Ліквідація Запорізької Січі.

Одночасно російський уряд вів наступ на самобутній державний устрій Запоріжжя. Ко­зацька республіка не мала жодної перспективи не тільки для розвитку, а навіть для збереженості в складі монархічної держави, якою була Російська імперія.

У своїй політиці стосовно Запоріжжя уряд діяв за ви­пробуваною схемою: контроль — обмеження — ослаблен­ня — ліквідація. Царизм спробував взяти під свій контроль насамперед формування вищих органів влади й через них впли­вати на внутрішнє життя запорізького козацтва. Ще в 1753 р. він заборонив запорожцям самостійно обирати кошового отамана. Однак нововведення так і не прижилося серед волелюбного козацтва. Кілька разів запорожці всупереч волі цариці обирали кошовим отаманом Петра Калнишевського, що було розцінено як зухвала непокора й свавілля. Але примусити січовиків відмовитися від споконвічної традиції уряд не міг і мусив до часу з цим миритися.

Набагато успішніше ішов наступ на державну територію і економічне становище Запоріжжя.

Серйозного удару самостійності Запоріжжя завдало ство­рення в 1764 р. Новоросійської губернії з центром у Кре­менчуці. До неї увійшли Нова Сербія, дві сотні Миргород­ського, 12 сотень Полтавського полків, а також Слов’яно- Сербія. Губернське чиновництво ще більше ізолювало Запоріжжя від Гетьманщини й Слобожанщини, призупинило потоки втікачів на Січ і активізувало дальший наступ на козацькі володіння. Значних обмежень зазнала традиційна торгівля запорожців кримською сіллю та іншими південними товарами. Щоб протиставити запорізькій вольниці силу, цар­ський уряд оточив Січ п’ятьма ретраншементами, у тому числі Новосіченським, Усть-Самарським, Новобогородсь- ким.

Тільки початок у 1768 р. війни з Туреччиною відсунув задумане. У війні найактивнішу участь взяли Запоріжжя, Лівобережна Україна і Слобожанщина. У 1769 р. запорожці й місцеве населення не допустили прориву 100-тисячної турецької армії в глиб України. Влітку козаки завдали де­кількох поразок турецько-татарським загонам у Північному Причорномор’ї, спільно з гусарами ходили глибокими рей­дами до Бендер і гирла Дунаю. Особливою активністю від­значався Чорноморський флот Запоріжжя. Чорноморська флотилія вступила в бій з турецькою ескадрою на Дніпрі й перемогла її. У 1770 р. козацька флотилія полковника Третяка розгромила іншу турецьку ескадру на Чорному морі й взяла на абордаж 11 ворожих суден. Запорожці, козаки інших українських земель прославилися при облозі й штурмі Бендер, визволенні Криму, в боях за Журжу, рейдах на Тульчу, Ісакчу та в інших операціях. Військовою вправністю і мужністю запорожці завоювали в діючій армії таку шану, що стати до їхніх лав мріяло чимало вищого російського офіцерства. Почесними козаками до різних куренів запи­салися Михайло Кутузов, командуючі російськими війсь­ками П. Панін, О. Прозоровский і навіть сам новоросій­ський губернатор Григорій Потьомкін під прізвиськом Гри­горія Нечеси. Вирішальні воєнні дії розгорнулися в 1774 р. Війська під командуванням Олександра Суворова розгро­мили противника під Базарджиком, Козлуджею, блокували фортеці Сілістрія та Рущук, перевалили Балкани й загро­жували Константинополю. Турецький уряд мусив капіту­лювати.

За умовами Кючук-Кайнарджійського миру 1774 р. Ту­реччина і Росія визнавали державну незалежність Кримсь­кого ханства. Лише в релігійних справах воно й надалі мало підлягати султанові. До Росії відійшли землі між Дні­пром і Південним Бугом, крім невеличкої приморської смуги в районі Очакова.

На останньому етапі війни російський уряд узяв курс на повне знищення Запоріжжя. 23 квітня 1775 р. придворна рада ухвалила рішення про ліквідацію Запорізької Січі. На початку червня регулярні війська під командуванням гене­рал-аншефа Петра Текелі вступили на Запоріжжя й почали просуватися до Січі. Ні в кого з козаків це не викликало ніякої підозри. Ніхто не міг збагнути, що після шестирічної спільної боротьби проти турок і татар вірні російському урядові війська йдуть нищити Січ. 4 червня вони непомітно зняли вартових, увійшли в передмістя Січі, захопили арти­лерію, козацький флот і оточили січову фортецю. Стар­шинська рада за участю духовенства вирішила не починати кровопролитного бою і капітулювати, хоч багато козаків з цим не погоджувалися. Після запитання указу Катерини II про скасування Січі двотисячний гарнізон склав зброю. На­падники зруйнували курені, пушкарню, корабельні верфі, різні майстерні, вивезли артилерію, боєприпаси, різні цін­ності, січові регалії та архів. Інші війська також без бою захопили паланкові центри.

Вищу січову старшину заарештували й віддали до суду. Найбільшого покарання зазнали кошовий отаман Кални- шевський, суддя Павло Головатий і писар Іван Глоба. Пер­шого заслано до Соловецького, другого — Тобольського і третього — Туруханського монастирів, звідки вони вже не повернулися. Майже замурований у монастирській келії Калнишевський дожив до 113 літ і помер у 1803 р. Дехто із запорізької старшини, зокрема Пилип Федорів, Сидір Білий, Андрій Білий, Опанас Ковпак та інші, зберегли свої володіння й дослужилися до офіцерських чинів. Почалося роздавання козацьких земель різним вельможам. Запорізь­кий край увійшов до складу Новоросійської та Азовської губерній. Запроваджувались російські органи влади й по­рядки.

Січ зникла, та січове товариство вижило. Незначна ча­стина запорожців залишилася на місці або повідходила на Правобережжя, Лівобережжя й Слобожанщину. Чимало сі­човиків повтікало на очаківську територію, підвладну туре­цькому султанові. Зосередження козацтва в Причорномор’ї не на жарт стурбувало російський уряд. У зв’язку із заго­стренням російсько-турецьких відносин він наказав ново­російському губернаторові перетягти втікачів на свій бік і створити з них військо. У 1788 р. із запорізьких козаків було сформовано так зване Військо вірних козаків, згодом перейменоване у Чорноморське козацьке військо. У ньому збе­рігалися давні запорізькі порядки: виборність старшини, по­діл на курені, ради, клейноди, печатка. З дозволу властей козаки обрали кошовим отаманом Сидора Білого, а війсь­ковим писарем Антона Головатого. Частина запорожців ві­дійшла у гирло Дунаю й там заснувала Задунайську C і ч. Її внутрішній устрій копіював устрій Запорізької Січі.