3. ЕЛЕМЕНТИ РЕФОРМАЦІЇ Й ГУМАНІЗМУ, ІДЕЯ СПІЛЬНОСТІ СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКИХ НАРОДІВ У СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ

Поширення ідей реформації і гуманізму, поява елементів ідеологічного об­грунтування визвольної боротьби на Україні в полемічній літературі. Ре­несансний гуманізм, який спирався па античну спадщину і був виявом особливого інтересу до людських, земних цінностей, у європейській мен­тальності епізодично представлений у XlV—XV ст.

Під впливом ідей неоплатонізму па європейську поезію й образотвор­чо мистецтво зрілого Відродження виникали широкі можливості для трак­тування античного «мімесису» («наслідування»), у тому числі в розумін­ні змагання нового митця з давніми класиками па грунті розкриття ідеальної основи природи, завдяки чому земне життя зображувалося в його істинній сутності — як прояв любові, гармонії і краси ^,0δ. Подібні мотиви ренесансної поезії були відомі освіченому читачеві і на Україні. Наприклад, польський поет Себастьян Кльонович у своїй поемі « Pokco- ланія» (1584) оспівав красу української природи, змалював життя прос­тих людей та їх найтісніший зв’язок з рідною землею. В його творі від­бився один з ідеалів гуманістичної етики — цінність часу, земного жит­тя. пусте марнування якого для діяльної людини неприпустиме:

З вежі години пк видзвонює всі скороплиняі години. Знати несхибно дає кожну хвилину життя...

Ідеї ренесансного гуманізму, які перепліталися з елементами рефор­маційних поглядів, присутні в українській полемічній літературі другої половини XVI — першої половини XVII ст. Саме в цей період чимало представників шляхти й інших суспільних верств феодального суспільст­ва сприймають окремі постулати реформаційних вчень раціоналістичного характеру, зокрема антитрннітаризму [†††] та соцнпіанства.

Розробка суспільно-політичних поглядів, що пов’язувалися з ідеями реформації, помітно активізувалася після Брестської церковної унії 1596 р. Розкол у середовищі православних ієрархів, частина яких відкри­то стала па шлях зближення з католицькою церквою, не лише серйозно потряс усю споруду православної церкви, а й значною мірою сприяв по­ляризації суспільно-політичних сил на Україні па два таборі!: активних противників церковної унії та її апологетів. Загострення конфесійного пи­тання призвело до певного послаблення позицій ортодоксальних право­славних церковників і водночас до зростання популярності реформацій­них ідей насамперед у вихідців з дрібної шляхти, що мало соціально-еко­номічний і суспільно-політичний грунт у внутрішніх умовах розвитку феодального суспільства на Україні.

Досить яскраво це проявилося в ідейній канві полемічного твору «Апокрисис» (1597—1599), автором якого був Христофор Філалет (псев­донім шляхтича Мартина Броневського). Елементи реформаційних погля­дів у «Апокриспсі» пов’язувалися з проголошенням за віруючими права «до розсудку науки о вере», тобто фактично йшлося про визнання люд­ського розуму основним критерієм віровчення. Заперечення X. Філале- том монополії духовенства на тлумачення «Святого письма» й обстоюван­ня ним примату людського розуму в сфері релігії свідчило також про певний вплив па світогляд полеміста ідей гуманізму. «Треба не завсегды духовных преложеных слухати,— писав він,— але в тот-час, кгды прав­ды божей учат, треба не на голые титулы смотрели, але па щирую и пра­воверную науку; треба пе ледаякой их веры, але правдивой тол ко насле­довали.

«Апокрисис» став одним з перших творів полемічної літератури, в якому у загальних рисах вимальовувалася ідея законності й високої моральності боротьби проти національно-релігійних утисків («уважити волностн паши, а межи всеми наболілую и напере дпейшую — волпост сумненья»). При цьому легальні форми боротьби подавалися як альтер­натива збройному повстанню: «Же в кгвалт не до гквалту, але до писма ся утекаемо, же не шабле, але пера сягаємо» ^,09. Таке ж застереження правлячим колам шляхетської Польщі прозвучало в «Апокрисисі» щодо насильного насадження на Україні унії. «Молчати яко не мовити, яко тому не забегти маємо?! — ставив риторичне питання X. Філалет і від­повідав.— Хоть однак мовимо й забегаемо... не торгнули есмо ся моцью па митрополита и владыки, крови есмо их не пролили й не проливаємо, для отмены веры, а не толко гквалту им для того не чинимо... Нехай ко­ли ся на то удали, будут папежпиками; але не нам, толко собе! Над до того покрытьем зверхності! своей пехай не приводят и не прнмуша- ют!» ^,,°.

Реформаційні й гуманістичні погляди, тісно пов’язувані з етнополі- тнчними питаннями, дістали відображення па сторінках інших творів ук­раїнської полемічної літератури. Наприклад, автор анонімного полеміч­ного твору «Пересторога» (1605) виступав за обмеження духовної влади церковної ієрархії ^1,,₁ наголошуючи, що конфесія української народності мас спиратися на світські знання.

