2. РОЛЬ ЕТНОСОЦІАЛЬНОГО ФАКТОРА В ПРОЦЕСІ ФОРМУВАННЯ КОНЦЕПЦІЙ ФЕОДАЛЬНОЇ ІДЕОЛОГІЇ

Особливості формування ідеологічних поглядів світських феодалів на українських землях. В період формування і консолідації української на­родності домінуючу роль у суспільно-політичному житті феодального су­спільства на Україні відігравала ідеологія пануючого класу.

У феодальному суспільстві на Україні основним ідеологічним інсти­тутом виступала православна церква. Для пануючого класу особливо близькими були її соціальні концепції. Проте ортодоксальні доктрини церковників були не єдиним фактором, що впливав на становлення ідео­логічних поглядів феодальних власників. Уже в XVI ст. на українські землі проникають ідеї західноєвропейських реформаторів і гуманістів ⁵⁶. Згодом набувають поширення реформаційні вчення раціоналістичного ха­рактеру, зокрема антитринітаризм та соцнніанство (течія антитринітариз- му). Наприклад, у 60-х роках XVI ст. на території Галичини проводилися релігійні собори, па яких збиралися антитипітарії. Чимало па українсь­ких землях було социніанських громад. IIa початку XVll ст. вони існува­ли в Гощі, Ляхівцях, Киселипі, Берестечку та інших містечках. Як пра­вило, соцнніанцям нокровительствували заможні шляхтичі ⁵⁷.

Раціоналістичний характер подібних реформаційних вчень проявив­ся у тому, що, наприклад, соципіанці визнавали найвищим критерієм ві­ровчення людський розум. Звідси виводилась думка, що людина не по­винна вірити тому, чого вона не може осягнути своїм розумом.

Ідеологія феодалів виникла, звичайно, не за рахунок якихось зо­внішніх впливів. Вона формувалась як теоретичне осмислення суспільно­го буття в цілому через призму інтересів панівних верств. Тому крім тво­рів української полемічної літератури важливим джерелом, за допомогою якого можна реконструювати зміст ідеологічних поглядів феодалів укра­їнських земель, були постанови шляхетських сеймів та сеймиків, виступи їх учасників. Загальну уяву про таку форму політичного об’єднання фео­дальних власників, як сеймики, дає артикул 5 розділу IlI Литовського статуту 1566 р. Він, зокрема, встановлював, що повітові сеймики мали скликатися за чотири тижні перед відкриттям вального (загальнодержав­ного) сейму. Визначався також склад сеймиків та їх компетенція: «На которые соймики мають зъежджатися и бывати тые воеводов и каштеля- нове врядппки земские, потому ж князове панове шляхта того ж повету и воеводства, а намовляти о тых речах и потребах земских которые им на местцах наших ознаймены будуть, на мной теж о своих и о всех потре­бах земских и долеглостях оного повету и воеводства; и зволившыся вен одностайным зданьем мають обирати послов своих, то есть от кождого суду земского... по две особы, послати им па сойм ознаймивпш и вручив­ши то все им, о чом водле листов наших господарских, и теж во всех потребах, радити намовляти и становити мають» ^δ9.

Зміст постанов шляхетських сеймиків, як правило, не виходив за рамки суспільно-психологічного відображення.

IIa українських землях, які перебували у складі Великого князівств ва Литовського, менталітет панівного класу формувався під визначаль­ним впливом спільності економічних, суспільно-політичних, культурних і конфесійних умов. Система типологічних поглядів українського шляхет­ства, які утверджували феодальну форму ідеології, складалась як резуль­тат узагальнення найважливіших класових потреб феодальних власників. В ідеологічних концепціях у першу чергу відображались інтереси най­більш багатих і політично впливових родів. У Волинській землі (пізніше Волинському воєводстві) помітну роль у суспільно-політичному житті відігравали представники стародавніх князівських родів Острозьких, За- славських, Дубровицьких, Чорторийських, Збаразьких, Вишпевецьких, Четвертинських, Сокольських, Корецьких, Курцевичів, Буремськнх, Ту­шинських та ін., а також чимало вихідців із шляхти, зокрема Кірдеєвичі, Монтовтовичі, Хребтовичі, Богов иті новині, Чаплпчі, Козпнські, Джуснчі, Єловичі ^β,.

