1. СОЦІАЛЬНА СУТЬ І РОЛЬ ЦЕРКОВНО-РЕЛІГІЙНОЇ ІДЕОЛОГІЇ В ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ ФЕОДАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА НА УКРАЇНІ

Вплив соціальних концепцій церкви та православної конфесії на соціальну іі етнічну самосвідомість народних мас. У феодальному суспільстві знач­ний ВПЛИВ на суспільну СВІДОМІСТЬ, суспільно-політичне /KHTTя в усіх його проявах, культуру і політику справляла релігія.

У період формування і консолідації української народності церковно- релігійні доктрини, поряд із суспільно-політичними й правовими концеп­ціями, в яких відображалися корінні інтереси панівного класу, становили основу феодальної ідеології. Церковно-релігійна ідеологія являла собою теоретичний рівень релігійної свідомості. Разом з тим вона найтіснішим чином була пов'язана з релігійною психологією. Узагальнення церковних ідеологів не обмежувалися рамками вчення церкви, християнської моралі. Тією чи іншою мірою вони екстраполювалися на політичну й правову сфери суспільного буття.

Населення українських земель виступало об’єктом релігійної ідеоло­гії православної й католицької церков, а також зазнавало ідеологічних впливів з боку социніапства, кальвінізму та інших релігійних течій. Про­те найміцніші позиції па Україні мали православ’я і католицизм. Якщо католицька (а також уніатська) церква була тим важливим знаряддям духовного впливу на народні маси, за допомогою якого польсько-литовські феодали й папський Рим намагалися здійснити свої експансіоністські плани щодо східнослов’янських земель, то православна церква виступала в ролі конфесії поневоленого українського народу, що боровся за своє визволення.

Після загарбання в 40—70-х роках XlV ст. більшості півдепнорусь- кнх земель Польським королівством та Великим князівством Литовським політичне становище православної церкви помітно ускладнилось, оскільки правлячі кола феодальних Польщі та Литви орієнтувалися у своїй полі­тиці па католицизм, а не на православ'я.

Разом з тим ортодоксальні концепції православної церкви, іцо, як ві­домо, продовжувала залишатись великим феодальним власником, відзна­чалися непослідовністю і суперечливим характером. Значне місце у них відводилось освяченню монархічної влади й обгрунтуванню політичних та економічних прерогатив церкви в рамках існучої державної системи. Соціальна концепція церкви — один з найсуттєвіших компонентів її ідео­логії — найбільшою мірою відповідала інтересам українських, польських та інших феодальних власників, оскільки сприяла зміцненню їх влади над українськими селянами. Незважаючи на наявні розбіжності в догма­тиці та політичній орієнтації, православна й католицька церкви висту­пали надійною ідеологічною опорою панівного класу.

Церковно-релігійна ідеологія в тій її частині, яка стосувалася соці­альних питань, відігравала роль своєрідного соціального регулятора, що послаблював здатність феодально експлуатованих трудящих мас до бо­ротьби за свої класові інтереси й затуманював розуміння ними своїх справжніх потреб. На цю обставину звертали увагу класики марксизму- леніпізму ².

Стрижньовою віссю соціальної концепції церкви на українських зем­лях в XIV — першій половині XVII ст. була проповідь класового миру, освячення феодальної експлуатації та панування. У творах церковно-учи­тельної літератури, які широко побутували па Україні в цей період і проповідувалися духовенством з церковних амвонів, активно культивува­лися такі стереотипи соціальної поведінки, як класова терпимість, непро­тивлення злу насильством.

Духовно пригніченій, пригнобленій жорстокою експлуатацією люди­ні навіювались найнесимістичніпіі думки щодо будь-якої можливості змі­ни існуючих суспільних порядків. Натомість пропонувалося тукати втіху в релігії, що обіцяла винагороду за страждання у потойбічному світі: «О убозии и грешниц, како земными мучители томнми... Аще бы было погибнути вам казпию их не угодившие им, то не бы ли лучше единому богу работати?» ^s.

Підневільне становище народних мас зображувалося церковними дія­чами за цілком природній, богом установлений і освячений порядок. «Че­ловек бедный убогий,— писав автор твору «Ключ царства небесного» (1587),— который от працы рук своих и в поте лица мусит ястн хлеб свой и с тоеж працы и поту мусит досыть чинити и давати пану што ему розкажут. Звыкл был от предков своих отдавати, што належало богу, и што належало папу» ⁶.

