони своїх кордонів від нападів з боку Кримського ханства і султан­ської Туреччини. Королівським указом від 20 червня 1684 р. землі між Тясьмипом, Тікичем і порубіжжям Київського Полісся віддавалися ко­закам ^2,3. Сеймова постанова 1685 р.²¹⁴ узаконила королівський указ, оголосила про збереження за козаками їх «прав, вольностей и привілеїв» і призначила комісарів для розподілу наданих земель та запровадження військово-адміністративної системи управління під їх наглядом. Ще 1684 р. значна кількість польських шляхтичів одержала королівські «при- повідні листи» з правом вербувати на королівське жалування охотницькі козацькі полки. Ці полки мали підпорядковуватися коронному гетьма­нові та регіментареві, проте їх владу шляхтичі-полковники на ділі не визнавали. Вони ставили діяльність новонабраних козацьких полків фак­тично собі на службу, забезпечували власні інтереси, здійснюючи напади на сусідні володіння шляхтичів та поміїциків²¹⁵. Таке становище, як і устрій козацьких полків, було несумісне з традиціями й духом козаць­кого життя.

Наприкінці XVII ст. «приповідці листи» на створення козацьких полків одержали 3. Іскра, Самусь, Абазин, С. Палій, які й сформували Корсунський, Богуславськин. Брацлавський і Білоцерківський (Фастів­ський) козацькі полки на основі традиційного адміністративно-терито­ріального устрою, що сформувався в роки визвольної війни.

Королівський уряд Польщі змушений був рахуватися з українськими козаками, але не втрачав надії прибрати їх до своїх рук. Саме тому він дав згоду на відновлення титулу наказного гетьмана (ним став Самусь). Король надіслав йому булаву, прапор та інші атрибути влади, запропо­нував оселитися у Вінниці чи в Немирові, прийняти командування пал усіма полками ^2,β. Найбільшою ж популярністю серед козаків та селян Правобережної України на той час користувався С. Палій.

Зосереджуючись на певній території, на яку поширювався традицій­ний військовий та адміністративний устрій, козаки Правобережної України постійно прагнули до здійснення їх споконвічної мрії — звіль­нення від польсько-шляхетського напування, об'єднання Правобереж­ної України з Росією. Керівники козацьких полків, насамперед С. Палій, неодноразово зверталися до царського уряду з проханням прийняти Правобережжя до складу Російської держави^2,7. Внутрішня політика С. Палія на зайнятій козаками території спрямовувалася на досягнення основної мети — вигнати польську шляхту з українських земель від Дніпра до Дністра і Случі, наділити місцевих жителів козацькими пра­вами, замінити панщинні повинності селян військовою чи грошовою повинністю на користь козацького війська. Водночас козаки С. Палія не визнавали польсько-шляхетського судочинства і заміняли ііого судом козацької ради.

У червні 1699 р. польський сейм прийняв рішення про ліквідацію козацьких полків²¹⁸. На Правобережжя були направлені війська, щоб силою змусити козаків виконати сеймову постанову. Примітна відповідь С. Палія: «Я поселився на вільній козацькій Україні. Річі Посполитій немає діла до цієї області, і я лише маю право в ній розпоряджатись, оскільки я істинний козак і виборний вождь свого народу» ²¹⁹. Таким чином, відкрито проголосивши незалежність території свого полку від шляхетської Польщі, С. Палій заявив про себе не лише як козацький полковник, а й як державний діяч, що розумів, в ім’я чого він веде боротьбу.

Однак події початку XVIII ст. не сприяли збереженню козацького військово-територіального устрою у південно-східній частині Правобереж­ної України. Після укладення Прутського мирного договору між Росією і Туреччиною (1711) більшість козаків Правобережжя переселилася на Лівобережжя ²²°, а козацький військово-територіальний устрій там фак­тично перестав існувати.