За часів існування на Волині удільного князівства багато з них зай­мали впливові посади, а також входили до великокнязівської ради.

Серед феодальних землевласників Київської землі великий вплив мали князі Глинські і Капусти, шляхтичі Полозовичі, Кміти, Калепнко- вичі, Тишкевичі, Дашкевичі, Горностаї та ін. Так само, як феодали Во­линської землі, після скасування Київського удільного князівства (1471) місцева феодальна знать зберегла свою економічну міць та політичний вплив ⁶².

Об’єктом відображення ідеології в суспільне буття, а не виключно економічний базис суспільства або вся об’єктивна суспільна дійсність⁶³. Звідси певна специфіка ідеології пануючого класу на захоплених фео­дальною Польщею українських землях, зумовлена, зокрема, політичними й етнічними факторами. Вже з другої половини XlV ст. на поневолені землі України розпочалась активна експансія католицизму. Вона йшла рука в руку з насадженням нового адміністративного устрою, рецепцією польського права й посиленням соціального та національно-релігійного гніту народних мас. Польські феодали отримували від короля широкі по­літичні й економічні пільги па шкоду тим українським феодалам, які ще не порвали з православ’ям ⁶⁴. Лише найбільш заможні галицькі бояри, які лояльно ставилися до загарбницької політики польських феодалів і наступу католицизму па українські землі, були зрівняні в правах з польською шляхтою ⁶⁵.

Неоднакові економічні й політичні права польських та українських феодалів, відмінність їх культури, конфесії, характерна для феодального суспільства корпоративність окремих класово-станових груп так чи інак­ше відображались і закріплювались в ідеологічній сфері. Хоча в Галичині було ліквідовано руське право та місцевий адміністративний устрій, укра­їнські феодали продовжували спиратися на правові, культурні та інші традиції періоду Давньоруської держави.

Десь із першої половини XV ст. на загарбаних феодальною Польщею українських землях скликалися шляхетські з’їзди (Colloguia generalia), що своїм корінням сягали традицій давньоруських вічових сходок. Міс­цем їх проведення були Львів, Галич, Перемишль і Санок⁶⁶. На таких з’їздах нерідко приймалися постанови, ідеологічною підосновою яких було зміцнення політпко-правового статусу феодальних власників, а та­кож утвердження пріоритету місцевої шляхти при вирішенні деяких важ­ливих питань політичного характеру. Наприклад, таке спрямування мала постанова шляхетського з’їзду у Перемишлі (1437), в якій, зокрема, йшлося про певне звуження компетенції земських судів, оскільки прак­тика діяльності останніх перестала відповідати інтересам місцевих фео­далів ⁶⁷.

У першій половині XV ст. па Галичині почали функціонувати шля­хетські сеймики (convencio) ^β8. Українські феодали намагалися викорис­тати їх для утвердження себе суб’єктом феодального права, що мало на меті зрівняння у правах з польською шляхтою. (Перші згадки про шля­хетські сейми у Польському королівстві відносяться до кіпця XIV — по­чатку XV ст.) ⁶⁹ Так. па шляхетському сеймику у містечку Вишня (1433) було розроблено і схвалено правову норму, згідно з якою україн­ський шляхтич, звинувачений у злочині простим селянином (кметом), міг довести свою невинність лише особистою присягою ⁷⁰. Встановлення повного юридичного імунітету шляхти по відношенню до селян відкрито переслідувало одну з найважливіших цілей феодального класу — позбав­лення безпосередніх виробників будь-якої, хоча б формальної, можливос­ті захисту своїх інтересів, недопущення найменших проявів соціального протесту.

В цілому комплекс шляхетських привілеїв, що поширювалися па українських феодалів, з достатньою чіткістю викристалізувався вже на середину XV ст. Представники пануючого класу одержали, зокрема, пра­во вільно розпоряджатися спадковою феодальною власністю, їх маєтки звільнялися від багатьох обтяжливих загальнодержавних податків і по­винностей, для них проголошувалася недоторканність особи, запроваджу­вався становий суд⁷¹.