Церква, що завжди стояла на сторожі інтересів панівного класу, го­стро засуджувала антифеодальні виступи народних мас, оголошуючи їх найтяжчим гріхом.

Однією з провідних суспільно-політичних ідей православної церкви було обгрунтування богоданості державної влади. Свідченням цього є, зокрема, ухвали церковного собору у Новогрудку (1415), на якому ве­ликий князь литовський Вітовт схилив єпископів до поділу руської ми­трополії. IIa цьому соборі були присутні впливові ієрархи православної церкви України та Білорусії — єпископи полоцький, чернігівський, луць­кий. ВОЛОДИМІїрСЬКИЙ, перемишльський, смоленський, XOJlMCbKIlif і туров- ський. Всі вони, як випливає із соборної грамоти, грунтувалися на ціл­ком визначених ідеологічних засадах, що зводились до возвеличення особи великого князя й обгрунтування богоданості його влади: «...яко правый истинный великий князь... сбра вси князи литовских и русских земель и иных стран, елико суть ему покоренн богом» ⁸.

Вище православне духовенство, яке зібралося на Иовогрудський со­бор, намагалося підкреслити свій статус як найголовнішої ідеологічної опори великокнязівської влади. Ця ідея яскраво відбилася у спробах цер­ковників зобразити себе носіями «божественної благодаті» («по благо­дати данной нам от святого духа») і вивести звідси правомірність своєї духовної влади: «...имамы власть, яко апостольстии ученицы... аще свя­жем на земли, будеть связан на небесах... аще разрешим на земли, будет разрешен на небесах». Тому всякі дії великого князя, освячені церковни­ми ієрархами, видавалися ними за незаперечну істину ⁹.

Діячі православної церкви послідовно добивалися юридичного уза­конення таких самих прав і привілеїв, що й католицьке духовенство.

Православна церква на українських землях у XIV — першій полови­ні XVil ст. в ідеології, церковному праві, обрядах та інших сферах цер­ковного життя зберігала багато рис, започаткованих ще в давньоруський період. Зокрема, живильним середовищем для соціальної концепції право­славних ідеологів на Україні виступали давньоруська церковна традиція й ідеологія. Так, уже давньоруські церковники гостро засуджували соці­альний протест поневолених народних мас і закликали пануючий клас до жорстокої розправи з так званими розбійниками. «Живяше же Воло- димер в страсе божьи,— писав літописець,— и умножишася зело разбоеве, и реша єпископи Володи.меру: «се умножишася разбойники; почто не казниши их?» Он же рече им: «боюся греха». Они же реша ему: «ты 14 o-ιow ₄₁₇ поставлен еси от бога на казнь злым, а добрым па милованье; достоить ти казнити разбойника, но с испитом». Володнмер же отверг виры, нача каз­нити разбойники, и репіа епископы и старци: «рать мпога; оже вира, то на оружьи и на коних буди» ”. В конкретно-історичних умовах періоду Київської Русі заклик до застосування смертної кари проти «розбійни­ків» об’єктивно був спрямований не лише на подолання патріархальних звичаїв, за якими уладиювалися карні злочини, а й мав на меті покласти край антифеодальній боротьбі.

Як відзначав академік В. Д. Греков, християнство, що прийшло на Русь із Візантії, зрештою виявилося не візантійським і не римським, а руським.

Очищення церкви від рецидивів язичництва хвилювало також пра­вославне духовенство українських земель у розглядуваний період. Широкі народні маси були далекі від розуміння догматичних тонкощів християн­ства. Релігійно-містичний бік світогляду народу реалізувався в обрядово­му боці православної релігії. Останній набув певного етнічного забарв­лення, оскільки в обрядах акумулювалися народні уявлення, повір’я, передсуди, знаходили відображення характер господарської діяльності на­родних мас та світоглядні засади безпосередніх виробників. Досить яскра­во це ілюструє лист супрасльського архимандрита Сергія до київського митрополита Макарія (близько 1536 p.). В ньому зверталася увага на ве­ликі відступи від канонів православної церкви «тут в Литве и па Руси» ^u. Зокрема, йшлося про те, що «ни часов и навечерниц по тутошнему обы­чаю не токмо в окрестных, но и в сборных церквах в все годище водле повинности, яко типик повелевает, кром четыредесятницы, чести не зна­ють.. и мяса и хлебы у церквах посвещають, и внутрь святого олтаря не- ции и мясо, и сыры, и хлебы, и овощие всякое, и медовину, и оловину вносят, и животная скот во освященные храмы некогда пущають. А то крепко в святых правилах отречено и запрещено... а по тутошнему обы­чаю о том не радят, а ни того знають, а ни хотять знати» ^,s.

