2. ЗМІНИ В ЕТНОСОЦІАЛЬНИХ ВІДНОСИНАХ І ФОРМУВАННЯ ФЕОДАЛЬНОЇ ДЕРЖАВНОСТІ НА УКРАЇНІ ЯК ФАКТОРИ ДАЛЬШОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОСТІ

Етносоціальні зміни у феодальному суспільстві на Україні в роки визволь­ної війни. Визвольна війна українського народу проти панування шляхет­ської Речі Посполитої обумовила глибокі зрушення в класово-становій та етнічній структурі феодального суспільства, покликала до життя нові явища в соціально-економічних відносинах.

В середні віки стани, за визначенням Ф. Енгельса, являли собою «над­звичайно хаотичну масу з дуже різноманітними потребами, які в усіх напрямах взаємно перехрещувались» ⁹². Подібне становище склалося й на Україні. Під час визвольної війни 1648—1654 рр. усі її стани — експлуа­товані маси селян, рядових козаків і міщан, а також папівні — шляхта, старшина, міський патриціат і духовенство прийшли в рух, ставлячи свої політичні завдання й соціальні вимоги. Багатогранність, невідповідність і своєрідність цих завдань і вимог надавали визвольній війні суперечли­вого характеру, обумовлювала внутрішню соціальну боротьбу, етнічні незгоди та політичні компроміси.

За визначенням В. І. Леніна, під час визвольних воєп складалися сприятливі умови й ситуації, коли «інтереси різних класів... сходяться на певних визначених, обмежених, загальних завданнях» ⁹³. Далі В. І. Ленін підкреслював, що в ході соціальної боротьби виявлялось, зрештою, що один «клас або верства не хоче або не може йти так далеко, як другий,— що на грунті здійснення «спільних» (нібито спільних) завдань розгор­таються запеклі сутички за спосіб їх здійснення» ⁹⁴.

При цьому слід зазначити, що пайрадикальпішими прагненнями і вимогами відзначалося селянство — вирішальна сила визвольної війни. Воно пішло найдалі в боротьбі за здійснення соціальної програми ви­звольної війни, що вело до напруженості міжстанових відносин і послаб­лення єдиного фронту сил визвольного руху. Однак це не впливало на гостроту боротьби і єдність селян, козаків і міщан, коли йшлося про по­валення панування шляхетської Речі Посполитої, знищення уніатства, що уособлювало національно-релігійні утиски. Отже, навіть соціальний союз селян, козаків і міщан містив чимало суперечливих моментів, які, проте, не мали вирішального значення для успіху визвольної війни та її результатів.

Феодальний клас, що складався з станів — шляхти, старшини, мі­ського патриціату і вищого духовенства,— у визвольнії! війні також пра­гнув повалити панування Речі Посполитої, усунути національні утиски і обмеження, але водночас він домагався збереження феодальної системи, яка давала йому економічні вигоди й відкривала шлях до неподільної політичної влади на Україні. Тому старшина, очоливши визвольну війну, в спілці з іншими привілейованими станами завоювала панівні позиції у феодальному суспільстві й намагалася їх зберегти і зміцнити. Це під­тверджує відоме положення К.

Слід зауважити, що визвольна війна українського народу не спря­мовувалась проти інтересів польського і литовського народів, а мала со­ціальний і національно-визвольний характер, тобто боротьба йшла експлуа­тованих проти експлуататорів, народних мас проти польських, литовських і українських феодалів. Етнічна належність не відігравала вирішальної ролі: українські повстанці винищували й виганяли з маєтків поміщиків польської чи литовської національності, але не минали й українських феодалів, що стояли па боці польсько-шляхетського уряду. У повстан­ському війську Богдана Хмельницького знаходилися старшини, козаки, селяни і міщани польської національності, литовці, білоруси, росіяни та іп. їх єднали спільні інтереси визвольної боротьби.

Під час визвольної війни українська народність консолідувалась і репрезентувала етносоціальпу спільність українців (а також інших ет­нічних елементів, що жили постійно на Україні), які досягли певного рівня розвитку мови, економіки і культури, відвоювали значну частину території, сформували власну феодальну державність. Українці складали переважну більшість населення України, що справляло певний позитив­ний вплив на етнічні процеси.

Органічне сполучення в українській народності протилежних за кла­совим характером суспільних сил селян, козаків і міщан, з одного боку, і шляхти, старшин, міського патриціату та духовенства — з другого, озна­чало відсутність єдиного потоку у визвольній війні проти панування шляхетської Речі Посполитої, спричинилося до дальшого поглиблення соціальних і політичних суперечностей, посилення антифеодальної опо­зиції іі загострення класової боротьби в тогочасному суспільстві на Україні.

Очоливши визвольну війну, гетьман Богдан Хмельницький як пред­ставник феодального класу мусив піднятися вище егоїстичних інтересів старшини, рахуватися з справжнім становищем, проводити всебічно об­думану і почасти компромісну політику в соціальних питаннях, вико­ристовувати авторитет державної влади для задоволення відмінних, суперечливих або й протилежних вимог різних станів, забезпечення на­самперед станових інтересів старшини, а також козацтва — панівних політичних сил феодального суспільства.

