3. КЛАСОВА БОРОТЬБА В УМОВАХ ФОРМУВАННЯ В НАДРАХ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОСТІ ЕЛЕМЕНТІВ БУРЖУАЗНОЇ НАЦІЇ

Соціальний та етнічний елементи в народних рухах на початку XVIII ст. Процес розвитку класової боротьби иа Україні в перші роки XVIII ст. ускладнився зовнішньополітичними обставинами, в першу чергу вторг­ненням армій шведського короля Карла XII.

Загроза поневолення з боку королівської Швеції і перехід гетьмана І. Мазепи на бік Карла Xll викликали небувалу ще з часів визвольної війни хвилю патріотизму. Український народ не підтримав планів І. Ма­зепи. Присягу на вірність попереднім традиціям, закріплених рішеннями Переяславського акту 1654 р., знову підтвердило населення всіх полків Лівобережжя. Настрої, які поширювалися в цей час серед народних мас України, яскраво відтворює участь селян, козаків, жителів міст у відкри­тій збройній боротьбі проти шведських військ. За словами секретаря По­сольської канцелярії П. П. ПІафірова, український «народ так верен, как мы никак не представляли, и шведов, где могут только поймать, убивают и берут в плен»

Усі без винятку виступи народних мас того часу мали яскраво вира­жене патріотичне й антифеодальне спрямування (це визначалося в пер­шу чергу участю в них селян й рядового козацтва). В 1708—1709 рр. по­встанські загони діяли на території восьми (з десяти) полків Лівобереж­ної України ^,12. Селянська і козацька голота одразу ж після вторгнення шведської армії па Україну включилася в боротьбу.

В 1708—1709 рр. помітно розширилося коло соціальних груп насе­лення України, які втягувалися у класову боротьбу, насамперед за раху­нок підданих монастирських (виступи селян Глухівського Петронавлів- ського монастиря) та церковних (заворушення у с. Опушки Лубенського полку) маетностей ^π6. Загострювалися класові конфлікти в містах Луб­ни, Стародуб, Mглип та ін.¹¹⁷ Урізноманітнювалися форми соціального протесту. Поряд із локальними виступами селян окремих сіл дії вели­ких повстанських загонів, які нерідко об’єднували сотні людей, поширю- палися на значні території Лівобережжя. В районі Подніпров’я діяли, на­приклад, загони під керівництвом Перебийноса (800 чоловік) і Молодця (1000 чоловік). Характерно, тцо до їх складу, крім українців, входили донські козаки, селяни — втікачі із центральних районів Росії ^llfi.

Подіям 1708—1709 рр. у розвитку на Україні етносоціальних про­цесів належало досить помітне місце. Народна війна, яка охопила прак­тично всі суспільні верстви українського етносу, стала складовою і невід’ємною частиною боротьби проти нашестя іноземних завойовників. Реальна загроза втрати українським народом попередніх політичних завоювань стала фактором, який сприяв дальшій кристалізації таких компонентів етносу, як почуття патріотизму, належності до однієї етно- соціальної спільності.

Повий імпульс активізації класової боротьби на Україні дала селян­ська війна початку XVIII ст. в Росії під керівництвом К. О. Булавіна. Слова із «прельщения» булавінських отаманів С. Драного і С. Безпалого (червень 1708 р.) «а мы де идем до самой Москвы, где можем государя панти. А стали де мы за правду» ^1,9 своєрідно акумулювали соціальний зміст повстання. За роки, які минули після селянської війни 1607—1671 рр. під керівництвом С. Т. Разіна, коло зв’язків між Доном і Запорожжям, го­лотою обох козацьких областей ще більше розширилось (спільні походи донців і запорожців проти ординців, участь у антифеодальних виступах тощо). У кінці XVIl — на початку XVIII ст. помітно активізувались вте­чі і переходи селянсько-козацьких мас з України на Дон. Про напрями і розміри втеч, а також соціальний склад втікачів свідчить, зокрема, відписка донської старшини в Посольський приказ (3 серпня 1707 р.): «В розных меся цех и числех чугуевцы де, харьковцы, золочевцы, змиев- ці, моеченя, служилые де жилецкия люди многие оставя де домы свои з женами и з детьми, а иные де оставя жен явно идут де на Дон и в донецкие наши холопей твоих городки» ^,2°. В роки селянської війни мас­штаби втеч представників пригноблених станів із України на Дон досяглії ще ширших розмірів. Князь Д. М. Голіцин в листі Петру І від 5 травня 1708 р. висловив навіть думку, що «все Донские городки населены бегле­цами украинных городов» ^l21.

Широкі міжетнічні контакти па спільній соціальній основі створили відповідні умови для участі у повстанні селянсько-козацьких мас україн­ських земель. К. О. Булавін прагнув у першу чергу налагодити зв'язки із запорозьким козацтвом, яке мало великий досвід і багатовікові традиції антифеодальної боротьби. В грудні 1707 р. він прибув на Січ, де звернув­ся до козаків з пропозицією об’єднати сили у боротьбі проти «панов и арендарей» ^,22.

Найвищого піднесення селянська війна досягла у квітні — травні 1708 р. Повстання охопило весь Дон, поширювалось на Поволжя, При- азов’я, північні і північно-західні повіти Росії. Помітно активізувалися дії загонів булавінських отаманів на Слобідській Україні (Харків, Остро- гозьк, Валуйки, Тор, Ямпі.ть, Бахмут та ін.). Відбувалися заворушення серед лівобережних козаків і солдатів царських гарнізонів ¹²⁴. Різко заго­стрилися класові суперечності па Січі, де відбулася збройна сутичка між рядовим козацтвом і старшиною ¹²⁵. «Немалое число» козацької го­лоти залишило Запорожжя і об’єдналося з повстанським військом К. О. Булавіпа (урядові документи того часу фіксують 1.5 тис. запорож­ців) ^,2β.

