3. ВХОДЖЕННЯ УКРАЇНИ ДО СКЛАДУ РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Рішення Земського собору п Москві (1653) про прийняття України до складу Російської держави. В роки визвольної війни політичні, економічні та культурні зв’язки України з Pocicio досягли значного розвитку.

Вперше питання про взаємовідносини Російської держави з Річчю Посполитою у зв’язку з визвольною війною українського народу та його прагненням до об’єднання України з Росією ставилось па Земському соборі 28 лютого 1651 р Політичне значення цього собору полягало в тому, що його учасники, обговоривши інформацію про порушення Річчю Посполитою умов Поляповського договору 1634 р. і події визвольної вій­ни на Україні, висловилися позитивно щодо допомоги українському на­родові й прийняття України до складу Російської держави^u0. Однак остаточного рішення тоді пе було прийнято: умови для цього ще не на­зріли. Вирішальним став 1653 р., коли визвольна війна українського народу підготувала відповідний грунт, а переговори представників Украї­ни та Росії досягли значних успіхів. Та й Російська держава змогла підго­тувати сили для можливого збройного конфлікту з Річчю Посполитою, створити сприятливі міжнародні умови для успішної акції прийняття України до її складу.

Уряд Російської держави навесні 1653 р.

Земський собор, скликаний для вирішення питання про долю Украї­ни, засідав у Москві 25 травня 1653 р. Він твердо висловився за прийняття України, але остаточне рішення відкладалося до повернення в Москву повноважного посольства, яке відряджалося до Варшави. Навіть пе дочекавшись його з результатами переговорів, царський уряд 22 черв­ня 1653 р. надіслав Богдану Хмельницькому грамоту з повідомленням про його рішення прийняти Україну до складу Російської держави ^u2. Наприкінці вересня посольство повернулось до Москви й повідомило про непримиренну позицію Речі Посполитої щодо України. Таким чином, усу­валася перешкода для прийняття Земським собором остаточного рішення: за цей час усі стани виступили за прийняття України до складу Росій­ської держави й надання їй допомоги.

Земський собор, на якому були присутні представники від царського уряду, вищого духовенства, бояр, дворян, купців, стрільців, ремісників, чорносошних селян, зібрався в Москві 1 жовтня 1653 р. в Грановитій палаті Кремля й розглянув питання про взаємовідносини з Річчю Поспо­литою та долю України, яка кілька років боролася проти її нападів й домагалася прийняття до складу Російської держави.

Порушення умов Поляновського договору 1634 р. польсько-шляхет­ським урядом дало підставу Земському собору прийняти рішення про оголошення війни проти Речі Посполитої.

Далі на Земському соборі розглядалося питання про долю України, яка повстала проти панування Речі Посполитої. Учасникам було зачита­но складену в загальних рисах історію взаємин України і Росії від почат­ку визвольної війни. Наголошувалося, що Богдан Хмельницький і все Військо Запорозьке багато разів присилали в Москву своїх послів з скар­гами па утиски православного населення, примусове запровадження унії православної і католицької церков, насильство і визиск з боку магнатів і шляхти. Це примусило українців («черкас») повстати проти своїх гно­бителів і запросити на допомогу орду кримського хана. Разом з тим пред­ставники України звернулися до Російської держави з проханням при­йняти до її складу й падати військову допомогу проти Речі Посполитої. Спроби царського уряду виступити посередником у відносинах з нею України не мали успіху: польсько-шляхетський уряд виявився неприми­ренним і продовжував війну проти українського населення ^нз.

На Земському соборі було також оголошено, що з України в Москву прибуло посольство, яке повідомило про новий великий наступ королів­ського війська й висловило прохання надіслати ратних людей у Київ та інші міста для їх оборони від ворогів. Козацьке військо готувалося до боротьби проти нашестя. Боярська дума радила царю прийняти в Росій­ську державу Богдана Хмельницького і все Військо Запорозьке, населен­ня якого не присягало новому польському королю.