Історичний процес в різні часи та епохи дають чимало випадків, коли народності виникали до утворення їх власної етнічної державності, що не могла скластися через об’єктивні внутрішні і зовнішні причини. Тоді роль об’єднуючого фактора викопувало усвідомлення єдності народних.мас у визво.тьпіп боротьбі. «Велику роль у цьому процесі,—зазначає ака­демік 10. В. Бромлей,— відіграють збори воєдино значних мас людей на громадські роботи або у воєнних цілях, створення внутрідержавних кому­нікацій усіх видів, передача інформації наказного характеру і особливо розвиток писемності, яка при наявності читця (глашатая тощо) виконує свої інформаційні функції навіть у випадку неписьменності більшості на­селення» ⁹⁶. Українська народність виникла й розвинулась у складі іно­земних держав, а її сили консолідувалися завдяки визвольному рухові.

Становище селянства і його соціальні здобутки. Майчислеппіппім ви­робничим класом-станом феодального суспільства на Україні було селян­ство, яке до визвольної війни перебувало в кріпацькій залежності від магнатів і шляхти. Становище селянства напередодні визвольної війни яскраво описав сучасник — французький офіцер, дипломат і учений ГГєр Шевальє: «Селяни України та сусідніх провінцій неначе раби, так само, як і в більшості інших частин Польщі... Отож пе треба дивувати­ся, якщо селянські заворушення були такими частими і що в останніх війнах селяни відстоювали й обороняли свою свободу з такою завзятіс­тю» ⁹⁷. Як зазначалося, селяни були головною силою визвольного руху.

Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького корінним чи­ном змінила становище українського селянства. Магнати і шляхта, які володіли на Україні не менше 1500 маєтками⁹⁸, мусили тікати або були знищені повстанцями. Селяни перестали коритися й монастирям та укра­їнським феодалам, які залишилися в маєтках, не викопували феодальних повинностей і оголошували себе козаками, тобто вільними людьми. «...По- сполство....— писав у записці царському урядові перший український посол в Москву Силуяп Мужиловський 4 лютого 1649 р.,— в козацтво все обернулосе, как на сюй стороне, так и на туй Днепра» ⁹⁹.

Маєтки вигнаних з України польських і українських феодалів опи­нилися у віданні нової державної влади — гетьмана і генеральної стар­шини Війська Запорозького. «Вільні» військові села, як їх стали нази­вати в документах, підпорядковувалися військовому скарбові, платили визначені гетьманською владою податки на утримання війська і адміні­стративного апарату. Ці податки були незрівнянно меншими від тпх, що стягали з залежних селян магнати і шляхта до визвольної війни.

У той час перепис міст і сіл па Україні пе проводився, а тому визна­чити кількість «вільних» військових сіл у 1648—1654 рр. практично не­можливо. Але з тогочасних документів можна зробити висновок, що вони превалювали над тією кількістю маєтків, що залишалася у власності української шляхти і монастирів і підтверджувалася гетьманськими уні­версалами як надання від нової влади. Поява «вільних» військових сіл стала наслідком підриву феодального землеволодіння на Україні під уда­рами антифеодальної боротьби селян, означала певні соціально-економіч­ні зрушення в суспільстві.

Селяни стихійно приходили до усвідомлення природного права на землю, яку вони споконвічно обробляли. Займанщина перетворювалась у звичаєве право і прецедент на майбутнє. Арабський мандрівник і пи­сьменник Павло Алеппськяіі (Сірія), якому довелося відвідати Україну в 1654 р. після визвольної війни, писав: «Козаки, заволодівши країною, ділять землю між собою, вирубують ліси, випалюють коріння і засіва­ють землю збіжжям» ^,0°. Козаками він називав усе українське населення, що визволилося з неволі — селян, власне козаків і міщан. Таке свідчен­ня досить показове для характеристики соціальних відносин на Україні.

Стихійне прагнення селян до волі також було характерним у роки визвольної війни на Україні явищем. Про корінні відмінності соціальних вимог і політичних прагнень залежних станів (насамперед селян) від панівних (старшини) писав у вересні 1649 р.

Внаслідок повалення польсько-шляхетської влади па Україні законо­давство Речі Посполитої, а також традиційні норми литовських статутів про кріпосне право втрачали силу, і селяни формально й фактично ста­вали вільними виробниками. Знищення магнатсько-шляхетського земле­володіння закономірно привело до різкого збільшення селянського по­двірного землекористування шляхом згадуваної вище необмеженої зай- маніцини — земельної власності, набутої за традиційним правом першого зайняття вільної землі для обробітку. Визволення від кріпацтва й зе­мельний набуток відразу поліпшували економічне становище основної маси селянства.

Юридичне становище основної маси селянства України внаслідок ви­звольної війни зазнало корінних змін. Визволені з-під шляхетсько-магнат­ської юрисдикції села стали, як уже говорилося, «вільними» військовими, а селяни перетворювалися на державних підданих скарбові Війська За­порозького і їх феодальна залежність зберігалася у видозміненій формі. Крім податку на утримання війська і державного апарату, вони також відбували феодальні повинності, яких вимагали складні умови визвольної війни (підводи, стації — військовий постій, ремонт фортець, шляхів, мо­стів, зведення укріплень, переправ через річки тощо). Але податки й по­винності пе обтяжували селян, і це позначилося на їх свідомості: вони рішуче підтримали визвольну війну й масово в рядах війська боролися проти загарбників. Селяни вважали своїм громадянським і патріотичним обов’язком захищати Україну від нападів ворогів, створювати повстан­ські загони, групами або поодинці вступати до козацького війська, яке після тяжких битв потребувало поповнення.

Слід також зазначити, що у «вільних» військових селах запроваджу­валося громадське самоуправління: селянські громади обирали на схо­дах сільську адміністрацію — отаманів або війтів, підпорядкованих со­тенному козацькому управлінню. Це теж було важливим завоюванням селян.

Щоб уникнути закріпачення на майбутнє, селяни під час переписів записувалися в козаки або міщани, які вважалися вільними станами. І гетьманська влада не могла цьому перешкодити.