В окреслених державним законодавством шляхетських «вольностях» відобразились найбільш суттєві соціально-економічні інтереси феодалів. Звідси одним із заповітних суспільних ідеалів пануючого класу була безумовна реалізація шляхетських прав та привілеїв у практиці повсяк­денного життя. Як правило, цей момент діставав відображення в поста­новах шляхетських сеймиків, а також у творах української полемічної літератури кіпця XVI — першої половини XVII ст.

Обгрунтування українськими феодалами непорушності політичних і економічних привілеїв після Люблінської унії 1569 р. Політичною подією, яка відіграла роль своєрідного каталізатора ідеології пануючого класу па українських землях, стала Люблінська унія 1569 р. Вже безпосередньо на Люблінському сеймі 1569 р. яскравого політичного забарвлення набу­ло питання про збереження привілеїв місцевих феодалів українських зе­мель, що інкорпорувалися шляхетською Польщею. На цьому сеймі укра­їнська шляхта і магнати виходили з принципу безумовного визнання всього комплексу класово-станових привілеїв, які були закріплені за ни­ми державною владою Великого князівства Литовського.

Цілком визначеною була політична й ідеологічна навантаженість по­зиції, яку зайняли на Люблінському сеймі представники українських феодалів: па переговори вони прийшли як повністю рівноправна сторона, суверенні права якої у сфері економіки, культури та релігії не.можуть бути предметом обговорення учасниками сейму. «Просимо вашу велич­ність тримати пас завжди в наших вольностях,— підкреслив у промові на сеймі князь Костянтин Вишневецький,— просимо не порушувати їх нам... Оголошуємо вашій величності, що ми... люди вільні, що ми не ба­жали, щоб нас принизили в нашому благородстві, тому що ми народ на­стільки благородний, що не поступимося ніякому в світі народу й усві­домлюємо, що за благородством ми рівні всякому іншому народу... про­симо, аби пас не принижували й аби нікого не примушували до іншої віри» ⁷⁴.

Помітної політичної загостреності набуло питання про мову діло­водства в шляхетських станових судах на Україні. Згідно з рішенням Люблінського сейму 1569 р. офіційною мовою в судових установах на ікорпорованнх українських землях встановлювалося «руське письмо». Однак цей нормативний акт часто-густо порушувався не лише рядовими польськими шляхтичами, а й ігнорувався вищими державними установа­ми Речі Посполитої. Місцеві українські феодали рішуче виступили проти спроб ведення ділових документів польською чи якою іншою мовою. По­казовою щодо цього була заява кременецького старости Миколи Збаразь­кого (1575) з приводу одного королівського декрету, написаного поль­ською та латинською мовами. В ній недвозначно говорилося про повне юридичне і моральне право українських феодалів па привілеї, закріплені за ними актом Люблінської унії 1569 р.: «За приводнением земли Во­лынское ку Коруно Польской дан есте иривилей абы земля Волынская своим правом и статутом сиравовалася и листы его королевское милости до всих обывателей земли Волынское абы не иншим языком апи писмом толко руским иисани были, а тот лист титул его королевское милости но латине, а лист полским писмом писаный. Про то я, постерегаючн приви­ли и волпостп всих обывателей земли Волынское, обрушити тот лист» ⁷⁵. Аналогічну позицію в питанні про мову ділових документів займала шляхта Врацлавського воєводства ^7β.

Політична активність українських феодалів з особливою силою про­являлася у періоди безкоролів’я. коли у Речі Посполитій різко йшла вго­ру хвиля шляхетського свавілля, а численні угрупуванпя всередині па­нуючого класу намагалися скористатися слушною пагодою для розширен­ня своїх класових привілеїв. Так. ідеологічна платформа шляхетського сеймика в Луцьку (серпень 1575 р.) зводилася до того, що місцеві укра­їнські феодали утверджували себе в якості політичного угрупуванпя. що могло ставити питання про обмеження судових і адміністративних преро­гатив центральних органів державної влади Речі Посполитої ⁷⁷. Відправ­ним пунктом таких політичних викладок виступала теза про «справедли­вість» як головну підвалину процвітання пануючого класу. Автори поста­нови згаданого сеймика, вдаючись у теоретичних узагальненнях своїх класових потреб до категорії справедливості, підводили філософсько-бо­гословське обгрунтування під конкретні політичні вимоги: «...ипо забе- гаючи тому абы се то деяло. а справедливость светая тым рыхлей укрыв- жоным доходила, так собе вен одностайне, одпомысльпе и згодлнве, ко­торым справедливость светую милуем, тот артикул поправляем и пришлый пан наш король... тот артикул в статут наш вписати розказавши подтвер­дити его нам будет повинен» ⁷⁸.

