Влада і законодавство на Січі

Запорозька Січ з самого початку свого утворення була військо­во-політичною організацією республіканського типу з виборністю керівників, з рівним правом участі усіх козаків у виборах.

Раду проводив кошовий отаман, а допомагала йому старшина. Осавули обходили козаків, з’ясовуючи справу, й запитували, як ті до неї ставляться. Деколи старшина добирала собі значніших ко­заків і спільно з ними обговорювала спірні питання. Формального голосування не було. Козаки виявляли своє ставлення гучними окликами, «гуком», підкидаючи при цьому шапки догори. Пере­магала сторона, що мала безсумнівну більшість. Не згодна з рішен­ням ради меншість мусила підкорятись більшості не лише з допо­могою погроз, але інколи й бійкою, навіть вбивствами.

Рада мала широкі права. Тут вирішувалися найважливіші пи­тання Запорозької Січі: про мир і «розмир», про походи на не­приятеля, про покарання важливих злочинців. На раді раз на рік обиралася старшина: кошовий отаман, якому належала най­вища влада в Січі, писар (завідував канцелярією), один або чет­веро осавулів (порядкували військом), обозний (командував ар­тилерією та обозом), суддя (займався судочинством та звичаєвим правом) та підстаршина, шафар (скарбник січового скарбу), кан- таржей (кантарлей) наглядав за вагою і мірами, довбиш (окрім обов’язків оповісника забезпечував збір хліба й підвід з паланок на потребу війська), хорунжий, бунчужний та інші.

На раді кожен курінь, а їх було 38, обирав собі курінного отама­на (у запорозьких козаків слово «курінь» вживалося у подвійному значенні: у значенні житла і в значенні сотні, полку, самостійної частини війська, очолюваної курінним отаманом).

Історична довідка

Курінь — будинок розміром 40 х 12 метрів. До кінця XVI cm. вони робилися з хмизу, накривались кінськими шкірами, пізніше використовувалось дерево. Існували службові при­міщення — комори, довжиною до 24 м для зберігання різного припасу, зброї і боєприпасів, а також церква, будинок для козаків похилого віку.

На раді вирішувалися також і основні господарські справи. Уся земля Запорозької Січі, чи, як то звалося, запорозькі вольності под­ілялися на паланки — повіти, що були джерелом постачання необ­хідного господарського добра для утримання війська. (Паланка у запорожців означала центральне управління певної частини запо­розьких територій). У паланці перебувала запорозька старшина: полковник, осавул і писар, які жили без сімей. Прості ж козаки в паланці жили з жінками, тому і називалися «гніздюками», «пічку­рами», «баболюбами». Вони займалися господарюванням і поста­чанням харчів січовикам. Козацька земля між паланками розпод­ілялась щороку в січні жеребкуванням. Ніяких суперечок при цьо­му не виникало. На раді всі вольності розписувалися на 38 папір­цях так, щоб кожній паланці дісталося більш-менш однаково зе­мельного і водного добра. На очах всього товариства писар скручу­вав ті жеребки і клав до своєї шапки, а потім, добре потрусивши, давав курінним отаманам витягати жеребок. Якому куреню що припаде, тим він і мав користуватися весь рік.

Крім загальних рад у запорізьких козаків були ще і ради до «ку­ренів», які вони зазвичай називали «сходками». Курінні сходки відбувалися тоді, коли старшина й отаман не бажали скликати за­гальну раду.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

У курені був звичай побратимства.

На Січ приходили добровольці, добровільно й брали обов’язок виконувати закони товариства. Але у Січі, як зрештою і в будь-якій середньовічній державі, не було писаної конституції у сучасному розумінні цього слова.

Запорозькі неписані закони, звичаєве право, маючи коріння у звичаях, йшли від самого життя, досвіду, оформляючи, по суті, вже існуючі суспільні відносини. Тому якими б дивними не здавалися такі закони, в них була одна вирішальна перевага — вони діяли впродовж декількох століть.

Козацькі звичаї були надзвичайно суворими, особливо щодо кримінальних злочинців. Смертю в Січі карались: вбивство козака козаком, злодійство між ними, зазіхання на загальносічове і курі­нне майно, розбійництво в межах вольностей, а також за зраду, боягузтво та програш у бою з вини старшин. Крім того, тяжкими злочинами вважалися: блуд (скакання в гречку, або «чужолозтво»), мужолозтво й скотолозтво, порушення дисципліни і субординації, особливо в поході. Головною метою покарання було завдати жаху іншим козакам. Широко практикувалось публічне виставлення на зганьблення. Привертає увагу така особливість запорозького судо­чинства: тілесно карали переважно за майнові, економічні прови­ни, а на смерть — за злочини проти особистості. Тюрем на За-

Козак. Старовинний малюнок

поріжжі не було. Тільки в окремих випадках, коли побоювалися, що злочинець втече, його приковували до гармати і залишали без охорони. Ті, хто своєчасно не виплатив борг, теж приковувались до гармати і перебували в такому положенні до виплати боргів і помилування. Злочинця, який раніше користувався загальною по­вагою, за вимогою козаків мали звільнити від покарання або замі­нити більш легким.

