Підросійські козацькі автономії
Недогарки Козацької революції стали першим викликом для царського модернізаційного проекту. Раніше - дивись історію Лівонської війни 1558-1583 рр. - на західному кордоні росіяни діяли шляхом простого завоювання (під гаслом «Горе переможеним!», ще й з практиками депортації на інші місця поселення).
Але Козацька Україна, з її маніфестом вільного підданства царям, змусила частіше оглядатися на західні норми державобудування.Імперська методика «Поділяй і владарюй» стала лише частково успішною. Попри виокремлення Слобідських полків і Запорізької Січі, лівобережна Гетьманщина, з її десятьма територіальними полками, була ще доволі сильним гравцем. До гетьманства І. Мазепи включно козаки-гетьманці здатні на збройний опір Москві (на Слобожанщині ця доба закінчується найраніше - на повстанцях Брюховецького 1668 р. і на остро- гозькому полковнику І. Дзиньковському, союзнику разинців 1670 р., а ось віддалене Запоріжжя «воювало» до 1730-х рр. - і це якщо не рахувати Січ Задунайську).
Слобожанщина (Слобідська Україна) пізно оформлений - остаточно лише як результат Козацької революції - український історичний регіон[435]. Складався з 5 територіальних полків - Сумського, Харківського, Охтирського, Острогозького (Ри- бинського) і Ізюмського (останній утворений пізно - лише 1685 р.). В основі цілого регіону давня сіверянсько-тмутара- канська дуга, яку - за пасмами води і лісу - добре видно навіть на гугл-мап. Згодом це був колоніальний простір Сіверщини - утім, через небезпечне сусідство татарського Муравського шляху (вів з Криму на Путивль і далі на Москву) осілі поселення тут не створювали, обмежувалися уходами. З опануванням Путивля росіянами 1500 р., в умовах постійних литовсько- московських війн активні стали т. зв. «воровські черкаси» - рухливі українці-прикордонники, які козакували-полювали на царських гонців до Криму та інших проїжджих, а також конкурували за уходи з московськими підданими.
Мала значення Слобожанщина і в контексті комунікації двох козацьких Військ - Запорізького і Донського (власне історичний дебют слобідського козацтва припав на славну акцію української і російської козаччин - Азовське сидіння 1637-1642 рр.)[436].Специфікою Слобожанщини була крайня зацікавленість Росії в її існуванні - бо саме слобідські полки надійно перекрили Муравський шлях, яким кримські татари ходили на Москву. Згадаймо, як за доби Руїни було кілька планів козацько-татарського союзу, що передбачали переселення слобідських козаків на Гетьманщину - задля відкриття вільного проходу кримцям у напрямку царської столиці. Через це контроль за слобожанця- ми з боку російських влад був завжди вищий. І на тлі наддніп- рянців вони уходили за особливо вірних царям (був навіть випадок 1670 р., коли слобожанський лідер - сумський полковник Герасим Кондратович-Кондратьев - претендував на лівобережну булаву[437]). Більша довіра до слобожан позначилася і у спробах заводити саме слобідські порядки на нових прикордонних смугах XVIII ст. - Українській лінії 1730-х рр., Новослобідському козацькому полку на новосербському правобережному кордоні 1750-х - 1760-х рр., Катеринославському козацькому війську 1788-1796 рр.
Слобожани відразу стали частиною російської армії і не мали самостійних виправ (отже, казати, що їх земля «през шаблю здобута» такі «помічники» мали менше прав). Нерідко їх використовували і проти інших козацьких військ (українських і донського). Слобідські старшини, які рано втратили статус виборних, швидко почали отримувати і російські чини та дворянські права. Гетьманці закидали їм недостатній український патріотизм і войовничість та дії за гаслом «моя хата скраю...».
Великим здобутком слобожан була успішна колонізація українського Сходу. Краєзнавці досі часто-густо воліють надмірно виопуклювати запорізьких «колонізаторів» краю (стереотип «запорожець - ідеальний козак» задавнений ще у народницьких ідеологічних практиках ХІХ ст.), але слобожани у цьому були значно вправніші і ґрунтовніші.