Серед ідеологічних стереотипів, які виразно проявилися після Люб­лінської унії 1569 р., було сприйняття економічних прерогатив україн­ських феодалів як моральної цінності, що випливає з ідеалу шляхетства.

Феодальні власники Київщини. Брацлавщипп і Волині, які виступали колективним суб’єктом певних привілеїв економічного характеру, безпе­речно були зацікавлені в подальшому їх зміцненні та розширенні. За таких умов ідея превалювання спільних економічних інтересів набувала значення інтегруючого суспільно-політичного фактора. До того ж вона знаходила підготовлений ідеіпіий грунт у суспільній свідомості панівного класу. Адже у розглядуваний період в менталітеті шляхти дедалі більше утверджувався ідеал «святої свободи», нерозривно пов’язаний з ідеєю пріоритету в суспільно-політичному житті панівних верств права, закону. Набували поширення погляди, у яких обстоювалася особиста гідність і цінність окремого індивіда, що утверджує свою доброчесність в служінні загальному благу. Закономірно, що подібні риси корпоративної шляхет­ської етики наявні у постановах шляхетських сеймиків другої половини XVI ст. Так, у цих пам’ятках ідеології, правової свідомості і культури української шляхти, як правило, підкреслювалося виключне значення спільних класових інтересів, в тому числі й економічних, а також необ­хідність узгодження відповідних правових норм з традиційними заса­дами шляхетства. Звідси суворе дотримання усталених «пристойнос­ти и звичаю прав и водностей» ⁷⁹ набувало значення морального імпе­ративу.

Економічні процеси, що відбувались на Україні у другій половині XVI — першій половині XVII ст., зокрема зростання товарності ремесла і промислів, зародження в різних галузях міської економіки елементів простої кооперації й ріст купецького капіталу справляли помітний вплив на феодальну економіку в цілому. Подібні процеси проходили не завжди безболісно для панівного класу. Наприклад, не лише дрібні шляхтичі, але й великі магнати часто-густо ставали боржниками міських лихварів та купців і змушені були віддавати під заставу свої маєтки. Це стало однією з причин того, що серед шляхетства набувала популярності ідея використання в своїх інтересах економічної сили міщанства. Характер­ною у цьому відношенні була інструкція шляхти Київського воєводства на вальний Варшавський сейм (березень 1640 р.), у якій вмотивовува­лась необхідність повного звільнення феодальних маєтків від чопового побору і перекладення його па плечі міщан ⁸⁰.

На грунті конкретних економічних інтересів між українськими і польськими феодальними землевласниками нерідко проявлялися гострі суперечності. Особливо яскраво це проявлялося під час постійних конф­ліктів між феодальними власниками тих воєводств, де давно утвердилось польське право і де польська шляхта мала щонайміцніші позиції, і укра­їнськими феодалами, котрі користувалися литовським (руським) правом і переслідували свої регіональні інтереси. Одним із свідчень цього є лист короля Стефана Баторія до каштелянів і підкоморих Волинського, Русь­кого, Подільського та Волзького воєводств (1581), в якому зазначалося, що «уросли розницы з стороны розпости прав и юрнздиции межи Волы- нем з одное а межи Руским, Подолским и Белзским воеводствы и обыва- телми их з другое стороны» ⁸¹.