Земський собор зваживши па те, що населення України звільнилося від присяги королю, і з метою пе допустити захоплення її Туреччиною або Кримським ханством зрештою прийняв радикальне і обгрунтоване рішення: «И по тому приговорили: гетмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское з городами и з землями принять» ^Н4. Учасники Собо­ру одностайно висловились за таке рішення, що знаменувало докорінну зміну взаємин України і Росії. Документ засвідчував широке представ­ництво Земського собору: «А стольники, и стряпчие, и дворяне московские, и дьяки, и жильцы, и дворяне ж и дети боярские из городов, и головы стре­лецкие, и гости, и гостиные и суконные сотни, и черных сотен и дворцо­вых слобод тяглые люди, и стрельцы о государской чести и о приеме Богдана Хмельницкого и всего Войска Запорожского допрашиваны ж по чипом, порознь...» Вопи дали позитивну відповідь: «А гетмана Богдана Хмельницкого для православные христианские веры и святых божиих церквей пожаловал бы великий государь царь и великий князь Алексей Михайлович всеа Русин по их челобитью, велел их приняти под свою госу­дарскую высокую руку» ^,4s.

Для здійснення рішення Земського собору царський уряд відрядив па Україну найбільше за всю історію Російської держави посольство па чолі з боярином і тверським намісником В. В. Бутурліним, окольничим і му­ромським намісником І. В. Алфер'євим і думним дяком Л. Д. JIonyxi- HiiM — відомими державними діячами і дипломатами. До великого посоль­ства увійшло понад 40 чоловік (10 стольників, сім дворян, три стряпчих, H піддячих, голова московських стрільців та in.) ^u6. Такий склад велико­го посольства свідчив про його політичне значення для Російської держа­ви. На жалування гетьману, старшині й духовенству, а також різні пода­рунки казна відпустила гроші і соболі.

Велике посольство виїхало з Москви на Україну 9 жовтня 1653 р. в супроводі 200 стрільців на чолі з членом посольства московським стрілецьким головою А: Матвєєвим. В той же день при аудієнції в царя Олексія Михайловича посольство отримало конкретне завдання: «А велел государь им гетмана Богдана Хмельницкова, и полковников, и писаря, и Запорожского Войска казаков принять под свою государеву высокую руку и привесть к вере, так же и в Киеве и в иных городех. которыми городами Богдан Хмельницкой и все Войско Запорожское владеют, мещан и всяких жилецких людей потому ж велел государь привесть к вере, что им быть под ево государевою высокою рукою навеки неотступно» ^u7.

Рішення Земського собору в Москві знайшло найширшу підтримку серед усіх станів Російської держави. В день його засідання населення міста зібралося біля стіп Кремля й вітало здійснення мрій українського народу про єдність із російським народом.

Проголошення об'єднання України з Росією на Переяславській раді (1654). Населення України повсюди зустрічало велике посольство Росій­ської держави. В містах Карабутові. Красному, Іваниці, Кропивні, При­луках, Бикові, Басані, Баришевці, а також у багатьох селах мешканці (міщани, селяни, козаки) вітали російських людей, за давнім звичаєм вручали хліб і сіль, на честь гостей дзвонили в усі дзвони й влаштовува­ли в церквах святкові відправи.

6 січня 1654 р. до Переяслава прибув Богдан Хмельницький з гене­ральною старшиною. На другий день він у супроводі генерального писаря і переяславського полковника зустрівся з В. В. Бутурліним. Боярин виклав гетьманові мету великого посольства: оголосити 8 січня 1654 р. в присутності всенародної ради царську грамоту з викладом рішення Зем­ського собору про прийняття України до складу Російської держави і прийняти присягу від населення. Гетьман відповів, що козаки, міщани й селяни, старшина і шляхта раді служити Російській державі й готові скласти присягу по всій Україні. Він також підкреслив, що Київ і Укра­їна з давньоруських часів споріднені з Росією, а тому повинні бути разом на вічні часи ^u9.

8 січня 1654 р. в Переяславі на великій площі перед Успенським собором зібралися козаки, селяни, міщани, старшина, шляхта (люди «всяких чинов») па раду. За свідченням російського посольства, там було людей «великое множество». Майже годину не вщухали барабани, які скликали народ «слышати совет о деле, хотящем совершитися». О 3-й го­дині дня на площі з’явилися гетьман Богдан Хмельницький з генераль- пою старшиною і полковниками, прибуло велике посольство па чолі з В. В. Бутурліним. Ставши на середину кола, гетьман звернувся до учас­ників ради з промовою, яку варто тут привести повністю:

«Панове полковники, ясаулы, сотники и все Войско Запорожское, п вси православний християне. Ведомо то вам всем, как нас бог свободил из рук врагов, гонящих церковь божию и озлобляющих все християнство нашего православия восточного.

