1. БОРОТЬБА НАРОДНИХ МАС УКРАЇНИ ПРОТИ СОЦІАЛЬНОЇ ЕКСПЛУАТАЦІЇ ТА ІНОЗЕМНОГО ГНІТУ — ВАЖЛИВИЙ ФАКТОР ФОРМУВАННЯ НАРОДНОСТІ (XIV — СЕРЕДИНА XVII CT.)

Визвольний рух на українських землях наприкінці XIV—XV от. Складні процеси, які відбувалися у Північно-Східній Русі, насамперед об’єднання руських земель навколо Москви, справляли значний вплив на внутрі­політичну ситуацію на українських і білоруських землях, що стали об’єктом загарбницьких дій з боку литовських і польських феодалів.

На початковому етапі цієї боротьби народні рухи очолювали, як правило, представники удільних князівств, невдоволених обмеженням їх соціально-економічних і політичних прерогатив з боку великокнязів­ської влади. Протягом XIV-XV ст. на території Київщини, Поділля, Волині майже безперервно точилася гостра боротьба між збройними угрупованнями князів місцевого походження і польсько-литовськими вій­ськами. Верхівковий характер цих подій очевидний. Але разом з тим не слід ігнорувати їх об’єктивного значення як важливого фактора у визвольному русі, особливо коли в боротьбу проти іноземних поневолю­вачів втягувалися експлуатовані верстви, насамперед селяни. Тоді повстанський рух охоплював обширні території і набував більш гострого соціального спрямування.

Російсько-українські зв’язки проявлялися в різних формах. Зокрема, досить часто у ході визвольної боротьби до московського князя перехо­дили на службу представники української світської і духовної знаті ’. Так, у 1405 р. з групою місцевих бояр прибув до Москви сип київського намісника О.

До радикально настроєної і найбільш послідовної частини визволь­ного руху на всіх його етапах відносилося насамперед залежне селян­ство, тобто багаточисленппй і жорстоко експлуатований клас тогочасного суспільства. Саме воно в першу чергу гостро і відкрито реагувало на найменші прояви змін у соціальних умовах існування, посилення релі­гійного гніту тощо. На початковому етапі формування української народ­ності звертає па себе увагу той факт, що великі збройні повстання вибу­хали в західному регіоні українських земель, і це не випадково. У XIV— XV ст. Галичина, Закарпаття, Північна Буковина, частина земель Пра­вобережної України залишалися найбільш заселеними й господарськії розвинутими територіями. Саме тут у сфері рентних відносин часто сти­калися інтереси селянина і феодала. Існувала ще одна обставина, яка надавала соціальним відносинам особливої гостроти. Відомо, що західно­українські землі у XlV—XV ст. стали основним об’єктом загарбницьких дій іноземних феодалів — польських, угорських, молдавських. У свою чергу, це неминуче вело до насадження елементів суспільного життя, чужих і незрозумілих українському народові. Появу іноземних завойов­ників супроводжували дискримінаційні заходи в сфері мови, культури, релігії, ігнорування традиційних правових норм та звичаїв.

Іноземне панування, природпьо, накладало відповідний карб на спрямування та характер боротьби, соціальний склад повстанського табору. Вже зазначалося, що будь-який прояв соціального протесту в цих умовах неминуче набував визвольного спрямування. Па експансію іноземних держав етнос реагував як єдине ціле. Разом з тим кожний із його соціальних компонентів у цій боротьбі переслідував свою мету (без­посередню і більш віддалену) та інтереси.

Серед численних дрібних селянських виступів XIV ст. тривалістю та напруженістю відзначається повстання першої чверті XIV ст. в Ужан- ському окрузі на Закарпатті. Його керівник Петро Петрович (Петруня) у боротьбі проти угорських феодалів спирався на широку соціальну базу — селян, міщан, представників дрібної української шляхти. Со­ціальна неоднорідність повсталих певною мірою позначалася і на харак­тері виступу. Тут тісно перепліталися визвольні й антифеодальні завдан­ня. Селяни, за свідченнями документів, зруйнували ряд маєтків феода­лів, знищили їх, здійснили конфіскацію та розподіл панського майна. Характерно, що гнів пароду був спрямований також і проти тих пред­ставників українського феодального класу, які перебували на службі в угорського короля. Практично декілька років прикарпатська частина українських земель контролювалася повстанцями. Однак у 1321 р. регу­лярні угорські війська розгромили вогнища повстанського руху.

