2. КЛАСОВА БОРОТЬБА ТА ЇЇ ВПЛИВ НА ЕТНІЧНІ ЯВИЩА НА УКРАЇНІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИШ XVII CT.

Боротьба селянсько-козацьких мас Лівобережної України та Запорожжя за збереження етносоціальннх результатів визвольної війни. Класова бо­ротьба наприкінці 50—60-х років XVII ст. відбувалася у надзвичайно складних політичних умовах.

Серед великої кількості народних виступів 50—60-х років XVIl ст. повстання 1657—1658 рр. під керівництвом полковника М. Пушкаря й кошового отамана Запорозької Січі Я. Барабаша відзначалося мас­штабами, напруженістю зіткнень думок та ідей, драматизмом і тривалістю. Вибухнувши на Запорожжі, воно невдовзі охопило Полтавщину, Чиги­ринський та Миргородський полки, а згодом перекинулося на Правобе­режжя ⁴⁹. У ньому досить рельєфно простежуються два основних аспекти: боротьба народних мас за єдність всіх українських земель і гостра со­ціальна спрямованість подій. Па спільній платформі вірності рішенням Переяславської ради 1654 р. в ході повстання об’єдналися якнайширші верстви населення Лівобережжя. Документи фіксують, наприклад, участь у повстанні, крім селян і рядового козацтва — ііого основної рушійної сили.— представників різних категорій міщан, робітних людей промислів і ремісників⁵⁰. З найбільш зубожілих верств населення М. Пушкар організував навіть окремий полк^s,. Повстанські загони мали поліетніч- пий склад — відзначена у них, зокрема, участь вихідців з Росії («ныне де с Мартыном Пушкарем с теми самоволцы из тех его великого государя городов и слобод были многие люди») ⁵².

Керівництво народним рухом з боку козацької старшини було тоді історично зумовленим явищем. М. Пушкар та Я. Барабаш (до речі, як і деякі інші полковники) брали активну участь у визвольній війні, користувалися великою популярністю та авторитетом серед широких верств населення України. їх політичне кредо характеризува­лося вірністю політиці Б. Хмельницького, чітко визначеною позицією щодо подій на українських землях. Тож програма дій, вимоги, які вони висували в ході повстання, були співзвучні прагненням широких верств українського пароду і користувалися всебічною їх підтримкою.

Однак спільність етнополітичпої платформи не виключала гострих соціальних суперечностей у повстанському таборі. Широким селянсько- козацьким масам, як правило, були чужі й незрозумілі політичні амбіції старшини. її відкритий консерватизм у підходах до вирішення соціально- економічних проблем. Не мали будь-яких ілюзій іцодо характеру повстан­ня власне і його керівники. Яків Барабаш, відмежовуючись від козацької бідноти, писав, що учасники заворушень «болши с повету Миргород­ского», в них «нет пи самопала, ни борош ня и одежи не спрашивай..., а мы сверстные козаки зимочаки, которые имеем жен и детей и маетности в городех, не помышляем на всякую свою волю...» ^δ3. Про гостроту класових суперечностей і міжстанових розходжень у таборі повстанців свідчить також ряд інших фактів ^и.

У роки повстання акти соціального протесту широких мас трудящих України проявлялись у різних формах — у відмові селян виконувати повинності па користь окремих власників та монастирів (виступ жителів сіл Ольшанки, Луків і Хитців Лубенського полку), масовому покозаченні та ін.⁵⁵ Зафіксовані непоодинокі випадки збройних нападів повстанців на маєтки старшини і фізичного знищення феодалів⁵⁶. Соціальна спря­мованість руху основної маси народу викликала занепокоєння і навіть страх у козацької старшини. Симптоматичною була поведінка під час переговорів у Москві Переяславського полковника П.

Мову хвилю народних повстань на Лівобережній Україні та Запо­рожжі викликало укладення Галицького (1657) і Слободищенського (1660) трактатів, які передбачали територіальне розчленування україн­ських земель і відновлення на їх території довоєнних порядків. Незва­жаючи на демагогічні заяви І. Виганського та його наступників — геть­манів IO. Хмельницького, П. Тетері, IL Дорошенка,— їх численні універ­сали та листи, поширювані в краї, селянсько-козацькі маси України не стали слухняним знаряддям в руках старшини, а виступили самостій­ною силою, здатною впливати на хід подій і навіть вносити певні корек­тиви у політику панівного класу. Без особливого перебільшення можна стверджувати, наприклад, що участь у відомій «чорній» раді в Ніжині (17—18 червня 1663 р.) представників народу, по суті, була тпм фак­тором, який вирішив долю гетьманства Якима Сомка⁵⁶. Поряд із соціаль­ними в діях повстанців досить-таки рельєфно простежуються етнополі- тичві мотиви (царистська або релігійна оболочка не міняє їх суті). Так, у відписці воєводи В. Шереметева у Москву (вересень 1659 р.) зазначалося: «...говорили де казаки, что де у короля в подданстве быть не хотят, а хотят быть под твоею великого государя самодержателпою высокою рукою...» ⁵⁹. Про підтримку тієї частини козацької старшини, яка виступала проти ревізії рішень Переяславської ради 1654 р., висловилися всі лівобережні полки. У березні 1661 р. депутацію до Переяслава напра­вили жителі Баришівки, у квітні в місто прибули представники Гадяцько­го, Миргородського і Лубенського полків ⁶⁰.

