1. ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА 1648-1654 PP.- ВАЖЛИВА УМОВА КОНСОЛІДАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОСТІ

Соціальний, етнополітичнпй і загальнонародний характер визвольної війни на Україні. Визвольна війна українського народу проти панування шля­хетської Речі Посполитої (1648—1654) — одна з найяскравіших сторінок в його багатовіковій історії.

У визвольній війні рушійними силами виступили різні класп-стапп українського феодального суспільства: селяни, козаки, міська біднота, а також старшина, дрібна шляхта, міська верхівка, нижче православне духовенство. Головною рушійною силою стало селянство. Цей загально­народний рух відображав об’єктивні потреби соціально-економічного, етпо- політичного та культурного поступу. Спільна боротьба різних класів- станів не усувала, а загострювала соціальні суперечності, відкривала на­пруженість міжстанових відносин. З одного боку, пригноблені стани виступали проти феодального гніту. З другого, панівний клас-стап нама­гався зберегти свої привілеї, владу, примножити багатства. Антифео­дальна боротьба і гострі класові суперечності виступали однією з харак­терних рис визвольної війни українського народу.

При наявності соціально-станових суперечностей стосовно питання про національне визволення України інтереси селян, козаків, міщан, з одного боку, і козацької старшини, дрібної шляхти, міської верхівки і духовенства — з другого, істотно співпадали і саме в цьому крилася причина загального піднесення та успіхів визвольної війни. Хоча селян­ство постійно залишалося головною рушійною силою визвольної війни, політичним лідером в ній було козацтво па чолі з старшиною, етнічна свідомість якого досягала на той час вищого рівня.

У визвольній війні вирішувалися два головних завдання: перше — визволення України з-під панування шляхетської Речі Посполитої і дру­ге — створення власної держави. Ці справді епохальні завдання об’єд­нували сили українського народу. «Вся історія визвольних воєн,— під­креслював В. І. Ленін,— показує нам, що коли ці війни захоплювали широкі маси, то визволення наставало швидко» ^,. Це методологічне поло­ження розкриває глибоку підоснову перемог народних мас України у ви­звольній війні.

Повсталі селянсько-козацькі маси України висунули з свого се­редовища талановитих ватажків, полководців, поборників національної незалежності: Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса, Данила He- чая. Івана Богуна, Мартина Пушкаря, Силуяна Мужиловського та ін.

Історичні джерела свідчать, що поряд з українцями у визвольній війні і648—1654 рр. брали участь представники не менше 23 народно­стей: росіяни, білоруси, литовці, поляки, молдавани, серби, болгари, угор­ці, албанці, німці, грузини, вірмени, татари тощо². Вихідці з цих народ­ностей проживали на Україні або прийшли поодинці чи групами й за­гонами на допомогу українському народу, який піднявся на визвольну боротьбу проти іноземного панування. Ця етнічна солідарність у далеку феодальну епоху свідчила, що дружба народів долала державні кордо­ни, трималася на віковічних зв’язках і взаємодопомозі в скрутні часи їх історії, надавала снаги у визвольній боротьбі.

Визвольну війну українського народу очолив виходець із шляхти, чигиринський сотник Богдан Хмельницький (1595—1657). палкий при­хильник визволення України з-під влади Польщі. Друзі й вороги свід­чили про його незвичайний талант і здібності. Французький офіцер і дипломат П’ер Шевальє порівнював Богдана Хмельницького з вождем англійської буржуазної революції Олівером Кромвелем: «Не менш че­столюбний, хоробрий та спритний, ніж Кромвель в Англії» ³.

_гУ грудні 1647 р., зібравши загін повсталих козаків, Богдан Хмель­ницький прибув на Запорозьку Січ, оволодів її укріпленнями — базою визвольної війни, використав запорозьких козаків як організовану зброй­ну силу для створення великої повстанської армії на Україні. ЗО січня 1648 р. на загальній раді повсталого козацтва в Січі Богдана Хмельниць­кого обрано гетьманом України. Гетьман звернувся до українського на­роду з закликом до боротьби за визволення від іноземного панування ⁷. Він уклав також військовий союз із Кримським ханством, яке зобов’я­зувалося не нападати на Україну й на допомогу козакам прислати свій загін ⁸.

Могутня хвиля повстання на Україні, невпинно наростаючи, втягу­вала в боротьбу все нові й нові сили українського народу. Коронний гетьман Миколам Потоцький у листі від 21 березин 1648 р. писав до короля, що повстання почалося «у змові з усіма козацькими полками і з усією Україною» ⁹. У першій битві під Жовтими Водами 19 квітня — 6 травня 1648 р. селянсько-козацька армія розгромила значний передо­вий загін польсько-шляхетського карального війська і рушила в наступ на його головні сили ^,0. 16 травня 1648 р. в урочищі Горохова Діброва поблизу Kopcyня 15-тисячне повстанське військо оточило й знищило польсько-шляхетську армію ^l,.

Перші перемоги сприяли переростанню загального повстання у ви­звольну віііну на Україні, де не залишилося значних польсько-шляхет­ських військових сил.

«ваблена тим. що Хмельницький її жалує, караючи вогнем і мечем один лише шляхетський стан, вступає в його підданство. Київ він оголосив своєю столицею» ^,2. Таким чином, боротьба народних мас спрямовувалась проти панівного класу — феодалів польських і українських. Вона знахо­дила підтримку серед селян і міщан насамперед України, Білорусії, Польщі та Литви.

Сформувавши протягом літа 1648 р. з повстанських загонів 80-ти- сячну регулярну армію, Богдан Хмельницький продовжив визвольну вій­ну. У битві під Пилявцями 8—13 вересня 1648 р. повстанська армія вщент розгромила 40-тисячне польсько-шляхетське військо, яке прибуло на Україну для придушення повстань ^,3. У результаті перемог під Жов­тими Водами. Корсунем 1 Пилявцями Україна фактично була визволена від панування Речі Посполитої. Повстанська армія вирушила у визволь­ний похід на західноукраїнські землі, де народні маси також піднімалися на боротьбу. 26 вересня повстанці підійшли до стін старовинного Льво­ва і оволоділи Високим замком. Після короткої облоги Львова і взятті викупу з шляхти та місцевих багатіїв постанські полки рушили далі на захід, перейшли кордон Польщі і взяли в облогу досить сильну фортецю Замостя ^,4. Шляхетський уряд запропонував Богдану Хмельницькому укласти перемир’я і розпочати переговори між воюючими сторонами. Гетьман, враховуючи осінню непогоду і епідемію чуми, вирішив відвести повстанську армію па Подніпров’я.