Протягом 40—70-х років XIV ст. точилася гостра класова боротьба, що тісно поєднувалася з визвольним рухом проти агресії польських і угорських феодалів, на території Галичини. В умовах загрози понево­лення з боку іноземних держав місцеві феодали, зрадивши інтереси свого народу, приєдналися до військ польської шляхти. Лише селянські маси виступили як найбільш послідовна сила визвольної та антифеодальної боротьби.

Нова хвиля експансії шляхетської Польщі на українські землі викликала у ЗО—40-х роках XV ст. дальше наростання народних заво­рушень. Поступово розширилася географія антифеодальних виступів селянських мас, охоплюючи Поділля, Волинь, Брацлавщпну. Яскрава сторінка історії народної боротьби того часу — грізне повстання 1431 — 1434 рр. у Бакотській волості (Поділля). Віддаленим прологом до нього були події, зв’язані з наступом польських феодалів на Подільську зем­лю. Знищуючи литовські залоги, шляхетські війська захопили весь край аж до Брацлава⁵. Безчинства, масове розорення міст і сіл викликали гнівну реакцію простого люду, який піднявся проти завойовників, іншу позицію зайняла панівна верхівка українського суспільства, що розпо­чала переговори з шляхтою. Чутки про можливість зради інтересів широких народних мас зумовили збройне повстання у Бакотській волос­ті. Декілька років селяни не виконували повинностей, оголосивши себе вільними від юрисдикції феодалів^б. Виступ у Бакоті справив значний вплив па все Поділля, де в багатьох містах і селах активізувалися народ­ні рухи. Зокрема, в цей час документи фіксують селянські заворушення поблизу Летичева. Майже три роки (1432—1434) навколишня округа залишалася вільною від влади литовських феодалів⁷. На жаль, брак відповідних документів не дає можливості охарактеризувати це повстан­ня ширше.

30-ті роки XV ст. ознаменувалися наростанням антифеодальних та визвольних рухів в інших районах. Протягом 1432—1438 рр.

Активізувалася боротьба трудящих західноукраїнських земель. Великі повстання тут відбулися у 1436—1437 і 1457 рр. їх полум’ям були охоплені райони Семпграддя, Шарищини, Земилннщипи (Закарпат­тя), Хотинського і Чернівецького повітів (Північна Буковина). Тільки регулярні частини угорської армії та шляхетські ополчення придушили цей виступ.

Першим масовим повстанням, яким па весь голос заявила про себе пригноблена частина української народності, став збройний виступ селян Галицької землі й Північної Буковини під проводом Мухи.

10-тисячне повстанське військо, районом зосередження якого стало гірське покутсько-буковинське пограниччя, у 1491 р. здійснило справжні воєнні операції на території галицької землі, оволоділо містами-форте­цями Снятии, Коломия, Галич, десятками сіл та містечок краю. Майже вся Галицька земля контролювалася повстанцями. Народний рух не припинявся і в 1491—1492 рр.¹⁰

Практичний соціальний досвід, якого набували у ході боротьби повстанці, у майбутньому був широко використаний селянськими маса­ми. Важко переоцінити роль цього повстання і для етнічного розвитку українського народу. Під час виступу розвивалася не лише соціальна, а й етнічна самосвідомість його учасників. Щоправда, вичлепити її із загального масиву світоглядних засад середньовічного селянина надзви­чайно складно. Як правило, національні завдання боротьби у народних рухах тісно перепліталися із соціальними. Вони становили собою дві сторони єдиного процесу класової боротьби, і в залежності від історичних обставин кожна з них на певному етапі виступала самостійно або підпо­рядковувалась іншій. Важливо також відзначити, що в ході повстання 1490—1492 рр.