Протиборство ворогуючих сторін — гетьманів і претендентів на цю посаду і навіть окремих держав — проявлялося не тільки на полі бою і вирішувалося не тільки силою зброї, а й у сфері ідеології. Як свідчать документи, в багатьох районах Лівобережжя поширювалися численні «прелестные универсалы» короля Яна Кази мі ра, а також обох польських гетьманів — коронного Я.

Позиція Запорожжя у цих подіях була неоднозначною. Січ про­довжувала залишатися традиційним центром козацької «вольниці» і основним гальванізатором антифеодальних та визвольних рухів на укра­їнських землях. Разом з тим Кіш намагався виступати своєрідним арбіт­ром у суперечках і міжусобицях старшини та ідеологічно обгрунтувати необхідність боротьби різних верств українського народу проти польсько- шляхетської й турецько-татарської агресії. В 1663 р. він розіслав по різних полках України універсал, адресований «всему зацному народу российскому, братии нашей милой любячим отчизну свою православную землю русскую».

Відбуваючись в умовах політичних неурядицъ та невщухаючої боротьби старшини за гетьманську булаву, народні виступи набували різного характеру — залежно від конкретних цілей та складу їх учасни­ків. Проте, незважаючи па певні особливості тих чи інших повстань, їх об'єднували насамперед гостре соціальне спрямування, спроби вийти з-під політичного впливу старшини тощо. Об’єктивно народні рухи цього етапу еволюції феодального суспільства па Україні були позначені кар­бом матеріалізації етнополітичпих завдань, які були започатковані ще в роки визвольної війни 1648—1654 рр.

Нові тенденції в розвитку соціальних рухів на Лівобережній Україні та Запорожжі (друга половина 60-х — 90-ті роки —XVII ст.). Останнім значним повстанням на Лівобережжі, де досить тісно перепліталися соціальні та етнічні мотиви, був виступ козаків Переяславського полку (1665), підтриманий місцевими селянами, міщанами та частиною ратних людей воєводського гарнізону, причому з тенденцією до поширення за межі Переяславщини.

Певний вплив па організаційні форми боротьби трудящих, видозміну форм та методів антифеодального протесту справило укладення (а, голов­не, реалізація) Лпдрусівського договору про перемир’я між Росією та Польщею (ЗО січня 1667 p.). На цю особливість народних рухів звернув увагу вже літописець. «От того часу встали шатости на Україні»,— говорить Самовидець⁶⁸. На Лндрусівське перемир’я селянсько-козацькі маси відреагували не лише заявами про вірність рішенням Переяслав­ської ради 1654 р.⁶⁹ Посилилася соціальна активність селян і рядових козаків, проявляючись у різних формах. Документи того часу, наприклад, фіксують різке збільшення випадків покозачення селян і міських низів. Київський воєвода П. В. Шереметев у відписці від 6 липня 1667 р. до Москви підкреслював, що «в полки... со всех мест не только прямые козаки, но из мещан и ис поселян и ис мещанские работники многие люди назвались ныне казаками и идут безпрестанно, хто в какой полк похотел» ⁷⁰. У наступні місяці процес покозачення селян і міщан Ліво­бережжя набрав, очевидно, ще більших розмірів. II. В. Шереметев скар­жився з цього приводу царю (січень — лютий 1668 р.), що «многіе мещане написались в козаки... и хлеба и медвенных доходов в твою великого государя казну не дают, и впредь дават не хотят, и целоваль­ников побивают» ^7|. Майже в аналогічних виразах говориться про поко- зачеппя селян Козелецької та Миргородської сотень, жителів Лубен, Прилук. Батурина, Глухова та інших міст Лівобережжя⁷². В умовах політичної нестабільності українських земель (серед народу циркулюва­ли пайнеймовірніші чутки про характер та зміст Андрусівського догово­ру) покозачення населення виступало своєрідною захисною реакцією проти наступу панівного класу па соціальні результати визвольної війни. Належність до козацького стану давала безпосереднім виробникам пев­ний імунітет щодо дальшого посилення феодальної експлуатації, насам­перед зростання різних форм ренти, обезземелення, поширення кріпос­ницьких тенденцій тощо. Майже так само селянські маси відреагували на укладення так званого Вічного миру між Росією і Польщею (1686) ⁷³.