На Січі були передбачені жорстокі покарання: шибениця, кіл, побиття палицями. Причому, за запорозькими звичаями, виконан­ня смертних вироків доручалося самим злочинцям, тобто злочи­нець мав карати злочинця. А якщо засуджений був один, то вирок відкладали, доки не буде другого злочинця.

Помітний негативний вплив на криміногенну ситуацію справ-

Найдавніша з відомих козацька печатка

ляло вживання алкоголю. У літера­турі немало згадок про пияцтво, яке нібито в Січі вважалось нормою. «За­порожців зображали як живі посу­дини, переповнені горілкою, а в мо­роз напували горілкою і коня». Г. Л. Боплану здавалось, що на світі нема народу, здатного зрівнятися з запо­рожцями у пияцтві. М. Максимович згадує козака Карпа Півторакожу- ха, якого, нібито, поховали у горіл­чаній бочці.

Без сумніву, горілка була на За­поріжжі предметом не другорядним.

Надто ж у мирний час. Перед походом бенкетували цілий день, а на ранок товариство випивало прощальну чарку. А в бойовій обста­новці запорозький закон вимагав тверезості. В поході за пияцтво могли скарати на смерть, на морі п’яного викидали за борт.

За виразом М. Гоголя, на Січі збирались і ті, у кого «уже лежа­ла около шеи веревка». І якби в Січі не вживали відповідних за­ходів виховного, дисциплінуючого і карного характеру, зло­чинність могла б розвинутись до нестерпних масштабів.

На Запоріжжі діяла влада козаків і для козаків без розвину­тих бюрократичних форм управління, але з досить жорстокою регламентацією побуту в інтересах товариства як цілого. Але ж наївно вважати козаків лише непорочними героями. Запорожці належали своєму часу. Досить згадати про події у тогочасній, зда­валося б, освіченій, Європі — Варфоломіївську ніч, тортури інквізиції, страхітливу тридцятирічну війну 1618 — 1648 рр., жахи колонізації Америки, щоб розуміти звичаї епохи.

Козацькі клейноди: хоругва, печатка, булава, бунчук, пірнач

Не обминуло запо­рожців і найганебніше зло їхньої епохи — работоргів­ля. Звичай брати людей у полон, який почався у XVI ст., зберігався, як твердять історики, аж поки існувала Запорозька Січ. Полонених продавали, вимінювали на полонених запорожців, по­вертали за викуп. C. Co- ловйов наводить докази по­ведінки запорожців під час походу в Білорусію на по­чатку XVII ст. — «хуже та­тар». Д. Яворницький по­відомляє, як 1675 р. з Білгородщини на Січ повернулися з вели­кою здобиччю — на кожного козака по одному ясирові. П. Куліш нагадує про факти торгівлі невільниками.

Називаючи ці факти, варто відразу зауважити, що масштаби невільництва на Запоріжжі ніколи не йшли ні в яке порівняння з турецькою і татарською работоргівлею чи з величезним бізне­сом на рабах в Америці. Зв’язок запорожців з рабством мав епі­зодичний характер, він не став масовим. І все ж цих сумних слів із запорозької пісні не викинеш. В той же час запорожці, ризи­куючи життям, ходили в Крим і Стамбул, визволяючи полоне­них християн без усякої вигоди для себе. Прикладом може слу­жити похід на Кафу П. Сагайдачного, під час якого було звільне­но тисячі невільників, похід на Крим кошового отамана Івана Сірка, який врятував з неволі 7 тисяч християн і з боями вивів їх на козацьку територію.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Гійом Левассер де Боплан — (? — 1673) народився близько 1600 р. у Нормандії в шляхетсько-гугенотській родині. Вступивши на військову службу (у 16-річному віці став лейтенантом), спеціалізувався на військовому бу­дівництві, набув досвіду в галузі артилерії та картог­рафії.

Наприкінці 1630 р. прибув у Річ Посполиту, став служи­ти інженером у артилерії польського коронного війська, що дислокувалось на Україні. Багато подорожував, займаючись військовим будівництвом і збираючи матеріали для великої карти України і спеціальних карт окремих регіонів украї­нських земель.