Промова Богдана Хмельницького — взірець ораторського мистецтва того часу: в пій переконливо описано становище України, загроза її наці­ональним інтересам з боку агресивних сусідніх держав, доведено, що єди­ний шлях для українського народу в єдності з російським народом. Навіть царистський дух промови пе міг приховати соціальних і націо­нальних прагнень усього народу України.

Заклик Богдана Хмельницького справив велике враження па учас­ників Переяславської ради. Як свідчив очевидець В. В. Бутурліп, «к сим словам весь народ возопил: волим под царя восточного, православного, крепкою рукою в пашей благочестивой вере умирати, нежели ненавистни­ку поганину достати». Потім переяславський полковник по колу па всі боки запитував: «Вси ли тако соизволяете? Рекли весь народ: вси едино­душно». Тоді гетьман сказав: «Буди тако». «А народ по нем вси едино­гласно возопил: боже, утверди, боже укрепи, чтоб есми вовеки вси едино были». Після цього генеральний писар заявив російським послам, гетьма­нові і генеральним старшинам: «...Казаки и мещапе все под государеву высокую руку подклонились»^,s,. Такою була зовнішня сторона цього важливого політичного акту.

Після Переяславської ради велике посольство у своїй резиденції приймало гетьмана Богдана Хмельницького, генеральну і полкову стар­шину. Боярин В. В. Бутурлін вручив гетьманові царську грамоту з ви­кладом рішення Земського собору про прийняття України в Російську державу, виголосив промову, в якій згадав історію взаємовідносин Украї­ни і Росії та рішення Земського собору взяти під захист український народ й прийняти Військо Запорозьке ¹⁵². В той же день в Успенсько­му соборі гетьман і старшина склали присягу на вірність Російській державі, іцо було записано в спеціальній книзі. Згідно з присягою стар­шини зобов’язувалися «служити и прямити, и добра хотети, и во всем быти государево воле безо всякого сомнения...». Клятва давалась публіч­но: «...И в те поры в церкви всенародное множество мужского и женского полу и ото многие радости плакали, что сподобил господь бог быти им всем под государскою высокою рукою» ^,δ3. Після присяги гетьмапові і старшині вручено царське жалування. Богдан Хмельницький отримав від царського уряду прапор, булаву, ферезею (верхній одяг), шапку і соболі. З резиденції посольства Російської держави гетьман ішов пішки до свого двору під розгорнутим прапором, одягнений у ферезею і шапку, з була­вою в руках. За ним простувала старшина і «всякие многие люди» ^,54.

В листі від 8 січня 1654 р. Богдан Хмельницький повідомив царський уряд про рішення Переяславської ради, яка проголосила об’єднання України з Росією, висловив подяку за прийняття Війська Запорозького до складу Російської держави ^,δδ. Гетьман глибоко розумів політичне зна­чення цієї історичної події.

Складання присяги населенням України. Важливою складовою части­ною акту об’єднання України з Росією стало прийняття великим посольством присяги від українського населення й внесення людей до присяжних списків, виготовлених у Москві. Цьому формальному фактору надавалося тоді великого значення, бо порушення присяги вважалося тяжким гріхом як проти держави, так і церкви, яка освячувала церемо­нію присяги. Присягати ж від імені царя посли відмовилися.

У Переяславі відбувалися переговори генеральної старшини па чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким і російського посольства, керованого боярином В. В. Бутурліним. За домовленістю обох сторін гетьман розпо­рядився скласти розпис полків і міст, куди відряджалися представники посольства для прийняття присяги від населення. Водночас Богдан Хмельницький повідомив представникам великого посольства про намір білоруського народу наслідувати приклад України й об’єднати Білору­сію з Росією: «Сказывал де ему шурин ево, нежинский полковник Иван Золотаренко, слышал де он от литовских людей, которые литва и за королем живут, как де послышат, что он, гетман, учинился под государ­скою же высокою рукою, и в те де поры и Литва вся будет иод государ­скою же высокою, того де и жадают» ^,s6. На переговорах ставилося питан­ня про становище білоруських земель. Посольство повідомило про згоду Російської держави прийняти Білорусію. Зрештою, під час переговорів Богдан Хмельницький поінформував посольство про паміри калмиків, поганців та інших кочових народів приєднатися до Російської держави, що йому стало відомо з листування та обміну посольств із ними. Посоль­ство Російської держави схвалило ці дії й пропонувало гетьманові про­довжувати закликати ці народи «под государеву высокую руку» ^,δ7.