У 80—90-х роках XVII ст. суспільно-політичне життя на Лівобереж­ній Україні помітно стабілізувалося. Припинення боротьби старшинських угрупувань за владу, а головне ліквідація загрози вторгнення па Ліво­бережжя з боку шляхетської Польщі, справили значний вплив па харак­тер селянсько-козацьких рухів. У цьому регіоні вони втратили одну із своїх традиційних функцій — національно-визвольну. Соціальний протест трудящих проявлявся вже у «чистих» формах і не був ускладнений домішкою релігійних та етнополітичпих лозунгів. У 1687 р. вибухнуло повстання селян в Галицькому та Прилуцькому полках. «Чернь и мужи­ки нанов своїх,— читаємо у Лизогубівському літописі,— а паче аренда­торов грабовали, а иных мучили, в смерть забивали, по городам и в войску»⁷⁴. Гострий класовий характер цього виступу відзначає і таке джерело, як літопис С. Величка: «Зо всех полков городовых войска козацкого многие своеволицп... отъехали самоволие з обозу в доми свои, и як в дорозе, так и в домах и в полках своих, учинивши крамолу и бунт... не толко арендаторов, але и инших можных людей и Крамаров невинных безумно брали и имения их себе разшарповали, а некоторых и самих в смерть забивали...» ⁷⁵ На жаль, скупі повідомлення літописів не дають можливості більш детально реконструювати хід повстання, показати його керівників, повною мірою висвітлити ідейний аспект. Але не викликає сумніву одне — виступ був спрямований проти панівної верхівки — старшин, орендарів, крамарів та інших «ножных людей». Звертав на себе увагу радикальна сторона дій повсталих, насамперед спроби селян розподілити майно і, очевидно, земельні угіддя феодалів. Про силу і розмах цього народного руху свідчить і те, що він продов­жувався наступного 1688 р. в Лубенському і Миргородському полках і захопив у свою орбіту Запорожжя ⁷⁶.

Усвідомлення спільних інтересів народних мас Росії та України н роки селянської війни 1667—1671 рр. Селянські війни, будучи, за словами В. І. Леніна, різновидом громадянських війн «...пригнобленого класу проти гноблячого... селян-кріпаків проти поміщиків» ⁷⁷, виступали могут­нім фактором впливу па економіку, політичні форми організації влади, етнокультурні процеси. Значною результативністю вищі прояви класової боротьби селянства відзначалися у переломні періоди історичного роз­витку, коли в надрах старого поступово визрівали умови для перемоги нового способу виробництва. Великі повстання деформували й розхиту­вали панівний спосіб виробництва, доводили до крайніх меж його потен­ціальні можливості. В надрах феодалізму визрівали елементи більш прогресивної капіталістичної формації, продуктом якої була вища форма етносоціальиої спільності людей — нація.

Селянська війна під керівництвом С. Т. Разіна у своєму розвитку пройшла два етапи. На першому (1667—1669) головну соціальну основу повстання становили козаки, які, по суті, визначали спрямування народ­ного руху, його хід і завдання⁷⁸. На цьому етапі повстанське військо зростало кількісно (у грудні 1669 р. налічувалося близько 3 тис. чоло­вік), поліпшувалися його озброєння та матеріальне забезпечення, утвер­джувався авторитет С. Т. Разіна як керівника.

Зміни у розстановці соціальних сил у повстанському таборі сталися з серпня 1670 р. Відтоді у народний рух ширше почало втягуватися залежне селянство, яке стало визначати соціальне обличчя разінських загонів. Істотно змінився характер війни, на перший план якої виступи­ло завдання ліквідації феодального землеволодіння і знищення пред­ставників панівного класу.