В шляхетській Речі Посполитій постійно тривали збройні наїзди феодалів один на одного, від яких у першу чергу страждали прості селя­ни та міщани. Подібні сутички зачіпали інтереси не лише окремих фео­дальних власників, а цілих суспільно-політичних угрупувань пануючого класу. Мова йде насамперед про конфлікти між феодалами з приводу феодальної земельної власності в кордонах Польського королівства й ет­нічних українських земель. Ці чвари ставали об’єктом осмислення фео­дальних ідеологів. Так, у зверненні стольника Великого князівства Jl и- товського Олександра Пронського до шляхти Волинського воєводства (1580).містився заклик до полюбовного вирішення спірних витань між українськими і польськими феодалами на вальному сеймі. При цьому відкреслювалося, що продовження чвар завдавало «кривды а долеглости границам рачи обывателем того воеводствы от оных воєводств... грабежи, шарианипы, заборы с кгрунтов». О. Пропський гостро засуджував полі­тичні й ідеологічні мотиви, якими керувалася найбільш агресивна й сва­вільна польська шляхта, вдаючись до відкритого розбою: «...нинолы зем­ля Волынская з Белзское не тишийшлася». Для частини польських фео­далів, особливо для шляхтичів Лащів — Стримилицьких, це служило виправданням збройних нападів па Волинь (звыклым обычаем грабе­жи и заборы чинити») ^β2.

Загалом українські феодали добре усвідомлювали класову спільність із польськими. Скажімо, з постанови сеймика волинської шляхти (лю­тий 1573) видно, що основою взаєморозуміння представників різних за етнічною ознакою груп феодальних власників виступали класові інтере­си: «...а иж теж их милости панове рада, врядники земские, все рыперст­во воєводства Белзского панове братня нашиє милые и ласкавые через писание свое нас жедали. жебы мы ся с их милостию на одно месце зъе- хали и в потребах речи посполитое из их милостию згодне в милости братской зносили и порозумевали» ⁸³. Заклик до «братерської любові» й «порозуміння» між українською і польською шляхтою був виявом класо­вої самосвідомості феодальних власників. Він мав на меті згладжений су­перечностей, що існували всередині пануючого класу Речі Посполитої внаслідок його етнополітнчної неоднорідності.

Ідея згуртування сил українських і польських феодалів для приду­шення антифеодальної боротьби народних мас. Великий вплив на харак­тер ідеологічних поглядів пануючого класу справляли класово-антаго- пістичні відносини між феодалами й народними масами. Українську шляхту й магнатів, що становили окрему, досить велику групу експлуа­таторського класу Великого князівства Литовського, а пізніше Речі Пос­политої, згуртовувала ідея щодо викорінення небезпечних проявів соці­ального протесту з боку безпосередніх виробників. Політична підоснова подібних поглядів проявилася у зв’язку зі спробами українських феода­лів покласти край виступам пригноблених верств за допомогою своїх влас­них сил і військової могутності держави.

У феодальній ідеології гостро засуджувались класова боротьба тру­дящих мас в цілому, а також конкретні прояви непокори. Па одному із сеймиків української шляхти, скликаному в 1573 р. у Луцьку, дістала повне схвалення думка про необхідність ефективного захисту інтересів місцевих феодальних власників від такої форми антифеодальної боротьби, як втечі залежних селян. Оскільки заходи, передбачені для подібних си­туацій загальнодержавним законодавством, на думку учасників сеймика, були недостатньо ефективними, то постало питання про розробку і узако­нення нових юридичних норм. Тенденція до утвердження феодальних власників українських земель суб’єктом права у сфері, що стосувалася класово-антагоністичних відносин у феодальному суспільстві, збереглася в подальшому. Це постійно підтверджувалося практикою роботи шляхет­ських сеймиків. Так, на сеймику 1575 р. (Луцьк) знову було вказано па необхідність дотримання всіма шляхтичами юридичних норм, які були прийняті раніше і торкалися заходів щодо запобігання втечам залежних селян: «О збеги яко отчизные, так и прихожие згола вси водле постанов­ленья найпершого, которые по оном постановлению проч повтекалп в году семдесят третем учиненого, панове депутаты справедливость чинити мают п о слуги которые... утекают тым же артикулом и так же сужены быти мают» ⁸⁴.