Відведення освіті домінантної ролі в суспільно-політичному житті па українських землях мало привести, за розрахунками письменника-по- леміста, до зміцнення у православній вірі позицій насамперед україн­ських феодалів. Відповідно це піднесло б роль православної церкви на Україні, оскільки автор «Перестороги» не уявляв її без ієрархії, що ре­крутувалася з представників «зацпих станов». Він закликає представни­ків пануючого класу змінити своє ставлення до освіти, що стало б запо­рукою здобуття ними колишньої величі та могутності. У зв’язку з цим входження українських земель під владу польських, литовських та угор­ських феодалів полеміст фактично зображує завойовницьким актом, який міг статися лише внаслідок відсутності належної освіченості у місцевих феодалів. Називаючи такий перебіг подій справою рук диявола, автор «Перестороги» пише: «Припатр же ся, человече христіанскій, той свей справе, отколь початок взяла, яко исперва діавол межи Русю забегал, абы православіе не коренилося, яко княжат лакомством, тиранством по­давил, яко паук розмножити не допущал...

Автор «Перестороги», вбачаючи в пануючому класі головну суспіль­ну силу, здатну захистити православну конфесію, разом з тим не скидав з рахунку й братський рух. Культурно-освітня діяльність братств цілком узгоджувалася з точкою зору полеміста щодо суспільно-політичного зна­чення освіти. Використавши у своєму творі такий літературний прийом, як опис неіснуючої промови, з якого нібито виступав на сеймі один з членів Львівського братства, письменник-полеміст знову підкреслює ви­значальний вплив освіти на суспільний розвиток: «Друкарни грецкого и словенского писма розмножилося, чого негде в руском народе не бывало, яко ся окрестили, и не училися, только церкви будовалп, которых им злые суседе зараз поспустошили, и справу всю церковную розорвано и зневолено и даиьми обтяжено, а великих панов науками и способами розмаитыми от церквей выведено, и все поспольство до знищення приве­дено, и убозство намножилося. Прото школы па всех местех закладаются н шпитале будуются и церкви муруются» ^,и. Разом з тим автор «Пересто­роги» негативно ставиться до тих надбань світської культури, які поста­вила собі па службу католицька церква. Звідси різке засудження стано­вища, коли «мудрость света того панует, где філософія поганская. Арис­тотелева наука слово божіе вьіворачаєт и инако верити кажет» ^,,δ.

Посилення боротьби проти національно-релігійного гніту, в якій бра­ли участь різні суспільно-політичні сили феодального суспільства, спону­кало українських письменників-полемістів до її всебічного ідейного обгрунтування. Теоретичне узагальнення етнополітичних потреб україн­ської народності в умовах панування на Україні шляхетської Польщі особливо характерним було для творчості одного з фундаторів Київського богоявлепського братства архімандрита 3. Копистенського. На його світо­гляд певною мірою вплинуло безпосереднє знайомство із суспільно-полі­тичними поглядами міщанських братств, з їх гуманістичними ідеями.

Концепція автора «Паліподії» зводилася до двох основних положень: по-перше, єдино «істинною» релігією проголошувалося православ’я; по- друге, проводилася ідея, що гідним такої релігії може бути лише вели­кий і славний народ. Апелюючи до етнічної самосвідомості й релігійних почуттів представників української народності, 3. Копистенськпй прово­див на сторінках свого твору ідею єдності східнослов’янських народів. При цьому їх спільні історичні корені він виводив з біблейської традиції: «Той народ Яфетов широкий барзо был, и славен, для чого славенским был назван. Мужным теж и валенным был той народ и славным рнцер- ского делностию еще за часу войны троянской... И завше той народ яфе- то-роский славенский был пеусмирений и волний и пезголдований» ^,,β.

Викликом офіційній політиці польсько-шляхетської правлячої верхів­ки, спрямованій на конфронтацію з Російською державою, стало підкрес­лення 3. Копистенським спільності походження української та російської народностей. Відображаючи наявні об’єднавчі тенденції у визвольному русі на Україні в першій чверті XVII ст., автор «Палінодії» писав про «россов Великой России» та населення «Малой России» як про складові частини «яфето-роского поколенья». З великим пафосом і гордістю писав він про успішний розвиток обох народів: «Парод той яфето-росский и до­селе квитнет и прославляет его бог» ⁿ⁷.

3. Копистепськнй відійшов від стереотипу польської феодальної ідео­логії щодо козацтва, за яким українські козаки були лише джерелом «бунтів» та «свавілля» й на приборкання яких спрямовувалися статті багатьох шляхетських конституцій. У «Палінодії» козаки виступають сим­волом військової доблесті українського народу, звитяга яких зумовлена належністю до лона православної церкви. «А другая часть яфето-роского поколенья, з Малой России виходячи,— відзначав 3. Копистепськнй,— а на порогах живучи козаки — татары и места турецкий на мори чолном воюют, а на всех выправах военных... дел не, мужнє и преважно ся ставят, ач незычливыи вере нашой козаком того не нрпзнаваіот. Леч пехай ся встидают посторонних! Все бовем посторонний и сам той неприятель хрис­тианского имене, татарове и туркове, признавают россом мужество» ^,,8.

Одним з аргументів проти невизнання акту Брестської церковної унії 1596 р. він наводив усталену в феодальній ідеології тезу про неможли­вість вирішення важливих церковно-релігійних справ без участі й згоди па те світських феодалів. Разом з тим важливу роль у справах релігії він визнавав за представниками міщанського стану. Підкреслюючи проти­правний характер укладення унії без врахування думки міщанства, він писав: «Вшеляко згола неважпость упин, межи иными и незаконными поступками... без христолюбивых и великих ревнителей, а душею и те­лом и имепми своими за веру преважных мещан, в Короне и Великом княжестве Литовском народу российского веры церкво всходной будучих...ест почитана, практикована и творена унея тая, або рачей дискордия, шаленство и незгода» ^,,9.