Після звільнення зі служби в 1647 р. повернувся до Франції, в 1650 — 1651 рр. жив у м.Дьєпп, а з 1652 р. — у м. Pyані. Звідти він виїхав на військову службу до Вест- Індії. Згодом служив у Франції як військовий інженер під командуванням маршала де Вобана. Помер Воплан в 1673 р.

Головними працями Боплана були карти України, які вважаються одним із найважливіших досягнень картографії XVII cm., та його «Опис України». Останній був задуманий, як пояснення до карт, але фактично став самостійним тво­ром, який вперше познайомив Європу з Україною.

Перше видання книги, надруковане на замовлення ав­тора сотнею примірників, які він подарував друзям, було опубліковане в Pyані, в друкарні Жака Кайде у 1651 р. У за­головку першого видання слова «Україна» не було. Друге видання 1660 р. вийшло значно більшим тиражем, з допов­неннями під назвою «Опис України, кількох провінцій Ко­ролівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границі Трансільванії,разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн». Згодом вона була перекладена на декілька мов.

Козаки не знали самі і не просили пощади. Пристрасті, мотиви козацької поведінки мають історичний вимір. У цьому і варто шу­кати пояснення неоднозначної оцінки козацтва його сучасниками і більш пізніми дослідниками.

Отож, даремні намагання дияволізувати запорожців, як і за­хоплено ідеалізувати їх. Справжні запорожці були істинними си­нами свого часу, носіями і його високих поривань, і його трагіч­них реалій.

Порядки на Запоріжжі уособлювали свободу особи і терор аг­ресивної більшості, аскетизм і розгул, благородство і надмірну жорстокість, активність свавільного натовпу і розніжені лінощі, безтурботність і обережність. Таким чином, у козацтва вироби­лася суперечлива система влади й підлеглості. Демократизм у Січі межував з охлократією (владою натовпу). Будучи вічною опозицією існуючій державності, козацтво ігнорувало важ­ливість міцної ієрархічної структури, їхні вожді з цієї причини нерідко перетворювались на заручників, яких видавали пере­можцям або знищували за помилкові рішення. Г. Л. Боплан відзначав, що за 17 років його спостережень жодного кошового отамана не минула така трагічна доля.

«Кігтяста низова республіка» — називав Запорізьку Січ Генрік Сенкевич. «Християнською козацькою республікою» назвав її М. Костомаров. І справді, січі були притаманні риси демократич­ної республіки. Тут не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва, панувала формальна рівність між усіма козаками; була виборна система органів управління; функціонувало власне козацьке право, існувала своя територія, яка називалася «землею Війська Запорозького».

При цьому Запорізька Січ, маючи низку головних ознак дер­жавності, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю між повноцінною державою й ізольованою в малозаселеному місці об­щиною, що виникла на тлі духовної і професійної спільноти. Але це був досить життєздатний політичний організм, який мав дер­жавотворчий потенціал.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Козацька символіка. Українське козацтво мало свої сим­воли — відзнаки, або клейноди (від нім. коштовність). Впер­ше клейноди були надані польським королем Стефаном Ба- торієм у 1576 р. Серед них були хоругва, бунчук, булава, пе­чатка з гербом, на якому зображено козака з самопалом. Зго­дом до клейнод зараховували й перначі, литаври, значки, палиці та ін. Ознакою влади кошового отамана (гетьмана) була булава. Булава — палиця з деревини, довжиною 50 — 70 см зі срібною чи визолоченою кулею на кінці. Булава розкіш­но оздоблювалася. Козацькі полковники мали перначі (шес­топер ) — ребристі булави, які носили за поясом. Символом влади судді була печатка зі срібла із зображенням козака з шаблею та самопалом на лівому плечі. Навколо напис: «Пе­чать славного Війська Запорозького Низового». Найбільшою святинею козацтва вважалася хоругва (коругва, прапор). Хоругва була здебільшого кармазинового чи малинового ко­льору з вишитим зображенням гербів, святих, хрестів тощо. Символом влади військового писаря був срібний каламар (чор­нильниця). Литаври — великі мідні котли, обтягнуті шкірою, служили для подання різного роду сигналів (скликан­ня на раду, подання тривоги тощо). Важливим атрибутом влади був бунчук — древко довжиною 2 — 2,5 м, верхівку якої прикрашала кулька, від якої донизу звисало пасмо кінського волосся і червоні мотузки.

Усі козацькі клейноди, за виключення паличок від ли­тавр, які постійно були в довбиша, зберігалися в січовій По- кровській церкві, у скарбниці, і виносилися тільки за особли­вим наказом кошового.