Дальший розвиток селянської війни, особливо на її другому етані, мав ряд важливих наслідків. По-перше, зміцніла соціальна база, на яку спирався С. Т. Разін, по-друге, істотно розширилася участь у цих подіях представників різних етносів, по-третє, урізноманітнилось коло політичних сил і союзників, яких керівник повстання прагнув викори­стати у боротьбі з класом феодалів. Протягом декількох місяців до орбіти народного руху втягнулися величезні території Середнього Поволжя та Заволжя, де жили представники неросійських народностей — чуваші, мордва, марійці, татари. Специфіка їх побуту, звичаїв, віросповідання та світогляду були добре відомі С. Т. Разіну і його сподвижникам. Про це свідчить ряд прокламацій та «прелестных грамот», адресованих різним категоріям неросійських народностей. «Прелестная грамота» від 4 верес­ня 1670 р. за підписами Степана Тимофійовича Разіна й Асана Лйбула- товича Карачуріна кликала «казанских посадских бусурман и абы зов начальных» до спільного виступу проти феодального й національного гніту⁷⁹. Закликала під повстанські прапори «войсковая память», адре­сована «тяглым и ясачным людям цивильского уезда» — росіянам, татарам, чувашам, мордві ⁸⁰.

В ході селянської війни у другий за значимістю та потенціями район повстання перетворювались українські землі. Фактична сторона цієї проблеми досить повно розроблена в історіографії. Тому ми звернемо увагу лише на питання, безпосередньо пов’язані з темою дослідження.

Суспільно-політична ситуація па українських землях та атмосфера загального невдоволення соціальною політикою панівного класу, безпе­речно, були добре відомі С. Т. Разіну. Адже між Доном і Запорожжям, Доном і Слобожанщиною здавна існували всебічні зв’язки. В обох козаць­ких областях жили представники російського та українського народів, між донцями та запорожцями встановилася тісна бойова співдружність у боротьбі з ординськими феодалами⁸¹. Ці відносини піднімались на новий рівень в роки великих повстань, які охоплювали значні території країни та вимагали напруження всіх матеріальних і духовних сил народів.

У пошуках реальних союзників для реалізації своїх планів С. Т. Ра­зін розгорнув інтенсивну організаторську роботу на Україні. Аналіз фактичного матеріалу показує, що вона здійснювалася (з урахуванням конкретних обставин) по трьох основних напрямах: 1) контакти з геть­маном Правобережної України II. Дорошенком; 2) зв’язки із Запорозь­кою Січчю; 3) спроби заручитися підтримкою з боку різних категорій населення Слобідської України.

Перші спроби ватажка повсталих російських козаків налагодити контакти з П. Дорошенком припадають ще на листопад 1667 р., коли до Чигирина прибула разіпська «станица» з пропозицією до гетьмана, «чтоб он шел наскоро Муравским шляхом на твои великого государя украин­ные городы войною» ⁸². Після цього майже на два роки відносини між обома сторонами були перервані, і лише в грудні 1669 р. після повер­нення С. Т. Разіна па Дон вони відновилися, але вже па якісно вищому рівні. У налагодженні тісних зв'язків на певному етапі розвитку подій були заінтересовані і керівник повстання, і П. Дорошенко. Організація спільного походу «на Задпеприе» і стала тією основою, яка об’єднувала обидві сторони.

Проте відносини С. Т. Разіна з П. Дорошенком були нетривкими (і не могли бути іншими), позбавленими надійного грунту. Між обома діячами існувала прірва щодо вирішення основного — соціального питан­ня. До того ж на стані й формах цих взаємин позначалася політична орієнтація правобережного гетьмана па султанську Туреччину — одвіч­ного ворога козацтва.

У ситуації, яка склалася, реальним і надійним союзником С. Т. Ра­зіна могли стати лише трудящі маси українського етносу — селяни, коза­ки. робітні люди. Наприкінці 1669 р.. тобто під час перебування С. Т. Разіна у Черкаську, в його оточенні неодноразово піднімалось питання, що «хочет де он... итти в За пороги, а над вами, старшинами, учинить всякое дурно». Це. очевидно, одна з перших згадок у докумен­тах про можливість залучення до повстання запорожців. Слід підкрес­лити. що С. Т. Разін в окремих випадках звертався безпосередньо до запорозького козацтва. Донський станичний старшина Р. Калужігін у «раси росных речах» в приказі Казанського дворця (січень 1671 р.) говорив, що той прагнув «в Запороти... послать прельщать чтобы потому ж шли на государевы городы. а писал к ним о том, что будто ево. Стеньку с товарищи и их, запорожских казаков, хотят бояря сводить з Дону и из Запорог» ⁸³. Показовим є також той факт, що частина «писем» С. Т. Ра­зіна і його отаманів складена від імені «Великого войска Донского и Запорожского» ⁸³ (їх зміст, як правило, ніс помітне соціальне наванта­ження).

Сприятливий грунт для поширення повстання існував на Слобід­ській Україні. Незважаючи па порівняно пізню колонізацію та госпо­дарське освоєння, Слобожанщина являла собою складним вузол класово- станових суперечностей між селянсько-козацькими масами краю, з одного боку, і козацькою старшиною й російськими поміщиками — з другого. До того ж частина козацької старшини була невдоволена політикою цар­ського уряду, спрямованою на обмеження її прав. Таким чипом, на Слобожанщині виник широкий блок, до якого входили різні за соціаль­ною приналежністю групи населення. В краї склалася досить напружена ситуація, то приховувала потенціальні можливості грізного збройного виступу.