Обряди православної церкви, переломлюючись через світоглядні уяв­лення народних мас, обростали елементами язичництва і міцно входили в побут місцевого українського населення. Так, православні ієрархи без­успішно намагалися не допустити «того межи посполитыми людьми, же- бы с посвящения... брашен ¹⁶ не волхвовали и чаров не плодили, яко о том слышится» ^,7.

Народне трактування обрядового боку православ’я істотно дефор­мувало канони православної церкви, пристосовувало віру відповідно до потреб практичної діяльності безпосередніх виробників. Це рельєфно про­явилося в одній з грамот київського митрополита кіпця XVI ст., у якій обгрунтовувалася необхідність строгого дотримання канонів візантійської церкви: «...иж в епископпях митрополии нашей найдуются по местах и селах мпогии обычаи и беззакония, противные вере... носят до церкви хле­бы и мяса посвящати, и, взявши в домы своя... уживают» ^,8. До церкви

приносили також страви типово української кухні — пироги й варени­ки ^l9. Отже, народний струмінь накладав помітний відбиток на православ­ну обрядність, пристосовуючи її до повсякденних уявлень і світоглядних понять широких народних мас. Все це сприяло формуванню певних стій­ких стереотипів соціальної психології, властивих українській народності як продукту розвитку феодальних суспільно-економічних відносин.

Православна церква па Україні спиралася на давньоруське церковне право. Так, дія статуту князя Ярослава про церковні суди (склався у XI-XII ст.) мала реальну силу і в більш пізній час на українських зем­лях. У грамоті великого князя литовського київському митрополитові Іосифу (1499) зазначалося: «мает митрополит Иосиф и по немъ будучий митрополиты и вси епископы, которые жъ под митрополею Киевскою, су­дити и радити и всп дела духовные справовати християнъство грецького закопу подле тых правъ вынису того свитка Ярославля на вечъные ча­сы» ²⁰.

Давньоруські традиції в галузі церковного права особливо помітно виступали в кормчих книгах. Наприклад, волинський ізвод руської корм- чої, який містив також устав князя Володимира, був широко розповсю­джений па Україні і в Білорусії в XVI—XVII ст.²¹

У давньоруський період церква набула такої організаційно-ієрархіч­ної структури, основні принципи якої збереглися згодом у Російській дер­жаві, а також на Україні і в Білорусії, які потрапили під владу Речі Пос­политої. Так, церковна організація у Великому князівстві Литовському була тотожна київській. Для неї був характерний поділ на архієпископі! та єпископ ії, аналогічний давньоруській церкві. В цілому ж повне під­порядкування православної церкви державнії! владі Великого князівства Литовського консервувало церковну структуру і не сприяло її розвитку, а також обмежувало участь ієрархів церкви в політичному житті ²².

Церква за часів Київської Русі фокусувала свою ідеологію на давньо­руську народність. Звідси, зокрема, прояви релігійної нетерпимості до «іноязичииків»: «А с некрещеным, или иноязычникомъ. или от нашего языка некрещенъ боудеть, пи ясти, ни пити с нимъ, дождеже крестится. А ведаа кто ясть и пиеть, да боудеть митрополитоу въ вине» ²³. Давньо­руська церковна ієрархія обгрунтовувала ідею, згідно з якою етнічні зем­лі Русі є князівською вотчиною. Під час захоплення угорськими феода­лами Галичини (1188-1189) митрополит Никифор закликав князів до боротьби з «іноплеміиниками» заради збереження їх класових інтересів: «Молвяшете бо и митрополиті» Святославу и Рюрикови: «се иноплемен­ницы отъяли отчину вапно, а депо ви бы потрудитися» ²⁴.