Щоправда, коли «на готове» приходила держава (російська), українець Слобожанщини рідко обирав опір - адже було куди ще і «далі посунутися»[438]. Тому погляд на місцеве козацтво як на тимчасового власника, а не повноправного господаря краю, мав певне поширення і негативні для українства наслідки.Цікавим слобідським явищем був Чугуївський козацький полк XVIII століття. Сформований переважно з охрещених калмиків він став історією осадження в Україні останніх кочовиків Східної Європи.
Лівобережна Гетьманщина на початку Козацької революції була «тилом» Українського гетьманату. Найближчий місцевий фронт був на Сіверщині - проти досить обмежених збройних сил ВКЛ. Після 1654 р., в зв'язку із козацьким союзом з Московським царством, ситуація змінилася. Найбільшою небезпекою для регіону стала татарська загроза, тому особливо цінною визнавалася взаємодія із Запоріжжям. Лівобережжя також почало сприйматися як задніпровська «остання фортеця» гетьманату, а Гадяч того таки 1654 р. визначений за другу резиденцію гетьмана - «клон» правобережного Чигирина[439] (хоча, першим центром лівобережців був радше Переяслав - ще «дореволюційне» регіональне місто-метрополія[440] [441]; плюс надре- гіональний Київ). З'явилося і протиставлення царській Слобо- 74 жанщині, а також внутрішні поділи. За часів Руїни дніпровий берег став з осердя козаччини «лінією фронту» і це підірвало столичні позиції Переяслава (славного гетьманством Я. Сомка 1660-1663 рр.), а правобережний Київ перетворило ледь не на «острів». Подальше домінування Гадяча не пережило втрати булави гетьманом І. Брюховецьким 1668 р. Надалі на досить тривалий час гетьманською столицею був вже глибинно-сіверський Батурин (а після погрому 1708 р. його змінив недалекий Глухів[442]). Важливою рисою лівобережної Гетьманщини стало те, що їй вдалося по-своєму «закінчити війну» (та Козацьку революцію в цілому) та побудувати версію мирного гетьманату - здатного функціонувати і без постійної військової мобілізації суспільства[443]. У своєму державобудівництві українці використали «енергію спрощення-ентропії», цілком у межах «консервативної природи революцій» та духу «залізного століття». Суспільна 78 нерівність відступила, творча деструкція давала нові шанси. Проста бінарна модель суспільного поділу - військові (козаки) + цивільні (посполиті) - стала повсюдною. Подекуди навіть ця бінарність згладжувалася - основним місцевим типом ставав козак (не дивно, що у іноземців бачимо у різних варіантах окреслення Гетьманщини як Країни Козаків). Усі інші групи, то прошарки цілого: старшини - командири Війська, посполиті - його слуги. З часів Петра І від козацтва стали вимагати фактично безперервної служби і тоді утвердився ще один поділ - на козаків виборних (постійно боєготових, десь 20 % від загалу) і підпомічників (частково боєготових, допоміжну частину). Міщани майже розчинилися поміж козаків і селян (зрештою, занепад урбанізації відчувався у другій половині XVII - першій половині XVIII ст. на всьому старому річпосполитсько- му просторі). А купці були радше державними агентами, аніж простими бізнесменами. Взагалі опікуватися «спеціалістами» - то став особливий інтерес гетьманської влади, яка, поза сумнівом, горувала як чинник суспільної модернізації (тому послаблення гетьманства було стратегічною метою Москви, для якої модерний державний «Левіафан» мав бути лише її власний[446]). Природним було і звернення до архаїчних родинних зв'язків і мереж. Таке кланобудівництво козацьких старшин пізніше озветься проявами корупційної олігархії, утім, зовсім не всевладної - управу на неї доволі часто (хоч і не завжди швидко) вдавалося знаходити аж до царської ліквідації Гетьманщини. Мало значення для розвитку країни і призвичаєння до «міжнародних» контактів. Причому з обох боків - і українці знайомилися із чужиною, і чужинці цікавилися Україною (тут найбільш популярною була тема давньої антитурецької солідарності християн). Хоча найбільш «знайомими іноземцями» для українського суспільства