23 грудня 1648 р. відбувся урочистий в’їзд Богдана Хмельницького з військом у давнє руське місто Київ, населення якого радісно вітало визволителів ^lδ. Перебування козацьких полків у Києві мало велике зна­чення для зміцнення внутрішнього і міжнародного становища визволе­ної України, піднесення патріотичних почуттів народних мас, встанов­лення безпосередніх зв’язків з Російською державою.

У Переяславі відбулися переговори козацької старшини на чолі з Богданом Хмельницьким з польською урядовою комісією, уповноваже­ною сеймом Речі Посполитої.

Умови перемир’я не задовольняли Річ Посполиту, яка прагнула від­новити неподільне панування па Україні. Польсько-шляхетське військо навесні 1649 р. вторглося па Волинь, сконцентрувалося в фортеці Зба­раж. Богдан Хмельницький, кинувши головні сили під фортецю, одно­часно проти литовського війська в Білорусію відправив 30-тисячне вій­сько на чолі з київським полковником Михайлом Кричевським. На Волинь прибули союзники козаків кримські татари під командуванням самого хана. 5—6 серпня відбулася вирішальна битва на р. Стрипі побли­зу Зборова. Польсько-шляхетські війська опинилися на грані цілковитої поразки. Однак зрада кримського хана, який змовився з королем, пере­шкодила перемозі. 8 серпня 1649 р. було укладено Зборівський договір, за умовами якого декларувалося підтвердження «привілеїв» козакам і старшині, визначався 40-тисячнпп реєстр війська, яке могло перебувати в межах Київщини, Брацлавщини і Чернігівщини, номінально зберіга­лась влада Речі Посполитої на Україні, а шляхта могла повертатися у свої маєтки *⁷.

Зборівськпй договір мав певне етнополітичпе значення: українська народність своїми силами відвоювала собі територію і ряд політичних прав, визнаних Річчю Посполитою.

Однак сейм Речі Посполитої відмовився узаконити умови договору і повів курс на придушення визвольної війни. Народні маси також були певдоволепі умовами договору й прагнули до повного визволення тери­торії України та об’єднання її з Росією. Російські посли повідомляли з Варшави навесні 1650 р. про становище па Україні: «На Украйне ка­заки, чернь и лейстровые, бунтуютца и па том договоре, что договорились под Збарожем с королем, быть не хотят. Λ хотят, собрався, итти на Поль­шу войною» ^l8.

Спираючись на економічну допомогу і політичну підтримку з боку Російської держави. Богдан Хмельницький діяльно готувався до оборо­ни України від нового нашестя польсько-шляхетського війська. Проти 150-тисячного війська Речі Посполитої Богдан Хмельницький повів 100- тисячпу селянсько-козацьку армію, а його союзники кримські татари на­раховували 50 тис. воїнів. На Волині поблизу Берестечка 18—20 червня 1651 р. відбулася битва, в якій козацькі полки виявили стійкість і відва­гу, завдали значних втрат ворогові. Однак у розпалі битви кримський хан, зрадивши повстанську армію, з військом покинув поле битви і від­ступив, захопивши з собою в полон гетьмана, який намагався затрима­ти союзників. Козацьке військо опинилося в оточенні й десять днів вело жорстокі бої. Завдяки таланту і енергії полковників Івана Богуна, Філо­на Джалалія, Матвія Гладкого та іп. козацькі полки вистояли й змогли вийти з оточення, відступили на Київщину, де Богдан Хмельницький, викупившись із полону, вже збирав сили для продовження боротьби ^l9.

Польсько-шляхетське військо вступило в межі Київщини, а литов­ське захопило Київ та завдало місту значних руйнувань. Одпак ворожі війська також зазнали у боях відчутних втрат і опинилися в папівото- чепні. Козаки визволили Київ. Польсько-шляхетське командування му­сило розпочати переговори з гетьманом про укладення миру. Зрештою 8 вересня 1651 р. було укладено Білоцерківський договір, за умовами якого на Україні відновлювалась польсько-шляхетська влада, маєтки по­верталися панам, територія, підвладна козакам і гетьманові, обмежува­лась Київщиною, козацький реєстр скорочувався до 20 тис. чоловік, геть­ман позбавлявся права зноситися з іноземними державами ²⁰. Цей дого­вір позбавляв український народ значної частини його завоювань, але не зломив його волі до перемоги. Народні маси повставали проти поль­сько-шляхетської влади, громили урядові війська на Україні. Богдан Хмельницький зберіг козацьку армію й готувався до нових боїв.

Навесні 1652 р. уряд Речі Посполитої спорядив 50-тисячпе військо під командування коронного гетьмана Мартина Кал японського на Укра­їну, щоб припинити союзні зносини її з Молдавією. Це військо розта­шувалося табором па березі р. Південний Буг поблизу гори Батіг. Ко­зацькі полки і татарські загони незабаром оточили табір.

22—23 травня 1652 р. відбулася Батозька битва, в якій Богдану Хмельницькому вдалося повністю знищити вороже військо^2,. Сучасники порівнювали Батоаьку перемогу з перемогою карфагенського полководця Ганні бал а над римською армією поблизу м. Канни у 216 р. до н. е.²² Результатом цієї битви було повне визволення України від польсько- шляхетського панування.

Однак уряд Речі Посполитої сподівався взяти реванш і готував нові сили для походу на Україну. На Поділля вторглося 80-тисячне польсько- шляхетське каральне військо. Козацькі полки під проводом Богдана Хмельницького та їх союзники татарські загони оточили це військо під Ліванцем восени 1653 р. й протягом тривалого часу вели бої. знесилюю­чи ворога. У другій половині листопада гетьман повів свої полки у на­ступ на військо короля Яка Казиміра. Ллє й цього разу кримський хан зрадою перешкодив розгрому війська Речі Посполитої. Між ханом і ко­ролем було укладено так звану Жванецьку угоду (6 грудня 1653 р.), яка передбачала відновлення умов Зборівського договору для України ²³. Гетьман не прийняв ці умови.