Отже, основним об’єктом церковно-релігійної ідеології на Русі були насамперед трудящі народні маси, а також феодальна верхівка. Ця тра­диція православної церкви збереглася і в період, коли на основі єдиної давньоруської народності сформувались і розвинулись російська, україн­ська і білоруська народності. В кінці XlV — на початку XV ст. (в цей час відбувався процес формування складових ознак української народності) віросповідний фактор виступав одним з важливих атрибутів етнополітич- ної визначеності українського етносу. Одночасно він свідчив про тісні зв’язки його з російським та білоруським етносами. Симптоматичною у цьому відношенні була заява великого князя литовського Вітовта, який, переслідуючи певні політичні цілі н бажаючи заручитись підтримкою на­селення українських земель, проголошував: «...мы, хотячи, штобы ваша вера не меншала, пе угибала, и церквам вашим строение было, учинили есмо так митрополита, збором, па киевскую митрополию, штобы русская честь вся стояла па своей земли» ^2δ. Звідси видно, що українці, так само. як росіяни і білоруси, глибоко усвідомлювали свою належність до пра­вослав’я.

Боротьба православної церкви проти католицизму й уніатства та її вплив на етнічну самосвідомість українського народу. Католицька церква почала зміцнювати свої позиції на Україні вже в XIV ст. Так, у 1345 р. па західноукраїнських землях був створений католицький місіонерський округ — Руський вікаріт, до якого входили Львів, Городок, Коломия, Сня­тии, Чернівці, Хотин та інші міста²⁶. Тут оселилися монахи ордену фран­цисканців, що готували грунт для подальшої експансії католицизму па українські землі.

Після Кревської (1385) і Городельської (1413) польсько-литовських уній католицька релігія швидко поширюється серед литовських феодалів. Одночасно посилюється наступ католицизму на українські землі Велико­го князівства Литовського. У 1428 р. було відкрито католицьку єпископ­ську кафедру в Луцьку. В першій половині XV ст. католицькі єпископ ії існували також у Києві та Володимирі²⁷. На початку XV ст. було скасо­вано Галицьку православну єпархію, а всі її володіння перейшли до створеного в 1414 р. католицького архіепископства у Львові²⁸. Еконо­мічна могутність католицької церкви на Україні зростала дедалі біль­ше ²⁹.

З посиленням експансії католицизму на українські землі загострю­валась ідеологічна боротьба між православною і католицькою церквами. Взаємні звинувачення православних і католиків в пеістинності тих чи інших релігійних догматів і церковного вчення виходили за рамки власне теології. В конкретно-історичних умовах України XlV — першої полови­ни XVII ст. захист українським населенням своєї конфесії часто йшов у руслі національно-визвольної боротьби. При цьому позиція православної ієрархії в суспільно-політичному русі в ряді випадків була непослідовна, половинчаста. Верхівка православної церкви нерідко орієнтувалася на визькокласові інтереси тих світських і духовних можповладів, які не мислили свого існування без панування польських і литовських феодалів. Що ж до католицизму, то він виступав ідеологічним прапором у руках польських феодалів, які намагалися позбавити український народ влас­ної культури, назавжди обірвати духовні узи, що з’єднували три братні народи — російський, український і білоруський.

Шляхетські ідеологи католицизму розробили теорію, за якою Поль­ща оголошувалася оплотом християнського світу. Ця теорія сприяла закріпленню релігійних елементів у політичній культурі шляхетства і ві­діграла помітну роль у розпалюванні релігійної ворожнечі у Речі Поспо­литій. Завдяки їй утверджувався ідеал «справжнього» польського шлях­тича як християнського лицаря, що випливає, зокрема, з творів таких адептів католицизму, як Петро Скарга, Петро Грабовський. Йосип Bepe- щпнський. У XVII ст. теорія католицького месіанства Польщі була допов­нена ідеєю сарматизму. Так, Мартин Пашковський доводив право поля- ків-сарматів па землі пад Окою, Волгою і Доном, а Самуїл Твардовський закликав здобути Туреччину, Болгарію й Македонію³⁰.