Класова боротьба на українських землях точилася не ізольовано, а в тісному взаємозв'язку з аналогічними процесами в сусідніх державах. Характерно, що соціальні завдання боротьби об’єднували трудящі маси різних народностей. Спільність класових інтересів відсувала на другий план мовпі бар'єри й релігійно-побутові відмінності. Взяти хоча б селян­ську війну 1514 р. в Угорщині па чолі з Георгом Дожею. Повстання стало прямим результатом політики феодального гноблення, яку прово­див панівний клас Угорщини. 60-тисячпа армія угорських селян, до складу якої, до речі, входили і вихідці із Закарпаття й Словаччини, розгорнула справжні воєнні дії проти регулярних військ. Найвищого піднесення селянська війна досягла влітку 1514 р., охопивши обширпі райони країни, поступово перекинувшись й па Закарпаття. Тут загони Дожі контролювали всю територію Мараморошського, Угочанського, Бе­регівського та інших комітетів.

Селянство усієї країни вперше піднялося на відкриту боротьбу з феодалами. Керівники повстання висували лозунги знищення кріпос­ництва, національного та релігійного гніту. Єдині класові інтереси об’єд­нували в селянськії! війні представників різних народностей — угорців, українців, словаків, молдаван. Під впливом цих подій помітно активі­зувалась антифеодальна й визвольна боротьба інших пригноблених народів.

Етносоціальні аспекти виникнення козацтва і утворення Запорозької Січі. Помітне місце в складній ієрархії форм соціального протесту XIV— XVIII ст. займали втечі та переселення народних мас — одна з найбільш результативних та ефективних форм класової боротьби. Із втечами тісно зв’язане, зокрема, виникнення козацтва — соціальної сили, яка значною мірою зумовлювала розвиток антифеодальних та визвольних рухів на Україні у пізпьофеодальпу епоху.

Перша (відома) згадка про козаків зафіксована у документах 1489 р., хоча козацтво, очевидно, появилося значно раніше ”. Слободи і хутори, населення яких вважало себе козаками, були засновані у верхів’ях Пів­денного Бугу, у Соба і Синюхи, на Росі, Тясмипі, а також по Трубежу, Сулі, Пслу. Слід зазначити, що козацтво як соціальне явище притаман­не багатьом слов’янським народам. Зокрема, у другій половині XV — початку XVI ст. перші козацькі поселення з’явилися в Росії — на Дону, Яїку та in. К. Маркс зазначав: «Русь тоді була поділена па дві держави: Москву і Литву. В обох половинах з’явилось козацтво. Тоді як у Пів­денній Русі склалося славне Запорожжя, відбувся такий же наплив народу з півночі на Дон» ^,2.

Поява працездатного населення у південних степах дала імпульс господарському освоєнню краю. Це був справжній подвиг української иародпості, яка формувалася. Ціною величезних зусиль трудящі маси розорювали цілинні землі, перетворювали у родючі ниви степи, які ніколи не знали плуга, торували дороги, будували мости. Тут поступово почало розвиватися тваринництво, з’явилися перші промислові підприєм­ства. Французький інженер Боплап, який мешкав на Україні у 1630— 1642 pp., писав: «Місцеве народонаселения... так далеко відсунуло її (держави) кордони і доклало стільки зусиль до обробітку пустельних земель, зустрінутих ним, що нині їх надзвичайна родючість становить головне джерело прибутку... держави» ¹³.

Вільні виробники, заінтересовані в результатах своєї праці, порівня­но швидко розвивали різні сфери господарства. Поряд із землеробством чимало козаків займалося ремеслом і промислами. Осідаючи поблизу укріплених пунктів, вони ставали ковалями, бондарями, ткачами, скорня­ками та іп. Розвивалася торгівля. Козацьке населення поставляло на місцеві ринки продукти сільського господарства й вироби ремесла ^u.

Дослідженнями вітчизняних істориків переконливо доведено, що в соціальному відношенні ’козацтво як частина українського етносу було далеко не однорідне за станом. Вже па початковому етапі існування в його середовищі спостерігалася помітна майнова нерівність, яка згодом не тільки не зменшилася, а п переросла у соціальну диференціацію. Цей факт зафіксували вже сучасники. «Найбільш заможні із селян,— писав С. Грондський.— навіть батьки сімейств, накопичивши відоме май­но, забирали його і, не спитавши дозволу у своїх панів, йшли в козаки, звідки їх було неможливо повернути» ^,5.

Документи зазначають, що уже в першій половині XVI ст. заможні козаки використовували працю наймитів.