Головною рушійною силою визвольної війни па Україні було се­лянство — пайчислепніший експлуатований клас-стан феодального су­спільства. Спільно з ним виступали козацтво і міське населення. У ви­звольній війні тісно поєднувалися антифеодальні виступи народних мас з визвольною боротьбою, що надавало цим подіям особливого розмаху і результативності. Польські магнати і шляхта, а також значна частина полонізованих українських феодалів виявилися знищеними або вигнани­ми за межі України, а їх земельні багатства перейшли до рук селян, козаків і міщан. Разом з тим українська козацька старшина і шляхта перетворювалася на нових феодалів, збагаченню яких сприяла гетьман­ська адміністрація шляхом земельних падань і посад в державному управлінні та війську.

У визвольній війні народні маси України виявили масовий героїзм, що грунтувався на патріотичних почуттях. Етнічна самосвідомість укра­їнської народності проявилася в здійсненні ряду ідей, серед яких найго­ловнішою була ідея визволення України від іноземного панування. Важливою, але підпорядкованою залишалася ідея боротьби за православ­ну віру й захисту православної церкви, але церква під час визвольної війни не стала союзницею тих сил, які боролися за здійснення завдань, висунутих Богданом Хмельницьким.

«Про історичні події,—писав В. І. Ленін,— треба судити з рухів мас і класів в цілому, а не з настроїв окремих осіб і групок» ²⁴. Визволь­на війна на Україні — подія, що визначалася саме творчою діяльністю народних мас, усіх класів-ставів феодального суспільства. Підірвавши основи польсько-шляхетського панування на Україні, вона підготувала умови для військового і політичного союзу її з Росією.

Визвольна війна українського народу знайшла підтримку і солідар­ність російського і білоруського народів, що надавало їй особливого роз­маху й сприяло здобуванню перемог над загарбниками.

Взаємодопомога українського і білоруського народів у визвольній війні 1648—1654 рр. Українська і білоруська народності розвинулися в складі феодальної держави Речі Посполитої, де зазнавали утисків і гноб­лення, переслідування мови й культури, вели спільну боротьбу за своє визволення і етнічне самовизначення. Визвольна війна на Україні сприй­малася народними масами Білорусії як кровна справа, що мала привести до повалення влади феодалів Речі Посполитої.

З Запорозької Січі Богдан Хмельницький розсилав заклики до бо­ротьби проти польсько-шляхетського панування не лише до населення України. а п Білорусії, яка формально залишалася під владою Литви. За допомогою білорусів гетьман розраховував паралізувати литовське військо й не допустити мого вторгнення на Україну з півночі. Білорусь­кий народ масово піднімався на боротьбу за визволення від іноземного панування.

Спільні етносоціальні й політичні завдання єднали український і білоруський народи у визвольній війні 1648—1654 рр. Під знамена Бог­дана Хмельницького звідусіль прибували загони білоруських повстанців. Великолуцький воєвода Данило Великогагіп 20 липня 1648 р. повідом­ляв через Посольський приказ: «...11 к черкасом де, государі», приставами* белорусцы и помогают...»²⁵ Кращі сини білоруського народу Михайло Кричевський, Станіслав Мрозовицький (Морозенко), Лук’ян Мозиря ста­ли полковниками Війська Запорозького (перші два склали свої голови у боях з ворогами). До генеральної старшини належав і Ян Костирський, якого Богдан Хмельницький призначив наказним гетьманом для органі­зації сил і керівництва повстаннями білоруського народу. Тисячі воїнів- білорусів стали рядовими козаками й брали участь у визвольній війні на Україні і в Білорусії, пліч-о-пліч з українцями виборювали свободу.

Перемоги під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями спричини­лися до піднесення визвольного руху народних мас не лише на Україні, а й у Білорусії. Сучасник — німецький історик-хроніст Еразм Франциск у книзі «Новий польський Флорус» писав, що білоруси, дізнавшись про перемогу українських повстанців у Пилявецькій битві, «скинули кайда­ни з рук і потяглися до щабель» ²⁶. Вирушаючи в похід на захід. Богдан Хмельницький відрядив на допомогу білоруським повстанцям кількати- сячний загін козаків на чолі з полковником Матвієм Гладким. Спільно вони скували сили литовського війська й не допустили його вторгнення на Україну в 1648 р. У наступні роки з України в Білорусію відряджа­лося немало військових козацьких загонів, які об’єднували сили білору­ських повстанців. Ці загони очолювали козацькі старшини Горкуша, Кривошапка, Микулицький, Хвесько, Михнепко, Небаба, Піддубський, Го­лота, Пободайло, Кричевський, Костирський, Шумейко, Кравченко та іп. Серед білоруських повстанців висунулися відомі проводирі-полковники Іван Седляр у Мозирі та П років Цівка в Турові, а також Григорій Бут, який особисто їздив до Богдана Хмельницького влітку 1648 р. для зв’яз­ку і домовлений про спільні дії. Іван Седляр тоді ж отримав від гетьмана листа з пропозицією допомагати наказному гетьманові Япу Костирському набирати військо і обороняти Мозир. Білоруські повстанці діяли в районі Рєчнці, Гомеля, Лоєва, Бобруйська, Мозиря, Турова, Пінська, Бреста, Че- рикова, Мінська, Бабура, Бихова та інших міст. Спостерігалося масове «покозачепня» білоруського населення ²⁷.

Уряд Речі Посполитої вживав заходів до придушення повстань у Білорусії. Головний литовський трибунал у м. Вільно вирішив послати туди військо під командуванням литовського магната, польного гетьмана Литовського князівства Януша Радзивілла, який відзначався особливою жорстокістю і нещадністю до народних повстань. Каральним загонам вдалося придушити повстання в Бресті, Пінську, Черикові, Смолевичах, Турові, Мозирі, Бобруйську, Рєчиці та інших містах і багатьох селах. У боях з ворогами загинуло немало українських козаків, які спільно з білорусами до останньої краплі крові захищали країну від карателів. В цих боях полягли ватажки Небаба, Піддубський. Мпхненко та іп. Карателі вчиняли пад повстанцями криваві розправи ²⁸.

Під час переговорів з польською урядовою комісією в Переяславі 20 лютого 1649 р. Богдан Хмельницьким рішуче виступив на захист пов­сталого пароду Білорусії й гпівпо заявив: «Разве ничего пе значит, что льется кровь христианская, что войско литовское вырезало Мозырь и Ту­ров, что Януш Радзивилл велел одного посадить на кол. Я послал туда несколько полковников, а Радзивиллу написал, что если он поступил так с одним христианином, то я то ясе сделаю с четырьмя польскими плен­никами, которых у меня много, и отплачу за свое» ²⁹. В умовах переми­р’я Війська Запорозького з Річчю Посполитою від 24 лютого йшлося про захист прав «руського народу скрізь в Коропі і Литві» ³⁰. Російському послові Григорію Упковському гетьман у квітні 1649 р. говорив: «А из­волением божиим последнему в человецех мне повелел над Войском За- пороским и над Белою Русью в войне сей начальником быти и над ляхи и над Литвою победу имети» ^8,. У визвольній війні гетьман не відділяв Україну від Білорусії, підкреслював спільність їх долі і майбутнього життя.