На Правобережній Україні, Волині і Галичині зберігався поділ на воєводства Київське, Волинське, Брацлавське, Подільське, Руське і Белзьке. Ця система адміністративно-територіального устрою забезпе­чувала панівне становище магнатів і шляхти і в основному зберігалася до кінця XVIII ст. У воєводствах не існувало постійних органів місце­вого управління ні в особі воєводи, ні колегіальних. Адміністративні функції по управлінню краєм покладалися на сеймики, на які періодично збиралися магнати і шляхта воєводства. Фактично вся повнота влади па сеймиках належала великим магнатам, яких підтримувала дрібна шляхта.

Часткові зміни відбулися в номенклатурі старостипського управлін­ня: зникали посади підстарост і з’явилися економи (або коменданти) та адміністратори, яких іноді називали губернаторами, чи головними ко­місарами. Згодом функції цих посад розмежувалися більш чітко. Так, на початку XVIII ст. в Барському старостві з'явився генеральний комі­сар. окремо губернатор (або економ) Барської волості і окремі адміні­стратори в крупних економіях ²²¹.

Адміністративне управління в містах Правобережної України базу­валося па правових нормах, що склалися в попередні роки. Самоуправ­ління міст здійснювалося па основі магдебурзького права у його місцево­му варіанті. В містах існував також адміністративний апарат централь­ної королівської влади, до якого відносились воєводське й старостипське управління, що розміщувалося в замку міста. Адміністративний устрій приватновласницьких міст значною мірою залежав від волі феодала, якому вони належали.

Особливістю міського управління залишалися так звані юридики — окремі території того чи іншого міста, які королівськими привілеями надавались магнатам, шляхті чи духовенству або купувались ними. Населення цих частин міста не підпорядковувалося загальноміському управлінню.

Етнічна самосвідомість народних мас українських земель під владою шляхетської Польщі тісно перепліталася з релігійними почуттями, що проявлялось у відстоюванні пріоритету православної віри перед като­лицькою. Під натиском католицької церкви більшість феодалів україн­ського походження (зокрема в Галичині, Волині та па Поділлі) покато­личилась. прийняла польську мову, побут та звичаї і втратила етнічну спорідненість з народними масами. Православні єпископи — перемишль­ський (1692), львівський (1700), луцький (1702), львівська ставропигія (1708) прийняли упію ²²². Лише Могилівська єпархія та Манявський скит (1612—1785) залишалися православними. В таких умовах відбувся відкритий відрив панівного класу Правобережної України від народних мас не лише в соціально-економічній та релігійній сфері, але й в етніч­ному аспекті.

Північна Буковина й Закарпаття. Споконвічна слов’янська земля Пів­нічна Буковина входила до складу Київської Русі (X—XI ст.). У другій половині XI ст. утворились відособлені від Київської Русі феодальні князівства — Теребовельське, Звенигородське та Перемишльське (Буко­вина входила до складу Теребовельського) ²²³.

Після монголо-татарської навали Північна Буковина потрапила під владу Золотої Орди, а з 1345 р. була загарбана угорськими феодалами. В середині XIV ст. в результаті народного повстання, очолюваного воєводою Богданом, утворилося Молдавське князівство, якому підпоряд­ковувалась і Північна Буковина.

З середини XIV ст. існувала окрема територіальна одиниця — ПІи- пинська земля (від назви її політичного центру ПІипинці). Тривалий час польський і молдавський уряди визнавали Шппинську землю як окрему давньоруську адміністративну одиницю з характерними етніч­ними особливостями й політичним статусом. В адміністративно-терито­ріальному відношенні в межах Шипинської землі зберігалося повітове управління з центрам» Хотин, Цецин, Хмелів^22А. У середині XVI ст. Шипинська земля включена до Молдавського князівства, і сама її назва зникла з офіційних документів.