Українське козацтво зародилось і розвивалося в умовах постійної напруженої боротьби з феодалами та органами королівської адміністрації (воно, власне, і було продуктом цієї боротьби), що зумовлювало необхід­ність його об’єднання, створення особливої військової організації. Цей процес значно прискорювався загрозою поневолення українського народу з боку турецьких і татарських феодалів, систематичним вторгненням ординців на Поділля, Волинь, Врацлавщнпу, Київщину. Зміцнення ко­зацтва та успіхи в колонізації ним вільних степових районів викликали занепокоєння шляхти та королівських властей. Пани прагнули у зародку знищити це вогнище антифеодального та визвольного руху, знову повер­нути особисто вільних козаків у феодальне ярмо. Внаслідок військових акцій пани захопили значну частину земель, що належали козакам на Поділлі, Брацлавщині. Київщині. Згідно з королівськими та великокня­зівськими пожалуваннями їх землі були закріплені за ними на правах феодальної власності. Характерно, що межі земельних володінь Язло- вецьких, Острозьких, Впшпевецькпх, Струсів, Претвичів та інших феода­лів грамотами та універсалами точно не визначалися. Остання обставина відкривала значний простір для різних зловживань, насильства, гра­бежів.

Козацьке населення під натиском військових загонів феодалів поступово було потіснено на південь. Уже на початку XVI ст. воно в основному зосереджувалося на пайвіддаленіших межах України, якими тоді були міста Канів та Черкаси [***]. Соціальна політика панівного класу викликала хвилю обурення мешканців краю. У 1536 р. в Черкасах ви­бухнуло повстання, яке невдовзі перекинулося па Капів, а згодом на інші села й містечка обох старосте. Озброєні черкасці й канівці розгро­мили каральні команди, прогнали старост та їх управителів. Однак повстання невдовзі було придушене регулярними королівськими вій­ськами ^,6.

У середині XVI ст. за Дніпровськими порогами утворилася Запо­розька Січ — козацька військово-політична організація. Виникнувши в процесі впертої боротьби народних мас з феодально-кріпосницькими по­рядками і національно-релігійним гнітом, вона відіграла визначну роль в історії українського народу. Основна маса селянства одержала опору у своїй антифеодальній і визвольній боротьбі. На цю важливу обставину вказував К. Маркс, який писав, що з утворенням Запорозької Січі «дух козацтва розлився по всій Україні» ^,7.

В цілому поява козацтва й виникнення Запорозької Січі — помітні віхи в історичному процесі українського народу. Вони стали могутнім соціально-психологічним фактором, що справляв істотний вплив па фор­мування класової та етнічної самосвідомості народних мас України. Стійкий стереотип пригноблених на козацтво як стан, що користувався певними правами та привілеями, був започаткований ще у XV—XVI ст. Незважаючи на репресії й переслідування з боку панівних класів, Січ в очах народних мас па всіх етапах її функціонування виступала осеред­ком вольниці, краєм, де не існувало кріпосництва тощо. Ці реалії того­часної дійсності і були економічною та соціально-психологічною основою прагнення населення України до покозачепня. «Шукання козацтва» в міру посилення феодальної експлуатації народних мас перетворилося в досить поширену форму антифеодальної боротьби. Численні факти свід­чать про масовість цього методу соціального протесту. В його орбіту були втягнуті найширші верстви населення України, в першу чергу селяни і мешканці міст. Сила традиції, за якою становище козацтва у свідомості селян виступало альтернативою їх власного підневільного існування, проектувало ідеал майбутнього суспільного устрою па общину і козацьке коло ^,8.

Виникнення козацтва й утворення Запорозької Січі позначилися великою мірою на етнічному розвитку українського народу. По-перше, внаслідок колонізації трудящими масами позаселених степів істотно роз­ширився територіальний ареал українських земель: по-друге, па землях, які освоювалися, всупереч політичній лінії великокнязівських й королів­ських властей інтенсивно почали розвиватися продуктивні сили, зміц­нювалися торгово-економічні зв’язки з іншими українськими землями; по-третє, козацтво як стан з самого початку свого виникнення формува­лося на поліетпічній основі, що сприяло взаємообіпу українського народу з іншими східнослов'янськими етносами. Нарешті, слід мати на увазі, що козацтво й Запорозька Січ відіграли важливу роль у справі збереження українського народу від денаціоналізації й полонізації, втрати ним свого етнічного обличчя. Всі ці фактори в умовах іноземного панування і політичної розчленованості українських земель справляли помітний вплив на розвиток етнокультурних процесів.