Помітним мобілізуючим фактором, який приводив у рух багатоти­сячні маси народу, стали агітаційні документи керівника повстання К. О. Булавіпа і його отаманів (наприклад, березневе 1708 р. «прелестное письмо» К. О. Булавіна і липневе 1708 р.— М. Голого). Увібравши в себе найпотаємніші народні думи, бажання і прагнення, вони закликали зни­щувати представників панівного класу—«князів», «бояр», «старшин», «прибильщів», «німців», розправлятися з «орендарями», «неправедними судями», «обидчиками», «злыми супостатами» ^,27. Незважаючи на поміт­ні нашарування царистських ілюзій і типову для того часу церковно- релігійну оболочку вимог, усі повстанські документи несуть грунтовне соціальне навантаження, адресуючись у першу чергу «черным людям» и «голытьбе непокрытой» — незалежно від їх етнічної приналежності. Ха­рактерно, що навіть у листах К. О. Булавіна на Запорожжя вузькостано­ві, специфічно козацькі вимоги у міру розвитку війни відходили на дру­гий план. Натомість на перше місце висувалися лозунги «побить панов и арепдарей за их неправду, что Украйной завладели», «есть ли вам слыш­но про приход государевых полков на наше разорение и вы нам дайтя помощи, чтоб нам стать вкупе обще» (травень 1708 р.) і т.

Район поширення «прелестных» листів повстанців не обмежувався тільки Запорожжям. Лише в середині травня 1708 р. їх поява зафіксо­вана в Бахмуті, Ямполі, Маяках, Харкові, Сумах та деяких інших мі­стах Слобожанщини.

Незважаючи на поразку, це величезне народне повстання стало єди­ною ланкою в розвитку класової боротьби народних мас Російської дер­жави в цілому і па Україні зокрема. Воно справило значний вплив на всі сторони життя тогочасного суспільства, виступивши важливим кори­гуючим фактором і в складних етносоціальппх процесах.

Етноеоціальні питання визвольного руху на Правобережжі та захід­ноукраїнських землях. У дещо іншій суспільно-політичній ситуації розгор­тались події класової боротьби у XVIII ст. у правобережному і захід­ноукраїнському регіонах. Відірвані від основного територіального ядра української народності, ці землі все ще залишалися в складі іноземних держав — Речі Посполитої, феодальної Угорщини, а згодом Габсбурзької монархії, Молдавського князівства — васала султанської Туреччини. Особливість політичного становища цього регіону українських земель значною мірою впливала на характер і спрямування різних форм со­ціального протесту народних мас. В умовах іноземного поневолення кла­сова боротьба об’єктивно виконувала роль важливого фактора у визволь­ному русі, якому й належала об’єднавча функція ^,29.

На розвиток етнополітичних процесів у цьому регіоні значною мірою впливала складна релігійна ситуація. Православ’я виступало тут віроспо­віданням українського народу, як важливий і невід’ємний атрибут етносу. В цих умовах дискримінаційна церковно-релігійна політика урядових кіл Речі Посполитої сприймалася широкими масами трудящих як прояв не лише релігійного, а й національного гніту, як реальна спроба покатоли­чити і полонізувати український народ. Тому конфесійні питання майже на всіх етапах народно-визвольного руху займали досить-таки помітне місце, а гасла боротьби «за віру» часто виступали об’єднавчою засадою для різних соціальних груп і категорій українського етносу.

З початку XVIII ст. серед форм соціального протесту виділяється гайдамацький рух. На відміну від попередніх повстань, ядро яких лока­лізувалося у певному визначеному районі (переважно у Подніпров'ї), гай­дамацький рух відзначався значно ширшою географією дій повстанських загонів. Численні гайдамацькі загони стали діяти практично на всіх українських землях — Правобережжі, Лівобережжі і Слобідськії! Україні, Запорожжі. їх склад поповнювався, як правило, місцевими селянами, а та­кож втікачами різних суспільних категорій населення з України, Росії, Білорусії, Молдавії, Польщі та інших земель. Під час багаторічних блу­кань по Україні, частих змін роботи та професійних занять, знайомств з представниками різних груп населення у втікачів поступово виробляв­ся стійкий стереотип на актуальні та животрепетні питання тогочасної дійсності. Можливість одержати бажану волю приводила їх на Запорож­жя. Із Січі були, як правило, керівники гайдамацьких загонів та їх найактивніші учасники.

Загальноукраїнський характер гайдамацького руху XVIII ст. на сучасному етапі розвитку історіографії є вже цілком визнаним фак­том ^,3°. Разом з тим не слід недооцінювати і регіональних особливостей цього соціального явища. Зокрема, на Правобережжі, захопленому шля­хетською Польщею, виступи гайдамаків мали визвольне спрямування і об’єктивно вносили свій вклад у вирішення питання про возз’єднання краю з Лівобережною Україною.

У своєму розвитку гайдамацький рух пройшов ряд етапів, кожний з яких мав свої особливості й специфіку ^,3t. Незмінною залишалася ли­ше його антифеодальна спрямованість, тенденція до дальшого збільшення числа повстанців, поглиблення розуміння ними завдань і перспектив бо­ротьби, зміцнення організаційних засад. Першим великим повстанням, яке відрізнялося від багатьох дрібних, локальних гайдамацьких виступів 20—30-х рр. XVIII ст., стало повстання 1734 р. під керівництвом сотника Берлина. В першу чергу його характеризує гостре соціальне спрямування. Дії гайдамацьких загонів супроводжувались ліквідацією представників панівного класу (цікаво, що ці акти здійснювалися щодо осіб, незалежно від їх етнічної приналежності), підпалами будинків магнатів і шляхти, експропріацією їх майна ^,32, а також масовим знищенням селянами акто­вого матеріалу (грамоти, купчі, люстрації), що підтверджував право­вий статус феодала — власника на землю і підданих-кріпосних ¹³³.

Об’єктивно повстання 1734 р. мало визвольний характер. Фактичний матеріал прямо і недвозначно говорить про те, що Верлан у ході цих подій прагнув вирішити питання про входження Правобережжя до складу Росії. Під час зізнань в Кам’янець-Подільському гродському суді (чер­вень 1734 р.) один із повстанців Андрій Суляк свідчив, що керівник виступу мав повноваження, згідно з яким йому «вручалася влада по ука­зу імператорської величності над волохами, козаками і сербами, щоб слу­жити її імператорській величності до смерті» ^,34. Тоді ж військо склало присягу «воювати з чужоземцями, тобто з ляхами», і було оголошено про входження краю до Російської держави ^,35. За свідченням того ж A. Cy- ляка, Верлан розіслав у правобережні воєводства універсали, в яких декларувалося, що «імператриці ціла Україна віддана», і містилися за­клики до селян вступати у повстанські загони ¹³⁶. Па території, яку конт­ролювали повстанці, було знищено панщину і частину інших феодальних повинностей (за винятком тих, що йшли па утримання війська) ^,37.