лишалися давно відомі ляхи і греки, з'являлися і нові контакти із світом (ось у мазепинську добу через Стародуб і Чернігів починають активно торгувати із пруським Кенігсбергом[447], а XVIII ст. новими «вікнами» українського експорту стають прибалтійські Рига і Петербург[448]). Це, до речі, посприяло актуалізації досвіду ВКЛ. Ось правничу систему Гетьманату розбудовують на ІІІ Литовському Статуті (прийнятий 1588 р., після Любліну-1569, він був чинний в Україні до того лише епізодично і регіонально - на Сіверщині)81 [449]. Доведення шляхетства козацьких старшин через демонстрацію спорідненості з білоруською шляхтою теж стало чи не найпопулярнішим способом «аристократизації» еліти. Стосунки із Москвою були непростими, але автономію Гетьманщини вдавалося зберігати в доволі широких межах. Іван Мазепа зміг зупинити попередній (від підробного Переяслава-2 з 1659 р.) царський юридичний наступ на українські права і укласти Московські статті 1689 р. Вони суттєво обмежили можливості російського втручання в справи гетьманської України. Азовсько-Дніпровські походи 1695-1698 рр. звістува- ли відродження козацького війська як де-факто окремої потуги - вони продемонстрували, що українці можуть керувати «окремим фронтом» (і здобутий Кизикермен-1695 визнаний за відплату за Чигирин-1678). Проблемою для прихильників автономії Гетьманщини була непублічність і волюнтаризм правових процедур російського самодержавства - ось статті Гадяцької унії 1658 р. у Речі Посполитій відразу і друком вийшли - перечитати їх наступним поколінням було не проблема. А на теренах Російської імперії друковане слово трималося під жорстким контролем, рукописні ж українські архіви доби Руїни сильно постраждали і нові покоління гетьманських правників часто-густо мали щоразу «винаходити свій велосипед» (хоча у XVIII ст. розривів спадковості поменшало) та відбиватися від підозр у фальсифікації. Наріжні опори ранньомодерних ідентичностей - церква і школа - в умовах автономії не могли стати цілком «козацькими». Це яскраво засвідчив «Синопсис» 1674 р. - київський «історичний підручник»-бестселер, який працював на популяризацію східнослов’янської'/спільноруської ідентичності. Взагалі заповнити певний «інтелектуальний вакуум» (за взірцевими канонами вестернізації) нової імперії своїми українськими (чи то суржиковими) смислами - це була спокуса для багатьох інтелектуалів-українців (які ставали, так би мовити, більшими росіянами за самих росіян - «дядьками отечества чужого»). Але в «ієрархію лояльностей» Україна, нехай і у політ - коректній формі Малої Росії, потрапила і закріпилася міцно, попри тиск імперської «общерусской» уніфікації та відтік українських інтелектуалів до столиць імперії. Згодом, національне відродження ХІХ ст. мало на що спертися у культурному плані (навіть без «приватизованої» імперцями києворуської доби культура Козацької України лишалася тоді конкурентоспроможною). Запоріжжя, як уже йшлося, стало випадком «втечі-відступу у пустелю», з певним впаданням у архаїку-дикість. Причому, саме відтоді остання осмислюється не як вимушена (і радше тимчасова), а як природна, одвічна і сенсоважлива. Дореволюційне Запоріжжя мало вигляд зони сезонної експлуатації. Хоча про повний річний цикл «запорізького кочування» відомо з кінця XVI ст., навіть воно мало допоміжний характер - більшість козаків на зиму поверталися «на волость», до внутрішніх осілих районів України[450]. Запорізька зимівля сприймалася як «подвиг», а не як нормальне життя[451]. А для традиційного українського суспільства питання «прописки» було важливим - неосіла людина не визнавалася за «добру і віри гідну» і в правах повсюдно утискалася. Ось ще наприкінці 1650-х рр. прихильники Виговського заявляли, що на Запоріжжі перебувають «люди малі» (за суспільним значенням) і їх думку слід враховувати в останню чергу[452]. Але саме Козацька революція змінила такий стан речей. Татарсько-козацький союз зробив із Запоріжжя тилову зону, де з'явилися можливості для мирного