Па наступний день після Переяславської ради (9 січня) боярин В. В. Бутурлін і все російське посольство прибули в Успенський собор, де архімандрит Прохор та інші священики освятили присягу від сотни­ків, осавулів, писарів, козаків і міщан Переяславського полку, а також полковників, старшин і козаків інших полків, які брали участь у раді. До присяжних списків внесено 284 особи ^,5Ь.

Для прийняття присяги від українського населення всіх полків від­ряджалися представники російського посольства в супроводі старшин у Чигирин, Білу Церкву, Корсунь, Черкаси, Канів, Умань, Брацлав, Наво­лоч, Вінницю, Кропивпу, ^lIepniriB, Ніжин, Миргород, Прилуки, Полтаву, Київ. Церемонія присяги справила велике враження на населення Украї­ни й викликала почуття вдячності російському народові за допомогу у визволенні від гніту шляхетської Речі Посполитої.

14 січня 1654 р. В. В. Бутурлін з кількома членами великого посоль­ства виїхав з Переяслава до Киева для прийняття присяги. Його супро­воджував наказний київський полковник. За десять верст від Києва на березі Дніпра дорогих гостей 16 січня зустрічав майже весь Київський полк: близько 1000 козаків із знаменами. А за півтори версти від місь­кого валу і Золотих воріт їх вітало духовенство: митрополит Сильвестр Косов, чернігівський єпископ Зосим, архімандрит Печорського монастиря Йосиф Тризна, ігумени і намісники київських монастирів. Митрополит виголосив вітальну промову й запрошував у місто Київ — «древних вели­ких князей русских наследие» ¹⁵⁹. Все населення міста підготувалося до зустрічі представників російського народу, який в тяжку годину подав допомогу народові України. В той же день у Софійському соборі відбувся урочистий молебень на честь російського посольства, а в Київському замку салютували пострілами з гармат.

У пам’ятний день 17 січня 1654 р. населення Києва присягало Ро­сійській державі. За свідченням «статейного списку» російського посоль­ства, «боярин Василей Васильевич Бутурлин с товарищи город Киев со всеми людьми под государеву высокую руку приняли, и сотников, и яса­улов. и атаманов, и казаков, и мещан к вере привели, что им быти под государевою высокою рукою з городами и землями навеки неотступно» ^lβ0. Лише вище православие духовенство (митрополит Сильвестр Косов і архімандрит Печорського монастиря Йосиф Тризна), які мали юридики з населенням (слуг, дворових людей), намагалися не приводити до присяги залежних людей під різними приводами. Однак посольство і місцева вла­да вплинули на духовенство, яке мусило підкоритися вимогам.

Невдовзі склали присягу жителі Ніжина і Чернігова, а також місте­чок і сіл Ніжинського і ^гІернігівського полків, куди прибув з посольством В. В. Бутурлін. Як і в Києві, посольству влаштували урочисті зустрічі й проводи. В. В. Бутурлін увесь час листувався з царем, гетьманом Богда­ном Хмельницьким, а також членами посольства, які приймали присягу в інших козацьких полках. Закінчивши всю цю справу, російське посоль­ство 1 лютого 1654 р. виїхало з Ніжина. До Путивля його супроводжува­ли ніжинський наказний полковник Тпміш і пасинок гетьмана Данило з загоном козаків. Зібравшись у Путивлі, посольство виїхало звідси на Москву 5 лютого 1654 р. після завершення великої і складної місії — проголошення державного союзу України і Росії ^,βl.

Велике російське посольство, прийнявши присягу від населення міст Переяслава. Києва, Ніжина і Чернігова, а також міст і сіл усіх 17 полків Війська Запорозького, вписало у присяжні книги 127 338 осіб, які за соці­альним становищем поділялися на групи: старшина — 1674, шляхта — 188, козаки — 62 949, міщани — 62 454 ^,62. Про селян як залежний від держави, монастирів і старшин, стан в присяжних книгах не згадано, бо до них гетьманська адміністрація підходила з феодальних позицій. До книг вписувалися лише чоловіки — господарі дворів або маєтків, козаки, які служили у війську.