Боротьба дрібних гайдамацьких загонів мала, по суті, перманентний характер. Незважаючи на певні коливання інтенсивності дій гайдамаків протягом ЗО—40-х рр. XVIII ст., напади на представників панівного кла­су практично ніколи не припинялися. Значними успіхами повсталих ста­ло оволодіння ними містами-фортецями. Паволоччю і Погребищами (жов­тень 1736 р.) ¹³⁸. Кульмінаційною точкою гайдамацького руху в першій половині XVIII ст. було повстання 1750 р. (на Правобережжі тоді діяло понад 60 загонів) ^,39. Гайдамаки під керівництвом М. Теслі, О. Письменно­го. І. Подоляки, П. Мочули визволили Володарку, Умань, Вінницю, JIe- тичів, Фастів, Радомишль та інші міста^,4°. Як і під час попередніх виступів, центральне місце в планах гайдамацьких ватажків займали соціальні питання — знищення представників шляхетського стану, кон­фіскація майна і земельних угідь, оголошення волі і т. п. Разом з тим с всі підстави стверджувати, що вимога «бити ляхів» в соціальній прак­тиці повстанців передбачала також ліквідацію упії, національного гніту. Важливо, що в численних заявах, які направлялись у Варшаву, шляхта Правобережжя скаржилась не лише па знищення гайдамаками маєтків, відмову селян виконувати повинності і розподіл манна, а й па факти фізичних розправ вад уніатськими та католицькими священиками, під­пали костьолів і т. іп.

Українська народність, як і інші етпосоціальні утворення епохи фео­далізму, розвивалася не ізольовано, а в тісних взаємовпливах з навколиш­німи етносами. Особливо тісні контакти вона мала з народностями тих держав, до складу яких входили розчленовані кордонами українські зем­лі — польською, угорською та молдавською. Відбувалось їх взаємозбага­чення виробничим досвідом і культурними надбаннями, з покоління в по­коління передавались традиції спільної боротьби проти іноземних заво­йовників та місцевих феодалів. Надзвичайно велике значення у цьому зв’язку належало періодам збройних повстань, які викликали піднесення всіх духовних сил народу, в багато разів примножували його творчий геній. Під час збройних повстань знищувались етнічні, релігійні та інші перепони, які штучно зводив панівний клас на шляху до соціального взає­морозуміння між пригнобленими станами різних народностей.

Чудові зразки спільних дій пригноблених мас Закарпаття і угорських повстанців дала визвольна війна угорського народі' проти австрійських Габсбургов 1703—1711 рр. З самого початку повстання у важливий стра­тегічний район перетворилися Берегівський і Мукачівський комітати. Міс­цеве українське селянство стало тим резервом, з якого черпали свої сили ватажки Томаш Есе і Альберт Киш, а після оголошення Бережанської відозви (травень 1703 р.) — визнаний керівник визвольної війни Ференц Ракоці II. Існує також цілий ряд фактів, які свідчать, що в цих подіях на боці повстанців брали участь запорожці ^lt,.

Проте повстанський табір, очолюваний Ферепцом Ракоці 11, не міг бу­ти міцним. Об’єднанні! гаслами боротьби проти австрійських загарбників, він у соціальній сфері розпадався на полярні класово-станові групи. Слід, очевидно, враховувати, що власне й угорські феодали в очах українського селянства і міської бідноти виступали іноземними завойовниками, носія­ми національного та релігійного гніту. Тому вже з осені 1703 р. па За­карпатті розгортаються масові антикріпосницькі виступи селян. У Пе- речипському і Великоберезнянському округах створюються досить знач­ні повстанські загони, очолювані вихідцями із кріпаків І. Варгою. М. Яворським, М. Васильчаком та in. На Ужаніципі загони Я. Вайди, І. Беци, ІО. Галая протягом 1703—1711 рр. здійснили 35 нападів на маєтки феодалів ^,42. Об’єктивно боротьба трудящих Закарпаття спрямову­валася на ліквідацію іноземного гніту (австрійського чи угорського). Цього не могли не знати керівники куруців. Сам Ференц Ракоці II у роз­мові з російським дипломатом В. Куракіним визнавав, що в Угорщині ♦есть немало тех наций не токмо релиджией и по и языком сходных» з росіянами. За його словами, вопи до Російської держави проявляють ве­лику «склонность» ^u3.

Проте представники панівного класу, нехтуючи національними інте­ресами угорського народу, боялися задовольнити соціальні вимоги при­гноблених мас. Цим зумовлений поступовий розклад антигабсбурзького табору, а також відхід від Ференца Ракоці II селянства, зокрема україн­ського.

Однотипним з гайдамацьким за своєю соціальною природою і спря­муванням був рух опришків па західноукраїнських землях. їх об’єднува­ла не лише зовнішня схожість (тактика дій, структурна побудова, соці­альний склад), а насамперед спільність завдань, що вирішувалися в ході виступів. Рух опришків, як і гайдамацький, мав універсальний характер і спрямовувався на вирішення ряду соціальних питань, об’єктивно йому належала велика роль як об’єднавчого фактора розчленованих політич­ними кордонами українських земель.

Рух опришків, охоплюючи весь західний район українських земель (Галичину, Північну Буковину. Закарпаття), часто змикався з діями гайдамацьких загонів на Правобережжі та Лівобережнії! Україні, Запо­розькій Січі. Слід відзначити ще одну важливу деталь цього соціального явища — поліетпічний склад повстанських загонів. Крім українців, які становили основну масу повсталого люду, загони опришків поповнюва­лися вихідцями з Молдавії, Польщі, Угорщини.

Триваючи майже до середини XIX ст., цей рух, однак, досяг найшир- шого розмаху у ЗО—40-х рр. XVIII ст.¹⁴⁴ Повстанські загони на той час очолив легендарний Олекса Довбуш (1738—1745), а згодом його побрати­ми Василь Баюрак (1744—1754) та Іван Бойчук (1755—1759). Опришки діяли повсюдно. Документи фіксують напади па представників панівного класу в ряді повітів Галичини, окремих жупах Закарпаття, у більшості буковинських волостей ¹⁴⁵. Відомі факти походів ватаг опришків па По­ділля і Волинь. У 1754 р. Іван Войчук з побратимами вирушив на За­порозьку Січ, звідки здійснив з гайдамаками спільний похід на Право­бережжя.