Під час військових подій 1649 р. Богдан Хмельницький надавав особ­ливого значення тому, щоб відвернути можливий удар ворожих сил з території Білорусії. Навесні туди було відряджено десятитисячний ко­зацький загін під проводом полковника Іллі Голоти, який завдав пораз­ки литовському війську й примусив його відступити. По всій Білорусії запалали народні повстання. Білоруські повстанці посилювали загін Го­лоти. який вів бої з ворожими військами в оточенні. Військам Радзивіл- ла вдалося завдати поразки повстанцям у районі Мозиря. Сам Голота загинув у бою³². Однак литовському війську пе вдалося прорватися на Україну з півночі: Богдан Хмельницький відрядив 10-тисячиий загін козаків під командуванням полковника Степана Пободайла, який зайняв район поблизу м. Лосв. Йому па допомогу йшло 15-тнсячпе військо пол­ковника Михайла Крнчевського. У битві під Лоевом героїчно загинув Крпчевський, а його військо зазнало поразки. Значних втрат воно завда­ло й литовському війську, яке пе змогло вторгнутися на Україну ³³. Воно не надало допомогу коронному війську, яке опинилося в облозі у Зба­ражі і вело бої під Зборовом. Козацькі загони при допомозі білоруських повстанців зупинили нашестя на Україну ворожих сил з півночі. І в наступний час діяли численні партизанські загони козаків і білоруських повстанців, завдаючи ударів військам Януша Радзивілла, які ховалися в укріплених таборах.

Нова хвиля визвольного руху білоруського народу піднялася в 1651 р. Монах Кутеїнського монастиря (Орша) іконописець Григорій, який перебував у Москві 28 лютого — 4 березня 1651 р., у Посольському приказ! заявив: «...Как де у поляков с черкасы будут бои и учпут поля­ки черкас осиливать, и они де, Смоленского, и Оршанского, и Минского, и Могилевского, и иных городов всяких чинов люди, подоймутца па поля­ков. И учинят у себя таких Хмельницких 10 человек, а войска со 100 000 человек и учнут Польшу и Литву воевать...»³⁴.

Влітку 1651 р. уряд Речі Посполитої кинув на Україну каральне військо для придушення визвольної війни. З півночі готувалося до вторг­нення литовське 30-тисячпе військо Януша Радзивілла. Богдан Хмель­ницький повів свої полки назустріч ворогам, але в битві під Берестечком на початку серпня 1651 р. козацькі полки через нову зраду кримського хана зазнали невдачі й були оточені польсько-шляхетським військом, мусили відступати. Проти литовського війська гетьман послав 15 тис. ко­заків на чолі з полковником Мартином Небабою, якого підтримали біло­руські повстанські загони. Однак нони пе змогли протистояти добре оз­броєному війську й зазнали поразки у битві під с. Ріпки па Чернігівщи­ні. Небаба загинув. Литовське військо вступило в Київ і завдало йому значних руйнувань³⁵. У Білорусії визвольна боротьба народних мас, пе- зважаючи на каральні розправи шляхти, продовжувалась. Ллє сили пов­станців були розрізнені; повстанці не.мали єдиного центру. їм допома­гали українські козаки, яких надсилав загонами Богдан Хмельницький. Ця спільна боротьба мала неабияке значення і в наступні роки, підри­ваючи іноземне панування й наближаючи час їх національного визволен­ня і утворення незалежних держав.

Допомога Росії українському народові у його визвольній війні проти панування Речі Посполитої. У тяжкій і виснажливій боротьбі проти поль­сько-шляхетських загарбників Україна не залишилася одинокою. Вона спиралася па всебічну й ефективну підтримку з боку народів Росії і Бі­лорусії.

Пліч-о-пліч з українцями і білорусами у визвольній війні на Укра­їні боролися росіяни, що надавало їм упевненості в перемозі над загарб­никами. Вяземські воєводи 23 червня 1648 р. повідомляли в Москву ца­рю через Посольський приказ, що «с теми черкасы... твои государеві рус­ские люди казаки»³⁶. Богдан Хмельницький через своїх посланців на початку визвольної війни звернувся до козаків Дону з закликом іти на допомогу повсталому народові України ³⁷. Загін донських козаків восени

1648 р. брав участь в облозі Львова разом з українським повстанським військом ³⁸. Між Україною і Доном підтримувалися постійні зв’язки. Так, російський посол Григорій Унковський у статейному списку навесні

1649 р. писав, що Богдан Хмельницький посилав на Дон посольство на чолі з Михайлом Войтовим, щоб домовитися про допомогу Україні. «И донские козаки,— наголошував посол,— к За поросному Войску па по­мочь быти хотели» ³⁹. У повстанському війську на Україні було чимало російських селян і донських козаків ⁴⁰. Навіть діти боярські — вихідці з панівного класу Росії — нерідко вступали до козацького війська і воюва­ли на Україні ⁴¹. Частина росіян потрапила до «Реєстру всього Війська Запорозького», складеного після Зборівського договору (1649): за підра­хунками, там значилося 102 козаки па прізвище «Москаль» і 163 — «До­нець» ⁴². Очевидно, в козацькому війську і 40-тисячному реєстрі росіян було значно більше.

І в наступні роки Богдан Хмельницький надавав особливого зна­чення допомозі з боку донських козаків. Навесні 1650 р. він відрядив на Дон посланців і в листі до старшини просив утримуватися від походів на Крим, щоб не відволікати союзників-кримців від воєнних дій проти польсько-шляхетських військ⁴³. Взимку 1651 р. па Дон прибув загін українських козаків на чолі з отаманом Тишком Донцем. А після невда­чі в Берестецькій битві царський уряд дозволив українським козакам вільно йти на Дон⁴⁴. Збираючи сили для відсічі наступу па Україну значних сил Речі Посполитої, Богдан Хмельницький влітку 1653 р. від­рядив на Дон своїх посланців з проханням, щоб донські й запорозькі ко­заки, які перебували там, йшли на допомогу козацьким полкам. З Дону на Україну тоді ж прибув козацький загін па чолі з донським отаманом Іваном Сергеєвим ⁴⁵.