Серед відомостей про міста, містечка і села в присяжних списках на перший план ставились наявність церков і укріплень, географічне розта­шування, а потім уже чисельність людей, які присягали, за їх становим поділом. Не вписані до присяжних книг жителі України (селяни, міщани, козаки) вважали, що вони піддані Російській державі нарівні з іншими людьми, які прийняли присягу. Не присягало православне духовенство. Можливо, належність до православ’я й підпорядкування православної церкви константинопольському патріархові пе вимагало додаткової при­сяги світській владі.

Hpo загальну атмосферу, що панувала серед народних мас України під час присяги літописець (Самовидець) писав: «И зараз в усіх полках розо- слали столнпков з приданиям Козаков, жебп так козаки, як войти со всім !господством присягу виконали на вічное подданство его царскому вели­честву, що по усей Україні увесь парод з охотою тое учинил. А боярин и дворецкий Василій Василиевич Бутурлин повернул на Москву до его цар­ского величества и немалая радость межи пародом стала» ^,β3.

Українському народові, який щойно пережив столітнє панування іно­земних загарбників, у переспективі важко було збагнути тяжкі наслідки входження республіканської вільної України до складу Російської держа­ви. піл зверхність самодержавної царської влади. Але мабуть іншого ви­ходу в тих політичних умовах для Української держави він знайти пе зміг і в цьому полягала трагедія її історичної долі, що не привела до незалеж­ності й суверенності українську народність.

Закріплення політичних змін на Україні у «Березневих статтях» (1654) і царських грамотах. Етносоціальпі зрушення в феодальному сус­пільстві, що сталися в результаті визвольної війни 1648—1654 рр. і пова­лення польсько-шляхетського панування на Україні, були частково узако­нені гетьманськими універсалами. Однак після входження України до складу Російської держави виникла потреба їх законодавчого оформлення. Українські феодали прагнули зміцнити своє панування в суспільстві.

Відправляючи повноважне посольство до Москви. Богдан Хмельниць­кий в листі від 17 лютого 1654 р. до царя Олексія Михайловича підкрес­лив значення ради у Переяславі, повідомив, що народні маси України з радістю присягали Російській державі й зрештою просив царський уряд визначити правове становище суспільних станів і роль державності, що діяла від початку до кінця визвольної війни: «И права, уставы, ттривилея, и всякпя свободы, п державы добр духовных и мирских людей, во всяком чину и преимуществе сущих, елико хто пмяше от веков от князей, и па­нов благочестивых, и от королей польских в государстве росийском нада- пых, о них же мы кровь свою проливаем, от дедов и прадедов тыя содер­жаще и погубити я пе попущающе просим... утвердить и своими грамо­тами государскими укрепитп навеки» ^l64.

Повноважне посольство України очолювали генеральний суддя Ca- мійло Богдановпч-Зарудпий і переяславський полковник Павло Тетеря, які представляли серед вищої старшини шляхетську групу. Посольство складалося з 61 особи. Разом з ним до Москви вирушили представники духовенства (7 осіб) і міщан (9 осіб) Переяслава. На всьому шляху укра­їнських послів вітало населення міст і сіл Росії. Теплий прийом вони знайшли і в самій Москві як найдорожчі гості столиці. 12 березпя 1654 р. посольство України прибуло до Москви, а наступного дня воно було прий­няте царем і розпочало переговори в Посольському приказі з пред­ставниками Російської держави О. М. Трубецьким. В. В. Бутурліним, П. П. Головіним. А. Івановим. Па розгляд царя і боярської думи україн­ське посольство представило вироблені в Чигирині старшиною прохання і пропозиції з 23 пунктів, які дістали назву «Березневих статей», або «Статей Богдана Хмельницького». Ці статті були розглянуті царським урядом і в більшості затверджені. До «Березневих статей» тісно прими­кають і становлять єдиний комплекс документів царські жалувані грамо­ти від 27 березня і654 р. Шість таких грамот, підготовлених у Посоль­ському приказі, було вручено українському посольству для передачі геть­манові. Усі ці документи складали конституцію автономної України.