Антифеодальна боротьба народних мас, особливо її збройні форми, становила дуже серйозну небезпеку для феодалів. Звідси у феодальній ідеології більш чітко формулювалася думка про необхідність мобілізації усіх сил панівного класу для приборкання антифеодальних виступів. В ухвалі шляхти Волинського воєводства про дії повстанців на чолі з К. Косинським (1592) зверталася увага па негативні для класу феодалів соціально-економічні наслідки боротьби безпосередніх виробників проти феодального гніту⁸⁵. Такою ж класово загостреною була оцінка брацлав- ською шляхтою повстання, очолюваного С. Наливайком. Антифеодальний виступ народних мас розцінювався як серйозний підрив економічних та політичних підвалин феодального ладу, а саме повстання кваліфікувалось як таке, що завдавало «кривду всей Речи Посполитой, которая деет от людей свовольных, на тамтом краю, у воеводстви Браславском» ⁸⁶.

Оскільки власних сил для придушення селянсько-козацьких повстань у місцевих українських феодалів не вистачало, вони зверталися по допо­могу до державної влади Речі Посполитої. Так, в інструкції київської шляхти своїм послам на вальний Варшавський сейм (березень 1640 р.) від уряду шляхетської Польщі вимагалося виділення достатніх коштів для укріплення Київського замку, ненадійність якого виявилася «под час близко прошлых воєн козацких» ^β7.

Ще у 1618 р. шляхта Київського воєводства наполягала на вжитті урядом Речі Посполитої необхідних заходів проти «козацького розбій­ництва» ⁸⁸. В інструкції волинської шляхти своїм послам на Варшавський сейм (грудень 1622 р.), стривоженої назріванням напруженості в краї, також висовувалась ідея щодо утримання козаків у «послушенстві» за допомогою центрального уряду⁸⁹. Налякані загрозою селянсько-козаць­кого повстання на чолі з Павлюком, що вибухнуло у 1637 р., українські феодали закликали польсько-шляхетський уряд покласти кінець соціаль­ному протесту народних мас. Зокрема, було запропоновано поставити польського шляхтича на чолі запорозького війська ⁹⁰.

Боротьба проти збройних антифеодальних виступів набула у фео­дальній ідеології значення вищого морального принципу, перетворилася на одну з заповідей неписаного кодексу шляхетства. Особиста участь шляхти у розправах над повстанцями розцінювалась як найвища доб­лесть. Так, автори документів житомирського сеймика (березень 1640 р.) всіляко прославляли доблесть князя Єремії Вишневенького, яку він вия­вив під час придушення «своволенства козацкого». Шляхта Київського воє­водства зверталася до короля з проханням належним чином відзначити заслуги князя Вишневенького, який «крові своєї не милував», вогнем і мечем приборкуючи селянсько-козацькі повстання 30-х р. XVII ст.⁹¹

Ідея пріоритету спільних інтересів над особистими, згуртування сил шляхти під час придушення збройних виступів селянсько-козацьких мас особливо актуалізувалася для українських феодалів з початком визволь­ної війни, коли під ідеологічним лозунгом боротьби проти «свавільних ребеліантів», «неприборканих холопів» пануючий клас приступив до створення каральних військ ⁹².

Вплив боротьби проти католицизму та унії па українських землях на політичні концепції феодальних ідеологів. Помітний вплив на ідеологію пануючого класу мав конфесійний фактор. В умовах перебування біль­шості українських земель під владою Великого князівства Литовського, Польського королівства, пізніше Речі Посполитої, належність до право­славної релігії об’єктивно виступала одним із компонентів культурної й духовної спільності української народності. З політичної точки зору при­хильність українських феодалів до православ'я зумовлювалась прагнен­ням зберегти соціально-економічні й суспільно-політичні прерогативи, які констатували їх феодальний статус поряд з інтими етнічними група­ми феодалів. Той факт, що протягом XVl--Iiepinoi половини XVlI ст. більшість українських феодальних власників продовжували сповідувати православну релігію, пояснювався і силою традиції, суб’єктивно-психоло­гічними факторами. Та головне — у їх основі лежали реальні класові ін­тереси феодалів.

Відомо, що у досліджуваний період православна конфесія поширю­валась на всю українську народність, а не на якийсь один клас чи со­ціальну групу. Через те ідеї пануючого класу, в яких відстоювалась єдність православної церкви, зовнішньо набували форми уявної надкла­совості й всестановості. Релігійна оболонка таких поглядів дозволяла феодальним ідеологам певною мірою використовувати такий потужний ін­тегруючий фактор у процесі формування і консолідації української на­родності, як релігійні почуття, релігійна й етнічна свідомість пароднпх мас, а в більш широкому розумінні — духовна культура в цілому.

