висновки

Українська народність пройшла тривалий і складний шлях історичного розвитку. Як і інші східнослов’янські народності, вона виникла на осно­ві єдиної етпосоціальної спільності—давньоруської народності, від якої три східнослов’янські народи успадкували яскраву культуру, усвідомлен­ня своєї етнічної спорідненості, почуття територіальної та економічної єдності, близькість мови, одне віросповідання тощо.

Протягом середини XIlI-початку XVII ст. українська народність пройшла ряд етапів, в ході яких кристалізувалися її основні складові елементи. Формування української народності відбувалося в межах вели­кого регіону, який охоплював землі колишніх Київського, Переяславсько­го, Чернігово-Сіверського, Галицько-Волинського князівств, а також Бу­ковини і Закарпаття. Проте вже протягом XV—XVII ст. український етнос поступово почав розселятися па південні території краю (виник­нення Запорозької Січі), освоювати та колонізувати Слобожанщину. Основним ядром, де етносоціальпі процеси відбувалися найіптепсивпіше, стало Середнє Подніпров’я. Економічним, політичним та культурним центром українських земель протягом століть залишався Київ.

Розвиток етносоціальнпх процесів відбувався у складних умовах територіальної розчленованості українських земель. Більша частина їх знаходилася в складі іноземних держав — Великого князівства Литов­ського і шляхетської Польщі (з 1569 р. Речі Посполитої), феодальної Угорщини і Молдавського князівства — васала султанської Туреччини. Наявність політичних кордонів виступала тим фактором, який істотно консервував місцеву замкнутість, існуючі звичаї, особливості окремих регіонів України, там було встановлено режим жорстокої національно- релігійної дискримінації представників українського етносу, перервано єдину традицію державно-політичного розвитку.

Формування української народності протягом XIV-XVIl ст. відбу­валося па базі розвитку феодальних відносин, які визначили соціально- економічну та класово-станову структуру тогочасного суспільства. Основу економіки становило сільськогосподарське виробництво, у якому була зайнята основна маса населення. В процесі розвитку його різних галузей (насамперед землеробства і тваринництва) були досягнуті певні успіхи: зросли площі оброблюваних земель, урізноманітнився асортимент зерно­вих і технічних культур, дещо підвищилась їх урожайність. Одночасно, незважаючи па деякі місцеві модифікації, на основному ареалі україн­ських земель поширювались однотипні сільськогосподарські знаряддя праці, багато спільного спостерігалося в агротехнічних методах ведення господарства тощо.

На розвиток сільськогосподарського виробництва значний консервую­чий вилив справляла існуюча система феодальних відносин. Проте об’єк­тивні процеси, які відбувалися в надрах панівного способу виробництва, створювали необхідні умови для відокремлення ремесла від сільського господарства, збільшення числа міст та торгово-промислового населення. Міцніли і розширялися економічні зв'язки між містом і селом, між окре­мими, часто відділеними один від одного сотнями кілометрів районами українських земель. Особливо велика роль у налагодженні тісних торго­во-економічних відносин належала ярмаркам і торгам, які вкривали тери­торію України. Поступово почала складатися система ярмаркової торгів­лі, що свідчило про формування на основі місцевих ринків єдиного внут­рішнього ринку. Розвиток товарно-грошових відносин справляв позитив­ний вплив па зміцнення економічних зв’язків між українськими землями.

Досліджуваний час — важливий етап у процесі формування мови української народності. Виникнувши па основі давньоруської мовної спільності, вона поступово почала набувати специфічних, характерних лише для неї рис.

Протягом кількох століть свого існування український етнос сформу­вав свою самобутню культуру (матеріальну і духовну), побут, звичаї. Вже у XIV-XVII ст., незважаючи на багато спільних рис, характерних для всіх східнослов’янських народів, кристалізуються відмітні особливос­ті у плануванні поселень і конструкції жител українців, пошитті їх одя­гу, приготуванні та асортименті їжі тощо. Деякі зміни досить виразно спостерігались і в духовній культурі. Талантом українського народу були створені високохудожні історичні пісні й думи, певних успіхів досягнуто в архітектурі і живопису, в сфері музики і театру. Самобутністю україн­ців відзначалася ціла система обрядовості українців, зв’язана з релігійни­ми і громадянськими святами, весіллям, народженням дитини, виробни­чою діяльністю людей та ін.

Невід’ємним компонентом будь-якого етносу виступає етнічна само­свідомість. Протягом XVI-XVII ст. етнонім «Україна» міцно закріпився в усній народній творчості, став вживатися на сторінках актового матері­алу. Ця самоназва народу була добре відома в західноєвропейських краї­нах. У свідомості найширших мас поступово закріплялося уявлення про спільність походження українського етносу, розвивалась ідея про його нерозривний генетичний зв’язок з іншими східнослов’янськими на­родами.