Перша і основна грамота підтверджувала права і привілеї Війська Запорозького, викладені в «Березневих статтях»: на Україні зберігався адміністративно-військовий устрій, поділ на полки і сотні, гетьмансько- старшинська адміністрація на чолі з гетьманом; залишалося в силі тра­диційне судочинство, в яке царським воєводам не дозволялося втручати­ся; реєстр козацького війська визначався в 60 тис. чоловік; стверджува­лось право козацького війська обирати гетьмана, який повинен був присягати Російській державі; гетьману на булаву надавалося Чигирин­ське староство; не дозволялося відбирати в козаків, а після їх смерті у вдов і дітеіі маєтки та землі, що стали їх власністю; гетьманові надава­лося право приймати іноземних послів та повідомляти в Москву про справи, з якими вони прибували на Україну, але при цьому без царсько­го указу не дозволялося вести переговори з Туреччиною і Річчю Поспо­литою. В грамоті особливо підкреслювалося, що Військо Запорозьке при­йняте до складу Російської держави навічно і під присягою, а тому повинне «прямити п всякого добра хотети», воювати спільно з ворогами, «и во всем быти в... послушапьп на веки» ^,65.

Феодальна соціальна політика царського уряду на Україні яскраво ви­явилася в другій грамоті, що стосувалась прав і привілеїв шляхетського стану, в якому віп вбачав свою класову опору: «Шляхте, которые пребы­вают в нашей царского величества отчине Малой России, велели быть иод нашею царского величества высокою рукою, по прежним их правам и привилиям. каковы даны им права и привилии и водности от королей полских: а водностей их шляхетцких ни в чем парушивати не велим, и старших им себе па уряды судовые земские и градцкие вибирати меж себя, по своим правам, поволили» ¹⁶⁶. Шляхетський стан виділявся як привілейований і панівний у суспільстві. Значна частина старшини похо­дила з шляхти, а тому закріплювалося і її привілейоване становище.

Вбачаючи в гетьмані представника шляхетського панівного стану і провідника феодальної політики па Україні, царський уряд щедро наго­родив його маєтками. Чотирма грамотами від 27 березня 1654 р. гетьма­нові надавалися у володіння Чигиринське староство (на булаву), місто Гадяч навічно, підтверджувалося право на володіння «вотчинами» — Cy- ботовим і Новосільцями. а також Медведівкою, Борками і Кам’янкою па Правобережжі ^l67. Богдан Хмельницький став найбагатшим землевласни­ком серед інших феодалів. Винагороджені були й вихідці з шляхти посли Самійло Богданович-Зарудний і Павло Тетеря: грамотами від 27 березня 1654 р. перший отримав у володіння містечко Мгліїв — Старий, а дру­гий — Смілу ^16s. Селяни при цьому зобов’язувалися викопувати феодальні повинності на землевласників. Названі грамоти поклали початок зростан­ню феодального землеволодіння на Україні в другій половині XVH ст.

Українське посольство привезло в Чигирин царські грамоти, які згід­но з «Березневими статтями» визначали по суті автономне правове стано­вище України, фактично зберегли усі завоювання українського народу, здобуті ним у тяжкій і виснажливій визвольній війні. Про ставлення до цих історичних актів па Україні Богдан Хмельницький писав у Москву 28 липня 1654 р. в листі царю: «...Вся единодушно Малая Росія обрадова- лася. что твое царское величество неисчетпую милость свою государскую так ныне, яко и впредь сего, обещати изволишь» ^,δ9.

Царськими грамотами підтверджувалися старі або надавалися нові привілеї великим містам — Переяславу, Києву і Чернігову. Зокрема, по чолобитній міщан Києва від 26 травня 1654 р. місту підтверджувалось магдебурзьке право на самоврядування і суд; міщани дістали право на безмитну торгівлю в усіх містах України й звільнялися від гужової по­винності; за Києвом зберігалося право на склад купецьких товарів, а мит­ний збір з ппх мав поповнювати царську казну; всі мита від торгівлі міс­цевими товарами, перевозу через Дніпро, гостиного двору, вагове залиша­лися у віданні міської адміністрації; в місті й надалі мали відбуватися по два ярмарки на рік. Населення міста звільнялося від військової служ­би за межами Києва. За киянами зберігалося право вільно рубати ліс на будівництво і опалення жител, ловити рибу в Дніпрі, володіти земля­ми, користуватися сіножатями і луками для випасу худоби. Підтверджу­валися давні права київських ремісників об’єднуватися в цехи й обирати цехмістрів, торгувати своїми виробами. Майстрам, які не входили в цехи, не дозволялося займатися ремеслами. Міщани отримали право вночі кори­стуватися вогнем для освітлення житла. Як і раніше, війт, бурмистри і лавники за свою службу отримували плату з міських прибутків. Києву надавався і особливий привілей — па 10 років місто звільнялося від по­датків у зв’язку зі руйнуваннями, вчиненими йому литовськими війська­ми. Усі ці привілеї підтверджувалися спеціальними царськими грамотами від 16 липня 1654 р.¹⁷⁰