Коли у Речі Посполитій розпочалася безпосередня підготовка до укладення унії православної і католицької церков, ідеологи українських феодалів закликали всіх віруючих православного віросповідання незалеж­но від їх класового і соціального становища виступити па захист право­славної церкви. У зверненні князя Костянтина Острозького до православ­них «от наболшого и до наметного стану, так духовным яко и свецким» Польського королівства і Великого князівства Литовського (червень

1595 р.) неприйняття церковної унії вмотивовувалося «істинністю» пра­вослав’я, його догматів. К. Острозький обстоював ідею надання право­славним такої ж свободи віросповідання, яку мали у Речі Посполитій ма­гометани, іудеї й послідовники інших релігій. Крім того, у його зверненні містилася теза про неправомірність укладення унії виключно верхівкою духовенства, без участі світських осіб⁹³. У протестації ж єпископа Ге­деона Балабапа (до підготовки якої доклав руку К. Острозький) прямо заявлялося, що вирішення питання про унію неможливе без участі «!ін­ших станов свецких посполитых людей, в релпп нашой трваючих, пре- Л0Ж0НЫХ старожитных домов, до того належачих» ⁹⁴.

Феодали православного віросповідання Волинського, Київського, Брацлавського воєводств, а також частина православної шляхти Великого князівства Литовського ще до початку Брестського церковного собору

1596 р. па своїх повітових сеймиках засудили дії єпископів-ренегатів Ina- тія Потія та Кирила Терлецького і вимагали від короля усунути їх з єпископських посад. Особливий наголос робився на тому, що церковна унія суперечила шляхетським вольностям і укладення її буде протиправ­ним без участі «народу шляхетського, так само, як чоловіка посполито­го» ⁹⁵. Так само оцінена церковна унія і в протестації земського посла Київського воєводства князя Юрія Друцького-Горського (травень 1596 р.) ^9б.

Діяльність уніатських «владнк-відступників» розцінювалась ідеоло­гами пануючого класу не тільки як формальне порушення тих чи інших привілеїв, юридично закріплених за українськими феодалами. Найбільш далекоглядні з них вбачали у насадженні уніатства насильство над совіс­тю православних віруючих. У листі князя К. Острозького до віденського воєводи Христофора Радзивілла (Зі січня 1598 р.) зазначалося, що уні­атські єпископи «не лише піддали небезпеці наші тимчасові блага і паші права та вольності, але навіть у кінцевому разі замірились на нашу совість». Необхідність припинити національно-релігійні утиски К. Ост­розький ставив у пряму залежність з піклуванням про політичну стабіль­ність Речі Посполитої. Засуджуючи гоніння, яких зазнавали брестські православні міщани, він писав: «Мова йде тут не лише про брестських міщан, але й про стародавні князівські роди майже всього Великого кня­зівства Литовського, а також і про простий народ, що притримується і підлягає грецькій релігії, яких багато у воєводстві Віденському, Трой­ському, Новогрудському, в Білій Русі, а тут у наших краях, в Київській, Волинській, Подільській, Брацлавській, Галицькій, Сапоцькій, Пере­мишльській, Львівській та інших землях,— хто їх і порахує? Дивлячись на те, що сталося без всякої причини з цими добрими людьми, пі в чому не винними, того ж, а по чого-небудь повинні чекати і всі інші, та й ми з ними. Внаслідок такої заповзятої діяльності цих безбожників буде те, що вони і його королівську милість позбавлять титулу, тому що, коли і ми станемо такими ж банпітами. його королівській милості, звичайно, вже буде негоже спілкування з нами» ⁹⁷.

У жовтні 1606 р. на спільному сеймику шляхти Волинського та Ки­ївського воєводств була прийнята постанова, у якій відбито основну ідей­ну платформу українських феодалів у питаннях релігії після Брестської церковної унії 1596 р. Суть її зводилася до того, що, по-перше, об’єднан­ня православної і католицької церков під зверхністю папи римського су­перечило інтересам українських феодалів; по-друге, підкреслювався пріо­ритет світських феодалів у певних сферах церковного життя (вибори ви­щої церковної ієрархії, посідання церковних кафедр й маєтків та ін.) ⁹⁸.