У 1498 р. до Молдавського князівства було приєднане Покуття ^?2Ь. Новоутворені адміністративні одиниці — Чернівецький й Хотинський повіти, що включали територію колишньої Шипинської землі, стали називатись Буковиною (від букового лісу, який тут ріс).

Українське населення краю в XIV—XV ст. підтримувало й розви­вало традиції, спільні для всіх південно-західних земель колишньої Київської Русі. Зберігалися тут давня руська мова й письмо.

У 1514 р. Молдавське князівство разом з Буковиною потрапило під владу султанської Туреччини. Відтоді місцева адміністративна й полі­тична влада зосереджувалась у руках турецьких ставлеників на посаду молдавського господаря, який підлягав паші, а той, у свою чергу — сілі- стрійському пашалику в Добруджі.

Молдавське повітове управління було скасоване і запроваджено повий адміністративно-територіальний устрій: утворена Хотинська райя, а населення Чернівецького повіту підпорядковувалось повітовому ста­рості. Світські феодали підлягали суду господарської ради — дивану в Яссах, а духовенство — спископії в Радівцях.

Протягом кількох століть населення Північної Буковини зазнавало тяжкого гніту османських завойовників. Проте буковинське населення зберігало свої етнічні особливості, підтримувало економічні, суспільно- політичні та культурні зв’язки з населенням сусідніх і більш віддалених українських та російських земель. До кінця XVII ст. на Північній Буко­вині державною залишалася слов’яно-руська мова.

Звільнення від турецького панування буковинці, як й інші слов’ян­ські народи, пов’язували із зростанням впливу Російської держави. Особливо яскраво це проявилося в роки російсько-турецької війни (1735—1739), коли російські війська форсували Дністер, здійснили тяж­кий перехід через буковинські гори й ліси, виграли битву під Ставуча- нами і зайняли Хотин (1739). З великим патріотичним піднесенням на­родні маси Північної Буковини зустрічали своїх визволителів, брали участь у бойових діях проти турецьких загарбників. Однак і після завер­шення війни (згідно з умовами Белградського мирного договору від 18 вересня 1739 р.) Північна Буковина все ще залишалася під владою Туреччини в складі Молдавії.

Російсько-турецька війна дала сильний поштовх зростанню етнічної самосвідомості українського населення Північної Буковини. Безпосередні контакти і зносини з українськими козаками та російськими солдатами під час їх перебування в межах краю сколихнули різні верстви населен­ня, посилили їх прагнення до єдності з основним ядром української народності.

У другій половині XVIlI ст. адміністративно-територіальний устрій Буковини зазнав деяких змін: утворено три цінути — Чернівецький, Су­данський і Кімнолунгський (підпорядковувалися молдавському дивану в Яссах) і залишалася мілітаризована Хотинська райя (у віданні Стам­бульського дивану). Цінути поділялися на околи — округи, які, в свою чергу, складалися із певної кількості громад. Внутрішнє життя міст Чернівці. Серет і Сучава грунтувалось па принципах магдебурзького права. Місто-фортеця Хотин було окуповане турецькими військами, а його управління — знаходилось в руках турецького паші ²²⁶.

Істотні зміни в політичному становищі та адміністративно-терито­ріальному устрої Північної Буковини відбулися в останній чверті

XVIII ст. Після російсько-турецької війни 1768—1774 рр. і підписання Кючук-Кайпарджійського мирного договору (серпень 1774 р.) у Чернівці вступили австрійські війська, які наприкінці жовтня зайняли всю Північ­ну Буковину. 5 травня 1775 р. в Стамбулі підписано австро-турецьку конвенцію про перехід цього краю (крім Хотинської райї) «на вічні часи» під владу Австрії. Північна Буковина підпорядковувалась придвор­ній військовій раді та генералітету військового командування Галичини і Лодомерії під офіційними назвами «Буковинський дистрикт», «Черні­вецький генералітет», «Галицький прикордонний генералітет» ^?27.