Незважаючи на класову суть політики царського уряду щодо міст і міського населення, підтримку насамперед багатіїв-купців і заможних ремісників, об’єктивно вона мала позитивне значення для дальшого еко­номічного розвитку міст України. Однак частина міст опинилася у при­ватному або ранговому володінні козацької старшини, що перешкоджало їх розвитку. Та й міщани перебували у феодальній залежності від стар­шинської адміністрації або окремих феодалів-старшин, виконували вста­новлені повинності або сплачували податки. Місцева адміністрація втру­чалася в справи управління міст, порушувала магдебурзьке право, захоп­лювала міські землі. Проте міста й надалі залишалися центрами економіки і культури на Україні. Швидко розвивалися міське ремесло і промисли, товарне виробництво, торгівля і ринкові зв’язки. Все це пози­тивно впливало на дальший поступ економічної спільності й мови укра­їнської народності, етнокультурної взаємодії української і російської народностей.

Соціальна політика гетьмансько-старшинської адміністрації і царсько­го уряду на Україні проявлялась і відносно інтересів православного духо­венства, яке освячувало феодальний лад і належало до панівного класу- стану. В Москву відправилося посольство від духовенства України. Його очолював колишній професор і ректор Київського колегіуму, відомий освітній діяч, гуманіст і історик, прихильник державного союзу України з Росією Інокептій Гізель — ігумен Миколо-Пустинського монастиря в Києві. Духовенство підтримав гетьман Богдан Хмельницький.

Царський уряд, розглянувши прохання українського духовенства, пе став вирішувати досить складні н суперечливі духовні справи втручанням світської влади й залишив розв’язання цих питань па майбутнє. Але еко­номічні інтереси духовенства задовольнялися без зволікання. Посольству українського духовенства під час аудієнції в царя 11 серпня 1654 р. було заявлено: «И мы великий государь, наше царское величество, митрополи­та Селивестра и Печерского монастыря архимандрита и игуменов и всех монастырей старцов пожаловали, велели им на их маетности дати паши царского величества жалованные грамоты, что им теми маетностями, по нашей государской милости, владети и дани всякие на монастыри имати». Спеціальна грамота київським воєводам містила припис царського уряду не втручатися в справи духовенства й залишати їх на вирішення київ­ського митрополита ^l7*. Духовенство як суспільний стан зберігало свої економічні й політичні позиції. Поступово відбувалося зближення київ­ської митрополії і московськії патріархії; духовенство України і Росії перебувало па спільних ідеологічних і класових позиціях, що мало в умо­вах боротьби проти католицизму і уніатства важливе значення.

Таким чином, етносоціальні зрушення, що відбулися па Україні вна­слідок визвольної війни, повалення польсько-шляхетської влади, утворен­ня державності та об’єднання України з Росією, знайшли узаконення спочатку в гетьманських універсалах, а потім і в законодавчих актах Росіііської держави.

На Україні збережено традиційний адміністративний і військовий устрій, місцеві органи державності стали складовою частиною адміністра­ції Російської держави, що означало визнання певної, хоча і обмеженої, автономії. Не порушувалися особливості громадсько-політичного життя, що грунтувалося на демократичних принципах (виборність гетьмана, старшин, судів, міського управління тощо). Разом з тим політика цар­ського уряду мала класову спрямованість і забезпечувала інтереси на­самперед українських феодалів: зберігалась феодальна земельна влас­ність шляхти, старшин і духовенства, їх права і привілеї гарантувалися в спеціальних грамотах; селянство, міська біднота і рядове козацтво за­лишалися у феодальній залежності від землевласників або державних установ. Загалом зроблено значний крок для зміцнення феодальних від­носин, розхитаних і підірваних антифеодальними повстаннями народних мас України в ході визвольної війни.