Народно-визвольна боротьба на західноукраїнських землях не обме­жувалася лише діями опришків. Вона охоплювала значно ширшу соці­альну периферію і проявлялася як у формі втеч, відмові виконувати повинності тощо, так і в масових збройних повстаннях. Наприклад, в 1740 р. відбулося селянське повстання у Долинському старостві, згодом виступили кріпаки с. Тростя нець (1741) і с. Обертина (1744 p.). В лю­тому 1749 р. повстала громада с. Космач ^l4β. У центрі класових інтересів повсталих селян-кріпаків залишилися питання про землю і волю.

Народно-визвольне повстання 1768 р. (Коліївщина). Якісно новий етап в розвитку антифеодального руху на Україні тісно пов’язаний з Коліївщиною — великим народно-визвольним повстанням, яке вибухнуло у 1768 р. на Правобережжі і справило помітний вплив на розвиток подій в інших українських землях. Коліївщину характеризували більш зріла організаційна структура порівняно з попередніми гайдамацькими висту­пами, існування єдиного керівного центру та певного плану дій. За мас­штабами території і числом учасників, накалом соціальних суперечностей і рівнем свідомості народних мас (соціальної та етнічної), різноманітніс­тю форм соціальної практики Коліївщина належить до найбільш значних антифеодальних виступів епохи пізнього феодалізму.

Стрімкий розвиток подій ( в кінці травня — па початку червня 1768 р. селянсько-козацькі загони визволили десятки міст і сіл Подніпро­в’я, а 10 червня оволоділи містом-фортецею Уманню) свідчив про великі потенціальні можливості Коліївщини і грунтовну організаційну роботу, проведену напередодні виступу М. Залізняком. В ході повстання його керівники прагнули врахувати інтереси різних соціальних верств Право­бережжя та етнічних груп населення Речі Посполитої в цілому. Ще в 1767 р. в ряді воеводств краю поширювалися десятки примірників так звапого «'!'ординського маніфесту» — оригінального документу народної ідейної творчості того часу. Відбиваючи соціальні інтереси і настрої різ­них категорії! феодально залежного селянства (підданих королівіцип, цер­ковних і приватновласницьких маєтків), він закликав усіх кріпаків, неза­лежно від їх етнічної приналежності, об’єднатися у боротьбі з панівним класом. «Ми розсилаємо наш акт без підпису польською і грецькою мова­ми,— говорилося в маніфесті,— й закликаємо до того ж громадян Поль­ського королівства і Литовського великого князівства й провінцій, що їм належать: зносьтеся з нами, об’єднуйтеся й стійте за одне, а коли прийде час, сходьтеся на місця, які будут призначені секретною радою, під наші знамена» ^,47. Характерно, іцо і в наступний час М. Залізняк і його ота­мани в практичній діяльності враховували особливості побуту і звичаїв представників різних етнічних груп населення Правобережжя (зокрема, поляків). Козак донського куреня Лаврів Кантаржей, який перебував у торгових справах на Правобережжі, розповідав у Коші Війська Запорозь­кого (4 липня 1768 р.), що був свідком постійних і численних зустрічей керівника повстанців з місцевими жителями («многие тамошних польских подданных католического закона люде»), які просили «в него, Железняка, начальства, и он. Железняк, всякого с их по достоинству жалуя и дает письменой от себя всем людям приказ...» ^,48. Відомо також, що в районі повстання продовжували займатися торгівлею турецькі купці (М. Заліз­няк завірив навіть каймакана м. Балта Лкуб Агу, що вони знаходяться під надійною охороною) ^,49.

Під час Коліївщини зросла соціальна активність селян і рядових козаків, більш визначеними і цілеспрямованими стали ідеали і гасла по­встанців. Па відміну від попередніх гайдамацьких виступів, у ході по­встання 1768 р. висувалося завдання ліквідації всього панівного класу («бити панів и очищати землю від них»). Не менш радикально передба­чалося вирішити інші соціальні питання. У випадку перемоги повстання оголошувалося знищення панщини і, очевидно, феодального землеволодін­ня («жито і всякий хліб будете збирати па свою користь») ^,5°. У ході на­родного виступу рядки із повстанських документів реалізувались в прак­тичних діях селянських мас. Багатий фактичний матеріал, який є нині у розпорядженні дослідників, свідчить, що чинність дій королівських орга­нів влади була фактично паралізована в межах Богуславського, Kopcyn- ського, Канівського, Звенигородського, Черкаського, Чернігівського. Біло­церківського та інших старосте в ряді ключів і навіть повітів '^s,. У містах і селах, контрольованих повстанцями, виникали органи селянсько-коза­цького самоврядування, які вирішували питання про перерозподіл зе­мельних угідь, регламентували виконання феодальних повинностей то­що ^lδ2.

В Коліївщині 1768 р. визвольні ідеї набрали більш чітких і визначе­них форм. Незважаючи на значні нашарування релігійних лозунгів та царистські ілюзії, вони простежуються у багатьох повстанських докумен­тах, звучать зі сторінок зізнань М. Залізняка та протоколів допитів інших отаманів. Уже під час першого допиту в Каргопільському карабінерному полку (26 червня 1768 р.) М. Залізняк заявив, що основне завдання своєї боротьби він бачив в «искоренении показавшихся в Польше конфедерр тов» й знищенні феодалів та їх приспішпиків, «где сколько найдено бу­дет» ^l53. Аналогічно вмотивовував свої дії С. Неживий (він стверджував, що став на шлях боротьби «для защищения от поляков (шляхти.— Ped.] благочестия и недопущения к умерщвлению, не хотящих принять унию...» ^,δ4. Аналогічні свідчення давав і П. Таран ^,δδ.