Нова феодальна державність на Україні не могла відразу зміцнити основи феодального ладу, розхитаного масовими повстаннями народних мас. Універсали гетьмансько-старшинської адміністрації про «послушен­ство» селян окремим монастирям і шляхтичам, які підтримували визволь­ну війну, мали спорадичний характер і лише визначали тенденцію до поступової заміни форм феодальної залежності селян — державної на власницьку.

Соціально-економічна політика гетьмансько-старшинської адміністра­ції на Україні сформувалась не відразу. Напруга селянських повстань проти гнобителів не сприяла тому, щоб урядовими розпорядженнями при­мушувати їх до «послушенства» й «підданства» феодалам — як мона­стирським, так і світським. Тому н не дивно, що гетьманські універсали про феодальну залежність селян з’явилися лише в кінці першого року визвольної війни. Перебуваючи в Києві, Богдан Хмельницький 22 груд­ня і648 р. видав універсал про «послушенство» селян Великих і Малих Дмитровичів та Вишеньків (Київщина) київському монастирю Флора і Лавра. Гетьман суворо наказував селянам, щоб вони були «послушнпми і вшелякую повинност ведлуг звичаю давного отдавали» ^l02. Ці маєтності раніше належали польському шляхтичеві, а тепер.перейшли до мона­стирських володінь. Там же в Києві Богдан Хмельницький видав 28 грудня 1648 р. і другий універсал — про «послушенство» селян Під- гірець (Київщина) Печорському жіночому монастирю: селяни зобов’я­зувалися бути «послушнпми», виконувати повинності й різноманітні ро­боти «по-старому» ^,°³. Перший універсал про «послушание и подданст­во» селян Кишенців (Київщина) шляхтичеві Ілляшеві Пекулицькому з’явився лише через два роки після початку визвольної війни — 3 берез­ня 1650 p.^,°⁴

Політика зміцнення феодальних відносин па Україні проводилася гетьманською адміністрацією послідовно і неухильно, але при цьому вона вимушена рахуватися з настроями повсталих селян, які не бажали по­вертатися в підданство до панів.

Козацтво як провідна сила і привілейований стан. Українське ко­зацтво, що виникло за півтора століття до визвольної війни, склалося як суспільний стан й відіграло визначну роль у визвольному русі па Укра­їні, формуванні народності. Па півдні України (за порогами Дніпра) вій­ськові сили козаків об’єдналися, створили свою республіку і центр — фор­тецю Запорозьку Січ, що мала прогресивне значення в антифеодальній бо­ротьбі, становленні національної державності, відсічі агресії з боку сусід­ніх держав ¹°⁵.

Сучасник П'єр Шевальє дав досить цікаву характеристику козакам: «Мешканці України, які сьогодні всі називаються козаками і які з гор­дістю носять це ім’я, мають гарну постать, бадьорі, міцні, спритні до всякої роботи, щедрі і мало дбають про нагромадження майна, дуже во­лелюбні і нездатні терпіти ярма, невтомні, сміливі й хоробрі» ^l°⁶. Ці етнічні риси відносяться й до селян та міщан, які разом з козаками скла­дали основу української народності.

Напередодні визвольної війни чисельність козаків Запорозької Січі не перевищувала 10—12 тис. чоловік і в шести реєстрових полках — 6 тис. Під час визвольної війни чисельність озброєного козацтва різко зросла за рахунок прийому до полків селян і міщан, які повставали про­ти гнобителів й прагнули перейти в козацький стан. Київський воєвода магнат Адам Кисіль у листі до Богдана Хмельницького (травень 1649 р.) свідчив: «Усі ті, які недавно вибилися з підданства панів і уві­йшли в козацький титул, миру не бажають, вбачаючи в ньому повернення їх у підданство, а їх в десять разів більше, ніж Війська Запорозького» *⁰⁷. В цьому магнат бачив реальну силу, що перешкоджала відновленню па­нування Речі Посполитої на Україні.

В роки визвольної війни втратив сенс і поділ козаків па запорозьких і реєстрових. Зберігалась лише майнова нерівність багатих і бідних. Спроби польсько-шляхетських урядовців вбити клин між реєстровим і запорозьким козацтвом виявилися марними. Так, козацький полковник І. Дунець і сотник М. Тиша (Звягельський полк па Волині) у січні 1649 р. в листі до князя С. Борецького пояснювали: «Питаєш, які ми козаки — реєстрові чи пі. Цього ми ще й самі не знаємо, бо пас гетьман досі пе реєстрував. Знаємо лише, що гетьман кожного з пас має за рів­ного собі і не відділяє пас від давніх реєстрових» ^,°⁸.

Під час визвольної війни зміцнювався бойовий союз козацтва з се­лянством у боротьбі проти феодалів. Проте гетьмансько-старшинська ад­міністрація надавала привілеї козакам. Так, у серпні 1650 р. Богдан Хмельницький розіслав універсали в полки з вимогою, щоб козаки не платили подимне, чинш та інші податки, а перекладав це па селян, щоб вопи «пе прикривалися козацтвом» і викопували повинності. Магнат А. Кисіль відмічав, що на Україні все ж не було «справжнього відмежу­вання простого народу від козаків» ^,09. Незаможна частина селян, пе маю­чи статків для військової служби, часто записувалась пе в козаки, а в міщани. Російські посли Родіоп Стрешньов і Мартем’ян Бредпхін у груд­ні 1653 р. повідомляли в Москву, що чимало селян на Україні «за ску­достью в козаках быть не похотіли и почелн быть в міщанех» ^,l°.