Допомога Російської держави Україні проявлялась також в інших формах. Зокрема, влітку 1651 р. під час навали польсько-шляхетських військ па Україну й битви під Берестечком царський уряд дозволив по- рехід через російську територію значного козацького загону (4 тис. чоло­вік) під командуванням чернігівського наказного полковника Івана Шохова в район Рославля на Смоленщину для воєнних дій проти ли­товського шляхетського війська ⁴⁶. Цей загін загрожував литовському вій­ську з тилу під час його перебування в Києві. Російська держава надси­лала на Україну зброю і військове спорядження для козаків. Шведський посол у Москві Родес наприкінці січня 1652 р. повідомляв своему уря­дові, що у Москві для Богдана Хмельницького відливали гармати ⁴⁷. А в 1653 р. з Росії па Україну відкрито надсилалися гармати і військове спо­рядження, а також порох, свинець і гроші ⁴⁸.

Допомога з Росії військовими загонами донських козаків, участь ро­сійських селян у визвольній війні, посилка зброї і спорядження — все це сприяло перемогам повстанського війська на чолі з Богданом Хмель­ницьким над ворожими силами Речі Посполитої.

У 1648 р. на самому початку визвольної війни Україну спіткало тяжке стихійне лихо: майже скрізь була засуха й хліб не вродив, а що зійшло — знищила сарана, зменшились площі засіву зернових і городніх культур. Людям пе вистачало хліба, а худобі фуражу і трави, навіть соломи. Припинився довіз солі па Україну з Карпат. Здавалося, станови­ще безвихідне й визвольна війна приречена на поразку.

На допомогу українському народові прийшла Росія. Російські торго­ві люди з Білгорода, Курська, Хотмизька, Карпова, Вольного та бага­тьох інших міст везли на Україну хліб, сіль, мед та інші товари. В лю­тому 1649 р. царський уряд наказав бобрикському воєводі: «Застав пе ставить и с торгом ездить не заказывать кроме заповедных товаров». У березні 1649 р. вольновський воєвода повідомляв про приїзд торгових людей з України в Путивль, Сєвськ, Курськ, Рильськ, Бєлгород, Оскол та інші російські міста для купівлі хліба і солі. Царський уряд підтвер­див вільну торгівлю росіян і українців ⁴⁹. Знаючи про становище на Укра­їні, уряд Росії намагався надати допомогу її населенню вільною прода­жею хліба і солі.

Російський посол Григорій Унковський 19 квітня 1649 р. заявив Богдану Хмельницькому: «И царское величество тебя, гетмана, и все Войско Запороское пожаловал хлеб и соль и всякие товары в своих государевых городех покупать вам, и в Запороскую землю пропущать и Войска Запороского всяких чинов людем приезжати велел. И только б великий государь вас, Запороского Войска, не пожаловал в нынешнее разоренье и в войну, и в хлебный недород хлеба и соли в своих госуда­ревых городех покупать и к вам в Запороскую землю пропускать не ве­лел. и у вас бы в Запороском Войске многие померли з голоду и против поляков за хлебным недородом стоять было пе в мочь». Скасовувався збір мита на українські товари в державну казну. Ці пільги підтвердив і російський посол Григорій Неронов 22 листопада 1649 р. на прийомі у гетьмана в Чигирині ⁵⁰. Право па безмитну торгівлю українських торго­вих людей у Росії підтверджувалось і в інших царських указах того часу.

З свого боку, Богдан Хмельницький 19 квітня 1649 р. заявив росій­ському послові Григорію Унковському, що віднині він дає наказ пе бра­ти з російських торгових людей мита й охороняти їх скрізь на Україні. Це гетьман підтвердив і в листі до російського уряду від 22 квітня 1649 p.^δl

Безмитна російсько-українська торгівля мала велике економічне й політичне значення, сприяла успіхам визвольної війни па Україні. На­родні маси України неодноразово висловлювали вдячність Російській державі за вільну продажу хліба і солі, що врятувало їх від голоду⁵². Навіть сучасник, польський шляхтич Йоахім Єрлич у своїй хроніці пи­сав, що уряд Росії дозволив людям своїм «сюди, за кордон, возити і про­давати хліб і нашим їздити за кордон і купувати у них, у цьому був по­рятунок» ⁵³.

Одним з важливих каналів зміцнення зв’язків України з Росією за­лишались переселення українців у межі Російської держави. Більшість із них поселялися компактними групами на Слобожанщині, яка згодом стала етнічною територією української народності. Тисячі учасників повстань знаходили притулок у Росії: їм виділялися землі для поселен­ня і господарського освоєння, надавалась допомога грошима, зерном і на­віть худобою, а місцева влада мала суворий наказ не утискувати укра­їнських переселенців^δ4. Гетьманська адміністрація не чинила перешкод переселенцям, вбачаючи в цьому економічну і політичну вигоду для ук­раїнського народу. Богдан Хмельницьким неодноразово дякував росій­ському урядові за допомогу переселенцям.

Ціна»», що серед переселенців був і брат Богдана Хмельницького по матері Григорій Ставицький-Хмелышцький (родом з Білорусії), який з дворічним сином прибув з Чигирина до Бєлгорода, там одружився, ви­конував державні повинності, отримав землю і грошову допомогу від царської казни⁵⁵. У 1652 р. відбулося переселення до м. Острогозька по­над І тис. козаків на чолі з чернігівським наказним полковником Іваном ДзиKOBCbKiiM з родинами і скарбом. IIa новому місці козаків наділено землею і грішми⁵⁶. Переселення сприяло зближенню української і ро­сійської народностей.

Важливе значення для успішного розвитку визвольної війни па Україні мала політична підтримка з боку Російської держави. З самого початку повстання під проводом Богдана Хмельницького і його союзу з Кримським ханством уряд Речі Посполитої намагався втягти російський уряд у свої політичні комбінації й спільно виступити проти козаків і Кримського ханства. Путивльський воєвода Микифор Плещеев від цар­ського імені повідомив Богдана Хмельницького у серпні 1648 р.: «Мы вам неприятелями быти не хотим... II вы б и вперед такова дела, что нам с поляки на вас стоять заодно, от нас пе мыслили и опасенья пика- кова не имели» ⁵⁷. Царський уряд проводив політику невтручання у справи па Україні і разом з тим вивчав становище в Польщі у зв’язку з повстанням українців.