Зважаючи на політичну обстановку, яка склалася на початку XVII ст. у шляхетській Польщі, українські феодали вирішили піти на компроміс у питанні про уніатство. За верхівкою духовенства уніатської церкви визнавався духовний сап та відповідне право па шану. Разом з тим уніатська ієрархія мала втратити право юрисдикції й духовної влади над православними священиками. Висувалася також вимога про призна­чення королем єпископів виключно православного віросповідання, які б не підлягали владі папи римського⁹⁹. У 1607 р. в конституції Варшав­ського сейму було зафіксовано вимогу українських феодалів про призна­чення представників православної шляхти на єпископські кафедри та маєтки ^,°⁰.

Однак юридичне визнання деяких прерогатив українських феодалів щодо православної релігії ще не означало впровадження їх па ділі. У дер­жавно-політичній системі Речі Посполитої, де панувало шляхетське сва­вілля, а влада короля була слабкою, задоволення основних політичних ви­мог українських феодальних власників, які до того ж становили всього лише провінційну, менш привілейовану групу пануючого класу Речі Пос­политої, об'єктивно не мало жодних перспектив. Все це зумовлювало гостроту політичної боротьби між українськими та польськими феодала­ми за реалізацію відмінних по своїх суті соціально-економічних та полі­тичних цілей. Для української шляхти проблема конфесійної належності набувала яскраво вираженого політичного відтінку, оскільки під прапо­ром боротьби проти утисків православної церкви вопи відстоювали ціл­ком реальні класові інтереси. Не останню роль відігравала тут і орієнтація частини української шляхти па єдиновірну Російську державу. Саме тому конфесійні питання займали таке велике місце в роботі більшості шляхетських сеймиків аж до початку визвольної війни українського на­роду 1648—1652 pp.^,°^,.

Ідеологічні розбіжності між українськими і польськими феодалами згладжувалися завдяки єдиній соціально-економічній природі феодал ь- пої власності. Уже в перші роки визвольної війни значна частина укра­їнських феодалів, що мала найбільш тісні економічні й політичні зв'язки з державно-політичною системою шляхетської Польщі, дуже швидко ві­дійшла від своєї кон’юнктурної позиції, пов’язаної з прихильністю до пра­вослав'я. Перед лицем могутньої хвилі антифеодальної боротьби брали гору спільні класові інтереси українських та польських феодалів. Звідси переорієнтація певної частини української шляхти на католицизм, що відразу ж позначилося на змісті постанов ряду шляхетських сеймиків, де гостро засуджувалися дії народних мас України, спрямовані проти ненависного їм католицизму, який асоціювався у народу з національно- релігійними утисками та феодальною експлуатацією ¹⁰².

Таким чином, у "хронологічних рамках XlV — першої половини XVII ст., тобто у період, коли відбувалося формування і консолідація української народності, етнічна належність феодалів не позначалася на соціальному змісті феодальної ідеології. Вона зумовлювала лише деяку видозміну поглядів, пов'язаних з реалізацією класових інтересів різних етнічних груп шляхти. Провідне місце у структурі феодальної ідеології займали погляди, суспільні ідеали, ідеї, сутнісні характеристики яких об’єднувались у більш або менш цілісну систему, стрижньовою віссю якої було обгрунтування права феодалів на землю й залежних селян, освячення феодального статусу представників пануючого класу, про­голошення анафеми будь-яким проявам соціального протесту народ­них мас.

Етнічна належність відігравала роль своєрідного каталізатора, що сприяв політичній і соціально-економічній консолідації пануючого класу українських земель. Цей фактор виявляв помітний вплив на політичні погляди українських феодалів, певною мірою визначав їх відношення до конфесійних питань. Засудження католицизму й уніатства, ідея єдності православної церкви, звернення до культурних надбань української на­родності в конкретно-історичних умовах досліджуваного періоду об'єктив­но справляли згуртовуючий вплив на всі суспільно-політичні сили, які брали участь у визвольній боротьбі українського народу.