З самого початку визвольної війни Богдан Хмельницький виступав з вимогами до уряду Речі Посполитої від імені козацького стану, який зазнав утисків від польсько-шляхетської влади, дбав про поліпшення становища козаків та збільшення їх реєстру. Певного віхою в соціально­му визначенні козацького стану на Україні було складання його реєстру за умовами Зборівського договору (1649). Цей договір визначав козаць­кий реєстр Війська Запорізького в 40 тис. чоловік, а розселення козаків дозволялось у Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах. До реєстру було вписано 37 745 козаків ^u,. А на Україні тоді в козаць­кому війську налічувалося пе менше 300 тис.¹¹² Договір вимагав козаків, які не вписані до реєстру, повернути в підданство папам. Ця політика викликала хвилю невдоволення.

Гетьмансько-старшинська адміністрація щодо перепису козаків і вне­сення їх до реєстру проводила вузькокласову політику, давала перевагу тим козакам, які за майновим станом були спроможні нести військову службу. Російський посол Григорій Неронов, який відвідав Переяслав, 12 листопада 1649 р. повідомляв у Москву, що Богдан Хмельницький наказав «в казаки писать тех, которые служат старо и со всякую службу их будет; а будет де казаков письменных 40 000, и от королевского ве­личества тем казаком будет ежегод денежное жалованье» ^,,3.

Складання реестру відбувалося в умовах гострої класової боротьби: козаки, які пе потрапили до нього (так звані винищики), рішуче про­тестували проти сваволі старшини, повставали й розправлялися з нею. Випиіциків підтримували селяни й міщани. «Запорозьких реєстрових ко­заків,— зазначалось в одному з тогочасних документів,— мало бути тіль­ки 40 тисяч,— а їх, бідних людей, і козаками не називали, а мужика­ми» ^,н. Вишпцикам загрожувало повернення в папське ярмо. Білоцер­ківський договір 1651 р. ще більше загострив становище на Україні: реєстр зменшувався до 20 тис. чоловік. Сотні тисяч повстанців, які ста­ли козаками, мали втратити свою волю, здобуту в боях з ворогами й гно­бителями. Протест селян і козаків посилювався. Російські посли Афана- сій Прончищев і Алмаз Іванов, які па початку 1652 р. перебували у Вар­шаві, повідомляли в Москву, що старшина за внесення до реєстру брала хабарі й зловживала: «Хто ково болыпи мог дать, тово и в рейстр писал, для того что нихто в холопстве быть попрежнему не хотел» ^,,δ. Багато 8ИПИЩИКІВ тікало в межі Росії. Лише після розгрому польсько-шляхет­ської армії під Батогом (1652) було припинено складання реєстрів, що знімало загрозу поневолення випищиків папами на Україні.

Загалом козацький етап па Україні протягом визвольної війни попов­нився чисельно і зміцнів. Під час присяги в січні 1654 р. козацтво після шляхти було поставлене на перше місце в присяжних списках.

Економічні, соціальні й політичні здобутки козацтва внаслідок ви­звольної війни були досить значними. Козацтво визнавалося окремим станом, який користувався суспільними привілеями, фіксувалося поімен­но в урядових реєстрах й підлягало виключній юрисдикції (зверхності) гетьмана, генеральної старшини, полковників і сотників. Козацький стан зріс кількісно за рахунок повсталих селян і міщан й складав близько половини населення України.

Козаки дістали право на вільне проживання в містах і селах Укра­їни та утворення місцевого громадського самоврядування — вибори ота­манів, зберегли традиційний козацький суд, формальне право обирати старшину на радах, особисту свободу й звільнення від обтяжливого «по­слушенства» феодалам. Все це виділяло козаків з середовища селян і міщан, які такими привілеями па користувалися.

Економічне становище козаків значно поліпшилося: вони дістали право на безперешкодне володіння землею, незалежне господарювання, заняття ремеслами, промислами і торгівлею. Порівняно з селянами і міщанами козаки сплачували менші податки й відбували обмежені по­винності на користь урядової адміністрації. Крім того, за військову службу козаки отримували певну урядову плату («жалування»).

Привілеї козакам надавалися за виконання ними постійної служби у Війську Запорозькому. Військова служба вимагала значних матеріаль­них витрат на озброєння і спорядження, відриву чоловіків на тривалий час від господарських занять. Разом з тим у середовищі козацького ста­ну тривав неухильний процес соціальної диференціації — збагачення одних і зубожіння інших. Значна частина збіднілих козаків не могла придбати конеіі і зброї, щоб відбувати військову службу, а тому нерідко переходила до стану селян або міщан.

Козацький стан відіграв визначну іюль у визвольній війні, посів поряд із селянами і міщанами провідне місце в соціальній структурі у к ра ї нсь кої на родпост і.

Зміни в статусі міст і міського населення. У феодальному суспільстві на Україні значне місце посідали міста і їх населення, яке формувалося в етап й відігравало помітну роль в економічному і політичному житті. За неповними даними, в 40-х роках XVH ст. в Київському, Брацлав- ському, Волинському і Подільському воєводствах нараховувалося 328 міст, у тому числі королівських 62. Приватновласницькі міста скла­дали не менше 80 % ^,,6. Більшість міст зазнавала визиску з боку влас­ників — магнатів і шляхтичів. Королівські міста експлуатувала дер­жава — Річ Посполита. Обидві категорії міст перебували в тяжкому становищі; їх населення платило непомірні податки й відбувало численні втратні повинності.