Питання релігійної політики па захоплених феодальною Польщею українських землях здавна привертали увагу королівської влади. Праг­нучи політично ізолювати загарбані території, польський король висунув перед константинопольським πaτpiapxoxt Філофеєм вимогу про створення окремої Галицької митрополії (середина XIV ст.). У разі невиконання цієї вимоги король погрожував насильним покатоличенням українського населення: «Придет... нужда крестить руссов в веру латинов». У 1351 р. в Константинополі відбувся церковний собор, який ухвалив створити Га­лицьку митрополію з чотирьох єпархій ^3,.

Католицька церква була провідником політики Ватікану, який дома­гався поширення свого впливу на східнослов’янські землі. Спираючись на вчення про теократію (центральне місце в ньому займала теорія про єдиного пастиря у християнській церкві), католицькі ідеологи обгрунто­вували верховенство папи римського над усіма християнами і необхід­ність підпорядкування православних його духовній владі. Ще у 1439 р., скориставшись скрутним політичним становищем Візантії, папський Рим домігся укладення унії грецької православної та римської католицької церков. Однак ця унія виявилась мертвона родженою, оскільки не дістала підтримки серед православного населення, в тому числі й на Україні. Ра­зом з тим ідея церковної унії знову набула великої політичної ваги в Ре­чі Посполитій у другій половині XVl ст. Активізувалась діяльність пред­ставників католицького духовенства щодо забезпечення ідеологічного об­грунтування акту унії, що готувався. Так, у 1577 р. була надрукована (в 1590 р. перевидана) книга Петра Скарги «О единстве церкви божией», в якій він намагався дискредитувати православ’я, показати хибність по­зицій православної церкви з питань християнської релігії й переконати населення українських та інших східнослов'янських земель в доцільності и невідворотності переходу під владу папи римського ³².

Ієрархи православної церкви в особі єпископів луцького і Острозь­кого Кирила Терлецького та вол оди мирського і берестейського Іпатія По- тія, нехтуючи традиціями населення українських земель, у листопаді 1595 р. відбули до Рима, де й було укладено угоду про унію православної і католицької церков. Папа обіцяв «все церемонне и обрады» православ­ної церкви залишити недоторканними ³³.

У травні 159G р. король Сигізмунд III надав підтверджувальну жа­лувану грамоту Кирилу Терлецькому на луцьку і острозьку єпископ і ю, вперше фактично визнавши його статус як уніатського ієрарха ³⁴. Тоді ж він офіційно звів насадження унії в ранг державної політики: «...якож пануючи нам.,.в коруно Полской и великом князьстве Литовском... до того есмо умысл наш склонили, якобы люде релин Греческое... до пер- шое и старожитное едности с костелом вовъшехным католицким римским, под послушенство одного зверхпого пастыря, приведены были». Цим же маніфестом наказано митрополиту Михайлу Рогозі скликати у Бресті цер­ковний собор для прийняття унії³⁵.

Католицьке духовенство заповзято виступило на захист рішення Брестського собору 1596 р. про унію католицької і православної церкви. У новому творі Петра Скарги «Берестейський собор і його оборона» (1597) підводилося ідеологічне обгрунтування акту унії й верховенства папи римського у справах християнської релігії, а також історичної не­минучості унії, яка, мовляв, є благом. «Пе утекайте от згоди,— писав він,— бо єсть не толко не хрпстияпьское, але ани поганьское, ани розум­неє серпа. Нет так глупых па свете, апп так диких людей, которые бы пе видели, иж добре их задержанье всего щастья (и благословепьства) их на згоде и едности умыслов зависло» ³⁶. Автор пробував вихолостити один з основних аргументів противників унії — посилання на те, що пра­вославна релігія це віра предків. Він твердив, що, прийнявши уніатство, православні зміцняться у вірі, очистяться від єретичних збочень і при цьому збережуть свої традиції. «Мовите: «пе хочем продков наших на- божепьства отступовать, ани веры повое ставить»,— писав П. Скарга,— А хто вам кажетъ або радить? Азаж вас до новое веры и новое евангелии ведем? Азаж што в церквах ваших отменить радим? IIe радим, и о він ем веру старых отцов ваших и наших змоцпить, и од ересий и блудов повых греков оборонить хочем!» ³⁷

Католицькі ідеологи небезпідставно розраховували на розкол право­славного духовенства пропагандою заманливих для духовних феодалів перспектив прийняття унії, зокрема розширення привілеїв православним церковникам: «...найде у них (світських можновладців.— Ред.) такую ласку и милость, якую католицы у добрых детей мають» ³³.