Вплив селянської війни 1607—1671 рр. на Слобожанщину виявився, зокрема, у повстаннях в містах Острогозьку та Ольшапську (вересень 1670 р.). Протягом кількох місяців збройні виступи охопили Маяки, Цареборисів, Балаклію, Зміїв, Чугуїв ⁸⁵. Документи фіксують проникнен­ня невеликих повстанських загонів і в межі Лівобережної України^8б. Особливістю повстань було те, що в них, як правило, брали участь об'єд­нані сили разінськпх загонів та місцевих селян і козаків. Це забезпечу­вало їм гостру соціальну спрямованість та радикальність (хоча досить часто виступи очолювали представники козацької старшини, наприклад, полковник Іван Дзиковський в Острогозьку). Відомо, що у місцевостях, визволених від царських воєвод, повстанці запроваджували самовряду­вання па зразок козацького кола, мали місце фізичні розправи над пред­ставниками царської адміністрації та лихварської верхівки, зафіксовані факти розподілу майна феодалів тощо.

Посиленню невдоволення та соціальної активності значною мірою сприяли знамениті разінські грамоти і «зазивні» листи (так, лише під час перебування у Нашийному городку керівник повсталих відправив на Україну 40 посланців з листами) ⁸⁷. Аналіз змісту цих оригінальних документів ідейної творчості народу свідчить про їх гостре антифеодальне спрямування. Вони адресувалися, як правило, широкій соціальній пери­ферії «кабальных и апальпых» і відбивали їх настрої та сподівання. Грамоти, поширювані в районі Острогозька (вересень 1670 р.), напри­клад, закликали селян і козаків «в Руси выводить начальных людей и ушников», «с ним итить им к Москве па изменников па бояр» ⁸⁸. Один із сподвижників С. Т. Разіна Л. Черкашенін в «челобитье», адресованому жителям Харкова (27 жовтня 1670 p.), звав «стать с нами, великим войском Донским, заедино за дом пресвятыя богородицы и за его, вели­кого государя, и за всю чернь, потому чтоб пам всем от них изменников бояр, в конец не погибнуть» ⁸⁹. У цій грамоті, як і в багатьох інших повстанських документах, поряд спокійно вживалися царистські ілюзії і гострі соціальні мотиви. «Великое войско Донское» піднялося як «за дом пресвятые богородицы», так і за «всю чернь». В діях селянсько- козацьких мас такі заклики, як правило, матеріалізувалися створенням боєздатних повстанських загонів і фізичним знищенням представників панівного класу незалежно від їх етнічної приналежності.

Рух народних мас за визволення правобережних і західноукраїнських земель. Вивчаючи історію класової боротьби, дослідники не можуть ігнору­вати регіональних особливостей у проявах тих чи інших форм соціаль­ного протесту. Особливо це помітно у ті періоди історичного процесу, коли окремі території потрапляли під владу іноземних держав з іншою суспільно-політичною структурою, особливостями мови, побуту та релі­гійних вірувань основного етнічного субстрату. В цих умовах класова боротьба селянства неминуче перепліталася з народно-визвольним рухом, придаючи останньому силу та розмах.

Ситуація, аналогічна описаній, склалася на Правобережжі (після 1660 р.) й західноукраїнських землях, які продовжували залишатися в складі Речі Посполитої. В ході народних рухів селянсько-козацькі маси регіону вирішували основні дві проблеми: соціальну, суть якої полягала в збереженні класових завоювань попереднього часу, і етнополітпчпу, основний зміст якої фокусувався па матеріалізації ідеї входження Пра­вобережної України до Росії. Основному підпорядковувалася решта — виступи проти окремих гетьманів та їх іноземних покровителів, вимоги створення сприятливіших умов для господарювання в межах того чи ін­шого феодального мастку тощо.