Частина міст намагалася шляхом здобуття магдебурзького права захиститися від утисків і визиску з боку феодалів. На території Украї­ни, яка у 1654 р. об'єдналася з Росією, нараховувалося не менше 19 міст, які здавна користувалися магдебурзьким правом: Київ, Вінниця, Житомир, Лубни. Полтава, Стародуб, Чернігів, Борзна, Пирятпн, Остер, Переяслав, Ніжин, Новгород-Сіверський, Капів, Брацлав, Чигирин, Біла Церква, Корсунь. Бориспіль.

Населення міст складалося переважно з українців, але в багатьох містах проживали й інші етнічні групи — поляки, євреї, вірмени, греки, білоруси, росіяни, татари тощо. Зокрема, в м. Кам’янці-Подільськиму існували вірменські цехи в ремісничому виробництві, а общини вірмен підпорядковувалися магістрату. Значна колонія греків проживала в Ні­жині й там навіть мала власний магістрат. Трудящі інших етнічних груп займалися ремеслом, торгівлею, сільським господарством й зазна­вали експлуатації з боку своїх багатіїв. Вони підтримували антифео­дальну і визвольну боротьбу українського народу. Дружба народів наро~ джувалася в сивій давнині. Українська народність збагачувалась тим, що українці спілкувалися з іншими народностями, обмінювалися вироб­ничим досвідом і здобутками культури.

Соціальна диференціація спричинилася до утворення в міському стані трьох основних груп: міська аристократія (купці, лихварі, урядов­ці), бюргерство (середні та дрібні торговці, цехові майстри, заможні ремісники) і плебс (підмайстри, слуги, наймити, незаможні ремісники). Патриціат орієнтувався на польсько-шляхетську владу й усіма силами намагався зберегти своє привілейоване становище. Зокрема, серед пат­риціату Києва виділялися багаті роди Балик, Мелешків. Ходик. Мехедо- вичів, Черевчеїв, які не відрізнялися від заможної шляхти. В містах загострювалися класові суперечності, що приводили до широкої участі міщан в антифеодальній і визвольній боротьбі на Україні.

Про масові виступи міського населення проти польсько-шляхет­ського панування під час визвольної війни на Україні путивльський воєвода П. Плещеев ЗО травня 1648 р. повідомляв у Розрядний приказ в Москву: «...У них во всех литовских городех по сю сторону Днепра за­мятня великая. Копятца и идут многие мужики ис тех литовских горо­дов к тем же самовольным казакам в сход...» ¹¹⁷. Характерно, що з міст втекли польські папи, державці, урядники, єврейські багатії з жінками і дітьми в Польщу. Залишило міста і католицьке та уніатське духовен­ство.

Політику гетьмансько-старшинської адміністрації щодо міст можна прослідкувати на прикладі Києва, населення якого взяло участь у виз­вольній війні та підтримувало матеріально повстанське військо. Це місто зазнало спустошення литовськими військами й потребувало, як і інші міста, протекції та підтримки нової влади. Богдан Хмельницький 8 черв­ня 1652 р. видав універсал про охорону Києва від обтяжливих переходів та постоїв козацьких військ. За будь-які кривди міщанам гетьман по­грожував суворо карати й вимагав від київського полковника стежити за виконанням гетьманського наказу ⁿ⁸. Ряд інших універсалів звільняв міщан Києва від частини колишнього воєводського податку (тепер віп ішов у військовий скарб), забороняв місцевим селянам претендувати на землі й сіножаті; на Оболоні визначав володіння магістрату, надавав піль­ги заможним міщанам у торгівлі^,,°.

Повсталі міщани виганяли з міст шляхту, польську адміністрацію і неугодних їм урядовців з самоуправління. У містах з магдебурзьким правом вони обирали нові склади магістратів, а в інших містах і міс­течках замість старостинського управління обирали ратуші. Створюва­лися магістратські й ратушні суди, які нерідко діяли спільно з полко­вими і сотенними судами. Населення міст забирало вільні землі па пра­вах займанщини і вважало їх своїм володінням, широко займалося ремеслами й промислами. Гетьмансько-старшинська адміністрація пе чинила перешкод, бо вважала міста важливим джерелом прибутків. Міщани справно платили встановлені нею податки й відбували повин­ності, що мало неабияке значення в умовах визвольної війни.

Внаслідок визвольної війни в складі населення міст сталися істотні зміни соціального і етнічного характеру. Міське бюргерство замість вигнаного патриціату стало при владі у магістратах і ратушах. Частина міщан (переважно бідноти) влилася до козацького війська й поповнила козацький стан. У той же час чимало селян записалося до міських общин і стали міщанами. У містах зростала міська верхівка з числа бюргерства, козацької старшини і колишньої шляхти української націо­нальності. Щодо етнічного складу населення міст, то там переважали українці. З міст втекла значна частина заможних мешканців за націо­нальністю поляків, євреїв тощо. Водночас там поселялися вихідці з Росії і Білорусії. Міщани підлягали владі війтів і бурмистрів, а також козацьких полковників, сотників і отаманів. Серед міського населення поглиблювалися майнова нерівність, соціальна диференціація, а також загострювались класові суперечності.

В роки визвольної війни в українських містах широко розгортався визвольний рух. Міське населення вбачало у союзі з Росією запоруку ви­зволення від гніту і безправ’я. Мешканець Путивля Олексій Млсков, по­сланий місцевими воєводами на Україну для збирання відомостей про її становище, відвідав Київ, Прилуки, Чигирин та інші міста. У березні 1653 р. він розповідав у Посольському приказі в Москві: «В Киеве и в-ыных городех за государское многолетнее здоровье бога молят и молеб­ны поют з звонами, и нс пушек стреляют. А говорят то, чтоб царское ве­личество изволил их принять под свою государскую высокую руку» ‘²⁰. Після Переяславської ради населення багатьох міст присягало Російській державі.