Серед народних.мас широко циркулювали чутки про «золоту грамо­ту». якою Катерина II нібито санкціонувала визвольну боротьбу на Пра­вобережжі. Підвести законну основу під виступ, на думку керівників по­встання, мали неодноразові заяви, що вони діють з відома командування російських військ і дозволу спеціальних указів Коша Війська Запорозько­го ^,5€. Укази були складені таким чином, що їх зміст відбивав найбільш потаємні думки і сподівання трудящих мас Правобережної України. Ге­нерал-губернатор П. О. Рум’янцев у листі від 26 серпня 1768 р. президен­тові Колегії іноземних справ графу М. І. Папілу передав зміст одного із таких указів, де недвозначно говорилося, що «сип все пограничные места приемлются под Российскую державу и навсегда с под владения поль­ського освобождаются» ^,δ7. Це не єдина згадка такого змісту. II. О. Ру­м’янцев в листі до російського посла у Варшаві М. В. Рєпніна (24 серпня

1768 р.) повідомляв, що серед правобережного селянства поширюються чутки, нібито «они сих пограничных жителей навсегда с под польского владычества освобождаются» ^,δ8. Важливо підкреслити інший аспект цих документів. їх автори проводять прямий генетичний зв’язок між подіями Коліївщини 1768 р. і визвольною війною 1648—1654 рр. Вже. наприклад, у «Торчипському маніфесті» (1767) міститься згадка про визвольну бо­ротьбу українського народу під керівництвом Б. Хмельницького ^І59. Тра­диції визвольного руху проти польських магнатів і шляхти залишалися живильним середовищем для широких мас трудящих Правобережжя. Про це свідчить і той факт, що в «возмутительною сочинении», яке вийшло із Запорожжя і поширювалось па правобережному Подніпров’ї (початок

1769 р.), містився заклик підняти повстанпя «по примеру... Хмельниць­кого» ^,б°.

Значення повстання 1768 р., як і гайдамацького руху в цілому, в іс­торії класової боротьби народних мас України переоцінити важко. Воно на багато десятиліть залишило глибокий слід у пам’яті народній. В періо­ди дальшого посилення феодально-кріпосницького гніту селяни мріяли про часи, коли вони зі зброєю в руках виступлять проти ненависної шляхти і козацької старшини, здобудуть землю і волю. На Правобережжі поширювалися пісні, думки і легенди про героїв Коліївщини. В 1789 р. появились чутки про сипа І. Гонти, якого нібито Катерина II послала на допомогу українському народові ^,б1. Гайдамацький рух і Коліївщина 1768 р. відіграли важливу роль у вирішенні питання про возз’єднання Правобережної України з іншими українськими землями.

Місце етнічних традиції! у класовій боротьбі на Лівобережжі й Сло­божанщині. У лівобережному регіоні українських земель та на Слобожан­щині в процесі класової боротьби (XVIlI ст.) помітне місце належало традиціям, за допомогою яких «відбувалась передача стійких елементів досвіду від покоління до покоління, від однієї соціальної групи до іншої, від групи — до індивіда» ^l62. Дослідники відзначають, що одним з най­важливіших структурних компонентів традицій була пам’ять етпосоці- альпої спільності про найважливіші події її історичного минулого ^,63.

На піднесення антифеодальної боротьби на Лівобережній Україні, звичайно ж, впливала пам’ять селян і козаків про визвольну війну 1648— 1654 рр. й знищення польського панування. В умовах посилення кріпос­ницьких тенденцій та неухильного зростання земельних володінь козаць­кої старшини особливо актуальним для безпосередніх виробників були со­ціальні результати цих подій. Невипадково пам’ять народу фіксувала в першу чергу ті факти і образи, які найбільш повно асоціювались з того­часною дійсністю, підтверджували соціальну правоту дій селянсько-ко­зацьких мас. У цьому зв’язку надзвичайно симптоматично звучали свід­чення представників трудящих під час складання «Генеральних слідств про маєтності» (1729—1730). Вони, як правило, розпочиналися такими висловами старожилів (у даному випадку останні висловлювали, безпе­речно, думки своїх односельців): «По изгнанию ляхов гетманом Богданом Хмельницким в Малой России стало быть то будиіце войсковое свобод­ное» (с. Лакома Буда, Ста роду бського полку); «а за гетмана Богдана Хмельницкого свободное было войсковое, а не было ни в чпем подданстве и послушании» (с. Білокопита, Ніжинського полку); «а за гетмана Бог­дана Хмельницкого, водьное войсковое было и в чпем подданстве пе было» (с. Бачевское, Ніжинського полку) ^,64. Аналогічні вислови містя­ться також у свідченнях старожилів ініппх полків Лівобережної України.

Іншим важливим компонентом історичних традицій, використання яких сприяло активізації антифеодального руху на Лівобережжі й Сло­божанщині, стала ідея про займанщину як один із засобів пайсправедли- вішого вирішення земельного питання. На думку безпосередніх виробни­ків, земля належала їм па цілком законних підставах. Не випадково, га­даємо, у численних купчих записах селян і рядових козаків, які містяться в Генеральному описі Лівобережної України (1765—1769), земельні угіддя, городи, сіножаті тощо кваліфікуються як «свои власнпе», «свои собственные» «свои жилие» ^,-^fe5. Зміст цих документів свідчить не лише про те, що безпосередні виробники пам’ятали про здобуте в ході визволь­ної війни 1648—1654 рр. право продавати, заставляти або дарувати свої землі, але й характеризує ставлення селян до правових аспектів проблеми.

Помітний вплив на настрої народу та на загальну ситуацію в су­спільстві традиційно справляло козацтво — етап, близький за своїм по­ходженням до селянства, але який користувався порівняно з останнім значними політичними правами та економічними привілеями. Визволь­на війна помітно стимулювала зростання рядів козацтва, яке в соціально- становій структурі суспільства зайняло досить-таки значну питому вагу (за підрахунками І. П. Крип’якевича. в окремих районах Лівобережжя (1654) козаки становили 60—80 % від числа всіх жителів) ^,6β. Ці реалії тогочасної дійсності і виступали соціально-психологічною основою праг­нення різних суспільних категорій населення України до «покозаченпя». На грунті «шукання козацтва» відбувалися гострі сутички між окремими феодальними власниками і сільськими громадами. Триваючи інколи де­сятки років, вони готували відповідні умови та грунт для збройних ви­ступів селян. Характерно, що саме «шукання козацтва» стало першим кроком на шляху до таких великих повстань другої половини XVIII ст., як виступи жителів сіл Кулаг і Суботовичів (Новоміська сотня, Старо- дубський полк), Фоєвичі (Тональська сотня, Стародубський полк), Typ- баїв (Полтавщина) та ін.¹⁶⁷