У «Палінодії» ставилося питання про суспільну роль освіти. Як іє­рарх православної церкви 3. Копистепськнй насамперед вбачав в освіті ефективний засіб для зміцнення релігійних переконань віруючих. Крім того, книжні знання, вважав письменник,— це частина надбань давньо­руської культури, традиції якої зберігали наступність у сучасному йому суспільстві. «Ярослав зась насеял книг святых слова в серца верных лю­дей,— писав автор «Палінодії»,— а мы жнемо приймуючп з книг науку. Великий бовем пожиток душе от книг святых бывает!» ^,2°.

Культура «яфето-руського народу» завдячувала своїм розвитком не лише поширенню богословських трактатів. Цьому також служили, під­креслював 3. Копистепськнй, вчення світських мислителів. Обгрунтовую­чи думку, що духовна культура українського народу нітрохи не поступає­ться за своїм багатством культурі інших народів, він зображував «росів» прямими спадкоємцями античної грецької культури. Такий висновок мав на меті дискредитувати твердження католицької пропаганди про перева­ги в освіченості католиків над «схизматиками», тобто православними. «А што римляне хвалят наукою тогосветною,— зазначав 3. Копистеп- ський,— «чужим нерьем хвалятся», «в чужом плащу напиваются!» Грец­кие то суть мудрости — Платонова и Аристотелева и иных философов грецких мудрость, отчасти им уделепая!»...И мы россове, если для наук в край памецкии удаємося, не по латинский, але по грецкий розум уда­ємося, где як свое власное, заходним от греков па час короткий повере- ное, отбираемо, з ростроппостю еднак смятье отметуемо, а зерно беремо, угоде зоставуемо, а золото выймуемо» *²¹. Такі ідеї об’єктивно служили вихованню у населення українських земель почуття національної гідності, гордості за свою культуру. Вони спонукали кращих представни­ків українського народу підніматися на захист своєї культури, боротися проти жорстоких національно-релігійних утисків, будили в них бажання позбавитися ярма польсько-шляхетського панування.

Критично мислячі діячі суспільно-політичного руху України вдава­лися до практичних кроків, спрямованих на визволення України та об’єд­нання її з одновірною Росією. Так, київський митрополит Йов Борецький у першій чверті XVII ст. звертався до російського уряду з проханням по­зитивно вирішити це питання ^,22. В написаній ним «Протестації» (1621) відстоювалася національна гідність українського народу, підкреслюва­лись давньоруські витоки його духовної культури та церковної традиції. У зв’язку з відновленням православної ієрархії па Україні Й. Борецький писав: «Не бунтівники ми, не заколотники. Взяли ми лиш те. що перед тим мали, що нам предки паші зоставили й заповіли, що перед тим за­живали і що нам права божі та людські закони й звичаї, а також понад шестисотлітнє вживання дозволяють. Сповідуємо ту віру, котру і перед тим сповідували» ^,23.

В умовах жорстоких національно-релігійних утисків і насильниць­кого насадження уніатства Й. Борецький закликав православне населен­ня Речі Посполитої твердо дотримуватись віри предків. Ідеологічно й морально він підтримував гнаних: «Стійте твердо, не хитаючись, ані три­вожачись! Радо веселими спішіть ногами до святого мученичества... тіш­теся переслідуваннями, муками і смертю братії нашої, бо велику заплату нам за се уготовано на небесах» ^,24. Заклик Й. Борецького до самопожерт­ви за віру не зводився лиш до християнського сподвижпицтва й смирен­ня. Автор «Протестації» дуже високо цінував у людях активне, діяльне начало, спрямоване на доброчинність, що й було однією з характерних рис гуманістичного світогляду. Звідси прославлення ним українських козаків, які «ділом самим доводять» свою прихильність до християнських цінностей та православної конфесії.

Для Й Борецького козаки виступали не тільки спадкоємцями слави Давньої Русі, не тільки опорою православної церкви, а й захисниками християнського світу від турецько-татарської загрози: «Той — хтось пи­сав — татар на землі, як блискавки й громи, поклав на християн, ними ра­зить і карає. Отак і козаків, низових запорозьких та донських, поклав господь, як другі блискавки і громи живі на морі і на землі, щоб ними турків і татар невірних страшити й громити» ^,25.

Елементи реформації і гуманізму в суспільно-політичних поглядах членів міщанських братств. У другій половині XVI—першій половині XVII ст. досить впливовою суспільно-політичною силою па Україні стало міщанство. Соціально-економічні й суспільно-політичні умови життя міщан, переважаючий за доби феодалізму розвиток у містах духовної куль­тури робили представників цього стану феодального суспільства сприй­нятливими до різного роду реформаційних ідей раціоналістичного харак­теру й гуманістичних поглядів. Послідовники єретичних течій у христи­янстві часто шукали прихильників серед мешканців українських міст. Так, наприкінці XVI ст. у Луцьку прилюдно виголошували свої «казаня геретіїцкие» проповідники, що представляли аріанську та новохрещенську секти. Протегував їм київський каштелян Іван Чаплич-ІПпановський ^l26.