Таким чином, соціально-економічні й політичні здобутки міського на­селення України були досить значними. Усі міста стали «вільними» вій­ськовими й підпорядковувалися гетьмансько-старшинській адміністрації. Міста з магдебурзьким правом зберегли свої привілеї, решта їх одержала від нової влади. Міщани могли вільно володіти землями, а також займа­тися ремеслами і промислами без будь-яких обмежень. Важливою спра­вою була ліквідація феодальних юридик, які істотно підривали економічне становище великих міст. Міське населення залишилося у феодальній за­лежності від гетьмансько-старшинської адміністрації й платило визначені йому податки та виконувало повинності, що були менш обтяжливими, як за часів панування шляхетської Речі Посполитої.

Населення міст назавжди звільнялося від національно-релігійних утисків: втратила силу унія, а католицьке та уніатське духовенство втекло або було знищене повстанцями. Багатствами католиків та уніа­тів заволоділо православне духовенство, яке також визискувало міську бідноту.

В містах скасовано тройські, земські, підкоморські й старостипські (замкові) суди, а замість них створювалися магістратські або ратушні суди, підпорядковані полковим і сотенним козацьким управлінням.

Серед міського населення значне місце посіли козацька старшина, шляхта і православне духовенство, що належали до феодальних станів.

Консолідація панівного класу феодалів: шляхти, старшини, міського патриціату, вищого духовенства. Визвольна війна справила істотний вплив на клас феодалів. Відбулися зміни в його складі. Магнати і польська шляхта втекли від розправи повстанців або були знищені, такої ж долі зазнали міські аристократи, католицьке і уніатське духовенство. Дрібна і середня українська шляхта, яка взяла участь у визвольній війні, зайня­ла старшинські посади у війську. До складу старшини влилося немало вихідців з козацтва і навіть селянства. Більшість заможних міщан і пра­вославного духовенства підтримала визвольну війну і нову адміністрацію. Відбувалася консолідація панівного класу феодалів.

Українська шляхта зберегла за собою право володіти маєтками і се­лянами. За відомостями російського посла Г. Кулакова (1649) у війську Б. Хмельницького перебувало 6000 банітовапих (позбавлених прав) укра­їнських, польських і литовських шляхтичів ¹²¹. Шляхта була зв’язана тісними узами з старшиною. Чимало шляхтичів не мали маєтків. До при­сяжних списків після Переяславської ради внесено лише 188 шляхтичів, які були землевласниками ^l22. Гетьман підтримував шляхту, яка зайняла помітне місце в феодальному суспільстві на Україні й висунула з свого середовища немало старшин (Остап Гоголь, Михайло Громика, Антін Жданович, Михайло Криса, Михайло Кричевськии, Павло Тетеря, Самій- ло Богдаповпч-Заруднпй, Іван Внговський та ін.).

Під час переговорів генеральної старшини з російським послом В. В. Бутурліним у Переяславі (1654) гетьмап просив царський уряд: «...Вольностей не нарушать, и хто был шляхтич, или казак и мещанин, и хто в каком чину наперед сево и какие маетности у себя имел, и тому б всем быть попрежпему» *²³. Становий поділ, таким чином, зберігався. Зго­дом шляхта отримала чимало гетьманських універсалів і царських грамот па земельні володіння й послушенство селян (Виговські, Боглевські, Во­рони, Рубці, Немпричі, Борозни та ін.).

Визвольна війна на Україні відкрила перед козацькою старшиною перспективу збагачення й політичного панування. Старшина взяла у свої руки керівництво військом і адміністративно-політичне управління Укра­їною. Згідно з реєстром Війська Запорозького, складеним за умовами Зборовського договору (1649), козацька старшина (гетьмап, генеральні старшини, полковники, сотники, осавули, обозні, хорунжі, бунчужні, писарі та ін.) становила близько 400 осіб *²⁴. Це була значна політична сила в суспільстві. За соціальним складом старшини походили переваж­но з заможного козацтва і шляхти, лише незначна частина вийшла з не­заможних козаків, селян, міщан або духовенства. Ця частина піднялася па хвилі визвольних повстань народних мас, прагнула урівпятпся з стар­шинами-шляхтичами у політичних правах і землеволодінні, що було ви­знане гетьмансько-старшинською адміністрацією недоторканним. За під­рахунками дослідника, гетьман і полковники за роки визвольної війни видали універсали на земельні володіння близько 50 шляхтичам і 20 стар­шинам ^l2δ. Більшість старшин володіла значними багатствами земель і угідь на правах займапщипи.

Гетьмансько-старшинська адміністрація, маючи у своєму розпоря­дженні величезні земельні багатства польських магнатів і шляхтичів, на­магалася їх надавати старшинам як нагороду за службу у війську. Проте в широких масштабах вона не могла це здійснювати через опір селян, міщан і козаків, які небезпідставно вважали ріст старшинського землево­лодіння загрозою повернення до старих порядків феодального гноблення. Цей опір іноді коштував життя старшинам і шляхтичам, які намагалися привести колишніх підданих до «послушенства».

За етнічним складом старшина сформувалася переважно з українців, але чимало старшинських посад займали поляки, литовці, білоруси, росія­ни, грузини та ін. На Україні не існувало національної відособленості чи виключності, як це було в шляхетській Польщі, коли мова йшла про за­йняття адміністративних чи військових посад.