господарювання. Риба (річкова і морська), сіль, скотарство, митні збори з проїжджих - це вже новий ресурс запорожців, який дозволяв якось прожити і без війни (більш того, у разі грабіжницького набігу, супротивник міг тепер вдатися до відшкодувань шляхом конфіскацій запорізьких товарів та іншого майна на своїй території)[453]. До того ж, із суперприбутковим чорноморським піратством, після розбудови турками 1665-1666 і 1679 рр. системи Кизикермен- ських укріплень, січовикам прийшлося «зав'язати» (якщо не рахувати мікровідродження середини 1690-х років). Отже, пореволюційне Запоріжжя стає вищезгаданою «пропискою» і починає формувати свій «історичний міф» про Січ як «столицю» козаччини (до того ж і центра революційного радикалізму - на кшталт гори-міста Табір у гуситів). Воно також претендує на «золоту акцію» при виборі гетьманів Козацької України (числом запорожцям було не перемогти - кількісно вони дорівнювали 1-2 територіальним полкам на Гетьманщині) і вже 1663 р. добивається перемоги «свого» кандидата на гетьманство - Івана Брюховецького. Зрештою, Запоріжжя таки претендує і на спадковість по знищеним-знесиленим козацьким структурам Правобережжя. Тісне спілкування запорожців з кочовими сусідами-ногай- цями добре відоме - саме вони ставали взірцями для найбільш оригінальніших, архаїчних з точки зору внутрішньої осілої України, суспільних практик січовиків (зокрема, проявів колективної власності та соціальної солідарності - коли, так би мовити, усі з одного котла сьорбають). Ймовірно, що і пам'ятна Сіркова різанина «своїх», відполонених з Криму - то наслідування кримсько-ногайської безкомпромісної ворожнечі 1665 р. (+ ще й нові союзники Запоріжжя - калмики, які бранців не брали, могли додати прикладів нової кочової жорстокості). Показова зневага до елітарної та, зрештою, і просто «нормальної» культури (підкреслена неписьменність, братство замість родини, ритуальні приниження старшин) вимагала дивацької поведінки, яка вирізняла запорожця з загалу «звичайних людей». Чернеча практика безжонства підкреслювала «неприродність» Запоріжжя - робило з нього прояв «Дива». І без такого яскравого піару вербунок нових поколінь запорожців на теренах осілої України навряд чи був би успішним. Тому таки, хоча січовики як лицарі-військові фахівці легко знаходили собі місце на Гетьманщині (навіть в «елітних» компанійських полках), спроби збудувати Запоріжжя на цілій Україні регулярно провалювалися (бо ж «Царство Його не від миру сього»). Власне, архаїка і ексцентризм не завжди безневинні, бо часто відгонять ще і охлократією - з її тягою до зрівнялівки та збиткування з «успішних» і просто «не своїх». Тому, часом, межа між запорожцем-лицарем і розбійником-гайдамакою була плинна (знана яскрава історія 1748 р., коли запорожці-богомол- ці, вертаючись з прощі до Києва, дорогою зайнялися грабунком) - і контактували із ними «з оглядкою». Не дивно, що найвідоміший «Робін Гуд» Гетьманщини другої половини XVIII ст. - Семен Гаркуша - також був із запорожців. Характерна і наявність купців-агентів у запорізьких старшин поза кордонами Вольностей Війська Запорізького Низового - тримати особисті капітали на Січі, то лише дражнити завжди готову «все поділити» сірому. Утім, поза усіма вадами, Запоріжжя (у купі із Задунайською Січчю та Кубанським Військом) з-поміж недогарків Козацької революції проіснувало найдовше. Власне, допоки протривав український Фронтир (тому і ліквідація[454] Катериною ІІ Запорізької Січі 1775 р. не стала остаточною - ніякої внутрішньої кризи запорожці не переживали[455], економічно були цілком конкурентні на тлі сусідніх імперських проектів, а останній кошовий П. Калнишевський знаний як вельми «ефективний менеджер»)[456]. Припало до душі Запоріжжя і Модерну, який жадав ширшої демократії і волів спиратися на народ-простолюд. Тому, «свята простота» зовсім не таких вже численних ранньомодерних запорожців стала одним із вагомих національних символів для мільйонів модерних українців (тих, що «від Сяну до Дону»).