У 1649—1651 рр. політична лінія Російської держави щодо України зазнала певних змін: вона визнала de facto гетьмапсько-старшипське правління на чолі з Богданом Хмельницьким, встановила дипломатичні стосунки через спеціальних послів і, зрештою, па прохання гетьмана Богдана Хмельницького запропонувала своє посередництво у примирен­ні Речі Посполитої з Україною, вимагала припинення наступу шляхет­ських військ та кровопролиття '⁸. Спеціальні посольства, що відряджа­лися російським урядом до Варшави, все частіше займалися переговора­ми про справи на Україні й виступали на захист українського народу, який піднявся проти своїх гнобителів. Така політична підтримка на між­народній арені надавала снаги українському народові у боротьбі за ви­зволення і фактично означала союзні відносини України з Росією.

Зрештою у 1652—1653 рр. уряд Російської держави став на шлях підтримки України: в ультимативній формі Речі Посполитій пропонува­лося припинити війну проти українського народу, готувалися військові сили для захисту України і остаточного вирішення питання про її відно­сини з Росією, про що велися тривалі українсько-російські переговори та приймалися рішення Земського собору.

Царський уряд проводив свою політику в інтересах класу феодалів, але пе міг не рахуватися з загальним прагненням усього російського на­роду до союзу з українським народом.

Дипломатичні переговори про державно-політичний і військовий союз України з Росією та їх етнополітичні наслідки. Визвольна війна стала тим фактором, який прискорив визрівання етнічної самосвідомості українсько** го пароду, глибоке розуміння нпм необхідності не лите визволення від іноземного панування, а й розвитку всебічних зв'язків з сусідніми народ­ностями. Прикордонні сєвські воєводи Замятня Леонтьев та Іван Кобиль- ський. які уважно слідкували за подіями визвольної війни па Україні, уже 7 червня 1648 р. повідомляли в Москву: «Да и во многих, государь, польских городех, в Киеве и в Чернигове и в-ыных городех от белорусцов та молва и желание есть, чтоб им всем быть под твоею царскою высокою рукою во крестьянской вере...» ⁵⁹.

Гетьман Богдан Хмельницький з Черкас 8 червня 1648 р. надіслав листа до царя Олексія Михайловича, в якому писав: «Зичимо бихмо собі самодержца господаря такого в своей земли, яко ваша царская вел- можност, православный хрестнянский цар...» ^б0. Запропонувавши обрання царя на престол Речі Посполитої, гетьман у тій ситуації висунув своє­рідну форму здійснення цієї важливої ідеї. Сєвські воєводи в листі від 12 листопада 1648 р. наголошували, що народні маси України і Білору­сії, а також Польщі і Литви прагнули до союзу з Росією ^6,. Визвольний рух на Україні наростав і вимагав ефективніших форм державних взаємо­відносин між урядами України і Росії для практичного здійснення народ­них прагнень до політичного союзу.

Перебування після переможного походу повстанського війська в Києві (кінець 1648 — початок 1649 р.) сприяло консолідації сил та під­несенню патріотичних почуттів серед різних верств української народ­ності. Саме з Києва — центру давньої Русі Богдан Хмельницький відпра­вив до Москви перше повноважне посольство на чолі з полковником Силуяном Мужиловським для переговорів про взаємовідносини України з Росією. Це питання знаходилося в центрі розмов гетьмана з єрусалим­ським патріархом Паїсієм, який прямував до Москви через Київ у спра­вах православної церкви. 4 лютого 1649 р. в Золотій палаті Кремля від­бувся прийом царським урядом посланців з України. С. А. Мужилов- ський оголосив грамоту Богдана Хмельницького з проханням «все Вой­ско Запорожское приняти под свою государскую высокую руку и своими государевыми ратными людьми помочь учинити...»⁶². Уряд Російської держави прихильно поставився до пропозиції гетьмана і прагнення українського народу до єдності з російським народом, дав фактично позитивну відповідь: якщо Україна своїми силами визволиться і побажає «в подданство» без порушення миру з Річчю Посполитою, цар накаже Військо Запорозьке прийняти під свою «высокую руку» ⁶³. Царський уряд намагався здійснити цей акт без воєнного конфлікту з Річчю По­сполитою. На Україну було відряджено царського посланця піддячого Василя Михайлова з грамотою Посольського приказу, де також вислов­лювалося позитивне ставлення до прохання Богдана Хмельницького про возз’єднання України з Росією⁶⁴. Відтоді між Україною і Росією не при­пинялися переговори урядів про державні відносини.

Друге посольство Російської держави на чолі з Григорієм Унков- ським перебувало на Україні з 13 березня по 22 травня 1649 р., відві­дало багато міст і сіл. Про своє враження посол писав у Москву: «И Запороского Войска всяких чинов люди говорят, что они царского ве­личества под высокою рукою быти рады...» ^β5. Під час переговорів про союзництво України з Росією Богдан Хмельницький заявив Григорію Унковському, що за часів Київської Русі існувала єдність руського на­роду. але її порушили нашестя ворогів: тепер настав час відновити пору­шену єдність⁶⁶. Посилання па історичні традиції було тоді вагомим ар­гументом для справи, що розв’язувалась в інтересах України і Росії.

Навесні 1649 р. уряд Речі Посполитої готував значні військові сили для походу на Україну. Ця загроза примушувала Богдана Хмельницько­го звернутися за допомогою до Російської держави. У травні 1649 р. до Москви прибуло повноважне українське посольство на чолі з полковни­ком Федором Вешняком для переговорів про відносини України з Росією і надання останньою допомоги українському народові. Царський уряд давав згоду прийняти Україну за попередніми умовами, але тепер обіцяв притулок українському населенню, якщо на нього буде гоніння з боку війська Речі Посполитої. Це гарантувала царська грамота від 13 червня 1649 р. на ім’я Богдана Хмельницького⁶⁷. •

Облога козаками фортеці Збараж і Зборі вська битва не принесли їм повної перемоги над загарбниками: зрада кримського хана привела до укладення Зборівського договору між Україною і Річчю Посполитою, за умовами якого формально відновлювалась польсько-шляхетська влада. За подіями на Україні уважно стежив уряд Російської держави. На Україні протягом жовтня — грудня 1649 р. перебувало російське посоль­ство на чолі з дворянином Григорієм Неронови.м і піддячим Григорієм Богдановим, яке демонструвало прихильність Російської держави до мо­гутнього визвольного руху українського народу. Посли зафіксували заяву гетьмана Богдана Хмельницького і прагнення всього українського народу до об’єднання України з Росією⁶⁸. Вони повідомили гетьмана, що уряд Російської держави не підтвердив умов Поляновського договору про віч­ний мир з Річчю Посполитою (1634) через порушення його останньою, що мало означати певні зміни в політиці щодо України.