Міська аристократія (патриціат) зазнала певних змін у своєму скла­ді: значна частина війтів, бурмистрів, лавників, купців та інших багатіїв, що підтримували польсько-шляхетське панування, втекла від кари повста­лих міщан, а на їх місце прийшли вихідці з заможних міщан, які підтри­мували визвольну війну. Частина міщан служила в козацькому війську (наприклад, полковники Івап і Василь Золотаренкп, Мартин Небаба та ін.)..

Обновлений міський патриціат прагнув зберегти права і привілеї, цеховий устрій, монополію на ремесла, промисли і торгівлю, розширити земельні володіння, звільнитися від обтяжливих податків і повинностей. В цьому він знайшов підтримку гетьмансько-старшинської адміністрації. Своїми універсалами гетьман затвердив війтами у Києві Богдана Comko- вича і в Чернігові Івана Скиндера, надавши їм значні права ^,26. Богдан Хмельницький неодноразово видавав універсали про протекцію над «сто­лонним містом» Києвом ^,27. Він підтримав міський патриціат Києва, Чер­нігова і Ніжина перед царським урядом у 1654 р. про підтвердження їм магдебурзького права й надання привілеїв.

Міста, що перетворилися у головні центри торгівлі на Україні, поряд з дрібними торговцями-міщанамн населяло багате купецтво, яке в широ­ких масштабах вело внутрішню і закордонну торгівлю. До аристократії належали київські купці Івап Тетерівський, Петро Котовпч, Василь Me- зннський, Федір Іванович, Андрій Зосимович, Єфимій Григорович, Дмитро Федоров та ін.¹²⁸ Купецтво перебувало під особливою протекцією гетьма­на і користувалося значними привілеями, збагачувалося й визискувало міську бідноту.

Проти старого устрою в містах виступала біднота разом з рядовими козаками-міщанами й селянами. Загострювалися соціальні суперечності. Козацька старшина підтримувала міський патриціат й намагалася взятії під свій контроль економічне і політичне життя міст, посилювала фео­дальне гноблення.

Визвольна війна завдала рішучого удару католицизму і уніатству, які феодали Речі Посполитої використовували для духовного поневолен­ня й полонізації українського народу, розриву його віковічних зв’язків з сусіднім російським народом. Внаслідок цього зміцнилися позиції право­славної церкви як ідеологічної інституції, що освячувала феодальний лад на Україні.

Духовенство на Україні було досить численним станом з власною ієрархією: православною митрополією, єпіскопствами, єпархіями, прихода­ми (парафіями), монастирями. Однак митрополит київський і галицький Сильвестр Косов і архімандрит Печорського монастиря Иосиф Тризна виявилися противниками об’єднання України з Росією. Але вопп не змогли згуртувати навколо себе інші групи духовенства, які підтримува­ли політику Б. Хмельницького. У містах і селах існувало не менше тися­чі церков і священиків, близько ста монастирів нараховували кілька тисяч монахів. Лише в Києві діяло тоді не менше ЗО монастирів (Печор­ський, Вндубицький. Братський, Михайлівський Златоверхий, Мнколо- IIyCTIiHCbKifH, Кирилівський. Китаївський, Флорівськпй та ін.). В бага­тьох містах і селах діяли досить впливові монастирі (Густинський. Mrap- ський, Максаківський, Межигірський, Батуринський, Мотропипський, Трахтемирівський та ін.).

Гетьмансько-старшинська адміністрація вбачала у духовенстві своїх союзників, бо церква мала значний ідеологічний вплив на народні маси. Однак повстанці нерідко нападали па монастирські володіння і втруча­лися в церковні справи. Па користь духовенства гетьман видав лише монастирям не менше 80 універсалів на земельні володіння і «послу­шенство» селян ^,29.

Таким чипом, шляхта, старшина, міський патриціат, духовенство кон­солідувалися в клас феодалів, складову частину української народності. Феодалам протистояли залежні стани — селянство, міське населення і козацтво. У феодальному суспільстві па Україні продовжувала точитися гостра класова боротьба.

Формування феодальної державності як ознака політичної зрілості української народності. Формування народностей в епоху феодалізму су­проводжувалось утворенням державних об’єднань. Ф. Енгельс вказував на прогресивний характер цього явища ^,30. Як класове явище, держава притаманна антагоністичному суспільству. «Вона,— писав В. І. Ленін,- з’являється там і тоді, де і коли з’являється поділ суспільства на класи, коли з’являються експлуататори і експлуатовані» ^ιs,.

Як і інші народності Європи, українська народність прагнула до створення своєї державності, форми якої (наприклад, Запорозька Січ) з’являлися навіть в умовах панування литовських і польських феодалів. Напередодні визвольної війни певні ознаки державності мало створення полків реєстрового козацтва на Україні.

Визвольна війна прискорила визрівання етнічної самосвідомості української народності, яка створила свою державність для визволення від іноземного поневолення. Спираючись на загальну підтримку повста­лого народу, Богдан Хмельницький заявив про необхідність визволення України: «Ми всю Україну у ляхів відберемо» ^,32. Державність відігра­вала позитивну роль у політичних справах, стала важливим фактором і для етнічних процесів: консолідації української народності й посилення її зв’язків з сусідніми народностями. Звичайно, державність виконувала н функцію панування феодалів як класу над пригнобленими масами народу визволеної України.