Початок масових народних виступів за етпополітмчне визволення українських земель. Посилення експансії іноземних загарбників на укра­їнські землі, насамперед загарбання Річчю Посполитою Волині, Підляш- шя, Брацлавшини і Київщини, викликало нову хвилю народних виступів. Класова боротьба того часу — складне за своїм змістом, спрямуванням і характером соціальне явище. В ході збройних повстань, які вибухали на Україні, вирішувалось, як правило, дві основні проблеми — соціальна і визвольна. Спрямовані проти феодального гноблення, ці повстання одночасно несли могутній заряд боротьби проти польських магнатів і шляхти, їх політики національного гноблення та жорстокої релігійної дискримінації.

Помітними віхами на шляху створення широкого блоку різних полі- тпчних сил українського етносу, об'єднаних спільною платформою боротьби проти іноземних феодалів, були великі селянсько-козацькі повстання 1591—1593 і 1594—1596 рр. під керівництвом Криштофа Косипського і Северина Наливайка. Ila відміну від попередніх виступів, які, незважаючи па значний територіальний розмах, усе ж залишалися порівняно локальними, обидва селянсько-козацькі повстаппя кінця XVI ст. (є всі підстави говорити про початок масового збройного опору польсько-шляхетському пануванню) поширилися на величезні території українських земель, знайшли також резонанс у Молдавії, Білорусії і власне на етнічних землях Польщі.

Повстання 1591 —1593 рр. під керівництвом гетьмана реєстрових козаків Криштофа Косипського розпочалося нападом козаків па Біло­церківський замок (грудень 1591 р.) ¹⁹. Незабаром під ударами повста­лого народу впали Трипілля і Переяслав²⁰. Протягом 1592—1593 рр. повстання вийшло за межі Подніпров’я і поширилося на територію Волинського і Брацлавського воєводств. Численний актовий матеріал свідчить насамперед про гостре соціальне спрямування виступу. В місце­востях, визволених з-під влади королівської адміністрації, знищувались представники панівного класу — шляхта, католицьке духовенство, орен­дарі та іп. За словами очевидця цих подій черкаського і канівського старости О. Вишневенького, повсталий народ прагнув «перевернути до кінця все пограниччя і нас (тобто шляхту.— Авт.) всіх знищити»^2,. Важливий також інший аспект цих подій — спроби запровадити на території, охопленііі повстанням, органи селянсько-козацького самовря­дування (Брацлав, Біла Церква, Луцьк та інші міста й села) ²². Шляхта Волинського воєводства змушена була констатувати в ухвалі місцевого сеймика, що «люди свавільні... до присяги на послу ішшцтво своє зму­шують» місцевих селян, тобто встановлюють свою владу²³.

Соціальний досвід, набутнії селянами і козаками в ході повстання 1591 —1593 рр.. був закріпленні! і примножений антифеодальною бороть­бою наступних років. У 1594 р. на Україні вибухнуло нове повстання. Очолювані Северипом Наливайком козаки і місцеві селяни в кінці 1595 — на початку 1596 р. визволили величезний район Подніпров’я, Брацлав- щини і Волині. Вперше за багатовікову історію антифеодальної боротьби керівник повсталих розробив плав походу у Білорусію (частково його вдалося реалізувати) ²⁴. Під впливом подій на Україні мали місце заво­рушення польських кріпаків у Мазовії (кінець 1595 ρ.).

Поряд із соціальними важливе місце в селянсько-козацьких повстан­нях кінця XVI ст. належало етнічним питанням, які займали помітну питому вагу в лозунгах і вимогах селян, міщан і козацтва. Відомо, наприклад, що тісні контакти з російським урядом підтримував K. Ko- синський²⁵. Добре обізнаний з ситуацією на Україні О. Вншпевецький писав коронному канцлерові Я. Замойському (13 травня 1593 р.), що керівник повстанців «присягнув... великому князю Московському зі всім своїм військом» ²⁶. У селянсько-козацьких отаманів склались тверді пере­конання, що на випадок поразки повстання вони зможуть знайти надій­ний притулок в межах Російської держави. Зокрема, виношував плав переходу своїх загонів у Росію С. Наливайко ²⁷.