У кінці XVI — першій половині XVII ст. в багатьох містах виникли всестанові громадські організації релігійного характеру — братства. До них входили представники міщанства, шляхти, а подекуди й духовенства. Класова неоднорідність і майнова нерівність членів братств, внаслідок чого керівні позиції в цих організаціях належали багатим братчикам, зумов­лювали певпу поміркованість суспільно-політичних поглядів, які вихо­дили з братського середовища. Разом з тим досить значним був внесок братств у боротьбу проти експансії на українські землі католицизму й національно-релігійних утисків місцевого населення, важливою була їх культурно-освітня діяльність. Найбільш впливовим і організаційно міц­ним стало Львівське Успенське братство (виникло наприкінці XVI ст.), діяльність якого сприяла поширенню братських організацій в інших ук­раїнських містах. Як правило, нові братства використовували статут Львівського братства або ж створювали за його зразком власні статути. Фундаторами і найактивнішими членами Львівського братства були пред­ставники торгово-ремісничого населення міста. Прикметно, що у дослід­жуваний період у Львові, на відміну від таких міст, як столиця Великого- князівства Литовського Вільно, а також таких великих міських центрів України, як Київ і Луцьк, соціальний склад братств не включав духо­венство й шляхту ^,27. Звідси в суспільно-політичних поглядах членів Львівського братства найбільш яскраво простежуються тенденції, власти­ві братському руху міщанства, в тому числі елементи реформації й гума­ністичного світогляді'.

Дослідники історії братств виділяють кілька найбільш суттєвих мо­ментів, що характеризували реформаційний і гуманістичний напрям сві­тогляду та практичної діяльності братств: гостра критика зловживань духівництва, насамперед вищого; принцип виборності духівництва світ­ськими громадами і підпорядкованості їм духовних осіб; ознайомлення широких кіл мирян з біблією та богословськими творами в перекладі зро­зумілою для них мовою й використання біблії для обгрунтування своїх соціальних та політичних вимог; позбавлення духівництва ореолу свя­тості; скликання мирян на збори: прагнення до «очищення» релігійного культу від деяких забобонних обрядів, зокрема від засвоєння церквою дохристиянських звичаїв ^,2s.

Елементи реформаційних поглядів у членів Львівського братства полягали насамперед у тому, що братчики обстоювали ідею тлумачення мирянами «Святого письма», а також вимагали встановити контроль за діяльністю духовенства. Як випливає з послання (епістолії) Львівського Успенського братства до міщан Нового Костянтинова (1609). діячі брат­ського руху різко засуджували «лжеучителів», «лжепастирів», «злых преложи ых» за перекручування постулатів «священних» християнських книг: «О, як ещо далеко болше таят того, що мирским всем ведати о том и стеречис того и оттинати погоршене вшелякое нраве служит и нале­жит!» ¹²⁹. У посланні прозвучав заклик активізувати боротьбу проти ду­хівників, що «погоршили». «Архиерей и ерей н вшелякий стану духовно­го преложоный, тутѳж и отец телесный,— повчали автори послання,— если бы та погоршити мело, вылуп его, и женит от себе... волка в скоре овечей по зубех драпежных знай, злодея и убийцу до кошарне не пусчай и не дай вступу, замкни пред ним двере, вархолника. посварцу, шкодцу (не пущай) ^,3°. Послаблення своєї духовної влади вищі ієрархи право­славної церкви не могли допустити, що й стало причиною їх запеклої бо­ротьби проти братств ^,31.

У суспільно-політичних поглядах міщанських братств помітно про­являлись гуманістичні тенденції. Особливо рельєфно це виступило в роз­робці братчиками принципів організації навчального процесу в своїх шко­лах. Теоретики братського руху, но суті, розглядали братські школи як ідеальну форму суспільного співжиття, вільну від тягаря класово-стано­вих перегородок. Такі школи, на думку їх організаторів, мали стати своє­рідними острівцями соціальної справедливості, де гарантувалися б одна­кові для всіх учнів права незалежно від їх класово-станової належності. В статуті Львівської братської школи 1586 р., який служив зразком для інших братських шкіл на Україні, прямо вказувалося, що становище учня в школі має визначатися рівнем його знань, здібностями, а не соці­альним походженням. «Седати мают каждый на месци своем невном на- значеиом ведле науки,— наголошували автори статуту,— который болте умеет, сидети будет выше, бы и барзо пищ был который меныи умети будет на подлейшем месци сидети мает» ^,32. Ідейною основою подібних поглядів послужила теорія природної рівності людей. В одному з розді­лів статуту Львівської братської школи підкреслювалося, зокрема: «Бога­тым над убогим в школе нечнм вынішии не мают, только самою наукою, плотню же равно вси... главы единой уды, же един же уд, око руце и ру­ка позе реши может не требе ми еси» ^,33. Гуманістичною за своїм харак­тером була також ідея контакту батьків і школи, яка суперечила погля­дам ортодоксальних церковників ¹³⁴.

У Львівській (а також інших братських школах на Україні) при­щеплювали любов до батьківщини, почуття патріотизму та громадянсь­кого обов’язку. Такі мотиви яскраво виступають у вірші ректора Київ­ської братської школи К. Саковича, присвяченому гетьманові П. Kona- шевичу-Сагайдачному:

Егды ж лелій єст стратити живой за ойчизиу, Нежли неприятелю достать ся в корзину. Кто бовім за ойчизиу не хочет вмирати, Той потом з омчизною мусить погибатн ^,a5.