Перемоги повсталого українського народу у визвольній війні приско­рили формування па Україні державності та нової адміністративної системи. Уже в травні 1648 р. польські урядовці були занепокоєні, що Богдан Хмельницький «творить нове князівство» і «проголосив Київ своєю столицею» ^,33. Польські урядові комісари засвідчили, що під час пе­реговорів у Переяславі (лютий 1649 р.) гетьман нібито заявив: «Я є єдино- владцем і самодержцем Руським» ^|34. Під час цих переговорів гетьман окреслив територію України, яку мав визволити від загарбників, і назвав її «князівством». Так інтерпретували слова гетьмана комісари. Ллє спра­ва не в термінології: влада па Україні перебувала в руках гетьмана і старшини й опиралась на сили повсталого народу. До резиденції гетьма­на в Чигирин прибували посольства з Росії, Речі Посполитої, Молдавії, Валахії, Трансільванії, Венеції, Кримського ханства, Туреччини, Швеції та інших країн. Керівник Англійської буржуазної революції Олівер Кромвель прихильно ставився до визвольної війни на Україні й звертався до Богдана Хмельницького з шанобливим листом.

Свій рішучий намір визволити Україну і Білорусію від панування Речі Посполитої Богдан Хмельницький заявив послові Російської держа­ви Григорію Унковському на початку березня 4649 р. в Чигирині: «Они б мир с нами учинили на то, что им, ляхом и литве, до нас, Запороского Войска и до Белой Руси, дела пет. II уступили бы мне и Войску За поро­сному всей Белой Руси ио тем границам, как владели благочестивые великие князи, и мы в подданстве и в неволе быти у них не хотим» *³⁵. Цю визволену територію передбачалось об’єднати з Росією, про що велися переговори гетьмана з царським урядом.

Після обрання на раді в Запорозькій Січі гетьманом Богдан Хмель­ницький з військом розпочав визвольний похід на Україну. На підвлад­ній йому території розпочалось формування центрального і місцево­го державного адміністративного апарату, де використовувалися давні традиції українського народу. Функції уряду виконувала генеральна старшина (гетьман, обозний. суддя, осавули, писар, хорунжий, бунчужний і підскарбій). Хоча формально ці посади вважалися виборними, фактично їх посідали особи, визначені гетьманом. Генеральні старшини мали цивільну і військову владу па Україні. Центральною установою вважа­лася гетьманська канцелярія. Столицею України було місто Чигирин, де знаходилася резиденція гетьмана. Столичним містом він називав і Київ, куди неодноразово приїжджав для вирішення справ, зустрічі з вищим православним духовенством. Здавна існував герб Війська Запорозького: па ньому зображався козак з рушницею і шаблею при боці. Документи засвідчувалися підписом гетьмана і печаткою з написом: «Печать войска его королевьское мілості запорозкого», а після об’єднання України з Росією напис змінився: «Печать царского величества Малой Рослі вон [c]κa за поро ∣3cκoro] » ^,3β.

Адміністративний устрій України формувався за звичаями і традиція­ми; полки і сотні охоплювали майже всю визволену її територію. В реєстрі Війська Запорозького (1649) названо 16 полків: Чигиринський, Черкась­кий, Канівський, KopcyHCbKiiu. Білоцерківський, Уманський, Брацлав- ський. Кальницький, Київський, Переяславський, Кропивенський, Мир­городський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський, Чернігівський. В них нараховувалося 271 сотня ^І37. Площа їх становила близько 200 тис. км² з населенням не менше 1 млн чоловік. Полковникам і сот­никам належала військова і цивільна влада на місцях. Полково-сотенний устрій витіснив невластивий етпосоціальпим умовам України поділ па воєводства і повіти. Запорозька Січ продовжувала здійснювати свою юрисдикцію на прилеглу до неї територію в прикордонні з Кримським ханством і підпорядковувалась безпосередньо гетьману. До адміністрації Запорозької Січі входили кошовий отаман, писар, суддя, осавули та інші старшини (Кіш), яким підпорядковувалися курені, очолювані курінними отаманами. Посади були виборними: козаки обирали їх на радах. Тому Запорозьку Січ називали козацькою республікою.

Па республіканських традиціях Запорозької Січі формувалась і фео­дальна державність па Україні в роки визвольної війни: на станово-пред­ставницьких радах обиралися гетьман і генеральні старшини, полковни­ки, сотники і отамани. Найвищим органом влади па Україні вважалась рада всього Війська Запорозького, яка вирішувала політичні й військові питання. Між ними гетьман скликав раду старшин. Венеціанський посол Альберто Віміна назвав цю раду «сенатом» ¹³⁸. Місцеві справи вирішува­лися на полкових і сотенних радах. Звичайно, старшина намагалася про­водити власну класову політику. Користуючись величезним авторитетом серед козацького війська, гетьман Богдан Хмельницький нерідко розв’я­зував державні справи самовладно, не прислухався до порад старшин, рідко скликав загальні ради козаків.

Щодо державного устрою на Україні, то Альберто Віміна дійшов висновку про його республіканський характер: «...Ця республіка подібна спартанській...» ¹³⁹. В історичній літературі утвердилася думка про респуб­ліканський державний устрій на Україні, а не монархічний.

Феодальна державність на Україні означала політичну зрілість укра­їнської народності. На визволеній території вона здійснювала свій суве­ренітет, організовувала центральні й місцеві органи влади, налагоджува­ла господарство, займалась формуванням війська, тримала в покорі на­родні маси. Зовнішньополітичний аспект діяльності державності полягав у тому, щоб довести визвольну війну до переможного кінця, захистити Україну від іноземних загарбників.

Таким чином, визвольна війна привела до значних зрушень у класо­во-стаповій і етнічній структурі феодального суспільства па Україні, фор­мування державності, що підготувало умови для дальшого етпополітпчного прогресу української народності.