Політика насадження унії на Україні, однак, не приносила бажаних результатів її організаторам. Переважна більшість населення україн­ських, а також білоруських земель Речі Посполитої продовжувала спові­дувати православ’я. Сучасник, папський нунцій Ян де Торрес, змушений був констатувати у своєму звіті перед Ватіканом (1622), що «навіть не­можливо висловити, як руський народ ненавидить латинників. Ця ііого ненависть доходить до такої міри, що, побачивши.читинського ксьондза, вони плюють на землю з жаху і з огидою. Ось чому не багато русинів приєднується до унії і чому виникають більші труднощі у наверненні їх, ніж лютеран і кальвіністів» ³⁹. Оцінюючи суспільно-політичну ситуацію, яка склалася на Україні па початку 20-х р. XVII ст. у зв’язку з насиль­ним запровадженням унії, Ян де Торрес підкреслював велику небезпеку для інтересів Ватікану з боку українського козацтва, яке твердо підтри­мувало православ’я. Завдячуючи їхній рішучій підтримці, єрусалимський патріарх Феофан зміг відновити на Україні православну ієрархію (1620). IIa думку папського нунція, така «зухвалість» і «безкарність» дій Феофа­на стала можливою лише «з огляду па козаків, які відзначаються не­стримною запальністю в справах, що торкаються релігії» ⁴⁰.

Верхівка уніатів активно проповідувала ідею унії серед широких мас населення українських земель. Так, у «Зверненні до єдності католицької народу руської, релігії грецької з костьолом римським» (1629) ⁴¹ —творі уніата Іосифа Рутського — вмотивовувалася необхідність об'єднання пра­вославної й католицької церков. Уніатська ієрархія плекала амбіційні плани поширення унії на всі східнослов’янські землі. Наприклад, уже в 1598 р. у листі уніатського єпископа Іпатія Потія до князя Костянтина Острозького йшлося про те, «абы не одно тутошнее папство, але и москов­ское, а што большого — и вси патриархове и трекове посполу до тое ед­кости (унії.— Ред.) приступили» ⁴². Серед аргументів, якими уніати опе­рували для виправдання свого відходу від православ’я, були посилання на ухвали Флорентійського церковного собору 1439 р.⁴³

Відразу ж після Брестського собору 1596 р. православна церква роз­почала богословсько-догматичне й ідеологічне спростування уніатства. Так, у «Відповіді клірика Острозького І паті ю Потію» та «Історії про роз­бійницький Флорентійський собор» (1598) гостро засуджувалася й роз­вінчувала сама ідея унії, як суперечила корінним інтересам населення українських і білоруських земель ⁴⁴.

З метою обмеження соціальної бази уніатства па Україні православ­ні богослови пропагували переконливу, як за середньовічними уявлення­ми, теорію про відсутність юридичних підстав для існування уніатської церкви: «Тоеж и о тых митрополитех и єпископах розу мети, которых в Берестю ексархове патрияршескии з своим собором зложили и выклялп. Λ же в церквах материалных, и на маетностях седят, то от могусчва вла­стителям мирских мают, а не ведлуг канонов святых соборов, апе за вез- ванем от клиру духовного и люду правоверного, и не суть правдивыми єпископами, але violeπti invasczes, интрузове, и таковыми, яковыми под час Арианской, Евтихианской, иконоборческой ереси седели на престолах в Греции» ⁴⁵.

Богословсько-догматичні викладки православного духовенства, спря­мовані проти католицизму й уніатства, полягали у возвеличенні право­славної церкви, обгрунтуванні її споконвічних прав на єпархії східно­слов’янських земель, неправомірністі зазіхань на них папської курії. «Ро­син не была и не есть eιιapxπeιo папежа и костела Римского,— писав автор «Палинодии»,— але патриарха Константинопольского. А канонами соборов вселенских н поместных есть варовано, абы один в другого епар­хию не втручался и оной не поседел под утраченем достоенства и власной епархии» ⁴⁶.