У найбільш визначеній і кристалізованій формі це звучить у числен­них думах і піснях, літературних, публіцистичних і полемічних творах кінця XVI — першої половини XVII ст. Етнічна самосвідомість па якісно новий щабель піднялася під час селянсько-козацьких повстань, в ході яких тісно поєднувалися соціальні й етнічні елементи.

Помітною віхою в історичному розвитку українського народу була визвольна війна 1648—1654 рр., основним етнополітичним підсумком якої стало звільнення України з під влади Польщі. В соціально-економічній сфері об’єктивно відкрилися більш широкі можливості для розвитку про­дуктивних сил України, відбувся ряд істотних змін у розподілі власниць­ких інтересів на землю, в класово-становім структурі тогочасного суспіль­ства тощо. Одним з результатів подій визвольної війни 1648—1654 рр. було створення української феодальної державності, що проіснувала до 80-х років XVIII ст. і виступала важливим фактором суспільно-політично­го життя одного з найбільших і розвинутих регіонів України (Лівобереж­жя і Слобожанщина).

Друга половина XVII і XVIII ст. характеризувалися дальшими якіс­ними зрушеннями в етносоціальному розвитку українського народу. Зумовлені формуванням капіталістичного укладу, вони справляли поміт­ний коригуючий вплив па всі сфери життя — економіку, соціальну струк­туру, культурні процеси. Повий період вітчизняної історії ознаменувався поступовим конституюванням вищої форми етнічної різновидності — на­ції. Найпершою і головною передумовою цього складного і суперечливого процесу виступала спільність економічного життя, тісні внутрішні торго­во-економічні зв’язки, які об’єднували окремі регіони в одне ціле. Па цій стадії об’єктивний процес еволюції суспільства вів до ліквідації еконо­мічних структур, політичних та соціальних інституцій феодального спо­собу виробництва. Незважаючи на окремі регіональні модифікації, він охопив усі українські землі і виступав домінантною лінією їх роз­витку.

Іншим важливим фактором, який справляв значний вплив на про­цес переростання української народності в націю, була територіальна єдність (як і мовна). Вказуючи на взаємозв’язок і взаємоооумовленість цього процесу, В. І. Ленін писав, що «для повної перемоги товарного виробництва потрібне завоювання внутрішнього ринку буржуазією, по­трібне державне об’єднання території з населенням, що говорить однією мовою, при усуненні всяких перешкод розвитку цієї мови і закріплення її в літературі* '. У другій половині XVIII ст.

Проте у цей час територіальна консолідація українських земель не була завершена. Поза межами основного ядра етнічної території України залишалися Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття, які по­трапили під владу австрійських Габсбургів. Двомільйопне українське населення краю в складі полі етнічної імперії, де домінуючу роль в полі­тичному житті відігравав німецькомовний етнос, поряд із важким соці­альним гнітом зазнавало мовної і культурної дискримінації, придушува­лися щонайменші спроби до його суспільної емансипації.

Становлення капіталізму в різних галузях народного господарства українських земель відбулося нерівномірно. Традиційно найконсерватлв- нішою сферою економіки залишалося сільське господарство, де продовжу­вали напувати кріпосницькі відносини, спостерігалося зростання різних форм феодального землеволодіння, ренти тощо. Але і тут виникали паростки нових явищ, які набирали сил і розмаху, маючи вже стійку тенденцію до зростання. Надзвичайно красномовним симптомом переходу цієї галузі економіки на рейки буржуазного розвитку стала товаризація сільськогосподарського виробництва. Насамперед це торкнулося помі­щицьких господарств, які поступово почали втрачати натуральний харак­тер. Класичний феодальний маєток зазнавав помітних змін функціональ­ного характеру, все більше реагуючи на ринкову кон'юнктуру. На грунті товарно-грошових відносин помітно розширилися також зв’язки селян­ських господарств з ринком.

Якісні зміни спостерігалися в промисловому розвитку українських земель. Насамперед зросла кількість підприємств мануфактурного типу та обсяги продукції, яка вироблялася па них. Характерно, що поряд із поміщицькими мануфактурами, основаними на праці залежних селян, виникають і набирають сили підприємства, які належали купцям, замож­ним селянам та ремісникам і розвивалися на вільнонайманій праці. Про­гресуючий процес суспільного поділу праці сприяв також зростанню кіль­кості міст, які перетворювалися па соціально-економічні, політичні та культурні центри.