Могутнім фактором, що справив помітний вплив па розвиток анти­феодальних рухів, стали події першої селянської війни в Росії почат­ку XVII ст. під керівництвом Івана Болотникова. Початок і хід війни були тісно пов’язані з Україною. Повстання розпочалося в районі Путив­ля, охопивши згодом Чернігівщину, Новгород-Сіверщину, Стародубщину. Про це містяться згадки на сторінках багатьох документів²⁸. На заклики 13 0— IOSlO _ooc I. I. Болотникова найбільш активно відгукнулися селянські маси. Важ­ливим соціальним компонентом повстанських загонів стали також запо­розькі козаки. Дослідники цього питання відзначають, зокрема, участь «черкас» па боці повстанців під час битв на Срібних Прудах (лютий — березень 1607 р.) та Пчельні (травень 1607 р.) ²⁹.

Селянська війна під керівництвом І. І. Болотникова належала до одного з найбільших антифеодальних виступів народних мас Росії XVII ст. Разом з тим значення цього повстання вийшло за межі Росій­ської держави. Воно, зокрема, справило помітний вплив на посилення боротьби народних мас українських земель, стало помітною віхою па шляху дальшого наростання соціального опору політиці гноблення, яку проводив папівний клас Речі Посполитої.

Історична традиція про те, що успішно захищати свої етнічні інте­реси український народ зможе також за допомогою російського народу утверджувалася серед його різних верств. Російсько-українські політичні зв'язки набували найрізноманітніших форм: тут і посольства Коша Вій­ська Запорозького до Москви, дальший розвиток контактів між Запорож­жям і Доном, пряма матеріальна допомога Російської держави церков­ним братствам, які діяли в ряді міст України³⁰. Якісно нову політичну ситуацію, що склалася на Україні в перші десятиліття XVII ст., засвід­чило й відновлення у 1620 р. православної церковної ієрархії — акції, яка мала значні наслідки для дальшого розгортання народно-визвольного руху па українських землях ³¹.

Загострення соціальних та національно-релігійних суперечностей на Україні вилилося в 1625 р. у нове збройне повстання, яке охопило великі райони Подніпров'я. Виступ козацтва підтримали селяни, мешкан­ці міст, частина православного духовенства. Констатуючи розвиток со­ціальної творчості народу, королівська інструкція місцевим сеймикам (кінець 1625 р.) відзначала, що «козаки вважають себе окремою Річчю Посполитою, посягають на життя і майно невинних людей (шляхти.— Aer.). Вся Україна в її руках, шляхтич у своєму будинку не вільний, в містах і містечках ного королівської милості все управління, вся влада у козаків, вони... встановлюють закони...»³². Серед широких народних мас утвердилася і продовжувала жити ідея про зв’язки України з Росією. Згідно зі свідченнями у Москві посланця Іова Борецького свя­щеника Пилипа (грудень 1625 р.), козаки заявляли, що «стануть слу­жить тебе, государю, и городи литовские станут очищать в твое госу­дарево имя» ³³.

30-ті роки XVII ст. пройшли під знаком дальшого наростання народно-визвольної боротьби на українських землях. У 1630—1631. 1635, 1637—1638 рр. спалахнув ряд значних збройних повстань проти поль­сько-шляхетського панування. Величезний розмах цих виступів зумов­лювався насамперед участю у них представників широких народних мас — селян, запорозького і реєстрового козацтва, жителів міст. їх об’єд­нувала спільна платформа боротьби за визволення всіх українських земель з-під гніту шляхетської Польщі. Одним із головних лозунгів масових виступів 30-х років XVII ст. стала боротьба «за віру християн­ську» (універсал Павлюка від 15 грудня 1637 р.), «проти... ворога віри нашої грецької» (універсал К. Скидана від 14 жовтня 1637 р.) тощо³⁴. Як справедливо підкреслювалося в історичній літературі, боротьба «за віру» в цих умовах мала яскраве етнічне забарвлення. Вона означала боротьбу за збереження української народності проти політики полоні­зації та покатоличення, яку проводила на Україні Річ Посполита ³⁵.