Підтвердження цьому ідеологи православ’я шукали в історичній на­ступності ідеології православної церкви на Україні з давньоруською тра­дицією, спільних коренях сучасного їм православ’я з церковним вченням періоду Давньоруської держави. Чітко окреслених форм набула ідея пере­ваги православ’я над католицизмом. А на доказ висувалося твердження, що з християнізацією Русі давньоруська народність стала носієм «істин­ної» християнської релігії. Теорія християнського місіонерства право­славної церкви виражалася за формулою «иж на месце отпадших латин- ников (прийшли.— Ред.) народы росскии» ⁴⁷.

Ідеї наступності давньоруських віросповідних традицій у практиці православної церкви на Україні, спільності православної віри для схід­нослов’янських народів, їх духовної близькості набували все більшого поширення серед широких верств населення українських земель. Особли­во помітним це стало напередодні визвольної війни 1648—1654 рр.⁴⁸

Ідеологічна боротьба православної церкви з католицькою та уніат­ською церквами помітно активізувалася після відновлення на Україні православної ієрархії. Нові ієрархи православної церкви, більшість яких були вихідцями з дрібної шляхти й мали тісні зв'язки із козаками та братствами, наприклад, митрополит Іов Борецький, рішуче виступали проти релігійних утисків місцевого населення. Про це свідчить, зокрема, поява в 20-х р. XVI ст. таких творів, як «Протестація», «Supplikatia», «Justi f і касі a inewinio£ci» Іова Борецького; «Verifikacia niewinnosci» Me- летія Смотрицького. Ширшою стала пропаганда ідеї єдності походження східнослов’янських народів, виразнішою — орієнтація православної церк­ви на Російську державу ⁴⁹. В такому контексті ідеологічна боротьба пра­вославної церкви з католицизмом і уніатством перепліталася із напрям­ком визвольної боротьби українського народу.

Обгрунтування православним духовенством монополії церкви у сфері релігії в період зародження на українських землях реформаційних і гума­ністичних ідей. У середині XVI — першій половині XVII ст. на україн­ських землях набувають певного поширення ідеї реформації та гуманізму. Реформаційний рух своїм вістрям був спрямований проти католицької церкви (відповіддю на нього стала хвиля контрреформації, яка спря­мовувалася Ватіканом). Православна церква також вела боротьбу проти реформаційних ідей. Ортодоксальні православні церковники дедалі біль­шу увагу приділяли обгрунтуванню монополії духовенства в питаннях, що стосувалися богослужіння, тлумачення «Святого письма», розвитку освіти.

Намагаючись зміцнити свої позиції і вплив на духовпе життя су­спільства, православне духовенство насаджувало думку, що єдино істин­ним є лише церковно-релігійне вчення. Найменші відступи від нього рішуче відкидалися. Ще на соборі православного духовенства у Вільно (1509) було прийнято догмат щодо пріоритету церковників у сфері тлу­мачення «Святого письма». Монополія духовенства в цьому питанні ви­знавалась повного і незаперечною: «Правил божественных мирским людем не подобает в себе держати, занеже держаще пх мирскьш люди, пев которых делех закон презирают, и пастирей своих прослушаются... Лще ли хто будет держати, таковый будут в отлучении церковном, доне- же их оставят». Собор прийняв також ухвалу, спрямовану на обмеження впливу світських феодалів па церковні справи, що відбилось у постулаті про обов’язкове висвяченния священнослужителів на посаду вищими ієрархами: «Л который священник по повелению князя, или боярина, оучнет в церкви священствовати, без нашего благословения, таковый поп по правилом, да будет чюжь своего сана» ⁵⁰.

Православне духовенство обгрунтовувало й виключне право церкви на відправлення релігійного культу, що в першу чергу спрямовувалось проти представників братського руху міщан, які виявляли дедалі біль­ший інтерес до конфесійних справ. Так, В. Суразький, автор книги «О единой истинной православной вере», гнівно засуджував усіх, хто, іг­норуючи церкву, збиралися на богослужіння «в посполитых домех, яко проклятые еретицы» ^5,.