Слід назвати ще одну позитивну сторону тих етносоціальних змін, що відбулися па Україні: в умовах об’єднання, хоча й з обмеженнями, але позитивно як на той час, розв’язувалося етнічне питання. Національ­не гноблення від польсько-шляхетської держави і католицького духовен­ства, що протягом багатьох століть тяжіло над народними масами, віді­йшло в минуле, а українська народність дістала ширші можливості для свого розвитку.

Об’єднання України з Росією на тлі епохи. Близькі за мовою, тради­ціями, звичаями, характером, культурою і місцем проживання, віро­сповіданням український і російський народи у тяжкі часи 300-річного відокремленого існування не віддалялися, а підтримували всебічні зв'яз­ки. їх прагнення завжди підтримувала православна церква як духовна си­ла. Масовий рух українського народу привів до переможної визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, ліквідації іноземного пану­вання феодалів Речі Посполитої і утвердження власної державності. Складність процесу об’єднання полягала насамперед у тому, що воно зустрічало перешкоду з боку іноземних загарбників та частини панівних верств України. Але ідея союзу з народом Росії поступово завойовувала уми і серця переважної більшості суспільних станів України, згуртувала їх на грунті спільних національних інтересів. Звичайно, слід пам’ятати, що в Російській державі панувало царське самодержавство, яке дбало насамперед про розширення територіальних володінь і не зважало на національні особливості народів, стало па шлях централізаторської полі­тики, а згодом і прямої дискримінації українців.

В історичних умовах середини XVII ст. рішення всенародної Переяс­лавської ради відповідали інтересам України. Шестирічна кровопролитна війна призвела до величезних руйнувань економіки України, знищення сотень тисяч селян, козаків, ремісничого населення. Складною залишалася міжнародна обстановка. З заходу новоствореній державі продовжувала загрожувати шляхетська Польща, з півдня не припинявся натиск з боку султанської Туреччини і Кримського ханства. Об’єднання цих політичних сил неминуче привело б до ліквідації всіх політичних та соціальних завою­вань, здобутих українським народом протягом !648—1654 рр., до нового поневолення його Річчю Посполитою, загарбанню і поглиненню султан­ською Туреччиною та Кримським ханством. Фактично йшлося про майбут­нє українців як окремої етносоціальної спільності.

В нових історичних умовах українська народність одержала помітний імпульс економічного, політичного й культурного поступу, розвинулася в наступні століття у вищу суспільну форму — буржуазну націю, що відпо­відала капіталістичній суспільно-економічній формації. Відбулося об’єд­нання територій, населених українцями суцільним масивом; склалася економічна спільність у межах етнічних українських земель, які увійшли складовою частиною у всеросійський ринок або ж, незважаючи на інозем­не панування, тяжіли до нього; українська мова досягла вищого розвит­ку й закріпилася в літературі; національних ознак набула культура, побут і звичаї українського народу, який духовно збагачувався шляхом постійного спілкування з російським народом і всіма іншими народами, що входили до складу багатонаціональної Російської держави.

Наступний після Переяславської ради 1654 р. час пройшов під зна­ком невпинного наростання антифеодальної боротьби та визвольного руху народних мас Росії та України. їх єдність гартувалась у горнилі класо­вих битв в роки селянських війн, під час робітничих страйків і демонстра­цій, в період революційних подій початку XX ст. Історичний досвід пере­конливо довів, що лише при умові спільних дій трудящих багатоетнічної Російської імперії можливе їх соціальне і національне визволення.

Об’єднуючись з монархічною Російською державою, українська коза­цька республіка — Військо Запорозьке — за умовами «Березневих статей» діставала певну реальну автономію. Разом з тим вона потрапляла «під високу царську руку» і над нею тепер тяжіла деспотична царська влада. З самого початку в цьому симбіозі монархії і республіки закладалися су­перечності й нерівноправність сторін. Царський уряд у наступні століття доклав зусиль, щоб знехтувати конституційними основами «Березневих статей» й ліквідувати козацькі республіки — Військо Запорозьке па Ліво­бережній Україні і саму Запорозьку Січ. Власне Україна перетворювалась на одну з провінцій унітарної Російської держави, а український народ піддавався русифікації.

Лютнева і Жовтнева революції 1917 р. забезпечили народові України право на національне самовизначення і створення власної держави. Май­же 350 років українська нація прямувала до державної незалежності й суверенітету. її зусилля увінчалися історичною Декларацією про суверені­тет України, проголошеною Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 р. Суспільна перебудова зрештою виводить Українську республіку па шлях національного прогресу.