У 1786 р. військова адміністрація краю замінена цивільним управ­лінням на чолі з комісаром. Адміністративним центром Північної Буко­вини стали Чернівці. На початку 1787 р. Північну Буковину включено (як дев'яту округу) до складу Східної Галичини. З того часу Буковин­ська (Чернівецька) округа складалася із чотирьох дистриктів, що, в свою чергу, поділялися на 12 округів, а останні — на 310 громад ²²⁸. Через кілька років дистрикти перетворено на повіти, кожен з яких складався з 12 околів, а кожен окіл із 10 громад.

Населення Північної Буковини у переважній більшості становили українці, які зберігали свою етнічну мову, побут і звичаї. Про переваж­ну більшість українців на території краю свідчить, зокрема, імператор­ський рескрипт від 20 лютого 1784 р. про введення метричних книг, складений руською (тобто українською.— Авт.) мовою ²²⁹. Однак австрій­ський уряд прагнув понімечити та мадяризувати край. Так, у світських школах і духовних училищах вивчення окремих предметів велося німець­кою мовою. Край поступово заселявся німецькими, мадярськими та іншими іноетнічними елементами. З 1779 р. па Північній Буковині роз­горнулося будівництво костьолів, почали виникати католицькі приходи тощо.

Територія Закарпаття також входила до складу Київської Русі ²³⁰∙ З середини XIII ст. цей регіон захопила Угорщина, перетворивши його у власний домен. Угорські королі роздавали там земельні наділи своїм васалам, які зобов’язувались відбувати військову службу. Засилля іно­земних феодалів на Закарпатті супроводжувалося розселенням на цих землях угорських селян, внаслідок чого корінне населення витіснялось і переселялось у передгірські чи гірські райони.

Від початку XVI ст. частина Закарпаття, включаючи Мукачеве, від­носилась до Трансільванського князівства *, де політична, адміністративна й військова влада зосереджувалася в руках князя (як правило, угорського феодала). У 1526 р. сультанська Туреччина захопила південно- східну частину Угорщини, в тому числі й частину Закарпаття. Південно- західна частина Угорщини перейшла під владу австрійських Габсбургів.

Тяжкий кріпосницький гніт та релігійні утиски з боку феодальної Угорщини та султанської Туреччини уповільнювали, але не могли зупи­нити розвиток етнічних процесів на цих землях. Як і на всій території південно-західних земель колишньої Київської Русі, місцеве населення Закарпаття наслідувало давньоруські традиції в мові, народній культурі, побуті.

У другій половині XVII ст. феодальна Угорщина, а в її складі і частина Закарпаття, визволилася з-під гніту Османської імперії, але потрапила в залежність від монархічної Австрії. Адміністративно Закар­патська Україна підпорядковувалася Пожопському (Братиславському) нам ієни цькому у п ра вл і нн ю.

Адміністративно-територіальний устрій Закарпаття був влаштований за загальнодержавним зразком. Усе Закарпаття поділялось на чотири жупи (комітети): Ужапську, Березьку, Угочанську та Марамороську ⁷³¹. Очолював кожну з них один з великих землевласників — жупан (пізніше наджупан і піджуиан), призначуваний королем. Жупа поділялася на домінії — групи сіл навколо великих замків.

Жуйні управління зосереджували адміністративну, фінансову, вій­ськову та судову владу, здійснювали контроль за відробітком панщини, стягненням державних та військових податків, судочинство над місцевим населенням.

Адміністративна влада в селі належала поміщикові, який призначав старосту з числа найзаможвіших селян.

Міста Закарпатської України поділялися на жупні та окружні. Жуїшими (адміністративними) центрами були Берегове, Виноградове, Сигет та Ужгород. Вони не мали права на власне самоврядування і в більшості своїй належали державним органам (казні), землевласникам та лісовим управам. Лише під кінець XVIII ст. тут почали з’являтися деякі форми самоуправління. Так, в Ужгороді та Мукачеві з’явилися міські ради — у складі старости та 10—15 радників — адміністративно- поліцейські та судові органи. Старосту обирали з місцевих феодалів або державних чиновників.