Передові культурно-просвітницькі діячі України дедалі частіше звер­талися до проблеми наступності культури української народності, її схід­нослов’янської спільності. Наприклад, один з активних членів Острозько­го гуртка вчених і полемістів кінця XVl — початку XVII ст. Дем'яп На­ливайко вважав, що лише за умови навчання і виховання населення українських земель у дусі відданості своїй культурі, вірі та звичаям ста­не можливою наступність духовних цінностей народу ¹³⁶.

Братчиків також хвилювала наповнена гуманістичним змістом ідея наступності культури, передачі культурних надбань від покоління до по­коління. За переконанням авторів окружного послання Львівського ста- роп і пішого братства до всіх православних віруючих (1608), лише завдя­ки опануванню «наук християнських, кгрецких и словенских» формува­лася людина-громадянпн, що усвідомлювала органічний зв’язок зі своїм народом. Саме тому члени братства закликали представників українсь­кого етносу «школу наук христианских кгрецких и словенских, детем вашим всем посполите фундовати, иж бы, ниючи в чужих студийцах воды наук иноязческнх, веры своей неотпадали, зачим праве и всенарод­ное згннение барзо близко ходит» ^,37.

Великий вплив па діяльність братств, як і на суспільно-політичний рух на Україні в цілому, справляли визначні культурно-просвітні діячі кінця XVI — початку XVII ст. брати Стефан і Лаврентій Зизапії, Кири- ло-Транквілліон Ставровецький, Мелетій Смотрицький, Фома Ієвлевич, Леонтій Карпович, Ісая Трофимович — Козловський, котрі боролися за зміцнення зв’язків між українським, російським та білоруським народа­ми. їх педагогічна, видавнича, перекладацька й проповідницька діяльність послужила розвитку культури українського й білоруського народів ^,38. Як правило, навколо братств об’єднувалися иисьмевники-нолемісти, інші передові культурно-просвітні діячі. Часто вони привносили в братський рух нові ідеї. Так, деякі реформаційні погляди висловив Стефан Зизаній, який був одним з ректорів Львівської братської школи (1588—1592) й активно боровся проти наступу католицизму та жорстоких національно- релігійних утисків українського населення. В його творах, зокрема «Ка­техізисі» (1595). з раціоналістичних позицій піддавався критиці основ­ний догмат християнства про Трійцю, не визнавалося загробне життя *³⁹. Стефан Зизаній обстоював погляди, які пов’язувалися з ідеєю громадян­ського гуманізму. В полемічному творі «Казанье святаго Кирилла пат­риархи Иерусалимского о антихристе и з розпшрением науки против ере­сей розных», виданому у Вільно (1596), він обстоював ідеал громадян­ського служіння загальному благу, закликав до суспільно-корисного за­стосування кожним своїх здібностей. «Не толко евену мей, але старайся жебы и горела,— в піднесених тонах писав С. Зизаній.— Лбы ся светло оказала справ твоих добрых пред человеки... оубери ж ся оздобне в оде­жу пепокалянпую для добрых. И пітое от бога одержал шафуй тым бач­не и пристойне. Если маетность если и слово науки звернено ти есть» ^l4°.

Ідеї громадянського гуманізму, зокрема ідею спільного блага, яка служила критерієм моральної оцінки, висловлював також один з пропо­відників і ідейних натхненників Львівського братства Юрій Рогатипець, К. Т. Ставровецький. інші культурно-просвітницькі діячі України ^Н|.,

Поява елементів гуманізму в поглядах найбільш освічених й мас­штабно мислячих членів братств, у тому числі проповідь ними ідеї гро­мадянського гуманізму, стали одним із свідчень більш високого, порівня­но з попереднім періодом, розвитку духовної культури українського на­роду й поглиблення етнічної самосвідомості населення України.

Реформаційні та суспільно-політичні погляди І. Вишенського.

В кінці XVI — на початку XVII ст. опозиція пануючій ідеології кла­су феодалів на рівні теоретичного узагальнення набула значення досить важливого фактора суспільно-політичного життя на Україні. Найбільш повно і виразно це проявилося в творчості Івана Вишенського. Його ре­формаційні та суспільно-політичні погляди в своїй основі були прямим антиподом класовій ідеології феодалів, оскільки суспільне буття І. Ви­шенський розглядав через призму інтересів знедолених народних мас, феодально експлуатованих безпосередніх виробників.

За скупими документальними свідченнями, які дійшли до пас, на­родився І. Вишенський десь у середині XVl ст. в містечку Судова Виш­ня (поблизу Перемишля). Початок його літературної діяльності припа­дає па кінець XVI ст., коли він оселився на Афоні — найбільшому в той час на Сході центрі православного чернецтва. Письменннк-полеміст не залишався осторонь найбільш важливих подій суспільно-політичного життя на Україні. Bin постійно надсилав свої пристрасні послання на батьківщину, активно листувався з членами Львівського братства. В кіп­ці 1604 — на початку 1606 рр. він приїздить до Львова, де зустрічається з керівниками Львівського братства ^h2. І. Вишенський не зміг погодитися з багатьма поміркованими поглядами братської верхівки, особливо щодо методів боротьби з існуючою у феодальному суспільстві соціальною не­справедливістю. Невдовзі він знову повертається на Афон, де перебуває до кінця своїх днів (помер у 20-х р. XVII ст.).