Зрушення, які сталися в усіх сферах економіки (господарська спеціа­лізація районів, відокремлення міста від села, зростання товарного вироб­ництва, поширення найманої праці тощо), виступали основою для даль­шого розвитку внутрішнього ринку. Відбувався неухильний процес скла­дання на грунті дрібних місцевих, а згодом обласних, єдиного внутріш­нього ринку, формування ринкових зв’язків всеросійського значення. В свою чергу, це вело до ліквідації господарської відособленості окремих регіонів українських земель, сприяло налагодженню тісніших економіч­них зв'язків між ними. Слід враховувати, що ті чи інші регіони України, які входили до складу різних держав, своєрідно вростали в їх господар­ську структуру. Ллє це лише один аспект процесу. З іншого боку, незва­жаючи на політичну розчленованість території України, існуючі труднощі і перешкоди об'єктивного характеру, економічні зв’язки між Лівобереж­жям, Слобожанщиною, а з кінця XVIll ст. Південною Україною і Схід­ною Галичиною, Північною Буковиною та Закарпаттям не були перерва­ні. Становлення капіталізму дав повий істотний імпульс розвитку цих зв'язків.

Епоха розкладу феодалізму і розвитку капіталістичних відносин по­кликала до життя соціальні явища, які вже виходили за рамки традицій­ної середньовічної становості. На історичній арені з’явилися буржуазія і передпролетаріат — класи-аптагоністн нової етнічної спільності — нації. Процес соціального й економічного конституювання цих класів був довго­тривалим, складним і суперечливим. У першу чергу зазнало значних внутрішніх змін селянство. Протягом XVIII ст. у його середовищі виник­ла велика кількість суспільних груп і розрядів, в основі поділу яких знаходилися майнове розшарування, а згодом соціальна диференціація. Па одному полюсі українського села зростало чимало малоземельних і безземельних селян, з яких рекрутувалися наймані працівники, на іншо­му — міцніли позиції заможного мужика, що володів значними капітала­ми і навіть експлуатував працю своїх односельців. Джерелами формуван­ня передпролетаріату були також зубожілі категорії козацького стану, ремісники і підмайстри, приписні селяни.

Виростала буржуазія, інтереси якої прийшли у зіткнення з інтереса­ми панівного дворянського стану. Ставши на шлях капіталістичного під­приємництва, поступово обуржуазнювалася частина козацької старшини і поміщиків. Відбулися істотні зміни в середовищі купецького стану, представники якого володіли значними капіталами і рядом великих про­мислових підприємств. Українська національна буржуазія формувалася з числа заможного козацтва, селян-підпрпємців, окремих категорій місь­ких жителів.

У ході історичного розвитку йшов процес кристалізації таких важли­вих ознак української буржуазної нації, як мова, культура, а також поглиблення етнічної самосвідомості. Зокрема, вихід знаменитої «Бнеїди» (1798) І. П. Котляревського ознаменував собою завершення складного процесу переходу від давньої української літературної мови до єдиної нової літературної мови. Спостерігалися зрушення у культурному житті народу. Про це свідчить розвиток літературної творчості і фольклору, пам’ятників архітектури, образотворчого мистецтва, музики і т. п. Збага­тилися новими елементами побут і звичаї українців. Звільняючись від церковно-релігійної оболонки, численних канонів і заборон, духовне жит­тя народу досягло помітних успіхів. Відбувалася секуляризація наукових знань. Протягом досліджуваного часу сталися істотні зміни в етнічній самосвідомості українського етносу. Посилився його інтерес до свого минулого, взаємин із сусідами тощо. Ідеєю визволення краю від поль­сько-шляхетського панування, організації відсічі турецько-татарській експансії пронизані численні народні пісні, думи, балади. Етнонім «Укра­їна» поступово поширився на всі регіони, витісняючи а ужитку політопі- ми та локальні етноніми.

Протягом багатьох століть українська народність розвивалася не ізо­льовано, а в тісних взаємовпливах і взаємозв’язках з представниками інших етносів, а в першу чергу східнослов’янських. Це мало як безпо­середні, так і більш віддалені наслідки, істотно впливаючи на зміцнення відносин між різними народами.

У формування української народності, а згодом буржуазної нації були втягнуті всі соціальні категорії та групи населення. Ллє особливо велика роль у розвитку цього процесу належала народним масам, які, за висловом В. І. Леніна, «становлять цвіт країни, її силу, її майбутнє» ². Селяни, рядове козацтво, трудове населення міст виступали головною продуктивною силою, творцями всіх матеріальних благ та духовних цін­ностей. Створенні! ними економічний потенціал забезпечив еволюцію та перехід суспільства до нових буржуазних соціально-економічних форм. Фактором, що справляв помітний вплив на етносоціальну ситуацію, зали­шалася також класова боротьба трудящих, яка розчистила історичну арену для перемоги капіталістичних відносин.