Визвольний рух на Правобережній Україні того часу ділиться па два етапи: 1) 60—70-ті роки XVII ст.; 2) 80-ті роки XVII — початок XVIII ст. Народні повстання другої половини XVII — початку XVIII ст., які практично охопили всю територію Правобережжя, мали надзвичайно стійкий характер. У 1661 р. розпочався виступ Паволоцького полку під керівництвом полковника І. Поповича. Протягом 1664 — 1665 рр. тривало велике повстання, очолюване Сулимою і Вареницею. Визвольна боротьба не припинялася і в наступний час (виступи полковників І. Сербина, В. Дрозденка, Децика та in.) ⁹⁰. Жодний із тодішніх правобережних геть­манів не був визнаний широкими масами українського народу. Воєвод­ські відписки до Москви (60-ті роки) рясніють повідомленнями, що коза­ки «чинят меж себя мятеж» і не визнають IO. Хмельницького, «чернь в Запороти к Серико идут, а в войско (П. Тетері.— Авт.) не идут», «в тех городкех ныне козаки бунтуют, королевскому величеству служить не хо­тят» і т. іп.⁹¹

Рух, по суті, набрав всенародного характеру. Величезна територія між Дніпром і Дністром була охоплена повстанням. Правобережний геть­ман II. Тетеря у листі польському королю від 5 липня 1665 р. розпачли­во писав: «Піде ми не зустрічаємо ворога у відкритому полі: але він роз­сіяний по містечках і містах і настільки вперто тримається московського покровительства, що нам доводиться хіба що приступом брати кожного окремо» ⁹². У 60-ті роки почастішали випадки складання присяги на вір­ність Переяславській раді жителями окремих сіл, міст, а то й полків Пра­вобережної України. Це фіксують документи, датовані 1659 ⁹³, 1660, 1662 роками ⁹⁴.

В практичних діях повстанців визвольні завдання боротьби залиша­лися невіддільними від антифеодальних. Красномовним щодо цього є зміст інструкції П. Тетері чигиринському полковникові П. Березецькому від ЗО травня 1664 р.. який направлявся на переговори з польським ко­ролем. У документі недвозначно говорилося, що «чернь» пе хоче «мати панів: вона не хоче, щоб тримали її під владою своєю і користувалися її працею» ^9s. В центрі соціальних вимог повсталих мас в тій чи іншій формі ставилися також питання про земельні угіддя, рентні відносини, належ­ність до козацького стану тощо ⁹⁶.

На новому етапі (80-ті роки XVII — початок XVIII ст.) певпих змін зазнали організаційні форми визвольного руху. Поряд із стихійними, ло­кальними, некоординованими діями селянських мас у середині 80-х років XVII ст. на Правобережжі виникає інший компонент організованої ви­звольної боротьби — козацькі полки, очолювані Семеном Палієм, Самій- лом Івановичем (Самусем), Захаром Іскрою, Андрієм Абазинпм. І це не випадково. Уже в перші роки після укладення Андрусівського договору про перемир’я (1667) в південних повітах Київщини і па Брацлавщиігі сконцентрувалися тисячі втікачів з Волині, Поділля, Галичини, Лівобе­режжя. Відзначена участь у масових міграційних процесах також вихід­ців із Молдавії та Білорусії. Відомо, що частина з них у районі Подні­стров'я утворила стаціонарні поселення ⁹⁷.

Характер завдань та мета народних рухів цього етапу залишилися без істотних змін. У якій же діалектичній взаємозалежності знаходились соціальні та етпополітичні завдання боротьби селянсько-козацьких мас? Визвольні цілі об’єднували різні категорії населення Правобережжя — се­лян, козаків, старшину, дрібну українську шляхту і місцеве православне духовенство. Разом з тим кожний клас-стан, беручи участь у цих подіях, переслідував свою власну мету (конкретну і більш віддалену), що за­лежало від його місця в соціальній структурі тогочасного суспільства.

Фактична сторона подій визвольного руху досить детально висвіт­лена в радянській історіографії⁹⁸, тому спинятися окремо па цьому аспек­ті проблеми немає потреби. Однак відзначимо, що у розвитку народної боротьби на Правобережжі помітна роль належала традиціям визвольної війни 1648—1654 рр. Власне сам факт організаційного оформлення висту­пів селянсько-козацьких мас свідчив про новий стереотип, що склався у свідомості народу, для якого козацький устрій уявлявся найбільш оптимальною формою суспільної організації. Територію, де виникли полки (з центрами у Брацлаві, Корсуні, Фастові. Богуславі), козацькі ватажки вважали цілком автономною і не підпорядкованою юрисдик­ції королівської адміністрації. Тут існували порядки, започатковані ще в часи визвольної війни, діяли традиційні норми звичаєвого пра­ва, судочинство тощо. На своєрідний політико-праковий статус козацької території звернув увагу літописець: «Утишивши же Задпепріа й пооса- жовавши многіе градих. людьми осел бы (Палій.— Авт.}, яко удельный най, воііска свои охотніе по Полесю. даже до литовской границе розста- иовляющи...» ⁹⁹. Не менш обізнаний очевидець цих подій польський регі- мептар С. Дружкевич доповідав королю, що «Палей організовует около Фастова удельную область (підкреслення наше.— Авт.)» ^,0°.