Угорські магнати і шляхта, розглядаючи Закарпаття як свою коло­нію, встановили режим тяжкого феодального гноблення та жорстоких релігійно-етнічних утисків. Населення зазнавало насильницької мадяри­зації, в краї було запроваджено унію (1649). Відмова простого люду приймати нове віросповідання кваліфікувалась як протест проти влади угорських магнатів і шляхти. Селяни і міщани зазнавали жорстоких катувань, їм заборонялось користуватися рідною мовою тощо. «Боронять нам глаголити язиком нашим» ²³²,— писав з цього приводу український письменник-полеміст із Закарпаття Михайло Андрелла (Оросвигівський, 1637-1710).

Однак всупереч політиці поневолювачів українське населення Закар­паття зберегло свою етнічну самосвідомість. Це, зокрема, проявлялося в постійному вживанні місцевих діалектів української мови, що утвори­лися на основі давньоруських мовних традицій. Навіть у богословській школі в Мукачеві, яка виникла близько 1700 р., викладання велося слов’япо-руською мовою. Після перетворення її в семінарію і переведен­ня до Ужгорода (1778) слов’яно-руська мова залишалася основною у викладанні більшості курсів (до 1809 р., коли запроваджено викладання виключно латинською мовою).

Західноукраїнські землі під владою монархічної Австрії. Якщо в біль­шості європейських країн консолідація народностей і націй в основному збігалася з утворенням однорідних централізованих держав, то в умовах поліетнічної Австрійської імперії процеси, з цим пов’язані, протікали в руслі феодальної централізації і супроводжувалися насильством та деформацією етносоціального розвитку поневолених народів. Насамперед це стосується української народності. Вона, на відміну від угорців та чехів, які зберігали місцеві державно-політичні традиції, що модифіку­валися в етнічному напрямку, не мала органів етнічної державності. Етносоці альни й розвиток української народності гальмувався і деформу­вався політикою Габсбургів, що особливо гостро проявилося за часів Иосифа II, «головна мета якого,—зазначав К. Маркс,— полягала в цент­ралізації і повній германізації австрійської монархії» ²³³.

Після першого поділу Польщі (1772) вся територія Руського (без Холмської землі), Белзького та західних районів Волинського і Поділь­ського воєводств потрапили під владу монархічної Австрії. Австрійський уряд штучно об’єднав українські землі з польськими в «коронний крап», «королівство Галіції і Лодомерії» з центром у Львові. Після третього поділу Польщі (1795) до Австрії відійшли також Краківське, Люблін­ське й Сандомирське воєводства. Захоплений край поділявся па Східну (українську) та Західну (польську) Галичину.

Східна Галичина (а також Закарпаття й Північна Буковина) зали­шались окраїнними територіями монархічної Австрії. Вищим державшім органом управління краєм служила галицька придворна канцелярія (створена в 1774 р.), підпорядкована безпосередньо імператорові. Авст­рійський уряд намагався позбавити Східну Галичину всіх її історичних та етнічних особливостей, перетворити край на звичайну австрійську провінцію. Тож (на зразок інших провінцій) з 13 червня 1775 р. було запроваджено галицький становий сейм ²³⁴, до якого ввійшли вищі санов­ники й церковні діячі, магнати й шляхта. Виконавчий орган сейму — комітет — одержав назву станового крайового комітету.

Галицький становий сейм майже не діяв, збирався лише один раз (у 1780 р.). Його бездіяльність деякою мірою компенсували зібрання шляхти — контракти (з 1778 р.).

Вищу владу на місцях здійснювали губернські управління, очолюва­ні губернатором (або президентом губернського управління), якого при­значав сам імператор і якому належали всі адміністративно-політичні функції.