Широке соціальне звучання одержали вимоги керівників повстанців

(Т. Федоровича, П. Бута (Павлюка), К. Скидана. Я. Остряпина) висту­пити «за золоті зольності наші», «за права і вольності наші», «за славу пашу рицарську» і т. п.³⁶ У ході повстань селяни і рядові козаки громили шляхетські маєтки і фізично розправлялися з представниками панівного класу. Спостерігалося масове покозачення жителів міст і сіл Лівобереж­жя, де запроваджувалися виборні органи місцевого самоврядування. Це були широкомасштабні процеси, які охопили ряд воєводств України і утримувалися протягом багатьох місяців розвитку повстань.

Разом з тим події 30-х років XVII ст. показали, що у таборі повстан­ців визрівали певні суперечності. Соціальні верхи українського суспіль­ства насторожено (а то й вороже) ставилися до антифеодального харак­теру народних рухів. Помірковану політику проводила верхівка україн­ських православних ієрархів, насамперед архімандрит Києво-Печерської Лаври (згодом митрополит) П. Могила і група осіб, які групувалися навколо нього. Розмах повстань налякав також заможні верстви київ­ського міщанства. Джерела зафіксували, зокрема. їх допомогу кварця- ному війську, яке прямувало на придушення селянсько-козацьких загонів Т. Федоровича ³⁷. Ненадійним союзником повстанців виявилась і частина реєстрового козацтва. Досить часто воно йшло па зраду соціальних інте­ресів основної маси козаків і виступало на боці королівських армій. Важливо підкреслити, що в окремих повстанських документах того часу вже з’явилися критичні оцінки дій реєстровців. З особливою силою три­вога за дальшу долю повстання, результати якого через зрадництво старшинської верхівки реєстрового козацтва були поставлені під загрозу, звучить в універсалі Я. Остряпина від ЗО березня 1638 р. Керівник по­всталих мас закликав селян і рядове козацтво «яко искры злой стерег­тися» реєстровців. «А Козаков реєстрових, отродков и отщепенцев наших,— говорилося в документі,— для власних користей и приват своих, о упадок отчизны недбаючих. яко ядовитой ехидин стережется и крий­теся...» ³⁸

Селянсько-козацькі повстання 20—30-х років XVII ст. зазнали пораз­ки. Однак вони залишили глибокий слід у розвитку антифеодальних і визвольних рухів на Україні. Українська народність, незважаючи па поляризацію окремих соціальних груп, заявила про себе як про силу реальну, здатну протистояти католицькій експансії, що загрожувала існуванню самої етнічної спільності. В ході цих подій остаточно викри­сталізувались уявлення, що вирішити всі життєві питання, забезпечити простір для дальшого історичного поступу можливо лише після знищен­ня влади Речі Посполитої.

Класова боротьба і об'єднавчий рух у роки визвольної війни 1648— 1654 рр. Кульмінації боротьба українського народу проти польсько-шля­хетського панування за визволення етнічних земель та створення дер­жавності досягла в 1648—1654 рр. Водночас вона мала гостре антифео­дальне спрямування ³⁹. По соціальній суті це була справжня селянська війна, в ході якої вирішувалась проблема існування феодальної суспіль­но-економічної формації. Документальний матеріал свідчить, що селян­ство, яке виступало основною рушійною силою визвольної війни, вима­гало «бути вільним», «не сплачувати ніяких податків», «не віддавати послушенства» панам ^{можна здобути лише силою зброї. В одному з своїх універсалів Б. Хмельницький писав: «маєте... мушкет і саблю при боку: тьми про то можете боронити свои от поляков (шляхты.— Авт.) повреждаемые права и вольности»44. Про зрослу соціальну активність повсталих мас свідчить, зокрема, їх реакція на укладення Зборовського (1649) і Білоцерковського (1651) договорів. Спроби реставрувати в окре­мих районах України феодальні довоєнні порядки наштовхнулися на впертий опір селянсько-козацьких мас. Анти шляхетські й антнгетьмап- ські виступи відбулися тоді на Поділлі, Брацлавщипі, у районі По­дніпров’я та Запорожжя. їх сила і розмах були настільки могутні, що змусили гетьмана внести окремі корективи у свою соціальну політику. Поряд з репресіями, які Б. Хмельницький обрушив на учасників анти­феодальних повстань (частина з них була навіть страчена), він прагнув шляхом деяких поступок уникнути прямого конфлікту з окремими гру­пами повстанського табору45. Розрив із селянством (а саме воно стано­вило основну силу повстанських загонів) не входив у плани далекогляд­ного політика. Гетьман добре розумів, що масові репресії можуть привести до розпаду союзу між колишніми кріпаками і козацтвом — основи, на якій будувались принципи його програми.}