До нашого часу дійшло сімнадцять творів І. Вишенського, більшість яких увійшла до «Книжки» — збірника творів, складеного самим авто­ром. За життя І. Вишенського було надруковано лише одне його послан­ня «От святое Афонское горы скитствующих», включене до «Острозької кппжпці» (1598). Інші твори набули поширення па Україні в рукописах. Зі змістом багатьох з них були знайомі такой; «простые слухачи». Най­більш активно твори письменника переписувалися і читалися в 20— 30-х р. XVIl ct.^h3 Саме тоді на Україні прокотилася хвиля селянсько- козацьких повстань, соціальні й етнополітпчпі лозунги яких були спів­звучні з багатьма соціально загостреними ідеями українського мисли­теля.

Реформаційні погляди І. Вишепського зводилися, насамперед, до за­перечення церкви як феодального власника й повернення до «простої» церкви, характерної для часів раннього християнства. Сфокусувавши ува­гу до «гріховності» феодальної власності та експлуатації, письменпик- полеміст висунув ідею про відмову духовних можновладців від багатства. Тільки завдяки цьому, вважав він, духівники могли розраховувати на пізнання таїнств віри ¹⁴⁴. Хоча І. Вишенський лише закликав «заблуд- лих» церковників до каяття, однак уже сама по собі ідея гріховності багатства, нажитого потом і кров’ю залежного селянина, об’єктивно живи­ла антифеодальні настрої народних мас. Звинувачуючи духовних феода­лів у жорстокому визиску безпосередніх виробників як кричущому нехту­ванню християнськими заповідями, пнсьменнпк-полеміст підводив тим самим релігійпо-містпчне обгрунтування неприйняття феодальної екс­плуатації й протиприродності суспільного устрою, що її породжував і відтворював. «Не ваши милости лп сами обнажаете,— гнівно звертався він до феодалів-церковнпків,— из оборы копѣ волы, овцѣ у бѣдныя под- даных волочите, дани пѣпяжные, дани пота и труда, от них вытягаете, от них живо лупите, обнажаете, мучите, томите... а бѣдные подданные и ден и поч па вас трудят и мучат; которых кров, силы и працы и подви­га выссавши и нагых в оборѣ и коморѣ учинивши, вырванцов ваших... накормите, а тые бѣдные подданые и простое сермяжки доброе, чим бы наготу покрити могли, не мают! Вы их пота мѣшки полп грошми золо­тыми... напихаете, сумы докладаєте» ^14δ.

У соціальному плані І. Вишенський не розмежовував духовних і світ­ських феодалів, які, па його думку, однаковою мірою були джерелом су­спільної несправедливості. Звертаючись до феодалів церкви, полеміст від­значав переплетіння їх економічних і політичних інтересів з класовими інтересами світських представників пануючого класу¹⁴⁶.

Загалом реформаційні погляди 1. Вишепського не зводилися лише до проголошення безпастнрської церкви. З творчої спадщини пнсьменни- ка-полеміста випливає, що з’єднувальною ланкою в системі бог-людина він вважав як біле духовенство, так і ченців, котрі вестимуть «правед- ницький» спосіб життя. Особливо великого значення він надавав чернецт­ву, його месіанській ролі у справі духовного «спасіння» грішників: «Не надѣйтеся, не надѣйтеся спасения, если ся до тих клобуков з любовию не обратите. Я вас упевняю у тую тайну открываю вам: если б тые купту- ронсци межи вами не были, юж бы есте давно погибли, юже бы есте те власти давно потратили... Але тые клобучники вас перед богом засту­пают, иж милость божия терьпит безбожност вашу, очекиваючи вас, да ся возвратите на покаяние... А если бы тые межи вами не были или не будут,— разумѣюци, разумѣйте! — иж як слина счезпете и запустѣе­те!» ¹⁴⁷∙

Своєрідним фетишем для віруючих, крім чернецтва, завдяки якому вони могли наблизитись до пізнання абсолюта, письменник виводив біле духовенство. Однак не кожен духівник міг претендувати на таку роль і священиком міг бути лише той, хто мав відповідні моральні якості. І. Вишенський обстоював право віруючих па обрання «істинних» пастирів, які мали бути вільними від вад, властивих церковникам-феодалам. Ми­ряни ж, отримавши таким шляхом священицький сан, повністю зберігали значення фетиша для своєї пастви. З позицій провіденціопалізму 1. Ви­шенський доводив, що обрання священиків згідно з ранньохристиянськії* ми традиціями визначатиметься волею бога. «Не попы бо пас спасут, пли владыки, или митрополиты,— писав він,— але вѣры нашее таинство пра­вославное с хранением заповедей божиих — тое нас спасти мает. Прето вы пастыря собѣ такого избирайте; прежде пазпаменайте вѣколико особ от жития и разума свѣдительствоваипых, яко сут благовѣйпы и правовѣрны, таж узаконѣте собѣ день и пост сътворѣте бдѣние, съвокуппвіпися в цер­ков, и молитеся богу, да вам даст и открыет пастыра» ^,4β.

Принцип обрання духовних пастирів з простого народу І. Вшпен- ський виводив з біблейської традиції, за якою нібито з «безплідних» іє­рархів і священиків було знято духовний сап і покладено його «па прос­тых сѣтоткателей рыболовов... и кожемяк» ^,49. Перехід до церковної ор­ганізації часів раннього християнства.числився ним у створенні таких умов, коли миряни не лише обиратимуть «істинних» пастирів, а й брати­муть активну участь у боротьбі проти служителів культу «в блудѣ пре­лести валюячихся». При цьому єретичного забарвлення набувала теза українського мислителя про те, що церква може бути врятована від «лжепастирів» і «лжеучителів» руками самих віруючих ^,5°.