Відразу ж після захоплення Австрією Галичина в адміністративно- територіальному відношенні поділялась на шість, а з 1785 р.— па 18 округів. Вся повнота влади кожного округу зосереджувалася в руках старости, якому підпорядковувались комісари, секретар, канцеляристи, практиканти і посильні окружного управління²³⁵. Урядовою мовою зали­шалась німецька. З місцевим населенням краю окружне управління контактувало польською мовою, а з доміпіями, духовенством і судами — по-латині.

Відбулися певні зміни і в управлінні сільськими громадами, які, залишаючись під владою поміщиків, обирали свою адміністрацію в особі старости (війта) і присяжних. Водночас з’явилася посада мандатора, який здійснював управління навколишніми сільськими громадами і якого призначали й утримували кілька поміщиків. Органами правно-приватного управління поміщиків у їх володіннях були так звані доміпії, що висту­пали посередниками між округами і селами ^23β. Поміщики призначали приватних домінікальних урядовців переважно з іноземців (здебільшого з німців), які майже не знали (і не бажали знати) місцевих звичаїв і побуту.

Австрійський уряд постійно проводив курс на знищення самоуправ­ління в містах. У ряді міст виникали нові магістрати, адміністративні функції яких виконували чиновники, призначені австрійськими урядов­цями. І хоч міська верхівка зберігала за собою значний вплив на внут­рішнє життя та управління містами, однак він здійснювався не через органи самоврядування, а за посередництвом австрійських чиновників. Згідно з ординацією 1783 р.²³⁷ міські урядовці остаточно перетворилися на державних чиновників, підпорядкованих австрійському урядові.

Відповідні зміни відбулися і в організації судів. З часу захоплення Австрією українських земель всі смертні вироки затверджував губерна­тор, а рішення державних судів виносились іменем імператора. З 1774 р. в судовій практиці Східної Галичини вводилося обов’язкове використан­ня австрійських правових актів. Судом першої інстанції для сільського населення стали домінікальні суди, для міського — магістратські, для шляхти та іпших феодалів — земські *, за якими згодом закріпилась назва шляхетських судів.

Загалом політика австрійських Габсбургов на західноукраїнських землях спрямовувалась на повну ліквідацію всіх традицій місцевого адміністративно-територіального устрою, наявність яких тією чи іншою мірою могла позначатися на рівні етнічної самосвідомості населення. З цим зв’язане і запровадження в Східній Галичині пової системи титу­лів і звань. Патентом від 3 липня 1775 р. всім воєводам, каштелянам і міським старостам надавався титул графа (з платнею), чиновникам — титул барона, а шляхтичі одержали звання рицарів ^23δ.

Однак австрійські урядові кола не могли приглушити етнічну само­свідомість українського (або, як його називали, руського) населення, що становило переважну більшість у Східній Галичині. Всі селяни, міщани і частина духовенства продовжували користуватися українською мовою, дотримуватись традиційного від часів Київської Русі побуту (насамперед в утриманні житла, одягу, споживанні їжі тощо). Пози­тивний вилив на ці процеси справляв розвиток взаємозв’язків галицько- руського населення з українцями Лівобережжя, Слобожанщини, Право­бережжя.

Таким чином, протягом XIV—XVIlI ст. Правобережна Україна, а також Галичина, Північна Буковина і Закарпаття перебували під вла­дою іноземних поневолювачів — шляхетської Польщі, феодальної Угор­щини. монархічної Австрії, султанської Туреччини. Адміністративно- територіальний устрій загарбаних українських земель підпорядковувався інтересам панівних класів країн-повеволювачів. Однак почуття єдності з населенням інших районів України не гасли, а з кожним роком зроста­ли. Закономірним результатом попереднього історичного розвитку україн­ського народу, його багатовікової боротьби проти іноземних поневолюва­чів стала подія великої державної ваги - возз’єднання Правобережної України з іншими українськими землями наприкінці XVIII ст.