Для пригноблених верств події 1648—1654 рр. започаткували нові підходи щодо вирішення животрепетних питань, насамперед спираючись на силу зброї. Документальні джерела прямо і недвозначно вказують на це. Так, овруцький бурмистр К. Москаленко говорив міщанам (1684): «Я тут король, воєвода і староста овруцький, не новина мені і моїм поміч­никам бити і топити ляхів...» *⁰¹. Традиції попередніх народних виступів і, безперечно, насамперед визвольної війни міцно увійшли в свідомість якнайширших суспільних категорій українського етносу. Селяни с. Бо­рове (Овруцький повіт) заявляли королівським чиновникам: «Якщо мож­на з тих країв всіх панів-ляхів вигнати, а в першу чергу пана підкоморія київського, то знову було б все добре» ^,°².

У розвитку свідомості селянських мас краю подекуди з’являються но­ві елементи, які не відповідали традиційному рівню мислення середньо­вічного кріпака. Надзвичайно симптоматичною щодо цього була скарга шляхтича К. Отецького в Овруцький гродський суд від 25 лютого 1684 р., де він писав, що селяни с. Мартпновичів заявили: «За Віслу ляхів слід прогнати, щоб їх тут і ноги пе було» ^,°³. Отже, йшлося про визволення з-під гніту польської шляхти та відновлення козацького устрою всього Правобережжя, аж до етнічних польських земель.

В атмосфері загального піднесення антифеодальної та визвольної боротьби кристалізувалися основні напрями програми дій козацьких пол­ковників. Крім пункту про підпорядкування території України в межах річок Дніпра, Случі та Ужу козацькій юрисдикції, в ній можна виділити ще два основних компоненти: 1) ліквідація влади польської шляхти над своїми підданими: 2) входження Правобережної України до складу Ро­сії. З розвитком визвольного руху на Правобережжі пі пункти програми збагачувалися новим змістом та ставали більш чіткими і визначеними.

С. Палій і його сподвижники вже у 80-х роках XVlI ст. прагнули на практиці реалізували основне етнополітичне завдання визвольного руху. Керівник повсталого народу в 1(588 і 1689 рр. двічі звертався до уряду Росії «просичи, чтоб ево с того городка Xнастова со всеми теми войско­выми и жилыми людьми приняти в богохранимую державу... царского пресветлого величества» ^l°⁴. Листи аналогічного змісту С. Палій направ­ляв до Москви і в наступний час ^,os. Особливо помітна активізація ви­звольної боротьби козацьких полків спостерігалась па початку XVIII ст. Про масштабність дій. розмах і силу повстанських загонів свідчить той факт, що, наприклад, восени 1700 р. на підступах до Фастова селяни і козаки розгромили 4 тис. польсько-шляхетське каральне військо. Ця пере­мога справила позитивний вплив на піднесення антифеодальних рухів, які, по суті, охопили весь район Подніпров’я. Характерно, що навіть представники польсько-шляхетських властей бачили взаємозв’язок між визвольним характером боротьби і її соціальними завданнями, проводили паралель між повстаннями початку XVIII ст. і визвольною війною укра­їнського народу 1648—1654 рр. Красномовним щодо цього був універсал мольного гетьмана Ф. Потоцького, адресований шляхетським сеймикам (квітень 1701 р.), де він визнав, що «козацький полковник Палій прагне йти по слідах Хмельницького, який запалив факел селянської війни» ^,°⁶.

Безперервно наростаючи, хвиля визвольної боротьби вилилася у 1702—1704 рр. у могутнє повстання, яке охопило Київщину, Брацлав- щину. Поділля, Волинь. Козацькі полки, підсилені діями дрібних селян­ських загонів, визволили великі території Правобережжя, в тому числі міста-фортеці Білу Церкву. Пемирів. Бердичів, Бар. Упіицю. Могилів. Успіхи, досягнуті повсталим народом, значною мірою були забезпечені далекоглядною політикою, яку проводили керівники визвольного руху. Добре розуміючи тісний взаємозв'язок двох основних проблем, що вирі­шувались у ході визвольної боротьби — етнополітичиої і соціальної, Ca- мусь, який очолив перші повстанські загони, заявив про свою присягу Ро­сійській державі. Одночасно він оголосив вічну волю селянам і звільнення їх від підданства поміщикам ^,°⁷.