Тривалість та напруженість соціальних конфліктів залежали від ря­ду факторів. Насамперед вкажемо на общинні традиції, які. незважаю­чи на певну деформацію, залишалися все ще досить стійкими. Як зазна­чав Ф. Енгельс, община давала «пригнобленому класові: селянам, навіть в умовах найжорстокіших кріпосницьких порядків середньовіччя, локаль­ну згуртованість і засіб опору...» *⁶⁸. Будучи «засобом опору» соціальній політиці козацької старшини, обіцяна виступала дійовим інструментом внесення у селянське середовище елементів організації, створення по­встанських органів та установ, альтернативних інститутам державної влади. Внутрішня логіка розвитку повстань, які вибухали на Лівобереж­ній та Слобідській Україні, відказувала селянам, що без організації міс- нового самоврядування, побудованого на колективних (общинних) заса­дах, і суворої регламентації всіх сторін життя сільських громад резуль­тативна боротьба з каральними командами немислима. У більшості по­всталих сіл.Лівобережжя народні органи влади виникли відразу ж після початку конфлікту з феодалом. Так, вже у вересні 1760 р. почало діяти «Правління» в Кулагах, протягом 1768 —1770 рр. функціонували органи селянсько-козацького самоврядування в Кліщинцях, у 1789—1794 рр.— в Турбаях. Побудовані на виборних принципах, вони вирішували прак­тично всі справи, пов'язані із організацією боротьби селян з феодалами, регламентували господарське життя в селах — розподіл майна та землі поміщиків, визначення власних цін на сільськогосподарську продукцію тощо, вели переговори із судово-адміністративними установами ^|69. Орга­ни влади, побудовані на колективних принципах, виникали також в інших селах Лівобережжя і Слобожанщини, охоплених повстаннями.

Глибоко традиційною залишалася фольклорна спадщина ^,7°. Будучи продуктом колективного творення, вона несла значне інформативне на­вантаження про минуле народу, який шукав у фольклорі відповіді на найбільш жагучі й животрепетні питання сучасності. В ареалі україн­ських земель це яскраво видно на прикладі пісень гайдамацького й опрн- шківського циклів, фольклорної спадщини про діяльність С. Палія, М. За­лізняка, І. Гонти. О. Довбуша та інших героїв.

В умовах масової неписьменності народу, монополії освітніх знань в руках панівного класу значення фольклору, особливо таких його жан­рів, як історична пісня, дума тощо, особливо зростає. Вони служили на­дійним засобом закріплення й передачі культурних та ідеологічних цін­ностей з одного покоління людей в інше, па їх основі зростали патріо­тичні почуття мас, зароджувалася і зміцнювалася самосвідомість нової якості — національна. Сповнені почуттів етнічної приналежності, напри­клад, слова піспі «Гей, на біду, на горе»:

Ой с н мене родина —

Уся Україна...

Ген, ви мені не пани, А я вам не хлопець — Догадайтесь, вражі сини, що я запорожець!¹⁷¹

Усі ватажки селянсько-козацьких мас у фольклорній інтерпретації боряться за «Вкраїну», «рідний край», «за родину» тощо. Вопи вже від­чувають свою етнічну приналежність до українського народу (істориків не повинен насторожувати том факт, що інколи це проявлялося в релі­гійній формі, зокрема прикривалося гаслами боротьби народних мас за православну віру).

Отже, незважаючи па дещо завуальовані форми, етнічна проблема­тика в історичній пам'яті селянсько-козацьких мас Лівобережжя аж ніяк не ігнорувалася. Вона часто підпорядковувалася і переломлювалася через призму питань соціального характеру.

Етносоціальні аспекти селянської війни 1773—1775 рр. в Росії. Участь у нііі народних мас України. Своєї кульмінації класові супереч­ності у Російській державі досяглії під час четвертої селянської війни під керівництвом О. І. Пугачева. Протягом трирічної (1773—1775) без­перервної напруженої боротьби з панівним класом і регулярними караль­ними командами царської армії на якісно вищий щабель піднялись рі­вень організованості повстанських загонів та ідеологічне забезпечення дій повстанців, стали більш визначеними і чіткими їх лозунги і ви­моги. Вже на весну 1774 р. величезна територія, що простяглася від Волги й Ками на Заході до Сибіру на Сході, від Кунгура па півночі до Гур’єва на півдні, була охоплена повстанням. У селянську війну були втягнуті представники різних соціальних категорій населення — селяни, козаки, робітні люди, солдати, бурлаки. В ході небачених доти зіткнень класових інтересів міцніли зв’язки і дружба між різними народностями PociiicbKOi держави — росіянами, башкирами, казахами, чувашами, тата­рами, марійцями.

Четверта селянська війна стала справжньою школою класового вихо­вання, через яку пройшли тисячі вихідців селянсько-козацьких мас України. Десятиліття, що минули після повстання під керівництвом К. О. Булавіна, характеризувалися дальшим розвитком зв'язків між тру­дящими Росії та українських земель. Селяни, кріпаки центральних росій­ських губерній і донські козаки взяли активну участь у гайдамацькому русі, вони поповнювали загони М. Залізняка та І. Гонти під час Коліїв­щини тощо. Особливо велика роль у цих подіях належала міграційним процесам. Скупі, але красномовні повідомлення урядових документів го­ворять, наприклад, про велику кількість слобід, заселених вихідцями з України на Яїку (Кіпепська слобода). Волзі (Покровська слобода), Xo- прі (Ромаповська слобода), а також інших місцевостях (Воронезька, Са­ратовська і Пензенська губернії) ¹⁷².

Потік втікачів з українських земель помітно зріс після поразки по­встання 1768 р. па Правобережжі ¹⁷³ Поодинці й групами вони перебира­лися на Січ, а звідси на Дон, Яїк і Волгу, зупинялися в скитах старооб­рядців або прямували в центральні райони Росії. Досвід антифеодальної боротьби і певні військові навики, здобуті втікачамп-повстапцями в ході Коліївщини, були згодом передані селянам і козакам, учасникам загонів О. 1. Пугачева. Відомо, наприклад, що до найближчого оточення О. I. Hy- гачова входив ряд вихідців з України — полковники О. Суходольський, Д. Загуменннй, і. Каменський, І. Старицький, В. Журба та ін.