Після очищення церкви від педостойних священнослужителів і фео- далізовапого духовенства вопа. вважав І. Вишенський, мала стати єди­ним джерелом божественної благодаті («нигде ипде тот источник... пе есть фундован, только во церкви»). Поза церквою, за переконанням пись­менника, не було і не могло бути духовного «спасіння» ^ls,. «Правдива» церква розумілась ним із спрощеною обрядністю, без «всяких прелестей и забобонов еретических и без пестроты», з богослужінням виключно цер­ковно-слов’янською мовою: «И што нѣкоторые наши на словенский язык хулят и не любят, да знаешн запѳвно того майстра действом и рыгапем духа его поднявши творят. Ато для того диавол па словенский язык бор- бу тую мает, зане ж ест плодоноснѣй шин от всѣх языков и богу любими- ший: ионеж без поганених хитростей Jf руководств, се ж ест кграматик, рыторык, диалектик и прочих коварств тщеславных, диавола въмѣст- ных» ^,52. Для I. Вишенського була близькою ідея східнослов’янської єд­ності. Саме тому український письменник звертав свій погляд до Росій­ської держави, наводячи приклад «плодоносил спасителпого языка сло­венскаго» ^,β3.

Філософсько-богословське вирішення І. Впшенським питання про від­ношення людини до бога передбачало, що крім духовенства і церкви вза­галі, яким він відводив роль посередників між богом і людьми, однією з умов духовного «спасіння» бралися віра і практичні «богоугодні» діла. При цьому він обстоював тезу про необхідність вільного вибору віри кожним членом суспільства: «Естество человеческое на самовластии сто­ит и нуждею и сплою ко богу пе притягается по оглашению всемирному евангельское проповеди, но на призволений (что хто восхощет, любити и держатися изволит)» ^,54. Раціоналістично вирішивши питання про свобо­ду віросповідання, І. Вишенський акцентував увагу на активному, свідо­мому ставленні мирян до віри, оскільки від цього, вважав він, залежало їх духовно «спасіння»: «полно ест и самовластие человеку кой хощет спа­стися или погибнути, умрети или жпвь быти, сыном божиим или сыном диаволскнм быти — сие па призволений человеком лежит» ^,55.

Препаруючи богословську тезу про рівність усіх людей перед богом відповідно до інтересів знедолених народних мас, І. Вишенський писав про природну рівність людей незалежно від їхнього соціального стано­вища в несправедливому суспільстві. «Питаю теди тебе, ругателя име­ни,— звертався він до феодальних власників,— чим ты лентяй от хлопа. Албо ты не хлоп такий же, скажи ми! Албо ты не таяж матерня, глина и персть, ознайми ми! Албо ты пе тоеж тело и кров!.. Зас пытаю тебе и не оставлю питаючи, чим ты лепиіий вад хлопа.— повеж ми и сведоцт- во дай... А егда показати пе можеми, яко ты каменный, костяный или на­вет и золотый, толко такий же гпой. тело и кров, яко и всяк человек, чим же ся ты лепшим показати можеши над хлопа? Явно, яко пичим дру­гим, толко хулою и величанием гордости пред человеки» ^,56. Адже, вихо­дячи з природної рівності людей, король чи цар нічим не відрізняється від останнього бідняка: «Болти ест бог от короля и царя, спи толко влас- тию сородство людское превсходят, а плотию и кровию, п смертию всем ровни суть» ^,δ7.

Спираючись на ці висновки. І. Вншенський обгрунтовував утопічну, але сповнену соціальним оптимізмом ідею про можливість переходу до суспільства з ідеальними людськими взаєминами — варто світським і ду­ховним можновладцям усвідомити всю згубність багатства й феодальної експлуатації і відмовитися від них заради власного «спасіння», і це буде крок до матеріалізації суспільних відносин на грунті євангельської рів­ності. Перті паростки цього суспільства він вбачав у способі життя тих представників простого народу, які подвижницькп виконували християн­ські заповіді. До цього І. Вншенський закликав і феодальних власників. «Хто ж ест хлоп и певолник?» — запитував письменпик-полеміст. І від­повідав: «Толко тот, которий миру сему, яко мужик, яко хлоп, яко поима- нец, як певолник, служит, который образ и кшталт вы, панове, носите для того, иж мира сего хлопи и неволи и ци есте, и ему век свой в службе аж до смерти изгубляете и сами погыбаете!.. Которий от бога ся породит, то ест шляхтич. А вы сопротивно перевернули все писма в тоіі безбожной земли и, от кръви и похоти, от смрада родичиеся, пошляхтели и попыш- пели есте п божиих рабов поругиваете! Молю теды вас, того ся обычая оставте и покаание за зле пожитое время учипете» *⁵⁸.

Ідеї I. Вишепського щодо реформації церкви подекуди були співзвуч­ні з напрямком визвольної боротьби українського пароду. Так, він обгрун­товував думку, що церковні посади, отримані з рук короля-католика, про­відника політики папи римського, слід вважати недійсними. «Не приимуй- те и от короля данного без вашего избрания,— закликав він населення українських земель,— изжденете и проклинете: не в папежа бо вы крес- тилнся и не в королеву власт, да вам дает волки и злодеи, разбойники и антихристовы таинники. Лепше бо вам без владык и без попов, от диа­вола поставлених, до церкви ходити и православие хранети, нежели с владыками и попами, не от бога званными, у церкви быти и с тое ся ру­гати, и православие попирати» ^,59.