Протягом 1650 р. активність українсько-російських переговорів поси­лилася: російські посольства на чолі з дворянином Василем Унковським і піддячим Яковом Козловим, дворянином Петром Протасовим і піддячим Григорієм Богдановим повідомляли в Москву про прагнення українського народу і Б. Хмельницького до зміцнення зв’язків України з Росією. Геть­ман переконував В. Унковського і Я. Козлова 15 жовтня у тому, що вход­ження України зміцнило б позиції Російської держави: «А воликово де государя ево царского величества счастье было приспело, что безо всякого дурна подаровал было ему, государю, бог такое великое государство, мно­жество пароду» ⁶⁹.

Значний інтерес викликають переговори священика Арсенія Суха­нова, який восени 1650 р. супроводжував патріарха Паїсія в Єрусалим, з Богданом Хмельницьким. Жителі, з якими Суханов зустрічався на Україні, одностайно заявляли: «Дай, боже, чтоб мы соединились с Мо­сквою и чтоб нас благочестивый государь присовокупил к своему право­славию, и чаши заздравные везде пьют за государя и за соединачение, и сам гетман мпогожды то говорил и вси от мала до велика того ж жа- дают» ⁷⁰. Гетьман використовував духовенство для впливу на політику царського уряду щодо України, підкреслював у переговорах релігійну спільність (православ’я) з давніх часів.

Над Україною знову нависла реальна загроза продовження тяжкої і виснажливої війни. Вальний сейм, що відкрився у Варшаві 5 грудня 1650 р., затвердив великі податки па утримання 50-тисячного наймано­го війська й вирішив скликати посполите рушення для придушення по­встання на Україні^7l. Це примусило Богдана Хмельницького готувати сили для оборони. Одночасно гетьман відрядив до Москви посольство на чолі з полковником Михайлом Суличичем. Посланці повідомили цар­ський уряд про становище на Україні, а також заявили, що Богдан Хмельницький «коли был и не гетманом, и он того искал, чтоб ему быть царского величества под высокою рукою». Тепер же він продовжував просити, «чтоб ему быти со всем Войском Запорожским под ого государе­вою высокою рукою в подданстве» ⁷². Ua цей раз Посольський приказ поцікавився (29 січня 1651 р.) умовами, які гетьман висував для об’єд­нання України з Росією. Українське посольство не могло дати відповіді, по маючи певних вказівок гетьмана, але заявило, що Україні потрібна допомога для відсічі новому нашестю.

Посилення інтересу щодо умов об’єднання викликалось політич­ними причинами. У лютому 1651 р. Земський собор у Москві розглядав взаємовідносини Російської держави з Річчю Посполитою, що порушува­ла умови Поляновського договору, і прохання Богдана Хмельницького про об’єднання України з Росією. Земський собор висловив думку, що порушення договору не можуть бути терпимі надалі, а тому Російська держава не вважатиме себе зобов’язаною дотримуватися його умов. Від­носно України в рішенні собору говорилося, що «...запороского гетмана с черкасы мочію принять со утверждением» ⁷³. Це було перше позитивне рішення Росії про прийняття України.

Уряд Російської держави відрядив па Україну посольство на чолі з думним дяком Посольського приказу Ларіоном Лопух і ним. яке там пере­бувало з січня но квітень 1651 р. й вело переговори з гетьманом. Одно­часно на Україні перебував корінфський митрополит Іоасаф, прихильник об’єднання України з Росією. Не без впливу Богдана Хмельницького митрополит 16 травня того самого року повідомив царський уряд про ба­жання українського народу об’єднатися з російським народом. При цьо­му він висловився і про умови входження України до складу Російської держави на правах Війська Донського: «П как ему служат донские каза­ки, и мы також станем служити ему для єдиної веры християнской...» ⁷⁴.

У зв’язку з наступом військ Речі Посполитої на Україну Богдан Хмельницький у червні 1651 р. відрядив до Москви нове посольство на чолі з полковниками Михайлом Сулнчичем і Федором Дмитрієвим, яке продовжило переговори про взаємовідносини України з Росією і спільні дії Речі Посполитої⁷⁵.

Па козацькііі раді під Білою Церквою 3 липня 1651 р. вирішено просити уряд Російської держави прискорити входження до неї України, щоб дати відсіч ворожому нашестю ^7β.

Занепокоєний подіями на Україні, уряд Російської держави негай­но відрядив послом до гетьмана Богдана Хмельницького піддячого Гри­горія Богданова. У Корсуні 14 липня 1561 р. відбулися переговори, під час яких гетьман знову висловився за союз України з Росією: «И в том всею Малою Русью, духовного чипу и свецкого всяких чи­нов люди, мещане и казаки, дадим на себе договорное письмо за рука­ми с большим утвержденьем, как великому государю, его царскому ве­личеству годно, и па том учиним присягу от мала до велика». Ці пере­говори важливі тим, що в складній обстановці Україну названо «Малою Росією», тобто частиною колись єдиної Русі, а її населення мало увійти до складу Російської держави па загальних для її мешканців правах, за укладеним договором і присягою усіх, а потім затвердженням держав­ними інституціями. Російський посол був свідком трагедії під Берестеч­ком, вторгнення польських і литовських військ па Україну, загарбання Києва. Він висловив думку про негайне вирішення долі України, бо настав для цього слушний час: «И ныне, де их, православных християн всю Малую Русь, великому государю его царскому величеству большое время под свою государскую руку принять...» ⁷⁸. Про розгортання виз­вольного руху на Україні під час польсько-шляхетського наступу пові­домляли в Москву царські порубіжні воєводи, при цьому єдність мови і православної віри висувалися як важливі аргументи па користь політич­ного союзу народів.

Для продовження переговорів між представниками України і Росії Богдан Хмельницький у серпні 165! р. відрядив до Москви повноважне посольство у складі полковників Семена Савича, Лук’яна Мозирі та Іва­на Золотаренка. Посольство інформувало про битву під Берестечком, передало прохання козацької ради прискорити об’єднання України з Росією. Царський уряд прихильно прийняв посольство і висловив своє позитивне ставлення до прагнення народу України до Союзу з Росією ⁷⁹. Активізація російсько-українських взаємозв’язків зумовлювалась тяжким становищем, що склалося на Україні. Тепер царський уряд мав намір діяти в дусі рішення Земського собору, щоб підтримати Україну, де внас­лідок Білоцерківського договору Річ Посполита намагалася відновити своє панування.