До того ж. окремі періоди життя керівника селянської війни тіспо пов’язані з Україною. О. І. Пугачов двічі бував у Києві (за його слова­ми, він навіть мешкав у місті), став свідком Коліївщини 1768 р. на Пра­вобережжі. Він знаходився також на Слобожанщині іі Лівобережній Ук­раїні ^,74. Безперечно. О. І. Пугачов спілкувався з селянсько-козацькими масами українських земель, бачив їх важке нужденне становище, засвою­вав досвід боротьби трудящих проти панівного класу. Ще напередодні повстання в колі своїх однодумців він вказував па спільність інтересів козацтва і «чорного народа» Росії та України: «Вот де, детушки, я стра­даю уже двенадцать лет, и был де я у черкасов па Дону, и по Россіи во многих городах, то примечал, что везде парод разорен, и вы де также терпите много обид и налогов» ^,7Б. Тож на всіх етапах повстання О. I. Пу­гачов розглядав Україну (зокрема, Запорозьку Січ) як важливий резерв розвитку селянської війни, а селянсько-козацькі маси українських зе­мель — як природних союзників. Невипадково після поразки, яку зазнали Головна повстанська армія поблизу Чорного Яру (24 серпня 1774 р.) на другому етапі війни. О. І. Пугачов виступив на козацькому колі з пропо­зиціею «итьти вниз по Волге и, собрав на ватагах хлеб, пробраться морем к запорожским казакам» ^,7β.

Поряд із Січчю, яка в роки селянської війни стала надійним приста­нищем для багатьох повстанців, різко загострилися соціальні супереч­ності на Лівобережній та Слобідській Україні. В районі Бахмута, Ізюма, Харкова, Гагам лика і Коломака активізували свої дії гайдамацькі заго­ни. Ознаки невдоволення виявляли солдатські маси. Царські саповники скаржилися Катерині II (серпень 1774 р.) па «крайнюю ненадежность» слобідсько-українських пікінерських полків ^,77.

Під час селянської війни наповнилися новим змістом, чіткішими і визначепішнми стали вимоги та лозунги селянсько-козацьких мас. У міру розвитку подій із сторінок документів О. І. Пугачова та його отаманів поступово зникають вимоги, які відбивали вузькостанові інтереси коза­цтва. Керівник селянської війни крок за кроком піднімався до розуміння необхідності дальшої радикалізації лозунгів, спрямування яких було б співзвучне соціальним настроям інших суспільних категорій населення Росії, в першу чергу— кріпосного селянства. Звертає на себе увагу і той факт, що ряд пугачовських маніфестів, перекладених татарською, араб­ською, персидською, турецькою мовами, адресувався окремим народнос­тям Поволжя, Уралу, та iπ.^,7β Документи, датовані груднем 1773 — січ­нем 1774 р., містять уже прямі заклики знищувати дворян, конфіскову- ватп земельні володіння феодалів і передавати їх до рук трудящих ¹⁷⁹. У найбільш кристалізованому вигляді ідеологічні уявлення селянсько-ко­зацьких мас — учасників повстання, сконцентровані у відомому указі О. 1. Пугачова від 31 липня 1774 р., названому ІЗ. І. Семевським «жалу­ваною грамотою всьому селянському люду» ^,8°. Указ, незважаючи на еле­менти утопії, своєрідно підсумував найважливіші соціально-економічні й політичні вимоги повсталих. У соціальній сфері — ліквідація кріпацтва і конституювання селян у козацький стан, ліквідація податкового гніту та інших повинностей. 13 центрі уваги авторів указу знаходилося питання про землю, яку передбачалося передати тим, хто її обробляє. В докумен­ті містився також заклик до фізичного знищення панівного стану дво­рян ^,8,∙

Укази та маніфести О. 1. Пугачова і його сподвижників у тисячах примірників поширювалися по всій території Росії. Чимало з’явилося їх і на українських землях (Слобожанщина, Запорожжя, південні полки Лі­вобережної України) ^,82. Вимоги цих повстанських документів, очевидно, були аналогічного характеру з тими, що містилися в інших указах керів­ника селянської війни. Співзвучні соціальним настроям пароду, вони за­кликали його до боротьби, жалували вічною «вільністю», обіцяли перемі­ни в усіх сферах суспільно-політичного життя ^ιs3.

Соціальний інтерес трудящих мас до подій селянської війни 1773— 1775 рр. не зменшився і в наступний час. Цьому значною мірою сприяла діяльність «розгласптелів». які продовжували з’являтися і вести агітацій­ну роботу протягом 70—90-х рр. XVIII ст. у південних районах України. Вони поширювали серед селян чутки, нібито О. І. Пугачев живий і не­вдовзі прибуде на Україну, щоб знищувати феодалів, забирати землю і майно поміщиків ^|84. Характерно, що саме в соціальному середовищі цих осіб виникли і поширились чутки про те, що нібито у пугачовському вій­ську знаходились М. Залізняк і навіть С. Палій ^,85. Легендарність цих фактів очевидна. Ллє разом з тим вони красномовно свідчать, що в уяв­леннях народних мас боротьба О. І. Пугачова була невіддільною від ви­звольного руху українського народу під керівництвом С. Палія та М. За­лізняка.

Особливості класової боротьби трудового населення міст та робітних людей. Вклад різних станів населення в антифеодальну боротьбу народ­них мас України був далеко нерівнозначним. Незважаючи на деяку акти­візацію виступів міських низів, досить скромними залишалися їх роль та місце в актах соціального протесту. Па відміну від попереднього часу, ко­ли міські жителі брали активну участь у визвольній боротьбі проти поль­сько-шляхетського панування та за створення своєї держави ¹⁸⁶ в дру­гій половині XVII—XVIII ст. мали місце лише поодинокі спорадичні виступи трудового населення міст. Як правило, його боротьба не виходила за рамки таких форм, як подача скарг та прохані» у гетьмаисько-старіпин- ські її царські органи влади. У цих документах превалюють звичайно вузькостанові вимоги — дозволити займатися винокурінням, обмежити не­помірні земельні апетити козацької старшини і православних монастирів тощо. Окремі прохання мали специфічний характер і вказували на втру­чання старшинської адміністрації в справи місцевих магістратів, призна­чення всупереч волі міських громад війтами осіб — ставлеників козацької старшини та ін.