Український мислитель закликав бойкотувати пе тільки православних духівників, призначених волею польського короля. Він відкрито прого­лошував державно-політичний устрій Речі Посполитої, під ярмом якої страждав український народ, реальним втіленням царства антихриста. За глибоким переконанням І. Вишенського, не лише духовні, а й світські феодали і навіть сам польський король завдячували своєю владою не ко­му іншому, як дияволу. «И до вас, мирские власти и титулу земного мое­го царства прагнучим, тое ж мовлю,— вкладав слова в уста диявола письменник,— падши, поклоните ми ся, я вам сия прагпенная вами по­дам. Если хочеш войским, подкоморим пли судиею быти, над, поклони ми ся, я тобе дам... Если хочеш гетманом и канцлером быти, над, поклони ми ся, я тобе дам, буди доскональні угодник мой, я тобе дам. Если хочеш королем быти, обейщайся мне на оферу в геєну вечную, я тобе и коро­левство дам. H другим всем меишием дикгнитарством и нреложенъствам too ж мовлю, аще, пад, поклоните ми ся и чого попрагнете от земных и дочасних, я вам дам» ^,60.

У такому контексті погляди І. Вишенського багато в чому узгоджу­валися з цілями антифеодальної визвольної боротьби народних мас Ук­раїни. Зокрема, це підтвердилося у ході селянсько-козацьких виступів 20—30-х років XVII ст., напередодні та під час визвольної війни 1648— 1654 рр., коли в практичне русло перейшло питання про визволення ук­раїнських земель з-під влади «блудниці» — Речі Посполитої й польського короля—«Навуходоносора»’^6|, про об’єднання їх з Росією. Соціальна програма повсталих народних мас полягала також у знищенні феодаль­ної експлуатації, переході земель і інших угідь до рук безпосередніх ви­робників, у ліквідації гнобителів незалежно від їх етнічної належності та встановленні рівності станів ^lb2.

Таким чином, у другій половині XVI — першій половині XVII ст. на суспільно-політичну думку на Україні помітний вплив справили ідеї реформації та гуманізму. В першу чергу їх сприймали ті феодальні ідео­логи, які були вихідцями з дрібної шляхти. Певпою мірою вони змогли розсунути рамки своєї класової обмеженості й осмислити найважливіші етнополітичпі завдання, що постали перед українським народом напе­редодні визвольної війни 1648—1654 рр. Елементи ідеологічного обгрун­тування визвольної боротьби проявлялися в творчості феодальних ідео­логів у концепціях, у яких йшлося про спільність східнослов’янських народів, прославлялися славне історичне минуле й культурні надбання народу, вмотивовувалась ідея високої моральності й справедливості боро­тьби всіх суспільно-політичних сил української народності проти націо­нально-релігійних утисків, порушувалися питання про шляхи боротьби та об’єднання України з Росією.

В суспільно-політичних поглядах представників братського руху мі­щан також простежуються реформаційні й гуманістичні ідеї, що зумов­лювалися насамперед соціально-економічною консолідацією міщанського стану й посиленням боротьби проти наступу католицизму та національно- релігійних утисків. Пропаганда братствами й культурно-просвітницькими діячами, які до них примикали, патріотизму, любові до батьківщини й почуття громадянського обов’язку перед нею, діяльність їх у справі по­ширення освіти сприяли поглибленню етнічної самосвідомості українсь­кого народу, живили настрої визвольної боротьби.

У кіпці XVI — на початку XVII ст. радикальні суспільно-політичні погляди висловив український письменник-полеміст І. Вишенський. Про­голошення ним існуючого суспільства з його соціальною несправедливіс­тю неправдивим; розробка реформаційпої програми, спрямованої проти феодалізованої церкви; обрання альтернативою експлуататорському су­спільству ідеалу суспільного устрою, побудованого на принципах спів­життя ранньохристиянської общини; обгрунтування природної рівності людей — все це відображало сподівання експлуатованих народних мас. Під час селянсько-козацьких повстань 20—30-х років XVII ст., а також у ході визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. соціальні й етнополітичпі лозунги повстанців нерідко збігалися з основними ідеями українського письменника-нолеміста.

Важливим ідеологічним інститутом феодального суспільства в період формування і консолідації української народності виступала церква. Її соціальна концепція служила інтересам пануючого класу, оскільки освя­чувала феодалізм, проповідувала класовий мир і покору мас експлуата­торам. У цьому церковно-релігійна ідеологія повністю збігалася з ідей- пою творчістю світських феодальних ідеологів, які теоретично узагаль­нювали потреби свого класу.

У феодальній ідеології помітне місце належало етнополітичним ас­пектам. Ідеологи, які виражали інтереси поміркованої частини україн­ських феодалів, котрих влаштовувало перебування українських земель під владою Речі Посполитої, вели полеміку з своїми опонентами з тим, щоб ще більше розширити і зміцнити свої класові привілеї. Водночас найбільш далекоглядні й критично мислячі вихідці з шляхти, українські письменпики-полемісти, члени братств дотримувалися ідей східнослов’ян­ської єдності, визвольної боротьби українського народу й об’єднання України з Росією. Деякі українські письменпики-полемісти (І. Вишен- ський) піднімалися до засудження соціальної несправедливості, яка існу­вала у феодальному суспільстві.