Український народ, поваливши в тяжкій і кривавій визвольній війні польсько-шляхетське панування та здобувши обмежену автономію за умо­вами Зборівського договору, не міг примиритися з можливістю втрати своїх завоювань і реставрації старих порядків. Богдан Хмельницький це розумів і готував сили для остаточного вигнання загарбників та укладен­ня договору з Росією. Па початку 1652 р. до Москви виїхало українське посольство: старшини Іван Іскра, Кузьма Наумов і Дорофій Іванов. Під час переговорів воно знову ставило питання про входження України до складу Росії.

Цього разу уряд дав згоду населенню України па випадок натиску ворожих сил поселитися в межах Російської держави: «И у царского ве­личества в Московском государстве земли великие и пространные и изо­бильные — поселитца им есть где» ⁸⁰. Навіть таке вирішення питання на той час мало б важливе значення: українське населення на Слобожан­щині і Дону могло компактно розселитися на новій етнічній території. Проте це був один з можливих варіантів, продиктований несприятливи­ми політичними обставинами.

Розгром повстанською армією польсько-шляхетських військових сил у Батозькій битві на Поділлі (травень 1652 р.) сприяв визволенню України й скасуванню тяжкого Білоцерківського договору. Тепер поси­лилися взаємозв’язки України і Росії. На Україну влітку 1652 р. прибу­ло російське посольство на чолі з дворянином Василем Унковським і піддячим Андрієм Ардаб’євим, яке цікавилося становищем на Україні й політикою гетьманської адміністрації, настроями різних верств україн­ського населення, визвольним рухом^β,. Наприкінці листопада 1652 р. старшинська рада в Чигирині вирішила продовжувати визвольну війну і домагатися союзу України з Росією, знову послати в Москву повноважне посольство⁸². Україське посольство на чолі з генеральним суддею Самій- лом Богдановичсм-Зарудпим у грудні того самого року під час переговорів у Москві отримало відповідь: входження в Росію відбудеться усієї тери­торії України з населенням ⁸³. Вирішення цього питання неухильно на­ближалося.

Визвольний рух українського пароду і дипломатичні переговори України з Росією у 1653 р. увійшли в завершальну стадію. 6 січня старшинська рада в Чигирині ухвалила просити царський уряд «их принять под свою государеву крепкую державу» ⁸⁴. У зв’язку з посилен­ням агресії Речі Посполитої Богдан Хмельницький приводив у бойову готовність військо, а у березні 1653 р. відрядив до Москви повноважне посольство на чолі з полковниками Кіндратом Бурляєм і Силуяном My- жиловським, надіслав листи царю і впливовим боярам з проханням при­скорити укладення договору України з Росією і падати військову допомо­гу. Під час переговорів Російська держава демонструвала прихильність до українського народу, твердо обіцяла підтримку й захист від ворожого вторгнення ⁸⁵.

У червні — липні 1653 р. на Україні перебувало російське посоль­ство— дворянин Лртамоп Матвеев і піддячий Іван Фомін з царськими грамотами і подарунками старшині. Під час переговорів 4 липня посоль­ство повідомило гетьманові, що царський уряд відправив до Варшави велике посольство на чолі з боярином і князем Борисом Рєппіним-Обо- лопським. окольничим Богданом Хитрово і дяком Алмазом Івановим з ультимативними вимогами до Речі Посполитої («говорить накрепко») припинити наступ на Україну — «то ваше междоусобие по вашему че­лобитью успокоити». Гетьман відповів про свою згоду па припинення війни за посередництвом Російської держави й готовність віддано служи­ти та бажати їй добра⁸⁶. Уряд Російської держави використав усі дипло­матичні заходи, щоб припинити агресію Речі Посполитої. У царській гра­моті від 22 червня 1653 р. висловлювалася згода прийняти Україну до складу Російської держави і надати їй військову допомогу ⁸⁷. Цю грамоту привіз на Україну стольник Федір Ладиженський. У серпні того самого року російський посол піддячий Іван Фомін повідомив гетьманові, що акт об’єднання буде здійснений після повернення в Москву посольства з Варшави і відразу ж будуть послані війська на допомогу Війську Запо­розькому ⁸⁸.

Одержавши офіційну згоду па прийняття України до складу Росій­ської держави, Богдан Хмельницький на початку серпня 1653 р. відря­див до Москви повноважне посольство па чолі з полковником Герасимом Яцкевнчем для вирішення практичних справ, зв’язаних з цим актом, і отримання військової допомоги проти ворогів. Під час переговорів цар­ський уряд твердо заявив, що найближчим часом усі ці питання будуть вирішені позитивно⁸⁹. Все це до часу залишалося в таємниці від уряду Речі Посполитої.

Влітку 1653 р. на Україну вторглося військо Речі Посполитої, яке згодом (восени) опинилося в оточенні під Жвапцем. Богдан Хмельниць­кий у вересні того самого року відрядив до Москви посла — чигиринсько­го отамана Лавріна Капусту з важливою місією — повідомити царський уряд про наступ ворогів і просити допомоги військовими силами ⁹⁰. Лав­рів Капуста прибув до Москви під час підготовки Земського собору, який вирішував справу об’єднання. Напередодні Земського собору царський уряд відрядив па Україну своє повноважне посольство — стольника Ро­діона Стрешнева і дяка Мартем’яна Бредпхіна з повідомленням гетьмана, що вирішено прийняти Військо Запорозьке до складу Російської держа­ви й надати Україні військову допомогу. Посли одержали доручення до­мовитися з гетьманом про шляхи пересування російських військ для воєн­них дій проти Польщі і Кримського ханства. В Чигирині російські посли отримали царську грамоту від 2 жовтня 1653 р., в якій їм доручалося інформувати гетьмана про рішення Земського собору Російської держави щодо прийняття України (від 1 жовтня 1653 р.) ⁹¹. Цю саму інформацію отримав і український посол Лавріп Капуста.

Таким чином, український народ у визвольній війні відстояв право на своє етнічне існування, створив власну державу, отримав допомогу від російського і білоруського народів, здійснив свою мрію про звільнення рід­ної землі. Українська народність вступила в повий етап свого етнополі- тичпого і духовного розвитку в складі Російської держави при безпосеред­ньому спілкуванні з російською народністю.