Заходи керівників повстання користувалися широкою підтримкою й популярністю не лише пригноблених верств українського народу, а й серед представників інших етносів, які здавна жили на Правобережжі (особливо район Подністров’я, де перехрещувалися міграційні потоки ви­хідців з різних країн Східної Європи та Балкан). Відомо, наприклад, що до складу повстанського війська входили молдавани, а дехто з них навіть очолював великі загони (Федір Шпак поблизу Немирова, Г. Мультянин і С. Рипгач у Bynri, С. Волошин і т. д.) ^,°⁸. У повстанні взяли участь ви­хідці з Росії. Білорусії, етнічних польських земель.

Загальним закономірностям підпоряковувалась класова боротьба на­родних мас західноукраїнських земель. Типологізація цього явища по­казує. що соціальний протест проявлявся у якнайрізноманітніших фор­мах і виявах — втечах і переходах, скаргах і підпалах маєткових будівель, відмовах виконувати феодальні повинності й збройних виступах та по­встаннях. Більшість цих форм мала загальноукраїнський характер, ін­ші — дещо вужче, регіональне значення. Спільним для всіх форм класової боротьби було те, що їх економічну основу становив антагонізм у відно­синах власності. Однак па західноукраїнських землях (як і на Правобе­режжі) класова боротьба рідко проявлялася у «чистому» вигляді. Вона характеризувалася у цьому регіоні значними нашаруваннями етнічних та релігійних факторів і несла могутній визвольний заряд, тобто поряд зі своєю основною функцією вирішувала проблему визволення цих земель з-ііід влади іноземних держав. Особливістю відкритої збройної боротьби селянських мас західноукраїнських земель було те, що вона поступово переростала локальні рамки окремих сіл і навіть повітів та воєводств. Одним із найбільших повстань другої половини XVII ст. став селянський рух 1656 р., який поширився майже на всю Галицьку землю. IIe припи­няючись, він з особливою силою розгорівся у 1658 р. Величезний район Долинського староства охопили селянські виступи. З орбіти дій королів­ських органів влади випали місцевості навколо сіл Тростяпець, Якубів, Солухів, Pax пн и ^l09.

Протягом 70—90-х років йшло дальше гуртування соціальних сил трудящих мас західноукраїнських земель. Сталися антифеодальні висту­пи селян Коростянського староства Саноцької землі (1671), Мсдиницько- го ключа Дрогобицького повіту (1670), Жидачівського повіту (1672), Яслиського ключа Перемиської землі (90-ті роки). Проте спільність за- гальиоетнічних завдань боротьби особливо яскраво проявилися в роки під­несення визвольних рухів па Правобережній Україні наприкінці XVlI — на початку XVIII ст. Загони місцевих селян і козаків — вихідців із Пра­вобережжя протягом 1702—1703 рр. діяли у Волинському і Руському воєводствах У цей час з’явилася реальна можливість створення єдино­го соціального фронту козаків, міщан розчленованих українських земель.

Важливим фактором антифеодальної боротьби став рух опришків. У науковім літературі вже зверталася увага на поліетнічпий склад опришківських загонів. Варто підкреслити, що крім цього в них брали участь вихідці з різних українських земель. Це зумовлювало широку географію дій повстанців. Численні загони народних месників у другій половині XVII ст. покривали величезний район західноукраїнських зе­мель (Галичину, Північну Буковину, Закарпаття), проникали на Право­бережну Україну та Запорожжя. Основною домінантою цього руху, без­перечно, був його соціальний характер. Проте об’єктивно, в силу спе­цифіки політичного становища західноукраїнського регіону, дії загонів опришків мали визвольне спрямування і підпорядковувалися етпополі- тичпим завданням боротьби.

Класова боротьба селянсько-козацьких мас України другої половшій XVII ст. відбувалася у надзвичайно складних політичних умовах, зумов­лених насамперед реальною загрозою реставрації па основному ареалі українських земель панування Речі Посполитої і боротьбою старшин­ських угрупувань за владу. Своєю участю в різностанових соціально-по­літичних рухах селяни і рядові козаки (які й становили їх основну ру­шійну силу) продемонстрували зрослу соціальну активність. Спроби старшинської верхівки використати боротьбу широких мас народу в своїх егоїстичних, корисливих цілях з самого початку виявилися неспроможни­ми. Селянство і рядове козацтво зірвали плани старшинських угрупувань 1. Виговського, IO. Хмельницького. П. Дорошенка та інших ревізувати рішення історичної Переяславської ради 1654 р. Одночасно боротьба тру­дящих справляла помітний вплив на соціальну політику панівного кла­су — затримала його наступ на класові здобутки селян і козаків, пере­шкодила поверненню на всі українські землі польських магнатів і шлях­ти. Нарешті слід враховувати і той факт, що в ході антифеодальних ру­хів поступово збагачувався організаційний досвід селянсько-козацьких мас, поглиблювалась їх етносоціальна свідомість.