Церковники вмотивовували особливий статус церкви як основного і єдиного ідеологічного інституту, який займається справами духовного «спасіння» віруючих. Вони возвеличували церкву як найвищу духовну інстанцію, що, нібито, підноситься над всіма верствами суспільства: «о правил святых апостол, святых се дм и соборов... обладающе иерея: да не обладает его ни кто ж от простых людей, точню церковь великая облада­ет; и тако, но закону от простых же людей ни княз, ни убог да не обла­дает виктож иерея» ⁵².

Обгрунтовуючи примат віри над світськими знаннями, церковно-ре­лігійні теоретики підкреслювали тлінність земного життя, фальшивість усяких поглядів, що виходили за рамки вчення церкви, неспроможність людського розуму осягнути абсолютну істину. Таким твердженням пев- пою мірою дисонували погляди, в яких обгрунтовувалась необхідність внутрішнього споглядання і самопізнання, оскільки вони нівелювали роль церкви в справі духовного «спасіння» віруючих. Наприклад, подібно до Кирила Транквіліона-Ставровецького, який у «Зерцалі богословії» (1618) торкнувся проблеми самопізнання, великого значення самоаналізу, спря­мованого на пізнання суб’єктом своєї істинної сутності і сенсу буття, на­давав Захарія Копнстепський. Він писав: «Мнозн многая сводят, самих же себе не знают; бо некоторый мают ведомость около живиолов, яко фило­софе, другий ведомость комплекснії, яко лекарове, иным о телах небес­ных, яко астрологове, иныи зась о справах месцкпх, яко юристове, але о самих собе ведомости не мают, то есть пожиточнеє самого себе познано барзей мело бы ся мети з уважена смерти, а ниже ли з везрепя частого на книги... до познания своей подлости проз пам’ять смертную человек приходит» ⁵³. Висловлений у такій формі 3. Копистепським заклик до са­мопізнання так чи інакше віддзеркалював ренесансно-гуманістичний ін­терес до світу окремої індивідуальності та її покликання.

Православні ієрархи в пошуках шляхів посилення впливу церкви на народні маси українських земель дедалі частіше апелювали до місцевих культурних, історичних та релігійних традицій. З метою обгрунтування переваги православ’я над іншими релігіями вони зверталися не лише до «благочестя» константинопольських патріархів, а й до місцевої церковної історії, релігійних переказів. Так, у першій половині XVH ст. набуло по­ширення сказання про католика, який зухвало кепкував із «святинь» Києво-Печерського монастиря. За сюжетом сказання, цей святотатець врешті-решт пройнявся благочестям місцевих святих і відтоді почав по­всюдно прославляти «святих иечарских угодников» ⁵⁴.

V цеп же період православне духовенство нерідко розписувало різні «чудеса», безпосередньо пов'язані з культом місцевих святих. Наприклад, завдяки старанням Петра Могили народилося сказання про чудесний по­рятунок від загибелі козаків, що поверталися з військового походу. Ав­тор недвозначно давав віруючим зрозуміти, що під час бурі на морі козацькі човпи були врятовані тільки завдяки заступництву київських святих — печорської Богородиці та архістратига Михаїла. II. Могила популяризував також чудодійну силу «святих» мощей Києво-Печерського монастиря, які нібито зціляли різні недуги, тощо ^δ5.

Таким чином, соціальна концепція православної церкви, суть якої зводилася до проповіді класового миру, освячення феодального ладу і приборкання антифеодальних виступів пригноблених, об’єктивно сприя­ла зміцненню феодальних відносин.

Помітний вплив на ідеологію православної церкви мали давньорусь­кі конфесійні традиції. В обрядовому аспекті православ’я, що зберігало елементи давньоруської традиції, відображалися звичаї, перекази, перед­суди, характер господарської діяльності, властиві українському етносу.

Питання про віросповідання населення українських земель мало по­літичний характер. Спільність походження, близькість мови, культури, звичаїв, постійні контакти росіян, українців і білорусів у різних сферах господарського і суспільного життя доповнювалися таким важливим для феодальної епохи фактором, як усвідомлення народними масами конфе­сійної єдності. Боротьба проти ідеології католицизму й уніатства знач­ною мірою відповідала тенденції визвольного руху на Україні.

У середині XVI — першій половині XVII ст. активізувалася розроб­ка православними церковниками теорій, спрямованих на нейтралізацію впливу реформаційних і гуманістичних ідей, що поширювалися в цей час па українських землях.