І все ж, незважаючи на деяку соціальну пасивність міського стану, його значення у розвитку антифеодальних рухів па Україні не слід недо­оцінювати. Трудове населення міст виступало, наприклад, активним учас­ником гайдамацького і опришківського руху, які тривали майже до кінця XVlIl ст. Його представники брали участь у селянських війнах в Росії та інших великих повстаннях. Особливо помітна роль міських низів у ро­ки боротьби проти іноземних поневолювачів. В умовах інтервенціоніст­ських дій польсько-шляхетських (друга половина XVII ст.) і шведських (початок XVlII ст.) феодалів, коли класова боротьба зливалася з націо­нально-визвольною, політична активність міського населення істотно зро­стала. Глибоку класову й етнічну самосвідомість виявили мешканці IIe- дрнгайлова. Тернів, Зінькова, Веприка, Опішні, Коломака, багатьох інших міст і містечок Лівобережжя й Слобожанщини. Спільно з російськими ратними людьми вони зі зброєю в руках виступили проти війська швед­ського короля Карла XII, сприяли його розгрому і зриву основних страте­гічних планів.

Епоха пізнього феодалізму викликала до життя цілий ряд соціальних явищ, які вже не відповідали класичному зразку організації середньо­вічної структури суспільства. Розвиток мануфактурного виробництва й виникнення інших промислових підприємств із значною як на той час технічною оснащеністю зумовлювали появу соціальних категорій населен­ня, основний рід занять яких полягав у забезпеченні виробничого про­цесу на створюваних фабриках і заводах. У XVlII ст. на арену класової боротьби вперше виходить передпролетаріат — соціальний тип трудящого, який являв собою вже продукт «нового періоду історії», зв'язаного з формуванням і розвитком капіталістичного укладу. В досліджуваний час передпролетаріат України робив лише перші кроки. На цьому етані він був все ще зв’язаний тисячами ниток економічного, побутового і правово­го характеру з селянством. Звідси в багатьох випадках однакові форми і методи боротьби, стереотипні з селянськими масами вимоги і лозунги.

Мирні методи боротьби (подача скарг і прохань, втечі тощо) показу­вали всю ілюзорність сподівань робітних людей на вирішення їхніх со­ціально-економічних проблем з боку органів державної влади, які лише іноді шили на окремі поступки та поліпшення умов праці. Трудящі маси крок за кроком піднімалися до розуміння необхідності боротьби іншими методами — гострішими і ефективнішими. Більш високу соціальну актив­ність проявляв насамперед передпролетаріат великих підприємств, на яких працювали тисячі вільнонайманих майстрів і приписних селян, з певними традиціями боротьби проти власників. На таких фабриках і заводах уже почало складатися ядро робітників, професійні заняття яких були виключно пов’язані з промисловим виробництвом.

Одним з перших в історії боротьби робітних людей України був ви­ступ солеварів Горських і Бахмутських соляних заводів у 1765 p.^lδ7 Це був стихійний акт соціального протесту проти експлуатації та утисків з боку адміністрації підприємства. Однак його значимість переоцінити важ­ко. Вперше з часу своєї появи робітні люди відмовилися виконувати повинності й розпочали страйк (вважаємо, що така кваліфікація право­мірна і відповідає змісту та спрямуванню цього виступу). Не менш важ­ливим моментом, який характеризує цю подію, була спроба запровадити елементи організації. Особою, навколо якої згуртувалися страйкуючі, став Борис Андреев — потомствений солевар, людина, що добре знала специфіку роботи і настрої своїх товаришів.

Нові тенденції, які простежуються в розвитку класової боротьби робітних людей України у XVIII ст., особливо рельєфно виявилися під час масових заворушень на Глушківській суконній мануфактурі (1797— 1798). На першому етапі заворушень (червень — грудень 1797 р.) бо­ротьба передиролетаріату підприємства велася легальними методами (по­дача скарг), і його вимоги мали в основному економічний характер (ви­плата заробітної плати за попередні роки, зменшення адміністрацією гро­шових і натуральних поборів тощо) ^l88. З січня 1798 р. ситуація на ману­фактурі різко ускладнилась. Боротьба робітних людей вступила у новий етан, який характеризувався більш зрілими організаційними формами та яскраво вираженою соціальною спрямованістю. Працівники підприємства висунули з свого середовища повіреного Петра Слюсарєва, який взяв на себе обов’язки управителя фабрики. Звертає на себе увагу той факт, що керівник страйку прагнув налагодити зв’язки із селянськими масами навколишніх районів ^,89. В результаті агітаційної роботи ГІ. Слюсарєва за­ворушення в січні — лютому 1798 р. охопили Путивльський і Суджанський повіти, спостерігалася тенденція до їх поширення на інші губернії Ліво­бережної та Слобідської України.

Участь робітних людей у класовій боротьбі на Україні не обмежува­лася лише виступами та заворушеннями на окремих підприємствах. Діа­пазон їх соціального протесту проти феодально-кріпосницької дійсності, експлуатації й безправ’я був значно ширшим і різноманітнішим. Вони брали участь у селянських війнах, вступали до гайдамацьких загонів та ін.¹⁹⁰ Робітні люди стали тим соціальним елементом, який надавав роз­різненим, стихійним виступам селянських мас елементи організованості і свідомості.

Всі народні повстання доби феодалізму були придушені панівним класом. Основоположники марксизму-лепінізму визначили основні причи­ни поразок і невдач середньовічного селянства — його територіальну і су­спільну роз’єднаність, превалювання в народних рухах стихійності й ло­кальності ^,91. Соціальна природа селян як класу дрібних виробників пе­решкоджала їм до кінця зрозуміти завдання та перспективи боротьби з феодалами, зумовлювала наявність у свідомості безпосередніх виробників численних нашарувань релігійних та монархічних ілюзій. Разом з тим, незважаючи на феодальну реакцію, яка наступала після розгрому тих чи інших виступів, їх значення в суспільній еволюції було величезним. Кла­сова боротьба у всіх її формах і проявах справляла помітний вплив на політику панівного класу, змушувала його маневрувати, йти на окремі поступки і навіть реформи. В ході класової боротьби селянства зростала його суспільна самосвідомість, кристалізувались його соціальні уявлення і погляди, формувалася система ідей вже на вищому рівні — ідеологічно­му. Великі збройні повстання давали помітний організаційний досвід, вміння об’єднуватися не лише в межах окремого села, а й в значно шир­шому територіальному масштабі. Нарешті, об’єктивне значення класо­вої боротьби полягало у тому, що вона, будучи однією з основ форма­ційного розвитку історії, розчищала шлях до більш високих форм суспіль­них відносин, виразником яких виступала нова етносоціальна спільність — буржуазна нація.