У конкретній історичній ситуації середини XVTI ст. соціальні завдан­ня селянсько-козацьких мас України залишалися невіддільними від етнічних. Боротьба за об’єднання розглядалася ними на всіх етапах війни не лише як радикальний засіб звільнитися від національно-релі­гійного гніту, але і як важливий крок у напрямі поліпшення свого економічного становища, в першу чергу знищення кріпосництва, мож­ливість вільного господарювання тощо. В рамках державної системи Російської держави широкі верстви населення України прагнули здобути і закріпити права, якими користувалося Військо Донське. Російський дипломат Г. Унковський, побувавши на Україні (квітень 1649 р.), писав у своїй відписці в Москву: «Запорожського Войска всяких чинов люди говорят, что отій царского величества иод высокою рукою быть рады». У цьому контексті характерно звучать інші слова дипломата: «Л полков­ники Войска Запорожского царского величества милость к донским казакам хвалят... и такая ж его государева милость к нам будет, что и Донскому Войску» ⁴⁶.

В роки визвольної війни до складу повстанських загонів входили тисячі представників інших народностей (згідно з підрахунками Ф. П. Шевченка, 6 % усіх козаків реєстру) ⁴⁷ — вихідці насамперед із Росії, Білорусії, Молдавії, а також Польщі, Угорщини, Балканських країн. Міжетнічні контакти на спільній класовій основі справляли пози­тивний вплив на формування світоглядних засад основної маси учасни­ків війни. Вони свідчать про глибокі корені дружби і співробітництва різних народів, які всупереч політиці панівного класу прагнули до взаєморозуміння і взаємодопомоги.

Події класової боротьби на Україні коригували формування політич­ної лінії Б. Хмельницького. Це проявлялося не лише в соціальній сфері, а й у виробленні основ діяльності гетьмана в етнічних питаннях. Для неї характерна віротерпимість, врахування етнічних особливостей тих чи інших народів, які проживали па Україні. Відомо, наприклад, що в роки визвольної війни в межах українських земель продовжували жити католики. Щодо тих осіб, які прихильно ставилися до повстанців, не вживалося жодних репресій. Б. Хмельницький прагнув створити єдиний фронт боротьби народів проти магнатсько-шляхетської Речі Посполитої. Він звертався до польського селянства із закликами підня­тися на боротьбу проти папів. Соціальна платформа, на основі якої передбачалося здійснити об’єднання українського і польського селянства, вимальовується у промовах, листах та універсалах гетьмана. В одному з них, адресованому па етнічні польські землі (літо 1651 р.), гетьман писав: «Доводжу до відома всіх підданих Польської Корони, що коли з божого благословення я підкорю під пашу силу і владу землі Польської Корони, обіцяю звільнити вас усіх від повинностей і робіт. Платитимете тільки чинш і матимете тільки вільності такі, як шляхта. Тільки щоб покидали своїх панів, повставали проти них і до нас великими загонами переходили» ⁴⁸.

Від закликів Б. Хмельницький перейшов до практичних дій. Як відомо, він підтримував тісні зв’язки з керівником польських повстанців О. Косткою-Панерськпм.

Визвольна війна українського народу 1648—1654 рр., вирішуючи своє основне завдання, одночасно характеризувалася гострим соціальним аспектом подій. Ця, по суті, селянська війна основним вістрям спрямо­вувалася па ліквідацію феодально-кріпосницької системи в межах україн­ських земель. Представники радикальпого крила повстанського табору в ході війни прагнули до знищення будь-яких форм залежності, пан­щини. намагалися перейти в ідеалізований ними козацький стан.

Але не лише цим визначалася значимість антифеодальної боротьби селян і козацьких низів у роки визвольної боротьби. Своїми виступами народні маси істотно скоригували основні напрями урядової політики в різних сферах її діяльності. Вони, зокрема, завдали рішучого удару по угодовській частині козацької старшини і православного духовенства, які йшли на компроміси з королівськими властями. Тим самим анти­феодальна боротьба народних мас сприятливо позначилася на вирішенні такого питання, як знищення польсько-шляхетського панування на Україні.